foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Фасцій Цецилій Кипріан народився в багатій язицькій сім’ї на початку ІІІ ст. в Карфагені. Він був сином багатого сенатора, завдяки чому зміг здобути належну освіту. В християнство він  навернувся в зрілому віці і в 246 році за переконанням пресвітера Цецилія прийняв хрещення. Св. Кипріан після хрещення став строгим подвижником; своє майно роздав бідним і багато часу приділяв молитві і вивченні Св. Писання. Його ревність до віри і християнського життя привернула  на нього увагу кліру і народу. Недовго  після хрещення він був посвячений в пресвітера (248 р.), а через рік проти особистого бажання, як згадує сам св. Кипріан “судом Божим і любов’ю народу” вибраний був на єпископа Карфагенського.
Його життя описав диякон Пруденцій, але ряд свідчень про його діяльність можна почерпнути із його творів. Св. Кипріан керував Карфагенською Церквою в тяжкий період. В 250 р. розгорілось жорстоке гоніння на християн за указом імператора Декія. Це гоніння відрізнялось від попередніх тим, що вперше за всю історію християнства всіх християн-громадян Римської імперії примушували принести язицьку жертву. Багатьом це вважалось за пусту формальність і тому відступників на цей раз було набагато більше, чим в попередні гоніння. В самий розпал гоніння св. Кипріан на вимогу віруючих залишив Карфаген і заховався в  безпечному місці, звідки продовжував керувати Церквою.
Питання про умови прийняття відступників в Церкву породив схизму Новата і Новаціана, які знаходили вимоги св. Кипріана занадто строгими і тому приймали відступників в спілкування з церквою без попереднього покаяння. В той же час в Римі виник розкол, який навпаки вважав практику єп. Корнилія занадто поблажливою і був проти дарування миру відступникам навіть після їх покаянного терміну. Весною, після 16-ти місячного переховування, в 251 р. св. Кипріан повернувся до Карфагену і відновив єдинство зі своєю паствою.
В 251 р. відбувся в Карфагені собор, який приняв рішення про прийняття відступників через покаяння. А в 255 р. св. Кипріан приймає участь ще в одному спорі, який торкався  перехрещування єретиків. Як і Тертуліан, св. Кипріан вважав. що хрещення єретиків неможна рахувати дійсним, тому що хрещення неможливо поза Церквою і, по суті є вступом і входженням в Церкву. Цей погляд був офіційно проголошений на трьох Карфагенських соборах (255–256 рр.), який викликав негативне ставлення римського папи Стефана. Внаслідок цього між Карфагенською і Римською Церквами виник спор про дійсність Хрещення єретиків. Св. Кипріан зайняв крайню позицію, але до розколу це не привело; дане питання було вирішено позитивно із врахуванням думки папи Стефана.
Під час чуми, яка охопила все місто і навколишні поселення, св. Кипріан дав розпорядження християнам доглядати за хворими не тільки християнами, але і язичниками, які звичайно, боячись заразної хвороби, залишали своїх хворих без допомоги. Це значно посприяло підняттю авторитету християн в Карфагені. Але в 257 році знову почалось гоніння на християн під час якого св. Кипріан був висланий на заслання; тут йому було одкровення, що йому ще рік призначений для служіння на землі. Через рік св. Кипріан був викликаний на суд до Карфагену. Тут після багатьох допитів в 258 році відсікли йому голову. Останніми словами св. мученика були: “Я  дякую Богові”. Православна Церква вшановує Кипріана як священномученика і пам’ять його святкує 31 серпня за старим стилем (н. ст. 13 вересня).
Св. Кипріану належить ряд відомих виразів:
“Церква одна і єдина”; “Поза Церквою немає спасіння”; “Кому Церква не мати. тому і Бог не Отець”; “Єпископ в Церкві і Церква в єпископі”; “Хто не з єпископом, той не в Церкві”.
Твори св. Кипріана. Як письменник, св. Кипріан являється безпосереднім приємником Тертуліана. Твори і образ думок останнього мали на св. Кипріана великий вплив. В своїх творах він згадує, що він настільки поважав і цінував твори Тертуліана, що називав його вчителем: “Да магіструм” – (дай вчителя), – говорив він своєму секретарю, коли хотів читати його книги. Як Оріген був генієм теоретичного християнства, яке розвивалось на Сході, так св. Кипріан був генієм практичного християнства, яке розвивалося на Заході, християнства і його церковної організації і дисципліни.
Всі його твори, в тому числі і листи, написані з конкретних приводів і представляють собою цінне джерело не тільки для його біографії, але і для історії Карфагенської Церкви. Твори діляться на дві групи: листи і трактати.
Листи. З іменем св. Кипріана, за виданням КДА, відомі 66 листів. які належать автору. В інших виданнях йому приписують ще 16-ть листів. Написання листів припадає на 248–258 роки єпископського служіння св. Кипріана. Більшість листів має відношення до злободенних проблем християнського і церковного життя. За змістом вони носять не індивідуальний характер, а загально церковний – вчитель- ний, догматичний, моральний, і головним чином, церковно-дисциплінарний. Вони повністю відносяться до питань догматики і церковного права; в них св. Кипріан, головним чином, розвиває свою теорію церковної організації і дисципліни, вирішує питання про прийняття в Церкву відступників, про перехрещування єретиків, про взаємовідношення єпископів, кліру і народу.
Більш важливе значення має послання до Доната про благодать Божу, в якому св. Кипріан детально зображує той душевний процес, який привів його до навернення в християнство і сам акт благодатного відродження, який звершився в його душі під час перебування в числі оголошених. Особливо коли він жив разом з пресвітером Цецилієм, в його домі, займаючись вивченням Св. Писання, рівно як під час і після Хрещення. В ньому св. Кипріан описує і моральне розтління язицького світу. Лист цей являється якби останньою даниною св. Кипріана своєму минулому, в тому відношенні, що має в собі помітні сліди наслідування одам Горація і багато чого запозичено із них. Заслуговує на увагу і “Лист до кліру про молитви до Бога”.
Трактати. Всіх трактатів 12, не рахуючи “Про видовища” і “Похвала мучеництву”, приналежність яких св. Кипріану дуже сумнівна.
1) “Книга про марність ідолів” – апологетичний твір, написаний в 248 р. Представляє собою компіляцію із “Октавія” Минуція Фелікса і “Апологетикуси Тертуліана.
2) “Три книги свідчень проти юдеїв до Кирина” – твір апологетико-полемічного характеру; написаний в 248 році. Весь трактат складається з тез, які підтверджуються свідченнями із Св. Писання. Перша книга присвячена доказу тієї думки, що Старий Завіт мав тимчасове значення. В другій доказується, що Ісус із Назарету є істинний Месія. А в третій обґрунтовуються свідченнями Св. Писання різні моральні правила.
3) “Книга про одежу дівственниць” – твір написаний в 248 році. В ньому вказується образ життя і поведінка для дівственниць відповідно до даної ними обітниці.
4) “Про відпавших” – трактат написаний в 251 році; викладає умови прийняття в Церкву відступників.
5) “Про єдинство Церкви” – твір написаний в 251 році, приводом послужило виникнення розколів в Карфагені і Римі, про які згадувалось вище. В даному творі найкраще висловлене вчення про Церкву.
6) “Про молитву Господню” – написаний в 252 році. Це один із кращих творів в святоотецькій літературі, присвячений цьому предмету, хоча і не настільки просторий і науковий, як подібні твори Тертуліана і Орігена.
7) “До Деметріана” – твір направлений проти марновірства язичників, які пояснювали всі людські біди гнівом богів за віротерпимість по відношенні до християн. “Не християни, а самі язичники винуваті в цих бідах”, – говорить св. Кипріан.
8) “Про смертність” – твір написаний в 252 р. з приводу появи в Карфагені чуми. В ньому св. Кипріан закликає паству до мужньої кончини, котра не повинна лякати християн, які мають царювати з Христом.
9) “Про доброчинство і милостиню” – в цьому творі св. Кипріан  закликає віруючих до доброчинності і викладає вчення про викупне значення молистині. Більш ґрунтовно це питання розкрите тільки в св. Василя Великого і св. Іоана Золотоустого.
10) “Про благо терпіння” – трактат заслуговує на увагу тим, що показує, головним чином, різницю між терпінням стоїцьким і християнським.
11) “Про ревність і зависть” – написаний з приводу спору про хрещення єретиків і має своєю метою заспокоїти бурхливі пристрасті.
12) “Лист до Фортуната” – твір був написаний перед початком гоніння в 252 році. В ньому св. Кипріан дає Фортунату пораду і своєрідний “конспект”, користуючись яким, він міг би сам в умовах своєї обстановки проповідувати необхідність стійко переносити страждання за Христа.
Взагалі всі 12-ть трактатів св. Кипріана являються класичними творами християнської і церковної літератури.
 

 

Богословське вчення св. Кипріана

 

Найбільше значення в догматичному відношенні має вчення св. Кипріана про єдинство Церкви, про прийняття відступників і про хрещення єретиків.
 

Вчення про єдинство Церкви. Безпорядки, викликані розколами Новата і Новаціана, зробили св. Кіпріана гарячим поборником єдинства Церкви. “Церква, – говорить він, – одна і єдина, як один Бог і один Христос. Вона не може дробитися на частини, як і всяке живе тіло. Якщо поряд існують два суспільства, сповідуючи одну і ту ж віру, але не перебувааючих в союзі любові між собою, то Церквою може бути яке-небудь одне із них, а друге буде просто язицьким збіговиськом. Єдинство Церкви сповіщено в Св. Писанні в багаточисельних символах”.
Єдинство Церкви св. Кипріан бачить: а) в єдинстві помісної Церкви, і б) в  єдинстві сокупності Церков.
а) єдинство помісної Церкви проявляється в тому, що вона має одне священство, і  один вівтар, тобто в тому, що на чолі кожної помісної Церкви стоїть один єпископ, від якого залежить весь клір і народ. Звідси св. Кипріан дає таке визначення Церкви: “Церква складається з народу, який прихильний до священика, і стада, послушного своєму пастирю... Єпископ – в Церкві і Церква в єпископі, і хто не з єпископом, той не в Церкві (Послання 54, до Флоренція).
Догматичним  оснуванням для вчення про єдинство Церкви, як єдинство єпископської влади, для св. Кипріана служить той факт, що Господь дарував владу в’язати і вирішувати при Своєму житті одному тільки ап. Петру. Інші апостоли отримали цю владу після воскресіння Христового. Звідси св. Кипріан часто повторює, що Церква заснована на апостолі Петрі. Пізніше цей факт став головним аргументом в претензіях пап на верховенство Риму в Церкві. Але св. Кипріана примат ап. Петра не має ніякого відношення до вчення про верховенство папи. Для св. Кипріана примат ап. Петра служить оснуванням для єдинства єпископської влади в межах однієї помісної Церкви. Він вчить, що інші апостоли були тими ж, що і ап. Петро.
Вчення про єдинство помісної Церкви, керованої одним єпископом, служить розвитком ідей, які висловлювались і раніше, наприклад, св. Ігнатієм Богоносцем. Новим являється вчення св. Кипріана про єдинство Вселенської Церкви.
б) В зв’язку з ухиленням в єресь цілих помісних Церков на чолі з їх єпископами з’явилась необхідність вказати на авторитет, який стоїть вище помісної Церкви і її єпископа. Таким авторитетом на думку св. Кипріана являється союз і єдність помісних Церков. Церква поділена Христом на багато членів, але по всьому світові одна. Союз цих членів або помісних Церков представляє неподільне єдинство і основується на любові. Відокремлена від всього союзу, окрема Церква не може існувати в якості Церкви, як промінь, відірваний від сонця, перестає світити, або як всихає відірвана від дерева гілка. Як носієм єдинства помісної Церкви являється єпископат, так єдинство і неподільність Вселенської Церкви основується на єдинстві єпископату.
Союз любові єпископів Церкви і витікаючи звідси соборне вирішення хвилюючих Церкву питань складає неподільну єдність Вселенської Церкви, служить зовнішнім виразом її єдинства. “Єпископів для того і багато, щоби на випадок ухилення від істини одного, приймали інші на себе турботи про стадо Христове”. Тому, “хоча пастирів багато, але вони пасуть одне стадо”.
Сутність  системи церковного керівництва, яку захищає св. Кипріан, полягає в тому, що справи окремої Церкви знаходяться під контролем собора єпископів.
Вчення про єпископа. Основою прав єпископів служить  апостольське приємтсов. Майже при кожному згадуванні про єпископів. Кип ран називає їх приємниками свв. апостолів, і, навпаки, свв. апостолів він часто називає єпископами. Вчення про апостольське приємство єпископів було розвинуте вже св. Іринеєм Ліонським і Тертуліаном, але у св. Кипріана вчення ще доповнюється двома новими аспектами.
1) Св. Іриней Ліонський детально говорить, про єпископів, охоронців апостольської віри. Він розуміє апостольське приємство в значенні приємственного збереження ними Апостольського передання. Таке вчення про єпископів, вироблене на противагу гностицизму, виявилось недостатнім після появи розколів, які перекручували Апостольське передання. В боротьбі проти розколів Новаціана і Новата св. Кипріан розвинув вчення про єпископів, як спадкоємцях не тільки апостольської віри, але і апостольської влади. Господь дарував ап. Петру владу в’язати і вирішувати. Звідси приємственно витікає влада єпископів – керувати Церквою і завідувати всіми проявами її життя.
Кожен єпископ діє самостійно в межах своєї Церкви, при збереженні спілкування і єдності з іншими Церквами. В своїх діях єпископ дає відповідь тільки Богу. Св. Кипріан визнає за  єпископами право діяти самостійно у важливих питаннях, наприклад, в питанні хрещення єретиків, але при умові, щоби не засуджувати діючих інакше і не розриваючи з ними спілкування. Втручання сусідніх єпископів в справи чужих областей полягало в слідуючому:
1) Вони беруть участь  у вибранні і посвячені нових єпископів.
2) Не вступають в спілкування з новообраним єпископом, поки не переконаються в законності посвячення (для тих, хто не брав участі в посвяченні).
3) Відлучають від Церкви єпископів, що знаходяться в спілкуванні з розкольниками.
4) Низлагають тих єпископів, які тяжко згрішили, або опорочені гріхами.
5). Спостерігають за співслуживцями за виконанням правил віри.
Від єпископа залежить поставлення кліриків, богослужіння, прийняття в спілкування відступників. Завдання єпископів – присікати будь-які розколи. Якщо би ніхто не противився єпископу з гордості, то єдинство Церкви не роздиралось би єресями і розколами, Хоча би розпорядження єпископа були незрозумілі, хоча би вони були неправильними, народ повинен беззаперечно коритися їм з тим переконанням, що через народне вибрання єпископ поставляється Самим Богом. Якщо єпископ законно вибраний і посвячений, якщо він знаходиться в спілкуванні з іншими єпископами, всі його розпорядження повинні розглядатися як воля Божа. Якщо без волі Божої  навіть волос не падає з голови, то невже ж проти волі Божої можуть діяти єпископи в такій важливій справі, як управління Церквою? – говорить св. Кипріан.
Таким чином, авторитет єпископа не залежить від його особистості, але від апостольського приємства його рукопокладення. Але в цьому напрямку св. Кипріан не заходить так далеко, як римський єпископ Каліст, який заявляє, що єпископ не  може бути низложений навіть в такому випадку, якщо він впаде в смертні гріхи. Св. Кипріан вимагав низложення єпископів, які звершили тяжкі гріхи.
Бог не приймає молитви від єпископа-грішника, – говорив св. Кипріан. Він лишає його благодаті Св. Духа. Сам лишившись Св. Духа, такий єпископ не тільки не може сповіщати Його віруючим, але своїм спілкуванням з ними осквернює їх. Ці древні церковно-канонічні положення зберігаються і виконуються в Церкві і в сьогоднішні часи.
Теоретично св. Кипріан проповідував повний абсолютизм єпископської влади, але на практиці ця влада далеко не була такою повною. Народ мав право “вибирати єпископів достойних і низложувати недостойних”. Він брав участь в суді над недостойними кліриками і відступниками.
в) Клір і народ приймав таку живу участь у вибранні кліриків, що св. Кипріан після кожного одноосібного посвячення в часи переховування від переслідування писав пастві пояснення.
г) При вступі на кафедру св. Кипріан “постановив собі за правило нічого не робити без поради з кліром і погодження з народом. Цьому правилу він завжди залишався вірним.
д) Другою відмінною рисою вчення св. Кипріана про єпископа було розкриття його священичого характеру. Св. Кипріан, продовжуючи думку Тертуліана, розвиває вчення про єпископа як священика і вчення про Євхаристію як жертву, яку приносить єпископ.
Святитель постійно називає єпископа – священиком. Як священик, єпископ є посередником між Богом і віруючими. З однієї сторони він приносить Богу молитви і жертви Церкви, а з другої – він сповіщає віруючим дари Св. Духа через Таїнства. Як посередник між Богом і віруючими, єпископ повинен відрізнятися більшою моральною чистотою, чим всі його пасомі. В протилежному випадку молитви його не будуть почуті Богом, а сам він, лишений Духа Святого, втратить здатність сповіщати дари Духа Святого віруючим.
Для єпископа, як  християнського священика, св. Кипріан вказує і відповідну жертву. Зберігаючи поняття Тертуліана про жертву як аскетичний подвиг і як пожертвування для потреб богослужіння, св. Кипріан розвиває вчення про Євхаристію як жертву в особистому значенні. Особливість цього вчення полягає в тому, що св. Кипріан поставляє євхаристичну жертву в безпосереднє відношення до страждань Христа. “Жертва, приносима нами, – говорить він, – є страждання Христа. Христос є переважно священик Бога Вишнього”.
Вчення про прийняття відступників. В гоніння імператора Декія, крім мучеників і сповідників було багато відступників. Питання про можливість повернення Іх в Церкву викликало ряд спорів. Внаслідок цього з’явились дві крайні течії. В Карфагені сповідники почали без всякого розбору видавати клопотання всім просячим відступникам. Опираючись на авторитет сповідників, відступники спочатку просили, а потім почали вимагати примирення з Церквою. На їх сторону схилились усякі пресвітери і таким чином, виник розкол Новата і Фелицисита. В Римі, навпаки, Новаціан зібрав навколо себе ригористичні елементи, повстав проти прийняття відпавших в спілкування з Церквою, відокремився від єпископа Корнилія і заснував розкол. Заперечуючи ці крайності, Церква пішла в питанні про прийняття відступників середним шляхом. Виразником його і був св. Кипріан.
Полемізуючи з представниками партії крайньої поблажливості, св. Кипріан вчив: Церква могла би приймати в спілкування без розслідування всіх отримавших  записки від сповідників, якщо  би було безсумнівним, що за молитвами мучеників всі відступники очищаються від гріхів. Але така впевненість неможлива. Молитва сповідників має перед Богом велику силу, але це відноситься до часів Страшного Суду Божого. Тут на землі, молитва їх за грішних може і не бути виконана. Із Св. Писання відомо, що Бог не приймав молитви великих праведників за грішний народ ізраїльський. Він не прийняв молитви Мойсея, Єремії, Єзекиїля. Бог говорить, що Він не прийняв би молитви про спасіння Ізраїля навіть від Ноя, Даниїла і Іова. По відношенні до молитов сповідників за відступників це тим більше несправедливо, що вони хочуть відпустити гріхи по своїй поблажливості тим, хто згрішив проти Господа Бога.
Якщо молитви сповідників фактично не можуть омити гріхи відпавших, то прийняття їх в Церкву за клопотанням сповідників випереджуючи дійсне прощення Богом представляє велику небезпеку для них самих. Таке примирення є “передчасний і лживий мир”, коли відпавші залишаються в стані своєї гріховності. А в такому стані допускати до Св. Причастя небезпечно. В своїх творах св. Кипріан приводить декілька випадків (миттєва смерть, біснування), які мали місце по причині “передчасного прийняття Євхаристії відпавшими.
В боротьбі з новаціанством св. Кипріан змягчив строгість своїх міркувань, висловлених з приводу розколу Новата. До поблажливості привело саме поняття про Церкву, яке було властиве св. Кипріану. За поглядами всіх ригористів древності, Церква є общиною святих. Приналежність до земної Церкви служила для них запорукою спасіння. Навпаки, відлучення не загрожувало вічною загибеллю; відлучений і каючийся до смерті міг надіятися на прощення на небі, хоча би він і помер, не примирившись з земною Церквою. За вченням св. Кипріана, церква не є общиною святих, а суспільством змішаним, в якому поряд зі святими членами є і грішні. Тут, на землі, на ниві Христовій росте пшениця разом з бур’яном. У великому домі Церкви Божої є не тільки посуд золотий і срібний, але і дерев’яні і глиняні. Всі повинні намагатись стати пшеницею, але ніхто не в праві випереджувати суду Божого, викидаючи бур’ян. Поза цією общиною “поза Церквою немає спасіння”, тобто на небі може бути розрішене тільки те, що вже раніше було розмішено на землі Церквою. “Знаходячийся поза Церквою міг би спастись тільки в тому випадку, якщо би спасся хто-небудь із находячихся поза ковчегом Ноєвим” (“Про єдинство Церкви”).
За вченням св. Кипріана, приналежність до Церкви звільнює тільки від впевненості в безсумнівній загибелі, яка є долею  всіх, стоячих поза нею, але не дає впевненості в беззаперечному спасінні. Церковне прощення не веде до повного прощення грішника на небі. Якщо його покаяння було не чистосердечним, то Господь не затвердить постанови земної Церкви. Із цього принципового підходу витікає вся полеміка св. Кипріана проти новаціанства.
Св. Кипріан відлучення називав випередженням суду Божого,  тому що засуджує людину на кінцеву загибель, а кінцевий суд належить тільки Христу. Якщо відлучення веде до безсумнівної загибелі, то довг християнського милосердя вимагає вжити всіх зусиль, щоби подолати цю перешкоду для прощення грішника на кінцевому суді Божому. Якщо не отримавший миру на землі не може отримати прощення гріхів на небі, то ясно, що всі покаянні подвиги і труди, зроблені каючимся на землі, пропадають даром, якщо він помре, не примирившись з Церквою.
В основу правила прийняття відступників був покладений принцип, що відпавші повинні проходити тривалий і тяжкий покаянний термін, але при цьому зі сторони кліру повинні проявлятись всі турботи для того, щоби не допустити їх померти, не примирившись з Церквою. В такому дусі прийняті решіння на Карфагенських соборах 251 і 252 роках. На думку св. Кипріана, навіть мучеництво поза Церквою немає ніякої ціни. Для того, щоби воно набуло викупного значення, необхідно спочатку прийняти сповідника в церковне спілкування. Тривалість покаянного терміну визначається ступенем тяжісті гріха.
 

 

 

Вчення про засоби викуплення гріхів (Покаяння і милостиня)

 

В зв’язку з питанням про прийняття відпавших св. Кипріан викладає вчення про засоби очищення гріхів. Такими на думку св. Кипріана являються покаяння і милостиня. На Покаяння св. Кипріан дивиться як на Таїнство, в якому відпускаються гріхи каючимся, яке відрізняється від молитов сповідників, які тільки клопочуть про допущення відступників до Таїнства. За своїм внутрішнім значенням Покаяння є умилостивленням розгніваного Бога, задоволенням Його правди (за вченням Західної Церкви: Покаяння – це суд; приймаючий сповідь – суддя; єпитимія – покарання за гріх. На Сході: Покаяння – це лікування; приймаючий сповідь – лікар; єпитимія – лікарство, яке дає силу грішнику залишити гріх). Воно складається із різного роду подвигів, скорбот і страждань, які добровільно бере на себе каючийся. “Покаяння не повинне бути менше злочину”. Наскільки багато згрішили, настільки тяжко повинні і плакати” (“Про відпавших”). Мучеництво же не тільки покриває всі гріхи, але ще створює деякий надлишок заслуг. таким чином, в подальшому розвитку ці положення могли привести до відомого вчення Католицької Церкви про надзаслуги і індульгенції.
Другим викупним засобом служить – милостиня. Вона сповіщає дійсність молитвам. “Хто не буде схильним до моління (прохання) бідного, той молитвами своїми  нічого не випросить у Бога”. Молитви, які не супроводжуються ділами милосердя, св. Кипріан називає “безплідними і пустими”.
Він прямо порівнює милостиню з Хрещенням. “Як в Хрещенні дарується відпущення гріхів, так і постійне неперестаюче благотворіння знову повертає нам милість Божу”.
Вчення про хрещення єретиків. Питання про хрещення єретиків по суті зводиться до питання про спосіб прийняття в спілкування новаціан. Відповідно до римської практики новаціани приймалися в спілкування без Хрещення, через одне покладання рук для сповіщення їм Духа Св. Св. Кипріан був противником такої практики і вимагав Хрещення всіх, хто навертався до Церкви. Якщо Церква одна і єдина, якщо єдинство її полягає не тільки в збереженні Апостольського передання, але і в єдиному устрої церковних общин, то всі єретики стоять далеко від Христа і лишені Св. Духа. Таким чином, і всі завершувані у них таїнства не дійсні. Поза Церквою немає ніякого значення навіть хрещення кров’ю, тим більше не може бути дійсним поза нею звичайне хрещення.
“Вода повинна бути спочатку очищена і освячена священиком, щоби при Хрещенні вона могла омити гріхи людини. Яким чином може очистити і освятити воду, хто сам  нечистий, – в якому немає Св. Духа? Необхідно  також тому, хто охрестився бути помазаному, щоби прийнявши помазання, він міг зробитись помазаником Божим і мати в собі благодать Христову. Охрещені же помазуються єлеєм, освяченим на жертовнику, де звершується Євхаристія, але хто не має ні жертовника, ні Церкви, той не міг освятити і  єлей. Хто може дати те, чого сам не має?”
Єретичних єпископів необхідно приймати простими мирянами. Ті із них, які були посвячені в Кафоличній Церкві і потім відпали, повинні лишатися сану за гріх відступництва, а поставлені єретиками повинні бути лишені сану тому, що по суті вони і не могли бути посвячені лжеєпископами і “антихристами”.
Ті, що заперечували проти перехрещування єретиків покладались на те, що Церква з давніх давен вірила, “в єдине Хрещення”. На це св. Кипріан говорить, що Хрещення одне, але одне тільки в Церкві. Того кого охрестили в Церкві дійсно неможна хрестити ще раз, тому що це було би другим хрещенням. Але поза Церквою немає ніякого хрещення, а є тільки оскверняюче язицьке занурення. Тому, говорить св. Кипріан, – “приходячих звідти ми у себе не перехрещуємо, але хрестимо” (“Про хрещення єретиків”).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2