1. Повір`я про позагробове життя.
Первісна людина глибоко вірила, що зо смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. У цьому віруванні душа ще не відділялася від тіла, і людина жила й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, ставав людиною незвичайною, дуже сильною, і робився охоронцем свого роду, чужому ж міг шкодити. Горе взагалі тому, хто з ним стрінеться вночі!
Але померлий може шкодити також і своїм, коли вони належно не задобрюють його. От із такої віри, що людина живе й по смерті, і постав культ предків. Дух свого родинного предка був одним із перших шанованих духів, і з ростом суспільної організації він у деяких народів перетворився і в предка роду, чи племени, але в нас відомий тільки культ своїх домових предків, слідів чого, як ми бачили вище, позосталося багато й сьогодні.
З бігом часу померлі ставали могутніми оборонцями своєї родини й сильно допомагали їй у житті. Коли мерлець покинув родину в нещасті, він може приходити й допомагати їй. Це наші батьки й діди охоронці. Померла мати, коли покинула малих без-призорних діток, часом приходні*) до них, щоб їх .упорядкувати, а то й нагодувати. Так само жінка приходить до безпорадного чоловіка. Взагалі, померлий -стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством.
Ось чому був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважалися почесними, бо там жив домовий охоронець. Ось чому, виносячи померлого з хати, треба конче тричі стукнути труною об поріг, а тоді вже виносити на двір на мари. Пізніше ховали мерців і на роздоріжжях, чому вони небезпечні й тепер.
Духи домових предків сильно в нас почиталися, і з бігом часу витворився докладний і широкий культ предків, що в дохристиянських залишках своїх живе й дотепер. Ллє страх перед мерцем завжди був великий, хоча б і перед своїм, — йому треба конче догоджати, щоб був добрий для свого роду.
Наші предки сильно цікавилися позагробовим життям. Літопис розповідає, як випитував про це князь Володимир, коли прийшли до нього посланці про Нову Віру, і власне греки задовольнили його найбільше.
Усі давні народи вірували в позагробове життя, вірували в це й усі слов`яни, а з ними й ми1. Власне домові речі, — померлий не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу, на „той світ", до іншого дому (тому й „домовина").
Що слов`яни вірували в позагробове життя, ла це є багато свідчень різних і чужинецьких, і своїх. Візантійський історик X віку Лев Диякон подає, що русичі ніколи не віддавалися на війні в полон, і скоріш самі себе забивали, а ніж ішли в полон, бо ві-` рують, що хто тепер робить ворогам, той буде служити їм й на тому світі. Арабський письменник Ма-суді оповідає про слов`ян, що „як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його женять після смерті"1. Іпатіїв Літопис (ст. 33) подає, що руси по умові 944 року клялися, коли не додержать умови, „да будуть раби в сій вік і в будущий".
Померлий живе, а тому йому треба приносити їжу й пиття постійно в окреслені часи, і позостав-ляти на могилі, особливо ж у Свята. Мерці виходять з своїх могил, — це дуже старе вірування, відоме багатьом народам. Коли розкопати вночі могилу, вона буде порожня, бо мерлець з неї виходить. Мерці покидають свою могилу тільки вночі, коли темно, і що темніше, то охотніше виходять. По землі ходять тільки до часу, поки півень заспіває, по цьому зараз вертаються в могилу. Мерці часом приходять до своїх ворогів, щоб порахуватися з ними* Іпатіїв Літопис під 1092 роком розповідає, що „на-вьє (мерці) на конєх" вбивають людей у Полоцьку по ночах.
А забиті можуть вказувати й видавати своїх убивців; так, в Україні дуже поширене оповідання,, як брат убив сестру, на могилі її виросла калина; їхав повз калину чумак, зробив з калини дудочку й заграв, а вона заговорила людським голосом, і,видала вбивця2.
Встаровину, особливо на півночі, була поширена віра, що мерці - предки сходяться в бані, тому туди носили їм їжу. „Слово Іоана Златоуста о том, како погани кланялися ідолом" докладно розповідає, що натоплювали бані, ставили в них м`ясо й яйця, які пізніш самі поїдали. Сипали й попіл, і по ньому гадали, чи приходили предки.
На тому світі чоловік буде жити зо своєю жінкою чи з жінками. Як свідчить ще Масуді (X в.) в нас нежонатого померлого женили, і це позоста-лося аж дотепер: дівчину на віддані чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, ідуть дружки, старости, бояри.
Зла людина й по смерті буде шкодити, особливо всякі злі відьми, а тому, щоб вони не вставали, до їхньої могили забивають осикового кілка (пор. прокляття: „Кілок тобі в спину!"). Особливо шкідливі упирі (вампіри)3, злі духи, що по ночах виходять з могил і душать людей та п`ють у сплячих їхню кров; коли розкопати могилу й заглянути до гробу, то упирі лежать червонощокі, звідки й наша поговірка: Червоний, як упир (Плавюк 345). Упирі по смерті не гниють.
Відьми по смерті часто стають упирями, виходять з могил і мстять своїм ворогам. Вдавнину в нас бувало багато різних судових процесів про упирів. Віра в них замандрувала до нас з Заходу. Щоб упиріне виходили з могил, кидають туди маку: упир буде збирати й рахувати мак, і не встигне в час вийти з могили. Уже в пам`ятці XI віку знаходимо ім`я Упир Лихой. „Слово, како погани кланялися ідолом" XI віку твердить, що перед добою ідолів „клали требу Упирям і Берегиням".
Упирі звуться ще Марою, Зморою або Маною, — це вони по ночах душать людей, і взагалі керують на лиху стежку, — звідси пішли наші слова „марити", „мріяти". Щоб такі злі люди не вставали по ночах, на кладовищних фігурах прибивають бляшаного півня, — ці злі духи сильно бояться його співу. Взагалі померлий, коли йому належно не догоджено, дуже гнівається на живих. Ось тому мерця не можна полишати з відкритими очима, йому повіки конче закривають, бо він усе підгляне й вибере собі любе, що незабаром піде за ним. Коли очі не хотять закриватися, їх прикривають чимсь тяжким, напр., мідяками, щоб таки закрилися.
За народнім повір`ям, усі душі неохрещених дітей безпритульне тиняються по цвинтарі (кладовищі), і скавулять та голосять.
Мерці, по-давньому на в ь є, взагалі могли вставати зо своїх могил і шкодити людям. Іпат. Літопис під 1092 р. розповідає: „Предивно бисть чюдо у По-лотску: у мечті і внощі бивши тужен, стонаше по-лунощі, яко человіці рищуть б_ісі по улици. Аще кто вилізяше іс хоромини, хотя видіти, і абьє уязвен бяше невидимо от бісов, і с того умираху, і не смі-яху ізлазити іс хором. По сем же начаша во дне являтися на коніх, і не бі їх видіти самих, но кони їх видіти копита, і тако уязвляху люди Полотьския і єго область. Тим і человіці глаголаху: яко навьє бьють Полочани" (ст. 150). Вівторок на Фоминому тижні звався „навій день", цебто, день померлих.
 
2. Душа.
Напочатку предки наші довго вірували, що по смерті душа не розлучається з тілом, але позо-стається в ньому, тільки людина переходить до іншого, „того" світу, тому й клали до могили все, необхідне для життя. Але пізніше, проте, задовго ще до Християнства, постало нове розуміння: по смерті душа відділюється від тіла („пор. у „Слові": „Віють душу от тіла"), яке гине, і живе окремим життям вічно, цебто, душа безсмертна, але вона їсть і п`є. Вдавнину було порівняння душі з перлиною, жемчужиною; так, у „Слові о полку Ігоревім" 1187 року князь Із`яслав „ізрони жемчюжную душу", цебто чисту, як жемчуг, як перло4.
Людина вже здавна рівняла сон і смерть, і з них виводила собі розуміння душі. Сон — це тимчасовий відхід душі від тіла, це коротке спіткання з тим світом, тому в сні подається, щб станеться з людиною (а звідси постали віра в сни й гадання по снах). Відлетівши хвилево, душа вертається до тіла, і сон кінчається. А коли душа відлітає від тіла назавжди, наступає смерть. Але смерть — це тільки довгий сон, — гаддя й медвідь засипають на довший час, на всю зиму, але весною пробуджуються; так само ластівки, посціплювавшись лапками, перебувають зиму в колодязях, річках, озерах, а на весну оживають. Ось тому померлий — це тільки сплячий (усопший), і хоч сон цей дуже довгий, але колись може припинитися. Церква так само зве померлого „усопшим", заснулим.
Коли людина тяжко вмирає, й ангонія тягнеться довго, треба прискорити смерть, — очистити душі дорогу, щоб легше вийшла. Для цього роблять дірку в стіні, розбирають стріху, кладуть хворого на землю; а як і це не помагає, просять паламаря подзвонити по душі, — душа почує дзвін і вийде.
Народ уявляє собі душу, як пару, хмарину, дихання, дим, вітерець, або як пташку: голубка, зозуля, а то метелик, або бджола, мушка. На початку, зараз по смерті душа вилітає з тіла й пробуває недалеко від свого дому аж до закінчення похоронного обряду. На перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставиться посудинка з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися,а то й пити, і навіть видно, як вода в посудині помалу убуває.
Місце душі в тілі точно не окреслене, але найчастіше вказується, що душа знаходиться на шиї, в ямці під Адамовим яблоком; відгомоном цього є в „Слові о полку Ігоревім" про вбитого князя Із`яс-лава, що він „ізрони жемчюжну душу із храбра тіла чрес злато ожереліє". Як місце душі в тілі вказується ще печінка, груди, живіт. А то ще вказується що душа знаходиться в людській крові (пор. Левит 7. 11, Второзак. 12. 23), тому кров свята й шанована, і тому „людська кривця не водиця, проливати не годиться" (Номис).
Переселення (метампсихоза) душ відома й нашому народові, з чим він міг познайомитися ще в глибоку давнину за час Дунайсько-Чорноморської доби, коли стикався взагалі з маніхейськими віруваннями. Відгомоном цього є багато мотивів по наших казках, напр., як душа царівни ховається в яйці, покладеному в осокорі, і коли яйце замінили й розбили, то царівна померла. Може душа переходити і в звірину або в рослину, тому не вбивай одинокої мушки зимою в хаті, — то може душа близьких твоїх родичів.
Душа завжди Свята, а тіло грішне. Богомили навчали: „І сотвори дьявол человіка, а Бог душу в онь вложи; тим же аще умреть человік, в землю ідеть, а душа к Богу"5, і ця наука була добре відома й нашим предкам у давнину, бо попала і в Літопис.
Сорок день (по інших віруваннях менше) душа блукає, вийшовши з тіла, і тільки по цьому йде на той світ. Подоріж душі на той світ дуже довга й небезпечна, особливо, коли Похорон не відбувся на-, лежно, без виконання цілого обряду.
Про душу в нашого народу складено багато найрізніших вірувань. Вийшовши з людини, вона стає зіркою, і дивиться згори на своїх, тому зорі — це душі померлих. А то є вірування й навпаки: зорі — це охоронці живих людей, — кожна людина при народженні отримує свою зірку, що й стає на Небі (в Християнстві — Ангол-Хоронитель), а коли людина вмирає, його зірка спадає з Неба, чому треба хоч перехреститися, побачивши, коли це ста-еться.
 
3. Позагробове життя.
У зв`язку з мерцями рано постало в нас вірування взагалі про той світ, про Р а й, де померлі продовжують своє життя. Де саме знаходиться Рай, окреслюється найрізніше, але старше вірування було, що під землею, а молодше, — десь на кінці світу, на Сході, куди дорога дуже далека й тяжка, чому мерця треба належно вирядити, щоб об-легшити йому цю дорогу.
Рай — це вічно зелений сад, з золотими й срібними овочами, з вічно цвітучими лугами, по ядшх течуть річки з медом й молочними берегами. В Раю „благоуханіє чюдноє". Там завжди тепло й світло, зими в Раю не буває, не буває й ані завірюх, ані бур, ані злив. Тут завжди спокій, а райських плодів завжди повно, і наші покійники постійно бенкетують там зо своїми.
Взагалі Рай — це прекрасна місцевість, якої на землі й не буває. Арабський письменник X віку Ібн-Фадлан свідчить, що в слов`янській уяві Рай — це розкішний зелений сад6. А посеред Раю стоїть велике райське дерево, гільце, Дерево Життя, оповідання про яке було в нас ще до Християнства, а джерело їх чи не з Вавилону. Є це і в Біблії, пор. Книга Буття 2. 8, Рай по-гебр. gan — садок.
В Успінському Збірнику XII ст. вміщена подо-ріж Св. Агапія до Раю, — він довго шукав його, і вкінці таки знайшов: в Раю повно зелені, пташки солодко співають, вода там біліша від молока й солодша від меду, а райський хліб ніколи не вбуває, скільки його не їж.
Спочатку було вірування, що в Раю живуть тільки видатні люди, — князі, вожді та бояри, і тільки пізніше Рай став безкласовим. Поняття про Рай було в нас ще задовго до Християнства, про що свідчать наші обрядові пісні, напр., колядки, і саме слово „Рай" це слово праслов`янське, дохристиянське, і грецьке рагасіеІ808 не змогло його виперти й заступити7. Від слова „Рай" є в нас багато топографічних назов і Райгородів; наші князі часом самі звали Раями й свої двори (Іпатіїв Літопис, вид. 1871-го року, ст. 336, 549, 593, 596).
До Раю дістається зовсім повне тіло, а коли чогось бракує, вступ затруднений, тому не можна розкидати навіть своїх нігтів, але треба, обрізуючи, кидати їх собі за пазуху. Є ще повір`я, що на тому світі до Раю людина повинна буде дряпатися на круту гору, і горе їй буде, коли вона позостанеться без нігтів. А всі, за пазуху кинені нігті, поприростають, і з ними легко буде тоді дряпатися до Раю.
Часто в нас можна стріти християнське вірування, що Св. Вівтар — це Рай на землі, що Царські Врата в Церкві звуться Райськими; так їх звуть по деяких місцях Наддніпрянщини, а також на Буковині.
Царство померлих звалося в нас ще н а в або нав`є (від давнього слова „навь" — гріб, а потім мерлець, а також злий, ворожий, дух; пор. чеське пау — гріб; звідси „наський", цебто навський — мерлецький). Мерці здавна звуться в нас також рахманами; живуть вони на південному Сході в далекій країні. Під рахманами дехто з дослідників (Хв. Вовк: Студії 185) бачать брахманів, цебто індусів. В Азбуковнику з моєї бібліотеки поч. XVII ст. читаємо на л. 93: „Рахмани — человТіЦи", а на л. 249: „В рахман-Ьх за Индією". В. Плавкж подає приповідки: Постимо, як рахмани 275, Віддасть на рахманський Великдень 35.
В мерлецькому царстві люди живуть без робіт, без турбот, бо все само родить. Земля померлих далеко за морем, куди збігаються річки. Наський чи Рахманський Великдень буває трохи пізніш від нашого, — у нас на Великдень шкаралущу з освячених крашанок кидають у річку, щоб вона сповістила померлих (рахманів) про Великдень.
З Раєм зв`язаний Вирій чи Ірій, — це тепла, вічно зелена й соняшна країна, далеко на Сході за морем. Туди на зиму відлітають птахи, а на Здвиження (14 вересня) уповзають туди і плазуни (або завмирають по норах). Про Вирій в „Науці князя Володимира Мономаха дітям" XII в. читаємо: „Сему ся подивуєми, како птици небесний із Ірья (Вирею) ідуть, да наполняться ліси й поля" (ПСРЛ І. 101). Вирій, давнє ірсад, теплий край, може з грецького ір — весна.
Про поділ позагробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, — його принесло, певне, Християнство. Але пізніш маємо вже звістки, що царство померлих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної темряви. Трохи пізніш позагробове царство було поділене на Рай для людей добрих, і на Пекло для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло — під землею.
І. Котляревський в III пісні „Енеїди" дав опис пекла за нашими народніми повір`ями.
Слово „п е к л о" загально слов`янське, (пор. пол. ріeklo серб,пакао , слов. pekel лит. рekla давньо-пруське pickulis, угорське pokol — все від слов`ян), і в нас спочатку визначало березову смолу чи дьоготь, — дьоготь цей добувався огнем (пекти, пекло). В одній давній пам`ятці читаємо: Ной „посмоли ковчег пеклом", звідки ясно, що „пекло" — смола. Старогрецьке ад — визначає просто позагробове місце померлих, як давньогебрейське „ш е о л", часте в Псалтирі (напр. 6.6), але новогрецьке асіе» — це вже смоляний ад. Лат.inferi — найнижче місце у світі. Пеклом керує сам диявол, він там господар, і хіба тільки Марко Проклятий заколотить. За народнім повір`ям, у пеклі зовсім нема заліза, а тому й приповідка постала: Тішиться, як дідько цв`яшком (Плавюк 101).
Старші християнські письменники окреслювали гр. ад неясно. Болгарський Архиєпископ XI віку Феофилакт писав: „Що таке ад? Одні говорять, що ад — це підземне темрявне місце, а інші звуть адом перехід душі з видимого в невидимий стан".
 
4. Похорон і його виконання.
Похорон чи похоронний обряд звичайно відбувався вдавнину так, щоб допомогти покійному легко й спокійно прожити на тому світі, а також легче й скоріш попасти до Раю. Це було турботливе вирядження на той світ.
Головні способи Похорону в нас були: палення та ховання (закопування) в землю; про третій спосіб, відомий у інших народів — кидання в воду — звісток у нас нема. Розкопки стародавніх могил показали, що в нас на Лівобережжі померлих палили, а на Правобережжі закопували. Тіло в могилу клали або лежачим, або зігнутим.
На південній Волині й на Поділлі померлих не закопували, але клали на поверхні землі, а зверху насипали могилу, більшу чи меншу. Так ховали й по інших місцях. В Галичині ховали в кам`яних скринях, зложених з кам`яних плит. Пізніше небіжчиків стали палити. Урни з останками знайдені на Волині, на Поліссі, по Дінці. Кістки хованих посипували червоною охрою на знак жалоби. Це за Трипільської культури8.
Коли мерця палили, то вірили, що душа померлого з димом відразу дістанеться на Небо до Раю, бо вогонь легко відділює душу від тіла, і душа спокійно керується на Небо. Арабський письменник першої половини X віку Ібн-Фадлан бачив 922-го року Похорон багатого руського купця в якомусь надволзькому місті9, може в Ітилі або в Болгарі, і описує його так: „Небіжчика тимчасово поклали в могилу, і поставили біля нього напиток, овочі й гусла, а самі стали готовити йому одіж та все інше потрібне, що тривало десять день. Майно померлого за звичаєм поділили на три частині: третину дають родині, третина йде на спорядження одежі небіжчику, а третина на напиток, що його п`ють у день Похорону. Спитали дівчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похованою з ним. Одна зголосилась, і ЇЇ з того часу стали пильно стерегти, а дівчина в ті дні пила й веселилась".
„В день похорону витягли човна на берег, оперли на підпори, а навколо поставили ідолів у формі людей. На човна поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком, і виложили шовковими подушками, а вгорі над лавкою зробили намета. Це все робила баба, що доглядала за цими приго-товленнями, вона ж забиває дівчину; ЇЇ звуть ангол смерті".
„Померлого вбрали як найбагатіше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову зодягли соболеву шапку з золотим верхом і посадили в наметі на лаві, підперши подушками. Біля нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та його зброю. Розтяли собаку, і кусні її поклали теж біля нього; те саме зробили з двома кіньми, поганявши їх перед тим, з двома коровами, півнем і куркою".
„По цьому взялися за дівчину, її тричі підіймали до подібного до дверної притолоки, і вона бачила там померлих своїх батьків і рідню та свого господаря: „Сидить він у Саді (цебто Раї), а Сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, і він кличе мене, — ведіть же мене до нього!" Тоді дівчину повели до небіжчикового човна, вона пороздавала свої прикраси прислужницям, і з чаркою та піснями прощалася з цим світом. Після цього дівчину заведено до намету, і там її задушила баба, доглядачка Похорону, та ще й ножем заколола".
„Тим часом під човном нагромаджено дров. Найстарший небіжчиків свояк запалив дрова, а інші стали за ним теж кидати запалені тріски. За годину згоріло все те. Тоді на тому місці зробили могилу, а в середині поставили березового паля, написавши на ньому ім`я небіжчика й руського князя"10.
По цьому відбулася дуже цікава розмова русина з арабом. Русин сміявся з араба й казав: „Ви, араби, нерозумний народ, — найдорожчу й найша-новнішу людину ви кидаєте в землю, де її поїдають звірі та черва. А ми палимо її в один мент, так.що вона негайно й без затримки попадає в Рай". При цьому русич розсміявся невдержко і додав: „Божа Ласка очевидна в тому, що подме вітер і поможе спалити її в один мент"11. Так врочисто палили головно померлих з вищих класів та багатих, а простих палили простіш.
Отже, ідеологія паління небіжчиків при похороні була та, що цим покійникові дається змога най-скоріше ввійти до Раю. Рай, як бачимо, був загально знаний ще до Християнства.
Арабський історик того ж часу Ібн-Даста свідчить, що коли рус помре, то руси радіють, бо це бог виявив до нього свою ласку12.
Другий арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте докладно описує інший простий звичайний Похорон у слов`ян через палення. Покійника палили, а жінки його на знак жалю, дерли собі обличчя, а коли котра хотіла, то її вішали біля трупа й палили, а потім збирали попіл посудину й ставили на горбі. А по цьому робили поминки.
А щодо Похорону русів, то він пише так: „Як помре хто зо значних, то копають йому могилу, як велику хату, кладуть туди небіжчика, а разом із ним кладуть одіж та золоті обручі, які він носив, ставлять багато страви й посуду з напитком та кладуть гроші. Нарешті кладуть у могилу живу улюблену небіжчикову жінку, а вихід із могили закладають, і жінка вмирає в затворі"13.
Щодо паління жінки, то Ібн-Фадлан свідчить, що воно було добровільним, — за власною згодою. Звичай палення вдови на погребовому вогнищі свого чоловіка прийшов до нас з південного Сходу, а може з Індії. Справді, цей звичай відомий в Індії з найдавнішого часу, і вперто тримався аж до н&-шого часу, хоч проти нього за нового часу сильно виступали. І тільки року 1832-го цей звичай відмінений в Індії окремим законом.
До цього часу, коли вмирав чоловік, то його жінку-вдову зв`язували по руках і ногах і клали на вогнище, — і вона згорала з чоловіком. Рабін-дранат Тагор (1861—1841), славний індійський письменник-філософ описує все це в своєму оповіданні 1892-го року „Магамайя".14.
П`ять років тому (1959 р.) в Індії помер принц Жаббар Син, і його дружина, молода принцеса Та-кур Рані Біранська виконала віковічний звичай „с а т і", самоспалення. Коли принца палили, то вона вирвалася з рук рідних, що держали її, і кинулась на вогнище. І згоріла...-
Тепер знову звичай „саті" оголошений в Індії поза законом.
Наш Початковий Літопис подає, що мерців палили на Лівобережжі, у сіверян, радимичів, вятичів та в кривичів, але описує дуже коротко: „Аще кто умряше, творяху тризну над нимь, і по сем творяху кладу (стоса) велику, і возложать на кладу мертве-ца, і сожигаху, і по сем, собравше кості, вложаху в ссуд мал і поставляху на столпі".
Усі стародавні відомості про палення мерців цілком підтверджені сучасними розкопками на Чернігівщині. Розкопки свідчать, що робили земляне підвищення, т. зв. т о ч 6 к, на нього клали стоса дров, а на дрова померлого, а біля нього зброю, їжу, різні речі, худобу, а трохи далі — трупа жінки, а потім усе це палили й присипали землею15.
На Правобережжі, головно в полян, деревлян та дреговичів, померлого закопували в землю, цебто хоронили його чи ховали, звідси й старе слово „п о х о р о н". Звичайно клали в глибокій ямі, але бувало, що клали й на поверхні, присипуючи землею.
Давні легенди оповідають, що коли був забитий Авель, то Адам довго не знав, що з ним робити; аж Бог послав пташок, які навчили Адама, як треба ховати померлого. Ця легенда попала й до Київського Початкового Літопису, який про це під 986-им роком розповідає так: „І плакастася по Авелі літ ЗО, і не согнй тіло єго, і не уміста погрести єго. І повеліньєм Божиїм птенца два прилетіста, єдин єю (з них) умре, і єдина же іскопа яму, вложи умер-шаго і погребе. Видіша же се Адам і Євга, іскопаста єму яму, і вложиста Авеля, і погребоста й (його) с плачем" (ст. 60 за Іпат. Літ., вид. 1871 р.).
Деякі дослідники вказують, що Похорон у землю постав від того, що цим хотіли забезпечити себе самих від шкоди від померлого, щоб він не встав і не приходив, і звідси пішла й сама назва „ховати" або „хоронити". Ховаючи в землю, при небіжчику клали найрізніші його речі, потрібні йому на тому світі. Покійника клали головою на захід, щоб дивився на схід, і насипали над ним могилу. Але звичаї Похорону були дуже різноманітні, в залежності від місцевини.
Прибраного покійника в хаті клали на почесному місці, де він і чекав виносу, а виносили не через двері, а через зроблену в стіні дірку, — щоб замилити небіжчикові очі, де вхід до хати, щоб часом він не вернувся й не мучив людей. Початковий Літопис під 1015 роком розповідає, що так був винесений з хати й князь Володимир: „Нощью же межи кліт-ми, проймавше помост, а коврі опрятавши, і ужи (шнури) свісиша на землю, возложьша і (його) на сані, і везоша, і поставиша і (його) в Святій Богородиці, і в Церкві, юже бі сам создал" (Іпат. Літ. ст. 90). Так виносили з хати й тіло інших князів.
До могили звичайно мерця везли чи несли на санях, і потім палили чи ховали в землю разом з ними, — щоб покійному легше саньми пробратися до Раю. Провадження мерців на санях до могили — це загальний арійський звичай, добре відомий, напр., в Европі і в єгиптян, а пізніше знаний у всіх слов`ян, у фіннів і ін.. народів16. В глибоку давнину сані вживалися тому, що це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; віз, — до саней доробили колеса, — появився значно пізніше.
Для Похорону сані тягли за шнура, або несли на плечах, або тягли пара чи дві парі волів. Давній список-рукопис XIV віку: „Сказаніє о Святих Борисі й Глібі" монаха Якова XI в. має малюнка: Несуть Святого кн. Володимира на Погреб. Князь лежить на санях головою до заднього сидіння, сані несуть з княжої палати_до Церкви дві особі17. Над другим малюнком напис: „Везуть Святого Гліба на санях в раці (труні) камені", і сані тягне чоловік мотузом, а за саньми йде Єпископ і інші.
Везти покійника на-санях до могили — це був ритуальний звичай, бо так ховали не тільки зимою, але й літом. І, власне` так ховали вдавнину, про що маємо багато відомостей, з XI віку починаючи. Знаємо, що 1015 р. так поховали князя Володимира Великого, так ховали й інших князів не тільки в Україні, але й на півночі, в Московії: там великих князів, царів і цариць відносили до могили в санях18
Князь Володимир Мономах ( 1125 р.) свою „Науку дітям" написав „на далечі путі да на саніх сідя", а це треба розуміти, — готовий до Похорону, до смерти, перед смертю. Знаємо, що Митрополита Київського й усієї Руси Петра, що впокоївся 1326-го року в Москві, везли ховати на санях. Ще й Московського царя Олексія Михайловича несли в Церкву на Похорон на санях. Проф. Хв. Вовк твердить, що „всіх Московських царів до Петра І возили в трунах на похорон на санях літом і зимою" (Студії 341); це були пишні сані, в яких їхали на Похорон і Митрополит чи Патріярх, а також царівни. В відомій картині — сатирі на Петра І (•)- 1725 р.): „Миші кота ховають", кота несуть ховати... на санях.
Іпатіїв Літопис під 1113 роком подає про Похорон князя Михаїла ось так: „Преставився благовірний князь Михаїл, зовемий Святополк, місяца апрі-ля в 16 день, за Вишегородом. І привезоша і (його) в лодьї Києву, і спратавше (прибравши) тіло єго і возложиша на сані" (вид. 1871 р. ст. 198).
Пізніше звичай ховати на санях вищі особи зовсім вивівся, зате позостався серед народу аж до нашого часу. В середині XIX віку на Київщині в Ра-домиському повіті звичай ховати на санях був поширений, а на Закарпатті, в Галичині та на Буковині цей звичай заховався ще й досі.
Поховавши покійника, гріб треба запечатати, щоб померлий більше не виходив і не лякав людей.
По погребі душа в останнє прилітає до свого дому й п`є воду, що ставиться в горнятку на столі, а біля горнятка запалюється свічка. Не добре, коли б прилетіла душа й нікого не застала, тому конче збираються люди на похоронний обід, на якому всі тричі моляться за душу покійного: перед обідом, серед обіду й по ньому. А за чаркою треба згадати про чесноти небіжчика. При цьому обіді конче треба нагодувати й прошаків (старців).
 
5. Похоронні обряди. Голосіння.
Плакання чи голосіння за покійним відоме з найдавнішого дохристиянського часу в багатьох європейських народів, і це голосіння —- це ритуальний обряд20. Уже „Слово о полку Ігоревім" згадує якусь Карну чи Желю, яких дослідники приймають за голосільниць на Похороні. Найстарший запис голосіння з 1551-го року, — його подає Ян Менецій, польський ксьондз, у своїй праці латинською мовою: „Про поганські звичаї прусів, ливів і інших сусідніх народів".
По покійному звичайно плаче тільки рідня, але самі жінки, — чоловіки .ніколи не плачуть. В Західній Україні ще й тепер знані фахові голосільниці чи „плачки", що оплакують покійників. Голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою; у деяких місцях голосіння повторюється при поминаннях померлих. На Лемківщині знаний обряд йойкання: коли померлого засипають землею, то всі присутні, а також усі, хто це почує й на селі, викрикують:
Йой-йой-йой. І голосять, аж поки не закопають покійника.
По деяких місцях України забороняється сильно плакати за померлим, а то він повірить — і вернеться вночі додому.
В давнину плачі над покійником звалися „желенія", наші голосіння. Церква рішуче виступала проти таких голосінь, але спинити їх не могла; пор. „Слово Св. Денисья о желіющих", XIV віку21. Як ховали гетьмана Івана Мазепу в серпні 1709-го року в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й голосили22.
Голосіння над покійниками відоме з найдавнішого часу як на Сході, так і в Европі. Про голосіння згадує вже Біблія. Так, у Книзі Буття 23. 2 читаємо: „І прибув Авраам голосити над Саррою та плакати за нею". Як бачимо, в глибоку давнину голосили й чоловіки. У Пророка Амоса 5. 16 знаходимо: „І покличуть селян на жалобу й голосільниць, що знають плачливі пісні."
Але ранитися на тризні Біблія забороняє. Вона наказує: „Не робіть на своєму тілі нарізу за душу (померлого), і не робіть на собі наколеного напису" (З М. 19. 28).
Найстарша в нас відомість про голосіння — це те, що подає Іпатський Літопис про кн. Ольгу під 945 роком (ст. 36): Ольга просить учинити тризну на місці, де був розірваний кн. Ігор, „да поплачюся над гробом єго". І коли вчинили тризну, вона „плакася по мужи своєм". Безумовно, тут справа голосіння.
Це саме дуже поширене було і по Европі. Скажемо, в „Трістан і Ізольда" читаємо: „Мати й дочка чергою керували погребовим голосінням жінок"28.
Московський цар Петро І року 1715-го заборонив „непристойньїй і суєв`врньїй обьічай вьіть, при-говоривать й рваться над умершими".24 Звичайно, це більшого впливу не мало.
 
6. Тризна.
Літопис розповідає, що над похованими сипали могилу й справляли тризну, цебто справляли похоронні поминки, пили й їли, а на могилах багатих робили ще й різні гри, а на тризнах по князях були й військові бої. Душа покійного ще була тут, і тішилася грами. Спочатку тризну справляли тільки по військових, і значно пізніше вона обернулася на похоронний пир.
Найстаршу вістку про тризну в слов`ян подає візантійський письменник VII віку Теофилакт, який оповідає,` що візантійське військо, прийшовши 590-го року на землю слов`ян, знайшло ватажка їхнього п`яним, бо він справляв похоронний обряд по своєму братові. Візантійський історик X віку Лев Диякон свідчить, що воїни Святослава (942-972) поховавши побитих, кидали в Дунай немовлят та півнів, цебто приносили жертви воді. В Іпатієвому Літопису описується тризна по князю Ігореві під 945-м роком (ст. 36).
„І послала Ольга до деревлян, кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля міста там, де ви вбили мого мужа, щоб мені поплакати над гробом його, і справлю тризну по моєму мужеві. Почувши це, вони звезли дуже багато меду". Узявши небагато війська, „Ольга прийшла до його гробу, і плакала за своїм мужем. І наказала людям насипати велику могилу, а як насипали, наказала творити тризну". За тризною деревляни сильно повпивалися, і Ольга, наказала їх перебити.
Року 969-го Ольга померла, а перед тим наказала „не творити тризни над собою".
Звичайно, християнська Церква скрізь боролася проти тризни, але наслідки були малі, — залишки тризни позосталися (в зміненій формі) і до сьогодні.
На т. зв. Стоглавому Соборі 1551-го року в Москві постановлено, щоб тризни не чинити. До актів записано, що на цвинтарі „по гробом начнуть скакати, і плясати (танцювати), і в долоні бити, і піти пісні сатанинські".25.
„Лексикон" 1627 р. Панви Беренди на ст. 259 вияснює: „Трйзнище — містце, гре бивают поєдинки, або ширмірства, або боіованя, витечки... й инши таковии... Тризник — ширмір, або тот, що на игриску ест".
Тут же на ст. 36 про крики на тризні подається: „Воскликновеніє: вьікриканьє, похваленьє, гуденьє, хлипаньє, кричаньє, вьітьє, гук, гуканьє як по умерлому".
Царство мерців було далеко за морем, куди вела річка. Ось тому вдавнину часто клали мерця і в човна, чи в видовбане дерево, щоб цим човном небіжчик легше діставався річкою до Раю. Взагалі гріб і човен здавна були об`єднані. Як ми бачили вище, Ібн-Фадлан описує обряд спалення багатого руського купця в 922 році в човні. І взагалі наша „домовина" — це стародавній човен.
А то ще князів палили чи ховали верхи на коні, щоб конем легше й скоріше дістатися до Раю. Зразком похорону в човні треба вважати і похорон, який зробила кн. Ольга деревлянським послам до неї.
„Найдавніша форма гробу (колоди) та сама, яку мала в глибоку давнину лодка — видовбаний човен"19.
Стародавні назви скрині для покійника: 1. Деревище —г бо видовбувався човен з грубого де-` рева. 2. Домовина — дімок для небіжчика. 3. За-хідньо - українська назва: труна, часом трум-н а, з польського Ігшппа, з нім. ТгиЬе — скринька.
Засипавши Покійника, могилу його запечатували, — привалювали великим і тяжким каменем, щоб не міг виходити з могили й лякати людей. Це дуже давній східній звичай, пор. Єванг. Матвія 27. 60, 28. 2 і ін.
Похоронний обряд був довгий й різнорідний, і мусів бути ввесь неодмінно виконаний, бо інакше душа покійника полишалася на землі й блукала неприкаяною. Звичайно все потрібне при Похороні робили чужі, бо на своїх мерлець би й погнівався, що хотять його позбутися, а свої тільки голосили, і навіть землі на могилу не кидали.
В сучасному українському похоронному обряді полишилося ще й тепер дуже багато старовини. В цьому обряді кидається у вічі, що багато робиться такого, щоб забезпечити себе від повороту мерця; зрештою, це саме бачимо і в інших народів світу. Поки мерлець лежить у хаті, припиняється всяка робота, крім тієї, що необхідна для Похорону; хто робить для Похорону, тому не вільно брати жодної заплати за це, не вільно й відмовлятися від цієї роботи. Хата під час Похорону не мететься, — мететьс* по Похороні, а сміття виноситься на безлюдне місце. Від часу смерті аж до кінця Похорону всі чоловіки ходять при мерцеві й на подвір`ї без шапок.
Покійника до могили несуть завжди ногами наперед, а люди йдуть ззаду, щоб він їх не бачив, бо кого побачить, то може собі вподобати. В деяких місцях України при Похороні вживають речей переважно кольору білого, білим покривали труну й волів; для військового, навпаки, кольор був червоний. Подушку в труну набивають не пір`ям, а стружками з дощок, що з них робилася труна. Є повір`я, що на гріб не можна вживати нічого з металу, напр. цвяхів, бо все мусить зогнити з небіжчиком. Взагалі, при Похоронах і при самому небіжчикові є чимало всяких повір`їв; напр., якщо вдова хоче вийти незабаром заміж знову, то мусить непомітно потягти небіжчика за ноги. Кому зуби болять, беруться за небіжчиків палець, і біль минає.
Труну для мерця в багатьох місцях України ще недавно видовбували з стовбура дерева, розколотого надвоє, як човна, і така труна зветься „д е р ев и щ е". В Галичині в труні (тут кажуть трумва чи трунва) часом роблять дірочку, щоб душа час-від-часу могла прилетіти до свого тіла. Коли несуть покійника, на труну кладуть хліб, — виряджають у далеку дорогу.
У деяких місцях України в похоронному обряді помічаються заходи вернути мерця до життя (Грушевський: Іст. Літ. 1. 115), чому знущаються над його тілом, щоб змусити ожити (там само). Родичі померлого конче сидять при тілі аж до Похорону, — чи часом не вернеться душа до тіла.
Взагалі похоронний обряд і тепер справляється в нас за давніми звичаями, помішаними з новими. Як хто конає, то` неодмінно в руку йому дається засвічена свічка, і взагалі пильнується, щоб хто не помер без свічки. Коли людина вже помре, то душа відходить від тіла, і про це треба сповістити всіх церковним дзвоном, що зветься подзвіння або її о д у ш ш я.
Для зазначення „померти" в українській мові створилося багато слів: найчастійше — померти, але також: переставитися (на інший світ), упокоїтися, опочити, Богові душу віддати, минутися, зча-суватися; зневажливо: дуба дати, одубіти, опрягтися, ґиґнути, окочуритися, дриґнути, витягти ноги й т. ін. Хто близький до смерти, то говорять: стає на Божу дорогу. Божа дорога — дорога з цього світу на той світ.
В нашій літературній мові панує умерти," вмерти, померти. Про духовних осіб: упокоїтися. Іпатіїв Літопис 158: В се же літо преставися Єпископ, — переставився в інший світ.
Марко Вовчок часто вживала переставитись: Душа праведна представилась II. 59, Полежав та й переставився 139.
У „Синах землі" І. Кирияка 1939 р. знахЬдимо зах. укр. форми: Були б ви минулися вночі т. III. 208, Мало не минулася 148, Без свічки зчасувала 201.
У „Кобзарі" Т. Шевченка зневажливе: застогнав поганець, та й опрігся 217. Пор. у Гулака-Арте-мовського: Коли на панщині душа не опряглася 400.
У того ж автора: Узяв його кисйм 409 (татарське слово, смерть).
Українська мова знає й подвійні вирази на „померти". Дуже часто: дуба дати (застигнути як дуб), витягти ноги (від агонії) і ін.
В „Енеїді" Котляревського 1798 р. Тут Ренгус душу ізригнув 91. Душа із тіла вилітає 92. Гулак-Ар-темовський: Що не роби, то все одкинеш ноги 393. Е. Гребінка: Махне, — і жаба цицьки дасть 473. Свид-ницький: „Люборацькі": Господь прийняв їх до себе 67.
Мерця кладуть у труну, що ще зветься здавна деревище, дубовище, а взагалі — домовина. Вдавни-ну домовину вистелювали пухом, звідси й поговірка пішла: Земля йому пухом чи пером. Коли покійник іще в хаті, то від нього треба відходити назадгузь, задкувати, цебто дивлячись на нього.
Саме слово „тризн а" загально-слов`янське, ст. сл. тризна або трьізна, — боротьба, змагання, герць, окремо-врочисті поминки на честь небіжчика. В XI в. відомі слова: тризник-ь — борець, боєць, тризнище — місце тризни, арена, тризна — боротьба, тризновати — чинити подвиг, чинити змагання, тризнь — боротьба, змагання, тризньник-ь — борець і т. ін.
Як залишок стародавньої тризни позостався в нас по деяких місцях України звичай тішити покійника піснями та танцями, що звичайно робить молодь у гуцулів26, а часом на Поділлі, на Уманщині й ін. місцях. На могилах у бойків ставлять горшки з водою, — вода для небіжчика, або це залишки тризни (Вовк: Антроп. 117).
Тепер на похоронах і на поминках померлих уживають конче т. зв. коливо, — розварена пшениця чи ячмінь, облиті медом. Коливо несуть при похороні перед труною, і ним починають похоронний обід. Це ще дохристиянський звичай, що прибрав собі грецьку назву, — ЬоІІуЬоп, ст. сл. Коливо.
На Великдень, коли поминають небіжчиків, не можна казати на них померлі, бо вони присутні й чують, що про них говорять.
Тризни чи поминки покійного справлялися першого року кілька раз, але перші були найпишніші, щоб задобрити небіжчика. Про річні поминки в русів згадує арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте, і каже, що в ці поминки брали кухлів з 20 меду, несли на могилу й там родина пила та їла. При кожних поминках звичайно досипу-вали могилу над покійним, і вона все росла.
 
7. Церковні поминання й повір`я.
Пізніш, за християнського часу були встановлені різні поминки покійних, напр. по т. зв. „роди-тельських" суботах перед м`ясницями й Трійцею, й ін., і справлялися дуже бучно. Так, т. зв. Стоглавий Московський Собор, 1551 р. скаржиться, що в Тро-їчну суботу по селах і менших містах сходяться чоловіки й жінки на могилки, і плачуть тут з великим криком, а по плачі починають грати скоморохи та дудники, а люди танцюють, і в долоні б`ють, і сатанинські пісні співають (розд. 41 питання 23).
Коли поминають небіжчика, тоді його душа навідується додому. За Різдвяною Вечерею небіжчики поминаються неодмінно, і сядаючи за цю Вечерю, треба конче продмухати своє місце, щоб часом не сісти на душу родича, що збираються на Святу Вечерю. На цій Вечері полишається для померлих на цілу ніч кутя з мисками й ложками на столі, або ставиться на вікно, а по кутках розкидаються боби.
Особливо врочисто справляють поминки померлих на початку Фоминого тижня, — це т. зв. Проводи; правда, вони справляються не в один день (в Галичині буває й другого дня Великодня). Це Великдень для померлих. Цього дня господині й господарі по обіді несуть паски, крашанки, м`ясиво й ін. "на гробки", правлять там Панахиди по померлих, і врочисто бенкетують, за кождою чаркою згадуючи небіжчиків і ллючи горілку й на гробки. На могили кладуть крашанки, а то й закопують їх до могил. Діти й старці можуть забирати ці крашанки, проказавши Молитву за померлого.
Митарства.
Подам ще відомості про позагробове життя на основі церковного Передання, як воно відбилося в Житттях Святих та в творах Отців Церкви. Передання це дуже старе, і дуже рано перенесене було з Християнства до нас, і в нас змішувалося зо своїм дохристиянським, творячи апокрифічні передання. Церква встановила Молитви за небіжчиків на 3, 9 й 40 дні, а також на півріччя й рік по смерті.
Преп. Макарій Олександрійський (ЗОЇ—91) бачив видіння, і йому Анголи розповідали, що два дні по смерті душа позостається на землі, де хоче, разом зо своїми Анголами. Звичайно цей час вона проводить біля свого дому, де ще лежить її тіло. А третього дня Спаситель наказує вознести душу на Небо, на поклін Богові. По цьому шість день показують душі численні Оселі Святих і красоту Раю, після чого Анголи, на дев`ятий день, знову возносять душу на другий поклін Богові.
По цьому Бог наказує показати душі ад зо всіма його муками, і душа оглядає його ЗО день. А на 40-й день душу втретє возносять до Бога, і Він призначає їй ад чи Рай. На дні цих трьох поклонів душі Богові й установлені перші церковні поминання небіжчиків.
Душа, коли возноситься на Небо, стрічає по дорозі багато перешкод, осібних застав, що звуться митарствами. В житті Св. Василія Нового 944, пам`ять його 26 березня) преподобна Федора, що допомагала Святому в старості (жив сто літ), явилася по своїй смерті й розповіла в сні учневі Св. Василія, Григорію, що душа її терпіла, розлучившися з тілом, — вона найдокладніше змалювала всі митарства. Митарства — це митні застави, де грізними митниками стоять демони.
Кожна християнська душа, чи праведна чи грішна, мусить пройти всі митарства. Душу супроводять два Анголи, а на всіх митарствах стоять демони з найдокладнішим списком гріхів небіжчика ще з дитячих літ починаючи, і, мов справжні митники, не пропускають душі далі, поки Анголи не викуплять гріхів добрими вчинками душі.
Усіх митарств 20, згідно з родом гріхів, — кожне митарство для окремого гріха. Ось ці митарства: 1. гріхи язика, 2. брехня, 3. осуд і клевета, 4. обжир-ство та п`янство, 5. лінощі, 6. крадіж, 7. грошолюбство, 8. лихва, 9. неправда, 10. заздрощі, 11. гордощі, 12. гнів, 13. злоба, 14. убивство, 15. чари, 16. блуд, 17. перелюб, 18. гріх содомський (мужолоство, ско-толожство й под.), 19. єресі й 20. жорстокосердя. На кожному митарстві демони пригадують зо списків душі найменші грішні дрібниці, і намагаються забрати її до себе. І тільки та душа, що пройде всі митарства переможною, приходить у Рай. Про митарства розповідає й Св. Кирил Олександрійський (у 444 р.) у своїм „Слові на ісход душі".
Таким чином, митарства — це перший суд над душею ще перед Страшним Судом. Як тільки но душа розлучається з тілом, демони, як ті мурини, вже товпляться біля неї й чатують її вихід, але душу стереже її Ангол-Хоронитель.
І тут же приходить смерть, — страшний скелет з косою. Як би хата щільно не зачинена була, смерть усе таки влізе до неї й на приказ Ангела спинить страждання людині. В видінні Св. Федори X в. смерть описана так: „І от прийшла смерть, рикаючи, як лев. Вигляд її був страшний: вона мала деяку подобу людську, але тіла зовсім не мала, а була самі тільки кості. При собі вона мала всякі знаряддя мук: мечі, стріли, списи, коси, серпи, залізні роги, пилки, сокири, рубанки, й інші, нам незнані знаряддя".
Загальноукраїнська поговірка каже: „Блідий, як смерть!" Або „Поблід як смерть!" „Бліда як смерть" (Нечуй І. 347).
Гулак-Артемовський на смерть каже: Кирпата свашка, кирпата, кирпа (Твори, 398, 399).
Народне повір`я твердить, що цілий великодній тиждень двері Раю широко відкриті, і тому, хто помре цього часу, йде просто в Рай. Це вірування ввійшло й до Київського Церковного Требника, і тому Царські (Райські) Врата цього часу не зачиняються. Але великоднього тижня, твердять у народі, звичайно помирають люди праведні.
Іван Нечуй-Левицький у „Кайдашевій сім`ї" розповідає таке: „Хто умре на Великоднім тижні, той піде просто в Рай. Бо на Великоднім тижні Царських Врат не зачиняють і в Церкві, і в Раю, — душа через Царські Врата так і полетить просто в Рай" (ст. 135).
Це дуже старе передання, і згадка про нього записана в Требники київського видання, починаючи з Требника М-та Петра Могили — 1646-го року.
Із смертю пов`язано дуже багато різних повір`їв та звичаїв.
З дуже давнього часу по всьому світі поширене повір`я, що коли хворий відвертається до стіни, то він скоро помре. Основа цього — Книга Пророка Ісаї 38. 2: „І відвернув Єзекія обличчя своє до стіни, і помолився до Господа". І тільки чудом видужав.
Іпатіїв Літопис подає, що року 1147-го кияни вбили свого князя Ігоря. Є повір`я, що кусочки тіла чи одежі вбитого дуже цілющі в хворобах. І збігалися люди до свого вбитого князя, і „брали з крові його, і з покрова, що був на ньому на тілі його, на спасіння собі і на зцілення". І досі скрізь поширине це, а також мотузка, на якій повісився хто, — її люди розхоплюють, бо вона сильно цілюща...
З найдавнішого часу самогубці позбавлені християнського Похорону, — їх ховають не на Цвинтарі, а при ньому. Про це Нечуй-Левицький (Твори І. 482, Львівське видання) подає: „На великому трахту на розпутті ховають вішальників та шибеників".
 
8. Повір`я про смерть у творах наших письменників.
Наші письменники у своїх творах завжди багато передають найрізніших народніх повір`їв, а в тому і про смерть. Я подам тут для прикладу хоч кілька.
Марко Вовчок: „Він кинувся до віконця — одсунув, кинувся до дверей — відчинив" (т. III. 71), — це щоб душа легче вийшла з тіла при вмиранні.
Ольга Кобилянська: „Земля" 1901 р.: Не можна ховати під ніч: переходити в другий світ треба при Божім світлі, вдень 309. Умерлий не матиме на тім світі супокою, як за ним побиватися 317. Умерлий в перших днях буде являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла 320. Умерлий ходить і блудить по світі, коли без свічки переставився 336. Що за місячна нічка! Аби добра душечка не блукала 290.
П. Мирний, том II: Душа, кажуть, до дев`ятого дня літає по світу. Відьма довго вмирає, — тиждень 448.
Н. Рибак: „Переяславська Рада" 1949 р.: Попросила, щоб у чоло поцілував, як небіжчицю 357.