foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Починаючи з 60-х років XIX-го століття, спостерігався зріст авторитету Київських митрополитів. Один із сучасних дослідників, випускників нашого навчального закладу, свящ. Миколай Йосифчук, підкреслює, що при дослідженні фонду митрополита Арсенія (Москвіна) (ЦДІА, № 828), ним було знайдено ряд листів єпархіальних архієреїв до Київського митрополита не лише з привітаннями у зв’язку з різними ювілеями, але також чимало прохань і навіть невеликих звітів про стан місцевих церковних справ. Наприклад, в листах архієпископа Волинського і Житомирського Агафангела (Соловйова) 1867 – 1877 років описувався весь хід єпархіальних справ, а в одному з листів навіть подавалися відомості про перехід у Православ’я чеських колоністів, у зв’язку з чим необхідно було прийняти кілька осіб на навчання до КДА, щоб вони почали місійну роботу серед своїх одноплемінників [170, с. 158]. На адресу Київського митрополита Арсенія (Москвіна) надходили листи від багатьох впливових осіб, навчальних закладів та установ імперії. У зв’язку з 50-річним ювілеєм владики у 1873 році на його адресу надійшли численні привітання від архієреїв українських єпархій, а деякі з них особисто прибули вшанувати велику урочистість. Надзвичайно велике значення для зростання авторитету Київських митрополитів мало відвідування Києва патріархом Єрусалимським Никодимом у 1883 році. Високий гість був захоплений красою і пишністю древніх монастирів Києва [170, с. 159]. Однак, автор пише, що процес посилення авторитету Київської кафедри на загальноукраїнські церковні справи у XIX столітті проходив в супереч уніфікаційним і централістичним заходам Св. Синоду [170, с. 156]. Слід зауважити, що така думка є не зовсім правильною. Після поразки в Кримській війні (1853 – 1856) Російська імперія змінила принципи своєї зовнішньої політики на підвладних Туреччині землях. Замість силових методів почали застосовуватися методи політичної дипломатії, хоч мета – заволодіння Константинополем і поширення свого впливу на Балканах та Малій Азії – не змінилася. Східне питання для Росії залишилося так і не вирішеним. В зв’язку з цим, роль Російської Церкви у втіленні зовнішньополітичних прагнень надзвичайно зросла, тому що вона була, як зручним засобом для реалізації імперських цілей уряду, так і невід’ємним елементом геополітичних прагнень Росії. Вище вже зазначалося, що територія України була найзручнішим плацдармом для поширення церковно-політичного впливу на Балканах та Малій Азії. Саме тому авторитет Київської кафедри протягом всього XIX-го століття невпинно зростав, а особлива увага Києву приділялася наприкінці століття. До цього спричинилися особисті церковно-політичні погляди найвпливовішого міністра кінця XIX–поч. XX століття обер-прокурора Св. Синоду Костянтина Побєдоносцева.
Костянтин Петрович Побєдоносцев (1827 – 1907), випускник імператорського училища правознавства, професор Московського університету, автор одного з найкращих в XIX столітті підручників з громадянського права, при вступі на посаду обер-прокурора був уже цілком сформованим і досвідченим політиком [241. с. 8]. Сучасники давали йому наступну характеристику: „...миколаївець за освітою, слов’янофіл за симпатіями того середовища де він зростав...його церковно-політичне credo підкорялося принципу: древньо-національна (старомосковська) Церква в єднанні зі споконвічно-російською державою” [115, с. 417]. Своєрідно слов’янофільські, а скоріше панславянські, погляди Побєдоносцева відображалися на всій зовнішній політиці Російської імперії в кінці XIX-го століття. Особливе місце, як у внутрішній, так і в зовнішній церковно-державній політиці Побєдоносцева належало Україні. Ще до осягнення посади обер-прокурора Костянтин Побєдоносцев мав надзвичайно великий вплив на майбутнього імператора, а після воцаріння Олександра III на Російському престолі (1881), колишній вчитель імператора став головним неофіційним радником царя та одним із наймогутніших людей імперії [267]. Усунувши міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мельникова та його прихильників, новий обер-прокурор Синоду вважав, що на нього лягла відповідальність за всю Росію, тому його звертання до царя з будь-яких причин було позбавлене бюрократично-чиновницьких форм і мало суттєвий вплив на результативність монархічного правління. Погляди обер-прокурора і таємного радника царя знаходили цілковиту підтримку з боку Олександра III та знайшли своє суттєве вираження у відомому девізі імператора: „Россия для русских”. Як підкреслює один із біографів Олександра III професор П. Ковалевський, імператор спрямував свою політику на утвердження російської самосвідомості, „шляхом поставлення у рівне положення народностей Російської імперії”, щоб таким способом понизити вплив Європи, головним чином спрямований на Західні окраїни імперії, та підняти міць і значення Росії [180, с. 37].
Говорячи про внутрішньо-церковну політику епохи Олександра III, слід зауважити, що Побєдоносцев привніс в неї „дух національного православ’я”. Це проглядається в тому, що по всій імперії відкривалися церковно-приходські школи. Вони спрямовувалися на отримання лише початкової освіти, яка мала б на цьому і завершатися для нижчих прошарків суспільства (щоб не ламати укладених споконвіку стереотипів). В 1886 році при майже всіх Духовних семінаріях імперії були впроваджені так звані зразкові школи, для підготовки вчителів церковно-приходських шкіл. За весь період царювання Олександра III, в Росії було відкрито 21 626 церковно-приходських шкіл [180, с. 49]. В західних регіонах імперії та Прибалтійських губерніях проводилася інспірована К. Побєдоносцевим різка політика русифікації. З 1885 року в Прибалтиці була введена російська мова в школах, судах, адміністративних установах, перейменовані були навіть міста [180, с. 60]. Україна мала особливий „статус” у русифікаторській політиці уряду. В 1885 році імператор відвідав Києво-Печерську Лавру, де його дуже стурбувало те, що деякі ченці розмовляли на „малоруском нарєчіі” [235, с. 254]. Окреме місце у великоросійській національній політиці царя приділялося Україні не тільки тому, що вона була найважливішим політично-стратегічним об’єктом в геополітиці імперії, але і тому, що із середини 40-х років почався зріст національної свідомості серед населення. Особливої уваги в цьому відношенні заслуговує Кирило-Мефодіївське товариство ідеї якого продовжували жити і давали про себе знати навіть в реакційну епоху Побєдоносцева.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства було однією із визначних суспільно-політичних подій в житті України 40-х років XIX століття. Особливо важливе значення мала культурно-просвітительська діяльність товариства. Адже, серед різкої русифікаційної політики миколаївського періоду, його діячі виступили активними борцями за розвиток і утвердження національної мови і культури українського народу, вірячи в його краще майбутнє. Можна сказати, що товариство виросло на слов’янофільському ґрунті, але їхні ідеї різко відрізнялися від російських ідеологів цього напрямку. Кирило-мефодіївці не протиставляли себе Заходу, як це робили російські слов’янофіли, а навпаки, – шукали шляхів єднання з прогресивними силами Європи. Підтвердженням цього було прагнення членів товариства налагодити зв’язки з діячами визвольного руху інших слов’янських народів. На думку кирило-мефодіївців, український народ зможе завоювати належне йому місце серед народів світу не шляхом відособленості, а в результаті розвитку між ними рівноправного співжиття та взаємозв’язків [175, с. 8]. Виникла ця таємна політична організація в грудні 1845 – січні 1846 року у Києві. Ініціаторами створення братства виступили чиновник М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров і його студент М. Білозерський. До товариства приєдналися: поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович та ін. Восени 1846 року загальна кількість членів становила 12 осіб [175, с. 9]. Основні напрямки діяльності товариства визначалися у „Статуті слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія” та в „Книзі буття українського народу”, головним автором котрих був М. Костомаров, та у „Записці”, написаній М. Білозерським. В статуті братства вказувалося: „...духовне і політичне єднання слов’ян є істинним їх призначенням, до котрого вони повинні прагнути.... при єднанні кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність, а такими племенами визнаємо: південно-русів, північно-русів з білорусами, поляків, чехів зі словенцями, лужичан, ілліро-сербів, з хорватами і болгар....Приймаємо, що управління, законодавство, право власності і освіти у всіх слов’ян повинні засновуватися на святій релігії Господа нашого Ісуса Христа” [175, с. 150]. Дуже цікавим в національно-історичному значенні є твір „ Книга буття українського народу”. Автор твору вперше відкрито і цілком обґрунтовано висловився про Україну як окрему державу, а про українців, як окремий народ, описуючи прекрасні риси українського менталітету („...ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж так не любив своєї жони, а діти своїх родителей.”) [175, с. 164]. В основу засадничих положень Кирило-Мефодіївського товариства лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Братство основним своїм завданням ставило побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом створення демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною.
У березні 1847 року, за доносом студента Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Хоч діяльність Кирило-Мефодіївського братства тривала порівняно недовго, проте його значення для українців було надзвичайно великим. Завдяки діяльності товариства став можливим підйом національної свідомості українського суспільства на початку 1860-х років. Як підкреслює один із сучасних російських істориків, в 1861 році в Петербурзі цілком легально можна було придбати в крайньому разі шість українських букварів. Готувалося видання українського перекладу Євангелії, на українській мові видавалися деякі книги духовного змісту для народного читання. Більше того, бажаючи довести рішення скасування кріпосного права до селян, влада дозволила навіть звертатися до них на рідній мові [194, с. 79]. Однак, 18 липня 1863 року вийшов Валуєвський циркуляр, який заборонив видання підручників і будь-яких інших, в тому числі і релігійних, книг для народного читання „на малоруском нарєчії”, а в 1876 році був виданий Емський указ, що ще більше посилював попередню постанову. Зрозуміло, що український націоналізм не був першим і найсильнішим в імперії, принаймні на той час, але в українському національному русі був дуже важливий і неприйнятний для Росії ні при яких умовах момент. По-перше, українська національна ідея, виплекана на ґрунті ідей Кирило-Мефодіївського братства, була прямо протилежна панславянським прагненням Росії, яка вважала себе (і продовжує вважати дотепер) провідною нацією серед слов’янських народів, народом-месією. По-друге, українська національна ідея „відбирала” у російської не просто частину національної території, але „Києв – мать городов русскіх”, витоки придбання православної віри і державності, а також позбавляла Росію ідеологічної основи в конфлікті з польським національно-визвольним рухом [194, с. 81]. Слід зауважити, що сьогодні цей аспект російсько-українських стосунків перейшов у суто релігійну площину і вилився у відчайдушний спротив Російської Церкви прагненню українців створити свою Помісну Православну Церкву.
В XIX столітті існували цікаві проекти уряду щодо України і хоч вони і не були реалізовані, проте яскраво свідчать про напрямки як зовнішньої так і внутрішньої політики російського самодержавства в означений період. Мова йде про те, що в другій половині XIX-го століття серед різних планів царського уряду були й такі, що мали на меті перенесення столиці Російської імперії у Київ. Автором одного з таких проектів в 60-х роках був близький товариш імператора Олександра II генерал-фельдмаршал О. Барятинський. Він подав царю проект переведення столиці з Петербурга до Києва, мотивуючи це тим, що перенесення столиці у сприятливе слов’янське середовище „матері городов рускіх” змінило б ставлення населення до влади, окрім того столичний статус Києва посприяв би посиленню позицій Росії в східному і балканському питаннях та врегулюванню „польської справи”. В цьому випадку, на думку Барятинського, Польщі можна було б надати незалежність, тому що традиційні претензії поляків на українські і білоруські землі виявилися б недоречними. Це в свою чергу дозволило б Росії стати більш привабливішою в очах європейського суспільства і втілити в реальність ідею загальнослов’янської єдності та оформлення її у вигляді федерації під зверхністю Росії. Однак, ліберальні погляди генерала були не прийнятними для російського самодержавства, тому його проект було відкинуто [187, с. 84]. Ще один проект надання Києву статусу столиці Російської імперії належав П. Столипіну. Його аграрні реформи досить успішно втілювалися в життя на „цивілізованих окраїнах імперії”, в тому числі і в Україні. Мотивом для цієї пропозиції послужила, знову ж таки, більш зручна позиція для підтримки балканських слов’ян в межах Австрійської імперії та знешкодження національних рухів в Україні. Проте і цьому задуму не судилося здійснитися [187, с. 84].
В епоху Побєдоносцева увага до Києва проявлялася у вигляді різних загальноімперських урочистостей, до яких залучалися єпископи не лише українських єпархій, але і представники Балканських держав. Це значно підвищувало авторитет Київських митрополитів, але мало на меті ті самі панславянські прагнення Росії у зовнішній політиці та посилення русифікаційних заходів щодо України. Стосовно останніх, то вони були не безпідставними. Деякі архівні документи проливають світло на окремі моменти русифікаторських заходів уряду в Україні. Як уже зазначалося, ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжували жити і виявляти себе і наприкінці XIX-го століття. З-за кордону в Україні поширювалася інформація, „що, – як повідомляли обер-прокурору таємні інформатори – пробуджувала народну гордість і ненависть...малоросів до великоросів. Розповсюджувалося...вчення про самостійність Малої Росії, яка є заселена 15-ти мільйонним обдарованим народом і являє собою величезний простір найкращого в світі чорнозему, а відповідно невичерпного багатства, котрим користуються тепер не руські і навіть не слов’янські завойовники краю, москалі...” [27, арк. 9]. Те, що ці відозви до українського народу йшли з Австрії, давало підстави російському уряду думати, що це інспірується австрійським урядом для підриву позицій Росії в Україні. Зокрема секретні записки російських агентів у 1875 році звинувачували уряд Австрії в тому, що він на підвладних йому територіях вводить „простонародне галицько-подільське нарєчіє”, тим самим спотворюючи „рускую орфографію” і створює „ніде ніколи не бувалої малоросійської літератури, щоб...відділити мовою і літературою південний захід від північного сходу Росії, тобто перешкоджати в майбутньому читання общерускіх літературних творів і старослов’янських богослужбових книг серед малоруского- і червоноруского народів” [27, арк. 10]. „При цьому, – зауважує документ, – цікавим є те, що новостворена Австрією...малоросійська літературна мова отримала офіційну назву рутенської, поступово русинської, руської, чи української” [27, арк. 10].
Ще одна цікава подія пов’язана із надзвичайно урочистим святкуванням 900-ліття хрещення Русі 15 липня 1888 року. Незадовго до початку урочистостей Київський губернатор повідомляв міністру внутрішніх справ про те, що 6 липня київською поліцією було виявлено появу у місті присланих із Австрії відозв на російській і французькій мовах в яких зокрема говорилося: „...з’єднання Малоросії з Російською державою не було актом підданства, а мало характер рівноправного союзу...малоросійський народ дуже пригнічений і надіється, що гуманні народи, які звільнили балканських слов’ян з під неволі турків, допоможуть і йому скинути ярмо православних татар, названих великоросами...” [6, арк. 22]. Після появи відозв по місту розійшлися чутки, що під час освячення пам’ятника Богдану Хмельницькому відбудеться демонстрація, а пам’ятник буде підірвано. Як далі повідомляв губернатор, було встановлено посилений нагляд за пам’ятником, але нічого особливого не відбулося. Пам’ятник освятив митрополит Платон (Городецький) в присутності начальника краю, генералітету і світських чинів та при великому скупченні народу [6, арк. 22].
Епоха Побєдоносцева характерна тим, що в цей час по всій імперії відзначалися різні церковні урочистості, значна частина котрих відзначалася в Україні. Окрім того, що ювілейні урочистості та загальноімперські заходи відображали песимістичні погляди щодо Церкви самого всевладного обер-прокурора (в православній традиції він дорожив, за висловом прот. Георгія Флоровського, „не тим, чим вона живе...не дерзновенням подвигу, а лише її звичайними формами”) [250, с. 411]. Ці урочистості покликані були посилити стан Православ’я в імперії та продемонструвати панславянські прагнення Росії.
Одним із таких всеімперських заходів, що відбувся з 8 вересня по 1 жовтня 1884 року в Києві, був Київський з’їзд преосвященних архієреїв [181, с. 64]. На це зібрання ієрархи з семи українських і однієї білоруської єпархій: архієпископи Волинський і Житомирський Тихон (Покровський), Кишинівський і Хотинський Сергій (Ляпідевський) та Херсонський і Одеський Никанор (Бровкович), єпископи Катеринославський і Таганрозький Феодосій (Макаровський), Могилівський і Вітебський Віталій (Грегулевич), Подільський і Брацлавський Іустин (Охотін), Харківський і Охтирський Амвросій (Клюгарев) та Чернігівський і Ніжинський Веніамін (Биковський); також три вікарних єпископи і сам митрополит Київський і Галицький Арсеній (Москвін), котрий і очолив роботу з’їзду [170, с. 159]. Більше місяця у Києво-Печерській Лаврі проводились засідання, на яких обговорювались різні питання щодо поширення сектантства в Україні. Для запобігання цього явища навіть було висунуто пропозицію про введення у богослужіння, поряд із церковно-слов’янською, зрозумілої народові мови [170, с. 160]. Обер-прокурор зазначав у звіті по „Відомству православного сповідання”, що „Зібрання єпископів вітала вся Росія, як відновлення священного древнього звичаю Вселенської і Російської Церкви...” [181, с. 64], та все ж, це не було думкою всього єпископату та духовенства, серед котрого все більше зростала апатія до церковного життя [231, с. 234].
У 1885 році по всій імперії урочисто відзначили 1000-ліття діяльності рівноапостольних братів Кирила і Мефодія. Указом Св. Синоду, в молитву на літії, після Євангелії, на відпустах, а рівно і у всіх молитвах де, де згадуються імена вселенських і російських святих, вводилося і поминання святих рівноапостольних Кирила і Мефодія учителів слов’янських. В місяцеслов вводився також день їх святкування [106, с. 12]. Слід зауважити, що прославлення і зарахування до лику святих в той час ще не встановила ні Константинопольська Церква, вірними синами якої були святі брати, ні Римська Церква, де покоїться св. Кирило. Тому, ювілейні святкування діяльності Кирила і Мефодія були свідомим викликом Вселенській патріархії, яка знаходилася в напружених відносинах із слов’янськими Церквами на Балканах. Характерним є те, що під час святкової Літургії в цей день була звершена висвята Чорногорського архімандрита Митрофана (Бана) в єпископа Цетиньського. Це, до речі викликало те, що деякі опозиційні закордонні видання відкрито звинувачували обер-прокурора Побєдоносцева в панславізмі [199, с. 22]. Що стосується України, то вперше великі урочистості торкнулися Києва у 1869 році. Тоді з величезною помпезністю було відзначено 50-лтній ювілей Київської Духовної Академії. Завдяки щедрій підтримці митрополита Арсенія (Москвіна) було підготовлено і влаштовано необхідні умови для прийому високих гостей зі всієї Росії. Своєю присутністю ювілей вшанували екзарх Грузії Євсевій (Ільїнський), архієпископ Кишинівський і Хотинський Антоній (Шокотін), архієпископ Херсонський і Одеський Димитрій (Муретов), архієпископ Казанський і Свіяжський Антоній (Амфітеатров), єпископи Подільський і Брацлавський Леонтій (Лебединський), Полтавський і Переяславський Іоан (Петін). Однак найбільшою несподіванкою для всіх став приїзд митрополита Сербського і Бєлградського Михаїла (Іовановича), колишнього випускника КДА [203, с. 22]. надзвичайно важливу роль в геополітичних планах Петербурга відігравали Духовні семінарії південних українських єпархій, а особливо Київська Духовна Академія. Ці навчальні заклади були найближчими до балканських країн із схожими кліматичними умовами та соціальним середовищем, тому сюди набагато охочіше, аніж в російські, поступала слов’янська молодь. Так як це питання буде розглядатися в наступному розділі, то тут увага на ньому акцентуватися не буде.
Найбільшим апогеєм стало святкування 900-ліття хрещення Русі, яке було проведене у Києві в 1888 році. Головним ініціатором свята виступив митрополит Платон (Городецький), який ще у 1886 році подав до Св. Синоду власний проект майбутніх урочистостей. В тому ж році на одному із засідань Синоду був затверджений порядок святкувань у Києві. Сам К. Побєдоносцев 11 липня 1888 року прибув із закордонної поїздки до Києва і залишався тут аж до дня святкування (15 липня). Обер-прокурор чекав на прибуття депутацій, а особливо слов’янських гостей з різних місцевостей. На той час із Балкан прибули бувший сербський міністр Милослав Протіч, що отримав початок своєї університецької освіти у Києві, та драган Цанков [6, арк. 22]. Пізніше прибули предстоятелі Балканських Церков – митрополит Сербський Михаїл (Іованович) та Чорногорський Митрофан (Банн). Ювілейні святкування тривали з 11 по 18 липня 1888 року, під час яких відбувалися чисельні богослужіння у київських храмах, а також було освячено пам’ятник Богдану Хмельницькому. У своїх проповідях митрополит Платон (Городецький) назвав Київ „Руським Єрусалимом” [217, с. 62].
У 1892 році святкували 75-ліття від заснування Київської Духовної Семінарії. В 1896 році з великою урочистістю було звершено освячення Володимирського собору, на котре прибули кілька архієреїв з інших єпархій, сам імператор з родиною, обер-прокурор Св. Синоду та інші церковні і світські особи [181, с. 66].
Урочистості всеімперського значення відзначалися не лише в Києві, але і на „окраїнах” імперії, особливо з нагоди всіляких „приєднань”. Наприклад, 8 квітня 1883 року урочисто відзначили 100-ліття приєднання Криму. В 1889 році відзначалося 50-ліття приєднання українських та білоруських уніатів. В тому ж році сталося приєднання до РПЦ чехів Волині. Протягом одного року в Православ’я перейшло до семи тисяч чоловік, чого не можна досягти за такий короткий термін тільки методами релігійного переконання [156, с. 142]. Слід сказати, що Олександр III, під впливом К. Побєдоносцева, приділяв велику увагу „окраїнам” імперії. Під час його царювання були відкриті нові єпархії – Єкатеринбурзька, Владикавказька, Фінляндська і Забайкальська, а також змінилися межі деяких єпархій. Всі ці зміни „всеціло відповідали державним інтересам і втілювали основне завдання царювання Олександра III, – укріпити Православ’я і дати перше місце російській народності” [181, с. 67]. У вересні 1890 року імператор відвідав Волинь, зокрема Луцький собор, а у Рівному заклав перший камінь Воскресенського собору. Російський уряд переконував волинян у давніх тісних і дружніх зв’язках Волині з Москвою Для підтвердження цього твердження, наприклад, було влаштовано урочистий церемоніал передачі копії московської святині – Іверської ікони Божої Матері лучанам, яку привезли до Луцька 27 травня 1894 року. На цю урочистість прибув навіть почесний член і покровитель Луцького Хрестовоздвиженського братства, Товариш обер-прокурора В. Саблер [156, с. 63]. Іверська ікона Божої Матері дійсно стала шанованою лучанами святинею, проте політична мета прибуття її до Луцька уже давно забута. Дуже прикро, що нещодавно Луцьк втратив свою шановану святиню і можливо назавжди. В день пам’яті свв. Кирила і Мефодія 11травня 1892 року Волинська єпархія відзначила своє 900-ліття. Основними місцями святкування були міста Володимир-Волинський, куди навіть на деякий час перевезли ікону Почаївської Божої Матері, та Житомир. Було видано збірник „900-ліття Православ’я на Волині”, також різні брошури, виготовлені медальйони. Мета всіх цих святкувань полягала в тому, щоб „сприяти підйому російського церковного життя і розвитку національної (російської – прим. авт.) самосвідомості” [181, с. 67].
Говорячи про роль України у втіленні російського панславізму в кінці XIX століття, необхідно згадати про особливе місце українського Причорномор’я та Криму. Ще у XVIII столітті, внаслідок війни з Туреччиною (1769 – 1774), та падіння Кримського ханства, Росія приєднала до себе величезну територію від Азовського моря до річки Буг. Ці регіони швидко почали заселятися, будувалися нові міста і поселення, в зв’язку з чим виникла потреба в створенні православної єпархії на ново приєднаних територіях. В 1775 році була утворена другокласна єпархія під назвою Слов’янська і Херсонська з центром у Полтаві. Після цілого ряду адміністративно-територіальних реформувань, в південних регіонах України було утворено дві єпархії: Херсонську і Одеську (1837), яка обмежувалася Херсонською губернією; та Таврійську і Сімферопольську (1859), яка обмежувалася Таврійською губернією [245, с. 9]. Південні єпархії України представляли собою важливий стратегічний пункт для подальшого поширення російського впливу на Балкани і Близький Схід, тому уряд прикладав багато зусиль для того, щоб якнайшвидше русифікувати ці регіони. В 1868 році Св. Синод видав розпорядження про видачу „прогонів і путьового утримання особам духовного стану всіх єпархій, що бажають поступити на священнослужительські місця Таврійської єпархії” [112, с. 383]. Парафіяльне духовенство південних єпархій жило за рахунок штатного утримання та прибутків від виконання треб, в той час як сільське духовенство інших єпархій традиційно жило за рахунок господарської діяльності [245, с. 10]. Особливу увагу російський уряд намагався приділяти і монастирям південноукраїнських єпархій. Серед південних монастирів важливим був Успенський чоловічий монастир в Одесі. Була навіть пропозиція надати йому статус ставропігійного, в зв’язку із секретними стосунками його із Російською Духовною Місією в Єрусалимі [80. арк. 1]. Однак, попри всі намагання уряду створити на південноукраїнських територіях „новий Афон”, матеріальний та духовно-моральний стан південних обителей не був задовільним [59, арк. 2; 47, арк. 1; 79, арк. 1]. Така ситуація спонукала обер-прокурора К. Побєдоносцева звернути увагу самого імператора на стан Херсонського монастиря в Криму (він відвідав цю обитель в 1886 році і зробив ряд зауважень єпископу Таврійському Мартиріану (Муратовському)) [50, арк. 2]. В своїй політиці, щодо південноукраїнських єпархій, уряд звертав увагу на поставлення високоосвічених й ерудованих, іноді талановитих єпископів. Розвиток південних єпархій в значній мірі залежав від діяльності їх визначних ієрархів. Серед них слід згадати видатних богословів і проповідників архієпископів Інокентія (Борисова) (1848 – 1857), Димитрія (Муретова) (1882 – 1883), єпископа Михаїла (Грибановського) (1897 – 1898) та ін [220, с. 64; 231, с. 453; 243, с. 49].
Таким чином, увага царського уряду та Св. Синоду до України, що проявлялася в різних ювілейних урочистостях, котрі сприяли підвищенню авторитету Київських митрополитів, та інших акціях, нерозривно були пов’язані із імперською панславянською політикою Росії. Саме через українські землі царський уряд намагався створити нову слов’янську імперію під проводом „третього Риму”. Тому, поряд з демонстрацією величі і торжества Православ’я, урочисті святкування повинні були утверджувати у свідомості православних українців їх віковічну єдність з „великоросійським” народом, щоб у такий спосіб творити єдину духовну спільноту, як гарант непохитності імперської держави. Слід однак зауважити, що намагання російського уряду виявилися марними, хоч і нанесли величезну шкоду українській національній свідомості, але водночас консолідували українців у відстоюванні прав на самобутнє вільне існування. XIX століття залишило відчутний слід у свідомості українців, але не змогло перебороти свободолюбивий дух нашого глибоко віруючого і миролюбного народу.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2