СВІДЧЕННЯ ПРО ТИТА
Історичні відомості про Тита дуже скромні. Книга Дій про нього зовсім нічого не говорить. Про нього знаємо лише з послань, св. ап. Павла і із передань. Перша згадка про нього знаходиться у посланні до галатів, де говориться, що він супроводжував св. ап. Павла на Апостольський собор, котрий відбувся у Єрусалимі. „Але й Тит, що зо мною, бувши греком, не був до обрізання змушений” (Гал. 2:3). Звідси ми дізнаємося, що він був за походженням елліном, язичником, а передання додає, що він був родом з острова Крит, походячи з тутешнього царського роду, був любителем мудрості і ревнителем благочестя не по-язичницьки і непорочним не по-язичницьки (Послання св. Ігнатія до Філадельфійців). За переданням, Тит був посланий своїм дядьком, Анфіпатом Критським, у Єрусалим, під час земного життя Господа, бесідував там із Господом і св. апостолами і бачив дивні знамення: „А між тими, що в свято прийшли поклонитись, були й деякі гелени”. І вони підійшли до Пилипа, що з Віфсаїди Галілейської, і просили його та казали: „Ми хочемо, пане, побачити Ісуса”. Він був свідком хресної смерті Господа, удостовірився в істині Його воскресіння і знаходився у числі критян, котрі чули, як святі апостоли в день П’ятидесятниці, після зшестя на них Святого Духа, говорили по-критськи. Звідси, будучи вже віруючим, він направився в Антіохію і став найвідданішим учнем і супутником св. ап. Павла. Вірогідно, що Тит супроводжував св. ап. Павла під час його другої подорожі, коли навернені були галати, бо у посланні до галатів св. ап. Павло говорить про Тита, як про відому їм особу: „Потому, по чотирнадцяти роках, я знову ходив в Єрусалим із Варнавою, взявши й Тита з собою. А пішов я за відкриттям. І подав їм Євангелію, що її проповідую між язичниками, особливо знатнішим, чи не дарма змагаюся я, чи змагався”. Тит знаходився з св. ап. Павлом і під час його третьої подорожі, бо св. Павло посилав його із Ефеса у Коринф з важливим дорученням — дізнатися про враження від першого послання і влаштувати справи Коринфської Церкви: „А коли я прийшов до Троади звіщати Христову Євангелію, і були двері для мене відчинені в Господі, не мав я спокою для духа свого, бо я не знайшов був свого брата Тита; але попрощавшись з ними, я пішов у Македонію” (2 Кор. 2:2— 13, 7:13—15).
Із передання відомо, що Тит був єпископом потім на о. Криті до глибокої старості, просвітив увесь острів св. Христовою вірою і помер у 94 роки, будучи непорочним до смерті, подібно до свого вчителя. Помер у 110 році після Р.Х. Пам’ять 25 серпня.
ЗАСНУВАННЯ КРИТСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Острів Крит, або Кандія, має значні параметри і відрізняється родючістю ґрунтів, за що й був названий „царицею островів” Середземного моря, у древності був багатолюдним — славився своїми торговими відносинами. Серед жителів Крита було багато і юдеї’в, котрих привабила сюди торгівля.
Коли з’явилося на Криті християнство, нам невідомо. З книги Дій ми дізнаємося, що серед свідків чуда П’ятидесятниці були й критяни, котрі чули натхненну проповідь апостолів на своїй рідній мові: „юдеї й нововірці, критяни й араби, — усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!” (Дії 2:12). Все ж можливо, що головним проповідником християнства на Криті був св. Тит. Посеред помічників Тита на Криті був якийсь Зина — законник і відомий своєю вченістю і красномовством Аполлос (Тит. 3:13).
ЧАС І МІСЦЕ НАПИСАННЯ
Можна запропонувати, що послання до Тита написане у 64 році з якого-небудь малоазійського міста. Св. Афанасій і бл. Ієронім вважають, що цим містом був якраз Нікополь Кілікійський.
ПРИВІД ДО НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ ДО ТИТА
Християнське суспільство на Криті було досить різнорідним за своїм складом. Це розрізнення, моральна зіпсованість, брехливість, лінь, корисливість, котрі стали приказкою, а також і звичайні повсюди для юдеїв помилки, якими вони хвилювали християнське суспільство, все це становило великі труднощі для пастирського опікування. Крім того, Тит сам був критянином, і його діяльності належить надати особливий авторитет. Послання й було для нього необхідним письмовим керівництвом у доповненні до усних настанов, що дав йому св, ап. Павло. Отримавши письмові настанови апостола, св. Тит міг сміливіше і рішучіше діяти, посилаючись на авторитет Апостольського послання.
ЗМІСТ І ПОДІЛ ПОСЛАННЯ ДО ТИТА
Зміст трьох розділів поділяється на:
1. Попереднє слово (передмова) з надписом і привітанням І: 1—5.
2. Настанови щодо вибрання пастирів Церкви І: 6—16.
3. Настанови про вчительску діяльність пастиря II і ПІ: 11.
4. Післямова, що містить розпорядження Апостола, привітання і благословення III: 12—15.
Настанови, що стосуються вибрання пастирів Церкви
(1:1-16)



Після доволі широкого вітання (І: 1—4) Апостол прямо говорить, що Тит залишений на о.Крит для висвячування пресвітерів для всіх народів. Безперечно, що Титу дані були усні настанови про настанови пресвітерів. Яка ж мета повторення раніше сказаних повелінь і настанов? Можна думати, що ці повеління повторюються не стільки для самого Тита, скільки для критських християн. З послання вони повинні були переконатися, що Тит має владу висвячувати пресвітерів і взагалі керувати Критською Церквою (1:5).
Потім Апостол вказує, якими якостями повинен володіти пресвітер. Перш за все, пресвітер повинен мати „дітей вірних”, тобто християн, яким ніхто не може дорікнути за блуд чи непокору (1:6). Ця якість необхідна пресвітерові тому, якщо хто не вміє керувати своїм домом, той тим більше не буде піклуватися про Церкву Божу.
Настановлений на пастирське служіння повинен твердо триматися: „вірного слова” (1:9). Під вірним словом Апостол має на увазі вчення чи проповідь. Тит повинен надавати цій якості більше значення тому, що в той час з’явилося багато лжевчителів. Лжевчителі належали до партії, що сповідувала іудейство, оскільки вони, за словами Апостола, трималися обрізання і розрізняли їжу на чисту і нечисту. До того ж моральність критян стояла на низькому рівні. Апостол характеризує їх моральність словами Епіменіда (VII ст. до Р. Христового): „Критяни завжди, брехливі, злі звірі, черева ліниві” (1:12). Все це вимагало від критських пастирів, в тому числі і від апостола Тита, особливої твердості у „здоровому вченні”.
Правила поводження для різних віків і станів (2:1 - 3:15)
Подавши Титу настанови вибирати достойних пресвітерів, заповівши охороняти „здорове вчення” від пошкоджень лжевчителів, Апостол дає правила поводження для різних вікових категорій і станів.
Старці повинні бути „тверезими”. У Священному Писанні „старцями” називаються пресвітери. Наприклад, апостол Петро, звертаючись до пресвітерів, називає їх і себе старцями (1 Петр. 5:1). Але у даному разі під старцями потрібно розуміти чоловіків у похилому віці, тому що далі говориться про різноманітний вік. Тверезість, якою повинні відрізнятися старці, — це духовна обережність. Тверезий дуже уважно слідкує за своїми діями, словами і навіть думками. Він не дозволяє собі захоплюватися лестощами чи духовно засинати під впливом пристрастей (2:2).
Друга якість старців — це чесність чи статечність, яка проявляється не тільки у зовнішньому вигляді, положенні, але і справах, словах і думках (2:2).
Наступна якість старців — цнота думок, доброчесність. Святий Іоан Златоуст цнотою називає розсудливість, тобто здоровий стан розуму.
Врешті, старці повинні відрізнятися здоровою вірою, любов’ю і терпінням тому, що можна вірити не розсудливо, любити не цнотливо і терпіти з нудьгою.
Старці повинні одягатися відповідно і утримуватися від наклепу, притаманного їм пороку і пияцтва. Тит зобов’язаний наставляти старших жінок, щоб вони вчили молодих жінок любити своїх чоловіків і бути цнотливими, чистими, щоб добре керували своїм будинком.
Апостол переконує Тита вчити рабів підкорятися своїм хазяям. Цим він не захищає рабовласницький лад, але й не засуджує. Апостол показує цілковите невтручання у політичні справи і тим дає зразок ідеального ставлення Церкви до держави. Апостол піклується про внутрішній стан рабів, про їхню моральну поведінку. В той час раби під впливом християнської свободи вважали, що християнство дає їм право нікому не підкорятися. Деякі з них навіть вдавалися до злодійства. Цим вони кидали тінь на християнське вчення і давали привід думати, що християнство є політичним рухом рабів.
Апостол своїми вимогами до рабів коритися господарям прямо говорить, що християнство не є політичним рухом (2:9—10).
Необхідно у всьому коритися громадській владі, крім тих випадків, коли її настанови суперечать повелінням Божим. За вченням Апостола до язичників потрібно ставитися поблажливо і зі смиренням (3:1—2), бо язичникам важко відразу відмовитися від своїх пороків (3). Поштовхом до такого ставлення повинно бути і те, що і ми спаслися не власною праведністю, але милосердям Божим; посередництвом хрещення ми очистилися від гріхів, зробилися новою істотою (3:4—7).
Проте Тит повинен говорити із силою. Якщо єретики будуть викликати на суперечку, необхідно відійти від них, з невігласами словесні баталії зайві. Хоча єретику потрібно зробити настанову і раз, і два. Якщо він не послухає, то потрібно відкидати його, як закоренілого у своїх помилкових поглядах (3:8—11). Послання закінчується дорученнями і вітаннями (12—15).