Apologet

„Громада ченців із свого початку вже підкорялася правовим нормам, які склалися. При вступові в громаду нового члена вимагалося виконання правового акту. Общинне право охоплювало всю діяльність людини, як активну, так і пасивну”36.
Громада веде свою історію від тих учнів та послідовників Будди, які, пориваючи із світським життям, йшли до нього, шукаючи спасіння на вказаному Гаутамою шляху. Тільки порвавши з усіма земними інтересами і зв’язками, ставши убогим монахом, можна було досягти нірвани.
Згідно з канонічною літературою Будда встановив у монашій громаді, що складалася, порядок, взірцем якого була сільська община, що руйнувалася під натиском нових життєвих умов. Сільська община називалася „сангха”. Так само стала називатися і називається й дотепер у багатьох буддійських країнах чернеча громада і буддійське духовенство в цілому.
За вченням буддизму спасіння людини досягається через Будду, через його вчення (дамму) і через громаду (сангху)37. Відокремити легендарне від реального у ранній історії індійської общини майже неможливо. Мабуть, спочатку це були невеликі групи мандрівних аскетів, що утворювалися навколо проповідників, котрі заживали поваги й авторитету.
Природні умови Індії примушували на дощовий період усіх монахів з громад збиратися разом, оскільки в цей час мандрувати було складніше. Увесь інший час року члени громади розходилися по містах і селах, збираючи милостиню й проповідуючи вчення про спасіння. Місця, де збиралися в дощовий період, називалися „віхарами”. Вони стали основою майбутніх монастирів38.
Поступово ці групи монахів-однодумців зростали й організаційно змінювалися. У 3-у столітті до Р.Х. в них вже панувала сувора дисципліна й витворена ієрархія. На чолі груп зазвичай ставали вихідці із заможних знатних родин. Відомо, що, розуміючи значення нової релігії для врядування великою державою з багатьма народностями, Ашока ужив ряд заходів, аби підтримати авторитет та організаційні зусилля буддійської громади. Різноманітні джерела свідчать , що за часів Ашоки в громаді мали місце гострі суперечки з догматичних та дисциплінарних питань, навіть більше, в різних місцях імперії відбувалися зіткнення між буддистами й представниками інших релігійних напрямків.
„Серед едиктів Ашоки, присвячених ствердженню буддизму, особливий інтерес являє так званий „едикт про розкол”, що засвідчує про те, що в останні період урядування Ашоки державна влада не тільки контролювала діяльність громади, але й втручалася в її внутрішні справи”39. „Громада монахів і монахинь, - говориться в едикті, - створена єдиною і (нехай ця єдність зберігається) при моїх синах та внуках, поки світить сонце й місяць”40.
Є підстави вважати, що в період врядування Ашоки за активної дії державної влади буддійська „санга” вперше оформляється як більш чи менш єдина, тісно пов’язана з державою організація, перша в історії буддизму. Після розпаду імперії відбувається і розпад цієї організації на окремі громади.
Організаційні засади громади були розроблені порівняно рано – вони увійшли в першу частину канону, у „Віная-пітаку”, окремі розділи якої вважаються найдавнішими за часом написання у всій „Тіпітаці”.
„В текстах, що містять закони, регулюють життя громади, помітні сліди, що дають змогу вирізнити давніші й новіші фази цього розвитку”.
„Прямі вказівки на те, що виникнення відповідних положень, мабуть, стосуються часу життя самого Будди, ми знаходимо, щоправда, не в самій Тіпітаці, а в другому розділі статуту громади, що має однаковою мірою ознаки глибокої давнини”41.
Правила прийому в громаду нових членів хоч і регламентувалося каноном, але будь-хто з бажаючих міг стати аскетом. „Вступ до ордену не становив труднощів. Уже на сьомому чи восьмому році дозволялося допускати як учня, але тільки у двадцять років відбувалося посвячення”42. Особлива увага зверталася на застережені заходи щодо проникнення туди єресі. Вступаючи до громади, людина зрікалася сім’ї і власності, відмовлялася від приписів касти, приймала обіт ціломудрості. Перед першим обрядом посвячення він повинен був також змінити свій зовнішній вигляд: виголитися повністю й надати єдину для всіх членів громади жовту чернечу одіж.
Прийом до санги здійснювався більшістю голосів присутніх.
Чернече життя суворо регламентувалося багатьма правилами й обітами. Монахи брали на себе обіт дотримуватися посту, відмовитися від світських розваг, від міцних напоїв, від прикрас й парфумів, від сну на зручному ложе, від володіння золотом, сріблом. Теоретично єдиною власністю монаха був його келих для збирання милості. Монахові приписувалося уважно стежити за тим, аби під час пиття води не проковтнути які-небудь живі істоти. У жінках монахи мали бачити тільки матерів і сестер. Докладно вказувалося, як треба їсти, як брати посуд з водою, за яких умов проповідувати тощо.
Члени буддійської громади, як і інші проповідники релігії в давній Індії, були оточені вшануванням та поклонінням. Фантазія віруючих наділяла їх магічними здібностями літати у повітрі, пересувати силою думки неживі предмети, зціляти від хвороб, керувати погодою, вселятися в тіла інших живих істот, відкривати скарби тощо. Вважалося, що Будда, котрий володів здатністю чинити чудеса, передав цю якість і своїм учням, однак утримував їх від зловживань цим засобом впливу на віруючих.
Відхід у чернецтво створював для мирян (принаймні для віруючих) ілюзії відходу від життя, сповненого страждань, в таку сферу, де можна безперешкодно задовольнити усі моральні вимоги буддизму й перебувати в спогляданні, що веде до повного зникнення з буття.
Поступово, з поширенням буддизму, навчання набуває дедалі більшого значення в релігійному житті. В Індії у перші століття після Р.Х. виникають стаціонарні монастирі, деякі з них досягли неабияких розмірів.
У всіх країнах, де поширився буддизм, швидко зросли численні чернецькі організації. Буддійська громада в більшості країн стала великим феодальним власником, володільцем значних земельних ділянок, багатих храмів.
Стосунки буддійської громади з державною владою у різних країнах і в різні періоди їхньої історії складалися по-різному. В деяких випадках установлювалася влада громади. Так було, наприклад, у середньовічному Тибеті (де верховна державна влада навіть донедавна здійснювалася організацією громади), в деяких країнах Індокитаю в окремі періоди їхньої історії. Але й там, де буддійський організації не вдалося домогтися панівного становища, їх політична роль звичайно була дуже великою.
Структура, врядування й ступінь централізації чернецтва в різних країнах різноманітні. На даний час в Таїланді буддизм є державною релігією. В Лаосі буддизм не державна, але панівна релігія. Відповідно до давньої традиції король вважається главою місцевої буддійської організації. Спеціальним королівським указом, прийнятим у 1959р., встановлені правила самоврядування організації.
У Бірмі і на Цейлоні нема ні суворої централізації, ні прямої залежності громади від державної влади. Так, на Цейлоні існує три напрямки буддизму, учителі кожного з яких підпорядковані верховній владі. Їй підпорядковані також керівники чернецтва даної секти в адміністративних підрозділах держави аж до окремих монастирів і монахів на місцях. Незалежно існують безпосередньо підпорядковані главі секти монахи, обов’язок яких – готувати послушників для вступу в монаше життя. Монастирями керують настоятелі, обрані загальним зібранням монахів у присутності мирян, що не мають права голосу.
Буддійська організація, не пов’язана офіційно з державою, відіграє на Цейлоні так само велику політичну й ідеологічну роль і справляє на культуру й мистецтво країни. Монахи користуються великою шаною у мирян. Навіть найвищі урядовці вітають найвищих представників організації земним поклоном. У Бірмі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді чоловік вважається повноправним членом суспільства тільки після того, як проведе деякий час у монастирі в монашому облаченні. Цей час у різних країнах різний. У давнину мінімальний термін чернецтва був від одного до кількох років. Нині бувають випадки, коли одяг монаха прикрашає плечі чоловіка усього кілька годин.
„Мов пташка, куди б вона не полетіла, нічого із собою не несе, крім крил, так і чернець задовольняється одягом, який він носить, їжею, якою він наситився”43.
Щоранку ченці із своїми жебрацькими келихами покидають стіни монастиря і проходять селами й містами, збираючи милостиню.
Монастирі існують майже в кожному селі. У містах їх кілька. Їх споруджують на кошти, зібрані монахами з віруючих і з державних субсидій. Часто до будівництва монастирів залучається місцеве населення.
Життя сільського люду нерозривно пов’язане з монастирем. В будні монастир грає роль сільської школи. Монах – головний радник з різних життєвих питань.
Значне поширення буддизму змусило монахів відступити від ряду вимог, що висувалися до громади у стародавній Індії. Багато особливостей було внесено у чернече життя у країнах, де зберігається вплив ламаїзму.
„Справді, якби проповідник давнього атеїзму й апсихизму, засновник ордену жебраків, міг знову прийти й поглянути на нинішній буддизм, він ніколи б не взнав у ньому свого братства, свого власного, колись сповіщеного ним вченням, настільки змінилося у всіх подробицях, у своєму впорядкуванні й у всьому своєму внутрішньому ладі”.