Нещодавно у “Газеті по-київськи” (№ 17 від 27.01.2011) було опубліковано статтю про село Нові Петрівці Київської області. Приводом стала наявність у селі двох Покровських церков – Київського та Московського патріархатів. Але цікавим виявився не так зміст статті, як наведене наприкінці опитування щодо релігійних уподобань жителів села. Виявляється, обираючи храм, більшість бере до уваги виключно “зручність”: близькість розташування, наявність опалення, якість води і повітря, зовнішність і проповідницький талант священика. А використання храмами Московського патріархату назви “Українська православна церква” без зазначення підпорядкування призводить до того, що не лише у Нових Петрівцях, але й у цілому в Україні віряни не можуть чітко визначити, до якого з патріархатів належить обраний ними храм. Навіть більше, іноді люди роками відвідують храми Московського патріархату, цілковито впевнені у їх підпорядкуванні Київському престолу. Сам не раз був свідком того, що люди, підійшовши до храму Московського патріархату і прочитавши на вивісці “Київська єпархія”, впевнені (і, що гірше, переконують інших), що свідомо обирають рідну українську церкву.Така плутанина з назвами (назва єпархії, насправді, вказує територіальне розміщення храму, а не його патріарше підпорядкування), недостатня інформованість людей, а в деяких випадках – їх нехтування потребами душі на користь зручностей для тіла викликають небезпеку “релігійної всеїдності”. І не лише щодо православ’я. Су-часна людина, поглинута інформаційними потоками, у питаннях віри іноді веде себе, як голодний покупець у супермаркеті – набирає безліч різноманітних продуктів, не замислюючись, чи все це йому насправді потрібне і корисне. Сьогоднішній українець намагається приготувати для своєї душі своєрідний вінегрет: у православ’ї йому подобаються рідна мова, вишиті рушники, розписи у храмах і чудодійні ікони, у католицтва він охоче запозичить дозвіл посидіти і послухати оргáн, протестанти приваблюють відсутністю “нудних ритуалів” і постійними сходженнями “святого Духа” , єговісти – безкоштовною барвистою літературою, кришнаїти – солодкими гостинцями, а буд¬дисти – обіцяною нірваною. Зверху все це дрібно притрушується йогою, спіритизмом, ворожінням і язичницькими спеціями і під видом “духовності” напихається в душу. Якщо так вчинити з тілом, результат буде однозначним – організм за допомогою спеціального рефлексу вивергне з себе цю отруйну суміш. Переживши таке, людина на деякий час втрачає інтерес до їжі. Те ж і з душею: змушування її до релігійної всеїдності може призвести до повного зневір’я – атеїзму. Насправді ж, віра не зникає – замість Бога людина завжди знайде собі інший об’єкт для поклоніння – науку, зірки і навіть числа (наприклад, ну-мерологію). Як тіло знесилюється без їжі, так і душа не може довго перебувати без віри. І добре, якщо людина, запам’ятавши наслідки своїх “релігійно-кулінарних” експериментів, у майбутньому уважніше підходитиме до вибору віри. Та більшість, відкинувши здорову їжу традиційної віри, знову шукатиме закордонних наїдків.

 Бувають випадки (якщо продовжити паралель з тілесною їжею), коли організм сам вже не спроможний позбавитися від напханої у нього отрути. Тоді лікареві не залишається іншого шляху, як призначити промивання шлунку і посадити хворого на “хліб і воду”. І люди, стомлені кулінарними витворами, спрагло припадають до звичайнісінької джерельної води, відчуваючи легкість і очищення тіла. Чи ж не є аналогом цих медичних процедур ті випробовування, які посилає нам Господь, і після яких ми з новою силою прагнемо “води живої” (Ін.4,10). Але, як і у пацієнта, залишається сором: не зміг самостійно втриматися, напхав у себе безліч всякого замість задовольнятися їжею простою і корисною. З лікарем простіше – ви з ним, можливо, більше ніколи не побачитеся (якщо знову не потрапите до нього в пацієнти). А як бути з душею і Богом? Адже вони обов’язково зустрінуться. Які слова на своє виправдання ви знайдете, коли пояснюватимете, чому “хліб життя” (Ів.6,35) і “воду, що тече в життя вічне” (Ів.4,14) проміняли на барвисту цяцьку з релігійного “супер-маркету”.
 

Валерій Махинько