Apologet

Зазвичай свобода розуміється як щось формальне, як марна можливість вибору, а коли вибір зроблено, то свобода вже тут ні до чого. Для християнина істинна свобода можлива тільки в Христі. Для нього - це абсолютна істина. Але ми часто не знаємо, як ця істина повинна відображатися не тільки в аскетично-індивідуальному аспекті, де найвищим проявом свободи є самовідречення, але і в соціальній площині, у взаєминах між людьми. Наприклад, як нам потрібно ставитись до людей інших віросповідань, до атеїстів, агностиків і навіть до тих самих представників неокультів, зокрема тоталітарних? Чи потрібно на них чинити гоніння, чи терпіти, чи може потрібно радіти такій релігійній різноманітності? Всі нібито згідні, що сприйняття істини може бути тільки вільним. Але свобода несе завжди за собою ризик, і той самий ризик заблуджень, відмову від цієї Істини. Як сумістити монізм Істини з плюралізмом свободи?

Істина релігійна відрізняється від істини наукової. Нездібність людей доказати загальнообов’язковість релігійно-зрозумілої істини нібито повинна навчати їх смиренню. Не можна обмежувати один одного в релігійній свободі, оскільки всі люди перебувають онтологічно на одному рівні й не мають права вирішувати один за одного світоглядні питання.

У західній суспільній свідомості історично склалося уявлення, що першопочатковим правом людини є право на вільнодумство, яке не доходить ще до атеїзму. Сьогодні однак і цей бар’єр подоланий. Історична боротьба за це право відбувалася в епоху Реформації як за право сповідувати різноманітне розуміння християнства. Тут слід було б зупинитися і сказати в контексті нині заданої проблематики більш точніше. Різноманітне розуміння Христа. Посягання на Господа Ісуса Христа з боку лідера тоталітарної секти. Його навіть заміна або затьмарення своєю постаттю. Все це відбулося в наш час, але причини вбачати слід там, ще в епоху Реформації.

Із часом склалося так, що свобода формування й висловлення світоглядних та інтуїтивно-релігійних позицій свідомості людини стала називатися свободою совісті.

Християнське визначення свободи совісті дав російський філософ Микола Бердяєв: “Свобода совісті – основа всілякого права на свободу, тому вона не може бути відмінена або обмежена людською волею, державною владою. Вона є вияв Бога. Бог у свободі бачить достоїнство створеної Ним людини. Тільки у вільній істоті образ і подоба Божа виявляються”.

Принцип свободи совісті, який з’явився як юридичне поняття в ХVІІІ-ХІХ століттях, перетворився в один із головних принципів міжособистих взаємин після Другої світової війни, яка привела до небаченої в історії масової наруги над людством. В європейській суспільній свідомості, зокрема в християнських церквах, прокинулась турбота питаннями прав людини, передусім як захисним механізмом, здатним попередити подібні катастрофи. Це був час появи багатьох рухів за мир і правозахисних організацій. У ці роки створюється ООН, Всесвітня Рада Церков, у діяльності яких захист прав людини стає постійною темою. Нині принцип свободи совісті затверджений Загальною декларацією прав людини, входить до конституцій більшості держав. Його поява – свідчення того, що в сучасному світі релігія із загальної справи перетворилася в особисту справу кожної людини. Сам по собі цей процес засвідчує про розпад системи духовних цінностей, втрати направленості до спасіння в більшості людства, яке стверджує принцип свободи совісті. Утвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостасію й фактичну байдужість до справи Церкви і до перемоги над гріхом. Але цей принцип, як не дивно, є одним із засобів існування Церкви в безрелігійному світі, який дозволяє їй мати легальний статус у секуляризованій державі й незалежність від інославних і невіруючих людей.

Чи можна сьогодні стверджувати, що виникнення тоталітарних неокультів у світі є природнім наслідком уже законодавчоза

кріпленої свободи совісті? Якщо слідувати за логічним осмисленням поступового відступництва людства від Бога, або цей процес ще називають апостасією, то це справді так.

Як в умовах свободи совісті, панування прав людини, релігійної свободи боротися з тоталітарними сектами, які дуже часто в своїй діяльності прикриваються цими поняттями для досягнення своєї мети. Мета ж у них може бути охарактеризована кількома складовими їх діяльності: влада, підкорення своїм спокусам людей, які в духовному плані не зміцнилися, гроші і слава. Основа тоталітарних сект – підміна Істинного Бога, як уже зазначалося вище. Заперечення Ісуса Христа як Божественної Іпостасі, призначення нового бога, об’явлення нового Ісуса Христа, ствердження нового месії. Хіба все це не відчуло українське суспільство на собі? Хіба ми не зустрічаємося з такими новоявленими християнами й месіями сьогодні? Слід зазначити, що тоталітарне сектантство загрожує нині не тільки Християнству, але й іншим традиційним релігіям світу.

Для суспільства й окремих особистостей загроза тоталітарного сектантства насамперед зумовлена тим, що секти замінюють вищу духовність “не від світу цього” своїми ерзацами духовності, якими камуфлюють власні інтереси. Ці інтереси не збігаються з інтересами рядових адептів, яких і експлуатує верхівка секти. Загроза самій особистості полягає в тому, що адепти сект позбавляються однієї із найвищих властивостей – духовної свободи особистості, і втрата цієї свободи рано чи пізно приведе до сатанізму.

Перед нами, діячами Церкви, правоохоронними органами, психологами, лікарями, постає найтяжче питання – як виокремити серед такої великої кількості культових новоутворень, нових релігійних рухів саме тоталітарні секти? Якщо подивитися на цю проблему в психолого-психіатричному ракурсі, то слід вибирити тонкий диференційований підхід, щоб розрізнити: чи був вибір людиною темної духовності вільним або ні? Чи не було у виборі цілеспрямованого визначення себе на служіння сатані? Чи прихід у секту відбувався з інших причин, наприклад психопатологічних.

Спрага істини ще залишається. Її продовжують шукати. На жаль, багато хто за духовної спраги не може самостійно визначитися, де живе джерело, а де духовні сурогати. Істина скромна, і вона не завжди буває почутою за бурхливою рекламою новоявлених сект. Це здебільшого стає причиною того, що люди потрапляють у тенета, завчасно придуманого сценарію під вивіскою “Слова живого”, чи ще якоїсь “Духовної ниви” і т. д.

У наш час багато єретичних культових новоутворень становлять собою малі групи, так звані релігійні меншини. Вони не несуть ніякої загрози і мова тут про них не йде. Проблема в тих культах, які під вивіскою духовності приховують зовсім іншу мету – захоплення влади, маніпулювання людьми, експлуатацію тяжіння до духовності для досягнення матеріальної вигоди. Нерідко в таких тоталітарних організаціях розроблена ціла доктрина, яка діє на підсвідомому ґрунті з настійливою пропагандою і наявністю тоталітарного правління всередині організації і їх бажанням поширити по всій Землі своє теократичне правління.

Уже давно відомо, що в основі затягування в тоталітарні секти лежить психотехнологія формування DDD-синдрому, що означає обман, залежність, страх. Цей синдром відповідно містить утаємничення справжньої мети культу, камуфлювання першопочатковим бомбардуванням любов’ю з наступальною жорсткою експлуатацією, пригнічення власної особистості з повним підкоренням культу і страх як головний інструмент маніпулювання, який ґрунтується на постійно палаючому відчутті провини. Загальнодоступно це називається зомбуванням і є однією із характерних психотехнологій тоталітарних сект.

Загроза, яка виходить від тоталітарних сект, настільки велика, що традиційні церковні організації і держава, відповідні її інституції не мають права залишатися осторонь. Який із цього вихід? Дотримуватися свободи совісті, цього тепер вже юридично-правового терміна, потрібно всім, але необхідно подбати і про вдосконалення законодавчої бази, яка ефективно регулювала б церковно-державні відносини в площині захисту духовно-релігійної складової національної безпеки. Духовна освіта у світських навчальних установах — це також важливий фактор боротьби із деструктивними ідеологіями тоталітарних сект. Через засоби масової інформації необхідно висвітлювати негативний вплив з боку деструктивних неокультів на особу, суспільству та державу. Створення необхідних механізмів реабілітації, центрів постраждалих від тоталітарного сектантського зомбування. Створення дорадчого органу, який би міг включати представників різних релігійних конфесій і представників державних відповідних органів та центрів.

Сьогодні потрібна свідома участь кожного у боротьбі проти темряви, яка окутує передусім нашу молодь. Слід відмітити і те,

що священнослужителі традиційних конфесій повинні виробляти свій пастирський метод протистояння тоталітарному сектантству. Період діяльності в огорожі храму вже закінчився. Один із священнослужителів у ролі такого пастирського методу запропонував тиск на владу, яка має всі засоби для закриття тієї чи іншої тоталітарної секти.

Необхідно зазначити, що основний метод протидії деструктивному впливу сект — це збір, аналіз та розповсюдження інформації серед широких верств населення про сектантську ідеологію і діяльність, зокрема виданням відповідної літератури.

                                                                  Архиєпископ Димитрій (Рудюк),
                                                                             кандидат богословських наук,

                                                            ректор Київської Духовної Академії

                                                                   УПЦ Київського Патріархату