Apologet
Апологет : православний апологетичний сайт
Античною філософією називають сукупність філософських вчень, що розвивалися в суспільстві Стародавньої Греції і Стародавнього Риму з кінця 7 cm. до Р. X. аж до 6 cm. після Р. X., тобто майже тисячу років.
Звичайно, антична філософія не виникла на порожньому місці, вона пов`язана з культурою народів Передньої Азії і Африки (Лідії, Фінікії, Вавилону, Єгипту, Персії). В розвитку античної філософії основну роль відіграла і філософська думка Стародавнього Китаю та Індії - результат культурних та економічних зв`язків з державами Сходу іонійських грецьких поселень на західному узбережжі Малої Азії.
Грецька філософія, як суттєва частка античної культури, займає почесне місце в історії філософської думки. її вплив відчувається і до теперішнього часу.
Сила грецького духу - умоглядність і логіка. Питання про світ і його будову греки розглядали не на ґрунті досвіду і спостереження, а шляхом побудови умовисновків можливих рішень і вибору найбільш ймовірних систем. Разом з тим, вона поступово звільнялась від міфологічних уявлень, і вже у 5 cm. до Р. X. виникли філософські і космологічні системи, в яких міф відіграє роль лише образного прояву.
Як же виникли філософські системи (школи)? Не маючи можливості експериментально (дослідним шляхом) перевірити ті чи інші явища, стародавні мислителі будували різноманітні гіпотези про одні й ті ж явища природи, що викликало розмаїття типів філософських вчень про Світ. У цьому розмаїтті форм є початки усіх наступних типів філософських побудов.
Проте необхідно сказати, що й досвід не ставить останньої крапки в розумінні будови цілісної картини Світу. Досвід відкриває все нові й нові грані нашого Світу і кінця процесу пізнання, мабуть, не буде ніколи. Чим більше ми пізнаємо, тим більше ми знаходимо невідомого нам. Людина неодмінно прагне мати цілісне уявлення про дійсність, яка оточує її - у цьому вона здобуває свій світогляд.
Уже на першому етапі становлення філософського знання, у поглядах мислителів на походження та сутність Світу визначилось два основних напрями, які згодом сформувались у дві протилежні філософські течії - матеріалізм та ідеалізм.
Перш за все слід відзначити школу наївного матеріалізму - так марксисти називають своїх недолугих попередників. Хоча при подальшому вивченні філософських проблем ми побачимо, що саме матеріалізм у будь-якій формі є наївним. Так Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт Ефеський, Ксенофонт вважали, що всі речі беруть свій початок із одного речового начала. Однак, назвати їх матеріалістами у повному розумінні цього слова не можна. У Фалеса душа є чимось особливим, що існує окремо від тіла, в Анаксімена душа - повітря, у Геракліта - вогонь.
У другій половині 5 cт. до Р. X. вже не у Малій Азії, а в Афінах в особах Сократа і Платона складається вчення філософського ідеалізму. Платон в діалозі "Софіст" стверджує, що в питанні про сутність філософії "дійсно відбувається боротьба велетнів" - одні, тобто матеріалісти, "визнають тіла і сутність за одне й те ж", інші ж твердять, що правдива сутність це духовні, безтілесні ідеї.
Одночасно з розвитком філософії в Афінах, в Абдерхах (на шляху з Греції в Персію) виникла школа матеріалістичного атомізму - школа Левкіпа і Демокріта.
Демокріт намагався охопити в матеріалістичному синтезі всі галузі знання. За допомогою гіпотези про неподільні частки (атоми), що рухаються у просторі, він хотів вирішити велике коло питань космогонії, фізики, психології, вчення про буття, пізнання.
Ми знаємо, що атомістична теорія проіснувала до кінця 19 століття і була основою матеріалізму. її падіння підірвало усталене розуміння матеріального світу. Відкриття елементарних частин зруйнувало уявлення про матерію як незмінну субстанцію. Завдяки відкриттям у фізиці - матерія перетворилась у "ніщо".
Давньогрецьку філософію, як правило, поділяють на три періоди її розвитку.
Перший період (6 cт. - 5 cт. до P. X.) охоплює період досократівської філософії, спроби розібратися з космологічними питаннями, та з питаннями про принципи буття. Мислителів цього періоду цікавила сутність і виникнення космосу, тобто буття в цілому. Ось чому цей період називають космологічним.
Так, елеати Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський вважали, що сутність буття незмінна, а відмінність його лише ілюзія; другі заперечували буття і вчили вічному становленню (Геракліт); треті прагнули уявити собі процес виникнення як з`єднання механічних часток (атомісти). Але всі школи цього періоду заперечували поняття виникнення з нічого, вважаючи буття вічним, а змінними лише періоди розвитку. Вони уявляли собі, що кожні 10000 років світовий порядок виникає з хаосу і знову повертається в нього.
Тим не менше, перший період давньогрецької філософії завершився визнанням, що з механістичних позицій неможливо пояснити світовий порядок і що необхідно звернутися до ідеї світового розуму, власне до теології, тобто - вчення про Бога. Таким чином було завдано першого удару по матеріалізму. Зробив це Анаксагор, якого марксисти записали у почесні представники давньогрецького матеріалізму. Саме йому належить перша спроба розмежування у поняттях духу і матерії, перша спроба теологічного споглядання на противагу механістичному. Матерію, яка складається з елементів, Анаксагор вважає інертною масою - її приводить у рух "розум", якому він надає властивостей розумної сили.
Як бачимо, уже рання грецька філософія розпочинає пошуки сили, яка знаходиться поза видимими матеріальними явищами. Марксисти вважають Анаксагора своїм побратимом по атеїзму, оскільки його вигнали з Афін за безвір`я.
Сократ, який усе своє життя шукав істинного Бога, теж був страчений за безвір`я. Але за яке безвір`я? За безвір`я у поганському розумінні були страчені всі християнські мученики. До речі, Сократ вніс в колективну міфологію індивідуалістичну рефлексію, тобто піддав сумніву істинність язичницьких богів і поплатився за це життям.
Другий період - це період розквіту давньогрецької філософії (4 cт. до Р. X.), час Сократа, Платона, Аристотеля, коли філософія є чіткою системою і розглядає всі питання, що хвилюють людство. Тому цей період називається систематичним.
Третій період - час від смерті Аристотеля (322 р. до Р. X.) і до кінця грецької філософії є періодом занепаду творчої думки.
Пропонований далі філософський матеріал має на меті дати (в історичній послідовності) загальне уявлення про систему поглядів найбільш відомих і яскравих мислителів давнього і нового часу.
Перший період - космогонічний (6-5 cт. до Р. X.).
Фалес (624-548) - засновник філософської школи в Мілеті. Різносторонній науковець, мислитель, винахідник астрономічних приладів, поділив рік на 365 днів, передбачив сонячне затемнення 585 року.
Все різноманіття речей і явиш було зведене до єдиної основи - першостихії. Такою першостихією Фалес вважав "вологу природу", воду Розвинув думку про істотність і божественність першоначала. "Світ одухотворений і наповнений богами"; божественне для Фалеса тотожне з природою, матеріальною першоосновою, водою. Божеством він називав "те, що не має ні числа, ні кінця", тобто безмежне. Фалес вважав душу тонкою (ефірною) речовиною, визнавав Бога світовим розумом або необхідність, яку ототожнював зі своїм першоначалом.
Анаксімандр (610-546) - також з Мілета. Написав твір "Про природу", який до нас не дійшов. У нього першоджерело (сутність буття) - "безмежне" (апейрон) Таким першоджерелом є матерія, яка знаходиться у вічному русі і породжує з себе різноманіття всього існуючого. Світовий процес полягає у боротьбі протилежностей, оскільки першоджерело виділяє з себе ці протилежності (наприклад, тепле і холодне). Анаксімандр вчив про нескінченність світів, про походження тварин з води без будь-якої участі божественних сил Люди походять від риб.
Анаксімен (560-502) сутністю буття вважав повітря, з якого шляхом ущільнення і розрядження виникають вода, вогонь, земля , душа - теж повітря.
Піфагор (5 cт. до Р. X.) був вихідцем із Самоса, переїхав потім в Південну Італію, де заснував в Кротоні релігійну общину (союз піфагорійців). Піфагореїзм створив вчення про душу, як про нематеріальне начало. Важливим моментом релігійних вірувань членів цієї общини була віра в переселення душі людини в тіла інших істот.
Для Піфагора та його послідовників сутність буття містилась в числі, тобто число - основний принцип всього існуючого. Числа у піфагорійців спочатку не відрізнялись від самих речей, а були просто числовим образом, до того ж під числовим образом розумілись не лише фізичні речі, але і взагалі все існуюче, наприклад, добро і доброчинність; потім числа абсолютизувались і стали практикуватись як сутності, принципи і причини речей, як ідея порядку. Гіппас, наприклад, вчив, що "число - перший зразок творення світу" і що воно (число) - "орган думки Творця світу - Бога "
Геракліт Ефеський Темний (+540), навпаки, заперечував буття і визнавав вічне становлення, а боротьбу вважав принципом становлення. Все існує і не існує. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку. Смерть одного - народження іншого. В нього першоджерело - вогонь. Вогонь живе смертю землі, повітря - смертю вогню, вода - смертю повітря, земля - смертю води. Світовий процес циклічний: після закінчення "великого року" всі речі знову стають "вогнем", тобто життя природи - це процес руху. І цей процес завжди повторюється. Війна - батько всьому.
Але в цій боротьбі всього існуючого приховується виший розум, Логос, який людина повинна відшукати в природі. Логос - зміст речей, але одночасно їх рок, доля, яка визначає рух всесвіту. Навіть людське законодавство, врешті-решт, випливає з цього закону. Цей виший закон створює зі стихії (вогню) всесвіт і знову знищує його.
Неможливо не помітити у Геракліта зародки діалектики. Становлення у нього можливе лише як єдність боротьби протилежностей. Однак він не випускав з-під уваги того єдиного і цілісного, в межах якого проходить боротьба протилежностей: "У Бога все однакове, в людей різне", - говорить він.
Марксисти поквапились записати Геракліта в свій матеріалістичний синодик. Але як би атеїсти не доводили, що під Логосом Геракліт розумів закономірність матеріального світу, більшість спеціалістів схильні вважати Логос Геракліта попередником християнського вчення про Бога Слово, адже вогонь, як першостихія, створений Логосом. Вогонь - лише матеріал, а Логос - Творець. В 16-му фрагменті Геракліт говорить: "Душі властивий Логос, який сам себе примножує". Як бачимо, у матеріалістів дуже мало підстав стверджувати, що філософ з Ефеса зводив душу лише до матеріальної основи. І якщо Геракліт стверджує, що світ не створений ніким із богів, то, мабуть, він мав на увазі міфологічних богів, тому що, в такому випадку, як розуміти слова з його 113 фрагменту: "Всі людські закони живляться єдиним божественним". Для нас незаперечним є той факт, що Геракліт шукав якусь надсвітову силу, що лежить в основі усіх матеріальних процесів і явищ.
У 62-му фрагменті ми знаходимо у нього такий вислів: Мудріший з людей в порівнянні з Богом здається мавпою". Вважатимемо, що сказане стосується атеїстів.
Геракліт написав книгу "Про природу", яка складалася з трьох частин: в першій частині мова йшла про природу, в другій – про державу, в третій - про Бога.
Елейську школу (6 cт. до Р. X.) очолили Парменід і Зенон. Вони жили в невеличкому італійському місті Елея. Олеати виступали проти діалектичного світогляду мілетської школи та вчення Геракліта про змінне першоджерело речей. Ця школа висунула вчення про незмінну сутність буття і нерухомість світу.
Парменід (+540) один із основоположників елейської школи написав поему "Про природу". Вчив, що єдине сутнє вічне, неподільне, нерухоме і нескінченне, протиставляв його становленню і вдаваній плинності. Для богів немає ні минулого, ні майбутнього, а існує лише теперішнє.
Буття (світ), так, як воно існує насправді, Парменід у вигляді великої суцільної кулі, яка нерухомо перебуває в центрі Всесвіту. Світ - суцільна маса речовини, іншими словами, буття - це заповнений речовиною простір. Простір таким чином невіддільний від речовини.
Світ єдиний, в ньому нема і не може бути ніякої множинності окремих речей. В природі немає ніяких порожнеч, а відповідно немає і ніяких окремих речей. Звідси висновок про нерухомість світу.
Уявна множинність речей насправді лише обман почуттів. Така картина буття ґрунтувалась на недовірі до відчуттів і переконанні в тому, що розум переважає над відчуттями. Прояві почуттів Парменід заперечував як ілюзію, як обман.
Для відчуттів всі речі видаються рухомими, вони виникають і гинуть, але це знову ж таки лише ілюзія - справжня картина світу відкривається і визначається лише розумом. Тому Парменід намагається запровадити суворе розмежування між істиною (те, що осягається розумом) і думкою (те, що досягається почуттями).
Емпедокл (490-430). Діяльність Емпедокла проходила в Акраганті (Агригенті) на березі Сицилії; він увійшов в історію давньогрецької культури як філософ, поет, лікар, красномовства.
Вважав корінням всього існування чотири елементи: землю, воду, повітря і вогонь, а рушійними силами - Любов (силу притягання) і Ворожнечу (силу відштовхування). Коли Любов переважає над Ворожнечею, всі розбіжні елементи з`єднуються, утворюючи єдиний сфайрос (кулю). Коли переважає Ворожнеча, відбувається розпад світу. Світ таким чином являє собою то цілковиту єдність, то розрізнену множинність і це чергування утворюючи єдиний сфайрос (кулю). Коли переважає Ворожнеча, відбувається розпад світу. Світ, таким чином, являє собою то цілковиту єдність, то розрізнену множинність і це чергування повторюється нескінченну кількість - разів. Все різноманіття речей пояснюється відмінністю в поєднанні елементів.
Як розумів Емпедокл сутність, природу цих двох сил (Любові та Ворожнечі)? Зрозуміло лише, для нього вони не є елементами речей, а при їх визначенні він користується мовою міфології, називаючи ці сили іменами богів.
Емпедокл є давнім еволюціоністом. Він вчив, що спочатку шляхом самозародження виникли рослини, потім з`явились тварини, людина також пройшла довгий час розвитку. Але свою натурфілософію Емпедокл поєднував з вченням про безсмертя і перенесення душі. І він як бачимо, не уникнув протиріч, які були притаманні античній філософії; вважати його матеріалістом ми теж не можемо.
Одним із результатів елейської філософії є думка про те, що істинна сутність буття не може ані гинути, ані виникати. Думку цю висловив ще Геракліт, але елеати пов’язали це положення зі своїм вченням про незмінність елементів буття.
Звичайно, істинно сутнє не може ні виникнути ні загинути. Справа лише в тому, що розуміти під істинно сутнім: матерію, структуру, якої ще ніхто не визначив, оскільки вона є подільною нескінченності і вічність якої неможливо довести експериментальним шляхом, чи дух.
Анаксагор (500-428) з Клазомен (Мала Азія) який потім жив в Афінах.
Визнавав нескінченну множинність якісно різноманітних до нескінченності подільних елементів ("насіння" речей) з різноманітного поєднання яких утворюються всі предмети Так само як і Емпедокл, він впевнений у тому, що істинно суттєве не може ні виникати, ні гинути; виникнення і загибель – ілюзія. В дійсності, за Анаксагором те, що люди називають виникненням та загибеллю є лише поєднання та розділення вічних частинок речовини. Але на відміну від Емпедокла, який допускав існування чотирьох фізичних елементів (землю, воду, повітря та вогонь) та двох рушійних сил (Любов та Ворожнечу), Анаксагор припускає кількість матеріальних елементів нескінченна, а рушійна сила лише одна. Слід зауважити і те, що за Анаскагором, всі якості, які існують в різноманітних речовинах фізичного світу, знаходяться в кожній окремій частинці речовини, тобто «у всьому є частина всього».
Що ж саме Анаксагор вважає рушійною силою, яка створює Всесвіт? Цю рушійну силу він називає "розумом". Для нас твердження Анаксагора має особливий інтерес, оскільки марксисти його теж вважають матеріалістом.
Розглядаючи це питання детальніше, ми повинні визнати, що світовий "розум", за Анаксагором є не стільки механічна рушійна сила, як цього хотілося б марксистам, скільки, перш за все, сила духовна. Діоген наводить із Анаскагора цитату: "Всі речі були разом: потім прийшов розум і впорядкував їх". Зберігся великий уривок із творів Анаксагора, в якому він чітко говорить:"...розум же нескінченний, саморухомий і не змішаний з жодною річчю, лише він один існує сам по собі, він найтонша і найчистіша з речей; він володіє абсолютним знанням про все і має величезну силу". Цілком зрозуміло, що в цьому тексті, так званий "розум" характеризується як свідома, доцільно діюча сила і в нас немає підстав думати інакше.
Атеїсти люблять посилатися на той факт, що Анаксагор був засуджений і вигнаний з Афін за безвір`я. Ми вже торкались цієї теми в передмові, а тепер зауважимо, що саме астрономічні погляди цього філософа стали приводом для притягнення його до суду. Саме з цих причин переслідували Галілея і Бруно, хоча вони ніколи не були безбожниками. Справа в тому, що афіняни вважали богом Сонце, в той час як Анаксагор бачив у ньому вогненну масу, але це не означає, що він заперечував саму ідею Бога. Навпаки, його вчення, пов`язане з визнанням світового Розуму, заперечує версію про його безвір`я. До того ж, Анаксагор став жертвою політичної інтриги, пов`язаної з особистістю Перікла, якого він підтримував і якого ненавиділи аристократи.
Було б несправедливо вважати, що антична філософія не знала чистих матеріалістів, тобто мислителів, які б будували все буття лише на матеріальній основі. Тому ми завершуємо космологічний період аналізом поглядів атомістів Левкіпа та його учня Демокріта. Оскільки їх вчення ідентичне, ми розглянемо погляди лише останнього.
Атомізм ввів в науковий обіг три поняття:
1) абсолютної порожнечі;
2) атомів, що рухаються в цій порожнечі;
3) поняття механічної необхідності.
Демокріт(460-370) вчив в Абдерах. Його основна праця "Малий діакосмос" (діакосмос - будова, світовий устрій).
В основі вчення Демокріта лежить атомізм. Все існуюче складається з атомів і порожнечі. Нескінченна подільність матерії суперечить притаманній їй незнищенності, і тому повинні бути малі тіла, які далі не можуть бути подільними, інакше вони не будуть мати величини і перетворяться в математичні точки, тобто в ніщо. І він був правий.
Атоми рухаються хаотично, стикаються і роз`єднуються. Поєднання атомів складають все різноманіття природи, і ніщо не виникає з нічого. Демокріт не припускає зовнішнього стосовно матерії джерела руху.
Між іншим, марксисти критикують Демокріта за те, що він науково не обґрунтував саморух матерії. Можна подумати, що це зробили марксисти.
Всі дії, за Демокрітом, відбуваються згідно природної необхідності (причинності), але світ виник випадково. Причина виникнення світів - "вихор", який виник в наслідок зіткнення атомів. Живе виникає із неживого і відрізняється від нього лише наявністю більшого числа найдрібніших, круглих, найбільш рухомих атомів, подібних до атомів вогню. З атомів вогню складається і душа, але вона має лише тимчасове існування, і її атоми розкладаються разом з тілом.
Вчення про пізнання. У попередніх лекціях ми побіжно згадували погляди тих чи інших філософів на предмет пізнання і будемо це робити надалі, оскільки вже в давнину, поруч з проблемами свідомості, буття, оцінки (етики) поступово окреслювалась і проблема пізнання, тобто виникав цілий ряд питань, а саме: чи можливе об`єктивне пізнання світу, чи можемо ми пізнати світ до кінця, тобто чи має пізнання межу, що головне в пізнанні - розум чи почуття (відчуття)?
Ми вже знаємо, що Парменід, наприклад, відкидав досвід здобутий почуттями, як ілюзію. Про недовіру до чуттєвого пізнання світу заявляли Емпедокл і Анаксагор: почуття часто обманюють нас, - говорили вони.
Демокріт прикладає зусилля, щоб примирити дві сили пізнання, - розум і почуття (відчуття). Атомісти, як і елейці, стверджують, що почуттям недоступне безпосереднє розуміння істинно існуючих елементів буття, тобто атомів. Лише розум переконує нас в існуванні атомів.
До того ж не всі якості, які відкриваються через відчуття, існують в самих речах. Так, ні колір, ні звук, ні запах, ні теплові відмінності не існують в самій дійсності. Тому Демокріт стверджує, що не все в природі речей безпосередньо доступне людському пізнанню. За допомогою розуму йде більш поглиблене проникнення в ту саму природу речей, до якої не сягають почуття (відчуття), тобто почуття дають лише попередні відомості, і коли вони безсилі проникнути в сутність речей, тоді на сцену пізнання виступає розум.
В етиці рушійною силою поведінки Демокріт визнавав прагнення до задоволення, яке згодом обмежив поняттям користі. На завершення слід сказати кілька слів про відношення Демокріта до богів. З одного боку він заперечує уявлення про богів, створене міфологічною традицією, вважаючи, що уявлення про богів виникло внаслідок страху перед незрозумілими силами природи, які панують над людиною. Навіть верховний бог грецького Олімпу Зевс для Демокріта лише повітря, що містить вогненні атоми. Взагалі повітря сповнене образів, які виникають з вихору круглих вогненних атомів. Ці образи - боги. Утворені сполученням атомів, вони важко піддаються розпаду і тому існують довго, але не вічно. Повітряний простір, за Демокрітом, наповнений великою кількістю демонічних "образів", які спроможні впливати на людину, і в свою чергу, людина впливає на них. Ці образи, наприклад, є джерелом натхнення.
Як не дивно, Дємокріт теж не зміг обійтись без богів. Тому матеріалісти, як побачимо далі, ніколи не зможуть обґрунтувати світобудову та всі її процеси, виключно за матеріальним принципом.
Іронізуючи з вчення Демокріта, Цицерон писав: "Якщо зіткнення атомів могло створити весь світ, то чому воно не може створити жодного храму чи міста, - що було б набагато простіше і легше". І дійсно дивно, як розумне з`явилось без розуму, а життя - в безжиттєвій масі.
Ми не можемо залишити без уваги ще один загальний напрямок, що зародився в надрах давньогрецької філософії, оскільки ці ідеї дали грунт для сумнівів багатьом мислителям старого і нового часу.
Представники першого, так званого космологічного періоду, так і не дали відповіді на запитання, що лежить в основі світу. Думки з цього приводу розділились і носили суперечливий характер. Більше того, більшість філософів прийшли до висновку, що наші почуття не можуть бути основою пізнання, оскільки часто обманюють нас. Вчення Демокріта та інших матеріалістів, які стверджували, що світ виник випадково через механічні причини і тому позбавлений розумної доцільності, - всі ці домисли породжували глибокі сумніви і стали причиною виникнення софістики. І дійсно, якщо світ випадковий, якщо немає розумної доцільності, якщо наші почуття обманюють нас, то на такій основі не можна побудувати ні переконливого вчення про космос, ні теорію пізнання, ні етику, тому що все в світі відносне і нічого немає обов`язкового ні в знаннях, ні в поведінці людей.
Софістика вчить, що нічого загально обов`язкового немає; немає обов`язкової науки, немає загально обов`язкового морального закону. Софістика, за Аристотелем, є удаваною філософією, її мета - хибними доказами обґрунтувати неправильне положення або спростувати істинне.
Протагор (480-410) - засновник софізму. Його філософія зводилась до положення: "Людина є міра всіх речей". Протагор критикував вчення Геракліта про загальну плинність всіх речей: якщо все змінюється кожну мить, то ні про що не можна сказати нічого конкретного; все існує лише тому, що певний індивідуум в силах схопити щось з цієї плинності в той чи інший момент. Він заперечував можливість об`єктивного пізнання і визнавав лише плинну чутливість. Протагор спеціально навчав натовп, як найслабший аргумент зробити найсильнішим.
Другий період (4 cт. до Р.Х.)
Ми переходимо до вивчення другого періоду давньогрецької філософії, який називається систематичним, тому що саме в цей період була здійснена досить успішна спроба систематизувати давню науку і відповісти на багато запитань, які хвилюють мислячих людей. Якщо філософи космологічного періоду лише шукали розумну основу світу, то вже Сократ, Платон і Аристотель визнають її як факт і будують свої системи саме на цій духовній основі.
Сократ (470-390) нічого не писав, але проводив бесіди з учнями; мета цих бесід полягала в запереченні софістики і в обґрунтуванні твердих знань; про нього багато розповідає його учень Платон. Кінець його життя трагічний і величний одночасно: він був притягнутий до суду і скараний на смерть (випив чашу цикути) за невизнання язичницьких богів і шанування нового божества. Його поняття Бога вже не зводилось до традиційних міфологічних образів.
Для Сократа мета пізнання - визначення загальнообов`язкових понять, тобто згідно з його переконаннями, істина досяжна, її можна знайти і висловити.
Улаштування світобудови, природи він вважав недоступними для слабкого людського розуму і вважав їх доступними лише для Божественного розуму. Ось чому філософія для Сократа - не умоглядне споглядання природи, а вчення про те, як слід жити, тобто центр ваги його інтересів лежить в етиці. Подібно до того, як в знанні він вважав можливим знайти істину, в етиці він прагнув встановити етичні категорії і з`ясувати їх сутність, тобто прагнув знайти абсолютне добро. Головним для нього було знання про добро і зло, або вміння відрізнити добро від зла. Мета цього мислителя - підкорення філософського дослідження моральній меті. Тому основою пізнання Сократ проголошує самопізнання, і тлумачить в цьому розумінні старовинну формулу дельфійського оракула: "Пізнай самого себе".
Що ж він вважав визначальною силою в поведінці людей? Знову ж таки знання. Добро є теж знання, вважав він; тому всі люди можуть стати добрими через культуру інтелекту, тобто доброчинність є знанням або мудрістю. Звичайно, не можливо, щоб Сократ не знав про випадки поєднання правильного знання і поганої поведінки; адже часто людина, знаючи, що таке зло, маючи можливість уникнути зла, все-таки чинить його. Тим не менше Сократ продовжує наполягати на тому, що знання - основа доброчинності. Правда, у визначенні поняття добра він не пішов далі своїх сучасників: і для нього благо (добро) зумовлюється користю і задоволенням.
Сократ був діалектиком, сутність розумілась ним як розвиток численних форм в їх протилежності і єдності одночасно. Це можна визначити так: "бачити єдине в безлічі або безліч в єдиному". До того ж, під діалектикою Сократ ще розумів бесіду або суперечку, що призводять до роз`яснення і визначення понять.
Рабство для Сократа було не соціально-економічною категорією, а лише моральною. "Рабом" він називав того, "хто не знає прекрасного, доброго, справедливого".
Гілатон (427-347) - засновник європейського об`єктивного ідеалізму, написав твори: "Апологія Сократа", "Крітон", "Лісік", "Протагор", "Держави", "Менон", "Політик", "Тімей", "Софіст", "Закони" та ін.
Перед Платоном стояло те ж завдання: що є сутність печей і взагалі світу в цілому? Пояснюючи цю проблему, він ще рішучіше підкреслює відмінність між явищами і сутністю. А пошуки сутності він почав із дослідження прекрасного, краси. В своїх діалогах він пояснює, що предметом його дослідження є не те що лише буває прекрасним, а те, що прекрасне саме по собі, тобто сутність прекрасного. Іншими словами, він задає собі питання: чи існує прекрасне саме по собі, окремо від конкретних речей, чи існує ідея прекрасного, яка робить прекрасним все, до чого лише торкається? Від роздумів про сутність прекрасного він дійшов до висновку, що "ідея", "вид" існують об`єктивно, в самій реальності.
Отже, істинно сущими є, за Платоном, ідеї. Матерія - це лише відбиття і вичерпання ідеї, принцип часткового функціонування ідеї. Якщо б не було ідеї - не могло бути і матерії. Ідея різко протиставляється її чуттєвим подобам і відображенням в світі речей, які ми сприймаємо. Але чуттєві речі - те ж відображення ідей. До царини ідей належать, перш за все, ідеї вищих цінностей (ідеї блага, істини, прекрасного, справедливого), по-друге, ідеї фізичних явиш (вогонь, спокій, рух, колір, звук), по-третє, існують ідеї окремих різновидів істот (тварина, людина). Існують навіть ідеї предметів (стіл, ліжко, дерево).
Найвища дійсність у нього - "єдине" або "благо"; воно є первинним принципом, з якого лише шляхом подрібнення виникає ідеальне та матеріальне. Тому порядок в світі доцільний: все скероване до благої мети. Всі ідеї можуть бути збагненні лише Божественним розумом і всі вони перебувають в цьому Розумі. Благо - це Бог. Щастя полягає в володінні благом, тому кожна душа прагне до блага. Бажаючи пізнати благо, людина прагне пізнати Бога. Бажаючи володіти благами, вона прагне стати причетною до сутності Бога.
Отже, ми підійшли до вчення Платона про тріаду, тобто про три основні онтологічні субстанції: "єдине", "розум", "душу".
1.Основа всього буття - "єдине" (єн) - не має ні початку, ні кінця. Єдине
- це Благо. В цьому джерелі ховаються не лише ідеї речей, але й самі речі.
2.Друга субстанція - "розум" (нус) - породження Блага. "Розум"
втілений в космосі, а саме в правильному і вічному русі неба. «Розум» влаштовує і підтримує все існуюче.
3. Третя субстанція - "світова душа" - яка пов`язує світовий "розум" і тілесний світ, тобто є з`єднуючою ланкою між двома світами. Індивідуальна душа є образ і вичерпання "світової душі". До того ж, душа - це принцип саморуху, вона відрізняється від "розуму" вічною рухомістю, хоча і отримує від нього закони свого руху. Душа є в кожній речі і в усьому космосі. Платон прийшов до висновку, що шукаючи причину руху однієї речі в другій, а другої в третій, ми, врешті-решт, повинні прийти до такої речі, яка сама рухає себе. Це і є душа. Смерть тіла - це лише перехід в інший стан. В "Тімеї" викладено вчення про переселення душі, навіть, про вселення людських душ в тіла птахів і звірів. Досягнувши таким чином очищена душа повертається на свою зірку.
Теорія пізнання. Керівним принципом пізнання є ідея, а не чуттєве знання (відчуття). Пізнання - це пригадування того, що душа безпосередньо сприймала, коли перебувала в світі ідей. До того як прийняти тілесну оболонку, душа наша споглядала істинно сутнє буття (буття ідей) і зберегла знання про нього навіть під тягарем земних чуттєвих вражень, які віддаляють нас від споглядання істинно сутнього. Тому Платон поділяє знання на інтелектуальне і чуттєве. Під мисленням він розуміє діяльність одного лише розуму, вільного від домішок чуттєвості, що безпосередньо споглядає інтелектуальні предмети.
Вчення про Державу. В політиці Платон утопіст і проповідник тоталітарного режиму. Держава, за Платоном, є виховний заклад, який допомагає людині в досягненні доброчинності. В своїй соціології він висунув теорію трьох станів: філософів, воїнів та селян-ремісників і встановив три основні форми правління (монархію, аристократію і демократію).
Монархія - панування одного, може бути законною (цар) і насильницькою (тиран).
Аристократія - володіння не багатьох, може бути володінням гірших (олігархія) і кращих.
Демократія - володіння всіх, може бути законним і насильницьким.
Царі повинні філософствувати, а філософи царювати. Платон проповідував знищення приватної власності (як джерела нещасть), спільність жінок і дітей, оскільки, за Платоном, сім`я - теж власність. З такої держави виганяли поетів і музикантів, як людей, що вводили громадян в оману.
Естетика. Світовий "Розум" у Платона є первинною красою, а поєднання його з душею і космосом - остаточною красою. Краса життя і краса буття вища за красу мистецтва. Буття і життя є наслідування вічним ідеям, а мистецтво є наслідування буттю і життю, тобто наслідування наслідуванню (наслідування другого сорту).
Релігія і міфологія. Платон не заперечував богів традиційної міфології, але вимагав філософського очищення від всього того брутального, аморального і фантастичного, що в цій царині назбиралося за багато років. Зевс вже певним чином трактується в нього як "світова душа" - "розум".
Етика. В етиці Платон висунув три доброчинності: мудрість, мужність і поміркованість, які поєднуються в єдину доброчинність - справедливість. Держава ж є "виховний заклад" який допомагає людині у здійсненні доброчинності.
З цього приводу ми можемо заперечити наступне: ні мудрість, ні мужність, ні помірність самі по собі не можуть обґрунтувати ідею добра, так як ці якості людської душі можуть бути спрямовані як в бік добра, так і в бік зла. Багато великих тиранів були і мудрими, і мужніми, і навіть невибагливими в особистому житті.
А чи може справедливість бути основою добра? Щоб відповісти на це запитання, слід з`ясувати, а що ж таке справедливість?
Справедливість - один із принципів, який визначає взаємні стосунки людей. Справедливість - рівномірне співвідношення блага і зла між людьми; вона, наприклад, містить вимогу відповідності між діянням і нагородою, злочином і покаранням і т.д. Невідповідність в цих співвідношеннях розцінюється як несправедливість.
Отже, ми вже встановили, що справедливість - це принцип, який регулює взаємовідношення між людьми. Але чи можна встановити безпомилкову ідеальну норму, скажімо, між працею і нагородою, злочином і покаранням, між правами і обов`язками, і хто це зробить? Адже завжди є небезпека, що нагорода буде більшою або меншою у порівнянні з дією. Проте, є одна духовна сила, дана нам Богом, яка не боїться подібного порушення, оскільки компенсує собою будь-яке відхилення від норми, завжди дає людині більше добра, ніж він того заслуговує і вибачає людям те, що не може пробачити справедливість.
Ось чому Платон в кінці свого життя згадав про цю силу. Якщо в ранніх діалогах він, подібно до Сократа, трактує будь яку доброчинність як знання (мудрість), то в «Бенкеті» і «Фадрі» це знання вже невіддільне від любові. Ця концепція вже близько підходить до християнського бачення основ моральності: для душі людської ні задоволення, ні знання не складає найвищого блага; воно полягає для неї в тому, щоб наслідувати Бога, бо Він - міра всього.
Що ж стосується твердження, що держава допомагає людині в здійсненні всіх її доброчинностей, то тут великий філософ перебільшує значення цього, як він висловився "виховного закладу", тому що історія не знає такої ідеальної держави.
Звичайно, в наш жорстокий час, де панує насилля, люди не можуть зробити основою своїх взаємин лише любов. Любов, як норма суспільних стосунків - це мета людства. Ми ж поки змушені користуватися недосконалою справедливістю, особливо в галузі правової відповідальності. Але без любові не було б і справедливості, не було б і самого людства.
Аристотель (384-322) - учень Платона, вчитель Олександра Македонського, створив грандіозну енциклопедію сучасної йому науки. Написав такі твори: "Органон" (логіка), "Метафізика" (вчення про буття), "Фізика", "Про душу", "Політика", "Поетика". Філософію Аристотель розділив на три частини: 1) теоретичну - про буття і частини буття; 2) практичну - про діяльність людини; 3) поетичну.
Аристотель прагнув подолати дуалізм Платона, в якого ідея і матерія (речі) існують окремо один від одного. На ідеї він давився так само, як і Платон - як на істинні сутності речей. Але ідеї, або як їх називає Аристотель, форми, існують не самі по собі, окремо від речей, а як внутрішня сутність речей, тобто кожна окрема річ є поєднанням форми і матерії, інакше, запитував філософ: "як можуть ідеї, що є сутностями речей, існувати окремо від речей?" Іншими словами, ці "вічні форми" не виносяться ним за межі чуттєвого світу (як це відбувається у Платона) і не сприймаються окремо від речей, за виключенням одного лише Бога, який є безтілесна "форма", що перебуває поза світом. В матерії він бачив лише пасивне начало. Речовина без форми є лише можливість (потенція). Отож, форми вічні та незмінні, але вони існують лише в речах.
Вчення про Бога. Піднімаючись по сходах "форм" (ідей), Аристотель доходив до вищої "форми" - Бога, що існує поза світом. Бог - перша рушійна сила світу, його першопричина, вища мета всіх утворень, що розвиваються. Бог, як перша рушійна сила, перебуваючи в нерухомому стані, не може бути матеріальним. Він – чиста "форма" (дух).
Вчення про життя. Наше життя передбачає як матерію, так і "форму". Матерією є тіло, формою - душа, яку Аристотель називає "ентелехією". Відповідно до трьох родів живих істот (рослини, тварини, людина), він розділив три частини души: 1) рослинну, 2) тваринну, 3) розумну. Розумна душа (її активна частина) безсмертна.
Етика. Моральним ідеалом для Аристотеля є Бог - "мисляче себе мислення" (мислення). Вчення про моральну діяльність будується у нього на основі об`єктивної теології. Якщо світ репрезентує собою розумну доцільність, то і життя людини повинне мати розумну мету. В людині закладене внутрішнє прагнення до благої мети, проте це прагнення наражається на перешкоди, які криються навіть в природі людини. Мета людини - вище благо, а розкриває це благо в практичній діяльності людей вища керівна наука - політика. Досягнути блага для всієї держави найбільш високе і досконале завдання. Як бачимо, Аристотель дуже високо ставив державу, бачив в ній вишу форму спілкування між людьми.
Стосовно одного із визначень, вище благо є блаженство, тобто хороше життя і діяльність. Однак він ставить перед людиною мету, яка притаманна кращій частині душі, тому вищою доблестю проголошується споглядання істини. Хоча він визнав цей ідеал важко досяжним, доступним в повній мірі лише для Божества, людина теж мусить йти саме цим шляхом. Правда, етичні норми поведінки він розглядає з позицій рабовласницької аристократії, ось чому і вважає рабів "знаряддями, які розмовляють" - людьми що за своєю природою приречені на рабство. Етичну доброчинність в повсякденному житті людей він визначив як середину (міру) між двома крайнощами, наприклад, щедрість - середина між скнарістю і марнотратством.
І хоча ідеальну мету в духовному житті - людини Аристотель бачив в спогляданні істини, однак, він не дійшов до головної Рушійної сили моральної поведінки людей, назва якої - Любов. Це судилось зробити Христу майже через триста років.
Поетика Аристотель дивився на мистецтво як на наслідування сутності речей; але мистецтво має на меті зображення належного (того, що має бути), а не існуючого в дійсності.
Політика. Аристотель розрізняв три хороших і три поганих форми управління державою: хороші форми - монархія, аристократія, політія (влада середнього класу); погані форми - тиранія, олігархія, крайня демократія (анархія).
Третій період.
Після Аристотеля, приблизно в 3cт. до Р.Х. давньогрецьке рабовласницьке суспільство охоплює криза, яка поширюється і на філософію: послаблюється напрямок творчої думки, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Дух софізму, який живився ідеєю відносності, відновився в новій формі, - виник скептицизм.
Скептицизм ("той, що досліджує", від гр. дієслова "озиратися", "бути нерішучим") - філософська течія, яка заперечує можливість істинного пізнання. А якщо так, то філософа цієї течії цікавить вже не питання про те, що таке світ і як він існує, а про те, як треба жити в цьому світі, щоб уникнути бід і страждань.
Піррон (365-275) - засновник античного скептицизму. Він - учасник азіатських походів Олександра Македонського. Піррон першим вказав на суб`єктивність уявлень про якість предметів і тому радив утримуватися від суджень про предмет. Помилку робить той - говорить він, - хто удаване видає за істинне, видіння за сутність.
Давні скептики знову наполягали на тому, що існує відмінність між річчю такою, якою вона є сама по собі, і способом, за посередництвом якого вона відкривається почуттям людини. Тому Карнеад (послідовник Піррона) взагалі заявляв, що неможливо відрізнити істинне від фальшивого.
Філософ, за Пірроном, - це той, хто прагне до щастя. Мудрець повинен здобувати не стільки знання, скільки щастя. Але істинне щастя полягає лише у незворушності та відсутності страждання. Незворушність і стійкість - ось естетичний ідеал Піррона і, слід сказати, він залишився відданим своїм принципам.
Епікуреїзм. На початку 3 cт. до Р.Х. відбувається деяке пожвавлення матеріалізму в формі епікуреїзму, що вніс незначні доповнення в атомістичну теорію Демокріта. Ця філософська течія починає цікавитись не стільки світом, скільки долею в ньому людини.
Епікур (341-270) народився на о. Самосі. В Афінах заснував школу, яка розмішувалась у саду, на воротях якого був напис "Гість, тобі тут буде добре: задоволення тут - найвище благо". Вороги Епікура, посилаючись на те, що вищим благом для людини той оголосив задоволення, назвали "сад Епікура" - "місцем для свиней".
Завдання філософії, як і Піррон, Епікур зводить до діяльності, яка дає людям безтурботне, вільне від страждань життя. Його філософія поділяється на три частини і включає фізику (вчення про буття), каноніку (вчення про пізнання) та етику.
Фізика у Епікура займає друге місце після етики, оскільки пріоритет він дає саме вченню про те, як треба жити. Проте фізика у нього, як знання початкових елементів світу та їх зв`язків, звільняє душу від страху, що пригнічує, від віри в божественні сили та в долю, яка тяжіє над людиною. За Епікуром, людина зовсім не відчувала б потреби у дослідженні природи, якби він не лякався смерті. Проте всі страхіття не мають сили в очах істинно мудрого. "Смерть, - найстрашніше зло - вчив Епікур, - не має до нас жодного відношення, оскільки, коли ми існуємо, смерть відсутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо".
Всесвіт нескінченний і вічний. Основні елементи світобудови - атоми та простір, який вони займають, оскільки без порожнечі рух був би неможливим. Початкові неподільні тіла (атоми) розрізняються не лише за формою (як у Демокріта), а й за вагою. "Атоми Епікура, - як це розуміє Маркс - "є причина всього і тому сам не має причин". Незмінні властивості атомів Епікур відрізняв від змінних властивостей складних предметів. В атомістичну теорію Демокріта він вносить вчення про вільне відхилення атомів від прямолінійного руху, що відбувається в силу необхідності, тобто вносить поняття спонтанності, маючи на увазі внутрішні рушійні сили, що виникають без сторонніх зовнішніх дій (самочинних).
"Відхилення" атомів від прямої лінії - це спроба знайти джерело руху матерії, оскільки Епікур відкидав "світ ідей" Платона, "перший двигун" Аристотеля та інші надприродні сили. Як результат цих "відхилень" відбувається зіткнення атомів та утворення різних сполучень, тобто речей. Для цього самовідхилення не існує жодних зовнішніх причин, жодної необхідності. Це - мінімум свободи, яку необхідно передбачити в елементах мікросвіту (в атомах), щоб пояснити можливість цієї свободи в макросвіті -в людині. На думку Епікура, слід якось обґрунтувати можливість свободи волі для того, щоб узаконити відповідальність людей за їх вчинки. Виступаючи проти долі (необхідності), він казав: "краще було б дотримуватись міфу про богів, ніж бути рабом долі фізиків".
Каноніка або вчення про пізнання. В теорії пізнання Епікур , сенсуаліст, тобто відчуття в нього - джерело знання. Помилки ж виникають від неправильного тлумачення відчуттів. Відчуття - сполучна ланка між суб`єктом і об`єктом. Як же вони виникають? Від предметів відділяються, відштовхуються їх образи, прямують до суб`єкта і сприймаються його органами відчуттів - саме так, за Епікуром, відбувається утворення відчуттів.
Етика. Щастя, за Епікуром, полягає в насолоді та задоволенні бажань. Правда, він робить застереження і метою життя вважає не чуттєву насолоду, а інтелектуальне задоволення. До того ж під задоволенням Епікур розуміє звільнення від страждання. Щасливе життя - це безтурботність, включаючи здоров`я тіла і спокій духу. Але незворушність мудрих (атарксія) досягається не відходом від життя (як у стоїків), а знанням досконалих таємниць природи. Мудрий - знавець життя. Життя ж вимагає міри у всьому. Проповідуючи задоволення, Епікур вимагає інколи уникати задоволень і вибирати страждання, якщо згодом воно приносить ще більше задоволення. Проте інколи ми повинні відмовитись від задоволення, яке в результаті приносить страждання. "Таким чином, будь яке задоволення є благо, проте не кожне задоволення слід вибирати, так само, як кожне страждання є зло, але не кожного страждання слід уникати". Отже, для отримання істинної насолоди потрібна розсудливість.
Етика Епікура суперечлива, як і у багатьох філософів античного світу, оскільки прагнула обґрунтувати себе по-матеріалістичному, беручи за основу лише саму матеріальну природу людини, позбавивши його духовного змісту, даного вищим авторитетом, тобто Богом.
Соціальні погляди. Епікур проповідує принцип не шкодити іншому і не терпіти шкоди від інших - це одна із передумов теорії суспільного договору, ідея якого буде розвинута наступними мислителями.
В I cт. до Р. X. школа Епікура перейшла з Греції на грунт Риму. Матеріалістичні ідеї Епікура і Демокріта були виражені в поетичній формі Лукрецієм в його поемі "Про природу речей" і немає сенсу їх повторювати. Відзначимо лише два моменти в системі його поглядів. Живе, за Лукрецієм, виникло як наслідок випадкового поєднання певних тілець - "насінин"; в подальшому вижили найбільш "пристосовані" організми, тобто збереглись лише вдалі поєднання тілець, які відповідають умовам середовища.
І ще: релігія - марновірство і забобони, продукт невігластва і страху. Душа тілесна (складається з тонких атомів) і смертна. Боги хоча й існують, проте живуть не в світі, а в порожніх проміжках між світами і жодного відношення до світу не мають.
Незрозуміло лише звідки ці боги взялися і для чого вони існують.
Стоїцизм - одна з найвеличніших систем античної філософи, що набула поширення в Греції і Римі до пришестя Христа. І стоїцизм, і неоплатонізм, що прийшов за ним, все більш схилялись в бік духовної сутності людини і тим самим як би готували людський дух до сприйняття універсального християнського вчення.
Назву ця філософська течія отримала в Афінах, де вчив Зенон - засновник стоїцизму. Його послідовниками були: Хрізіпп - в Греції, Сенека і Марк Аврелій - в Римі.
Вчення про буття. У стоїків Всесвіт - єдина жива істота яка складається з души і тіла. Безлічі атомів Епікура стоїки протиставляли єдність світу, вчення про суцільну наповненість світової кулі. Проте це живе і розчленоване тіло пронизане духовною силою, що оживляє тіло - "пневмою". 1 хоча Зенон, як і Геракліт, вчив, що основа всього - вогонь, що елементи виникають із першоречовини і знову в неї повертаються завдяки згущенню і розрідженню, проте цей вогонь він наділив божественною силою і розумом, ототожнюючи Його з Логосом (Божественним Законом).
Всі частини світу свідчать про його доцільність, тобто світ, за вченням стоїків, має і розумну причину і розумну мету свого буття. Тіло отримує своє існування від матерії, але для того, щоб матерія могла діяти, потрібна сила - Божественна субстанція.
Вчення про пізнання. Чуттєві уявлення (відчуття) - джерело пізнання. Але поряд з істинними, існують і оманливі чуттєві уявлення. Як відрізнити істинне від оманливого? Перевірка кожного окремого уявлення проводиться розумом. На відміну від божественного розуму, людський не є досконалим: він може помилятись. Чуттєве сприйняття саме по собі ще не є науковим знанням, а лише його джерелом. Істинна ознака наукового знання - його логічна доказовість.
Теодицея. Стоїки підняли дуже цікаве питання, яке згодом стало цілою богословсько-філософською проблемою, і зробили спробу вирішити цю проблему. Теодицеєю називають філософське виправдання Бога за зло, яке існує в світі. Адже, за формальною логікою, наявність зла несумісна з доцільністю світу. До того ж Бог, в силу своєї довершеності, не може бути джерелом зла. Хрізіпп розмірковує так: деякі явища, що сприймаються нами як зло, дійсно необхідні для досягнення вищих цілей. Без зла не могло б існувати і добро; воно є необхідною частиною Божественного плану буття. Мета творення - викликати до життя діяльність вільних досконалих істот, а без вибору не може бути свободи. Мета людини - вільно служити добру, допомагати Богу, здійснювати розумне в космосі. І не слід дивуватись тому, що поруч з нами існують більш і менш досконалі форми духовного життя. Хто не бажає добровільно брати участь в Божій роботі, того притягує сюди сила необхідності, він все-таки стає інструментом божественних цілей.
Свобода полягає в тому, щоб добровільно робити необхідну справу. Для мудреця свобода і необхідність співпадають. Він діє, відповідно необхідності й підкоряючись їй, тобто добровільно вибирає необхідність. Вчення стоїків про свободу і необхідність мало великий вплив на подальший розвиток цієї проблеми в філософських школах багатьох напрямків.
Вчення про душу. Людина складається з душі і тіла. Душа -"пневматичне" тіло; вона містить в собі п`ять органів чуття і є носієм духовних функцій: уяви, судження, умовиводу, чуттєвості і бажання. Душа розвивається шляхом сприйняттів, отриманих з органів почуттів, в душі поступово виникає система понять, або логос. Душа, спочатку тваринна, в процесі свого розвитку стає розумною душею. Після того, як вона залишає тіло, наступне її існування залежить від ступеня "тонусу" (досконалості), якого вона досягла під час свого перебування в тілі. Проте, найбільш досконала душа не може існувати вічно: при світовій пожежі вона повертається в божественну субстанцію. Під час наступного "вічного повернення" до нового етапу буття, душа знову входить в потік розвитку, не пам`ятаючи при цьому попереднього життя. Тут ми спостерігаємо ідею переселення душ з очевидними рисами буддизму.
Етика. Етичні проблеми представляють особливий інтерес для стоїків. Найвищою метою людських прагнень вони оголошують щастя, яке є благо або життя "у відповідності з природою". Але що є благо і що означає жити "у відповідності з природою"? Адже інколи наша природа потребує одних лише задоволень. Розвинений розум людини подібний розуму божественному, а узгодження з природою життя полягає в тому, що людина живе згідно божественного світового закону. В етиці стоїки теж вбачають процес розвитку "духовних сил людини". Логос, розум людини, служить спочатку тваринним потягам, але потім відкриває в собі вишу природу, яку він прагне вдосконалити. Той бік людської істоти, в якій діють тваринні потяги – лише матерія, користуючись якою, як засобом для спілкування з матеріальним світом, людина може діяти як істота духовна, розумна. Взагалі, стоїки разом з Сократом ототожнювали доброчинність зі знанням, вважаючи, що моральний вчинок визначається мисленням.
Істинні блага - лише ті, які корисні для вищих цілей. Задоволення, здоров`я, багатство - не істинні блага, а страждання, хвороба, бідність - не істинне зло. Всім цим речам можна знайти як хороше, так і погане застосування. Справа в нашому відношенні до всього цього і в тій необхідній меті до якої спрямований весь всесвіт.
Людська доброчинність - вища мета, так як людський розум, по суті, однаковий з божественним. Основні риси доброчинності - розсудливість, поміркованість, справедливість і мужність.
Головним джерелом вад і бід людини стоїки вважали афекти, тобто надмірні потяги, які переходять міру, чи потяги, які не підкоряються Логосу.
Особливе значення стоїки приділяють справедливості. Справедливість - мистецтво давати кожному саме те, що відповідає його вартості.
І ще: мудрець ставить благо спільноти вище свого. Людині притаманне почуття зв`язку з іншими людьми, і це почуття весь час розширюється. Логос (Виший Розум) вчить нас, що всі люди - брати і діти одного і того ж Отця Небесного. Етика стоїків близько підійшла до християнської, але і в них Любов - основна доброчинність християнського вчення, - відсутня.
Сенека (4-65) - римський філософ-мораліст. Був вихователем імператора Нерона і займав при дворі високі державні посади. Звинувачений в зраді, за наказом Нерона, вимушений був покінчити життя самогубством.
Сенека - мислитель, в душі якого ніби пройшла лінія, яка Розділяє два світи: світ язичницького пантеїзму і світ єдинобожжя (монотеїзму). І ця друга частина полонила його світогляд все більше і більше.
Як і всі стоїки, Сенека пантеїст: для нього Бог, душа, доля, природа - одне і те ж. Все є вогонь, живе тіло, все пронизане духовною силою "пневми".
Але з іншої сторони Бог у Сенеки - це ідея, розум, творча сила, люблячий Отець. Справжнє життя душі можливе лише поза тілом, тому що тіло - причина зла і темниця душі.
Поступово його пантеїзм слабнув, і Бога він вже не просто ототожнював з природою та її законами, але вважав творцем цих законів.
Душа - предмет постійної боротьби, злетів і падінь, часто говорив про очищення душі від будь-якої скверни, про прагнення піднятись до Бога. Ідея морального вдосконалення і внутрішньої свободи присутні у вченні майже у всіх стоїків. Так, наприклад, Епіктет стверджував, що пан може бути рабом своїх пристрастей, а раб вільним в своїй внутрішній духовній незалежності.
В поглядах Сенеки присутня ідея обов`язкової спокути людиною своєї гріховності. Єдиний рятунок людей в божественному милосерді, і тому філософ говорив про необхідність пришестя на землю Бога.
Марк Аврелій (121 -180) - філософ стоїк, римський імператор, який жив після Христа. Написав твір: "На самоті з собою". В його трактуванні стоїцизм остаточно набуває релігійно-містичного характеру. Бог - першооснова всього сущого, це світовий Розум. Марк Аврелій закликав до морального очищення до братства і рівності всіх людей; проповідував потребу любити один одного. Вплив християнських ідей на нього очевидний, хоча сам він і переслідував християн.
МОЛИТОВНИК
НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)
МЕЧ ДУХОВНИЙ
