1.1. Іконоборство як соціальний рух

 Давній світ оцерковлювався повільно і з великими зусиллями. Багатий своєю складною і досконалою культурою, він був подібним до євангельського багача, якому було важче потрапити в царство небесне, ніж верблюду пройти через вухо голки. Мистецтво цього світу було спадком, з якого Церква постійно для себе черпала і оцерковлювала ті елементи його, які мали служити для вираження повноти Божественного Одкровення. Звичайно, в цьому процесі в Церкву проникали і такі елементи, які оцерковлятися не могли, тому що  вони або не співпадали, або просто були протилежними християнському розумінню мистецтва.

Однак вони впливали на нього і навіть більше - залишали свій слід, вводячи в церковне мистецтво, світську чуттєвість і натуралістичність, що було не властиве православ’ю. Церква постійно боролася із ними, і ця боротьба була не чим іншим як відображенням її боротьби за свою Істину в мистецькій площині. Мистецтво світське несло в Церкву елементи, які умаляли Откровення, ніби намагаючись зробити його більш „доступним і зрозумілим”, але насправді це було підміною євангельського вчення, відвертало від його мети.

У Візантії, державі, яка являється зразком органічного синтезу християнства, „старих” римських ідей і східної ментальності, вплив на християнський обряд античного мистецтва був часом настільки сильний, що дозволяв деяким історикам говорити про „відродження” античності. Особливим нападам піддається сакральне мистецтво Церкви, зокрема іконопис, який був покликаний розкрити широкому загалу християн велику таємницю спасіння роду людського: „Бог явився у плоті” (1Тим 3;16). Крім того в цей час відношення до обряду самих віруючих, яке часто не було на висоті, давало людям, які були вороже настроєні до іконошанування, серйозну аргументацію проти нього. Напади на християнське сакральне мистецтво поза Церквою також сприяли розвитку і закріпленню іконоборського руху всередині самої Церкви.

В VII ст.закінчуються основні догматичні дискусії христологічного характеру. Протягом семи століть своєї історії Церква, боролася за основну свою істину: догмат Боговтілення, оформлюючи одну за одною грані свого вчення про Особу Боголюдини Ісуса Христа даючи   різноманітні визначення і відсікаючи можливість неправильного розуміння цього основоположного моменту богослів’я. Але коли окремі напади на різні аспекти вчення про Боговтілення  були переможені і, здавалося, наступив довгоочікуваний  спокій,  саме  тоді  почався генеральний наступ на все православне вчення в цілому. Боротьба почалася проти права християн вживати святі ікони[1].

Слово „ікона” – грецьке, у перекладі означає – образ, зображення. Святі ікони – зображення тих образів, у яких Бог в Тройці славимий, являвся людям, образу Божої Матері, святих ангелів і святих угодників Божих.

Ікона є свого роду вікном в духовний світ. Звідси і її особлива мова, де кожен штрих - це знак або символ, який означає дещо більше, ніж він сам по собі. З допомогою знакової системи ікона передає інформацію так само, як  її передає письмовий текст, використовуючи алфавіт. Суть ікони – пасхальна радість, не прощання, а зустріч. І ікона у своєму розвитку рухалася від портрету до лику, від реального і тимчасового  - до зображення ідеального і вічного[2].

Православна ікона – це особливий вид самовираження і саморозкриття сутності Церкви, в основі якої лежить боголюдський організм. З точки зору християнської догматики, ікона – свідчення того, що син Божий став Сином Людським, що Божественне Слово отримало плоть, а Божественна Іпостась стала Боголюдською Особою – цілком осяжною і водночас неповторною. З точки зору сотеріології,  ікона відкриває нам майбутнє перетворення світу, нові властивості матерії і речовини, одухотворені у вогні, світло несотвореної Божественної благодаті. В есхатологічному плані ікона – свідчення того, що світ не знищиться в кінці часу, а лише розкриється в своїй ідеальній сутності. В аспекті містики ікона – це відчуття і виявлення сил та енергії, а точніше – любові того, хто зображений на ній. Ікона – це містична зустріч, звертання святого до людського серця і можливість звернення душі до вищого світу. Ікона – свідчення можливості того, хто знаходиться в Дусі Святому, чути мольбу зі всіх кінців землі до нього. Тому найбільш твердими шанувальниками ікон в досліджуваний нами період були містики – ченці, аскети.

 В пол. VIII ст. у Візантії виникає іконоборчий рух, інспірований і підтримуваний владою та частиною духовенства[3]. Причин для розвитку і закріплення іконоборства було декілька. В першу чергу слід відмітити ті непорозуміння з вжитку святих образів, які спотворювали шанування святих ікон.               

Так, деякі християни, прикрашаючи іконами храми, вважали, що цього достатньо для спасіння душі. З іншої сторони, шанування ікон приймало інколи дивні форми. В VII ст. Астерій Анасінський  говорить, що члени візантійської аристократії носили святковий одяг, прикрашений зображенням святих. Відсутність міри в іконошануванні проявилась і в практиці церковного життя, наприклад: ікони брались за хресних батьків при хрещенні або поручників при монашому постризі. Бували випадки ще більш дивні, коли деякі священики зшкрябували фарби з ікон, примішували їх до Святих Дарів і  причащали віруючих, ніби Тіло  і Кров Христова потребували ще додаткової святині. Інші священики здійснювали Богослужіння на іконі, яка замінювала святий престол. Шанування ікон віруючими розумілося інколи занадто буквально: шанували не стільки Лице, скільки сам предмет. Це ставало схожим на манію. Все це створювало велику спокусу для багатьох віруючих, які не були твердими в православ’ї, штовхаючи їх до повної відмови від іконошанування під тиском аргументів іконоборців.

Паралельно до цього були підстави для спокуси  в самих зображеннях персоналій святих. Так наприклад, вже блаж. Августин в своєму творі „Про трійцю” дає зрозуміти, що в його час деякі художники зображали Христа своєвільно, з власної фантазії. Такого роду зображення ставили під сумнів святість самої ікони, а, отже, і її необхідність в Церкві. Більше того: вони давали іконоборцям досить серйозну зброю проти церковного мистецтва як такого. В їх очах мистецтво не тільки не могло  відображати славу Божу і святих, красу духовного світу, воно було мало не свідченням язичництва і тому не могло знаходитися в Це ркві.

Іконоборчий рух в самій Церкві мав сильну підтримку і поза нею. Після завоювання арабами Палестини, Сирії і Єгипту, Візантійська імперія опинилася в стані неперервного воєнного й ідеологічного протистояння ісламу. І християнство, й іслам прагнули здобути статус світової релігії, і, відповідно, візантійський імператор та арабський халіф боролися між собою.  Але в психологічній війні, яка велася поряд з ідеологічною конфронтацією, іслам весь час підкреслював, що мусульманська релігія – релігія найновіша і, значить, найвища, і є найчистіше одкровення Бога Аврамового, постійно звинувачуючи християнство у багатобожжі та ідолопоклонстві – зокрема вказуючи, на християнське вчення про Трійцю та на вживання ікон[4].

Саме на це звинувачення в ідололатрії  повинні були відповідати -  і відповіли, щоправда своєрідно – народжені на Сході імператори VIII  ст. Вони вирішили очистити християнство  від так званих нашарувань, щоб воно, на їх думку, краще витримувало виклик ісламу. Таким чином в іконоборчеському русі  спостерігається в певній мірі і ісламський вплив -  частина „холодної” війни проти ісламу, аргументами запозиченими у цієї східної релігії.[5]  

Але не лише іслам підтримував  іконоборчий рух. Ще в VI ст.  преп.Анастасію Синайському довелося захищати  ікони від невідомих нам ворогів. Також в VII ст. св. Симеон Столпник в посланні до імператора Юстина II говорить про самарян, які оскверняють ікони Спасителя і Божої Матері. В VII ст.  Леонтій, єпископ Неапольський (о.Кіпр), написав твір, захищаючи православних проти звинувачення в ідолопоклонстві на основі старозавітної заборони вживати зображення Бога. Таке ж звинувачення відсікається в VII ст. Іоаном, єпископом Солунським, а у VIII ст. в Аравії, тобто в країні мусульманській, лунає голос  єпископа Бострійського Стефана, який в своїй праці проти іудеїв заперечував їх аргументи   проти шанування ікон[6].

Отже, серед різноманітних чинників іконоборства велику роль зіграло  магометанство. Інші противники зображень - іудеї -  в досліджувану нами епоху знову стали суворо дотримуватись  другої заповіді Мойсея і вже не тільки не розписували свої синагоги зображеннями, як у перші століття християнства, але й навпаки, знищували їх.

Іконоборство розпочалося в арабських країнах після того, як халіф Ієзид дав наказ знищити ікони у всіх християнських храмах підвладних йому земель, тоді мусульмани стали офіційно переслідувати святі ікони і їх шанувальників.

Поряд з магометанством та юдейством табір іконоборців нараховував в своїх рядах і християнські секти, більше чи менше заряджені докетизмом, тобто вченням, згідно з яким втілення Бога було неповністю реальним. Такими були павликіани і секти монофізитствуючих. На VII Вселенському Соборі 787-го року св. патріарх Тарасій сказав, що іконоборці надихалися юдеями, сарацинами, самарянами і двома монофізитськими сектами: фантазіастами і теопасхитами[7].

             Територія Візантійської імперії до початку VIII ст. значно скоротилася: вона перестала бути єдиною, універсальною середземноморською державою,  як  це  було  за  часів   Юстиніана I (527-565). В результаті різних воєн країна зазнала відчутних територіальних втрат, тому першочергове значення набувають її Малоазійські провінції – житниця держави.

              Малоазійський півострів, по своїх природних умовах, - територія різких контрастів: тут можна зустріти гори і приморські долини, створені намулом рік, області з м’яким середземноморським кліматом і вічнозеленою рослинністю, степи, що вигорають літом. Центральне плато служило в середні віки основним центром візантійського скотарства: саме сюди, з області за гірською річкою Сангаром приганяли в Константинополь стада худоби. В північно – західних частинах плато, населення займалося  також і коневодством. Важливими оазисами центрального плато були райони Іконії (на південному  заході) і Кесарії (на південному сході). Через Іконій проходив важливий караванний шлях, який зв’язував Константинополь з Тарсом та іншими східними територіями. Далі на захід беруть початок потужні водні потоки, де можна розвивати сади і засівати хлібні поля. Західна частина Малої Азії (включаючи і західні окраїни плоскогір’я) була найбільш родючою областю імперії.  Тут вирощувався ячмінь і пшениця, а також льон.

З часів Юстиніана I середземноморська імперія була населена різними народами, які говорили різними мовами і володіли власними культурними і політичними традиціями, які не могли бути знищені нівелюючим впливом Римської імперії, більше того, з поглибленням кризи  імперії тенденція до незалежності ставала все більш сильною, скажімо, в Єгипті і Сирії, в Африці й Італії. Основну масу візантійського населення складали греки, решту - еллінізоване населення Малої Азії[8].

В італійських володіннях імперії склад населення був надзвичайно різноманітним: тут поряд зі старим італійським населенням розселялися готи, лангобарди, переселенці з Балканського півострова, вірмени інший значний етнічний елемент Візантії. Слов’яни, інший важливий етнос, не тільки створювали свої князівства на Балканському півострові, але і проникали на територію, яка ще залишалася під владою візантійського імператора. Менш значущими етнічними групами були - євреї, грузини, волохи, албанці, фракійці.

          Багато з цих племен і народів, що жили на території  Візантійської імперії, досить довго зберігали адміністративну і мовну незалежність. Нерідко вони управлялися своїми вождями і старшинами, хоч візантійське керівництво і намагалося взяти їх під свою владу[9]. В боротьбі з готами, гуннами, аварами і слов’янами  Східна імперія засвоїла в собі елементи візантинізму, перетворившись із старої традиціоналістської  Римської імперії в універсальну, поліетнічну державу з основним об’єднавчим елементом – православним християнством[10].

               Основою середньовічного світогляду у Візантії було християнство. Вже в кінці IV ст. воно утвердилося як державна релігія. Найбільш поширеним - на противагу йому - було радикальне релігійне вчення, що поширювалося в пізній Римській імперії - маніхейство, яке прийшло зі Сходу, та неоплатонізм. Основою першого була вічна боротьба Світла і Темряви, яка охопила Всесвіт. Закінчення її ознаменовувалося розривом Духа і Матерії.

    Повною протилежністю маніхейству було вчення неоплатоніків. Їх філософія моністична: від Єдиного (яке разом з тим є абсолютне Благо і Бог) через Світовий розум (Нус) і Світову душу  за допомогою діалектичних перетворень виводяться всі елементи буття, аж до матерії, яка тим самим виявляється інобуттям Бога.

Християнське вчення, незважаючи на існування спільних з маніхейством і неоплатонізмом рис і загальної термінології, принципово відрізняється як від дуалізму першого, так і від суворого монізму другого. Християнство хоч і визнавало протилежность земного і небесного, матерії і духу, але, на відміну від маніхейства, шукало вирішення цього протиріччя не у фізичному роз’єднанні Світла і Темряви, а в подоланні протилежності, в переході від земного до небесного, від гріховного до божественного[11].

Саме тому іконоборство  VIII ст. не слід уявляти явищем несподіваним, воно вже раніше пережило довгу еволюцію. Християнське мистецтво, що зображало святих, чи то у формі мозаїки, фрески, скульптури або різьбленням, давно вже не дивувало істинно віруючих людей, лише мимохіть нагадуючи їм про відкинуте язичництво. Хоча подекуди, в основному на Заході, лунали голоси протесту. Так, на початку IV ст. один з іспанських соборів постановив, що „не повинно бути малюнків у церкві, щоб на стінах не зображалось те, що шанується і чому поклоняються”. Таких прикладів до VIII ст. було багато щодо ікон. Однак будучи проявами, так би мовити, приватної ініціативи окремих осіб, протест проти святих ікон не загрожував цілісності церкви, чого не можемо сказати про період правління царів ісаврійської династії (початок VIII – перша половина IX ст.), коли думка одного (царя) в силу його положення стала ідеєю багатьох (його підданих)[12].

Цей період носить ім’я Льва Ісавра, так як він тісно пов’язаний і з цією особою, а головними - подіями, які беруть початок в царюванні цього імператора, -  прогресивними реформами в законодавстві щодо війська і громадських  взаємовідносин. Але не дивлячись на цей позитив, епітет „іконоборчий”, а значить - неправославний, негативний, присвоєний періоду правління династії ісаврійців через те, що розумове, моральне і політичне життя суспільства в цей час більше чи менше залежало від ставлення до ікон.

Крім шанування ікон, іконоборство торкалося найбільш суттєвих питань християнського віровчення: втілення Бога – Слова, шанування Богородиці, поряд із ними піддалися сумніву обряди і форми богослужіння. Незалежно  від  цього іконоборчий період наніс великий удар монастирям і монастирському способу життя, збудивши сумнів у правильності і доцільності того явища, коли багато здорових і розумних людей, залишаючи свої громадські обов’язки,  йдуть в монастир. Ще одним аспектом цієї проблеми було те, що на монастирі витрачалися великі кошти і їм належала мало не третина всієї державної землі.

Звідси видно, що іконоборчий період є періодом реформ, глибоких змін у всіх проявах життя Візантійської імперії : релігійного, громадського і політичного[13]. Імператори – іконоборці, родом зі Сходу, були добре знайомі з релігійними поглядами свого середовища, вирісши і зріднившись з ними. Тому природньо, що,  ставши імператорами, вони перенесли їх у столицю, щоб покласти в основу своєї церковної політики. Ці імператори  не були ні атеїстами, ні раціоналістами, так як про них говорили раніше, вони були віруючими і  хотіли, покладаючись на власний розум, очистити релігію від тих перекручень, які з плином часу проникли в неї і віддалили від первинного істинного напряму. З їх точки зору, поклоніння іконам і шанування мощів були залишками язичництва, які необхідно було знищити для повернення християнській релігії її першообразу. „Я імператор і священик” – писав Лев III папі Григорію II. Виходячи з цього положення, Лев III вважав своїм обов’язком зробити свої релігійні погляди обов’язковими для підданих імперії[14].

Ніколи магометанський світ не був таким грізним і могутнім, як в цей період. На початку VIII ст. араби загрожували християнській Європі з двох сторін – з крайнього Сходу - нападом на Константинополь і Фракію, з віддаленого Заходу – військовими виправами проти Іспанії і Південної Франції. З гарячим пилом, що не знав перепон, з відчуттям переваги над всіма християнськими народами, які всюди здавалися перед наступом мусульман, арабські вожді, здавалося, наближалися до здійснення заповітної думки про підкорення халіфатом всього відомого тоді світу, тим більше, що стан справ в імперії був вкрай небезпечним, а, отже, сприятливий ворожим проти неї задумам.

З 695 року, коли був скинутий Юстиніан II, наступив 20-літній період анархії, під час якого влада переходить в руки бунтівників й авантюристів, які підтримувалися не підпорядкованими імператору військовими частинами. В цей час шість імператорів загинули від руки ката. Яким чином серед повної дезорганізації і загального розчарування могла утворитися така талановита та енергійна сила, яку представляє собою Лев Ісавр – залишається загадкою.

За одними свідченнями, Лев походив з Германікії, що в Північній Сирії, за другими – з гірської Ісаврії, що в південній частині Малої Азії, навпроти острова Кіпр. В прикордонних районах Тавра, які були в кінці VII ст. границею візантійських і арабських володінь постійно тривало так би мовити „бродіння умів” на релігійному ґрунті, посилене успіхами мусульманства.             

Перші кроки політичної кар’єри Лева були зроблені у Фракії, де він виказав підтримку царю Юстиніану II, коли той заручившись допомогою болгар, йшов проти узурпатора Тиверія III, за що дістав похвалу і був прийнятий на воєнну службу з офіцерським чином спафарія. Незважаючи  на жорстокість цього імператора - систематичне переслідування особистих ворогів, Левові  вдалося уникнути небезпек і навіть особливо просунутися по службовій драбині. У 713 році він був призначений стратегом феми Анатолік. Вже ця посада головнокомандуючого найважливішої феми ставила Лева в число перших державних людей Візантії, а тим більше його стосунки із стратегом сусідньої феми Арменіак, Артаваздом, за якого він потім видав доньоку свою Анну. Разом все це  передавало в його руки головний нерв, що приводив у рух політику імперії, а саме воєнні сили країни. Ці два вожді тримали в своїх руках долю імперії, яка в цей час знаходилася в крайній небезпеці внаслідок сухопутного і морського просування на Константинополь арабів[15].

Лев Ісавр як стратег великої феми безпосередньо був зацікавлений арабськими військовими планами, спостерігаючи за їх розгортанням і приготуваннями до походу. Бажаючи мати в особі розумного стратега союзником, арабський полководець Сулейман вступає з ним в переписку і просить про мир, вважаючи, що той скоро посяде престол імперії. Як тільки події починають розвиватися в цьому напрямі, сарацини підступають до міста Аморія, проголошують Лева царем і переконують жителів наслідувати їх приклад. Ці події ставлять Лева Ісавра в близькі відносини з арабськими вождями.

Вдало вирішивши проблему облоги Константиополя, він отримав над арабами велику дипломатичну перемогу. Тим самим мусульманству, яке на початок  VIII ст. розвинуло свою воєнну потугу, спрямовуючи її проти всієї Європи, було завдано першого і рішучого удару на суші і на морі, що зовсім змінило хід подій на Сході і дало царюванню Лева Ісавра новий напрям[16].

В 726 році імператор Лев ІІІ Ісавр звернувся до внутрішньої політики і під впливом іконоборчо налаштованих єпископів Малої Азії, які перед тим побували в столиці, відкрито виступив проти шанування святих ікон. Існує  думка, що ним були видані два едикти:  перший – в 726, єдинодушно прийнятий візантійським сенатом, і другий – в 730 році. Ні перший, ні другий едикти до нас не дійшли, і деякі вчені, як наприклад Г. Острогорський, твердять, що гіпотеза двох едиктів помилкова - едикт був тільки один, в 730 році, чотири ж попередні роки пройшли в спробах імператора прихилити до іконоборства Константинопольського патріарха,  святого Германа, і Римського папу, святого Григорія ІІ. Але суті справи це не змінює. Святий Герман відмовився підписати імператорський едикт, був засланий і замінений іконоборцем Анастасієм. Тому едикт 730 року був підписаний не тільки імператором, але і патріархом, тобто він виходив не тільки від світської влади, але і від ієрархії Константинопольської Церкви.

Після цього ікони почали знищуватися всюди. Першим актом іконоборства було знищення образу Спаса Нерукотворного над входом в імператорський палац. Це знищення викликало хвилювання народу, і чиновник, посланий імператором, щоб розбити ікону, був вбитий. Імператор жорстоко відомстив за це вбивство, і захисники образу були першими жертвами іконоборців. Почалася жорстока боротьба, заплямлена кров’ю мучеників та сповідників[17].

Заборона іконошанування хоч і пояснюється історичними обставинами, ніби вона є мірилом державної необхідності, але насправді це не зовсім так. Можна лише шкодувати, що іконоборча партія не висунула із свого середовища  жодного великого імені, через що викривальна література має справу із загальними принципами, не зупиняючись на конкретних фактах, які для історика мали б велику цінність.

Однак даремно без належної оцінки залишився той факт, який повідомляє літописець по відношенню до халіфа Омара ІІ, який, бажаючи переконати Лева ІІІ в істинності мусульманства, послав йому догматичне послання.              

В царській канцелярії справді був акт, складений арабським автором і спрямований проти християнської віри. Зміст цього акту невідомий, але вважається, що в боротьбі проти іконошанування деякі мотиви проти ікон були взяті саме з нього. В будь – якому випадку прізвисько „мусульманствуючого” для Лева Ісавра повинне мати пояснення не в його внутрішній політиці, а в його настрої і в складі його переконань. В актах VII Вселенського собору є звіт монаха Іоанна, за словами якого імп. Лев сприйняв думку про гоніння на ікони від халіфа Ієзида, і що посередником у цій справі був єпископ Наколійський Костянтин.

Як би ми не дивилися на  легенду про впливи на імп. Лева магометан і євреїв, основний мотив іконоборчого руху веде нас до Сходу.  Лев Ісавр своїм іконоборчим едиктом відповідає на різні напади проти християн зі сторони євреїв, магометан і різних східних сект, що з’явилися в середовищі самого християнства. Крім того Лев Ісавр своїм едиктом поступався значній частині малоазійського духовенства, яке зі своєї сторони виявляло заперечення проти іконошанування.

Тут слід також прийняти до уваги і відомості про воєнну кар’єру Лева до його вступу на царство. Однак варто пам’ятати, що іконоборство почалося у визначений час і у визначеному місці, піддавалося історичній еволюції і поступово висувало нові і нові питання, які не входили в розрахунок іконоборчої політики Лева, але, будучи продуктом діяльності противників ікон, вони прийняли участь у цьому русі.

Так як воєнна кар’єра Лева Ісавра була зроблена на Сході і так як східне військо підтримувало його в перевороті, то в цьому слід шукати сліди розгадки того напряму, який прийняла політика Лева Ісавра[18]. Слід зауважити, що всі літературні джерела локалізують полум’я іконоборчого руху у Фрігії.  Єпископ Костянтин Наколійський вважається головою і керівником іконоборчої партії. Виявляється, що ті частини Малої Азії, де зародився іконоборчий рух VIII ст., були центром анти церковних  рухів і релігійних сект: монтаністів і павликіан.

Що стосується едикту Лева Ісавра проти ікон, то про його існування 726 року свідчить Феофан: „В цьому році почав нечестивий цар Лев справу проти знищення святих і чесних ікон. І, довідавшись про це, папа Григорій склав проти Лева догматичне послання, доводячи, що не належить царю втручатися у справи віри і зраджувати старовинні церковні догмати встановлені святими отцями”. Імператор Лев, засуджуючи ікони, говорить, що вони займають місце ідолів, а ті, хто поклоняються іконам, служать ідолам, тому він віддав наказ знищити їх. Далі  імператор пише, що не повинно поклонятися тому, що створено руками, також будь – якому зображенню небесного чи земного.

Папа Григорій засуджує імператора в тому, що він даремно не запитав про це досвідчених і мудрих людей, натякаючи цим на патріарха Германа. Наголошуючи  на необхідності зібрати Вселенський собор, а також на погрози іконошанувальникам послати в Рим воєнну силу, знищити зображення святого Петра і ув’язнити  папу, обіцяє перейти під протекторат лангобардів.

Неправильною є думка про те, що спочатку просто переслідувалася мета ускладнити доступ натовпу до священних зображень, піднявши їх вище, або знявши ті, які були предметом надто матеріального шанування. Із збережених старовинних храмів з мозаїчними зображеннями того часу видно, останні зовсім не знаходяться так низько, щоб бути предметом того обожнення, проти якого боролися іконоборці.

Образ Христа – Антифоніта, з якого почалися гоніння, знаходився  на великій площі, де був завжди великий рух народу, над воротами Халкі, не будучи доступним для натовпу, хіба що з допомогою драбини. І рішення почати справу з образу Спасителя означає виважений вчинок.

Перед тим, як говорити про наслідки, викликані цим актом в імперії, необхідно зупинитися ще на виясненні політичної обстановки в країні. Доведене до крайньої простоти, мусульманське вчення про єдиного Бога протистояло християнському тринітарному богослів’ю, нерідко незрозумілому простолюдинами, особливо на окраїнах імперії, чим підкуповувало їх, так що вони без сумніву приймали мусульманство в завойованих арабами областях, як просту віру. Іслам, як політична і релігійна сила, проголосив відкритий виклик християнству, і вже при возшесті Лева Ісавра на престол постало питання про те, за ким залишиться перемога[19].

Цікавим є той факт, що з кінця VI ст. відновлюється полеміка з іудеями проти звинувачення християн в поклонінні рукотворним зображенням Божества. Взагалі полеміка іудеїв проти християн і навпаки – християнська полеміка проти юдеїв починається досить рано, ще на світанні християнства, і продовжується з особливою пристрастю в період іконоборства.

По суті, едикт імп. Лева міг мати для себе деяке виправдання в обставинах часу і частково в церковній практиці. Магометани, завойовуючи християнські землі, звертали увагу на численні зображення святих і, щоб привернути християнське населення до поклоніння своєму пророку, злобно висміювали поклоніння іконам як ідолослужіння. З іншої сторони, і в самій християнській Церкві деякі єпископи сумнівалися відносно поклоніння іконам, порівнюючи культ перших століть християнства із їм сучасним, не могли не помітити суттєвих відмінностей.

Тоді язичники дорікали християнам, що їх бідна плебейська віра не має ні храмів, ні вівтарів, ні прекрасних статуй, на що християни із щирістю відповідали: для чого мені зображення Бога, коли сама людина є образом Божим? Не можна також думати, що едикт проти ікон не мав підтримки в сучасному світогляді; ні, з Левом Ісавром стояла значна партія, яка розділяла його погляди і підтримувала його в цій боротьбі. Потрібно уявити собі справу так, що в самій Церкві існувала партія духовенства, яка не поділяла існуючих поглядів на поклоніння іконам, будучи частково заражена павликіанським поглядом на Божество і церковну обрядовість.

Ця партія зав’язала стосунки зі світською владою, яка під впливом політичних чинників схильна була виступити проти іконошанування разом.

Отже:

-         іконоборчий едикт різко і безповоротно поставив питання не тільки про шанування ікон, але і про догмат таємниці викуплення;

-         іконоборчий рух був розпочатий світською владою і підтриманий церковною партією;

-         вживання принципів іконоборства проходило різні стадії розвитку і навряд чи бралося до уваги першими керівниками і винуватцями руху.

Для того, щоб визначити роль Лева Ісавра в іконоборчому русі і щоб виділити прошарки,  які в результаті прийшли до основного положення, коли іконоборчий рух зробився політичним, національним і соціальним принципом, потрібно звернути увагу на заперечення іконоборцям сучасника цієї епохи і відомого отця Церкви св.Іоана Дамаскіна[20].

Він був уродженцем Дамаску (в той час вже мусульманського міста), народившись в родині чиновника при дворі халіфа. Досить цікаво те, що перші і найсильніші наукові заперечення іконоборства йдуть із мусульманського центру. Св.Іоану належать три трактати або три слова „Проти оббріхуючих святі ікони”. Письменник не приховує, що твір направлений проти царя.

Він починає з розбору основного положення іконоборців, запозиченого із Старого Завіту (2-га заповідь Декалогу), говорячи, що розуміти ці слова буквально не можна, пояснюючи їх в контексті історії іудеїв. Св.Іоан пише, що ікона є нагадування, зовнішній знак, який має для безграмотних те ж значення, що і книга для тих, які вміють читати. Аргументація Дамаскіна на користь святих ікон ґрунтується частково і на психологічних мотивах.

Церква повинна керувати духом віруючих, турбуватися про релігійний настрій на богослужіннях, а цього вона може досягнути лише посередництвом того, що в ній є видимого. Св. Іоан Дамаскін приходить до висновку, що не слід слухати царських указів, якщо вони намагаються змінити святоотцівське передання[21].

Таким чином, в перші роки після оголошення едикту Константинополь та імперія, за винятком Сходу, зберігали очікуюче  положення. Тривога була піднята на Заході, де вчинок імператора набував політичного забарвлення і тому більш широкий зміст. Відношення між Римом і Константинополем не обмежувалися лише пересилкою досить різких листів. Італія була формально підвладна імперії провінція, де влада Імператора зосереджувалася в руках його намісника, екзарха, який, звичайно, отримав наказ особисто спостерігати за виконанням іконоборчого едикту в Римі. Але тут давно було глухе незадоволення Візантією, і начальник римського гарнізону, дука Василій, був вигнаний з міста. Тривожний і частково революційний рух у візантійській Італії ще більше посилився, коли екзарх Павло був убитий в Равенні в 727 році, імп. Лев одразу ж вислав флот і нового екзарха Євтихія. Але становище ставало все серйознішим.

Папа Григорій, розуміючи, що послаблення Візантії веде за собою посилення лангобардської влади в Італії, повинен був зупинитися перед рішучими діями і вирішив підтримувати візантійський вплив. Але вже при його спадкоємці - Григорію ІІІ - Лев Ісавр прийняв проти папи екстренні міри. Він наклав руку на церковні доходи римського престолу в провінціях Іллірик і Далмація, перевівши тамтешні церкви в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Така сама доля чекала також Елладу та Македонію, які раніше входили до складу Західної Церковної дієцезії, цар просто передав їх в державну казну[22].

Цим було розділено поки що єдину Візантійську Церкву на Римську і Константинопольську, так що перша стала власне Римською і Романо – Германською, а друга - Грецькою і Греко – Слов’янською.

Це, звичайно, не було прямим наслідком іконоборчого руху, але рішучі дії Лева прискорили майбутній поділ надавши йому різкішого характеру.

Після смерті Лева в 740 році царська влада повинна була перейти до його сина Костянтина. Вихований в тому ж дусі, майбутній наслідник престолу Констянтин, із дитячих  років перебуваючи при владі разом із батьком, не приховував свого співчуття до реформ батька, тому і не користувався повагою іконошанувальників. Важко пояснити мотиви, які керували цим імператором в його церковній політиці. Можна лише уявити, що він не повністю оцінював майбутні наслідки іконоборчої політики і не зрозумів, що вона заведе його так далеко, аж до пролиття крові.

Перші 11 років після вступу на престол Костянтин не зачіпав церковних питань. Відомості про повернення його до іконоборчої політики свого батька відносяться до 752 – 753 р. р. До цього часу були переселені у Фракію павликіани, які найближче стояли у своїх релігійних переконаннях до іконоборців, в цей час також було досягнуто значних успіхів візантійської зброї у Сирії.

Костянтин Копронім написав трактат, в якому виклав ідеологію іконоборства[23]. Він написаний в дуже різкій формі і виражає крайню позицію іконоборства, відкидаючи також шанування Божої Матері і святих. Пізніше цар Констянтин видав указ, яким відмінив і саму назву „Божа Мати”, заборонивши вживання слів „святий”, „свята”. Заборонялося і занадто часте відвідування церкви та безшлюбність[24].

Слід зауважити, що імператор перед тим, як приступити до рішучих дій, вирішив  зібрати Церковний Собор, чого прагнув ще патріарх Герман й іконошанувальники при Левові Ісавру. Щоб підготувати людей до прийняття іконоборства, імператор використав відведений йому час від придушення бунту Артавазда з 742 по 754 рр., створивши партію своїх прихильників серед вищого духовенства.

              Собор під керівництвом єпископа Єфеського Феодосія відкрився 10 лютого 754 року в Ієрії і закінчився 8 серпня в константинопольській  Влахернській Церкві. Рішення собору, яке збереглося в діяннях Сьомого Вселенського собору - винесення кінцевого присуду іконошануванню, проголошення факту, що будь – яка ікона зроблена з будь – якої речовини, повинна бути знищена.

               Якщо хтось спробує зробити ікону, або поклонятися їй, або поставити її в церкві, або в своїй хаті, або переховувати її, то,  якщо це буде єпископ чи диякон, він буде відлучений, якщо це буде монах чи мирянин, він буде підданий анафемі і буде винен перед імператорськими законами. Тобто виходило, що люди, „винні” в іконошануванні, підлягають покаранню імператорськими законами, засуджуються світською владою. Цим пояснюються факти надзвичайного насильства деяких імператорів по відношенню до церкви і монахів.

Переслідування ікон після собору 754-го року проводилося з невтомною жорстокістю. Ікони розбивалися, спалювалися, замазувалися і взагалі піддавалися різній нарузі. З особливою ненавистю переслідувалося шанування Божої Матері. Проти самих же іконошанувальників було відкрите жорстоке переслідування, яке супроводжувалося стратами, допитами, тюрмами, конфіскаціями майна і вигнаннями.

Замість ікон в храмах з’являються зображення дерев, птахів, звірів або сцени полювання, цирку, театру. При знищенні ікон у вигляді мозаїк і фресок загинуло багато пам’ятників мистецтва, рукописів з мініатюрами. Одночасно із переслідуванням ікон знищувалися чесні мощі і велася боротьба з монахами та монастирями. Монахів переслідували - змушували одягатися у світське вбрання, одружуватися, монастирі забирались і перетворювалися в казарми і арсенали для війська, монастирські землеволодіння конфісковувалися. Світським людям заборонялося йти в монастир.

Все це приводило до того, що монахи втікали в місця, віддалені від імператорського впливу. Головною причиною такого ставлення до чернецтва було те, що монастирі виступали осередками православ’я - іконошанування.

Не зустрічаючи протесту ні серед духовенства, ні серед світських, імператор спокійно пристосовував  церкви і монастирі до світських потреб. На боці іконоборчої політики Констянтина V була поки що значна більшість і то не тільки серед військових, але і взагалі серед населення імперії.

В 776 році імператор відправив в азійські феми своїх підданих: в Анатолік – Михайла Мелісіна, у Фраксійську – Михаїла Лахонодракона і у фему Вукеларіїв – Манера – з метою впровадження прийнятих законодавчих заходів проти монашества.

Лахонодракон зібрав всіх монахів і монахинь в головне місто Ефес і наказав їм одружитися, інакше вони будуть осліплені і вислані на о. Кіпр. Він конфіскував монастирські володіння і розпродав священний посуд, книги, домашніх тварин, а гроші віддав царю. Не знаючи меж своїй жорстокості, він палив святоотцівські книги, мощі святих і карав тих, хто зберігав у себе святиню[25].

Досить часто говорилося, що в галузі мистецтва епоха іконоборства дала тільки негативні результати, адже іконоборці зруйнували багато цінних творів. Але, з іншого боку, іконоборство внесло нову течію у візантійське мистецтво,  звернувши око митців до нових елліністичних зразків, особливо олександрійських, і ввело східні прикраси, позичені від арабів.

Це сталося тому, що, хоча іконоборці і вилучали із вжитку зображення Христа, Богородиці і святих, вони були терплячі до зображень людської фігури в цілому, які в ту епоху стали більш реалістичні. Ціла серія опрацьованих виробів зі слонової кості, особливо шкатулок, оздоблених різними сценами, відноситься до IX ст. Продовжувало жити і сакральне мистецтво Церкви - рукописи іконоборчої епохи, ілюстровані візантійськими монахами, що свідчить про новий дух, який проник в мистецтво.

____________________________________________

[1] Успенский Л.А. Богословие иконы Православной Церкви.- Переславль, 1997. – С. 105 – 107.

[2] Язикова И.К.  Богословие иконы. - М., 1995 . -с.30.
[3] Православная икона, Канон и стиль. – М., 1988.- С. 39 – 40.

[4] Успенский Л.А. Вказ. тв.- С.108 – 109.

[5]   Мейендорф И.,прот. Византийское богословие: Исторические направления и вероучение. – М. 2001- с.81

[6] Острогорский В. Историческое изложение учения Церкви о почитании святых икон. – К., 1884. –с.25.
[7] Успенский Л.А. Вказ. тв. – С. 110-111

[8] Каждан А.П. Византийская культура Х-ХII вв. –СПб., 1997. – с.26.

[9] Каждан А.П., Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян, - СПб. 1998.- с.86.

[10] Успенский Ф.И. История Византийской империи VI – IX вв.- М., 1996.- с. 42

[11] Каждан А.П. Византийская культура X-XII вв. – СПб., 1997.- с. 130
[12] Васильев А.А. История Византийской империи. Время до Крестовых походов (до 1081 г.) - СПб., 1998. – с. 342

[13] Успенский Ф.И. Вказ. тв. - с. 553

[14] Васильев А.А. Вказ. тв. - с. 345-346

[15] Церерин И. Суждение и опредиление VII Всел. Собора по вопросу об иконопочитании. – К., 1898. –с.30.

[16] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- С. 555 - 565

[17] Остогорский В. Вказ. тв. – с.38.
[18] Чобич С., прот. Історія Християнської Церкви, Львів, 2001. – с. 217.
[19] Острогорский В.Вказ. тв. – с.72.

[20] Успенский Ф.И. Вказ.тв. – с.575.
[21] Горностаевъ А. Об услугах монашествующих лиц православному учению веры в период Вселенских соборов,  - К., 1851. – с.64.

[22] Шилимович В. свящ. Иконопочитание в древней Церкви Вселенской (Исторический очерк), - К., 1884, - с.58.

[23] Успенский Ф.И. Вказ. тв.-  с. 615

[24] Успенский Л.А. Вказ. тв.- с. 121

[25] Успенский Ф.И. Вказ. тв.- С. 614 - 625