foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Церковно-політичні стосунки Росії та держав Балканського півострова
 
Протягом всього XIX століття, ключове положення в геополітиці Російської імперії займали країни Балканського півострова. Беззаперечним являється той факт, що балканська політика Росії була тісно пов’язана з теорією „Москва – III Рим”, що на той час трансформувалася в панславянську політику імперії. Свій вплив у Балканських країнах Росія особливо прагнула посилити, на противагу Австрії та (в меншій мірі) Німеччини, після Кримської війни (1853 – 1856). Російський панславізм до певної міри знаходив підтримку у слов’янських народів[197, с. 192]. Тому що, після втрати політичної та церковної незалежності, більшість Балканських народів були під подвійним гнітом. З однієї сторони, слов’ян всіляко притискала турецька влада, а з другої – Константинопольська Патріархія намагалася повністю еллінізувати підвладні народи. Різку політику Царгородської Патріархії, щодо національно-культурного життя слов’янських народів, можна побачити на прикладі Болгарії. В усіх великих містах цієї країни на єпископських кафедрах перебували греки. Болгари лише у виключних випадках могли добитися архієрейства (і то лише еллінізовані болгари). На початку XIX століття в болгарських містах вже не було ні одного храму, де на богослужінні звучала б рідна мова. Лише в сільській місцевості залишилася болгарська мова[167, с. 342]. Грецьке духовенство дуже зверхньо ставилося до місцевого населення і піклувалося більше про задоволення власних матеріальних потреб, аніж духовних потреб своєї пастви. Цьому сприяла і введена турецькою верхівкою система продажу єпископських кафедр. Внаслідок чого, єпархії діставалися багатим фанаріотам, котрі прагнули повернути собі втрачені суми і збирали з новопридбаної пастви всілякі податки[167, с. 343]. В середині 20-х років XIX-го століття, під впливом революційних подій в Греції та чергової російсько-турецької війни, на Балканах істотно пожвавився національно-визвольний рух, який не оминув і церковної сторони життя балканських слов’ян. Національне і церковне відродження болгар почалося із просвітницького руху серед населення, під проводом національного духовенства, але вищі ієрархічні посади, як і раніше, були зайняті виключно греками. Після Кримської війни, під тиском європейських держав, уряд Туреччини в 1856 році прийняв важливий документ, під назвою Хатті-Хуммаюн. Згідно цього акту, турецький уряд зобов’язувався полегшити стан поневоленого Портою християнського населення „однаково любого султану”[13, арк. 2]. В самій Константинопольській Патріархії планувалися істотні зміни в церковному управлінні, нібито для покращення стану Православної Церкви у турецьких володіннях. В 1858 році, за ініціативою турецького уряду, в Константинополі було скликане Церковно-народне зібрання, яке мало прийняти ряд реформ в церковному управлінні Вселенської Патріархії. Це зібрання надало можливість представникам болгарського народу відкрито виступити проти правопорушень грецького єпископату серед слов’янського населення. Однак, шляхом виборчих маніпуляцій грекам вдалося зменшити кількість болгарських представників на Зібранні до чотирьох осіб, з яких троє відразу ж з протестом залишили засідання. Протести єдиного депутата від болгарського народу не дали суттєвих результатів. На його справедливі протести – проти зловживань на виборах депутатів до Церковно-народного зібрання, проти недопущення болгар до єпископського сану, проти неприйняття болгарської мови у школах – грецькі архієреї відповідали, що болгарського народу ніколи не було, що болгари – це ті греки, які асимілювалися з варварським населенням[190, с.136]. На кінець 50-х років перипетії греко-болгарської боротьби надзвичайно загострилися, як в Константинополі, так і в різних місцевостях Болгарії. Росія тоді стояла осторонь подій в Константинополі і на Балканах, в зв’язку із поразкою у Кримській війні і втратою багатьох привілеїв у справі протекторату над християнами Османської імперії. Однак, вона не послаблювала своєї уваги до Східних Церков, а особливо до народів Балканського півострова. Через Константинопольську дипломатичну місію Росія мала можливість слідкувати за подіями на Балканах і в Стамбулі та навіть впливати на деякі рішення Патріарха. Надзвичайно велику роль в цьому відігравав митрополит Московський Філарет (Дроздов). Стоячи на суто канонічних позиціях, владика давав мудрі поради щодо того чи іншого питання, винесеного на розгляд Зібрання[13, арк. 2]. В 1857 році представники російської дипломатичної місії повідомляли про загострення греко-болгарського конфлікту. Болгари не бажали грецьких архієреїв, але їх погляди розділилися. Одна частина константинопольських болгар вимагала митрополита адміністратора, залежного від Вселенського Патріарха, а інша партія вимагала незалежного патріарха „рівного з іншими, як і було раніше”[21, арк. 25]. Патріархія висувала наступні контраргументи: болгари без її підтримки не встоять проти протестантської і католицької пропаганди і занепадуть остаточно (при тому, що більша частина вірних Вселенської Патріархії складалася із болгарського населення); грецька ієрархія не утискала болгар, адже вихідці з болгар були навіть Вселенськими патріархами; на той час Патріархія нараховувала дев’ять єпископів болгар (щоправда лише два із них, володіли болгарською мовою, всі інші були повністю еллінізовані)[21, арк. 25]. Слід зауважити, що аргументи Константинопольської Патріархії дуже схожі на теперішні аргументи РПЦ щодо вимог українського народу надати можливість без перешкод створити Помісну Українську Православну Церкву, якщо врахувати і те, що болгари складали найбільшу частину Вселенської Патріархії.
Увага Росії, в першу чергу спрямовувалася на поширення свого впливу серед балканських слов’ян через покращення стану існуючих освітніх закладів і відкриття нових (особливо це стосувалося духовної освіти, яка була в незадовільному стані, як на Балканах, так і в Константинополі). Ще в 1854 році в Москві було створене товариство „Болгарська Московська дружина” з метою ознайомлення росіян з Болгарією, сприяння розвитку болгарської літератури, заклику болгарської молоді до Москви для вдосконалення в науці тощо[21, арк. 1]. В Стамбулі діяло досить престижне Халкинське богословське училище, але декотрі студенти, по закінченні його, йшли на навчання до протестантських закладів країн Західної Європи. В зв’язку з цим, російські дипломати зверталися до Синоду, з проханням спростити умови вступу до Російських Академій закордонних православних студентів, зобов’язавши їх повертатися назад до Константинополя[21, арк.72]. Як повідомляв в одному з листів О.Рачинський, (який в 1857 році здійснив приватну подорож у Константинополь, в Македонію та на Афон) в Халкінському училищі переважаюче значення мали французька та східні мови, викладачі греки „вперто пропагували етерію громадянської єдності, мова головна для них зброя...”. Уроки словянської мови викладав випускник Московської Духовної Академії, отець Анфим, але вивчали слов’янську мову лише чотири студенти, двоє з котрих були таємними болгарами (тому що вступ був можливим лише за рекомендацією архієрея). У Фанарі діяло болгарське училище, яке було у жалюгідному стані. Головне місце серед предметів займала в училищі новоболгарська мова (македонського діалекту) В самому Константинополі, за повідомленням Рачинського, дуже прогресувала католицька пропаганда. Діяло кілька римо-католицьких училищ, куди безперешкодно приймалися діти всіх національностей і віросповідань, серед них навчалося 13 болгарських дітей. За матеріальним рівнем католицькі навчальні заклади стояли на високому рівні, а вчителі ставилися до учнів по приятельські. Порівняно з ними, стан православних навчальних закладів був дуже поганим. В кінці листа автор зауважував: „якби ті кошти, які кидаються тепер на Палестину в очікуванні успіху, більш ніж сумнівного, повернуті були б на духовно-громадську місію в Болгарії; якби десяток... освічених, добре обізнаних в церковнослов’янській мові молодих людей прийшли б в країну помірятися силами... з пропагандою Заходу! Якби знайшлася...людина здатна відкрити в Царгороді училище із церковнослов’янською мовою... Дійсно користь була б очевидною... Церковнослов’янська мова – ось єдиний істинний панславізм!”[21, арк.79]. В тому ж році Рачинський писав до обер-прокурора О.Толстого (він не схвалював болгарського руху, в зв’язку із загрозою переходу болгарського населення в унію), що прихильниками унії є лише ті болгари, котрі отримали освіту на Заході. Автор звертав увагу на те, що болгарських юнаків, які приходили на навчання до Одеської та Київської семінарій зустрічали з неприязню, а це істотно впливало на їх подальше навчання і взагалі ставлення до Православ’я [21, арк. 68]. Як видно з даних листів, наприкінці 50-х років російський уряд не здійснював рішучих кроків до посилення свого впливу на Балканах, зокрема у Болгарії, а можна сказати користувався надбаннями минулих років та прислухався до стихійних панславянських рухів.
В 1867 році греко-болгарський конфлікт ще більше загострився. Константинопольський патріарх Григорій VI запропонував створити окремий округ Константинопольського патріархату, котрий керувався б Собором болгарських єпископів, під проводом екзарха Болгарії. Однак, болгари не погодилися на це, через надмірну залежність округу від Патріархії, та через те, що в цей округ не були включені деякі болгарські поселення. Тоді патріарх Григорій VI почав вимагати скликання Вселенського Собору і в кінці 1868 року розіслав окружні послання предстоятелям всіх Автокефальних Церков (схвальні відповіді прийшли швидко) [90, 96, 97]. Османський уряд вирішив своєю владою припинити суперечки і в лютому 1870 року був виданий султанський фірман, яким встановлювався Болгарський екзархат. Патріарх Григорій VI не прийняв фірман і був змушений залишити кафедру. Наступний патріарх був готовий примиритися з болгарською стороною, але більша частина болгар подала султану прохання визнати Болгарський екзархат незалежним від Константинопольського престолу. Така рішучість болгар змусила турецький уряд ввести в дію фірман. 2 квітня 1871 року великий візир вручив новообраному екзарху Болгарському митрополиту Анфиму фірман султана. Проте конфлікт продовжувався, бо Патріарший Синод проголосив екзарха Болгарського Анфима позбавленим сану, а в 1872 році спеціально скликаний Собор визнав Болгарську Церкву схизматичною. Цей акт підписали тридцять два архієреї – учасники собору і документ був розісланий предстоятелям всіх Автокефальних Церков. Російський Святійший Синод не відповів на заклик послання приєднатися до вироку Собору [130, с. 755]. Слід зауважити, що проект відповіді Св. Синоду Вселенському патріарху існував, але з невідомих причин він не був надісланий [91]. Ще у 1867 році депутати болгарської громади в Бухаресті, за рекомендацією обер-прокурора Д.Толстого, їздили в Москву на аудієнцію до митрополита Філарета (Дроздова), щоб отримати його пораду щодо вирішення греко-болгарського конфлікту. Митрополит Філарет запропонував їм детально викласти їхнє бачення цієї справи, а тоді він, на основі заяви болгар, звернеться до Константинопольського патріарха з проханням примирити непорозуміння Церков. Однак, смерть святителя не дозволила здійснити цей задум [49, арк. 1]. Необхідно сказати, що митрополит Філарет був проти радикальних кроків болгар у вирішенні своєї церковної незалежності і визнавав відлучення Синодом Константинопольської патріархії болгарських єпископів Іларіона та Авксентія цілком справедливим [89, арк. 46]. Хоча, на початку виникнення конфлікту, святитель старався „зберегти мир з Грецькою Церквою” і „не осуджувати рішуче болгар...” [20, арк. 7]. Взагалі, як зауважує проф. О.Лотоцький, позиція російського уряду на початку греко-болгарського конфлікту була несприятлива не лише для Болгарської Церкви, але і для всієї болгарської нації. З російських урядових кіл виходив план зближення болгар із сербами, для утворення єдиної південнослов’янської нації [190, с. 137].
На початку 70-х років Росія все більше активізує свої дії на Балканах. Цьому сприяли і зовнішньополітичні обставини. В 1871 році була прийнята Лондонська конвенція, яка повернула Росії право на охорону своїх південних кордонів. Тому з 70-х і до кінця 90-х років центральним напрямком близькосхідної політики Російської імперії стає балканська проблема. В умовах гострої соціальної, церковної і політичної боротьби на Сході царський уряд не тільки підтримував суспільні національні рухи, але, для проведення своєї політики, часто спирався на самостійні балканські держави, які отримали незалежність при підтримці Росії [179, с. 7]. Ще один фактор, який штовхав Росію до більш рішучих дій на Балканах, – це економічна і політична нестабільність в самій Турецькій імперії, яка кожних п’ятнадцять-двадцять років проявляла себе бурхливою кризою, що виводила з рівноваги всю Європу. При такому стані Росія не довіряла жодним заявам турецького уряду, щодо покращення становища підвладних Порті християн. „ОлександрII, як і Микола I, вважав своїм священним обов’язком , – писав в кінці XIX-го століття французький історик А.Дебідур, – надавати справжнє покровительство... мільйонам православних, котрі зверталися до нього, як до свого звичайного заступника... Загалом, суспільна думка всієї імперії була за Олександра II. Із національної гордості, в такій же степені як і з релігійних міркувань, російський народ його підтримував, більше того, штовхав його вперед... Панславізм з кожним днем все з більшою наполегливістю і з більшим успіхом розвивав в цих країнах свою релігійну і політичну пропаганду. Румунія, Сербія і Чорногорія слугували йому за операційні бази для збудження хвилювань в Боснії, Герцеговині, Болгарії. Увагу панславізму (російського– прим. авт.) привертали до себе, головним чином, слов’янські країни (грецькі провінції цікавили його в меншій мірі, тому що він не бажав створення великої еллінської держави, котра, без сумніву, швидко відмовилася б від його впливу)” [147, с. 422]. Надзвичайно велику увагу в ці роки Петербург приділяв Болгарії, розглядаючи її як опорний пункт свого впливу на Балканах. Тому, балканська проблема, в 70-80-ті роки XIX століття, для Росії зводилася до вирішення болгарського питання. Греко-болгарське церковно-національне протистояння відігравало в поширенні російського впливу в Болгарії дуже важливу роль, про це свідчить велика кількість документів, що надходили до архіву Св. Синоду, присвячених греко-болгарському питанню [87-89, 92-94]. Політичний гніт з боку мусульманського уряду Порти та еллінізаторська політика Вселенської Патріархії змушували болгар, як і майже всі слов’янські народи, звертати свої погляди в сторону Росії, як єдиної православної незалежної і відносно могутньої держави в Європі [229, с. 254].
Україна як складова частина Російської імперії відігравала величезне значення у вирішенні геополітичних планів Петербургу щодо балканських народів. Саме через її територію здійснювалися усі політичні, економічні, військові та суспільні зв’язки Росії із слов’янськими народами. Починаючи із XVIII століття слов’яни (переважно серби) інтенсивно переселялися на територію України. Переселення слов’ян в Україну пожвавлювалося під час російсько–турецьких війн. В 1868 році імператором було затверджено правила наділення землями переселенців із Балкан, які відігравали значну роль в економічному освоєнні південних районів України. Правилами передбачалося видавати слов’янам, які мали заслуги перед Росією і бажали переселитися сюди, ділянки з вільних казенних земель Таврійської губернії розміром від 50 до 400 десятин. Необхідною умовою для одержання наділу була присяга на підданство російського царя. Проте, в 1881 році, Височайшим повелінням, переселення слов’янських вихідців до Росії було припинене [203, с. 6]. Окрім зацікавлення царського уряду, слов’яни прагнули переселитися на територію України через економічну скруту на батьківщині (в Сербії, наприклад, відбувалося обезземелення селян) та бажання молоді здобути освіту. Окрім того, досвід переселенців XVIII століття показав, що в єдиновірній, близькій за мовою і культурою слов’янській країні значно легше пережити розлуку з рідними місцями [203, с. 13]. Як уже згадувалося, в середині XIX століття одним із приоритетних положень в політиці російського уряду щодо Балкан зайняла підготовка кадрів національної інтелігенції балканських народів. В 1850 році уряд видав указ про вільний в’їзд до Росії зарубіжних слов’ян, які виявили бажання навчатися в тих чи інших закладах імперії. Із січня 1857 року Св. Синод почав виділяти щороку 11025 рублів для навчання 75 слов’ян у Київському, Одеському і Харківському учбових округах. У 1860 році Міністерство народної освіти, для навчання слов’янської молоді в Росії, почало виділяти по 5 тисяч рублів щорічно [203, с. 22]. Слов’янська молодь, яка навчалася в Україні, здобувала як світську, так і духовну освіту, але переважна більшість вступала до духовних навчальних закладів. Як зауважує О.Павлюченко, цьому послужило ряд причин: по-перше, матеріальне забезпечення вихованців синодальних навчальних закладів було набагато кращим, ніж світських; по-друге, слалася вже певна традиція в одержанні югослов’янами саме духовної освіти, переважно в Києві та Одесі; по-третє, у слов’ян був особливий ореол героїчності навколо священнослужителів, адже для багатьох із них священик був не просто першим, а часто єдиним учителем, а то й керівником повсталого народу [203, с. 23]. В 50-70-ті роки XIX століття священики нерідко, особливо в Чорногорії, Боснії і Герцеговині, йшли у перших лавах борців проти іноземного гніту [212, с. 33]. Проте, основною причиною переваги вступу слов’ян до духовних навчальних закладів була панславянська політика офіційної Росії. В Петербурзі небезпідставно розраховували на таких випускників як на провідників російської політики на Балканах.
Ініціатива надання освіти слов’янам вийшла від урядів Сербії і Чорногорії та деяких представників Сходу ще на початку 50-х років XIX століття. В 1856 році російське Міністерство Закордонних справ розробило проект надання освіти вихідцям із Болгарії, Сербії, Чорногорії в Росії. Місцем здобуття освіти слов’янами були призначені Київська і Херсонська (в Одесі) Духовні семінарії. В 1857 – 1858 роках при цих семінаріях були влаштовані пансіони для югослов’янських вихованців. Пансіон при Одеській семінарії був розрахований на 25 чоловік. Він був набагато кращим за гуртожиток російських вихованців. Приміщення були просторими і чистими; був окремий кухар, а харчування відповідало смакам закордонних студентів; працювали окремі вихователі, переважно вихідці із болгар або ж із досвідом перебування в Болгарії. Святійший Синод виділяв на кожного вихованця слов’янина 147 рублів в рік, у той час як на російського витрачалося 57 рублів [81, арк. 13]. До них проявляли поблажливе ставлення як в навчанні так і в дисциплінарному відношенні. „Це викликало у студентів, – писав в 1872 році до обер-прокурора архієпископ Херсонський Димитрій (Муретов), – відчуття привілейованості, при усвідомленні того, що до них так ставляться з політичних мотивів російського уряду” [81, арк. 14]. Проте, як повідомляв чиновник особливих доручень при Міністерстві Народної освіти, в семінаріях часто виникали „ненормальні відносини... поміж вихованцями слов’янами та їхнім учбовим начальством”, а тому, в Болгарії складалася не дуже хороша думка про російські духовні школи і часто перевага віддавалася західним навчальним закладам [81, арк. 1]. В зв’язку з тим, що претензії вихованців-слов’ян зростали, в 1864 році вийшло розпорядження Св. Синоду про ліквідацію Одеського пансіону для слов’ян, а натомість їм почали видавати на руки стипендію в розмірі 235 рублів в рік (сума, як на той час, не мала) [81, арк. 14].
Велику увагу Синод приділяв і студентам слов’янам, які здобували вищу богословську освіту в російських Духовних Академіях. Особливе місце серед них належало Київській Духовній Академії. Студенти-слов’яни Академії були в набагато кращих умовах ніж їх співвітчизники, які навчалися у світських навчальних закладах. Академісти одержували стипендії з коштів Синоду, а студенти світських навчальних закладів, крім стипендіатів комісії з освіти південних слов’ян, перебували в основному на утриманні своїх повітів, які відправляли їх на навчання. Це значно ускладнювало їхнє становище, бо при найменших політичних змінах у себе в країні вони могли втратити матеріальну підтримку, що не раз і траплялося. Синод же регулярно надсилав кошти для своїх вихованців, і вони, одержуючи гарантовану стипендію, мали надійні гарантії завершення освіти [203, с. 71]. Слід сказати, що російський уряд приділяв велику увагу вихованню студентів слов’ян, з тої причини, що в міру здобуття, за допомогою Росії, своєї незалежності, Балканські держави природно прагнули звільнитися від російського впливу. Політичний вплив Росії в таких країнах поступово спадав, а інколи новоутворені держави ставали ворожими до геополітичних планів імперії [155, с. 399]. Прикладом в цьому відношенні можуть послужити та ж сама Болгарія, яка після останньої російсько-турецької війни (1877 – 1878) здобула свою автономію. Однак, попри власну велику вдячність російським воїнам та настирливі намагання Російського уряду викликати у болгар почуття боргу перед Росією і посилити свій вплив в країні (наприклад, побудовою патріаршого кафедрального собору в Софії на честь св. кн. Олександра Невського, чи навіть оздобою іконостаса Рильської обителі символічними зображеннями визволення болгар від турецького ярма росіянами), – втримати Болгарію в політичній залежності Російській імперії не вдалося [213, с. 44; 149. с. 48]. Тому, саме наприкінці XIX-го століття російський уряд спрямовував свої дії на підтримку Болгарської Церкви та наданню духовної освіти майбутнім духовним керівникам болгарського народу. Декотрі з них, не дивлячись на утиски турецького уряду, дійсно проявляли велику прихильність до Росії. Серед них можна назвати випускників Київської Духовної семінарії та Академії: митрополита Пловдивського Нафанаїла (1891 – 1906), котрий закінчив у 1847 році Одеську семінарію, а в 1851 – Київську Духовну Академію; митрополита Тирновського Климента (1884 – 1901), в 1865 році закінчив Одеську семінарію, а в 1869 – КДА; митрополита Велешського і Битольського Авксентія (1891 – 1918), закінчив у 1881 році Київську Духовну семінарію; митрополита Пловдивського Максима (1909 – 1938), в 1882 році закінчив КДС; митрополита Струмишського Герасима (1897 – 1918), закінчив у 1889 році КДС; митрополита Врачанського Климента (1914–1930) та митрополита Тирновського Филипа (1921 – 1935), закінчили у 1898 році КДА; Екзарха Болгарії Стефана (1945 – 1948), у 1904 році закінчив Київську Духовну Академію та багато ін [198, с. 55].
Болгарська ієрархія, не визнана іншими Автокефальними Церквами, звичайно шукала підтримки російського Святішого Синоду, яку царський уряд, переслідуючи власні цілі, старався надавати. Наприклад, святе миро Болгарській Церкві давав Київський митрополит [255, с. 174; 93, арк. 1]. Російський уряд намагався відновити свій вплив на Балканах через різні політичні акції. Характерним в цьому відношенні було поставлення, при сприянні Росії, на чолі Болгарії і приєднання до Православ’я, через Болгарського екзарха, у 1896 році принца Кобургського Бориса. Ця акція викликала різку реакцію європейської преси, а Вселенський патріарх висловився, що миропомазання було правильним, тільки „орган був незаконним” [46, арк. 1]. Велику надію в примиренні Константинопольської і Болгарської Церков, при допомозі Росії, обер-прокурор К.Побєдоносцев покладав на урочистості з приводу коронації імператора Миколи II, на яку мали прибути представники Вселенського патріарха. У 1896 році, в одному із листів до обер-прокурора, посол в Константинополі О.Нелідов писав: „Відносно можливості греко-болгарського примирення наші думки теж зустрілися. Я вважаю, що Коронація повинна дати нам можливість зрушити цю справу, через вплив на митрополита Нікомидійського. Якщо... він поїде задоволений і відповідно налаштований, то сам стане провідником примирення...” [62, арк. 1]. Змінити політичну ситуацію на свою користь Росія намагалася і в Румунії [10, арк. 1]. Окрім суто політичних засобів, обер-прокурор намагався діяти через видних ієрархів Румунської Православної Церкви. Наприклад, через таких авторитетних єпископів, як митрополит Молдавський і Сочавський Софроній(Міклеску), ревний поборник російсько-румунської церковної дружби; єпископ Філарет (Скрибан-Попеску), котрий, будучи професором французької мови і географії в Ясах, навчався в Київській Духовній Академії і прийняв тут чернецтво[230, с.48]; єпископ, випускник Київської Духовної Академії, Мелхиседек Романовський (Стефенеску), котрий, незважаючи на свій щирий патріотизм, змушений був запевняти в 1889 році російського посла в Бухаресті, що „єднання Російської і Румунської Церков є метою його життя”[260, с. 63]. Своє впливове церковно-політичне становище в кінці XIX-го століття Росія намагалася втримати в Сербії та Чорногорії. Важливу роль в цьому відігравали рукоположені в Києві та Петербурзі предстоятелі Церков цих народів, – митрополит Сербський Михаїл (Іованович) та митрополит Цетинський Митрофан (Бан). Маленька, але стійка і віддана Православ’ю, Чорногорія мала бути опорним пунктом дій російського уряду на Балканах. Тому Росія всіляко намагалася підтримувати чорногорський народ, надаючи йому матеріальну допомогу в часи скрути, утримуючи духовну семінарію тощо[5, арк. 1]. Коли в 1886 році уряд Чорногорії підписав конкордат з Римською курією про влаштування в країні римо-католицької єпіскопії, а також, без відома Росії, здійснив реформу духовної семінарії, – митрополиту Митрофану прийшлося дуже дипломатично пояснювати Побєдоносцеву, що ці дії ні в якому разі не зашкодять „братньому зв’язку” чорногорського народу з Росією[26, арк. 2]. Як уже згадувалося, важливе місце у панславянській політиці Петербургу займала Сербія. Ще з середини 30-х років XIX-го століття Росія надавала допомогу сербам у здобутті як світської так і духовної освіти [83, арк. 1] та всіляко намагалася посилити свій вплив в країні [9, арк. 1]. Найкращі випускники Бєлградського духовно-навчального закладу – „Богословії”, щороку відсилалися в Духовні Академії Російської імперії, для підготовки викладачів духовних шкіл та кандидатів на єпископство. Найбільше, з усіх тодішніх академій, сербів навчалося в КДА[260, с. 72].
З 1859 по 1898 рік (з перервами) предстоятелем Сербської Церкви був один із видатних ієрархів цієї Церкви – митрополит Михаїл(Іованович), випускник Київської Духовної Академії, постриженик Києво-Печерської Лаври. Цей перш святитель був одноголосно обраний на митрополичу кафедру і в дуже короткий термін здійснив реформу в церковному управлінні та духовному судочинстві Сербської Церкви. При ньому, за допомогою Росії, Сербія була повністю звільнена від турецького панування в результаті російсько-турецької війни 1877 – 1878 років[169, с. 244]. В жовтні 1879 року, після тривалих переговорів митрополита Михаїла з Константинопольським патріархом, Сербська Православна Церква отримала повну автокефалію. Проте першосвятителю прийшлося витримати вперту боротьбу з урядом Мілана Обреновича за невтручання останнього в суто церковні справи. В 1881 році митрополит Михаїл незаконно був усунений королем з кафедри. Зміщення митрополита Михаїла викликало різке незадоволення з боку єпископату і народу, та призвело до різних церковно-політичних смут. В тому ж році міністр закордонних справ Росії Н.Гірс писав до обер-прокурора, що, в силу таких настроїв, можна було б підняти проти Мілана повстання, проте, це призвело б до розколу в Сербській Церкві, а у випадку падіння короля, не було б ким замінити його[24, арк. 3]. Опальний митрополит, після подорожі по Палестині і Афону, у 1884 році прибув до Києва, де зайнявся науково-богословською працею [23, арк. 13]. За свої наукові здобутки митрополит Михаїл (Іованович) був обраний у почесні члени Київської Духовної Академії[260, с. 72]. В 1889 році, за наполяганнями сербського духовенства і народу, митрополита було повернуто на першосвятительську кафедру. Напередодні цієї події один із кореспондентів Побєдоносцева писав про необхідність посилення впливу Росії на Церкву Сербського Королівства. „Ми не повинні допустити, – писав автор, – створення особливого тексту сербських церковних книг і літературної мови, особливої у сербів. Думаю, що митрополит Михаїл з цим погодиться, але нагадати йому про це необхідно...”[25, арк. 2].
Отже, наприкінці XIX – поч. XX століть Росія намагалася, на ґрунті національно-визвольних змагань балканських народів, втілити в життя свою панслов’янську ідеологію. Ця ідеологія була не що інше, як чергова трансформація теорії старця Псковського Єлеазарового монастиря Філофея, який стверджував, що „...вся християнскія царствія приідоша в конец і снидошася во єдино царство нашого государя... то єсть російськоє царство...”[142, с. 5]. Панслов’янська політика Російської імперії підтримувалася на Балканах до тих пір, поки слов’янські народи не звільнялися від турецького гніту, але як тільки це відбувалося, – вони звичайно намагалися відсторонитися від політичного впливу Росії. Це змушувало царський уряд всіляко підтримувати Православні Церкви Балканських країн, зокрема, надаючи духовну освіту кандидатам на єпископські кафедри та майбутнім викладачам слов’янських духовних навчальних закладів. Таким чином Росія намагалася проводити свою політику в цих регіонах. Величезну роль в проведенні балканської політики російського уряду відігравала територія України, тому наш народ був особливим об’єктом русифікаторських заходів імперії.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2