foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

12. Роль і місце російських імператорів
 
На сучасному етапі життя РПЦ, в російському церковному середовищі дуже відчутними стали тенденції деякої „ностальгії” за часами імператорської Росії. Яскравим виявом прийнятності цих поривань Російською Церквою можуть бути різні церковно-політичні акти, які трактуються представниками РПЦ, як „повернення російському народу його достоїнства”[262,с.6]. Часто в таких актах акцентується увага на ролі російських імператорів в житті Церкви синодальної доби[172,с.194]. Тому виникає потреба ще раз переглянути, на основі праць дореволюційних і сучасних істориків, положення російських монархів стосовно Церкви, щоб визначити наскільки їх становище в XIX столітті відповідало канонічним нормам і які причини зумовили відповідне положення.
Як відомо, символом і формою древньовізантійської теократичної симфонії двох влад було очолення єдиного церковно-державного організму християнської нації двома найбільш високоповажними особами – царем і патріархом. Але в новому періоді існування зародкової Російської імперії таке роздвоєння не мало місця під тиском нового ідеалу секуляризованої держави, абсолютного її верховенства у всіх сферах життя суспільства. Відносно рівноправне існування Церкви і держави в Росії було знищене Петром І і оформилося у так звану синодальну систему. При імператорі Миколі І (1825 – 1855) система синодального управління Церквою остаточно переросла в диктатуру світського державного чиновника – обер-прокурора над Синодом і духовенством[214,с.19].
Внаслідок діяльності Петра І в історії Російської імперії, а відповідно і в історії Російської Церкви виділився новий період. Цей період надзвичайно глибоко відрізнявся від періоду Московського Царства і часто називається імператорським або Санкт-Петербурзьким, а відносно історії Церкви – синодальним[173,с.311]. У XVIII столітті Російська імперія, за висловом А.Карташова, прийняла нову для неї ідеологію так званого "природного права", згідно якої у держави виникло своє, незалежне від Церкви завдання. Це завдання вкладалося в межі вже цілком земної культури – так зване "загальне благо" громадян. Така мета вимагала підкорення собі всього, що існувало на даній території і під даною владою. Влада держави повинна була бути абсолютною. В такій державі не могло бути місця для особливої незалежної влади Церкви, навіть тоді, коли б ця влада була б іншою, духовною за природою. Релігія, Церква, духовенство – це лише спеціальні функції громадян в ім’я "загального блага". Всі – слуги однієї, відтепер вже не релігійної, а світської мети[174,с.19].
В управлінні Церквою Петро І застосував протестантський принцип главенства світського володаря над всіма общинами його держави – так званий принцип територіалізму[257,с.111]. Майбутній імператор уважно вивчав застосування системи державного верховенства над Церквами в Англії, Голландії та Німеччині. Згодом він ввів систему Колегій в державному управлінні за зразком скандинавських країн, а через деякий час запровадив і "Духовну Колегію", котра на прохання ієрархів одразу ж після відкриття була перейменована на "Святійший Синод"[174,с.20]. Слід відмітити, що відповідне місце російських імператорів ХІХ-го століття в житті Церкви, утвердилося під впливом на розвиток взаємовідносин Церкви і держави в Росії вищезгаданої теорії територіалізму. Проте поштовхом до формування нового статусу світського володаря в РПЦ, на думку багатьох істориків, слугували, так би мовити, місцеві історичні передумови. Як зауважує російський історик А.Карташов, Петро І здійснив свою церковну реформу фактично без спротиву церковних кіл, між іншим, і тому, що при його батькові, цареві Олексію, із лона Російської Православної Церкви вийшла могутня релігійна сила – старообрядці. Під виглядом фанатичної прихильності до старих московських обрядів і букви московських богослужбових книг, вони, по суті, стали в опозицію до нового духу світської державності, котру наполегливо впроваджувало московське боярство при перших царях Романових. Бояри прагнули зламати земельні, майнові привілеї ієрархії та монастирів і це їм вдалося. Патріарх Никон був переможений у цій боротьбі, а згодом і єпископат, котрий підтримував його. Теократія була знищена ще до Петра І. Він лише скористався готовою перемогою[174,с.21].
Внаслідок впертого і вольового впровадження Петром І західного секулярно-абсолютистського імперського устрою, Церква потрапила в рабство державного апарату і перетворилася на знаряддя політики російського царського самодержавства. Петро І повністю знищив старий державно-адміністративний устрій Московського царства і підпорядкував світській владі Церкву. Вже на час запровадження Синоду Росія "явилася невпізнанною, а сам імператор, в одній із своїх новорічних промов назвав себе Ноєм, через повне оновлення при ньому старого російського світу"[225,с.1]. В такій "оновленій" реформами державі Церква вже розглядалася світською владою як внутрішньодержавний інститут та інструмент внутрішньої політики, спрямованої на укріплення абсолютної влади монарха. Слід зауважити, що і в „Духовному регламенті”, серед дев’яти пунктів, які вказували на перевагу колегіального управління, був наступний: „Колегіальне духовне управління не може являти небезпеки для держави, чого можна було б очікувати при одноосібному управлінні”[225,с.114]. Така "обережність" держави проявилася в тому, що вже указами Петра, на парафіяльне духовенство фактично покладалася роль поліції, котра повинна була доносити про антидержавні розмови і заради цього навіть зневажити тайну сповіді. По суті, Петро І зробив перші кроки для того, щоб поставити релігійне життя своїх підданих під постійну державну опіку і контроль. Цьому посприяли і вже згадані вище чинники, такі як виснаження Церкви в боротьбі із старообрядцями, їх відхід від офіційної Церкви, а також численні порушення і безлад в самій Московській Патріархії. Про останнє явище з неприхованою іронією говорив і „Регламент” Феофана Прокоповича[225,с.115].
В наступну, післяпетровську, епоху російські монархи з більшою чи меншою увагою ставилися до церковних справ, в силу своїх особистих уподобань, чи ініціатив, що виходили з самих церковних кіл, але з року в рік Православна Церква на чолі з Синодом все більше прирівнювалася до державних структур. Окрім безпосередніх імператорських адміністративних розпоряджень, що торкалися церковно-релігійного життя народу, всі ухвали Святійшого Синоду виходили під штемпелем "За указом Його Імператорської Величності". Синод не міг провести в життя жодне власне рішення без Височайшого "Згоден" або "Читав". Постанови Святійшого Синоду набували чинності виключно після затвердження імператором[221,с.31].
Перетворення Церкви на інструмент внутрішньодержавної політики, а відповідно і зростання ролі імператора в житті Церкви та його церковно-правового статусу, було спричинене ще й швидким розширенням протягом XVIII – XIX століття кордонів Російської імперії. У війні зі шведами Петро І здобув нові території (включаючи і місце, де було збудовано Санкт-Петербург, нову столицю Росії), а також Балтійські провінції. Після розподілу Польщі наприкінці XVIII-го століття, імператриця Катерина ІІ приєднала до російських володінь більшу частину Правобережної України, окрім Галичини, і всю сучасну Білорусь та Литву. В 1809 році Росія здобула Фінляндію, а в 1815 році були захоплені навіть центральні землі Польщі разом з Варшавою і Любліном (там було утворено фіктивне Польське Королівство). В кінці XIX-го століття Росія являла собою величезну багатонаціональну і багатоконфесійну державу із понад стовісімдесятимільйонним населенням (наприклад, на початку XVIII-го століття в Росії було лише 21 мільйон населення)[265,с.143].
Таке розширення імперії вимагало централізації державної влади як в адміністративно-правовому, так і в ідеологічному просторі. Оскільки Росія в своїй більшості була православною державою, то Церква стала зручним засобом підтримки і утвердження самодержавства та русифікації інших православних народів. Уряд, в свою чергу, був змушеним гарантувати захист православної віри[174,с.24]. Під впливом вищеназваних факторів привілейоване становище Православної Церкви в державно-правовій свідомості імперії на початку XIX-го століття пов’язувалося вже не стільки з тим, що вчення її є істинним, а з тією обставиною, що Православ’я було віросповіданням монарха і більшості його підданих[231,с.57].
В 1833 році М.Сперанським було видано 15 томів „Зводу Законів”. В нього увійшли, в тематично-хронологічному порядку, всі діючі закони Російської імперії. Закони, які торкалися стосунків держави і Церкви наголошували на тому, що за державним устроєм Російська імперія є самодержавна монархія, верховна влада в котрій належить лише імператору. Всеросійський імператор є "монархом самодержавним і необмеженим"[257,с.111]16. Це означало, що імператору належала законодавча, адміністративна і судова влада. Ні один новий закон не міг бути оголошеним без утвердження імператора. Всі державні чиновники і судді були підзвітні та відповідальні перед імператором[119,с.223]. Слід зауважити ,що при вступі на посаду члени Святійшого Синоду складали присягу, встановлену ще Петром I, в якій найвищим суддею Духовної колегії визнавався всеросійський монарх[263,с.7].
Концепція верховної влади в Російській імперії синодального періоду, що зафіксована у тому ж "Зводі законів", не залишала сумнівів щодо підлеглості Церкви державній владі, адже імператор не міг сповідувати "ніякої іншої віри, окрім Православної" і являвся "верховним захисником і хранителем догматів пануючої віри, та блюстителем правовір`я і всякого в Церкві святій благочиння. В цьому смислі Імператор, ... іменується Главою Церкви"[238,с.70]. Таке фактичне і юридичне главенство імператора в Церкві вносило істотні корективи в Церковне право і змушувало знаходити собі обґрунтування. Серед російських фахівців з Церковного права XIX-го століття була поширена думка, що держава в своїй законотворчій практиці спиралася на звичаї і передання Церкви[221,с.31]. Також були спроби знайти історичне обґрунтування російського територіалізму у історичних фактах державно-церковних стосунків Візантійської імперії. Наприклад, професор М.Красножен в своєму підручнику з Церковного права, подаючи короткий огляд відносин між Церквою і державою у Візантії, виводив наступні висновки: „Імператор, як глава Церкви, є верховний її покровитель і захисник; але в той же час він, як член Церкви, хоч і перший, підкоряється всім правилам... церковного життя...В справах чисто релігійних (в справі віри і богослужіння) голос імператора не має вирішального значення. В справі церковного управління імператору належить: а) право скликання церковних соборів, особливо Вселенських; б) право обрання на вищі церковно–ієрархічні посади; в) право возводити єпископські кафедри в митрополії; г)право верховного нагляду за загальним церковним порядком”[185,с.44].
Насправді ж, вищевказане визначення статусу імператора у Візантійській імперії (як глави Церкви) з усіма згаданими функціями, відображає лише порушення симфонії церковної і світської влад у Візантії. Насправді ж, не дивлячись на гучні титули, що приписувались візантійським монархам ("єпископ зовнішніх справ", "учитель", і т. ін.), Православна Церква визнавала імператора не більше аніж мирянином. Єдиним виключним правом імператора було право представляти голос всіх мирян на Вселенських соборах. Візантійські церковно-законодавчі акти, підписані ієрархами та імператорами, одержували церковний авторитет лише через підписи єпископів. Державна ж влада, скріплюючи підписами імператорів такі акти, надавала їм статус державних законів. Стосовно ж церковно-законодавчих актів, виданих державою, то їх церковна правоздатність обумовлювалася визнанням правильності таких постанов з боку ієрархії і православного народу. При цьому передбачалося, що законодавець, видаючи той чи інший акт, діяв у безпосередній погодженості з основними і незмінними положеннями церковних канонів[257,с.36].
Стосунки Церкви і держави в Російській імперії XIX століття були далекими від принципів візантійської симфонії. Жодна сторона життя Російської Православної Церкви не залишалася без стороннього втручання. Держава не лише визначала характер своїх стосунків з Церквою, але і стосунків Церкви із суспільством, регулювала державні права духовенства, їх сімей, права ченців, статус монастирів і храмів, порядок використання Церквою матеріальних засобів і навіть канонізацію святих[221,с.31].
Святійший Синод був лише органом, через котрий верховна самодержавна влада звершувала церковне управління. Намагаючись обґрунтувати такий стан речей, професор Церковного права Московського університету М.Суворов писав: „Принципове положення цієї центральної церковної установи (Синоду – прим. авт.) відносно царської влади відповідає положенню Сенату в області державного управління; як Сенат, будучи центральною для всієї імперії установою, не являє собою влади незалежної від імператора, а є органом, через котрий діє в державі верховна влада, так і Святійший Синод є органом, через котрий ведеться керування Російською Православною Церквою...”[238,с.68]. Що характерно, – професор Суворов визнавав цей принцип цілком правильним[238,с.68].
У відповідності до статусу імператора, як глави держави і Церкви, апологетами синодального управління будувалася і система церковного законодавства. Наприклад, професор С.Бердніков, серед джерел Церковного права, окрім Святого Писання, Апостольських правил, постанов Вселенських та Помісних Соборів, правил Отців Церкви, Духовного регламенту, подає і видані після Регламенту імператорські укази, визначення Синоду і діючі громадянські закони[129,с.10]. Інший представник синодальної доби, вже згаданий вище, кантоніст М.Суворов, в системі церковного законодавства розрізняв „імператорське церковне законодавство” і „державне законодавство щодо Церкви”. Роблячи таке розділення, Суворов виходив з тих міркувань, що імператор є верховним правителем в державі і Церкві. Як глава Церкви, він діяв через Синод, а як глава держави – через Сенат, Державну Раду та Кабінет Міністрів[257,с.111]. Взагалі, професор Суворов та інші представники синодальної епохи, вбачали в імператорській владі такий собі видимий центр єдності Церкви, від котрого повинні направлятися найважливіші церковні розпорядження. Влада імператора, на думку цього каноніста, втілює в собі загальноцерковну і загальновизнану постійну владу, котра піклується про життя Церкви[257,с.200]. Така думка яскраво підтверджує місце і роль імператора в житті Церкви в синодальну добу, тому що вона є не що інше, як спроба перенести на візантійський грунт розширене тлумачення основних законів Російської імперії, що торкалися Російської Православної Церкви.
Один із сучасних російських дослідників історії РПЦ С.Римський, спираючись на праці попередників, виділяє декілька сфер діяльності Церкви протягом свого історичного існування: літургічну, культурно-ідеологічну, публічно-правову, політичну, адміністративну і соціально-економічну. В ХІХ столітті Російська Церква, під впливом держави, була вимушена, окрім своєї основної сфери діяльності – літургічної, все більше і більше активізуватися в тих напрямках, котрі були тісно пов’язані з охороною самодержавства, особливо в культурно-ідеологічному[221,с.39]. Така, спрямована на охорону самодержавства, активізація культурно-ідеологічної сторони діяльності Церкви була обумовлена тим, що протягом всього ХІХ-го століття російські монархи інтенсивно розвивали і утверджували започатковані Петром І принципи главенства світської влади над Церквою. Тим самим, вони змушували її ідеологічно обґрунтовувати вже існуючу практику стосунків Церкви і держави в імперії. Найбільш активно, серед російських імператорів, своє главенство в Церкві утверджував Микола І. При ньому була проведена не просто кодифікація законів Російської імперії (Звід Законів 1832 року), а фактичне переоформлення багатьох законів, що регулювали церковно-державні стосунки та визначали державні, суспільні і особисті права та обов’язки духовенства. При цьому ж імператорі, повністю сформувалася державно-бюрократична система управління Церквою, яка проіснувала з незначними змінами до 1917 року[226,с.328]. Як зауважує С.Римський, імператор Микола І, протягом трьох десятиліть правління, домігся такого розширення власної участі у всіх сферах церковного життя, що довів російське церковне право до абсурду. Це яскраво проявилося не лише у відкритому ігноруванні державною владою канонічного права, але й у намаганні поставити в рамки казарменної поведінки навіть домашній побут духовенства, до дрібниць регламентувати всі прояви церковного життя, надавши цій регламентації значення “церковних канонів”[221,с.32]. Виданий при Миколі І “Звід Законів”, разом зі своїми доповненнями, санкціонував і посилював участь держави в церковному судочинстві настільки, що міри покарання за злочини релігійного і церковного характеру розглядалися більше на основі державних законів, аніж канонів Церкви[231,с.59]. Таке de facto і de jure імператорське управління Церквою привело до того, що цар не лише призначав обер-прокурора Святійшого Синоду, але й утверджував кандидатів на єпархіальні кафедри. Тому, з точки зору тогочасного російського церковного права, кожен із них ставав довіреною особою монарха і діяв за його прямим дорученням. Особливо наочно проявлявся такий характер церковно-державних стосунків у вищому церковному управлінні[221,с.44].
Слід сказати, що XIX століття внесло істотні зміни у свідомість російських монархів, щодо ставлення до Православ’я та усвідомлення власної ролі в Церкві. На це вплинули, окрім вищезгаданих причин, ще й сформовані в минулому суспільні стереотипи. Адже, як відомо, у другій половині XVII-го століття в Московському царстві, після великих соціально-політичних змін, з особливим ореолом величі зросла царська влада. За часів царювання перших Романових, влада царя набула блиску і пишноти, притаманних візантійським імператорам. Вже при царі Михайлі виробилося вчення про божественне походження царської влади. Вся династія Романових прийняла це твердження, не зважаючи на те, що перший її представник був обраний[134,с.5]. Тому у XVIІ столітті, головною ознакою розуміння царської влади в Московському царстві, було божественне її походження, що тісно пов’язувало її з Церквою і надавало їй церковного характеру. Однак, з часів Петра І відбулося "розцерковлення" влади монарха і відчуження російських самодержців від Православ’я. Майже всі історики, як церковні так і світські, вказують на негативне ставлення до Церкви, а особливо до кліру, самого Петра. Прийнявши рішення провести реформи в імперії, він на шляху перетворень зустрівся із сильним народним спротивом. Дуже часто, маси незадоволених діяли в ім’я Православ’я і заради Церкви, а це не могло не відбиватися на ставленні царя до духовенства[162,с.2]. Одним із перших відкритих кроків Петра, щодо позбавлення Церкви незалежного статусу, було припинення урочистих процесій в Неділю Вай, коли цар виявляв свою покору перед патріархом. Також відомо про впровадження Петром огидної пародії у вигляді "всешутєйшого" і "всеп’янєйшого" собору[162,с.2].
Імператриця Катерина ІІ, як і більшість її наступників, була вихована в протестантизмі і захоплювалася раціоналізмом, тому церковним питанням не приділяла належної уваги[134,с.16].
Не можна, звичайно, стверджувати, що російські монархи XVIII-го століття були зовсім відчуженими від Православ’я. Всі вони мусили, в силу об’єктивних, причин так чи інакше торкатися церковних справ, а дехто проявляв і велику прихильність до Православної Церкви. Сюди можна віднести цілий ряд заходів державної влади у церковно-законодавчій сфері (наприклад, щодо захисту православної віри)[232,с.58]. Досить своєрідним проявом небайдужості вищої світської влади до церковних справ було, наприклад, введення імператором Павлом І звичаю нагороджувати заслужених архієреїв орденами, а біле духовенство наперсними хрестами, камилавками та митрами. Це, до речі, викликало сильний протест з боку митрополита Московського Платона (Лєвшина)[162,с.14]. Необхідно відзначити також і те, що секуляризація церковної влади не позбавила російських монархів можливості зовнішньо проявляти свій зв’язок з Церквою через обряд коронування. Цей обряд залишив в собі такі вагомі елементи візантійського коронування як миропомазання, причастя Святих Таїн за чином священнослужителів, вживання далматика і наперсного хреста[134,с.14]. Але, якщо для Олександра І (1801 – 1825.) власна коронація була „першим досвідом на шляху до розуміння духу народу і наближення до історичного ідеалу православного самодержця”, то для його наступників коронація була цілком усвідомленим і зрозумілим актом прояву християнського благочестя царя[182,с.100].
З середини ХІХ-го століття російське самодержавство, під впливом руху слов’янофільства і панславізму, поступово почало повертатися до ідей минулого. До кінця століття офіційна державна ідеологія Російської імперії стверджувала, що, самодержавство є найкращою формою державного правління для російського народу, тому в монархові повинні об’єднатися всі вищі влади. Російський народ є боговибраним народом-месією навколо якого мають об’єднатися всі слов’янські народи. Православна віра є тим єднаючим фактором і рушійною силою "об’єднавчого процесу" навколо Росії та Російського Православ’я. Таку триєдину ідеологію Російської імперії дуже добре відображав, сформований за часів імператора Миколи І, відомий девіз: "Самодержавіє, Православіє, Народність"[134,с.24]. Особлива місія в цій ідеології належала російському імператору. Він повинен був стати постійним опікуном і захисником Православної Церкви і всіх православних християн. Бути для свого народу „отцем однієї з ним крові і одного духу”; злитися зі своїм народом „в один могутній духовно-моральний союз, подібний до ідеальної християнської сім’ї, що не мислить розділення”[184,с.311]. Окрім того, російський цар був зобов’язаний розширяти кордони православної імперії, збираючи під свою руку всі пригнічені православні народи в іновірних державах. В останньому, якраз проглядається чергова репрезентація теорії Псковського старця Філофея: „Москва – ІІІ Рим”[134,с.24]. Яскравим прикладом такого своєрідного уцерковлення російських монархів і усвідомлення ними своєї ролі в житті Православної Церкви XIX-го століття, а також – прикладом відповідного „удержавлення” Російської Церкви, – може бути обряд коронації імператорів.
Участь Церкви в церемонії "возшествія государя на престол" надавала імператорській владі сакраментального значення і мала показати, перед лицем всього народу, що імператор є помазаником Божим і що влада його є божественного походження, а сама його особа священна і недоторканна[231,с.125]. Церковний обряд "священного коронування” був запозичений із Московського царства і дещо розширений. Церемонія „вінчання на царство” повинна була виражати приналежність імператора до православної віри та показати, що Церква благословляє даного самодержця[231,с.124]. Відбувалося це особливо урочисте дійство за давньою традицією в Успенському соборі Кремля. Основними елементами коронації було виголошення імператором Символу віри та прийняття таїнств Миропомазання і Причастя ( Причастя відбувалося у вівтарі за чином священнослужителів)[231,с.125]. Перед коронацією імператори (починаючи з Олександра ІІ) готували себе до прийняття таїнств Миропомазання і Причастя говінням в Троїце-Сергієвій Лаврі, а після коронування обов’язково відвідували Московського митрополита[231,с.125].
В ХІХ столітті обряд коронації російських імператорів, окрім свого релігійно-містичного значення, починає виконувати роль політичного акту. Характерним прикладом цього може послужити коронація Миколи І. Його коронували не тільки російською імператорською короною, але і короною Царства Польського. Коронування відбулося у великій двірцевій сенатській залі Варшави за католицьким обрядом 1829 року[182,с.112]. Під час коронації стався досить неприємний для імператора інцидент. Згідно польського коронаційного чину, в один із моментів церемонії архієпископ Варшавський виголошував: "Хай живе цар повіки!". Цей виголос примаса повинні були повторити всі депутати від воєводств, але під час цієї коронації вони обмежилися лише „вітальним поклоном”[182,с.112].
Імператор Олександр ІІ (1855 – 1881) вступив на престол під час російсько-турецької війни 1853 – 1856 років, приводом якої стала вимога Росії формально закріпити за собою (по суті, вже існуючі) права протегування над східними християнами[145,с.552]. Коронація імператора відбулась після укладення Паризького миру 26 серпня 1856 року. В зв’язку з цією війною – за "звільнення маси православного народу від гніту вікового рабства", яке трактувалося як "найбільше завдання російської історії" – на церковній стороні коронації була зосереджена особлива увага[182,с.118]. На коронації були присутні архієреї не лише з найближчих до Москви єпархій, але й відомі представники "окраїн імперії" – митрополит Литовський Йосиф(Семашко), архієпископ Херсонський Інокентій(Борисов), митрополит Варшавський Арсеній(Москвін), митрополит Казанський Григорій(Постніков). Окрім того, прибули єпископи від Східних Патріархів – митрополити Погоніанський Никандр, Ангорський Єрофей та єпископ Фіваїдський Никанор[182,с.119].
Найбільшого апогею, в плані урочистості та політичного значення, досягла коронація імператора Миколи ІІ (1894 – 1917). Урочиста церемонія відбулась за традицією в Успенському соборі Кремля 14 травня 1896 року[132,с.331]. На священному обряді були присутні представники майже всіх європейських держав, а також посол Кореї та принц Японії. В богослужінні приймало участь 17 архієреїв Російської Церкви, а також були присутні представники всіх чотирьох Східних Патріархатів, також Сербської Православної Церкви і Болгарського Екзархату (не визнаного на той час Константинопольським Патріархом)[182,с.203]. Слід зауважити, що метою такої урочистості і такого широкого представництва держав Європи було показати могутність Російської імперії і підкреслити особливе значення православного самодержця[233,с.6].
Отже, коротко розглянувши деякі аспекти становлення в післяпетровський період та розвитку протягом ХІХ-го століття відносин Церкви та російської самодержавної влади, можна чітко побачити, що після відміни патріаршества імператор фактично став главою Церкви, а Церква перетворилася на одне з міністерств держави. Такий стан церковно-державних відносин юридично було закріплено у „Зводі законів” 1832 року. Разом з тим, Російській Православній Церкві було надано привілейоване становище в державі, що мало на меті, з політичної точки зору, зберегти релігійні основи взаємовідносин поміж Церквою та державою, котрі існували ще в Московському царстві. Таку ж мету мала, закріплена в законі, обов’язкова причетність монарха до православної віри і зовнішнє демонстрування такого зв’язку в церемонії коронації. Для імператорської влади підтримка релігійно-містичного змісту самодержавства та візантійської традиції вінчання на царство мала державно-політичне значення. Для російської церковної ієрархії, релігійний зміст імператорської влади також був важливим, тому що завдяки йому „державна церковність” отримувала певне ідейне виправдання і таким чином долався розрив між уявою про пануючу Церкву та її реальним підлеглим положенням[231,с.125]. В ХІХ столітті Російська Православна Церква, підкорена державним самодержавним апаратом, вимушена була нести пряму державну і політичну місію, при тому, що Церковне право декларувало можливість взаємного зв’язку держави і Церкви лише при умові “...кесарю кесареве, а Богу – Боже” (Мф. 22, 21). Насправді ж, держава силоміць поставила Церкву на службу не лише самодержавству, але й своїй імперській політиці. Протягом свого майже двохсотлітнього існування під “опікою” держави, обезглавлена Російська Церква в передреволюційний період і сама змушена була шукати ідеологічної і правової опори в особі імператора, як формального земного глави Церкви. Більша частина ієрархії і в кінці ХІХ – на поч. ХХ століть, як ніколи, усвідомлювала всю негативну силу і згубність крайніх революційних і антицерковних поглядів, котрі все більше поширювалися в суспільстві і все частіше давали про себе знати. Єпископат і духовенство розуміли, що лише відродивши принцип симфонії між державою і Церквою можна було б дати “нове дихання” Церкві, яка, в свою чергу, стала б міцною опорою православного монарха. Свідченням цього може бути наступний факт: коли на початку 1905 року була заснована Державна Дума, а в квітні того ж року був виданий маніфест про віротерпимість, то Передсоборною Нарадою (вона складалася з єпископів, нижчого духовенства, вчених і суспільних діячів) були розроблені рекомендації з 12 пунктів, стосовно відокремлення Церкви від державних установ і визначення її прерогатив в стосунках з державою. Ці прерогативи визнавали лише імператора найвищою державною інстанцією і підтримували те, що тільки з царем повинні були узгоджуватися всі рішення органів церковної влади, які мали б загальнодержавне значення (наприклад, скликання Собору, обрання патріарха та ін.). Дванадцятий пункт цього документу визначав новий статус імператора. Він, як православний монарх, являвся, згідно цього визначення, верховним покровителем Православної Церкви і охоронцем її благо порядку[214,с30].
. Наприкінці ХІХ століття, коли участь обер-прокурора Святійшого Синоду надзвичайно посилилась, так, що фактично, обер-прокурор керував всіма сферами життя Церкви, особливо в епоху К.Побєдоносцева (1880 – 1905), різко посилилася критика синодального управління РПЦ в різних закордонних виданнях. В усіх цих різких і, в багатьох відношеннях, правдивих виступах проти синодального управління, характерним було те, що звинувачувався не сам абсолютистський монархічний устрій Російської імперії, котрий не міг в силу об’єктивних і суб’єктивних причин дати свободу Церкві, а лише Духовне відомство на чолі з обер-прокурором[255,с.206].

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2