Apologet

Після смерті Феофіла владу, як і планувалося, взяла в свої руки його дружина Феодора – регентша трьохлітнього сина Михаїла ІІІ. Вихована в середовищі людей, які були віддані шануванню ікон, Феодора була побожна і, звичайно, шанувала святі ікони; тому вона спочатку почувала себе незручно в придворних колах, куди заміжжя несподівано її привело.

Після її возшестя на престол вже минуло 20 років  відколи знову розгорілося іконоборство, і як результат – сутичка держави, яка вимагала права вмішуватися в справи церкви, і церкви, що відстоювала і захищала свою свободу. Михаїл ІІ переслідував своїх противників без жалю; Феофіл, цар енергійний, наслідував політику свого батька, незважаючи на те, що Феодора намагалася вплинути на чоловіка, пом’якшити суворість гонінь.

 Феофіл був монархом крутого норову і не дозволяв дружині керувати собою. Так після чергових прохань дозволити хоча б їй зберігати св. ікони вона, отримавши сувору відповідь, вирішила ховати образи у себе під платтям і з обережністю поклонятися їм. Одного разу блазень імператора побачив це і доніс господарю, але Феодора зуміла виправдатися перед чоловіком, а донощика при нагоді наказала покарати.

На той час більшість культурного суспільства Візантії була проти іконоборців. В одному із столичних монастирів стара імператриця Єфросинія, яка також була прихильницею ікон, при нагоді - коли цар присилав доньок відвідати її – повністю говорила їм про іконошанування[1].Феофіл дізнався про це і заборонив посилати дітей в монастир. Однак серед наближених імператора також було чимало державних діячів, які були проти іконоборства: міністри, дворяни, і навіть проповідники провіщали загибель його справи. Сам Феофіл настільки це усвідомлював, що перед смертю просив дружину не зраджувати його політиці.

Починаючи розгляд перевороту в церковній політиці держави, який настав після смерті імп. Феофіла, потрібно згадати про політичні і частково етнографічні елементи, які впливали на регентство. По заповіту імператора, верховна влада перейшла в руки його дружини Феодори та Ради, яка вся складалася з вірмен. Це був логофет двору Феоктист, Варда, брат Феодори і магістр Мануїл, дядько Феодори. Однак можна піддати сумніву дійсність призначення Феофілом таких людей для управління імперією. Так як Феоктист і Мануїл належали, як виявилося, до числа іконошанувальників, то їх вибір можливо ініціювала сама Феодора. Якщо б вибір робив Феофіл, він неодмінно дав би місце патріарху Іоану.

Незважаючи на передсмертні прохання імператора зберегти status quo, загальна атмосфера була така, що всі регенти швидко вирішили дати волю віросповідання і зупинити гоніння. А далі підкорилися не тому що було на думці в імператора – „інтелігента”, а тому що зберігав  церковний народ, тобто настрою за ікони. Спочатку Феодора сумнівалася, свято оберігаючи пам’ять про чоловіка, але через небезпеку свого становища, непопулярність, яку вона змогла б викликати, підтримуючи політику Феофіла, сталася б революція, в якій загинув би престол її сина, накінець імператриця рішилася, купивши торжество Православ’я ціною посмертного прощення своєму чоловіку.

В Константинополі був скликаний собор, але для того, щоб він міг успішно зробити свою справу, необхідно було перед усім звільнитися від патріарха Іоана – креатури царя і доброго його слуги. Тому іконошанувальники ненавиділи його і розповідали про нього страшні історії,  називаючи „чарівником”.

За порадою Мануїла, Феодора послала до Іоана офіцера з пропозицією покинути кафедру, мотивуючи це тиском громадської думки. Патріарх попросив час для роздумів. І зразу після цього наніс собі кілька ножових поранень, плануючи викликати співчуття у народі, звинувачуючи в нападі офіцера. Але правда була викрита, і патр. Іоан був змушений покинути кафедру „за спробу самогубства” та піти в призначений йому монастир[2].

Отже, рішучими кроками щодо патріарха Іоана регентство звільнило себе від головного супротивника, який би ще міг, спираючись на своїх прихильників серед вищого духовенства, перешкодити державі змінити політику. Всі інші заходи, які стосувалися підготовки до собору, на якому було остаточно вирішене питання про відновлення шанування ікон, так як і головування на соборі і виконання всіх соборних постанов, зачіпало інтереси чисельного духовенства, яке отримало посвячення від іконоборчих єпископів, але все це повинно відноситися до діяльності патріарха Мефодія.

Св. Мефодій був одним з жертв попереднього керівництва, прихильник іконошанування, борець за православ’я, якого Феодора обрала на місце Іоана. Тут почалася повна реакція. Турботами єпископів шанування ікон було відновлено; вигнані і заслані були повернуті і прийняті з торжеством; ув’язнених випустили на волю і величали як мучеників; на церковних стінах знов з’явилися священні ікони, а над воротами Халкі , як і колись, був повішений образ Спасителя, який знову свідчив про благочестя імператорського двору. Нарешті, 19 лютого 843 р. почалася священна церемонія, на яку було скликано все духовенство, двір і народ. Цілу ніч у Влахернській церкві імператриця молилася зі священиками, а зранку почався святковий хід у Святу Софію. Переможені повинні були також йти зі свічками в руках і вклонятися перед тими, хто піддавав їх анафемі. Увечері в Священному палаці був організований бенкет духовним особам. Це було дійсно торжество православ’я. З того часу на згадку про цю велику подію і в пам’ять блаженної імператриці Феодори щорічно в першу неділю Великого посту Церква святкує відновлення іконошанування і поразку його ворогів[3].

Не викликавши ніяких внутрішніх потрясінь, вдало здійснена церковна реформа 842 – 843 рр. в такій мірі співпадала з бажаннями більшості населення імперії і так ревно була підтримана найвпливовішим і найпопулярнішим станом – чернечим духовенством, що вона скоро стала предметом монастирської і народної легенди і в розмальованому фантазією вигляді ввійшла в життєписи діячів і героїв, які мали відношення до цього важливого перевороту. Але жива дійсність з поступовим ходом подій втрачена безповоротно, так як ні офіційних актів, ні сучасних записів, ні протоколів собору не збереглося.

Скликаному собору потрібно було повернутися до постанов VII Вселенського Собору. Ствердивши  своїм авторитетом і знов наддавши канонічного значення постановам VII собору 787 р., отці собору 843 р. повинні були в своїх діях узгоджуватися з практикою того ж собору. Зі статей Синодика  ми дізнаємося про саму процедуру свята Торжества Православ’я, яке почалося відлученням від церкви іконоборців (цей акт було прочитано в церкві св. Софії в неділю після богослужіння) та проголошенням похвали і вічної пам’яті подвижникам православ’я після зачитування визначень собору[4].

Також звертають на себе увагу статті христологічного змісту, в яких наводяться старозавітні пророцтва про Христа і Богородицю. Це передусім визначає богословський і філософський зміст іконоборчого питання, яке хвилювало Церкву і Візантійську імперію більше ста років. Немає сумніву, що перемогою над іконоборством був також нанесений удар і тим ліберальним тенденціям, що вшановувалися б в цій боротьбі, які згодом розкололи візантійське суспільство в останні часи держави.

Результатом церковного перевороту було також перенесення в столицю мощів відомих захисників іконошанування Феодора Студита і патріарха Никифора, які, як відомо, постраждали за свої переконання. Зате було піддано оскверненню могилу Костянтина V і без будь-якої поваги до імператорського сану викинуто на вулицю останки великого противника ікон[5].

На жаль, ми можемо лише здогадуватися, як могла так швидко пройти ця велика революція, яка не зустріла ніякої серйозної перешкоди. Одне, мабуть, їй особливо допомагало: втома, яка відчувалася від безкінечної боротьби. Сила опору іконоборців була менш значною, ніж в епоху першої імператриці Ірини, так як Феодорі знадобилося  трохи більше року, щоб скликати собор по даному питанню, тоді як Ірина змушена була витратити 7 років для того  ж завдання.

 Ще одна причина змусила державних діячів приєднатися до рішення, прийнятого Феодорою. Якщо, з точки зору догматичної, перемога церкви була повною, то держава повинна була відмовитися від усіх притязань на контроль за її діями, проти чого виступали всі відомі апологети православ’я. В цьому випадку по відношенню до Церкви вона ставала в положення підпорядковане, тоді як влада імператора в питаннях релігії стала проявлятися над нею більше ніж будь коли саме в період іконоборства[6].

 Але, незважаючи на відновлення православ’я, політика імператорів – іконоборців принесла свої плоди. Урядовці поспішили зайняти чільні місця в лавах борців за чистоту віри. Імператриця, відновлюючи іконошанування, не могла примиритися, що страшні анафеми зачіпали її чоловіка – іконоборця Феофіла. Тому вона поставила умовою своєї підтримки соборного процесу зняття анафеми із свого чоловіка, так як, за її словами, він усвідомив перед смертю свої гріхи і цілував святі ікони. Отці собору вважали посмертне прощення гріхів перевищенням своєї влади. Але накінець собор дав цариці письмовий документ, виконавши її прохання[7].

Однак не всі люди пробачили покійному імператору. Художник Лазар, у якого була відрізана права рука за наказом імп. Феофіла, і Феодор Грант, у якого, на лобі були випалені образливі вірші, виступили на банкеті проти зняття анафеми з імператора. Цариця була дуже стривожена і звернулася до єпископів. Патріарх зумів заспокоїти протестуючих, а Феодорі сказав, що їхні обіцянки залишаються в силі. Тут можна побачити, скільки політичних і людських почуттів бралося в  розрахунок в справі відновлення Православ’я, і до яких угод із совістю були готові  єпископи і сама Феодора.

А між тим Михаїл ІІІ, наслідник трону, підростав. Із собою він приніс на престол всі можливі людські пороки. Після відміни регентства він передусім відзначив нагородами кесаря Варду, особливо за розкриття змови на життя імператора. Дядько царя став найвпливовішим вельможою держави, почавши користуватися необмеженими повноваженнями. При ньому іконоборство вмерло назавжди. Однак певним відлунням іконоборства -  вільнодумство в справах релігійності -  були п’яні забави Михаїла ІІІ. Він, за порадою Варди, в 856 р. наказав вбити прем’єр – міністра Феоктиста, а свою мати, Феодору, разом з сестрами заточив у монастир. Під час своїх оргій імператор змушував друзів грати ролі патріарха духовного собору і покривлятися церковним церемоніям.

Правда, закінчив Михаїл ІІІ погано. У 887 р. його вбив співучасник його оргій, царедворець Василій, і воцарився як засновник нової, Македонської династії. Так закінчилася династія царів – іконоборців, відома в історії під назвою Ісаврійської[8].

На Заході протягом другого іконоборчого періоду Римські папи Пасхалій І та Григорій IV продовжували захищати ікони. У 835 році, тобто в часи переслідувань імператора Феофіла, Григорій IV постановив, щоб святкування пам’яті всіх святих, встановлене Григорієм ІІІ, було 1 листопада і причому поширювалося на весь християнський світ.

 Взагалі можна сказати, що жорстокість і переслідування іконоборців викликали на Заході, не тільки в Римі, але і в інших країнах, наприклад, у Франції, особливо піднесене шанування святих і їх мощів. Саме  в епоху іконоборства мощі багатьох святих були перевезені із Візантії у Францію[9].

Римська церква як бачимо, не піддалася спокусі іконоборства, навпаки, вона залишилася твердою в шануванні ікон, святих і їх мощів.

Отже, через півтора місяця після смерті Феофіла вже відбулося „Торжество Православ’я” легше, ніж це було більше 60 років тому назад, при імператриці  Ірині, без боротьби і протестів з боку суспільства. Іконоборство вичерпало себе, навіть політично і культурно, не говорячи вже про відсутність в нього церковного обґрунтування. Воно померло залишивши після себе глибокий слід, ставши цілою епохою. Немало прекрасних пам’ятників мистецтва, мозаїк, фресок, статуй, мініатюр було знищено під час боротьби проти ікон. Багато прикрашені стіни храмів були покриті або штукатуркою, або новими орнаментами.

Однак іконоборча епоха не так руйнівно впливала на художню сферу, як це стверджувалося до цього часу. Гоніння було не на мистецтво взагалі, а лише проти шанування зображень святих і поклоніння їм. Останнім часом відкриті мозаїки в церкві святого Димитрія Солунського, які дають привід до нових висновків про стан мистецтва в епоху VIII – IX ст.

 Одночасно із знищенням художніх пам’ятників, на яких були зображення Христа, Богородиці і святих, іконоборці почали створювати новий тип мистецтва, звернувшись до нових сюжетів. Вони ввели орнаментику, стали зображати жанрові сцени, пейзажі, тварин. Певна кількість прекрасних витворів мистецтва зі слонової кості, емалі й цікавих мініатюр дійшли до нас саме з часів іконоборчого руху. Мистецтво цього періоду було  поверненням до елліністичних джерел і запозиченням елементів мистецтва із магометанського Сходу. Наприклад, цар Феофіл захоплювався будівництвом. Він збудував палац за зразком палаців Багдаду, прикрасив його стіни мозаїкою й  живописом, зображенням зброї, тварин, дерев та квітів.

Одним з важливих результатів іконоборчої епохи було зникнення у східній Церкві скульптурних зображень святих чи сцен священної історії. Зникли також зображення Христа, Богородиці і святих на монетах і печатках  (цей надлишок шанування святих), однак невдовзі вони знову з’явилися після відновлення православ’я.

Іконоборство віддалило від імперії Італію і папу, що було однією з причин розділення церков у IX ст.. Якщо порівняти два періоди іконоборства, то можна побачити у першому на Сході ревних захисників іконоборчої ідеї, які готові були жертвувати життям заради торжества Ісаврійської династії і висунутого нею релігійного принципу. У другому періоді захоплення іконоборчою ідеєю слабне; лише деінде народ захищає іконоборчу ідею, також і на тому Сході Візантії. Ось чому у 843 р. без особливих зусиль, жертв і боротьби імператрицею Феодорою був здійснений поворот до актів VII Вселенського Собору і відновлення іконошанування.

________________________________

[1] Карташев А. В. Вказ. тв.-с. 524.
[2] Хопко Ф., прот. Основы Православия. – Нью- Йорк, 1989. – с. 14.

[3] Лазарев В. История Византийской живописи. – М., 1947. – с. 76.

[4] Тальберг Н. История Христианской Церкви. – М., 2000. – с. 191.

[5] Галич І. прот. Шанування ікон та його основи. “Логос”, 1993. – с. 69.
[6] Смирнов П., прот. История Христианской Православной Церкви. – М., 1998. – С. 81-82.

[7] Овсійчук В., Крвавич Д. Оповідь про Ікону. – Львів, 2000. – с. 9.  
[8] Дилль Ш. Византийские портрети. – С. 26 – 33.

[9] Успенский Л. А. Вказ. тв. – с. 121.