Apologet

Імператриця Катерина ІІ приклала максимум зусиль, щоб закріпити процес підпорядкування Церкви державі, розпочатий ще імператором Петром І. Стан Київської Митрополії в цей історичний період був не такий прийнятний для духовенства, як при її попередниці імп.Єлизаветі Петрівні, котра хоч і не змінила курс реформ, проголошених Петром І, але все ж таки погодилася на деякі поступки, наприклад, повернення Київській кафедрі митрополичого титулу, про що був виданий спеціальний наказ від 11 червня 1743 р1. Архиреї-росіяни вже були привчені до покори світській владі протягом ХVIII ст., ще з петровських реформ, активну участь в яких брали українці (єп.Феофан Прокопович та інші). Тут мається на увазі заснування 24 січня 1701 р. Монастирського Приказу на чолі з І.А.Мусіним-Пушкіним2, який залишаючись світською людиною керував фінансовою стороною життя Церкви. Наступним кроком в підпорядкуванні Церкви державі став указ від 25 січня 1721 р., який ввів нове положення про управління Церквою - Духовний Регламент3. Складений єп. Феофаном Прокоповичем, він прирівнював членів Св. Синоду до чиновників інших державних закладів. Віднині Церква повністю підпорядковувалася державі. Введення після тривалої підготовки4 (патр.Адріан помер в 1700 р.) і за проханням місцеблюстителя патріаршого престолу митр.Стефана Яворського5, колегіальної, а фактично державницької форми управління Церквою під контролем (наглядом) обер-прокурора, закріпило підпорядкування Церкви державі. В Духовній Колегії, заснованій маніфестом від 25 січня 1721 р. (пізніше переіменованій у Св. Синод), обер-прокурор був людиною світською, спочатку навіть із військових, щоб підкреслити ранг відповідно до «Табелів про ранги»6. Він виконував функції «ока государєва», але згодом внаслідок свого виняткового положення, як посередника між Імператором та членами Св. Синоду, здобув право вирішального голосу в справах, які розглядалися у Синоді. Взагалі саме введення такої форми управління Церквою було спричинене згідно маніфеста тим, що цар: «Посмотре на духовный чин и виде в нем много нестроения и великую в делах его скудость ... восприняв попечение о исправлении чина духовнаго ... установляем Духовную Коллегию, тоесть Духовное Соборное Правительство, которое последующем зде Регламенту имеет всякие духовные дела во Всеросийской Церкви управлять»7. Після реформування центральних органів влади в Церкві, Петро І видав указ від 31 січня 1724 р., який докорінно змінював роль чернецтва та монастирів8. Зауважуючи на те, що в монастирях розвелося «багато дармоїдів» - говорилося в ньому, частина монастирів віддавалася під лікарні для інвалідів, а братію переводили до інших монастирів. З 22 травня 1724 року вводився в дію Монастирський Статут9, що поділяв монастирі на класи з відповідним грошовим забезпеченням і статусом. Даючи оцінку цим реформам дослідники були і є неоднозначними. Так, Е.Поселянин писав: «Як часто відбувається хворобливо великий ріст організму, так і при докорінних і несподіваних перемінах складу життя людей, не все буває вдалим. Бажаючи освіжити релігійне життя людей - дійшли до протестантизму, сподіваючись вдосконалити чернецтво - мало не знищили його»10. Один із дослідників історії Української Православної Церкви, І.Власовський в 3 томі своєї праці «Нарис історії Української Православної Церкви», присвяченому періоду з 1686 по 1917 р.р. вказує на те, що реформа устрою і положення Церкви в державі, була нав’язана їй Петром І під впливом протестантизму, яким він захопився як одним із засобів «європеїзації» Росії. В цілому скасування патріаршества і підпорядкування Церкви державі, він називає явищем неприродним і негативним11. Безсумнівно, що реформи Петра І не можна розглядати односторонньо. Загальновідомий факт - до петровських часів загальний культурний рівень Московського царства був на досить низькому рівні12. Петро І прекрасно усвідомлював, що духовенство є величезною рушійною силою в суспільстві і що воно стоїть при витоках культури13, тому-то його погляд і звернувся в цей бік. При його царюванні відбувся великий наплив найбільш освічених українців до Росії, там вони задавали загальний тон в науці, освіті та культурі. Так було і в духовній сфері, скажімо протягом періоду з 1700 р. по 1762 р. з 127 архиреїв, що займали великоросійські кафедри - 70 були українцями14. Але цар, бажаючи щоб духовенство своїм авторитетом впроваджувало його погляди в життя суспільства, відвів йому роль безголосого провідника. Маючи намір перебудувати старий спосіб життя в державі відповідно до європейських країн, Петро І вирішив зробити це взявши за зразок Англію та Голландію, країни, де панував протестантизм. Переконаний прикладами із життя цих країн спочатку із розповідей Лефорта в Німецькій слободі, згодом із власного досвіду, здобутого в подорожах15, молодий цар завзято взявся міняти старий устрій життя. Одним із нововведених порядків на зразок європейських, було главенство держави над Церквою. Але в російському варіанті це було спрямування на недопущення будь-яких можливих опозиційних виступів з боку Церкви, як консервативної установи, на захист старовини. Підпорядковуючи Церкву державі відповідно до тих країн, де панував протестантизм, який визнає главенство світської влади над Церквою, Петро І в маніфесті від 25 січня 1721 р. вказував на причини цього рішення: негаразди в середовищі духовенства і пояснював, що цим кроком буде покладено початок їх виправленню. Проте виправляти ці негаразди слід було відповідно до правил Церкви, тобто соборним рішенням, а цар самочинно вирішив "навести порядок" своїм нововведенням - Духовним Регламентом, змусивши єпископат підписати відповідне рішення16. Такий підхід до "впорядкування" церковного життя підкорив Церкву державі на багато років, що негативно відобразилося на її устрої та житті.Що стосується перетворень імп.Катерини ІІ, потрібно зауважити, що вони, в цілому, продовжували реформи Петра І і були насамперед спрямовані на підрив фінансової бази Церкви, яка була гарантом її певної незалежності від держави. Секуляризація церковних маєтків в державну казну відбувалася супроти канонів Церкви, які дозволяють духовенству, тобто її служителям, мати певний зиск від них17. Взагалі, саме втручання у внутрішнє життя Церкви, а тим більше зазіхання на її майно, ведуть за собою відлучення від спілкування з Нею18. Особливо боляче ця акція торкнулася українського духовенства, яке ще усвідомлювало себе в певному привілейованому положенні серед іншого духовенства Імперії, зважаючи на попередньо надані царським урядом грамоти з 1686 р. по 1741 р. В Росії проти секуляризації виступив тільки митр. Арсеній Мацієвич (українець за походженням, вихованець Київської Академії), за що його, звичайно, було засуджено, коли в цей же самий час інші архиреї тільки сприяли її швидшому впровадженню19. В Україні після протесту Київської духовної консисторії при підтримці митр.Арсенія Могилянського подальше впровадження процесу секуляризації було відкладене. 26 лютого 1764 р. був виданий маніфест, що проголошував про секуляризацію церковного майна та введення штатів в Росії20. Введенням штатів була продовжена реформа Петра І стосовно чернецтва і монастирів. Після скасування в 1764 р. гетьманства, новопризначеному генерал-губернатору краю, графу П.О.Румянцеву було дано наказ дослідити стан справ та настрої українського духовенства, для того щоб провести таку ж реформу і в Україні21. Але це вдалося в українських єпархіях втілити в життя тільки у 1786 р. при митр.Самуїлі Миславському22. Проте українське духовенство дістало змогу ще один раз заявити про свої права та привілеї. Це сталося в історичний для Російської Імперії час, коли «освічена самодержиця» Катерина ІІ розпочала підготовку до складення проекту Нового Уложення і утворила для цього Комісію з виборних представників різних станів і верств населення, перше засідання якої було призначене на липень 1767 р23. Бажання закріпити вже існуюче положення Церкви в державі і одночасно дізнатися про настрої української частини духовенства відносно плану урівняння Київської Митрополії з іншими російськими єпархіями, деякою мірою стало причиною скликання Комісії для складення проекту Нового Уложення. Цікаво те, що після перших засідань Комісії, імп.Катерина ІІ, дізнавшись про вимоги депутатів з України, сказала: «Комиссия Уложения подала мне мысль, с кем дело имеем»24. Новина про скликання в Росії Комісії Нового Уложення вразила всю тодішню Європу, яка звикла до думки, що Російська Імперія - це відстала кріпосна держава. За розпорядженням Катерини ІІ в Москві утворювалася Комісія із виборних представників різних станів для вироблення Нового Уложення, тобто Кодексу законів. 14 грудня 1766 р. імператриця звернулася до народу з Маніфестом про скликання депутатів до Москви на 1767 р. 30 липня 1767 р. відбулося величне відкриття засідань Комісії Нового Уложенія в Успенському соборі Московського Кремля. На початку було зачитано Наказ, а з 31 липня почались засідання в Грановитій палаті. 3 лютого 1768 р. Комісія працювала в Санкт-Петербурзі у Зимовому палаці. Всього було задіяно в її роботі 564 депутата. Депутати повинні були бути обрані від Сенату, Синоду, Колегій та всіх канцелярій, окрім губернських та воєводських, від всіх волостей та міст Імперії і від чорносошних селян. Від кріпаків, згідно Маніфесту, депутатів не висували. Депутатам ставилося завдання з’ясувати потреби всіх верств населення імперії і кодефікувати старі закони до Нового Уложення. Кожен депутат повинен був мати наказ, в якому були б викладені «все нужды сословныя, общественныя, никак не партикулярныя». Як зазначалось в Маніфесті, причинами, які зумовили скликання Комісії, були розлад державного апарату, безладдя в законотворенні та у самому виконанні законів. Так, дійсно, в імперії продовжували діяти Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649-го року, Регламент імп.Петра І, а також безліч інших законів, які видавав Сенат. Тому і недивно, що вони нерідко ставали у протиріччя один до одного25. Крім зазначених, можна виділити ще декілька важливих причин, які хоча і не вказувалися в тексті Маніфесту, але мали велику вагу та значення для складення Нового Уложення. По-перше, політика «освіченого абсолютизму» вимагала консультацій з усіма станами і верствами населення; по-друге, затвердження нового устрою Імперії (з самодержцем імператором і колегіями, зокрема духовною); по-третє, закріплення церковних реформ (для чого і збирали думки духовенства і самого Синоду); і наостанок, утвердження секуляризації церковного майна (і відповідно нового поземельного устрію). Щодо політики «освіченого абсолютизму», то імп.Катерина ІІ, захоплюючись творами філософів-просвітителів, мала на меті укріпити вертикаль влади, зосередивши її в руках монарха, але зробити це гуманним і цивілізованим шляхом, тобто за допомогою самих підданих, які були б зацікавлені в цьому, оскільки отримували б від монарха певні гарантії свого привілейованого становища.Реформи Петра І потребували закріплення в законодавстві. Надання юридичного статусу Колегіям (в тому числі і духовній), підтверджувало їх право на існування як органів державного апарату.Само собою зрозумілим є те, що імп.Катерина ІІ не прагнула змінити положення Церкви в державі. Церковне майно, відібране реформою 1764 року, ніхто повертати не збирався, тому стало необхідністю, щоб сановники Церкви самі, ніби добровільно, затвердили цей акт в Новому Уложенні законів, надавши йому тим самим юридичної сили. Імператриця змусила членів Св. Синоду просити про затвердження його (Синоду) в правах рівних Сенату (тобто Синод ставав подібною установою до Сенату як державний департамент), своїми реформами і ставленням до Церкви.Нове надходження земель вимагало правильного їх розподілення. Церква до реформи була одним з найбільших землевласників, загальна кількість її маєтків була значною. Правильно розподілити їх в державі було справою нелегкою, оскільки значну частину земель вона мала на території України. Бажання дізнатись про ставлення духовенства до ревізії маєтків Церкви в Україні і разом з тим утвердити новий земельний устрій на основі даних ревізії, теж відіграло важливу роль в скликанні Комісії. Катерина ІІ інтенсивно готувалася до скликання Комісії, тим більше, що підготовкою Нового Уложення попередньо займалися 6 комісій, які безрезультатно змінювали одна одну. В Російській Імперії основним правовим збірником було старе Соборне Уложення, 1649 р., складене ще при царі Олексії Михайловичі ( 1645-1676 ). Поряд з ним кожний новий цар видавав свої власні постанови, які почасти суперечили Уложенню. Тому ще при імп.Петрі І почали діяти комісії, метою яких було скласти або збірний кодекс із старих та нових законів, або ж повністю їх новий збірник. Перша комісія, яка називалася «Палата об уложении», діяла з 1700 по 1703 р.р. і складалася із 71 представника. Результатом її діяльності стала праця «Новоуложенная книга», що вмістила в собі старі статті Уложення 1649 р. та нові, видані в період з 1649 р. по 1700 р. Проте діяльність цієї комісії була визнана незадовільною. Друга комісія працювала з 1714 р. по 1717 р., але теж не змогла систематизувати законодавство. Робота третьої комісії тривала з 1720 р. по 1727 р. В її склад входили 3 іноземці та 5 росіян. За взірець для цієї комісії було взято систему шведського законодавства. За час своєї роботи вона встигла скласти лише 4 із 7 запланованих законодавчих збірників. Єлизаветинська комісія (1754-1766 р.р.) діяла, враховуючи помилки попередніх комісій. Так, при кожній губернії була своя комісія, до складу якої входили депутати від духовенства, дворян, купців. Розробляючи цивільне і кримінальне уложення, вони звертались до практики «старих часів»26.Імп. Катерина ІІ склала для депутатів своєї Комісії Положення, яке отримало назву Великий Наказ27. Рукописний оригінал «Наказу» зберігся в бібліотеці Академії Наук і містить в собі 252 аркуші (504 сторінки) не враховуючи двох, приклеєних спереду і ззаду та палітурки. Складався він з 22-х глав, 655-ти статей державного, карного і цивільного права. Більшість з них були написані рукою Катерини ІІ, а пункти 86-109 під її диктовку28. Деякі з пунктів «Наказу» прямо запозичені із праць Вольтера і Монтеск’є29. В основному це пункти, в яких сказано про те, що монархія є влада централізована, основу якої складає вертикаль, тобто нижча та середня її ступені підпорядковані вищій, зосередженій в руках монарха; про вільності громадські (у Монтеск’є ст.12, тут гл.4); не розрізнення злочинів проти віри та закону, а приєднання перших всеціло до останніх (у Монтеск’є кн.ХІІ, гл.4, тут ст.74); про виховання дворянства, поліційний нагляд. Наказ був надрукований на російській, французькій, німецькій та латинській мовах. Після завершення складання, французька копія «Наказу» була відправлена «вдохновителям» цього твору. Таким чином, значення «Наказу Комісії» як твору самостійного, є не досить високим. Катерина ІІ не змогла сама висловити так багато думок які докорінно змінили б суспільні звичаї в Росії. Суттєвим в «Наказі» є те, що право державне різко відмежовується від права церковного, а отже і Церква від держави30. Сам «Наказ» не містить в собі ніяких пунктів, котрі містили б зауваження щодо духовенства і його потреб як суспільного стану, а тільки вимоги. Тому Синод, від імені Церкви, мав обрати свого депутата для участі в виробленні проекту Нового Уложення, а від самого духовенства представників не було. Інструкцій, як має обиратися депутат, які його завдання та обов’язки, окремо не розглядалися (як наприклад, інструкція про обрання депутата від дворян чи міщан). Отже, депутат від Св. Синоду мав керуватися загальним положенням про обрання та діяльність депутатів в Комісії. Гаслом Комісії Нового Уложення було твердження: зло йде від нестачі законів в одних місцях та їх надмірності в інших. Попередні комісії, говорилося далі, не розрізняли тимчасових законів від постійно діючих, розум людини був потьмарений частою їх зміною, колишні часи були не схожі на попередні. Результатом діяльності цієї Комісії мало бути врегулювання правових відносин суспільних станів між собою та їх положення в державній системі. В Маніфесті від 14 грудня 1766 р. окреслювалися такі цілі діяльності Комісії: укріплення Вітчизни, дотримання законів, виборність та неупередженість суддів, відміна тяжких тілесних покарань та смертної кари. Але головним чином увага зверталася на узаконення державних установ, котрі б гарантували дотримання всіма жителями імперії дисципліни та порядку. Катерина ІІ була впевнена, що депутати поставляться з усією відповідальністю до завдання, і це не дивно, адже вони добиралися згідно світогляду самої імператриці31. Проте деякі з її прибічників йшли ще далі в своїх пропозиціях щодо реформування старого укладу життя, ніби вгадуючи наперед бажання Катерини ІІ, яка намагалася провадити в життя суспільства нововведення Петра І. Прикладом цього може служити діяльність обер-прокурора Св.Синоду Меліссіно, в минулому директор Московського університету, який в червні 1767 р. запропонував Синоду розглянути подані ним «пункти» і використати їх при складанні наказу синодальному депутату. Це: п.1 - про дозвіл в’їжджаючим в Росію іноземцям мати свободу віросповідання, так як їх запрошує уряд; п.2 - згідно указу імператриці розкольники вносять в казну подвійну плату, але одночасно вони збираються для своїх зібрань в таємні місця. Чи дозволити їм зібрання, надавши публічні місця, можливість вести пропаганду та мати священство; п.3 - про скорочення постів для хворих та «немощних» згідно слів Св. Письма (Дії 15, 23), (де про встановлений час постів нічого не говориться); п.4 - про виправлення текстуальних помилок в Кормчій; п.5 - про викорінення неправдивих чудес від ікон та мощей, згідно 2 ч. Регламенту пп. 8, 15 та Указів 1716 р. та 1737 р.; п.6 - про заборону носити св. образи по домівках, згідно указу 1744 р.; п.7 - згідно Регламенту (ч.2, пп.1,2) про перегляд служб церковних; скоротити уставні служби по такому правилу: що складено давно і необхідне залишити, а нові піснеспіви, стихіри, свята та обряди розглянути, чи мають в них потребу люди; п.8 - Провести вимогу регламенту (ч.2, п.10) про пояснення Катехізису і про те, чи не краще замість молебнів та вечірні служити короткі молитви з поясненням Св. Письма?; п.9 - про скорочення утримання ченцям; п.10 - дозволити одружений єпископат згідно (1 Тим.3,2); п.11 - дозволити священикам носити цивільний одяг поза їх служінням у храмі; п.12 - заборонити поминати померлих, тому що це приводить до здирства серед священиків; п.13 - завести кладовища в установлених місцях, а не при церквах і не в центрі міст; п.14 - дозволити деяке послаблення для заключення шлюбу в кровному родстві; п.15 - дозволити розлучення з інших причин, а не тільки при перелюбі; п.16 - причащати дітей після 10 років, як таких, що вже мають віру і поняття; п.17 - дозволити шлюб між іновірцями для укріплення держави, особливо в новоприєднаних провінціях; п.18 - дозволити мати шлюб більше трьох разів32. Якщо погляди синодалів на деякі з цих пунктів не співпадали з його поглядами, то ним було запропоновано не брати їх до уваги, але тільки надавши при цьому належне обгрунтування. Самі пункти були складені в такій формі, що було ясно: обер-прокурор хотів певним чином натиснути на членів Св. Синоду, щоб вони прихильно поставились до намірів Катерини ІІ. Це видно із самого змісту пунктів. Всі вони торкаються віровчення Церкви та її діяльності в суспільстві як такої. У 18-ти пунктах, які склав протестантськи налаштований обер-прокурор навмисне було замовчано про права духовенства як окремого стану. Це приводить до думки, що ці пункти були складені як приклад для пунктів духовенства, яке згідно задуму Катерини ІІ при складенні «Великого Наказу» вже не являлося якимось особливим суспільним прошарком, а було прирівняне до середнього стану в імперії. Документи архіву Св. Синоду не містять позитивних відгуків його членів на пропозиції архи-ліберального обер-прокурора, який хотів провести в церковне життя протестантські ідеї, таким чином порушивши віками освячені традиції православної Церкви. Хоча Синод і був поставлений імператрицею в положення, яке примушувало його членів співпрацювати з державною владою, але він не настільки підкорився їй, щоб дозволити обер-прокуророві вийти за рамки своїх прав. Відкинувши пропозиції Меліссіно, Св. Синод склав власний Наказ33 депутату від себе на основі правил, якими керувалася тоді Церква і який складався з Кормчої, Регламенту та з власних визначень минулих часів, а головним чином із заяв про потреби та вигоди самих членів Св. Синоду34. Обраним в депутати від Синоду (згідно наказу Катерини ІІ від 14 грудня 1766 р.) був Димитрій (Сєченов) митр.Новгородський і Великолуцький, який на відкритті засідань комісії виступив від лиця Св.Синоду з промовою, лейтмотивом якої була подяка Господу Богу за дарування Ним імп. Катерині ІІ такого мудрого рішення, далі в промові висловлювалося прохання, щоб вона і надалі опікувалася впорядкуванням законів в імперії, подібно до стародавніх греків та римлян35. Синод наказав митр. Димитрію висловити «всеподданнейшую просьбу» імператриці про утвердження Св.Синоду в правах рівних Сенату, що було постановлено ще при імп.Петрі І, та подати петиції, які стосувались загальноцерковнго життя: 1) про викоріння марновірства; 2) про єпископів і духовенство; 3) про непримноження (надмірне); 4) про виправлення світських людей за церковного роду провини спочатку в духовному суді, а потім в світському; 5) про вінчання, рідство і шлюбні союзи; 6) про розлучення і підстави для нього. В цих пунктах відчувається вплив обер-прокурора Меліссіно, як було вище зазначено, протестанта за поглядами на церковне життя. Однак те, що Св. Синод наголосив про відповідальність за хулу на Святе Ім’я Господа Бога ще й перед світським судом (п.4) робить йому честь за відстоювання прав Церкви від посягань світської влади. Обер-прокурор Меліссіно не мав можливості наголошувати на обов’язковому виконанні своїх пунктів, так як «Наказ» Катерини ІІ давав можливість Церкві складати свої вимоги без огляду на позицію держави, що однак не позбавляло архиреїв від нагляду з боку влади, особливо після випадку з митр.Арсенієм Мацієвичем. Так, наприклад, митр. Київський Арсеній Могилянський був поставлений імп.Катериною ІІ під негласний нагляд поліції36. Одначе іноді згідно своїх обов’язків посади, обер-прокурор нагадував членам Синоду про чимшвидше закінчення своєї діяльності, пов’язаної з Комісією. На засіданні 12 травня 1768 р. Св.Синод вирішив щонеділі, в середу, займатися розглядом пунктів, які представило українське духовенство. Але він, в кінець кінцем, не виконав своєї власної постанови і присвятив розгляду цих пунктів всього два засідання (21травня і 31 липня), хоча Меліссіно був звільнений із посади обер-прокурора лише 24 жовтня 1768 р37. Особливістю указу 1766 р., яким скликалася Комісія Уложення, було те, що духовенство взагалі не було запрошене до участі в її роботі, лише Синод як державна структура, мав право обрати від себе депутата для роботи в Комісії. Депутат цей не являвся представником духовенства як стану, але тільки Синоду, як вищої церковної Колегії. Запрошуючи до участі в складенні проекту Нового Уложення всі державні установи та суспільні стани, окрім кріпаків та духовенства, імп.Катерина ІІ підкреслювала тим самим, що після проведення секуляризації та введення штатів, духовенство стало на рівень чиновників, яких представляють державні органи влади - Колегії та Синод38. Проте в Св. Синоді дивились на цю справу зовсім інакше. Усвідомлюючи важливість висновків Комісії, члени Синоду вирішили, що їхній депутат повинен бути виразником прагнень всього духовенства, а не тільки Синоду як церковно-державного департаменту, і розпочали складання Наказу, який би відповідав сподіванням духовенства на те, що він забезпечить усі їх потреби. Сам Наказ можна розподілити на три частини: «про єпископат», «про священно-церковнослужителів», «про вигодності, що належать священнослужителям»39. Для отримання більш докладної інформації по цим пунктам Св. Синод звернувся до деяких архиреїв з указами прислати письмові заяви про потреби церков і духовенства. Слід зауважити, що звернення це було тільки до архиреїв - членів Св. Синоду: Гавриїла, архиєп. Санкт-Петербурзького, Афанасія, єп.Ростовського, Сильвестра, єп.Переяславського, Порфирія, єп.Білгородського. Депутатом від Св.Синоду після смерті митр.Димитрія (14 грудня 1767 р.) було обрано преосвященного Гавриїла (Кременецького) архиєп.Санкт-Петербурзького. Пункти представлені ним на розгляд Св.Синоду від своєї єпархії були девчому схожі на пункти українського духовенства. Наприклад: п.1 - про те, щоб священнослужителі були вільними від поліційних робіт та постою; п.3 - про привілеї вченому духовенству; п.5 - про запровадження твердої оплати за треби; п.26 - про те щоб особи священого чину свідчили в суді тільки згідно своєї совісті; п.37 - про звільнення від військових постоїв монастирів та належних їм будівель. Були також пункти цілком відмінні від складених українським духовенством, вони містили в собі загальні потреби Церкви. Наприклад: п.8 - в місцевостях, де немає церков, такі побудувати; п.10 - надати в користування церквам орну землю; п.14 - відкрити приходські школи для дітей; п. 15 - при церквах влаштувати богодільні; п.17 - про прийняття в ченці без перешкод; п.32 - заборонити прозалітизм щодо росіян з боку інославних40. Афанасій, єп.Ростовський, представив пункти подібні до складених преосвященним Гавриїлом. Так, п.2 в петиціях митр.Гавриїла був подібний до п.14 в проханні єп.Афанасія, п.6 до п.3, п.7 до п.3741. Св. Синод, отримавши пункти складені українським духовенством, розподілив їх на три групи: 1) пункти, копії з яких передавалися митр.Гавриїлу (Кременецькому), як додаток до Наказу Св. Синода; 2) пункти, які передавалися знову тому ж депутату, але тільки як такі, що беруться ним до уваги; 3) пункти, які після розгляду було вирішено не включати ні в додаток, ні приймати до уваги. Проте журнал засідань Св.Синоду не містить в собі ніяких подробиць про розгляд пунктів українського духовенства, а тільки подає їх поділ без всякого мотивування42.Щодо змісту ставлення «Наказу» до українського духовенства, то в п.1 говориться, що церковні служби, які складені в Малоросії потрібно перевіряти згідно Духовного Регламенту43. Більш широко про потреби українського духовенства говориться в «Доповненні до Наказу Св. Синоду». В нього увійшли пункти, що не суперечили політиці Катерини ІІ відносно урівняння українського духовенства з великоруським. Остаточно всі пункти були розподілені в січні 1769 р. В Доповнення... від вимог Київської єпархії увійшли пункти: п.1 - загальний, про збереження прав та вольностей малоросійського духовенства та світського чину людей; п.2 - про рівність духовного чину людей із світськими, шляхетного роду людьми; п.3 - про вільність купувати і приймати на поминання священного чину людям козацькі та інші землі та угіддя; п.4 - про дозвіл священного чину людям займатися винокурінням; п.6 - про звільнення від постою священицького чину людей; п.8 - про залишення в силі попередніх домовленостей духовенства з парафіянами, про винагороду за треби і про вчасне за них подаяння; п.10 - про визначення до церков церковнослужителів та звільнення їх від податей; п.11 - про звільнення від повинностей причетників соборних церков; п.12 - про визначення на утримання духовних протопопських правлінь, супроти світських правлінь, грошової суми; п.29 - про звільнення від постою монастирських подвір’їв; п.51 - про підтвердження грамот і привілеїв Київської Академії; п. 52 - про непідлягання студентів духовних закладів світським судам; п.54 - про переваги студентів при отриманні чину; п.55 - про визначення грошової суми на утримання Академії; п.56 - про утвердження студентського дому бурси грамотою; п.61 - про неприведення до присяги в суді людей священицького і чернечого чину; п.72 - про покладання церковного покаяння на винуватців тільки від духовної влади; п.74 - про підтвердження всіх прав та привілеїв малоросійського духовенства наданих йому ще при польських королях і попередніх російських самодержцях та дарування грамоти на всі привілеї44. Такі пункти як п.57 про висвячення в чин священицький без атестатів та звільнення їх від козацької служби; п.64 про незаподіяння світськими особами священного і монастирського чину людям образ; п.14 про недопущення незаконних шлюбів до «Наказу» не увійшли, так як про такі випадки було написано у Св.Синод раніше і ці пункти увійшли в Наказ синодальному депутату. Щодо пунктів, де говориться про повернення духовенству віднятих раніше земель (п.20) та про ненанесення образ (п.п.22,23,24), то Св. Синод розглянувши їх і віднайшовши, що вони підлягають судовим установам, наказав духовенству звернутись у відповідні інстанції. Деякі пункти були визначені як безпідставні, наприклад п.7, про звільнення священицьких підсусідків від податків, п.67 про особливий збір на відновлення церков; п.70 в якому йдеться про колишню для монастирів та церков ругу - то тут було вирішено зібрати більш докладну інформацію. Інші пункти, особливо ті, які вражали своєю сміливістю і гостротою заяв про поліпшення стану українського духовенства як чогось окремішнього, були відкинуті зовсім. Будучи в центрі вимог київського духовенства, яке ще усвідомлювало себе в особливому положенні відносно інших священнослужителів в імперії, ці пункти були важливі для нього якраз перед Комісією Нового Уложення як гарант такого положення і надалі. Але йдучи в розріз з імперскою політикою уряду Катерини ІІ (а це прекрасно усвідомлювали члени Св. Синоду) вони були відкинуті. Потрібно зауважити, що Синод діяв згідно розпоряджень Катерини ІІ і ще задовго до скликання Комісії Уложення видавав укази, що обмежували права українського духовенства. В 1765 р. було видано указ про відміну зборів на кафедру із ставлеників, введено таксу за треби, замінено запис вінчань із спеціальних книг в звичайні, обшукові. Мав місце також і указ архиреям не позбавляти нікого священного сану без відома Синоду. Також було відмінено право виборності архимандритів в монастирі І та ІІ класу45. Пунктами які не увійшли в Доповнення до Наказу були: п.36 - про права і вольності Митрополита Київського і духовенства; п.37 - про митрополичий титул; п.п. 38-42 про підпорядкування Митрополиту Київському бувших раніше в його юрисдикції єпархій та монастирів; п.п.43-44 про суд і владу Митрополита над духовенством; п.46 - про приєднання двох протопопій від Переяславської єпархії; п.50 - про запровадження одного настоятеля на парафії; п.66 - про обрання Митрополита вільними голосами.Духовенство інших українських єпархій теж надіслало у Св. Синод пункти про свої потреби. В Доповнення до Наказу увійшли такі пункти: - Від чорного духовенства Чернігівської єпархії: п.1 - про затвердження за монастирями всіх земель раніше дарованих і придбаних; п.5 - про звільнення монастирів від постою світських команд; п.10 - про вільне винокуріння заради благоустрою церковних будівель; п.19 - про фінансування колегіуму, заснованого архиєп. Іоаном Максимовичем; п.20 - про виділення певної суми на ремонт його приміщень; п.23 - про звільнення студентських квартир від постоїв; п.24 - про непідлягання студентів духовних закладів світським командирам.- Від чернецтва Переяславської єпархії: п.1 про збереження власності монастирської. - Від білого духовенства Чернігівської єпархії увійшли пункти: п.3 - про вільну купівлю-продаж земель священством у козаків; п.4 - про вільне винокуріння; п.5 - про затвердження штату обслуги за приходськими церквами; п.6 - про звільнення своїх будинків від постоїв і фуражирів; п.7 - про закріплення за дітьми священнослужителів земель їх батьків; п.11 - про виплату грошей за участь в засіданнях духовних правлінь; п.12 - про урівняння цих правлінь із світськими правліннями; п.13 - про надання шляхетських вольностей родині священнослужителя. - Від білого духовенства Переяславської єпархії: п.1 - про затвердження ружного збору; п.2 - про визначення до парафіяльних церков дячків, пономарів і виділення грошей за їх службу; п.3 - про рівні права священнослужителів із людьми шляхетного чину; п.4 - про вільну купівлю-продаж земель; п.5 - про звільнення від військового постою домів священнослужителів; п.6 - про захист Духовним Відомством сімей священників, які померли.- Від Києво-Печерської Лаври: п.2 - про затвердження за монастирем земель крім тих, що відійшли до Польщі за «Вічним миром» в 1686 р.; п.5 - про вільний (безмитний) проїзд через ріку Дніпро, та по ньому; п.12 - про незаймання світськими командами монастирських дворів; п.15 - про освіту дітей священнослужителів з подальшим їх призначенням по службі; п.16 - про урівняння духовенства в своїх правах з шляхтою.- Від Києво-Межигірського монастиря: п.2 - про збереження монастирських земель; п.6 - про вільну купівлю земель у козаків та шляхти; п.8 - про звільнення від військових постоїв монастирських хат та подвір’їв46.Як видно із вищенаведених пунктів, прагнення духовенства, як білого так і чорного, в основному, зводилися до невтручання держави в церковне життя, збереження своєї фінансової бази, що в кінцевому результаті дало б йому певну автономію. Українське духовенство могло виступити на захист своїх прав, оскільки в ньому ще була жива пам’ять про минулі часи, коли Україною керував гетьман (до 1764 р.), а в залежності від Київського Митрополита перебували всі монастирі та духовенство митрополії, яка складалася до поч. ХVІІІ ст. з 11-ти єпархій. Отже, можна зробити порівняння в пунктах, які представило в Св. Синод українське та російське духовенство. Якщо пункти Санкт-Петербурзького архиєп. Гавриїла Кременецького обмежуються, в основному, внутрішньою стороною життя Церкви і збереженням такого її стану в державі, який вона, держава, дозволяла, то українське духовенство в центр своїх вимог ставить права і привілеї свого першоієрарха, а звідси і вказує на свою особливість в правовому положенні в Церкві. Для російського духовенства такий підхід, в принципі, неможливий, адже з часу встановлення патріаршества у 1589р. російські митрополії, архиєпископії та єпископії повністю втратили свої окремі традиції в керуванні, остаточно підпорядкувавшись центральному управлінню47. В Київській Митрополії управління провадилося зовсім інакше. По-перше. митрополія юридично була підпорядкована Константинопольському Патріарху, де влада митрополита чи архиєпископа мала за собою певні права. По-друге, Київський Митрополит був «екзархом святійшого трону Константинопольського»48, а це давало йому майже необмежену владу в своїй області. По-третє, значна відстань від Константинополя до Києва дозволяла Київським архиреям мати ще більшу можливість у керуванні митрополією. Скликаючи маніфестом 14 грудня 1766 р. Комісію для складання Нового Уложення, імп. Катерина ІІ прекрасно усвідомлювала, що проти намічених нею цілей, як-от: утвердження абсолютної монархії, секуляризації церковного майна і переведення духовенства у певне положення в державі, які повинні були відбитися в Новому Уложенні, ніхто виступати не буде, особливо церковники. Це можна пояснити тим, що державна влада послідовно, крок за кроком, підкорювала собі Церкву, роблячи її одним із інструментів провадження своєї політики. Тиск на Церкву з боку світської влади почався ще з середини ХVII ст. - з часів боротьби між Всеросійським патр.Ніконом та царем Олексієм Михайловичем, боротьби кульмінацією якої став Собор 1667 р., на якому було низложено паріарха. Східні патріархи, які на той час перебували в Москві, цей факт підтвердили49. Патр.Нікона було усунено з кафедри за його намагання утвердити першість духовної влади над світською. Це дає нам підстави вважати, що подальші дії царів та імператорів російських, на церковному поприщі були продовженням реакції царя Олексія Михайловича на виступ патр.Нікона, і те що вони, дії, були спрямовані на те, щоб такий випадок більше не повторився. І дійсно, спочатку було введено Монастирський Приказ в 1701р., як орган влади, що контролював фінансову діяльність Церкви, а через 20 років було замінено патріаршу форму управління Церквою на колегіальну, котру пізніше уособив в собі Св. Синод, та складено Духовний Регламент. Вся подальша діяльність держави по відношенню до Церкви була спрямована на закріплення цього положення. Видаючи Маніфест, в якому було чітко окреслено завдання комісії, а також склад депутатів, імп.Катерина ІІ хотіла раз і назавжди показати духовенству його місце в державному апараті, підтвердивши положення Духовного Регламенту, згідно якого вище духовенство прирівнювалося до чиновників державних закладів. Тому то і депутат від Синоду розумівся як депутат від будь-якої державної Колегії чи установи, а не як виразник потреб духовенства як суспільного стану. Імператриця також прагнула не допустити супротивів політиці, яку проводила світська влада в церковному середовищі, подібного до протесту митр.Арсенія Мацієвича. Маючи своїх однодумців у Св. Синоді, Катерина ІІ домоглася певного успіху. Російська частина духовенства під впливом обер-прокурора Меліссіно склала свої вимоги в дусі загальноцерковних потреб: покращення служіння, знищення марновірства, піднесення рівня освіченості духовенства на парафіях. Не можна сказати, що петиції архиєп.Гавриїла Санкт-Петербурзького чи єп.Афанасія Ростовського, були некорисними для покращення церковного життя, але вони все ж таки не підіймали питання про незалежність Церкви від держави в управлінні, чи надання духовенству певних прав та привілеїв, які закріплювали б його положення в суспільстві як окремого стану, про що наголошували пункти українського духовенства. Вище було сказано, як члени Св. Синоду віднеслися до українських петицій, найбільш обширних з усіх поданих. Але замість того щоб приділити їх вивченню значну частину часу, як спершу і намічалося, члени Синоду розглядали «Пункти» всього двічі і без диспутів на предмет їх важливості для Церкви. Принаймі письмових свідчень про якісь дискусії з цього приводу не залишилося. Вони були прочитані і усвідомлені членами Св. Синоду на що вказує їх розподіл. Дійсно, Св. Синод не обманув сподівань Катерини ІІ, представивши, кінець кінцем, на розгляд Комісії ті петиції, які не суперечили політиці держави щодо Церкви. Отже, Св. Синод обмежився лише своїми членами, коли звернувся до них із циркуляром, в якому говорилося про вимогу надіслати пункти де йшлося б про потреби духовенства тільки їх єпархій. Що ж стосується архиреїв, які займали українські кафедри, то всі вони були задіяні в цьому процесі.В другій половині ХVІІІ ст. в церковному житті Київської Митрополії зіштовхнулися дві течії, які залишили великий слід в її історії. З одного боку це було сильне бажання світських чиновників до централізації влади, а з іншого, дуже яскраво відбилося прагнення київського духовенства до відновлення і збереження своїх старовинних прав та привілеїв. Дехто з дослідників називає їх консервативними, а прагнення світської влади прогресивними50. До часу скликання Комісії Уложення значна частина привілеїв Київської Митрополита та духовенства митрополії була вже відібрана завдяки старанням місцевої козацької старшини та Малоросійської Колегії. Так, в своєму наказі від 1728 р. гетьман Данило Апостол позбавив духовенство права вільного придбання земель, за гроші чи згідно заповітів, також заборонив і винокуріння, що було прибутковою справою, особливо для монастирів51. Судові справи з цього приводу гетьман розпорядився розглядати в світських судах, таким чином порушувався принцип окремого (духовного) суду для духовенства52. Малоросійська Колегія на чолі з графом П.О.Румянцевим в своєму Наказі (п.11) «Про духовенство» зазначала, що «монастирські маєтки управляються необмеженою сваволею властей, без користі для підданих ... корисно було б звільнити духовенство від цих світських турбот і всі чернечі маєтки до коронних передати ...»53. Нерідко і самі архиреї керуючись в своїй діяльності вимогами Духовного Регламента та указами Св. Синода, сприяли обмеженню своїх прав та привілеїв. Це згодом призвело до введення штатів в Київській Митрополії у 1786 р., за якими Церкві залишили тільки невеличкі земельні ділянки, для підтримки підсобного монастирського господарства, а саму митрополію урівняли в правах з іншими російськими єпархіями визначивши її статус (1 класа) рівним Московській54.З подібними указами про потреби Церкви та духовенства, Св. Синод звернувся до російських архиреїв у вересні 1767р. до Арсенія Могилянського, митр. Київського і Галицького, Кирила, єп.Чернігівського, Гервасія, єп.Переяславського, а також до намісників ставропігійних монастирів: Києво-Печерської Лаври і Києво-Межигірського (указ №1976)55. Від них вимагалося скласти докладні пункти, куди б входили вимоги їх духовенства про земельну власність, а також про інші майнові чи особисті привілеї. Вищезазначені особи, отримавши указ, розпочали між собою жваве листування. Метою цього пожвавлення було якомога скоріше узгодження вимог, які висували українські архиреї. Заразом йшла підготовка самих пунктів, формулювання заяв про потреби духовенства, про відновлення стародавніх прав та привілеїв. Основою для таких претензій духовенства були посилання на попередні королівські, царські, патріарші та синодальні грамоти. Пункти, складені київським духовенством, вирізнялися своєю повнотою і грунтовністю, і це не дивно: адже до їх складання було залучено все духовенство, яке спеціально для цього збиралося кожне в своїй протопопії, яких на 1767 р. в Київській Митрополії було більше 20-ти56. Після зборів у протопопіях визначалися депутати, які збиралися у кафедральному соборі для остаточного обговорення «Наказу». Потрібно зауважити, що духовенство в своїх вимогах обмежувалося лише усним їх висловлюванням, не стаючи у відкриту опозицію до державної влади57. Воно бажало повернути старі порядки, що простягалися на їх думку від Люблінської унії 1569р. до середини ХVІІІ ст. На цей період часу важливими опорними пунктами на думку духовенства були: Люблінська унія 1569 р., яка гарантувала збереження рівних прав та вольностей православним, які перебували на території новоутвореної держави Річі Посполитої, та грамоти польського короля Сигізмунда ІІ Августа від 6 червня 1659р., в яких підкреслювалося, що права і вольності українського православного духовенства та люду будуть збережені, а самі вони прирівнювалися в суспільному положенні до католиків. За основу петиції було взято гарантії Литовського Статуту 1588 р., про положення духовенства в суспільстві. Були також згадані грамоти про підтвердження прав та привілеїв українського люду, надані царями московськими з 1654 по 1763 р.р58. Тут маються на увазі грамота царя Олексія Михайловича, дана в 1654 р., що підтверджувала права та свободи шляхетські козацькі в їх непорушності; та указ 1763 р. імп. Катерини ІІ-ї, в якому було сказано, що малоросійський народ вона бажає зберегти при старих правах та вольностях59. Наказ від Св. Синоду про складання «Пунктів» було видано 1 вересня а вже 12 числа того ж місяця 1767 р. його отримали в Києві. На той час Київським Митрополитом був високопреосвященний Арсеній Могилянський (1711р. - 1770р.). Народився він і виріс на Україні, в сім’ї, яка мала в своєму родоводі священиків. Освіту здобув в славетній Києво-Могилянській Академії, однак, священицьке служіння проходив в Росії. Це не було дивним, зважаючи на попередню практику російського уряду викликати до Росії освічених українців для розбудови там освіти та культури. Спочатку, ще в сані ієродиякона о.Арсеній викладав грецьку мову в Московській Академії, а в 1742 р. вже в сані ієромонаха він був призначений імп.Єлизаветою придворним проповідником. На цьому поприщі ієром.Арсеній проявив себе з найкращого боку. Відомі і збереглися до нашого часу його проповіді: «На день Св. Духа»; «Слово в 6-ту неділю Великого Посту»; «Слово до імп.Єлизавети Петрівни при її наближенні до Троїце-Сергієвої Лаври». В 1744 р. його було призначено архимандритом цієї ж Лаври та членом Св. Синоду. В скорому часі (через 5 місяців) архим.Арсеній дістав призначення на Переяслав-Заліську кафедру. Перебуваючи на цій кафедрі спочатку в сані єпископа, а згодом і архиєпископа, приосвящ. Арсеній займався з великою увагою ревізією як матеріального так і морального стану духовенства єпархії, та впорядкуванням єпархіального життя в цілому. В Переяславі він пробув до 1752 р., а потім за станом здоров’я відійшов на спокій. В 1757 р. його було призначено Митрополитом Київським і імп.Єлизавета, яка благоволила до нього, повеліла оголосити про його обрання привселюдно, в Софійському Соборі м.Києва. На час призначення преосвящ.Арсенія в Київській Митрополії налічувалося 1144 церкви та 46 монастирів. Перебував на Київській кафедрі митр.Арсеній до самої своєї смерті (+1770 р). Саме на період його архипастерства українському духовенству випала нагода заявити про свої права та привілеї. Митр.Арсеній, як далі буде видно, приймав діяльну участь в обороні прав Київської кафедри ще до роботи Комісії Нового Уложення, а готуючи пункти про потреби духовенства, ще раз заявив про їх суть перед державою від якої залежало визнати чи ні ці вимоги60.16 вересня 1767 р. Гервасій, єп.Переяславський, написав до митр.Арсенія (Могилянського), що він послав до Києва ігум.Іоіля для попереднього пояснення тих пунктів, які потрібно представити в Комісію. Сам митр.Арсеній, в свою чергу звернувся до єп.Гервасія Переяславського, єп. Кирила Чернігівського та настоятелів ставропігійних монастирів з проханням, щоб складені ними пункти були направлені йому, не важливо як, поштою чи посланцем, для кращого узгодження між собою. Архим.Києво-Печерської Лаври Зосима, теж просив надіслати пункти від Київської Консисторії і повідомляв скільки пунктів вже складено від Лаври. Архим.Києво-Межигірського монастиря також надіслав митр.Арсенію свої пункти, числом 11. Єп.Переяславський Гервасій прислав свої пункти через посланця - прот.Андрія Туманського, заразом повідомляючи, що їх він згоден відіслати в Св. Синод разом із київським посланцем, адже так забажало його духовенство. Зберігся лист від 6 березня 1768 р. митр.Арсенія до архим.Зосими, в якому він сповіщає його про складені Київською Консисторією пункти та надіслання їх у Синод61. Кирило, єп.Чернігівський, в свою чергу надіслав пункти від своєї єпархії і просив передати йому пункти київські та переяславські з посланцем, прот. Яковом Скабічевським. Власні пункти чернігівське духовенство пересилало в Синод через свого депутата62. Швидкість, з якою духовенство опрацювало свої вимоги, вражає: 1 вересня був розісланий «Наказ», 12 вересня його отримали в Києві, 8 жовтня єп.Гервасій Переяславський доповідав про складені духовенством його єпархії пункти, а 10 жовтня це вже зробив єп.Кирило Чернігівський. Самого листування між зазначеними особами зосталося зовсім небагато. Відомий тільки один лист Чернігівського єп.Кирила, написаний ним до архимандрита Печерського монастиря Зосими. «...сами изволите знать, - писав він, - что в общем совете спасение ...», далі мова йде про представлення Києво-Печерською Лаврою пункти63. Це означає, що українські архиреї чітко усвідомлювали те, що для досягнення виконання своїх вимог їм потрібно продемонструвати перед урядом свою одностайність в їх висловленні. Листування між архиреями сприяло також чіткості та ясності у формулюванні пунктів і їх розміщенню в певному порядку відповідно до значимості. Наприклад: в лаврських пунктах представлених в Комісію, пункт про укріплення печерських гір стоїть на першому місці64, хоча до листування архимандрита Києво-Печерської Лаври Зосими з Кирилом єп.Чернігівським він займав друге місце. Справа в тому, що преосвящ. Кирило в своєму листі до архим.Зосими вказав на важливість справи укріплення печер не тільки для однієї Лаври, але і для всього християнського світу65. Немає відомостей про обмін думками між ієрархами та представниками монастирів, відносно тих пунктів де зачіпалися їх обоюдні інтереси. Як приклад, можна навести питання про підпорядкування білого духовенства, яке несло послух в монастирських маєтностях. Це особливо стосувалося таких архимандрій як Києво-Печерська Лавра і Києво-Межигірський монастир, як ставропігійних, та Київського Митрополита, в юрисдикції якого перебували ці обидва монастирі до 1686 р., тобто до того часу, коли митр.Гедеону Святополк-Четвертинському було відмовлено в титулі патріаршого екзарха московським патріархом Іоакимом66. В пунктах ці вимоги були представлені в досить злагодженому вигляді, вочевидь для того, щоб не викрити своєї зацікавленості перед іншою стороною, а разом з тим не показати своєї незгоди перед Комісією Уложення. Так, лаврський ахимандрит Зосима, посилаючись на указ імп.Катерини ІІ від 8 травня 1763 р., який стверджував давні жалувані грамоти від царів і патріархів московських Лаврі вказував, що духовенство в її маєтностях керується протопопом, якого призначає архимандрит67. А Київський митр.Арсеній в п.41 стверджував, що іноді бували випадки, коли від митрополита ставилися в Лавру ієромонахи та ієродиякони, а також священики у вотчини. Натякаючи на цей прецидент, він бажає, щоб так було і на далі, але делікатно залишає остаточне рішення на розгляд Комісії68. Подібно до цього виявлялося ставлення зацікавлених сторін і в інших питаннях (скажімо, питання про суперечливі території між Київським Митрополитом та єпископами Чернігівським та Переяславським). Діяльність духовенства торкалася не лише гострих питань між собою, але і таких, які були водночас близькі і йому, і світським колегіям. Це стосувалося питання про покращення процесу судочинства над церковними особами та їх підданими, про взаємні зносини світських колегій та відповідних їм духовних установ. Але на жаль з цього приводу духовенство не спілкувалося з аналогічними світськими структурами, а намагалося самочинно намітити шляхи вирішення проблем. В таких випадках духовенство та чиновники відстоювали переважно тільки свої права і зовсім не цікавилися інтересами інших. Незгода в цій справі між Церквою та державними установами ослаблювала як одних, так і інших, на що вказував лаврський представник, який мешкав в Москві. Він писав архим.Зосимі в Київ, що преосвящ.Гавриїл (Петров) Тверський говорив з цього приводу: «... о надобности иметь согласие депутатам, дабы малоросийские привилегии и вольности по проекту утверждены были, а когда тое будет сделано, то и монастыри малоросийские при всех своих привилегиях и вольностях остаться могут, а якъ де примечать можно, то малоросийские депутаты о том мало думают»69. Це було сказано про незгоду між депутатами з України в Москві, де вони зібралися для присутності в Комісії, але така ж незгода була і в Києві між депутатами духовенства та інших станів суспільства. Наприклад: духовенство визнавало недоліки у власному судочинстві, але вимагало від Малоросійської Колегії щоб світські командири не порушували судових прав та привілеїв духовенства. Однак, інших, конструктивних мір для виправлення існуючого стану духовенство не пропонувало. Судова Колегія, погоджуючись, з тим, що у веденні судів існує хаос, заявляла - судочинству підвласні всі без винятку70. Щодо земельних наділів, то Колегія виступала прибічником секуляризаційної політики уряду, заперечуючи можливість придбання церковниками нових земель будь-яким чином, чи то за гроші, чи то по заповіту71. Складення київських пунктів було доручено архимандриту Києво-Златоверхого Михайлівського монастиря Модесту та ігумену Києво-Видубецького монастиря Іакову. Архим. Модест був обраний для пояснення пунктів складених Київською Косисторією та духовенством Переяславської єпархії, в Св. Синоді і перед Комісією Уложення72. При консисторії була створена спеціальна комісія з цього приводу і київське духовенство повинне було свої пункти подавати тільки туди. 17 вересня 1767 р. був розісланий указ до протопопів, монастирських настоятелів та духовних властей в якому вони зобов’язувалися до складення пунктів про власні потреби, вказувався також і термін їх надіслання в консисторію - один тиждень з дня отримання указу. Заодно було наказано внести грошові збори: від монастирів по 3 коп. з кожного двору, а з приходських церков 26 1/2 коп., для проїзду депутата в Москву. Зібранням грошей займалися протопопопи, які повинні були при цьому зважати на майновий стан церков. Пункти були майже складені до зазначеного терміну і з 25 по 30 жовтня консисторія займалася їх впорядкуванням. Першими в Москву були направлені ті 18 пунктів, де йшлося про вигоди київського духовенства. Крім них були складені ще 11 пунктів про особу Митрополита, його права та привілеї, які, однак, послані були не одразу, а з деяким запізненням. Всі інші пункти комісія при консисторії, розглядала до грудня. Засідання Комісії Нового Уложення були перенесені з Москви в Петербург під приводом кращого нагляду за її діяльністю з боку імператриці, чого не можна було сподіватися при існуючому положенні через значну відстань між двома столицями. Коли про це дізнався митр.Арсеній Могилянський, то він відмовився посилати свого депутата слідом за Комісією, посилаючись на значне грошове утримання необхідне для цього. Таким чином Архим. Модеста було звільнено з його посади, а гроші які залишилися, митр.Арсеній зарахував йому як столові та солодові збори з парафіяльних церков, які не платили податків з 1766 по 1767 р.р. Пункти, які розглядалися комісією при консисторії з 25 по 30 жовтня було вирішено відіслати в Св. Синод поштою. В той час вона продовжувала працювати, приймаючи та розглядаючи пункти київського духовенства. На січень 1768 р. їх налічувалося вже 74. Після остаточного розгляду ці пункти були підписані митр. Арсенієм Могилянским, депутатами від кожного духовного правління та монастирськими настоятелями. 4 березня ієромонахом Печерського монастиря Каллістом вони були направлені у Св. Синод для розгляду. Для їх пояснення були викликані з Київської єпархії Глухівський протопопоп Корнелій Юзефович та Ічанський протопоп Петро Полянський. Число київських пунктів (74) значно перевершує своєю обширністю пояснень пункти Чернігівської і Переяславської єпархій, а також Києво-Печерської Лаври та Києво-Межигірського монастиря. Перш за все, вони являють собою одну загальну відповідь від білого та чорного духовенства українських єпархій на запит Св. Синода. Кожна заява про бажаність тої чи іншої вигодності була підкріплена історичною довідкою, де говорилося про звичай, який мав місце в Київській Митрополії до часу скликання Комісії Нового Уложення, потім це ілюструєтрувалося станом сучасного життя духовенства. Ціково, що об’єм цих пунктів становить 74 номери на 127 сторінках дрібного друку, проти пунктів Переяславської і Чернігівської єпархій та ставропігійних монастирів Києво-Печерського та Києво-Межигірського, яких теж загалом 74 номери, але тільки на 37 сторінках73. Київські пункти складені надзвичайно уміло, з великим дипломатичним тактом, так, наприклад, пункти (38, 39, 40) де говориться про кордони Київської Митрополії, і приводиться історична довідка про її межі та території залежні від неї74. Цьому сприяв, звичайно, той факт, що автори пунктів не перебували під яким-небудь зовнішнім тиском, тому викладали свої вимоги вільно і безпосередньо. Це не можна сказати про світські зібрання, де керівництво за ходом виборів здійснював генерал-губернатор краю граф П.О.Румянцев75. Він закликав спеціальним циркуляром майбутніх депутатів зробити все для досягнення загального благоденства. «Віднайдіть всі причини, - писав він, натякаючи на попереднє гетьманське правління, - що шкодили вищому благоденству і силі законів, що призвели суди до повільноті...перешкоджали домобудуванню, знищили весь порядок у торгівлі ...»76. За своїм змістом Наказ від Київської єпархії поданий в Синод поділявся на 4 розділи: І - «Про вигоди білого духовенства»; ІІ - «Про володіння Київською єпархією монастирями, маєтностями та інші вигоди»; ІІІ - «Про належні власній архирейській особі і Київській Консисторії, і Академії вигоди»; ІV - «Про вигоди священницького і чернечого чину». Загальною ж назвою Наказу була назва «Про даровані малоросійському духовенству різного роду вигоди і повернення йому тих прав і привілеїв, вольностей і свобод, якими воно користувалося в попередні часи»77. Київські пункти є виразником того положення українського духовенства, в яке воно перейшло у 3 чверті ХVIII ст. Якщо раніше духовенство не боялося піднести свій голос проти нищення своїх прав та привілеїв78, то тепер воно лише прохало їх не забирати, представляючи на розгляд державної влади свої петиції. Але і це свідчить про те, що в його середовищі ще жили згадки про старі часи, і були люди які спромоглися заявити про загальні потреби навіть у такій формі. Українське духовенство (мається на увазі духовенство всіх єпархій, які брали участь у складенні Пунктів) ще усвідомлювало себе єдиним цілим, під владою Київського Митрополита, не дивлячись на роздроблення самої митрополії. В своєму листуванні воно ясно говорить про «спасенність» спільних дій для свого ж таки блага. Усвідомлюючи те, що це можливо остання спроба заявити про втрачені права та привілеї, духовенство спішило якнайшвидше упорядкувати вимоги по їх поверненню, щоб в разі потреби мати можливість доповнити або навіть змінити їх зміст. Важливим при складанні «Пунктів» було ще й те, що на чолі Митрополії стояв українець, митр.Арсеній Могилянський. Сподівання уряду на те, що він хоча і вихований в Києво-Могилянській Академії, але пройшовший своє пастирське служіння значною мірою в Росії, і не дозволить чогось крамольно-бунтівливого, виявилися марними. Митр.Арсеній не тільки дозволив духовенству складати пункти про свої вигоди та повернення старих прав та привілеїв Митрополії, але і особливі пункти про переваги Київського Митрополита як предстоятеля Української Церкви, що вразили своєю відвертістю вимог, членів Св.Синоду, про повернення його правового статусу, яке він мав до 1686р. Зважаючи на ту заповзятість духовенства у складенні петицій, можна зробити висновок, що політика нищення особливостей Української Церкви, яка велася протягом 80-ти років з початку ХVIII ст. російським урядом, зазнала поразки. Безсумнівним недоліком представників українського духовенства в Комісії було те, що вони не діяли спільно з депутатами від світських установ - Малоросійською Колегією та інших верств населення. З одного боку це можна пояснити тим, що «світські» були налаштовані проти вимог духовенства79. А з іншого боку неспроможністю духовенства подолати бар’єр цього нерозуміння. Вимоги духовенства не підтримані іншими верствами суспільства з кількох причин: козацька старшина була зацікавлена в процесі секуляризації тому що частина земель Церкви переходила до неї;обмежувався вплив Церкви в світському житті;відбувалася підтримка політики Катерини ІІ в Україні переселенцями з Росії та Сербії;увійшла в традицію повага до російських монархів як представників інтересів православних у світі (в ХVІІІ ст. Росія фактично була єдиною православною державою).