foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ХІХ століття в історії Київської Духовної Академії посідає особливе місце, бо в цей період відбулося чимало докорінних змін, як у зовнішньому устрої життя школи, так і таких, що стосувалися самого навчального процесу. В цей час в Російській імперії проходить реформа духовних навчальних закладів. а так, як Київська Духовна Академія, “найдревніший з усіх існуючих в Росії учбових закладів, була центром просвітництва для усієї південно-західної Росії і осівала світлом своєї науки всю Русь Північну, причому її просвітительський вплив досягав навіть найвіддаленіших Сибірських околиць аж до Іркутська і далі”,37 то відповідно її не мали оминути просто так ці події.
Початок цих реформ слід вбачати у “Височайшому указі” від 26 червня 1808 року, яким засновувалась Комісія Духовних Училищ. Невдовзі, знову ж таки, особливим указом піднімається сума, яка мала йти на утримання Духовних училищ, так на КДА виділялось 55880 рублів. Цим кроком сподівалися підняти рівень духовної освіти, проте, як свідчать подальші події, марно. Що показово, так це те, що в імператорському указі від 30 серпня 1814 року, котрий був адресований Комісії Духовних Училищ, читаємо: “Я бажаю, щоб Комісія звернула свою увагу як на нововивчених вчителів, так і на самі училища, щоб влаштувати їх в прямому розумінні училищами істини. Просвіта, за своїм значенням, є розповсюдження світла і, звичайно, неодмінно того, котре в темряві світить і темрява його не обіймає. Цього світла тримаючись у всіх випадках, слід вести учнів до істинних першоджерел і тими засобами, котрими Євангелія дуже просто але премудро навчає: там сказано, що Христос є дорога, істина і життя: отже внутрішня освіта юнаків до діяльного християнства нехай буде єдино метою цих училищ. На цій основі можна буде будувати те вчення, яке необхідне їм за їх станом, не боячись зловживань розуму, котрий буде підкорений освяченню Вишнім”.38 Відповідно до цього і встановлювалась потрійна мета діяльності духовних академій:1) Освіта духовного юнацтва для вищих посад; 2) поширення і заохочення вченості духовенства; 3) управління духовними училищами, підвладними академіям. Устав академій в свою чергу розділявся на три частини. з котрих перша містила правила внутрішнього управління академій, “як вищих духовних училищ”, у другій викладались правила, які повинні були скеровувати академії в зобов’язанні поширювати і заохочувати вченість серед духовенства довіреного їм округу і в третій викладені постанови, за якими академії повинні впливати на управління училищ, їм підзвітних.39
Та не зважаючи на всі ці, так би мовити “імператорські заходи”, занепад Київської Академії остаточно вилився у тому факті, що 14 серпня 1817 року указом Синоду вона перетворена в Семінарію.40 Проте навчання в Академії, тимчасово перетвореній до ступеня Семінарії, йшло своїм чином. Був повністю укомплектований викладацький склад, відповідно до існуючих на момент потреб. Оновлена КДА з великими урочистостями відчинила свої двері 28 вересня 1819 р. Цікавий той факт, що на розгляд ректора доручалося рішення про те, якою мовою читати богословські лекції, російською чи латинською. В цей час всі вони, за винятком Читання Святого Письма, викладалися на латинській мові. Те ж саме відбувалося в класі філософії.41
З найбільшим ентузіазмом взялися за свій прямий обов’язок викладачі оновленої Академії. Їхня старанність була нагороджена невдовзі після відкриття. Так за свідченням митроп. Євгенія, призначеного ревізором новоутвореного закладу, бакалавр філософії “прот Скворцов отримав повний річний оклад, а бакалаври: ієром. Євгеній, Пушков і Орлов за півроку; бакалаври ж Кришинський і Гуляєв удостоїлись похвали Комісії Духовних Училищ”.42 Заохочуючи в такий спосіб професорський і викладацький склад керівництво намагалося підвищити рівень душпастирської освіти.
Щодо подальшого стану справ КДА, то тут слід згадати проект винесений на розгляд ректором єп. Димитрієм, тим більше він безпосередньо торкається питання введення окремим предметом Педагогіки, що досить гостро постало в 1843 – 1845 рр. Виховання взагалі є допомога правильному розвитку всіх сил тіла і душі вихованця, з якого воно утворює людину і гідного члена суспільства. Виховання християнина неодмінно повинно проходити в християнському суспільстві, воно є таким розвитком розумових, моральних і фізичних сил людини, котрого вимагає дарована їй благодать Святого Хрещення і звання істинного християнина, слухняного Православній Церкві Христовій і вірного сина Вітчизни. Виховання духовне має на меті виховати не лише істинного християнина і корисного члена суспільства, але й здібного та корисного служителя Церкви. Останнє є головним предметом душпастирської педагогіки для духовних академій.
Поняття про виховання взагалі, як про узгоджене з метою розвитку і освіти всіх духовних і фізичних сил, містить в собі не лише найкращі практичні спрямування сил вихованця, внаслідок чого він стає здатним діяти на життєвій ниві з користю собі і іншим, але й повідомлення йому різних відомостей корисних і необхідних для певного роду життя в суспільстві. Те і інше між собою не роздільні, але в науці може бути розглянуто окремо. Перше назвемо виховання в приватному значенні, останнє – навчанням. Звідси і педагогіку можна розділити на: 1) науку виховання; 2) науку навчання.
Наука виховання. Тут після обширних понять: а) про призначення виховання і засоби для досягнення цього – природні й благодатні; б) про вихователя, його обов’язки і якості (розумові і моральні); в) про засоби, якими може користуватися вихователь для досягнення своєї мети,‑ повинні бути вказані: 1) як загальні правила стосовно заблудження і виправлення здібностей, застороги від пошкоджень і виправлення недоліків; 2) так і особливі правила стосовно освіти тіла. Правила, які до цього відносяться повинні бути запозиченими з медичних настанов, із застосуванням їх у побуті духовенства і облаштування духовних шкіл згідно мети духовної освіти: а) освіти душі, її розумових і моральних сил розуму, волі і почуттів, як вимагає достойність моральної істоти, ім’я християнина, особливе призначення духовного виховання, з вказівкою засобів для збереження доброчесності дітей, для попередження і виправлення недоліків.
Предмет навчання. Навчання в будь-чому є повідомленням відомостей, що відносяться до одного з предметів, за накресленим наперед планом, або у формі науки. Обов’язки викладача і учня і образ занять того й іншого можна розглядати або взагалі без пристосування до певної якоїсь науки, або частково в порівнянні з відомими науками. Звідси навчання поділяється на загальне і особливе.
1) Частина загальна. Навчання складається з діяльності викладача і учня: то за вказівкою загальної мети навчання і засобів її досягнення повинно розкрити, зокрема особливості: А) у відношенні до викладача а) його обов’язки і якості – розумові, моральні й фізичні; б) зовнішній образ або форму викладання; в) порядок викладання; г) дух викладання. Б) У відношенні до учня: а) його обов’язки і якості; б) образ і порядок занять, щоб викладання приносило належні плоди.
2) Частина особлива. Навчання духовного юнацтва розпочинається в батьківському домі, продовжується і розвивається в нижчих училищах, вдосконалюється до певного ступеня в середніх навчальних закладах(семінаріях), вдосконалюється до якомога вищого ступеня в академіях. Показані ступені навчання можуть бути розглянуті окремо. 1)Навчання першопочаткове(удома) полягає в навчанні читання і писання. Тут вказуються різні методи і правила того і іншого. 2) Навчання підготовче в училищах. Тут після вказівки а) влаштування учбової частини в училищах і мети навчання в них, котра полягає головним чином в приготуванні до подальшої освіти, а разом з тим і до нижчих церковнослужбових посад; б) указати особливості правила викладання всіх предметів навчання, катехизису, російської мови, древніх мов, арифметики і інших з вказівкою мети, об’єму і способу викладання кожної науки, також порядок і образ занять учнів під час їх вивчення. 3) Навчання семінарське. Тут теж а) після вказівки окреслення мети і складу семінарського навчання; б) слід вказати головний зміст і мету, об’єм і метод всіх наук, які входять в склад семінарського навчання, з додатком приватних настанов і правил стосовно їх викладання згідно мети семінарського навчання, одночасно порядок і образ занять самих вихованців. 4) Вища освіта – академічна. Тут також а) після зазначення мети і складу академічного навчання; б) слід вказати не лише зміст, спосіб викладання і напрямок всіх наук, також спосіб успішного заняття ними. Практичні вправлення учнів в цьому предметі будуть полягати в складанні і читанні уроків в короткому викладі не великих трактатів у формі підручників, в усному поясненні готових підручників.
Та не зважаючи на такі глибоко проникливі в царину душпастирської педагогіки погляди ректора КДА було багато такого, що не дозволяло вповні розгорнутися потенціалу закладеному в ній від самого початку. Так приймали туди лише дітей духовенства, причому не лише з української, а в більшості з інших територій, викладення відбувалося виключно російською мовою. Дуже показним щодо цього є висловлення випускника Академії, видатного літератора Івана Нечуй-Левицького про сучасний йому внутрішній академічний устрій: “Київська академія того часу стояла дуже низько, і не давала нічого для думки. Вона була перероблена зі старої Могилянської академії. Замість латинської мови уряд ввів великорусний. Про українську мову ніхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вірші чистою українською мовою. Академія зосталася дуже позаду свого часу: в ній панувала схоластика, від котрої всохла всяка думка в головах студентів. Світські науки були заплутані в дух теології. тільки одна філософія стояла усе дуже добре.”43
Справді, яскраві постаті завжди і всюди вносили в хід подій щось таке, що в майбутньому розглядалося якісним кроком вперед, в порівнянні з попереднім станом речей. Наприкінці ХІХ ст. в академічному періодичному виданні “Труди КДА”, яке було започатковано в 1860 р., зустрічаємо думку про те, що “для забезпечення наукової продуктивності у великих духовних школах і взагалі – добрих плодів духовного просвітництва необхідно, щоб люди щиро бажаючі і здатні служити справ освіти, були поставлені в цілковиту довіру і найрізноманітнішими способами підтримувалися”.44 Таких людей в історії Академії було чимало. Серед них слід відзначити професорів АмфітіатроваЯ.К. та ПевницькогоВ.Ф.
ІІІ.1. Професор Амфітіатров Я. К. – як душпастир та гомілет.
Амфітіатров Яків Косьмич народився в 1802 році 23 жовтня в селі Високому Орловської губернії Кромського повіту. На сьомому році життя, дідусь, свящ. Григорій Монастирьов почав навчати його грамоті.
5 вересня 1814 року Яків Косьмич був прийнятий до семінарії, в нижчу Елементарію, де викладались російська та латинська граматики, але найбільше звертали увагу на каліграфію. Наступного ж року, завдяки старанності, Амфітіатрова перевели в ІІІ клас, який називався Граматикою. В 1817 р. Яків Косьмич переводиться в Синтаксис, де теж виділяється серед товаришів неординарними здібностями до засвоєння знань. В 1817 р. переводиться в Орловське училище і після дворічного курсу навчання вступає до Семінарії. Усією душею полюбивши науку, Амфітіатров виявляє бажання залишитись в середньому класі, але архипастирська порада близького родича, преосвящ. Філарета, єп. Калузького стримала його від цього необдуманого кроку. Всі його зусилля спрямувались лише на здобуття самої необхідної священнослужителю освіти. Тож закінчивши семінарський курс, він віддаляється на спокійне життя разом з батьками. В цей час надходить припис Семінарського керівництва збиратися і їхати до Академії. На той час, а саме на початку ХІХ ст., семінарії самостійно надавали кандидатів для навчання в Академіях, причому існував певний освітній ценз, а також регламентація, скількох майбутніх студентів могла зарекомендувати кожна семінарія. Весь час свого навчання Яків Косьмич перебував під пильним пастирським оком архієп. Філарета, котрий часто обдаровував його не лише цінними порадами але і грошовою допомогою, яка так знадобилася йому під час навчання в Академії. Академію Яків Косьмич закінчив у 1829 р. із ступенем магістра Богослів’я і мовних наук. Заслуги Амфітіатрова Я. К. на ниві академічного навчання не залишилися непоміченими керівництвом КДА – він був запрошений в її штат бакалавром.
Всією душею і всіма силами свого розуму і волі сприйняв Амфітіатров цю відповідальність, яка покладалась на нього, адже на його плечі лягла ціла кафедра Словесності Церковної. Слід зазначити, що його попередники працювали лише над приготуванням матеріалів для створення науки. Сама побудова гомілетичних промов підкорялась мертвим формулам старовинної риторики, які паралізували прояви думаючого розуму і живого почуття. Все це слід було переробити і перетворити Амфітіатрову Я. К. Він побоявся такої великої і величезної праці. На шляху до задуманого перетворення гомілетичної науки стояли правила Церковного красномовства, котрі за думкою Якова Кьсьмича, були складені невміло, не зручно для використання, наповнені прикладами і зразками західного менталітету. Він відкрив очі своїх слухачів на недоліки православних західних красномовців.
Але займаючись своїм офіційно затвердженим предметом проф. Я.К.Амфітіатров не випускав з виду і інші науки, осіваючи їх тим світлом, яким вони повинні бути осяянні в очах християнського мислення. В цей час він запалюється бажанням працювати на літературній ниві, робить спроби написання художніх творів, хоч всі ці спроби були для нього невдалими. “Ні не на цьому поприщі судилося йому придбати справжню популярність. Доброчесний виконавець свого прямого обов’язку, він відкладає те, що безпосередньо не входило в коло його обов’язків, і цілком віддається обробці уроків гомілетичних.”45
Наукова праця Амфітіатрова в цю пору зростає час від часу. “Соромно і сумно мені,‑ писав він до свого брата 7 грудня 1833 р.,‑ від тієї нещасної думки, що я так довго не писав до тебе. Що робити брате... В теперішній час я найбільше віддаюсь заняттям власними лекціями, котрі Доктор(так зазвичай називали наставники і студенти Академії тодішнього ректора Інокентія) одобрює і зобов’язує мене випрацьовувати для певної мети. Понад те в мої обов’язки входить щонеділі виголошувати проповіді.”46 З цієї витримки з листа можна собі скласти уяву тієї праці, за яку взявся молодий вчений. Результати її не заставили себе довго чекати.
1 серпня 1835 р. Амфітіатров Я. К. був возведений в звання екстраординарного професора, але не зупиняючись на досягнутому, продовжує неухильно працювати на користь своєї власноручної науки. Свідченням невичерпної енергії і глибоких знань Якова Косьмича є той епізод в його біографії, коли у зв’язку зі смертю ординаторного професора Загальної Словесності Я. І. Кришинського, йому доручили посісти тимчасово цю кафедру. І хоч Амфітіатров не встиг викласти багато лекцій, проте вихованцям вони запам’яталися назавжди. Студенти дуже уважно слухали його лекції, вони буквально вливалися в спілкування з проф. Амфітіатровим , а він в свою чергу, спостерігаючи все, що твориться в їхніх серцях, намагався викластися цілком і повністю.
Багатооб’ємнісь погляду, глибина думки і міркування стає зрозумілою кожному, хто уважно розгляне ці імпровізовані уроки, причому одночасно відкриваються риси, які характеризують Амфітіатрова, як професора, котрий добре знає свою справу. “Найкращий наставник, сказано в проекті Уставу Духовних Академій, є не той, хто блискуче сам говорить і пояснює, але той, хто примушує учнів розмірковувати і пояснювати. Обов’язок професора полягає не в тому, щоб дати урок, але в тому, щоб урок був сприйнятий, щоб він пустив, так би мовити, своє коріння в розумі слухачів.”47
Ці всі правила, можливо, ніким так не були засвоєні, як Амфітіатровим. Серед своїх слухачів він був немов товариш і батько посеред сім’ї; він говорив усе, що знав, говорив якомога стисліше, щоб студент не виходив з аудиторії з головою, наповненою одним лише баластом голосних висловів, пишних фраз. Довіра і любов до розуміючих своїх слухачів були джерелом тієї щирості, котрою відрізняються всі його лекції. Коли за прийнятим в Академії звичаєм студент вставав і висловлював свою незгоду з певним поясненням професора, Амфітіатров дещо нахиливши голову, спокійно вислуховував його до кінця, і аж тоді починав по пунктам розбирати запропоноване йому заперечення,‑ але - усе це робив він дуже уважно, зі скромністю, навіть весело – точно так само, як буває в дружній розмові.
Викладаючи гомілетичні лекції, як професор, Амфітіатров часто, особливо в перші роки служби, відвідував і Церковну кафедру, як проповідник. Залишаючись в духовному званні і виключно присвятивши себе науці, в широкому значенні цього слова, він відмовився назавжди від утримання світських чинів та відзнак, і тому сам іноді ставав на місце тих молодих проповідників, котрих виховав він в дусі премудрості і в страху Божому. Його посібники, для кращого виголошення проповідей, були неоціненними для майбутніх душпастирів.
Для чіткого усвідомлення того шляху, котрий пройшов Амфітіатров Я. К., слід зосередитись на характеристиці його праці життя ‑ “Читання про церковну словесність або Гомілетику”.
Визначаючи Гомілетику, як науку, проф. Яків Амфітіатров пише, що “вона головною метою повинна ставити викладання сутності, властивостей і способів церковної співбесіди, яка скеровувала б людину до духовного відродження”.48 Слід зауважити, що назву предмету він вводить основуючись на двох принципах, а саме: 1) Принцип бесіди, котра могла проходити у формі домашньої розмови; 2) принцип публічного викладення вчення. В основу цієї науки Яків Косьмич поклав вчення св. отців та вчителів Церкви, їх життєвий досвід, котрий є безцінний для цієї науки. Адже св. отці писали свої твори у формі повчальних бесід, настанов та порад. Саме тому він заміняє загально прийняту назву “церковного краснословства” на “церковну співбесіду”, яка, на його думку відноситься ближче до справи , ніж перша. Виходячи з того, що головним предметом Гомілетики є церковна співбесіда, то її завдання полягає в розкритті: 1) з чого повинна складатися церковна співбесіда; 2) які властивості або характер повинна мати церковна співбесіда; 3) якими способами вона може проявляти себе. Звідси весь склад Гомілетики розкладається сам по собі на три частини: 1) Про матерію церковної співбесіди; 2) про характер церковної співбесіди; 3) про роди і види повчань, в котрих проявляється церковна співбесіда. Методику гомілетичних занять Я.К.Амфітіатров визначав двояко, а саме теоретично, куди відносив правила духу і характер церковної настанови; і практично – з поясненням правил теоретично викладених на прикладі, а також з розглядом, як зразкових, так і посередніх творів проповідницької літератури. Але при цьому всьому найголовнішим і найкориснішим під час вивчення Гомілетики він вважав розгляд історії проповідницької літератури. “Звичайно багато доброго можна придбати вибираючи найкращі статті з того або іншого проповідника і прискіпливо досліджувати їх: але уривки і витримки далеко не те ж саме, що повне і живе знайомство з творіннями Отців Церкви із проповідниками наступних століть хритиянства”49 – пише Амфітіатров і тим самим вказує на специфіку свого підходу до предмету, яка полягала у найповнішому використанні святоотецької спадщини і цього багатовікового досвіду Церкви Христової. Цим кроком Яків Косьмич виховував в своїх слухачів любов до святоотецьких творінь і не лише любов, але й методу використання на практиці тих теоретичних засад, що мали на меті донести до них істини Православної віри. Слід зауважити, що І частина праці Я. К. Амфітіатрова присвячена розгляду матеріалу церковної співбесіди. На його думку, якими б багаточисельними і різноманітними не були предмет церковного співбесідництва, все одно проповідницька наука зобов’язана підвести їх під один, хоча б якийсь, загальний огляд, котрим можна було б зібрати і перерахувати їх в наступному порядку: 1 Християнин вірить: отже він повинен знати чого навчає його Свята віра. Звідси виникає потреба викладати народу догматичне вчення; 2 Християнин вірить для того, щоб діяти з точною відповідністю згідно вчення своєї віри: отже він повинен знати правила, або закон християнської діяльності, звідси вчення практичне; 3 Християнина Церква приймає від колиски і супроводжує до могили своїми благочестивими обрядами і Богослужінням: через це він повинен знати своє обрядове богослужіння,‑ вчення про богослужіння, або церковність взагалі; 4 Християнин живе і діє в сім’ї і суспільстві: тому він повинен знати, як його сімейна і суспільна поведінка може бути одночасно поведінкою істинно-християнською. Звідси проповідницьке вчення про спільне життя; 5 Християнська віра має, крім Божественної основи ще основу історичну: християнин і це повинен знати, звідси – викладення вчення історичного; 6 Християнство протягом усього свого життя зустрічається і безперервно вражається справами та явищами світу. Тому потрібно вчити, як справи видимого світу можуть розташовувати християнина до справжнього християнського способу життя. Звідси проповідницьке вчення про предмети і явища фізичного світу.50
Упорядкувавши вище перераховані роди у порядок Амфітіатров виділив три головні порядки всього, що входить в склад віри і християнського знання. На перше місце він ставить вчення догматичне, як навчання для розуму, на другому – учення діяльне, що сприяє навчанню волі, третє місце посідає вчення церковно-богослужбове, котре розвиває в людині християнське почуття.
Поступово і сумлінно, досліджуючи найдрібніші нюанси поставлених перед собою завдань Яків Косьмич тим самим залишив нащадкам цінний скарб, що стосується церковного красномовства. Ще далі в ІІ частині Гомілетики він поглибив і розширив всі ті здобутки, що були напрацьовані до нього і стосувалися більше практичної сторони душпастирської співбесіди. З його гомілетичних творів можна побачити те, наскільки він сам вмів здійснювати створений ним ідеал християнського проповідника. Проф. Яків Косьмич дуже серйозно відносився до проповідницької діяльності. Він був ворогом всякої туманної витонченості, витіюваті вирази і хитро задумані фрази він переслідував неодмінним сарказмом. Він не дозволяв студентам використовувати модні на той час слова чи то в проповідях, чи то в дисертаціях. Друга частина його гомілетичної праці містить в собі велику кількість таких зауважень, котрі були сповнені глибоким переконанням та легким і приємним гумором.
За прийнятим в Академії порядком, досягнення вчених ступенів обумовлюється, як і повинно бути, перш за все належним вивченням всього викладеного в школі, а також сюди входили і твори, котрі за думкою конференцій представлялися в ті часи в Духовно-навчальне Управління, де вони вже остаточно розглядалися, з затвердженням їх авторів в присвоюваних ним званнях ‑ ступенях. Студентам необхідно було прочитати дуже багато книжок, потрібно було прикласти багато розумових зусиль, аж поки відбудеться дисертація. В таких випадках добра порада наставника цінувалася дуже дорого; і ось тут Амфітіатров являвся справжнім благодійником вихованців Академії, вказуючи їм матеріали, спрямовуючи їхні думки, які розладнювали читання найрізноманітніших родів книг, більш або менш придатних до певного обраного предмету. Він поводився з вихованцями Академії, як із своїми молодшими братами. На шкільній кафедрі був справжнім наставником, і систематично-суворим поглядом слідкував за успіхами, як власними, так і своїх слухачів, віддаючи собі звіт у всьому, що зроблено протягом того чи іншого учбового курсу. Це робив він від щирого серця, адже Амфітіатров Я. К. усвідомлював, яку відповідальність він несе перед Церквою за цих студентів, котрі представляли б в майбутньому її в інших духовних закладах. Студенти в свою чергу намагалися якнайкраще зосередитися на його лекціях, щоб якомога більше взяти корисних порад і настанов. Характерною рисою його викладацької діяльності було те, що він ніколи не перехвалював своїх студентів за будь-що, навіть в деяких випадках він навмисно не відзначав їх будь-якими гарними словами, бо вважав, що для студентів є ворогом той наставник, котрий хвалить їх за все і завжди.
Майже 20-річна ревна, невтомна, вчена служба і частково недуги зробили Амфітіатрова схильного спочатку до передчасної старості, і потім ‑ до хвороби. В першу неділю Великого Посту 1848 р. Яків Косьмич, відвідав печери для поклоніння мощам угодників Божих. Повертаючись він застудився і ця застуда переросла в смертельний недуг. Всі намагання вилікуватися були марними ‑ виснажене працею тіло знаходило сили для боротьби з хворобою. Передчуваючи фатальний кінець Амфітіатров Я. К., кілька разів до того змінивши місце проживання, повертається в Академію. Тут з певною присутністю духа він зайнявся складанням духовного заповіту, і облаштувавши все в такий спосіб, відклав всі життєві турботи та став думати виключно про приготування до далекого і безповоротного шляху.
Помер Амфітіатров Я. К. 8 липня 1848 року, його тіло супроводжували високовшановане духовенство, багато з котрих самі були його вихованцями. За бажанням Якова Косьмича поховання відбулося на території братського Видубицького монастиря. На його пам’ятнику без зайвих виразів написали: “Чи живемо, чи вмираємо Господні є ”(Рим 14: 8).
Важливим доповненням до його, сповненого напруженої праці життєпису, є портрет, змальований учнем В. А. Аскоченським: “Яків Косьмич Амфітіатров був зросту невеликого: обличчя його не вирізнялося правильністю та красою, було виразним, сповненим дум і ледве помітної іронії. “Я, пише він сам про себе (Амфітіатров),‑ був зовсім без патента для того, щоб полонити інших своєю зовнішністю: одна голова, один ніс, дві руки і дві ноги, як і у всіх людей,‑ ось моя земна оболонка, тепер правда поношена, але взагалі мало змінена”. Хвороби і праці вибілили його голову сивиною. Сутулуватий, а останнім часом навіть дещо згорбившись, він вирізнявся граційними рухами і рідко піднімав очі, найчастіше спрямовані додолу, і завжди висловлюючі доброту і прямодушність. В розмові з близькими він був простим, відвертим і щирим. Ворог всякої неправди і принизливої вгодливості, він завжди говорив правду, перед ким би то не трапилось йому стояти. В цьому відношенні зіткнення з ним не завжди мало бути благоприємним для того, в кого не зовсім чистий життєвий формуляр”.51
Такий, в загальних рисах, життєвий шлях і педагогічний підхід ординаторного професора КДА Якова Косьмича Амфітіатрова, посприяв вихованню цілого ряду пастирів Православної Церкви. Його справа не загинула, а залишила відбиток в подальшій історії Академії, де продовжували культивувати започатковані ним принципи.
ІІІ.2. Пастирологічна спадщина професора Певницького В. Ф.
Одним з видатних діячів Київської Духовної Академії у царині гомілетики і пастирського богослів’я був заслужений ординарний професор, доктор богослів’я Василь Федорович Певницький.
Його вклад у розвиток пастирського богослів’я і особливо гомілетики тяжко переоцінити. Всі свої, Богом даровані прекрасні якості він віддав для Київської Духовної Академії і, як вважали його найближчі сподвижники і колеги, все своє багатолітнє життя всеціло і незмінно посвітив одній лише Київській Духовній Академії, через неї, через свою діяльність, в якості професора, він надавав великий вплив на духовне життя всього православного християнського світу.52
Василь Федорович Певницький народився 29 лютого 1832 року у Василіївському Погості поблизу м. Мурома Володимирської губернії (Північний-Схід сучасної Росії) в сім’ї священика. Початкову освіту В.Ф.Певницький отримав від свого батька, що дало йому можливість в 1841 році вступити до другого класу Муромського духовного училища(де вже навчався його старший брат). В 1845 році четверо малолітніх дітей священика Федора і Євгенії Певницьких залишилися сиротами, але з волі Божої, це не завадило В. Ф. Певницькому продовжити духовну освіту. В 1851 році майбутній професор, за рік до закінчення повного семінарського курсу, вступив до Київської Духовної Академії.53
В 1855 році В.Ф.Певницький закінчив курс Академії другим магістром ХVІІ курсу і був поставлений бакалавром на кафедру загальної словесності. Перші сім років своєї професорської діяльності(1855 – 1862рр.), Певницький читав лекції із загальної словесності, котра була одним з головних предметів першого курсу Академії. В 1862 році професор В.Ф.Певницький перейшов на кафедру церковної словесності чи гомілетики. В 1869 році в духовні школи Російської імперії був введений новий “устав”. Згідно нової постанови, до кафедри гомілетики було приєднано Пастирське богослів’я, яке і викладав В.Ф.Певницький до 1884 року. З цього ж року, коли була здійснена чергова реформа, він знову продовжив працю лише на кафедрі гомілетики аж до кінця 1906 року, з якого вийшов у добровільну відставку.54
Свою професійно-викладацьку діяльність В.Ф.Певницький поєднував з науково-літературною. Літературною працею він займався з великою любов’ю і вважав її своїм прямим обов’язком.55
Більшість із своїх літературних праць професор В.Ф.Певницький присвятив гомілетиці, але беззаперечно цінними і високими за достоїнством є праці з Пастирського богослів’я. Одною з перших пастирологічних праць Василя Федоровича була книга “Священик. Приготування до священства і життя священика”. Вперше ця праця побачила світ в 1883 році і згодом перевидавалася ще чотири рази. Другою пастирологічною працею була книга “Служіння священика в якості духовного керівника прихожан”. Видана була вперше в 1890 році (ще двічі перевидавалася). Останнім за часом виданням була праця “Священство. Основні пункти у вченні про пастирське служіння”. Надрукована в 1892 році і в 1897 році. Необхідно підкреслити, що першою ластівкою В.Ф.Певницького в області пастирського богослів’я була невелика стаття “Пастирські замітки стосовно боротьби з матеріалізмом”, яка вийшла у світ ще в 1863 році в “Трудах Киевской Духовной Академии”.56
Переходячи до аналізу пастирологічної спадщини професора В.Ф.Певницького, потрібно вказати, що пастирське богослів’я не було вченою спеціальністю професора. Йому В.Ф.Певницький присвятив лише 15 років зі своєї 50-ти літньої науково-викладацької діяльності. а пов’язане це було, як вказувалося вище, з реформою духовних шкіл Російської імперії 1869 року, коли до кафедри гомілетики було приєднано і кафедру пастирського богослів’я, а з 1884 року – ще й педагогіку. Немаловажним є той факт, що на початку діяльності професора Певницького в галузі пастирського богослів’я, воно, як наука, не мало широкого розвитку і поширення; і хоча існували деякі праці з пастирського богослів’я, але вони, як зауважує один із дослідників творчої спадщини В.Ф.Певницького, “мали невпорядкований і хаотичний характер”.57
Зважаючи на вказані вище обставини, В.Ф.Певницький не відкрив нових наукових шляхів, котрі могли б надати пастирології в повній мірі наукового характеру, але своїм великим внеском прискорив становлення пастирського богослів’я, як науки. Його пастирологічні праці мають характер більше практичний, аніж науково-теоретичний. Всі вони написані в популярно-публіцистичному стилі тієї епохи, що надавало цим працям ще більшої простоти і практичності у використанні, але разом з тим, в них яскраво виражена оригінальність і сучасність автора, як пастиролога, та висловлена влучна критика його попередників. Саме через такі якості пастирологічні праці професора Певницького користувалися широкою популярністю в церковно-наукових колах того часу і не втратили її сьогодні.
Серед всіх праць В.Ф.Певницького з пастирського богослів’я сама остання,‑ “Священство. Основні пункти у вченні про пастирське служіння”, є результатом його пошуків і праці в галузі пастирології. Вона подає досить глибокий догматично богословський зміст пастирського богослів’я, як науково-богословської дисципліни. На це вказав сам автор пишучи, що метою його праці є “з’ясувати це догматичне вчення про священство і розкрити основні пункти, що визначають сутність і значення пастирського служіння”.58
В цьому творі професор Певницький намагається показати беззаперечну необхідність священства в Церкві, виходячи з догматичного вчення про органічну сутність Церкви, як Тіла. “В тілі, як і в усякому організмі,‑ пише автор,‑ є багато різноманітних членів, і кожному з них призначено природою особливе відправлення, і організм перестане жити, якщо члени, що складають його, не будуть відправляти свого служіння або якимось чином зникнуть головні з них. Тільки організм ще не розвинутий, що не перейшов у володіння собою, є злитною масою, в котрій майбутні члени ще не встигли отримати своєї окремішності для звершення визначеного для них відправлення”.59
Професор наводить приклад різних суспільних утворень – держав і різних суспільних організацій. Так само і Церква “складає суспільство духовне”, хоча відмінне від суто суспільних утворень за соєю метою і за походженням, але Церква “існує в світі, хоча не світ її створив, і не для світу вона створює чад, нею вихованих”. Але, існуючи в світі, Церква, як “царство не від світу цього”(Ін 18, 36), “не може не підкорятися багатьом умовам, одинаковим для інших суспільств”.60
Церква, за влучним твердженням Певницького, є одним із ідеальних видів суспільної організації, метою існування якої є спасіння і освячення людей. Природне існування цієї організації з такою високою метою повинно відділити від себе і певних осіб для звершення того служіння, через яке досягається мета Церкви. Відсутність таких осіб порушило б цілісність живої духовної організації і було б рівнозначне вилученню кровоносної артерії з життєдіяльного організму. “Церква не буде мати тоді повноти і досконалості,‑ вказує професор В.Ф.Певницький,‑ і в ній висохне і припиниться життєвий струм, що рівнозначне припиненню правильного кровообігу в організмі.”61
В контексті вчення про священство В.Ф.Певницький порівнює старозавітнє і новозавітнє священство. Перше було побудоване на строгій регламентації священичого класу, підсиленого ще й паралельним інститутом левитів. У християнстві ж, священство лежить в основі Церкви. В носіях священства через приємство перебуває викупительна благодать Засновника Церкви – Господа Ісуса Христа; і вона передається через священство всім віруючим в церковних таїнствах.62
Стосовно походження і виникнення священства, Певницький підходить до цього питання з історично-догматичної сторони, даючи у важливих моментах вказівки на Святе Писання. “Християнське священство,‑ вказує професор Певницький,‑ за своїм походженням не людська, а божественна установа. Воно веде свій початок від Господа Ісуса Христа, що заснував святу Церкву на землі, і на підвалині Ним положеній, продовжує влаштування спасіння людей чи влаштування царства Божого між людьми.”63 Автор наводить класичну цитату апостола Павла щодо Первосвященства Спасителя: “Ти – священик повік за чином Мелхіседека”(Євр. 5; 6, 10). Так як Христос не Сам Собі привласнив славу бути Первосвящеником, але її надав Той, хто сказав Йому: “Ти Син Мій, Я сьогодні Тебе породив”(Пе. 2, 7); так і ніхто сам собі не приймає такої честі, як тільки через покликання до священства Богом. Професор В.Ф.Певницький це покликання і вибрання показує як відділення від світу для служіння Церкві, про що яскраво свідчать слова Самого Христа: “Не ви Мене обрали, а Я вас обрав і настановив вас, щоб ви йшли і приносили плід, і щоб плід ваш перебував, щоб, чого не попросите в Отця в ім’я Моє, Він дав вам”(Ін. 15, 16); “...а як ви не від світу, а Я обрав вас від світу...”(Ін. 15, 19).64
Христос не тільки обрав Своїх учнів, але й здійснив Божественне посланництво їх на проповідь, і цим посланництвом утверджується непорушне його приємство. Після ж Воскресіння, Господь Ісус Христос звершив і саму “священнодію” цього послання: “...дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому зоставите, зостануться”(Ін. 20, 22; Мф. 28, 18 -20).65
Апостоли в усій повноті і силі зберігали Божественне переємство свого посланництва і практично здійснювали передачу цього переємства видимим вибранням і рукопокладанням з молитвою. Через покладання рук апостолів звершувалося невидиме поставлення від Серцевідця Господа (Дії. 1, 24). Божественна благодать апостольського рукопокладання, як благодать, що “доповнює і укріпляє сили людини”, вимагала і від вибраної особи особливих подвигів “розігрівання” цього дару Божого (1Тим. 4, 14). Це і “складає головну і відмінну рису,‑ за висловом Василя Федоровича,‑ служіння чи звання пресвітерського, і за цим божественним надбанням пресвітери й служителі Церкви є освяченими органами тіла Церкви Христової”.66
Виходячи з такого глибокого містичного розуміння пастирського покликання, В.Ф.Певницький в одній зі своїх попередніх праць з пастирського богослів’я, а саме: “Священик. Приготування до священства і життя священика”, критикує системи пастирського богослів’я своїх попередників в цій галузі. Зокрема він вказує: “системи пастирського богослів’я, коли говорять про покликання не вказують ні на які ознаки внутрішнього покликання як сили, що направляє волю людини до обрання священного сану”.67 Автор наводить приклад з “Пастирського богослів’я” митрополита Антонія (Храповицького), в котрому преосвященійший Антоній, в розділі “Про необхідність покликання до священства”, висуває положення, згідно якого “пастир Церкви повинен бути неодмінно вище покликаним і законно обраним і посвяченим Церквою на це служіння”; і це складає “найнеобхіднішу умову для отримання священного сану”. Стосовно такого твердження В.Ф.Певницький зауважує: “Але вся суть його (митрополита Антонія –с. 3) суджень і оприділень щодо цього предмету полягає у другому пункті цього положення і, обминаючи покликання, як внутрішню справу зводиться до зовнішнього покликання, тобто до законного рукоположення від архиєрея”.68
Таким чином, прфесор В.Ф.Певницький, як пастиролог, звертає увагу і основний акцент на внутрішнє покликання кандидата у священство, а не лише його зовнішнє обрання і посвячення. Також він висловлює ту думку, що священиками можуть бути особи різного походження, головне, щоб це були люди (головним чином юнаки) “в котрих помічається строгий, степенний характер, що уникає вульгарності і вільності у поведінці, всякої непристойності і цинізму в бесіді і поведінці...”69 А найбільш важливою рисою пастиря, яка повинна проявитися ще на “шкільній лаві” і яка є необхідною умовою виконання пастирського служіння – це співстраждальна любов до своєї пастви. Це можуть бути люди “котрих зворушують нещастя і страждання людей і в котрих проявляється тепла любов до своїх близьких і товаришів, котра готова на всякі послуги і самопожертви, і котрі володіють більш-менш стійкою і енергійною волею: в юнаку, правильно налаштованому, ця енергія волі виявляється не в світлі, що є признаком слабкості і нетвердості волі, а в строгому дотриманні дисципліни...”70
Ведучи мову про якості кандидатів на священство, В.Ф.Певницький вказує на недоліки тогочасних духовних шкіл і наполягає на тому, щоб духовні школи у своєму напрямку були повністю відділені від загальноосвітнього навчального процесу і готували суто душпастирів Церкви. По суті, ця думка Василя Федоровича в повній мірі реалізована в наш час.
Як православний педагог, професор Певницький наголошує на тому, що певна прерогатива у вихованні суспільства повинна належати Церкві, тому що лише вона може прищепити всім прошаркам суспільства споконвічні начала добра, краси і істини.71 Але разом з тим, він наполягає на тому, що “початкова школа для дітей молодшого віку... повинна бути загальноосвітньою для всіх без різниці, незалежно від того, до чого кожен з них в подальшому буде готуватися”; і наводить приклади тих релігійно-моральних катастроф, до яких доводило людей одностороннє виховання в ранньому віці.72
Для надання відповідної освіти особам, що готуються прийняти священичий сан, Церква повинна мати свої власні окремі навчальні заклади і не через те, що загальноосвітній навчальний заклад не може надати повного об’єму знань із спеціального предмету, але в більшій мірі через те “що вони не можуть зберегти у всій чистоті і недоторканості в кандидаті в священство той чистий церковний напрямок...”73
Для професора Певницького, духовний освітній заклад повинен давати не лише знання студентам, майбутнім душпастирям, але і виховувати їх, укріпляючи їх самодисципліну і волю. В праці “Священик. Приготування до священства і життя священика” автор наголошує на тому, що семінарія чи духовна Академія “не повинна віддавати студента в його житті самому собі: суворими дисциплінарними регулами вона обмежує і впорядковує його свободу, і привчає його до більш правильного життя і до більш правильних захоплень. Вона не надає лише знання, як університетський факультет але в інтересах Церкви, в інтересах майбутнього служіння молодих богословів, переслідує строгу педагогічну мету.”74
Професор В.Ф.Певницький у всіх своїх пастирологічних працях постійно наголошував на надзвичайно високе достоїнство пастирського служіння в Церкві. Його турбувало вже тогочасне “обмирщання” серед духовенства, що до певної міри принижувало пастирську діяльність в суспільстві: “Зважаючи на це,‑ пише професор,‑ потреба висуває на зовні важливе значення священичого служіння і частіше нагадування про високе достоїнство його в особливості тим людям, котрі вибирають його своїм жеребом. Коли будуть мати перед очима це високе достоїнство священства, ті хто готується до нього, вони не можуть не наповнитися благоговінням, і при цьому не можуть необачно, без серйозних роздумів. братися за нього, а коли приймуть його, не почнуть легковажно відноситися до нього і до того обов’язку, котрий воно накладає”.75
Надзвичайно велику увагу В.Ф.Певницький у своїх працях з пастирського богослів’я, а також і в гомілетичних творах і публікаціях, надавав прямому і дуже важливому обов’язку душпастиря – навчати народ. Адже в суспільному житті священик є “світильником” і “містом”, що стоїть на вершині гори. Паства священика широка і різноманітна. Її релігійно-моральні і духовно-інтелектуальні запити є досить широкими. Пастир повинен бути передовою особою в суспільстві, щоб в повній мірі задовільняти духовні потреби кожного хто приходить за допомогою, кожного переконати і заспокоїти, розвіяти сумніви чи укріпити сподівання.
“Справа священика,‑ пише В.Ф.Певницький,‑ просвіщати людей світлом небесної істини і розганяти темряву заблуджень і суєвір’я... керувати ними на тяжкому шляху духовного життя, остерігати їх від різних спокус і спотикань, піднімаючи тих хто ослаб і впав, вести їх до царства Божого і взагалі пасти Церкву Господа і Бога, котру Він здобув Кров’ю Своєю (Дії 20, 28)”.76
В силу такого високого покликання і мети, вчительства народу передбачає і відповідні труднощі. Наприклад навчання великого зібранні віруючих має специфічні труднощі: пастир тут повинен дати “духовну їжу” кожному окремо і всьому зібранню вцілому. “Йому приходиться вести повчальні бесіди,‑ пише прфесор,‑ в багаточисельному зібранні людей, що за словами св. Григорія Богослова, подібне до багатострунного організму, вимагає неоднакових ударів... але священик повинен бути “для всіх усім, щоб спасти хоч деяких (1Кор. 9, 22)”.77 Навіть у своїх гомілетичних працях професор Певницький звертає увагу на цю проблему і радить пастирям – проповідникам застосовувати у своїй практиці так звану публіцистичну проповідь. В такій проповіді вихідна точка береться ніби знизу – проповідник звертає увагу на настрої сучасного життя, на недоліки, заблудження і моральні хвороби, що заражають покоління і проти них направляє своє повчальне слово. “Законність і очевидність такої проповіді, очевидна сама собою,‑ пише В.Ф.Певницький в одній зі своїх гомілетичних статей,‑ вона служить доповненням проповіді, що пояснює Слово Боже і вчення Церкви, і звідти бере свою вихідну точку, і часто нагально викликається обставинами часу”.78
Пастир Церкви, окрім лікування душ людських, прямим і першим своїм обов’язком має навчання народу. Він повинен вводити свою паству в пізнання віри і навчити її тайнам благочестя. Підкреслюючи це, В.Ф.Певницький пише: “Саме по собі зрозуміло, що це служіння учителя і керівника людей до спасіння одне із найвищих за метою, одне із найтяжчих за важливостями його призначення заняття... що вимагає від того хто приступає до нього, для успіху в справі, більш точного знання практичної розсудливості і значного досвіду”.79
Труднощі пастирського служіння виникає із сутності самого християнства, котре є царством “не від світу цього”. Священик є проповідник і служитель цього Царства, він благовістить не царство світу, що живе за законами і основано на началах зовсім протилежних Царству Небесному. В.Ф.Певницький в одній зі своїх праць наводить прекрасні слова великого пастиря Церкви св. Івана Злат., котрий у свій час зауважив: “Священик підлягає суду від усіх – і розумних і нерозумних...у нього завжди багато недоброзичливців...Навіть коли він не буде подавати приводу для докорів, це не врятує його; ніхто не боїться звинувачувати його і зводити наклепи на нього.”80 Але, не дивлячись на труднощі в пастирському служінні, в усіх пастирологічних працях професора Певницького прослідковується велика віра і переконання в тому, що, при будь-яких труднощах і слабкістю людського єства, труднощі пастирського служіння полегшуються дією благодаті таїнства священства. В цій одухотворяючій і відроджуючій благодаті, пастир знайде для себе найпершу утіху і допомогу.
Як уже згадувалося вище, професор Василій Федорович Певницький є автором досить об’ємного пастирологічного твору “Служіння священика в якості духовного керівника прихожан”. Необхідно підкреслити, що це був перший найгрунтовніший твір такого плану в усій богословській науці того часу.81
Система В.Ф.Певницького розширила кругозір пастирської опіки над паствою, явила її в такому світлі, що вона не є щось надзвичайне в пастирській діяльності, а що пастирська опіка є сутність самого пастирства, незмінний і характерний його признак. Ідея душпастирства заснована на суто православних началах духовної опіки над паствою, яка повинна проводитися відповідно до тих чи інших умов пастирської діяльності. Сам виклад цієї ідеї душпастирської духовної опіки був викладено настільки яскраво і сучасно, що це дало підстави для висловлення думки в церковно-наукових колах того часу, про те, що ця праця є першим систематичним викладом детального керівництва для пастирів в пастирологічній літературі Російської імперії, котра викликана нагальною потребою часу.82
В цій своїй праці професор Певницький подав у світлі однієї загальної строго православної ідеї душпастирства, весь той матеріал, що раніше було лише частково викладено в окремих статтях, замітках, невеликих дослідженнях. Надав йому загального грунту, відкинув те, що не входило в галузь пастирології чи протирічило правильному, православному її розумінню. Доповнив існуючий пастирологічний матеріал, науково обгрунтувавши, і розвинув його у всіх можливих напрямках. Автор надав своїй праці сучасно - життєвого забарвлення і виклав головні думки в чітко-логічній і популярній системі.
Отже, коротко оглянувши головні пастирологічні праці професора В.Ф.Певницького можна сказати, що він зробив великий внесок в розвиток пастирського богослів’я як людина. В своїх працях автор намагався грунтовно викласти історично-догматичне вчення про виникнення і походження священства в Церкві Христовій і його доцільно-логічна необхідність. Також,‑ показати і пояснити, що є головним у справі душпастирства і як потрібно священству ставитися до цього великого покликання; які чекають труднощі тих, хто взявся за цю найважливішу справу в людському житті. Головнішим лейтмотивом праць професора Певницького було показати те, що в справі пастирського служіння особистість пастиря є невідділимою від його служіння. Священа справа, що лежить на пастирях Церкви, вимагає щоб він своїм особистим характером і поведінкою в повній мірі відповідав своєму високому покликанню. Приватне життя священика і його служіння стоять в нерозривному зв’язку, і коли розмірковують про те, чи відповідає священик своєму покликанню, то дивляться не лише на те, як він виконує свої обов’язки і яким він в сфері своєї службової діяльності, але перш за все на те, який він є в своєму особистому моральному характері і в своїй поведінці. Тому і за мету в своїх працях професор В.Ф.Певницький ставив “показати життя пастиря в світлі ідеї, не образ його лише... а прослідкувати історію утворення живої особистості, достойної пастирського служіння, і відмітити те, чим вона повинна заявляти про себе серед різних обставин, нею пережитих”.83

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2