foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Після вбивства Льва V Вірменина на трон був посаджений Михаїл ІІ, на якого покладали надію всі іконошанувальники. І дійсно, Михаїл ІІ (820 – 829 рр.) одразу оголосив амністію всім засланим за ікони при Льву V. Повернулися патріарх Никифор і Феодор Студит. Вони думали, що нарешті прийшов іконошанувальник, а тому представили новому кесарю проект скликання собору. Але спроби з їх сторони переконати імператора відмінити іконоборчу систему не принесли результатів. Михаїл ІІ відповідав, що лише ті, хто раніше займався дослідженням церковних догматів, будуть відповідати перед Богом за правильність їх узаконення. Імператор наказував не згадувати про собори , ікони і не виступати за чи проти ікон. Звичайно, висловлена тут байдужість в цій справі не змогла бути витримана в дійсності.

Преп. Феодор Студит домагався скликання собору, де було б поставлене питання про ікони. Влада погоджувалася лише на приватні переговори між представниками іконоборства та іконошанувальників. Ігумен та імператор не дійшли згоди, тому не могло бути й мови про примирення між нами як особами, що промислом Божим представляли Церкву і Державу.

Феодор не бачив простої дійсності - Михаїл ІІ після смерті патріарха Феодота (821 р.) призначив патріархом відомого іконоборця – Антонія, єпископа Силейського. І це не випадково. Сам Михаїл був людиною особливої біографії. За його словами, він, як солдат, ніколи не поклонявся ні одній іконі. Значить, іконоборець? Так, але принципово толерантний і ніби цинічно індиферентний, Михаїл був родом із Фригії і по національності та релігії належав до інородців. Як,  відомо   він був хрещений єврей[1].

У будь-якому випадку Михаїл II був павликіанином. Православні засуджували Михаїла, говорячи, що він заперечував Святу Трійцю, не вірив у воскресіння мертвих, в існування диявола, сміявся над пророками, не визнавав церковний авторитет.

Можна подумати, що Михаїл Травл, як павликіанин з дитинства і як іконоборець по воєнній кар’єрі, міг би бути чистим гонителем ікон. Але він був політик – практик, зацікавлений у збереженні влади. Бувши павликіанином  за сімейними звичаями, він ненавидів релігійні гоніння. Ще недавно при Михаїлі І православні добивалися смертної кари для павликіан, тому з Михаїла Травла, цього напівварвара, в IX cт. виробився своєрідний захисник свободи релігійної совісті, яких до нього ще не було[2].

Думки розбігаються, коли йде мова про релігійні погляди царя Михаїла. Одні історики вважають його нейтральною людиною, яка стала на шлях віротерпимості, інші називають його переконаним іконоборцем, хоч і не фанатичним, який вирішив підтримувати іконоборчу реформу Льва, що гармоніювала з його особистими переконаннями: і в той же час він відмовлявся від подальших переслідувань іконошанувальників.

Однак, незважаючи на свої іконоборчі симпатії, Михаїл II не відкидав зовсім переслідувань іконошанувальників. Коли Мефодій, який став потім патріархом Константинопольським, приніс імператору послання від папи і закликав до встановлення іконошанування, останній був підданий бичуванню і навіть замкнений у гробниці. Порівнюючи часи Льва V і царювання Михаїла ІІ, сучасники вживали такі фрази: „вогонь погас, а дим залишився”, „зима пройшла, але повна весна не настала”[3].

Тримаючись на практиці дійсної свободи совісті, Михаїл ІІ Травл по суті притупив пристрасність боротьби  двох партій. Православні почували себе зовнішньо спокійними, домашнє іконошанування не переслідувалося. Святий Феодор Студит і патріарх Никифор не пережили царювання Михаїла Травла. Феодор помер у 826 р., Никифор – у 829 р.

Але Михаїл внутрішньо залишався переконаним іконоборцем. У своїх листах на Захід він критикує іконошанувальників, вказуючи на їх надмірне поклоніння іконам. Можливо, реакція на гоніння викликала в душах православних натхненність у шануванні ікон і навіть деякі психологічні крайності, як от: перетворення ікон у хрещених батьків при хрещенні, додавання крихт з ікон у Євхаристію, здійснення євхаристії в приватних домах на іконах[4].

Зі вступом Михаїла ІІ на престол співпадає широкий народний рух, що почався в Малій Азії і перекинувся в європейські провінції. Цей рух – повстання самозванця Фоми, який прикривався іменем Константина VI, являє собою прояв іконоборчого руху, який глибоко зачепив народні маси і захопив разом з релігійними політичні і соціальні інтереси держави. Так як у справі Фоми іконоборчий рух досяг своєї кульмінації, дуже важливо розглянути його у зв’язку з часом правління Михаїла.

Самозванець Фома, навербувавши військо з іконоборців: персів, вірменів, грузинів, кавказців і слов’ян, - почав повстання з-за кордону, назвавшись сином імператриці Ірини в розрахунку на іконошанувальників, незадоволених відношенням держави до Православ’я. До Фоми приєднався флот в Єгипетському морі, і невдовзі його коронував вже закордонний Антіохійський патріарх[5].

Щоб привернути симпатій монашества, Фома проголосив своїм наступником усиновленого ним монаха Анастасія. Почалася громадянська війна. Але віротерпимість врятувала Михаїла ІІ. Ні одна, ні друга партія не мали причин зраджувати імператора. Михаїл передчасно об’явив амністію всім бунтівникам, крім Фоми і Анастасія. Бунтівні війська розтанули, а головні провідники були покарані. Але все ж Михаїл вважав своїми політичними супротивниками видатних іконошанувальників і тому в кінці свого царювання ( 829 р. ) заарештував святого Мефодія, який був біженцем в Римі, звідси приніс лист від папи з закликом до імператора укласти повний  релігійний мир з римською кафедрою.

Цікавим є той факт, що успіх руху Фоми лежить в тому, що він являвся представником православної партії, яка задумала реагувати проти іконоборчого керівництва. Чому ж тоді літописці, які також належали до цієї партії, так безжалісно ставляться до Фоми, що виступив проти іконоборця? Це пояснюється тим, що представникам Православ’я незручно  було зупинятися на тій обставині, що самозванець Фома намагався підняти прапор Православ’я проти іконоборців, як не згадували вони в X ст. намагання православних знайти підтримку в Римі у папи.

Небезпечний для держави рух тимчасово відвернув увагу від релігійної боротьби. З людиною такого характеру, як цар Михаїл ІІ, іконошанувальники ще могли укласти договір, але керівництво православної сторони не хотіло стати на шлях поступу, на який запропонували його і самі іконошанувальники.

Ще при житті Феодора Студита, який користувався загальним авторитетом, іконоборча влада не переходила меж терпимості. Але після його смерті ситуація змінилася. Як іконоборці, так і іконошанувальники не думали складати зброї, а навпаки - готувалися до боротьби з новими силами. Однак період, відмічений впливом студійського ігумена Феодора, приніс православній партії велику користь:

1. в творах Феодора Студита, моральна і філософська сторони шанування св. ікон знайшли вирішення, прийнятне для розуму пересічних громадян імперії;

2. своїм життям і прикладом преп. Феодор дав православній партії внутрішню організацію і моральну силу, яка допомагала їй витримати останній натиск іконоборства.

Отже, за часів правління Михаїла ІІ боротьба православної й іконоборчої партій означувалася двома фактами: а) політична смута, викликана самозванцем Фомою; б) пошуки православними підтримки в Римі проти іконоборчо налаштованих  царів.

Після смерті Михаїла ІІ Травла на престол зійшов його син Феофіл (829 – 842 рр.), який завершує добу іконоборства. Здобувши добру освіту під керівництвом вченого монаха Іоана Граматика, Феофіл залишив далеко позаду своїх попередників за благородством характеру і усвідомленням своєї великої відповідальності перед державою. Цар любив науки, мистецтво, богослужіння, шанував Богоматір і сам складав стихири, займався церковним композиторством.

Феофіл поважав правосуддя, але творив його із жорстокістю азійського деспота. Після вступу на престол він наказав покарати вбивць Льва V, чим  висловив свої симпатії іконоборчому імператору, лінію якого вирішив продовжувати, відкинувши нейтралітет батька. Від батька і від свого вчителя Іоана Граматика імп. Феофіл засвоїв іконоборчі погляди і вирішив безжалісно провадити боротьбу з іконами. Незважаючи на прохання закордонних патріархів припинити гоніння, Феофіл відповів, що шанування ікон є  політичним злочином[6].

На початку ще свого правління імператор наказав при зборі податків опитувати все населення про належність їх до партії іконоборців, яким робилися різні поступки. У 833 р. Феофіл назначив патріархом Іоана Граматика. Той одразу зібрав собор, на якому піддав анафемі іконошанувальників. Після цього з церков було винесено всі ікони і замінено їх фігурами звірів та птахів. Гоніння розповсюджувалося і на самих майстрів, які писали ікони. Їх вбивали або милували за умови, що вони плюнуть на ікону і потопчуть її ногами. Руки монаха – іконописця Лазаря були  спалені розпеченим залізом. За ревний захист ікон два брати, Феофан і Феодор, були побиті, а на їхніх обличчях випалені були образливі вірші, які були спеціально складені Феофілом з цією метою[7].

Як і всі іконоборці, Феофіл почав гоніння з утиску монахів. Він вигнав їх із столиці та міст, відбирав монастирі для державного користування. Ченцям дозволялося жити лише в пустелях і заборонялося  з’являтися в містах.

Однак в історичній літературі думки про Феофіла досить суперечливі, іноді навіть полярні. З точки зору Церкви, доба іконоборства взагалі і царювання Феофіла були найсуворішим часом. Проте більш ретельне дослідження збережених джерел по часу правління Феофіла може змусити відмовитися від твердження про надзвичайно жорстокі переслідування в цей час[8].

 Відомостей про жорстоке поводження з іконошанувальниками мало. Вважають, що релігійні переслідування Феофіла не виходили за певні межі, так як імператор наполягав на знищенні ікон тільки в столиці і в найближчих районах. Вважалося, що протягом другого періоду іконоборство процвітало лише в Греції, на островах і на побережжі Малої Азії. Але для належної оцінки другого періоду іконоборства ще далеко не все зроблено і вияснено.

Феофіл гнав ікони і чернецтво з наполегливістю, але літописці не так проклинають його, як інших імператорів ісаврійської династії, говорячи, що його дружина Феодора випросила у Церкви прощення для свого чоловіка, який ніби покаявся перед смертю. Всі звинувачення зосереджуються на патр. Іоані  Граматику, якому до того ж  приписуються зайняття чаклунством.

Імператор в кінці свого царювання відчував, що його фанатизм пройшов даремно, і в самій його сім’ї іконошанування пустило глибоке коріння. Феофіл одружився з Феодорою, з якою ввійшло в його дім і таємне іконошанування. Царю часто доносили, що в кімнатах цариці бачили ікони, а сам він неодноразово заставав зненацька своїх доньок, які цілували образи. Імператор закликав дружину і міністра двору (таємного прихильника імператриці) не змінювати встановлених порядків і не гнати патріарха Іоана Граматика. Навіть перед смертю Феофіл проявив жорстокість, наказавши вбити чоловіка своєї сестри Феофова за поклоніння іконам і принести йому його голову. Коли йому принесли голову Феофова, він і помер з нею у 845 р[9].

Отже, Феофіл був представником старого, вже пережитого періоду, біля нього підготовлювалася релігійна реформа, про яку він, очевидно, не мав уявлення. Його передсмертні розпорядження про регентську раду, в коло  якої були введені іконошанувальники і наказ вбити Феофова - явні докази того, що імператор не усвідомлював неминучість перевороту, який вже готувався в імперії.

Іконоборство, переможене догматично з часів імператриці Ірини, воскресає з новою силою після її смерті у 802 р.. Прихильників єресі було досить, особливо в керівних та воєнних сферах. І всі нещастя та невдачі Імперії, які потрясають її на початку ІХ ст. - війни, пошесті, повстання - приписують темі «іконолатрії».

У 815 р. Імператор Лев ІІ Вірменин почав вимагати від патріарха Никифора, щоб ікони в Церквах були підняті вище людського зросту і таким чином їх неможливо було би цілувати. З цього моменту всі зрозуміли, що гоніння неминучі. Тільки тепер Церкву не застукали зненацька: постанови VII Вселенського Собору і твори захисників ікон дали їй зброю, якої їй бракувало раніше. На захист православ’я піднялася вся Церква. На чолі протестуючих став ігумен Константинопольського „Студійського”  монастиря преп. Феодор Студит.

Після відновлення іконоборства спостерігається повільний занепад Імперії в сферах науки, освіти, політики, хиткість державного апарату. За декілька років один за одним змінюються імператори, які через власні переконання чи тиск іконоборчого оточення не в силах зупинити громадянську війну, яка роздирає державу зсередини і змінити політику попередників.

Отже гоніння триває і за   наступників Лева V - Михаїла ІІ й Феофіла то виходячи назовні, то ховаючись за ширмою державної політики примирення населення країни.

______________________________
[1] Горностаєв А. Вказ. тв.- с. 54.
[2] Карташев А. В. Вказ. тв.- с. 519.
[3] Там само – с. 520.
[4] Успенский В. В. Вказ. тв.- с 521.
[5] Карташев А. В. Вказ. тв.-с. 521.
[6] Болотов В. В. Вказ. тв. – С. 575-577.
[7] Іларіон (Огієнко), митр. Іконоборство, Вінніпег, 1954, -с 106.
[8] Карташев А, В. Вказ тв.-с 524. 
[9] Карташев А. В.  Вселенские соборы.  – М., 1994. - с.524.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2