1.1. Святійший Синод і його роль у керівництві церковним життям.
За царювання Петра Великого в долі Руської Церкви звершився великий переворот – вище управління перейшло до держави. Замість патріаршої форми правління був запроваджений Синод, верховним начальником котрого ставав імператор.
Ця переміна вищого церковного управління відобразилася на всьому ході життя Церкви. [12., с. 2] І насправді, Христос і Апостоли ніколи не говорили, щоб Церква діяла через царів. Вони, навпаки, виділяли ідею самостійності і висоти Церкви за своєю природою. А також чітко розмежували цілі, засоби і органи дії, ідеї різниці та розділення Божого та кесаревого. [9., с. 379]
За словами митрополита Філарета, при запровадженні Синоду Петро І діяв під впливом Заходу. ”Він спокусився проектом Лейбніца про колегії, в тому числі і духовні колегії, котрий перейняв у протестантів, але цю ідею провидінням Божим і церковним духом обернули в Св. Синод. Хоча, варто зауважити, зміна імені, на жаль, не змінила самої ідеї. [9., с. 113]
Всі права Церкви зосереджені були в руках Монастирського Приказа, котрий був під управлінням світської особи – синодального обер-прокурора. Створився такий стан, що руська церковна влада виявилась позбавленою відповідного авторитету, і Руська Церква – своєї давно вже надбаної самостійності. [58., с. 93] Це був час розквіту для колегій. Було вирішено, що з 1720 року всі колегії почнуть діяти згідно нового регламенту. “Регламент” для головної церковної колегії в Петербурзі написав сам Феофан Прокопович.
Укладення Духовного Регламенту було закінчено в 1720р, після чого він цілий рік розглядався сенатом, архієреями, архімандритами, і самим Імператором. Регламент містив виклад всіх важливих пунктів церковної реформи, поділяючись на три частини: 1) опис синодального управління; 2) справи, йому підпорядковані; 3) самих управителів посадські уповноваження. Про нову реформу говориться, що колегіальне управління, в порівнянні з одноосібним, може вирішити справи швидше і неупереджено. [46., с. 322]
Колегії вносили в управління два начала, що відрізняли їх від старих монастирських приказів: більш систематичне розділення відомств і відповідний порядок ведення справ. Крім того, колегії відрізнялись відсутністю територіального елементу. Особа, котра при запровадженні Духовної Колегії відіграла головну роль і була творцем уставу для нової Колегії і, здається, установчого маніфесту, - Феофан Прокопович. Задумавши реформувати церковне управління, Петро І не скликав Собору, а всю реформу здійснив самостійно при незначній участі Феофана Прокоповича. В основу Духовного Регламенту, ліг твір Буфендорфа. Це свідчить, що церковна реформа Петра І, яка полягала в запровадженні Духовної Колегії, має в своїй основі переважно західно-європейські ідеї.
4 лютого 1721 року урочисто відкрилася Духовна Колегія під назвою Святійшого Урядового Синоду. В 1723р був затверджений всіма східними патріархами, які визнали в ньому всі патріарші права, і називали його в грамоті “своїм у Христі братом”. Статус Синоду в загальному складі державної адміністрації, як голови духовного відомства, було прирівняно до статусу Сенату, і безпосередньо підпорядковувався імператору, котрий в державній присязі членів Синоду так і називається “крайнім судією духовної колегії”
В 1723р колишній Духовний Приказ Патріарха в Москві був реформований в колегію під назвою династерії – це була перша із єпархіальних установ, котра стала з 1744р відомою в єпархіях під назвою консисторії.
Однією з перших і важливих справ імператриці Катерини ІІ була секуляризація церковних маєтків.
За імператора Олександра І в кінці 1807р, для складання повного проекту про реформування духовних шкіл, покращення побуту всього духовенства, сформований був особливий комітет із духовних осіб (митрополит Амвросій, митрополит Феофілакт, протопресвітер С.Краснопівнов, обер-священик І.Державін), а також світських( князь Голіцин, обер-прокурор з 1803р, і Сперанський). Результатом його діяльності, закінченої в 1808р, було: нова організація всієї духовної освіти в Росії із запровадженням нової системи навчання; віднайдення для духовного відомства нового великого капіталу.
Що стосується Св. Синоду, то він не тільки не надбав нових прав, але втратив ті, що мав, але разом з Сенатом був низведений в розряд нижчих державних установ. Із запровадженням Таємної Ради, як Синод, так і Сенат втратили своє значення вищих державних інстанцій.
Св. Синод за царювання Миколая І: запровадження при ньому в 1867р контрольного відділу; запровадження в тому ж році замість Духовно-Навчального управління Навчального Комітету, на зразок попередньої Комісії духовних училищ; в 1872р видання для синодальних закладів нових штатів; в 1885р запровадження училищної ради для завідування церковно-парафіяльними школами. [46., с. 350]
Починаючи з князя Голіцина, і, особливо, при графі Протасові, обер-прокурор придбав вирішальний голос в Синоді. При Протасові канцелярія обер-прокурора витісняти на задній план синодальну канцелярію. Саме в канцелярії обер-прокурора складались проекти рішень і підготовка документів для засідань Св. Синоду. [61., с. 113]
Синод збирався для засідань на літню і зимову сесії. В проміжок між ними єпископи перебували на єпархіях. При обер-прокурорі Побєдоносцеві засідателі Св. Синоду могли бути з єпископів на спокої.
В 1842 році два члени Св. Синоду, котрі не могли примиритися з командним стилем графа Протасова, звільнилися на єпархії, не втрачаючи членства в Синоді. Це був Московський митрополит Філарет Дроздов і Київський митрополит Філарет Амфітеатров. Імператор Микола І в 1835р призначив членом Св. Синоду спадкоємця престолу Олександра. Призначення мирянина викликало протест з боку архієреїв, в першу чергу – митрополита Філарета Дроздова. Тому великий князь утримався від будь-якої участі в засіданнях. [61., с. 133]
Вище управління духовними школами належало Духовному Колегіуму, при котрому в липні 1721р була впорядкована контора на чолі з протектором шкіл і типографій архим. Гавриїлом Буклинським, радником при Св. Синоді. Безпосереднім же завідуванням школою опікувалася єпархіальна влада, від котрої залежало все її існування. Органом останньої в школах призначався ректор. Навчальна програма для них визначалася Духовним Регламентом. [11., с. 11]
Всі законодавчі акти Св. Синоду виходили від державної влади, або безпосередньо як указ імператора. Так виникли Устави духовних консисторій в 1848 і 1883рр, устави духовних навчальних закладів 1809-14рр, 1867-69рр, 1884р, 1910-11рр, закони про права білого духовенства і духовенства військового флоту, закон про утримання кліру і т.д. Таким чином, Св. Синод не мав законодавчої автономії. У багатьох випадках церковне законодавство було наслідком не церковних потреб і інтересів, а особистих уявлень про загальнодержавні інтереси самого імператора або уповноваженого в Св. Синоді, тобто обер-прокурора. [61., с. 136] Крім обер-прокурора, ніхто із православного духовенства не міг подати свого голосу імператору.
Запровадження і роль Св. Синоду по різному оцінюється в історії. Так, Н.Ольшевський говорить, що Петро І не ввів у церковне управління нічого нового, але замість тимчасових помісних соборів запровадив постійний помісний собор, котрому і надав усі функції патріаршого правління. [12., с. 201]
У системі церковного законодавства синодальної епохи професор Н.С.Суворов розрізняє “імператорське церковне законодавство, укази і визначення Св. Синоду і державне про Церкву законодавство”. Імператор як глава Церкви діє через Синод, а як глава держави через Сенат, Державну Раду, або Кабінет міністрів. [72., с. 111-112]
Однак ми знаходимо інші свідчення щодо ролі Св. Синоду.
Утвердження Міністерства духовних справ було першим порушенням Регламенту Петра І, бо воно підпорядкувало Синод світському впливу міністра – князя Голіцина.
З початку XIX століття обер-прокурор Синоду, який мав тільки один рівний зі всіма голос в Комісії духовних училищ, став на місце Першого члена, повним розпорядником . Але влада обер-прокурора набула надзвичайних розмірів при знищенні цієї Комісії, вже в часи правління графа Протасова. Бо тоді не тільки всі справи Комісії перейшли в Синод, але і при ньому сформувались два особливих управління: Духовно-навчальне і Господарське. А із колишнього відділення Православних справ при обер-прокурорі склалася канцелярія, і все це з директорами і віце-директорами за зразком Департаментів Міністерських.
Академії і Семінарії, котрі були підпорядковані Комісії духовних училищ, яка складалась із членів Синоду за розпорядженням Першого члена, стали підпорядковуватись Директору Духовно-Навчального правління. Єпархіальні архієреї втратили свій прямий вплив на семінарії, які стали більш залежними від Директора і обер-прокурора. В канцелярії сталися такі нововведення: вона була підпорядкована особливому директорові із чиновників за обер-прокурорським станом; протоколи залишались у відповідальності обер-секретаря.
З’явилась ще одна нова інстанція в синодальному веденні справ за зразком Міністерства юстиції – це юрист-консульт при обер-прокурорі, Консультація із Директорів різних управлінь і канцелярій. При непомірному розширенні обер-прокурорської канцелярії архієреї залишались, як і раніше, при одному письмо діловодстві.
За новим Консисторським уставом, вони вже не могли звільняти і вибирати членів Консисторії без подання Синоду, а між тим секретар став наче прокурором Консисторії без будь-якого законного права і вийшов з підпорядкування архієрею. Обер-прокурор почав особисто розпоряджатися всіма консисторськими секретарями, вибираючи їх переважно із синодальних чиновників, і тим самим порушуючи місцеве правління, бо секретар став возноситися над єпископом. Вплив обер-прокурора поширився настільки, що архієреї не були вільні у своїх діях, і повинні були остерігатися секретаря, аби не бути переведеними на інші єпархії. В міру того, як зменшувалася влада єпархіальних архієреїв, зменшувався і вплив Св. Синоду на всезагальне управління Церкви, котре зосередилось в особі обер-прокурора.
Але найтяжче догматичне порушення прав ієрархії виявилося в переміщенні архієреїв із кафедри на кафедру, поза волею Св. Синоду. Воно перейшло із-під ієрархічного впливу на розсуд обер-прокурора, і остаточно підпорядкувало йому єпархіальних архієреїв. Проте перший Вселенський собор строго заборонив перехід єпископів з однієї кафедри на іншу. З часом це правило ослабло, але переміщення архієреїв відбувалося лише за крайньої необхідності за погодженням ієрархічної влади з соборною молитвою. З тих пір новий порядок замінив древній, і вже по декілька архієреїв відразу переміщались з місця на місце, інколи без будь-якої потреби. Якщо ще додати до цього вищу цензуру всіх духовних творів, то із цього можна створити уявлення про надзвичайну владу обер-прокурора, з якою не можна зрівняти ніяку міністерську.