foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Ці пункти були відправлені на розгляд Св.Синоду першими, але зовсім не тому, що духовенство ставило на перший план питання про вирішення своїх проблем. Зовсім ні, адже воно розуміло, що вимога повернути колишнє положення свого Архирея наштовхнеться на стіну ворожості і непорозуміння і тим самим викличе негативну реакцію збоку царського уряду на інші їх вимоги. Уряд міг розцінити це як бажання відокремитися від Російської Церкви. Посилаючи в Синод першими пункти про поліпшення свого особистого і суспільного положення, київське духовенство тим самим, готувало його членів до більш важливих вимог, які були висловлені в 11-тьох пунктах. Якби першими у Св.Синод були надіслані 11 пунктів «про особу Митрополита», то можна тільки уявити, яка б хвиля обурення здійнялася там, а так, надсилаючи спочатку пункти про свої права, духовенство сподівалося знайти певну підтримку при їх розгляді. Або принаймні не такий великий спротив з боку уряду, що вилився б у ще більші утиски духовенства. Петиції київського духовенства про свої права та привілеї, висловлені в загальному Наказі від Київської єпархії, обіймають собою всі сфери його існування як суспільного стану. Серед них ми зустрічаємо прохання юридичного, майнового та правового характеру. Другим пунктом в «Наказі ...» йшло питання про правове положення духовенства в суспільстві. Це був головний пункт у вимогах духовенства стосовно його прав та привілеїв. Вирішення цього пункту Комісією в той чи інший бік мало для духовенства принципове значення, оскільки прояснювало б його права як суспільного стану в побутовій, матеріальній та соціальній сферах життя. Посилаючись на свою приналежність до шляхетського стану, що було закріплено в діючому на той час законодавстві (п.2)255, духовенство вимагало затвердження за собою тих чи інших пільг. Згідно українського тогочасного законодавства люди духовного чину, разом із жінками та дітьми вважалися рівними із світськими чиновниками та людьми шляхетного роду. Підтвердження цьому проханню духовенство вбачало: 1) в грамоті Польського короля Сигізмунда Августа від 1569 р., в якій він затвердив українське духовенство рівним шляхті; 2) в Литовському Статуті 1588 р. (ІІ розд. 27 арт., п.7); 3) в статті 13 договору гетьмана Богдана Хмельницького з Московським урядом і в жалувані грамоті царя Олексія Михайловича виданій гетьману Богдану Хмельницькому про підтвердження всіх прав українського люду. Також духовенство підкріплюючи це прохання посилалося на те, що крім древніх прав воно по самій сутності своєї служби не може бути зарахованим до «худорідних», які не мають ніякого звання, та «посполитих», так як несе государеву службу на рівні із шляхтою. Під цим воно розуміло: 1) молебні за царську фамілію; 2) відправа різних служб корисних для доброчинства в державі; 3) проповідь слова Божого; 4) несення служби духівників в армії; 5) присутність своїх депутатів в судах, не тільки з власних інтересів, але і при розгляді інших справ, як рівних іншим урядовцям. Вказавши на свої права та обов’язки згідно діючого законодавства та звичаїв, духовенство просило, щоб і при складанні Нового Уложення, воно було утверджене в рівних правах із шляхтою. Якщо звернутися до історії, то таке прохання українського духовенства не є чимось дивним. Його рівність із шляхтою в правах та суспільному положенні була фактом давнім та звичним в середовищі українського народу. Крім вищенаведених доказів, до яких слід також віднести універсали гетьманів: Богдана Хмельницького в 1649 р. і 1651 р., Юрія Хмельницького 1657 р., в яких говорилося «що якщо хто з козаків ... духовних отців словом безчестить буде ... таких карати смертю»256, а смертна кара застосовувалася лише до тих хто ображав шляхтича. Комісія, яка займалася кодифікацією малоросійського права (діяла з 1728 по 1738 р.р.)257, використавши при укладанні загальноукраїнського кодексу законів тогочасні правові збірники, які вживалися на території України (Литовський Статут 1693 р. і Зерцало Саксонів - Магдебурзьке право), ухвалила зарахувати до осіб шляхетського звання біле духовенство разом з сім’ями258. Крім того в ІІ розд., арт.29, §1, §2 за вбивство священика поклала покаранням смертну кару, як і за вбивство шляхтича, чим підтвердила попередній звичай259. Також підтвердження цьому положенню є і в проханні української старшини, поданому в 1764 р. імп.Катерині ІІ про утвердження нею їх прав та привілеїв, де зокрема говориться, що духовний чин користується тими ж правами що і шляхетство, за договірними статтями та грамотами260. Сама шляхта, складаючи пункти про свої привілеї в Комісію Уложення, жодним словом не обмовилася про свою незгоду з тим, що духовенство користується рівними з нею правами. Цікавим є те, що в цих наказах вона обґрунтовує своє право на шляхетське звання подібно до духовенства. А саме посилаючись на несення державної служби, так як багато хто із нових шляхтичів не міг документально підтвердити своє походження, оскільки дістав це достоїнство за особисті заслуги перед урядом, пройшовши певний шлях із рядів простого козацтва261. Отже, духовенство обґрунтувало своє право на шляхетське звання і вказало, що воно ним користується. Але насправді, в реальному житті, це було далеко не так. Духовенство часто терпіло порушення своїх прав з боку світських старшин, терплячи від них кривди різного роду. В цьому ж п.2 воно скаржиться на повсемісне приниження себе як стану через зневаження свого служіння і на образи від шляхтичів та мужиків. Це вело до того, що в своїх особистих майнових і суспільних правах духовенство зазнавало утисків і позбавлялося колишніх вольностей, прав та привілеїв. Очевидно що до цього стану привів розлад українського державного апарату, коли уклад життя суспільства регламентований Литовським Статутом та універсалами гетьманів прийшов в занепад і не був ще замінений на новий, а це не могло не відбитися на положенні духовенства. Правове безладдя підтримувалося свідомо російським урядом, який вважав небезпечним одразу переводити судочинство в Україні на зразок російського. Така ситуація мала спонукати самих українців прийняти російське законодавство, що і сталося в 1842р. за імп.Миколи І262. Згідно стародавнього українського права за нанесення образи священнослужителю, винуватець ніс таку ж відповідальність як і за заподіяння образи шляхтичу, платячи однаковий з останнім штраф263. Але не дивлячись на таку постанову священнослужителі не були захищені від приниження своєї гідності. В своїх особистих правах, духовенство особливо терпіло утиски від власників маєтків, на території яких знаходилися його парафії (п.9)264. Деякі з місцевих можновладців дійшли до того, що стали примушувати священиків відправляти Літургію в сприятливий для себе час, або здійснювати її двічі на день. Парафіяни також не відставали в цьому від панів, змушуючи священнослужителів насильно виконувати треби. Священик, терплячи образи збоку можновладця та громади, перетворювався на безправну особу і був змушений запобігати їм виконуючи будь-яке бажання265. В образах духовенства світські часто доходили до різного роду фізичних розправ, як-то: побиття побиття киями та канчуками (п.64). Терплячи такі знущання священнослужителі просили запровадити суворі закони і штрафи на основі універсалів українських гетьманів266. Духовенство боролося як могло проти такого свого стану, але ця боротьба зводилася лише до писання скарг в Консисторію, звідки ці скарги передавалися в світські суди або просто накопичувалися без вирішення і за відсутністю архіву при консисторії губилися267. Розгляд таких справ у суді закінчувався, як звичайно, не на користь позивача, оскільки винуватець дізнавшись про позов, силою змушував його забрати із суду. Священик був змушений примиритися із винуватцем, перепрошуючи його презентом, оскільки бачив таку несправедливість суддів268. Те, що Консисторія передавала позов священнослужителя в світський суд пояснюється її безсиллям перед владою. Св.Синод, захищаючи особисту гідність духовенства в 1767 р. видав указ, начебто і підтриманий імп.Катериною ІІ, який забороняв всякого роду тілесні покарання для священнослужителів269. Але на місцях він не виконувався, що видно із численних скарг духовенства на чинимі йому образи.Довівши на думку духовенства, своє право на шляхетське положення, воно перейшло до захисту своїх прав на власність. До цього його зобов’язував не тільки особистий інтерес, але і перебування в шляхетському стані. Значна кількість з 74-х пунктів київського духовенства присвячена саме цьому питанню: чи можуть священнослужителі мати у своїй власності земельні угіддя та маєтності. Різниці в поданні цього питання між білим і чорним духовенством немає, оскільки вони обоє були зацікавлені в збереженні своїх майнових прав. В пунктах, що торкалися цього питання духовенство посилається на Литовський Статут: розд.ІІІ., арт.41; розд.VII., арт.1; розд.VIII.,арт.2 і 3270. Згідно нього, людям шляхетнꗬÁ䀵Тደ¿က؀�橢橢㋏㋏Й墭墭恺???ˆȞȞȞȞȞȞȞȲζϮъ
Ȳ६öѢѢ҄҄҄׫׫׫ࢋࢍࢍࢍࢍࢍࢍ੢ɒ಴ࢱȞ׫׉׫׫׫ࢱльно продавати і купувати землі, приймати їх на поминання, обмінювати грунти та різні угіддя272. Такий звичай мав чинність до 1728р., коли гетьман Данило Апостол своїм указом заборонив церквам та монастирям збільшувати свої землеволодіння273. Цей указ було видано з метою припинити зменшення числа козаків, що несли військову службу через продаж ними земель. В Україні на той час вже було ясно виділене розмежування між козацькою старшиною, як великим землевласником і простими козаками, які все більше підпадали в залежність від старшини, через що були змушені продавати свої землі. Церква також не втрачала нагоди збільшити свої землеволодіння, купуючи в збіднілих козаків їх землі. Державна влада була зацікавлена в збереженні козацтва як військової сили, але зрештою указ 1728 р. виглядає однобоко, оскільки його автори вказали на Церкву, як на єдине джерело, яке спричинило до зменшення козаків. Заборонивши купівлю земель для одних (Церкви), указ не обмежував цього іншим (старшині), але навпаки розширив поле їх діяльності, усунувши головного опонента. Місце духовенства зайняли великі поміщики, що уявляло собою не меншу небезпеку для середнього і простого козацтва, ніж тоді, коли їх землі купувала Церква. Духовенство було як суспільний стан незамкнутим, діти священиків переходили в козацький стан, звісно із певними наділами землі, козаки теж могли вступити в духовний чин на таких же умовах, так воно і відбувалося. Старшина ж, скуповуючи землі, залишала їх повністю за собою274. Указ дійсно боляче вдарив по духовенству так як воно отримувало значний прибуток з земель, обробляючи їх і таким чином утримуючи себе та свою сім’ю. Будучи змушеним селитися на землі поміщиків, котрі після смерті священика виганяли з неї його сім’ю, або наймати хати в парафіян, духовенство не могло відправляти своєї служби як належить і дати дітям певну освіту. Це все впливало на життя Церкви і сприяло падінню авторитету її служителів серед народу, оскільки Церква позбавлялася грамотних, високоосвічених пасторів, здатних дати гідний приклад християнського життя своїй пастві. Такий стан речей також принижував авторитет священицького служіння супроти шляхетського, а отже робив неможливими намагання духовенства затвердитися в шляхетському достоїнстві275. Зважаючи на погіршення становища Церкви, духовенство звернулося до імп.Анни Іоанівни з проханням відмінити указ 1728 р., що побачив життя ще при імп.Петрі ІІ, на що вона відповіла в дусі своєї політики щодо церковників. Кн.Шаховському наказувалося дати догану Київському архиєп.Варлааму Вонатовичу, та схилити козацьку старшину діяти проти духовенства276. При імп.Єлизаветі Петрівні, котра досить прихильно ставилась до духовенства, Церква почала потроху повертати своє майно. Але як тільки до влади прийшов імп.Петро ІІІ, то одразу ж було видано указ в 1761р., який проголошував про повну секуляризацію церковного майна. Після того як його було скинуто з престола і убита - новий самодержець імп. Катерина ІІ в серпні 1762 р. відмінила дію указу, але ненадовго277. Це видно із листування Катерини ІІ з її канцлером графом Бестужевым, де вона пише про своє бажання скликати Комісію Нового Уложення і радиться з ним про час її скликання, до чи після відібрання земель в Церкви278. Ще з 1762 р. указом від 29 листопада, в імперії розпочала роботу ревізійна комісія, яка перевіряючи церковні землеволодіння повинна була виявити надлишки земель і забрати їх. На отримані кошти від їхньої експлуатації планувалося заснувати школи при монастирях279. Але незважаючи на таку благородну мету комісії, Церква позбавилася всіх своїх земель, а не тільки надлишків. Імп.Катерина ІІ утвердила звіт комісії про погане управління духовенством своїми землями як таке, що некорисне для добробуту в державі і в 1764 р. відібрала в Церкви всю її нерухомість. Виключення було зроблене лише для України та південних губерній, одначе впровадження там секуляризаційної реформи ставало лише питання часу. В 1765р. послідував новий указ імператриці про розмежування земель, за яким одній церкві давалося в експлуатацію 36 десятин на пашню і 33 десятини для інших цілей280. Про невідворотність настання такого положення для Церкви в Україні свідчить те, що в 1766 р., незадовго до скликання Комісії Уложення, обер-прокурор Мелісіно запропонував Св.Синоду прохати імператрицю про те, щоб вона «излила» свою материнську щедроту і на духовний чин в Малоросії281. Російські ієрархи сприйняли діяльність ревізійної комісії спокійно, обмежившись висловленням свого незадоволення лише в листуванні між собою282. Проти діяльності комісарів особливо гостро виступив митр. Ростовський Арсеній Мацієвич, який був родом з України і в минулому вихованцем Київо-Могилянської Академії. Опорною точкою для своєї заяви митр.Арсеній обрав указ від 12 серпня 1762 р., яким Катерина ІІ припинила дію указу Петра ІІІ 283. Крім того він мав певний досвід в такого роду справах, оскільки ще раніше подавав подібний протест Єлизаветі Петрівні, до речі прийнятий нею доброзичливо. Передбачаючи реформу 1764 р. митр.Арсеній написав декілька листів адресованих в Св.Синод, духівнику Катерини ІІ та канцлеру, графу Бестужеву, в яких висловлював своє бачення майбутнього Церкви. Недочекавшись відповіді на свої листи він знову написав до Синоду про недопустимість відібрання майна в Церкви і разом з тим подав прохання про своє відрахування за штат284. У відповідь, його було заарештовано 1 квітня 1763 р., позбавлено сану та відправлено у заслання, де він і помер285. Проти секуляризації виступили ще декілька архиреїв: єп. Костромський Дамаскін, митр. Московський Тимофій, єп. Старогородський Сильвестр, архиєп. Переяславський Афанасій. Всі вони отримали за це догану він Синоду286. Причиною такого м’якого покарання було те, що вони змогли «вчасно» змінити свої погляди на заходи уряду. Саме із-за протесту їх, а особливо митр. А.Мацієвича та митр. Тобольського св. Павла Конюшкевича287(якого Св.Синод засудив до позбавлення сану, але імператриця не затвердила цей вирок), виконання запланованої реформи в Україні було перенесено на більш пізній час. Складаючи проект Нового Уложення, Катерина ІІ хотіла, щоб це нововведення отримало статус закону і було здійснене на прохання самих українців. Вимоги чорного і білого духовенства залишити за собою землі і дістати право приєднувати до них нові, йшло в розріз з бажанням уряду позбавити Церкву останньої опори незалежності від держави - її земельних володінь. В Україні секуляризацію прискорило прохання від Малоросійської Колегії, складене графом П.О.Румянцевим, бригадиром Платоном Мещерським, полковником Іваном Хвостовим, генеральним хорунжим Данилом Апостолом. В своєму Наказі (п.11 про духовенство), вони зазначали, що «монастирські маєтки управляються свавільно, ченці чинять кривду іншим ... Тому краще було б звільнити духовенство від світських турбот і всі чернечі маєтки приєднати до коронних»288. Таким чином світські феодали були дуже рішуче налаштовані в бік секуляризаційної реформи. Чорне духовенство, висловлюючи своє бачення цього питання вимагало в першу чергу чіткого розмежування угідь, що призвело до заспокоєння пристрастей, які точилися навколо тієї чи іншої ділянки, з приводу володіння нею (п.26)289. Це також звільнило б суди від безкінечних суперечок за право володіння земельними наділами, що точилися між самими монастирями, ними та світськими землевласниками. Так наприклад, лише один архим. Гамаліївського монастиря Давид, вів одночасно 100 тяжб із земельних питань290. Отже, суттю монастирських вимог було бажання отримати стверджувальні грамоти на володіння своїми землями. Це припинило б суперечки, які точилися навколо них. В пп.20-21 йшла мова про повернення відібраних і про дозвіл на купівлю нових земель291. В п.21 «про вільну купівлю нових земель»292 чернецтво обґрунтовувало це право посилаючись на свою приналежність до шляхетського стану. Також приводилися посилання на привілей польського короля Сигізмунда Августа від 1569р., яким підтверджувалися права українського духовенства та на укази імп.Петра I в 1721р., імп.Єлизавети Петрівни даний Івану Скоропадському в1749р., та Кирилу Розумовському в1751р., які підтверджували ці права. Головним аргументом ченців було те, що указ 1728р., виданий всупереч привілею польського короля Сигізмунда Августа, в подальшому підтверджений указами російських імператорів не був.Слідуючим, не менш важливим пунктом у вимогах ченців стояв п.25 «про повернення монастирям відібраних в різний спосіб світськими земель». Мета цього прохання зводилася до повернення земель відторгнутих селянами, що їх обробляли, при переході їх в козацький стан. Посилаючись на Статут та на указ імп. Анни Іоанівни від 1734 р., що забороняли посполитим міняти своїх власників і на Статті 1654 р. (ст.17 про спадковість станів), духовенство прохало повернути всіх втікачів, що записалися в козаки з умовою, щоб старшина не чинила перепон монастирям в цьому293. Біле духовенство, обстоюючи своє право на придбання нових земель (п.3) спиралося на звичай, що існував до 1728р. та на укази імп.Петра ІІ від 10 липня того ж року, імп.Анни Іоанівни виданого 1739-го р., Сенату від 1741р., Військової канцелярії від 23 грудня 1741 р., якими заборонялося козацькі старшині віднімати землю і чинити образи простим людям. Щодо останніх указів, то духовенство зазначало, що світські чиновники маючи переваги над духовними людьми тлумачили ці укази по-своєму. Тобто, коли дочка священика виходила заміж за козака, або козак переходив у священицький стан, землі їх залишалися за світськими командами. В першому випадку, у вигляді шлюбного посагу, а в другому - переходячи в інший стан козак просто позбавлявся права на землю. Придбану в такий спосіб землю світська влада продавала кому завгодно, на що від 29 жовтня 1722 р. Св.Синод видав указ, який забороняв таке поводження із віднятою землею, але на нього мало хто зважав. Велике значення духовенство надавало також грамоті наданій гетьману Кирилу Розумовському 22 травня 1751 р., яка підтверджувала права українського народу294. Духовенство розуміло цей привілей на свою користь, оскільки ставило себе на один рівень із шляхтою, що мала право вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Подібно до монастирів (п.20), парафіяльне духовенство висунуло вимогу винагородити їх за втрачені маєтності на лівобережжі, котрі указом 1752 р. передавалися новоствореній Новосербській губернії (п.18). Землі, які втратило духовенство, були більшою частиною наслідними і за їх відібрання в казну, держава обіцяла грошове відшкодування, про яке звичайно забула295. З цих пунктів видно, що біле духовенство ставлячи на початку своїх вимог петицію про затвердження себе в шляхетському стані, будувало на ній подальші свої пункти про власні вигоди та привілеї. На той час нікому не було дивним, що в країні, де основним заняттям є землеробство, священик отримував більшу частину свого прибутку працюючи на землі, тобто вирощуючи потрібну продукцію, а потім продаючи її. Отримані гроші він використовував у власних цілях: для забезпечення сім’ї та навчання дітей. Ось як описує такий процес праці священнослужителя на своїй землі А.Крижановський: священик будувався на своїй землі, обробляв її ... зібравши врожай і навантаживши декілька возів пшеницею та вівсом їхав на Запоріжжя або в Крим, де продавав все, скуповуючи сіль, рибу, а потім в свою чергу продаючи це по українським ярмаркам296. Тому стає зрозумілим, чому духовенство негайно кинулося відстоювати своє право на землеволодіння. Боячись втратити основне джерело свого добробуту, воно не надіялося на кошти, що надходили як оплата за треби від громади, оскільки вони не могли внаслідок певних причин замінити прибутки із-за володіння землею, про що мова піде далі. До часу приєднання в 1654 р. України до Росії, на її території питання про правомірність володіння Церквою земель не стояло. Держава не забороняла духовенству провадити вільну купівлю-продаж землі, як і в часи Київської Руси. Протистояння Церкви і держави за право володіння землею почалося в Росії, ще з кінця ХVI ст. Цар Іоан ІV Васильович (Грозний) першим підняв це питання, заборонивши в 1580 р. монастирям збільшувати свої земельні угіддя, небезпідставно вважаючи, що Церква може скоро стати найбільшим власником нерухомого майна в його державі, навіть більшим за самого царя. Але прямо повернути землі під контроль держави цар не наважився, оскільки Церква мала незаперечний авторитет в суспільстві. Його політику продовжив цар Олексій Михайлович, заснувавши згідно Уложення 1649 р. Монастирський Приказ, що займався крім розгляду справ священнослужителів, розподілом грошових надходжень з церковних вотчин. Але в наслідок енергійних протестів патр.Нікона його було відмінено в 1667 р., на тому ж Соборі, який засудив самого Патріарха297. Це все наштовхує на думку, що вищезазначені події є витоками секуляризаційної реформи 1764 р., яку Катерина ІІ хотіла провести і в українських єпархіях за прикладом російських. Проти її введення виступало українське духовенство в своїх пунктах про закріплення за ним права землеволодіння. Можна зробити припущення, що реформа 1764 р. в Росії проводилася під впливом протестантської теорії на право власності в Церкві. Згідно неї глава держави будучи одночасно і главою Церкви мав право на все її майно, розпоряджаючись ним на власний розсуд. Ця теорія могла потрапити в Росію разом із працями філософів-просвітителів, поглядами яких на устрій життя суспільства, так захоплювалася Катерина ІІ. В усякому разі її вплив прослідковується попри завуальованість висловів у маніфесті 1764 р., що все це робиться для «слави Божої». Церква не може захищати своє майно іншими методами крім морально-повчальних. В 12 правилі VII Вселенського Собору говориться, що якщо хто-небудь із священнослужителів віддасть або продасть щось із майна Церкви, то така продажа є недійсною і продане необхідно повернути. В 38-у правилі Св.Апостолів говориться про теж саме298. Недійшовши з державною владою спільної мови, тобто не бачучи можливості зберегти положення Церкви незмінним, її ієрархи були змушені погодитися на реформу. В Україні Православна Церква хоча і перебувала під тиском прокатолицького польського уряду, який всіляко обмежував ї ї діяльність і вільне існування, але все ж таких прикладів, коли держава забороняла духовенству мати у своїй власності землі, не було до 1686 р. Приєднавши до себе Київську Митрополію, Москва цілком правильно розсудила, що таке положення українського духовенства, коли воно буде мати в своєму володінні землі та інші угіддя, приведе до протестів і заворушень серед духовенства російських єпархій. Здобувши підтримку української світської влади, яка починаючи з гетьмана Данило Апостола виступала за обмеження духовенства, особливо монастирів, як великих землевласників, на право землеволодіння, Москва все ж таки побоялася проводити реформу одночасно з Росією, так як представники вищого духовенства, українці за походженням, що перебували на російських кафедрах виступили проти. Одночасно провадячи політику на підкорення своєму впливу Церкви, чим порушувалася гармонія двох влад - духовної і світської, коли: «Епископ подчиняется государственной власти, как подданый государству, а не потому, чтобы епископская власть его исходила от представителя государственной власти; точно так же и представитель государственной власти повинуется єпископу, как член Церкви, как грешный человек, а не потому, чтобы власть его происходила от власти епископа»299, московська державна влада щоб стерти риси відмінностей в положенні між російським і українським духовенством вирішила провести секуляризаційну реформу в Україні, дізнавшись про настрої духовенства з його вимог представлених в Комісію Уложення.Розглядаючи земельні пункти монастирів можна дійти висновку, що їх автори використавши всі можливі засоби, добре попрацювали над обґрунтуванням своїх вимог. Знаючи про наслідки секуляризаційної реформи в Росії, ченці доклали всіх зусиль, щоб зберегти свою власність в недоторканості. Опираючись на діюче в той час законодавство, яке гарантувало духовенству права рівні із шляхтою, вони спробували відстояти за собою право земельної власності, прекрасно розуміючи, що в разі невдачі, їх добробут значно погіршиться. Наступною вимогою київського духовенства було його право на вільне винокуріння, право яке мали тільки люди шляхетного роду. Оскільки земля була в повній власності священика, то ніхто не цікавився, як і на що він її використовує. Тому у виноробстві, так само як і в землеробстві, ніхто не вбачав чогось негідного для священика, тим більше і саме духовенство, адже винокуріння приносило йому значний прибуток. Своє обмеження в цьому праві духовенство бачило як порушення прав свого шляхетського достоїнства. Частина прибутку з цього промислу йшла на утримання в належному стані церков, їх ремонт та побудову нових споруд. Біле духовенство виступаючи за збереження свого права на вільне винокуріння (п. 4), прохало відмінити укази гетьмана Кирила Розумовського видані ним в 1757 і в 1761р.р., як такі, що принижують його шляхетську гідність, оскільки як говорилося в останньому з них, що служби від нього ніякої не передбачається300. Правом мати винокурні духовенство користувалося до 1757р., коли своїм указом гетьман Кирило Розумовський вперше заборонив це в зв’язку з неврожаєм того року. В 1761 р. винокуріння було заборонено кінцево, як промисел, який шкодить моральному стану духовенства і сприяє безконтрольному знищенню лісу та хліба301. На той час майже кожен священик мав винокурню або навіть шинок, в якому торгував спиртними напоями, що не могло не шкодити моральному стану парафіян. Але ті ж селяни, що постачали для винокурні дрова та збіжжя діставали змогу заплатити з виручених грошей податки. Щодо монастирів, то їх обидва укази не торкнулися, оскільки вони були направлені проти нелегальних осередків виноробства. Однак, були випадки, коли монастирські винокурні зазнавали нищення від певних команд, направлених для знешкодження підпільного винокурного промислу. В п.28 ченці посилалися на ІІІ-й розд., 2, 43 арт. Статуту 1588р., що дозволяв винокуріння духовним особам, якщо прибутки з нього йшли на потреби Церкви, а також на указ імп.Єлизавети Петрівни від 4 лютого 1749 р., який також дозволяв монастирям виробляти та продавати спиртне302. В державі, яка сама займалася виготовленням спиртних напоїв, до цього були причетні крім духовенства шляхта і козаки. Все це разом становило значну кількість виробництва спиртного. Для зменшення кількості одиниць винокурень, духовенство пропонувало дозволити займатися цим промислом монастирям в своїх маєтностях, а козакам та посполитим, що перебувають там, заборонити цей промисел303. В наказі від малоросійської колегії заняття виноробством пропонувалося обмежити для тих, хто не має 30 четвертей жита в посіві, лісу у володінні і тим хто, ніколи не курив вина. Питання про заборону винокуріння для духовенства, світська влада не підіймала304, очевидно вважаючи достатніми попередні заборони. Ось в так красномовно змальовують пункти майновий стан білого та чорного духовенства. Висуваючи претензію про урівняння своїх прав із шляхетськими, духовенство вимагало також і звільнення від податків та повинностей себе особисто, своєї сім’ї і своїх земель та угідь. Вимагаючи такий привілей, духовенство захищало своїх підданих від поборів з боку держави, часто непомірних, а свої володіння від зубожіння. Однією з державних повинностей була квартирна повинність для військ, введена з 1732 р., коли в Україні було розміщено на постій 10 драгунських полків, проте подвір’я духовенства, в яких воно мешкало, на рівні з дворами козацької старшини, звільнялися від постоїв. Але часто старшина, використовуючи силу, розквартировувала в них військових. Солдати, живучи в священиків, як звичайно, часто бешкетували і вимагали щоб хазяїн забезпечував їх всім необхідним, причому безкоштовно, в рахунок виплати від Малоросійської Колегії. П.п. 6, 22, 23, 27, 29, 31 від білого і чорного духовенства передають картину розгрому та нищення їх майна та прав військовими305. Крім того монастирі мали забезпечувати військових ще й підводами та тягловим транспортом для перевезення різного роду вантажів (п.24). Таке становище зберігалося і під час дії Комісії Уложення, про що свідчить указ Катерини ІІ від 20 лютого 1767 р. київським монастирям. Їх було зобов’язано виділити транспорт Київському обер-коменданту Якову Єлчанінову, для транспортування провіанту в місто Чернігів306. Монастирі внаслідок постійної повинності позбавлялися крім натуральних прибутків також і значних фінансових надходжень із своїх вотчин. Будучи змушеними представляти їх в розпорядження військовим, Св.Синод в 1723 р. своїм указом визначив, що за нанесені збитки духовенство має право вимагати відшкодування від Статс-контори. Але оскільки цей указ виходив тільки з духовного відомства, то користі від нього було дуже мало, оскільки військові мало зважали і на інший указ 1746 р., виданий імп.Єлизаветою Петрівною, що регламентував відведення місць для постоїв307. Іншим видом державної повинності, проти якої протестувало духовенство, був рубльовий податок з його підсусідків (п.7). З вводом в Україну регулярних російських військ, для них стало конче потрібно поставляти фураж та провізію. З огляду на труднощі при доставці податку в натуральному вигляді, в 1765 р. генерал-губернатор граф П.О.Румянцев замінив його прямим налогом в 1 руб. 2 коп. з кожного жилого двору. Вимагаючи відміни податку духовенство вказувало на те, що багато селян повтікало з сіл, із-за своєї неспроможності сплатити його. Таким чином весь тягар оподаткування ліг на священиків, які будучи змушеними платити податок за втікачів з власної кишені, самі приходили до зубожіння308. Згідно перепису населення, один з етапів якого був закінчений в 1765 р., рубльовий податок накладався на кожен двір незалежно від здатності господаря розрахуватися по ньому, що призвело до плутанини при підрахуванні надходжень. Указом від 6 жовтня 1766 р. Київська полкова канцелярія продовжила детальний опис монастирських вотчин для правильного розподілення податку між монастирськими селянами. Для цього опису обирався спеціальний комісар, в обов’язки якого входило інформувати канцелярію про матеріальний стан об’єктів. Суперечливі питання про кількість оподатковуємих осіб вирішувалися в судах, в присутності делегатів від духовенства309. На той час матеріальне положення духовенства не було твердим та стабільним. Перебуваючи в постійному остраху за своє майно та землі, воно намагалося всілякими способами їх утримати за собою. Тягар державних повинностей тяжким ярмом лягав на духовенство, зменшуючи надходження коштів на потреби церкви. Непродумане обкладання великою сумою податку монастирських підданих, вело їх разом з монастирями до зубожіння і матеріального виснаження. Місцева адміністрація, порушуючи укази про толерантне ставлення до духовенства, підривала його авторитет в суспільстві, оскільки сама ставилась до нього зверхньо, взискуючи податки та не виконуючи власних обіцянок відшкодувати заподіяні збитки, тим самим заохочуючи народ дивитися на священика як щось потрібне лише для задоволення своїх потреб. Саме духовенство сприяло падінню свого авторитету, будучи змушене діставати кошти для свого існування (займаючись різними ремеслами), приходячи в крайнє зубожіння, немогло підтримувати своє положення в суспільстві на належному рівні. Саме тому духовенство постійно згадувало про «старі добрі часи» короля Сигізмунда Августа, коли воно не було обмеженим в своїх правах і не зазнавало таких утисків з боку держави310. Не менш важливим для духовенства було питання судів та їх діяльності. Звісно в його компетенцію не входили зміни в судочинстві, духовенство тільки намагалося зберегти звичний, становий принцип в суді, виходячи із своїх інтересів. До 1654 р. судовий устрій в Україні, як частини Речі Посполитої був побудований на становому принципі, тобто для кожного прошарку населення, в тому числі і для духовенства, існував свій окремий суд. В Київській єпархії вперше зустрічається назва такої судової інстанції як Консисторія, (для духовенства в 1657 р. за митр.Сильвестра Косіва)311. До юрисдикції церковного суду належали злочини проти віри, злочини поєднані з порушенням церковних канонів, також і всі кримінальні злочини, що їх скоювало духовенство та їх піддані. Судові позови між духовенством та світськими розглядалися в міських судах при участі депутатів від обох сторін, в так званих змішаних судах. Із встановленням Св.Синоду з компетенції духовних судів було вилучено кримінальні справи та тяжкі державні злочини. Світським суддям було приписано не вмішуватися в справи духовних судів і не чинити перепон їх діяльності312. Інститут змішаних судів з приєднанням України до Росії було забуто, але ненадовго, так як справи, що торкалися духовенства та світських, вирішити в одній інстанції було неможливо, із-за упередженості останніх. Указом 1759 р. їх було відновлено з умовою, що кожна із зацікавлених у рішенні суду сторін представить від себе декілька делегатів на слухання справи313. Змішані суди діяли ще в епоху Комісії Уложення, про що свідчать рапорти настоятелів Київських монастирів в Київську полкову канцелярію. Вони повідомляли, що отримали указ Катерини ІІ від 11 червня 1767 р., про те, що всі майнові справи між людьми різних станів повинні розглядатися в присутності делегатів від обох сторін, відповідно до попередніх указів314. На папері все було гладко і чинно, але не в реальному житті. Перше втручання світської влади в компетенцію українських духовних судів було в 1728 р., коли гетьман Данило Апостол своїм указом справи, земельні та майнові між духовенством та світськими, передав у відомство звичайних судів315. Продовженням цього було те, що священнослужителів в супереч попереднім указам 1721, 1742, 1762 р.р., які вказували на непідсудність духовних світським, крім справ кримінальних затримували як свідків часто без пояснення причин, при чому тримали у камерах разом із злочинцями316. Такий стан речей суперечив і своду законів, складеному в 1738 р., ще при імп.Анні Іоанівні, постанови якого щодо духовенства забороняли арештовувати його без суду, як і шляхтичів (розд.3, арт.2, §1); втручатися світським у справи духовних судів і навпаки (розд.3, арт.31); за порушення цього накладався штраф (розд.4, арт.44, §1). Майнові справи предписувалося розглядати в світських судах із участю представників від духовного чину (розд.3, арт.33, §2)317.Пункти духовенства, які торкалися його участі в судах (п.п. 59-63, 72), змальовували яскраву картину того положення, в яке воно потрапило із-за сваволі світських властей. П.59 «Про належність справ духовного характеру до відомства митрополичого суду і про присутність духовенства при розгляді справ в мирських судах»; п.60 «Про не притягнення духовних осіб в мирські суди для відповідальності»; п.61 «Про не приведення до присяги людей священного чину»; п.62 «Про обмеження в поданні свідчень їх письмовою формою»; п.63 «Про непідлеглість священиків та ченців громадянським судам за скоєні злочини»; п.72 «Про покладання на винуватців церковного покарання від духовної влади»318. Із знищенням безапеляційного митрополичого суду (п.43), останньою судовою інстанцією для духовенства залишився Св.Синод, але хоча він і був ближче до державної влади (як один з її департаментів), однак не міг своїми постановами припинити безчинства в судах на місцях. В «судових пунктах» духовенство якраз торкається цього питання. Світські судді з презирством ставилися до священнослужителів, і розглядаючи їх позови, викликали свідків від них, лише після наполегливих прохань319. Вони втручалися і в справи чисто духовного характеру. Наприклад: ті, хто впадають в явні переступи проти Закону Божого, підлягають духовному суду, який визначає порушникам міру покарання - єпитимію, але згідно п.72 «світські командири з винуватцями так не чинять, а взявши із них штраф залишають вільними»320. Робилося це всупереч сенатському указу, який забороняв світським втручатися у компетенцію духовних правлінь і встановлювати самочинно, термін єпитимії321. Тому духовенство пропонувало передати такі справи у відання своїх судів, встановивши суворі закони і керуючись старими звичаями, визначити розмір штрафу. До речі, за цими давніми звичаями хулителя Святого Імені Божого, який не розкаявся (в цьому злочині), карали на горло. Але з часом смертна кара була замінена на грошове стягнення на користь Церкви322.Початок занепаду авторитету духовних судів припадає на епоху гетьмана Богдана Хмельницького. До визвольної війни 1648 р., як вище вказувалося, в Україні суди будувалися за становим принципом. Під час бойових дій, та після 1654, коли було заключено Переяславську угоду, домінуючими судами стали сотенні, полкові і генеральні, так як польські звичаї були замінені на козацькі. Переважаючим станом в Україні стали козаки, що не могло не відбитися на законодавстві та формі розгляду судових позовів. Суди побудовані за козацьким звичаєм, поступово витіснили суди, які були до цього: міські, земські, ратушні і магістратські, в нових судах однаковим правом користувалися шляхтич, козак і священик. В 2-й пол. ХVIII ст. питання про повернення станового принципу в судочинстві вже не піднімалося. Своїм універсалом від 19 листопада 1763 р., гетьман Кирило Розумовський повністю передав світським судам майнові справи духовенства323. При падінні авторитету духовних судів не можна було сподіватися на те, що суперечливі питання між духовенством та світськими, які стосувалися майна та земель, будуть вирішені неупереджено на користь перших. Духовні суди в своєму судочинстві використовували як своє церковне право, так і закони видані державою. Повертаючись до способу ведення судових справ в даний період, то «київські пункти» свідчать про свавілля світських можновладців, які розглядали в своїх судах справи духовенства. Вони брали під варту без відома архирея та настоятелів монастирів, кліриків та церковнослужителів і тримали їх разом із кримінальними злочинцями (п.60). Розглядаючи в суді майнові справи у свідків з боку духовенства вимагали присягу (п.61), тоді як згідно Соборного Уложення 1654 р. (гл.10, ст.161), Статуту (розд.3, арт.14) та правил Церкви (пр.59 Карфагенського Соб.), особи священного чину могли свідчити тільки згідно своєї совісті324. Критикуючи стан справ в світських судах духовенство не обминуло вказати на недоліки, що мали місце і в своїх судах. Одним із головних недоліків на думку духовенства було розтягування розгляду позовів на час більший за встановлений судом термін. Це залежало від неявки в суд відповідача, через що розглядаємі справи губилися, а це в свою чергу призводило до відкладення рішення на необмежений час. Тому духовенство прохало встановити певні сроки, необхідні для прибуття на слухання справи відповідаючих по ній сторін в суд (п.65)325. Негативне ставлення духовенства до світської судової системи пояснюється його давньою звичкою судитися тільки в своїх судах. Цей звичай особливо часто порушувався світською владою, яка втручалася навіть у справи які підлягали компетенції виключно духовних судів. З часів заснування Церкви, члени її, по слову Господа Нашого Ісуса Христа вирішували свої суперечливі питання в своєму середо-вищі (Мф.18, 15-17). В державні суди християни не зверталися, оскільки до 313 р. Церква була гонимою з боку держави і крім того в них, перед засіданнями існував ритуал обкурення фіміамом «богині правосуддя» Феміди. Тому св.ап.Павло застерігав християн від розгляду своїх справ в світських судах, стверджуючи тим самим власний суд у Церкві (1 Кор.6, 3-7). Після прийняття Міланського едикту в 313 р. підтриманий державною владою звичай християн судитися в своїх чільних представників - єпископів зберігся. Отці Халкидонського Собору 451 р. в 9-му правилі постановили, що клірики мають судитися тільки в своїх єпископів і тим більше не в світських судах326. Такий звичай прийшов з прийняттям християнства і на Київську Русь. В коло справ, що розглядаються єпископським судом - крім позовів духовенства увійшли шлюбні справи, пов’язані із розподілом майна і деякі кримінальні злочини: вбивство в колі сім’ї та самогубство. З появою Св.Синоду у віддані духовних судів залишилися крім шлюбних справ, (а саме їх заключення чи розірвання), справи, за які державним кримінальним кодексом передбачалося покарання церковного характеру - єпитимії: ухилення від сповіді, насильство батьків над дітьми при вступі їх в шлюб, дотримання іновірцями після прийняття християнства їх старих звичаїв. Це значно скоротило компетенцію духовних судів. Такі нововведення почали запроваджуватися і в Україні. Розпочалося це з того, що справи, які торкалися земельних питань, з 1728р. почали розглядатися виключно в світських судах, порушуючи при цьому процес виклику свідків. Духовенство намагалося триматися старих звичаїв використовуючи в своєму судочинстві Литовський Статут, Магдебурське право, давні жалувані грамоти польських королів та московських царів при вирішення своїх справ і при поданні касаційних скарг в світські суди. Воно настільки зналося на «старих правилах», що іноді давало по ним консультації. Так, коли в Київську консисторію звернувся дворецький Іван Семенов, щоб дізнатися про сам процес ведення справ в українських судах і про використовуємі в них правові нормативи, то у своїй відповіді архим.Самуїл Миславський327, голова правління, посилався не лише на Статут, але і на Зерцало саксонів, що вживалися як основні правові збірки в українському судочинстві. Щодо питання «земельних тяжб», то духовенство погоджувалося передати їх у відання світських судів, вимагаючи для себе лише присутності делегатів при їх розгляді та неупередженого ведення справ. Для цього необхідно було залучати жалувані грамоти, що підтверджували їх право на ті чи інші маєтності. Консервативність духовенства в цьому питанні вказує не на його небажання стояти осторонь від процесів в суспільстві, але скоріше на те, що воно не хотіло змиритися із відведеною йому другорядною роллю в ньому. Терплячи обмеження своїх прав на володіння земельними наділами та вільне винокуріння, що суттєво відображалося на фінансових надходженнях, духовенство справедливо вимагало встановити інше джерело прибутків, яке б якщо не замінило перші два, то принаймні компенсувало б їх нестачу. На необхідність цих заходів ми вже наголошували вище, але слід нагадати, що особливо на цьому наполягало біле духовенство (Наказ від Київської єпархії, розд.1, п.п.12,13,17), оскільки воно будучи сімейним не могло не турбуватися за долю своїх близьких. Тим більше, що служіння священика не можна розглядати як якусь звичайну «роботу», це є поклик, дар від Бога, який дається не кожному, а тільки обраним. Таке високе походження служіння і положення священнослужителя в Церкві не можна передати у спадок, як звичайну професію, якій можна навчити першого-ліпшого. Тому що сан священика є дуже високим, як посередника між Богом і людьми. Він відповідає перед Богом за доручену йому паству а в богослуженні часто зображає собою Христа Господа, особливо тоді, коли звершує Божественну Літургію. Отже він повинен бути зразком для вірних у всьому (1 Тим. 4,12). Розглядаючи з такої точки зору священнослужителів та суть їх служіння, не слід дивуватися тому, як вони ретельно боронили свої права. Гарантія непорушності особистих, громадських та майнових прав, давала духовенству змогу зосередитися на виконанні свого пастирського служіння і не відволікатися на інші справи. Підходячи з такого боку до питання про заміщення прибутків із земель та винокуріння, якимось іншим джерелом, духовенство вбачало його в тому, що частину їх візьме на себе держава, а частину - парафіяни. В п.8 «Про ругу священнослужителям» духовенство вимагало щоб священик розпочинаючи пастирську діяльність на парафії, укладав з громадою свого роду договір, в якому обумовлювалася б сума винагороди від парафіян за його служіння. В Духовному Регламенті (п.п.8,13) говорилося, що священик повинен домовлятися про ругу з громадою, при чому цей договір отримував юридичну силу328. В 1765 р. урядовим указом було введено замість руги тверду таксу за треби. Ним предписувалося платити священику: за молебінь породіллі - 2 коп., за хрещення немовляти - 3 коп., за шлюб - 10 коп., за похорони немовляти - 3 коп. За звершення таїнств Сповіді та Причастя - нічого. Молебні, звершувані священиком на прохання парафіян не мали такси і замовники могли давати за них по змозі. Добровільні пожертви теж не обмежувалися329. Основною мотивацією цього указу було те, що при укладанні угоди з парафіянами священики домагалися високих цін за треби. Такий звіт подала комісія, яка займалася описом церковних маєтків, але указ треба розуміти як такий, що був направлений на підпорядкування Церкви державі. З іншого боку дозвіл духовенству приймати добровільні пожертви від парафіян мав би покращити його добробут. Але рівень його, внаслідок введення в дію указу, значно понизився, якщо порівняти договір парафіян с.Черняхів Київського повіту із священником Михаїлом Малецьким з введеною таксою. За договором парафіяни зобов’язувалися платити за сорокауст - 3 руб., за поминання в суботу - полтин, за великий похорон - гривню, за малий - 5 коп., за велику панахиду - гривну, за просту - 5 коп., за вінчання першим шлюбом - гривню, другим - дві, третім - три., за освячення пасок - 1 коп., за хрещення від кумів - 1 алтин, за сповідь - 1 коп328. Із цього договору видно, що якщо село було досить багатим, то відповідно встановлювалися і ціни за треби. Порівнюючи таксу із договорами можна відзначити перевагу останніх як значного джерела для поповнення фінансів парафіяльних церков та священнослужителів, оскільки такса представляє собою ціни в копійках, тоді як договір в рублях і гривнах. Звідси стає зрозумілим незадоволення духовенства пониженням своїх фінансових прибутків. Тверда такса була недостатньою для утримання сімей священнослужителів, так як священики були змушені утримувати також духовні правління, відчисляти частину грошей на кафедру329 та ділитися ними з церковнослужителями330. Особливо поганим був матеріальний стан тих священиків, котрі займали парафії менші за 50 дворів. Прибуток з них становив всього 1,5 руб. на рік331. Духовенство ставало неспроможним виплатити ще й державні податки, особливо рубльовий оклад підсусідків. В цій вимозі духовенства є один недолік. Відміна указу 1765 р. не спонукала б парафіян платити священику більшу суму грошей за треби. Умісним було б прохати Комісію поряд із відміняючим указом видати ще один, який повернув би попереднє положення.Перебуваючи на державній службі, тобто виконуючи молебні за царську фамілію, вказані державні служби, несучи службу в армії, засідаючи в судах, духовенство в п.п.17,70 вимагало плати за це. До цього їх зобов’язувало рівне із шляхетським суспільне положення, коли останні отримували свою платню перебуваючи на службі в царя. Тому на основі указу Петра І від 9 лютого 1701 р. духовенство прохало узаконити собі жалування за «царські молебні» і видати заборговану суму (п.17)332. А в п.70 «Про затвердження служителям ружних церков державного утримання» духовенство вимагало видати заборговані гроші з 1763 р., на які від консисторії були представлені відомості в Синод333. Така ситуація була невипадковою, адже в Україні планувалося ввести по прикладу Росії секуляризаційну реформу. Не дивлячись на всі скарги духовенства та утиски своїх прав та привілеїв, які воно слало в усі інстанції, державна влада залишалася бездіяльною. Очевидно, вона вичікувала, чи не знайде духовенство якогось невідомого їй джерела прибутків, щоб знищити і його. Це все мало одну мету - підпорядкувати Церкву державі, «милостиво подарувавши» духовенству в малій кількості певні пільги, тим самим змусивши його поступитися своїми правами.Вболіваючи за збереження своїх прав та привілеїв, київське духовенство не обійшло увагою питання про облаштування своєї Академії. Її доля була в числі головних турбот митр.Арсенія Могилянського який «делами имеет попечение о содержании полезных училищ в Киеве»334, говорилося в пунктах. Київська Академія на час царювання Катерини ІІ, разом з усією Україною підпала під вплив її централізаційних реформ, поступово прирівнюючись до Московської Академії і Головної Семінарії в Олександро-Невському монастирі. Ці перетворення головним чином торкалися реформи академічної освіти за прикладом московських учбових закладів. Це було поле діяльності Комісії 1762 р., яка описуючи церковні маєтки займалася і складанням проекту уставу духовно-учбових закладів. Епоха митр.А.Могилянського більшою мірою припадає на царювання Катерини ІІ і характеризувати її можна як спробу налагодити життя українського духовенства і Київської Академії, беручи до уваги нові порядки, в сприятливу до них сторону. Сама Академія ще до скликання Комісії Уложення намагалася обновити свій статут як вищого учбового закладу. Її корпорація щоб залишитися на висоті серед інших учбових закладів імперії, під керівництвом ректора архим.Самуїла Миславського виробила інструкцію, що обіймала собою всі сторони академічного життя. Ректор спеціально для цього листувався із професором Бранденбурзької Академії Х.Баумайстером ще з 1758 р. В проекті були представлені пільги для академії і студентів, запозичені з статутів німецьких вищих учбових закладів: власний друк підручників, врегульована система дисциплінарних стягнень, непідвладність студентів поліційному нагляду335. Окремо йшла мова про введення в навчання курсу російської поезії. Але цю інструкцію Академія не виконала в зв’язку з слабкою матеріальною базою і нестачею високоосвічених викладачів. Виникнення Харківського колегіуму, згодом університету, пояснюється певним занепадом «київської освіти». Все впиралося у слабке фінансування вищого учбового закладу України. Тоді як грошові асигнування від держави на потреби Академії складали 500руб. на 1766р. то на Харківський колегіум, щорічно виділялося 3000руб336. Викладацький склад школи неодноразово вимагав збільшення розміру асигнувань хоча б до рівня колегіуму, оскільки сума в 500руб. не могла покрити всі витрати на процес навчання та на облаштування учбових приміщень337. Відповіді на прохання не було. Із знищенням грошових зборів на кафедру, частина яких йшла корпорації, утримувати високопрофесійних викладачів для великої кількості студентів (>1200чол.)стало неможливим. Загальна сума виплат на рік становила 320 руб. притому, що викладачі з ченців були закріплені за Києво-Братським монастирем, звідки отримували столування, а біле духовенство отримувало жалування з архирейської консоляції338. Підходячи до написання пунктів про потреби Київської Академії, духовенство урахувало весь її жалюгідний стан і просило затвердити їй всі попередні жалувані грамоти (п.51). Сама академія виникла на поч. ХVII ст. і одразу отримала загальноукраїнське визнання як осередок боротьби за православну віру. В ній здобували освіту діти не тільки духовенства, але і інших верств населення - дворян, військових, купців, міщан і навіть селян. Навчання в академії вважалося престижним і мало дуже високий рівень. Було роки коли в стінах академії нараховувалось більше ніж 1100 студентів. Але спливали роки і поступово цей вищий учбовий заклад України занепав і зубожів. Духовенство вимагало затвердити грамоти Польського короля Сигізмунда ІІІ Августа від 19 лютого 1629 р., Варшавської Конституції 1659 р., жалуваних грамот східних патріархів - Феофана та Паїсія Ієрусалимських від 26 травня 1620 р. і 23 липня 1649 р., а також грамот московських царів - Петра та Іоана Олексійовичів від 11 січня 1693 р. і Єлизавети Петрівни від 11 грудня 1742 р.339 Підтвердження цих грамот поклало б край підозрілому ставленню московитів до української освіти як такої, що проникнута католицизмом. В п.52 «Про не підлягання студентів світським судам» використовувалася інструкція 1763-1764 років, коли студент за скоєний злочин відповідав безпосередньо перед корпорацією вузу340. В п.53 «Про видачу заборгованих грошей Академії з Київської губернської канцелярії» духовенство вимагало відновлення дії указу 1693 р., яким вчителям з державної казни щорічно вдавалося 50 руб. і 50 четвертей пшениці. Видача грошей припинилася в 1764 р. після протесту митр.А.Мацієвича (вихованця академії) проти секуляризаційної реформи. За цей період заборгованість сягнула 320 руб.341 Саме те, що дію указу було припинено, а не відмінено давало духовенству підстави прохати затвердження за Академією всіх жалуваних грамот. Була також вимога утвердити жалування Київській Академії рівним Московській (п.54)342. Із-зі нестачі грошей необхідних для ремонту приміщень Академії, навчальних і житлових корпусів, митр.Арсеній Могилянський надав із власних коштів 2,238 крб. 30 коп., а також звернувся до Київського генерал-губернатора Глєбова з проханням посприяти у виділенні більш значної суми ніж та, що була гарантована указом 1693 р.343 В подібному матеріальному положенні знаходилася і бурса при Академії, в якій жили діти малоімущих (п.56). На час складання петицій із загальної кількості студентів їх нараховувалось більше 600. Корпорація вимагала звільнити управляючого закладом (Київського митрополита), від різного роду повинностей344. Він і так всіляко піклувався про випускників Академії, направляючи їх на кращі парафії або викладати в інші учбові заклади, причому видавав їм підйомні гроші345. В пунктах 55,58 було клопотання «про переваги студентів при отриманні сану та парафій»346. Призначаючи на парафію «вчену людину» митр.Арсеній слідував указам Петра І від 5 січня 1708-1710р.р. про не поставлення невчених поповичів на місця їх батьків, та на укази Св.Синоду від 2 грудня 1737 р. і імп.Єлизавети Петрівни від 12 грудня 1741 р., що їх підтверджували. З одного боку цим порушувалося виборне право духовенства парафіянами, але з іншого парафіяльне життя збагачувалося освіченим священиком, який набагато краще знав специфіку своєї діяльності347. Також цим припинялася різна неблагочестива діяльність кандидатів у священство та самих парафіян при процесі обрання свого священика. Відомі випадки коли кандидат на вакансію зводив вибори до загальної гулянки з великим бенкетом348. Зручність в призначенні на парафії священнослужителів, які пройшли академічну школу полягала крім цього ще й в тому, що ставлеників необхідно було навчити всьому, що знали її випускники. Недоліком серед вимог київського духовенства можна вважати п.57 «про посвячення в священний сан без атестатів вчених і про постриг в ченці звільнених від козацької служби без трирічного терміну випробовування», а саме його другу частину. Згідно Регламенту (розд. про монахів), воїн, який має відпускну грамоту від свого начальства повинен пройти трирічний іскус перед прийняттям священного сану. Укази Анни Іоанівни від 31 липня 1734 р. і Св.Синода від 20 серпня того ж року, забороняли висвяту дітей козаків із-за зменшення внаслідок цього армії. Духовенство прохало дозволити, як виключення з цього правила, приймати сан дітям козаків, які вчилися в Академії, а самий термін навчання зарахувати, як випробовування349. Недоліками цього пункту є саме незадокументування переходу їх з одного стану в інший та постриг в ченці без іскусу в три роки, що є порушення правил Церкви350. Розглядаючи пункти духовенства про Київську Академію, можна зробити висновок, що в їх складанні велика частина праці належить ректору Академії архим.Самуїлу Миславському, настільки яскраво вони змальовують стан, в якому опинився вищий учбовий заклад України. Заслуги Академії по відношенню до справи просвітництва в Україні давали їй право отримувати не тільки рівні з іншими вищими учбовими закладами імперії, грошові субсидії, але і набагато більші за них. Багато чим Академія прислуговувалася і Київській єпархії даючи на її парафії освічених священиків, так що слава про рівень освіти заставляла людей звідусіль спрямовувались в Братський монастир, щоб задовольнитися слуханням Слова Божого351. Спільним в пунктах був наголос на нестачу фінансування вищого навчального закладу України, через що він потрапив у велику скруту, так як відбираючи в Церкви майно, Катерина ІІ «забула» допомогти грошима школам352. Через брак коштів Академія немала змоги поповнювати свою бібліотеку, утримувати вчителів-мовників, через що грецьку, латинську та єврейську мови викладав один і той же педагог. Ось тут і проявилася солідарність та зв’язок колишніх її вихованців із своєю альма-матер. Московський архиєп.Амвросій Зертис-Каменський, преосвящ.Самуїл Миславський (в минулому її ректор), єп.Білгородський найняли за свої кошти вчителя французької мови, про що повідомили митр.Арсенія Могилянського в своєму листі від 10травня 1770 р.353 Поповнюючи в деякій мірі нестачу книг в бібліотеці, останній пожертвував до неї декілька примірників із власного зібрання, а для бурси це зробив С.Гамалія, учень класу філософії354. Ось так з великим напруженням, Академія виходила із скрутного фінансового становища завдяки настирності в проханнях і пожертвам меценатів, які бажали щоб її зірка на науковому небосхилі не згасла.Крім розглянутих вище, до пунктів, що стосувалися майнового та фінансового становища духовенства можна додати п.п.5, 11, 16, 50, 68, 74, для більш повного висвітлення його вимог про поліпшення свого суспільного становища. В п.5 «Про вигоди, що залишаються вдовам та сиротам священиків», біле духовенство вимагало на основі Статуту (розд.3, арт.2), урядових указів від 12 червня 1722 р. і 11 березня 1723 р., щоб діти священиків залишалися в духовній «команді» до досягнення їми повноліття. Також вимагалося звільнити їх від всіх податків як належних до шляхетського стану. Крім того вдови мали отримувати матеріальну допомогу з парафій, де служили їх чоловіки355. За давньою традицією, священик являється єдиним працюючим членом в сім’ї. В разі смерті, його сім’я залишалася без утримання, так як дружина займалася домашнім господарством, а діти навчалися і тільки після досягнення повноліття обирали собі рід занять. Причиною для включення цієї вимоги в число 74 пунктів, послужили багаточисельні скарги вдів священиків, які залишилися без допомоги. Як приклад можна привести лист вдової попаді Ксенії, в якому вона прохала митр.Арсенія Могилянського виділити певну частину прибутку з церкви Воскресіння Христового в м.Обухові, де раніше служив її чоловік ієрей Стефан Семенів. Кошти, як далі зазначала вдова, необхідні були їй на утримання своїх дітей, які навчалися в Київській Академії і готувалися зайняти місце свого батька. На цей лист преосвящ.Арсеній відповів резолюцією, що останнє можливо лише тоді, коли парафіяни самі захочуть мати їх за своїх священиків356. В число турбот духовенства входили прохання: п.50 «про запровадження в Церкві одного настоятеля» і п.11 «про визначення чіткого штату священнослужителів для парафіяльних церков», які мали забезпечити правильне функціонування устрою життя парафій. Згідно фактів, викладених в п.50357 намісники і протопопи матеріально страждали від присутності на своїх парафіях половинних і третинних священиків. Справа в тому, що вони через свою велику зайнятість в духовних правліннях, через складання особистих доповідей єпархіальному архирею про стан справ в протопопіях, не могли виконувати всі служби та треби на парафіях. Це за них робили половинні священики. Статус таких священиків на парафіях не був чітко визначеним і користуючись цим вони могли претендувати на місце настоятеля. Тому, опираючись на постанову Св.Синоду від 10 серпня 1722р., яка пропонувала на парафії бути лише одному настоятелю, духовенство просило підтвердивши її, дозволити на власний розсуд призначати собі помічників. А в п.11358 керуючись оприділенням Петра I від 10 серпня 1722р. визначити до кожної неархирейської церкви по одному протоієрею, по два іереї, дячки, паламарі та сторожі, при чому двох останніх звільнити від податків. В такий спосіб духовенство намагалося покращити парафіяльне життя, роблячи неможливим існування «бродячих» священиків та церковнослужителів і виступило на захист священиків-помічників настоятелів, роблячи їх присутність на парафіях обов’язковою.Турбуючись про краще матеріальне забезпечення Церкви духовенство висунуло вимогу про правильне використання цехових зборів(п.16)359. В епоху боротьби з унією, цехи робили великі внески для благоустрою церков. В даний період все відбувалося навпаки. В церквах збирали гроші в так звані «цехові кружки», але зібране використовували на потреби цехів. Передбачаючи секуляризацію своїх маєтків, українське духовенство вимагало припинити діяльність ревізійної комісії від Малоросійської Колегії(п.68)360. Тут мається на увазі так званий румянцевський опис Малоросії, початий в 1764р. після скасування гетьманства. Під час роботи описчики майна вимагали від власників земель підтверджуючих грамот на право володіння тими чи іншими угіддями. Ревізори вносили до реєстру також і землі Церкви всупереч привілею Польського короля Сигізмунда Августа від 1569 р., і 3-го розділу 15-го артикулу Статуту, якими це заборонялося. Цю вимогу підкріплював п.74 «про підтвердження всіх прав та привілеїв Київського митрополита і духовного чину людей на володіння землями і маєтностями». Тут мова йшла про підтвердження жалуваних грамот наданих Київським митрополитом починаючи з високопреосвящ.Гедеона Святополк-Четвертинського361. Переліком отриманих в різний час привілеїв, духовенство Київської єпархії в кінці своїх вимог ще раз нагадало про своє особливе положення в суспільстві, засвідчивши тим самим бажання зберегти його і надалі. Залишаючи на розгляд Комісії Уложення кінцеве вирішення своїх петицій, духовенство тим самим всю відповідальність за прийняття рішення поклало на уряд. Весь комплекс вимог про власне становище в суспільстві та свої майнові потреби, духовенство побудувало на вимозі затвердити свій стан рівним до шляхетського. Важливими опорними точками на які воно спиралося при складенні цих вимог були: привілеї 1569 р., надані Польським королем Сигізмундом ІІ Августом і Литовський Статут 1588р., що гарантували людям всякого духовного чину, положення в суспільстві рівне становищу шляхтича. Підкріплюючи ці дві важливі на, думку духовенства, віхи в своїй історії, воно приводило універсали українських гетьманів та укази московської влади з 1654 по 1763 р.р. Думаючи, що вони забезпечили за ним право на користування шляхетськими пільгами, духовенство висувало свої подальші вимоги особистого правового і майнового характеру. Це були вимоги про припинення знущань і образ над священнослужителями. Упорядники пунктів розуміли, що тільки такими методами не можна зарадити падінню авторитету священика серед народу, тому і вимагали для себе більшої справедливості при ведені судових справ та домагалися відновлення принципу станових судів. Також духовенство наполягало на більш ефективних методах судочинства, як-от вчасна поява на засіданнях суду позивачів і відповідачів та дача свідчень духовними тільки згідно своєї совісті. Слід відмітити, що справи які торкалися чисто духовних питань, духовенство справедливо вимагало передати в компетенцію своїх судів, тому що розбиралося в цьому набагато краще за світських чиновників. Питання способу вирішення різних справ в світських судах і зацікавленість позивачів в неправильних рішеннях щодо духовних, змусило духовенство підняти поряд з вимогою правильного судочинства, проблему майнового характеру. Майнові позови духовенство пропонувало розглядати в змішаних судах, при участі з обох сторін рівної кількості людей. Спираючись на подібну практику, яка вже існувала досить давно і була узаконена декількома урядовими указами, воно вимагало практичного її виконання. Самим актуальним питанням у вимогах духовенства було: вільна купівля-продаж земель та інших угідь. Захищаючи цей привілей духовенство зазначало, що з маєтків та винокурень відраховувався певний відсоток на потреби Церкви, але який точно відомостей автори пунктів не подають. Вимоги, в який говорилося про відшкодування матеріальних збитків білому і чорному духовенству служать доповненням до вищевказаних двох пунктів. Вони являються ілюстрацією того стану, в якому опинилася Церква через втручання світських в її життя, шляхом відбирання на користь держави церковних маєтків без відповідного відшкодування. Підкреслюючи своє зубожіння, духовенство справедливо вимагало налагодити інші шляхи надходження коштів та звільнення від різного роду податків. Головним із них був рубльовий податок, внаслідок якого роззорювалися не тільки селяни, але і священики, змушені платити за втікачів із власної кишені. Виконуючи уставні служби за царську сім’ю духовенство вважало, що теж знаходиться на державній службі, як і шляхта, тому має право на державне забезпечення. Поряд із цією вимогою, духовенство вимагало залишити за собою правоздатність укладати договори із парафіянами про винагороду за своє служіння. Такий договір був набагато вигіднішим від уведеною державою такси за треби. Не обійшло увагою київське духовенство і свою Академію, вимагаючи для неї кращого облаштування. Незадовільне фінансування її потреб призвело до падіння рівня викладання деяких предметів, за браком високопрофесійних вчителів. Затвердження кошторису Академії в 3,000 руб. щорічно, мало повернути її життя на краще. Потурбувалось духовенство і про свої власні потреби: в разі смерті годувальника, його сім’я мала отримати грошову допомогу. Вивчаючи пункти про впорядкування парафіяльного життя можна зробити висновок, що в своїх вимогах духовенство зупинилося на півдорозі. Скажімо, ніяких конкретних рішень щодо врегулювання майнових відносин між настоятелем та іншими кліриками парафіяльної церкви не пропонувалося. Останньою вимогою київського духовенства було його бажання залишити все як було до реформ імп.Катерини ІІ. Духовенство виступало проти продовження ревізії та описів своїх маєтків розуміючи, що після закінчення діяльності ревізійної комісії послідує їх секуляризація. Воно бажало залишитися в тому стані, в якому перебувало ще до часів скликання Комісії Нового Уложення. Головною ж надією українського духовенства залишалася надія на повернення своїх старих прав та привілеїв, одним словом Українська Церква засвідчила свою ностальгію за старими добрими порядками. Духовенство з великим піднесенням складало свої пункти, вважаючи що все таки буде відновлено всі старі звичаї. Проте ця віра була марною і швидко настало розчарування.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2