Apologet

Актуальність. Кінець ХХ ст. приніс великі істотні зміни у духовно-релігійному житті нашої держави і суспільства. Припинився наступ атеїзму на релігію й особливо Православну Церкву. В Україні було проголошено свободу совісті, що у свою чергу передбачає свободу віросповідань. В таких умовах почала відроджуватися і Церква. Але духовно-моральний вакуум у свідомості нашого пострадянського суспільства почали заповнювати принципи західної секуляризованої ідеології. Ця сучасна європейська ідеологія, яка ще в ХІХ ст. здійснила поворот від духовних цінностей до матеріальних і відкинула уяву про Бога як Особу, шаленим наступом через засоби поширення інформації несе із собою відверто антихристиянський дух сповнений найщирішою пропагандою насилля, аморальності та розпусти. Разом із тим ця “культура” шукає шляхів подолання зросту населення, ненависті і різного роду жахливих гріховних спотворень. Вона поставила на порядок денний не віру, а мораль. Європейська секуляризована культура, відкинувши християнського Бога, залишила лише християнську мораль, яку чомусь назвала загальнолюдською.
Саме цьому наступу аморальності і духовного невігластва протистоїть Православна Церква в Україні, окрім того долаючи різні політичні перешкоди. Сьогодні як ніколи від пастирів Церкви вимагається богослівська освіченість, і духовно-моральна досконалість у звершенні свого душпастирського служіння. Тому, якраз пастирське богослів’я сьогодні повинне розвиватися, і більш широко викладатися в духовно-навчальних закладах. Ця богослівська дисципліна з кожним роком охоплюється новим спектром проблем, тому при своїй незмінній православній догматичній основі повинна постійно розвиватися. Отже, автор вважає за необхідність, в міру можливості, показати богослівсько-історичний розвиток душпастирської педагогіки і напрацювання в цій ланці пастирського богослів’я на сучасному етапі. Також підкреслити. що пастир є не просто педагог і вчитель, а перш за все носій Божественної благодаті, отриманої у таїнстві Священства. Божа сила діє через нього і доповнює та звершує його душпастирське служіння. Це є важливий момент душпастирської педагогіки.
Предмет дослідження. Предметом дослідження цієї роботи є Православна пастирологія, її витоки і догматично-історичні підстави розвитку в галузі педагогіки. Також погляди на душпастирську педагогіку богословів (зокрема, пастирологів КДА), котрі найближче стоять до пастирських проблем нашого часу.
Об’єктом дослідження є джерела пастирського богослів’я, зокрема, ті головні моменти, які містяться в Євангелії і посланнях апостолів. Пастирологічні праці отців і вчителів Церкви та богословів, які працювали в цій галузі в ХІХ – на початку ХХ ст. ст. Особлива увага приділяється їхнім поглядам на душпастирську педагогіку в справі виховання дітей та молоді, та праці пастиря в сучасних умовах.
Метою роботи є показати, що джерелом православної душпастирської педагогіки є перш за все Божественне одкровення і християнське антропологічне вчення, яке базується на ньому. богослів`я. Також допомогти сучасним пастирям у подальшій праці в галузі душпастирської педагогіки, зважаючи на її важливість і необхідність для нормального існування і розвитку нашого суспільства та держави.
Історіографія. Дана робота є тільки спробою зібрати і підсумувати вже існуюче в Православ’ї вчення у галузі душпастирської педагогіки. Тому вона базується на відповідних працях отців і вчителів Церкви та богословів ХІХ – початку ХХ ст. ст. серед них можна назвати: Макавейський М., Миролюбов М., Митроп. Антоній Амфітіатров, прот. Зеньковський В., прот. Шавельський Г., Стрижев А., прот. Ярмусь С., і інші.
Практичне значення праці полягає в тому, щоб виділити із загального спектру проблем пастирського богослів’я питання душпастирської педагогіки і підштовхнути майбутніх дослідників до праці в цій галузі православного богослів’я.
Структура роботи. Робота складається із Вступу, чотирьох розділів і Висновків. На останок указано перелік використаної літератури і подано список скорочень.
У вступі викладені основні напрямки дослідження. Розділ І подає джерела православної пастирології і показує її розвиток та зв’язок з іншими богослівськими дисциплінами. Розділ ІІ звертає свою увагу на виховання в Церкві дітей та молоді. Розкриває його джерела у Євангелії і посланнях апостолів та працях отців та вчителів Церкви. Розділ ІІІ подає проблеми душпастирської педагогіки в ХІХ ст. і погляди на її вирішення видатних пастирологів КДА. Розділ ІV намагається показати і в деякій мірі вирішити проблеми праці православного пастиря в сучасному українському пострадянському суспільстві.
Розділ І. Пасторологія в Церкві Христовій і її історичний розвиток як науки.
Пастирське богослів’я – це наука про мистецтво пастирствування. Коли ми говоримо про пастирство, то торкаємось різних напрямків богослів’я. Була певна частина богословів, які цю науку не вважали за богословську дисципліну, а лише як мистецтво. Предметом пастирського богослів’я є все те, що відноситься до пастиря, як до особистості, яка проживає в певному суспільстві. Священик може бути або провідником Божої благодаті або ж навпаки – перешкоджати її проходженню до людей. Дорогу, яку слід пройти кожному священнослужителю, вже пройшов Пастироначальник Господь Ісус Христос. І тому шлях як для мирян так і для духовенства, завжди один: це життя у Христі, яким воно розуміється і повинно бути в Православній Церкві. Пастирське богослів’я займається суто важливими сторонами християнського життя і віри, але воно бере їх у тому аспекті, котрий безпосередньо пов’язаний з роллю, покликанням і служінням православного пастиря.
Пастирське богослів’я – це поєднання конкретного пастирського служіння з тою достатньо широкою, різносторонньою галуззю, котру воно охоплює, створює труднощі для визначення меж даної науки. Саме тому довгий час воно знаходилось немов на положенні пасинка, серед інших уже сформованих богословських дисциплін. Перші пастирські настанови Ісус Христос дав апостолам, коли послав їх проповідувати Євангелія всьому творінню (Матф 10: 5 - 42). Ці настанови пояснювали апостоли і їх, послідовники, святі отці та інші церковні письменники. Через багато століть немає згадки про пастирське богослів’я, як окрему богословську дисципліну, правила і засади цієї науки викладались або у випадкових листах, або разом з іншими галуззями богослів’я, і вже наприкінці 18 століття пастирське богослів’я виступило як окрема, самостійна богословська дисципліна. Історію пастирського богослів’я на заході, західні богослови ділять на 3 періоди: 1 Період Апостольський і Патристичний; 2 Період Схоластиків і Містиків; 3 Період після схоластиків.
І Період Апостольський і Патристичний. Святий апостол Павло в своїх посланнях до Тимофія і Тита поклав основу пастирського богослів’я, а своєю апостольською діяльністю показав, як це слід утілювати на практиці. Святі отці були душпастирями в слові, в житті і в листах. Щира любов до ближнього і піклування про спасіння душ було основною і єдиною темою в їх творах. Вони не викладають систематично мету пастирського богослів’я, але їх, листи містять багато корисних повчань для душпастиря. Церква наголошує на тому, щоб пастир був добре обізнаний у Святому Письмі й з творами святих отців і вчителів Церкви, в котрих знайде велике і невичерпне джерело для душпастирської діяльності. Після смерті святого Григорія Богослова богослів’я, як явище, взагалі занепало, це стосується як сходу так і заходу.
ІІ Період Схоластиків і Містиків. Після святих отців, вважають західні богослови, великий внесок у розвиток богослів’я зробили схоластики і містики. Цей період був аналітичний і відноситься він до середніх віків. У школах розвивається Церковне право, моральне богослів’я та екзегетика і у зв’язку з цим звертається увага і на пастирство. Схоластики, основуючись на творах святих отців, намагалися теоретичні висновки застосувати практично, а містики акцентували свою увагу на тому, щоб цей предмет був ужитий для розвитку внутрішнього духовного життя.
ІІІ Період після схоластиків. В цей період почали з’являтися нові теорії щодо душпастирства. Одні надавали пастирському богослів’ю більш аскетичний характер, інші вбачали в ньому як безпосередні вказівки й обов’язки для кліра. Цей період протривав до 1777 року допоки імператриця Марія Тереза не видала указу, щоб пастирське богослів’я, як окрема богословська дисципліна викладалась при Університетах Австрії та Німеччини.
В цей час велика увага пастирському богослів’ю приділяється на Русі в лоні Руської Православної Церкви. Першим твором Пастирського богослів’я є “Книга про обов’язки приходські”, виданий він був у 1777 році з благословення Святійшого Синоду, в Петербурзі. Авторами цієї книги є дві особи: єпископ Смоленський Парфеній і архієпископ Могилевський Георгій. Ця книга є зводом інструкцій, практичною настановою для приходського священика. В 1807 році видається книга “Скорочений катехизис для священно й церковнослужителів”, склав цю книгу митроп Платон Левшин. З назви видно, що ця книга є практичним керівництвом для пастирів. Мала вона великий ужиток і була перекладена на англійську мову. В 1784 році в Лейбці була видана праця єпископа Феофілакта Горського, яка мала назву “Догмати християнської православної віри в богословському вченні”. Вона була написана латинською мовою. Вона вміщувала в собі і догматику, і моральне богослів’я з віровченням та з практикою. Після реформи духовних шкіл, з’явилися майже одночасно два курси Пастирського богослів’я. Перша праця належить архієпископу Антонію Амфітіатрову і видана була в 1851 році, вона уявляє собою курс лекцій з пастирського богослів’я. Друга праця видана була в 1853 році під назвою “Пастирське богослів’я”. Автором є архієп. Кирил Наумов. Ця праця була першим досвідом викладення пастирських обов’язків, за що архієпископ Кирил отримав ступінь доктора богослів’я.
Відомий письменник Стурдза А. А. видав в 1840 році “Листи про обов’язки священичого сану”. Також він писав праці на богословські та церковні теми. В його праці проглядалась концепція більш практичного характеру ніж систематичне викладання предмету. Для нас дуже цінними є праці видатного професора Київської Духовної Академії В.Ф.Певницького. В кінці 19 століття він випустив цілу низку книг, котрі по суті доповнювали одна одну. Вони вміщують у собі корисні настанови у пастирському служінні. Перша книга має назву “Священик” видана була в 1897 році у Києві, друга книга “Священство” також видана була в цьому році. Книга під назвою “Служіння священика в якості духовного керівника прихожан” вийшла в 1898 році у Санкт-Петербурзі. Вагомим внеском у розвиток пастирського богослів’я слід вважати лекції ректора Московської Академії Архім. Антонія Храповицького. В них проглядається повернення до старої церковної традиції, до духу святоотецького пастирствування. Але, на жаль, архім. Антоній не залишив після себе повної системи Пасторології. Його лекції друкувалися уривками в окремих статтях. В 1930 році в Софії вийшов курс лекцій протопресвітера Г.І. Шавельського “Православне пастирство”, в них містяться основні завдання пастирського служіння. Зокрема, він звертає свою увагу на виховання дітей та молоді в християнському дусі. Показує, як слід залучати їх до віри, до Церкви, і взагалі дає настанови про те, як і в якому дусі повинно проходити пастирське служіння.
В 1957 році в Парижі виходить праця Архім. Кіпріана “Православне пастирське служіння”. Ця книга уявляє собою уривки із лекцій, котрі він прочитав у Паризькому Православному Богословському Інституті. Слід додати, що Пастирське богослів’я вводиться в курс духовної академічної освіти лише з 1814 року у складі Морального богослів’я під назвою “Християнське благорозуміння”. З 1860 року Пасторологію приєднують до Гомілетики, а з 1884 року – до Пастирської педагогіки.