ВІДОМОСТІ ПРО СВ. ТИМОФІЯ
Святий Тимофій був улюбленим учнем і невтомним соратником ап. Павла. У багатьох посланнях ап. Павло дуже вихваляє його. Народився він у Лікосонському місті Лістрі в Малій Азії. Відомості про те, як св. Тимофій став учнем св. ап. Павла, ми знаходимо в книзі Діянь Святих апостолів.
Місто Лістру ап. Павло відвідав під час першої проповідницької подорожі. Там він зцілив кульгавого від народження.
За легендою серед тих, хто увірував, була бабка Тимофія і його мати Євніка. Із слів самого Павла ми довідуємося, що віра благочестивої бабки Лоїди і матері Євніки перейшла і до Тимофія... Окремої розповіді про працю Тимофія в книзі Діянь ми не знаходимо. Його історія подібна до історії проповідницьких праць ап. Павла. Де був ап.Павло, там майже завжди був і Тимофій, допомагаючи йому або виконуючи його доручення. Незадовго після того ап. Павло рукопоклав Тимофія на єпископа міста Ефесу. Потім він двічі писав до Тимофія, наставляючи його і даючи йому вказівки в його новій відповідальній пастирській діяльності.
Під час ув’язнення св. Іоанна Богослова на о.Патмосі справу керівництва всіма церквами Малої Азії здійснював за нього св. Тимофій.
Тимофія було поставлено єпископом під час четвертої проповідницької подорожі ап. Павла в місті Ефесі. Знаходячись у перших путах у Римі більше року, ап. Павло душею і серцем прагнув побачити своїх духовних чад у новозаснованих ними общинах. Тому, отримавши волю, він відклав на деякий час свій найперший намір відвідати Іспанію (Рим. ХV:24) і направився в Малу Азію, про що є вказівки у другому посланні до Тимофія (IV: 13—20). Тут він у 65 році виявив появу зловмисних гностичних єресей. Ап. Павло рукопоклав його на єпископа Ефеського, незважаючи на його відносну молодість (30—35 років), а сам направився далі в Македонію.
Ап. Павло не міг не бачити, як важко йому відстоювати свою ефеську паству від „хижих вовків”, що вдерлися до неї. Тому він написав послання, відправлене із Македонії.
Часом написання цього послання був період між першим і другим ув’язненням, або четверта подорож ап. Павла, між 63 і 64 роками.
МЕТА НАПИСАННЯ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ ДО ТИМОФІЯ
Про мету цього послання довідуємось із слів самого ап. Павла: „Це пишу я тобі, надіючись незабаром прийти до тебе. А коли я спізнюся, то щоб ти знав, як треба поводитися в домі Божому, котрий є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди.” (І Тим. III: 14—15). Тому тепер, хвилюючись, як би не стали нехтувати його юністю (І Тим. IV: 12), він пише йому розгорнутий план пастирської діяльності — такий заповіт, щоб він міг воїнствувати як добрий воїн і як мудрий і досвідчений старець (І Тим. І: 18).
ЗМІСТ І РОЗПОДІЛ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ ДО ТИМОФІЯ
Перше послання ап. Павла до Тимофія містить шість розділів:
1. Настанови Тимофію, як остерігатися неправдивих учителів.
2. Настанови йому як настоятелю Церкви:
а) відносно церковних зборів (розд. II);
б) відносно осіб, що вибираються в клір (III: 1—13);
3.Загальні настанови про належне проходження високого архіпастирського служіння:
а) про основну істину християнського віровчення (III: 14—16);
б) правила архіпастирського учительства словом і життям (IV: 1—16);
4. Настанови, як учити і керувати паствою, залежно від їх різного стану (V—VI: 19).
6. Завершальний заповіт самому Тимофію (VI: 20—21).
ЕКЗЕГЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ ДО ТИМОФІЯ
Починається послання звичайним надписом: „Павло, посланець Ісуса Христа, по повелінню Бога Спаса нашого і Господа Ісуса Христа”. Автор називає тут себе „посланцем”, або „апостолом”, бажаючи з особливою урочистістю засвідчити авторитетність того, хто збирається писати Тимофієві, тобто справжньому, істинному чаду за вірою, котрого він породив духовно. Цими словами він вихваляє Тимофія, бажаючи сказати, що за вірою він подібний до нього, як син до батька.
Перший розділ складається із настанов Тимофієві, як дотримуватися віри. Апостол вчить Тимофія пояснювати християнам, щоб вони не займалися справами, що породжують суперечки, і не служать повчанням, а ведуть лише до марнославства (вірші 3—7).
Блаж. Феодорит пише, що „апостол, називаючи себе першим з усіх грішників, простягається за самий бар’єр покірності.” „У цьому апостол являє собою справжній зразок для всіх, хто кається”, — говорить св. Феофан. Ось чому ці слова увійшли в нас до молитви перед причастям. Таке покірне усвідомлення своєї крайньої гріховності є відмінною ознакою кожного християнина.
У другому розділі є настанови Тимофію як предстоятелю Церкви і в першу чергу про церковні збори.
Далі Апостол говорить про те, хто, де і як має здійснювати громадські відправи в церковних зборах. Богослужіння церковні повинні проводити мужі настоятелі церков, а жінки не повинні здійснювати богослужінь чи виступати в молитвенних зборах із словом вчення. Про це ап. Павло писав коринфянам: „жони ваші нехай в Церкві мовчать... Непристойно жоні говорити в Церкві.” (І Кор. ХIV:34). Як видно із діянь (XIV: 23), ап. Павло у всіх заснованих ним церквах рукопокладає пресвітерів. У першому посланні до коринфян (XIV: 40) він заповідає, щоб усе в церквах було благопристойно і статечно. Тому, без сумніву, під „мужами” маються на увазі предстоятелі церков. Ці богослужіння можуть здійснюватися „на будь-якому місці”, а не лише в Єрусалимському храмі, як це було у Старому Завіті. Так здійснилось пророцтво Господа самарянці, що настає час, коли християнське богослужіння не буде прив’язане до одного певного місця, як передрікав це Малахія: „на будь-якому місці фіміам приноситься імені Моєму і жертва чиста.” (І:11).Як мають здійснюватися ці молитви чи християнське богослужіння, виражають слова: „здіймаючи преподобні руки”.
Потім Апостол дає настанови жінкам про те, як вони повинні поводитись у церковних зборах.
Третій розділ розповідає про осіб, яких вибирають у клір, а в останніх віршах йдеться про основну істину християнського віровчення. Хто єпископства хоче (тут під „єпископством” мається на увазі і пресвітерство): доброї справи бажає. Подобає єпископу бути непорочному, єдиної дружини чоловіком, твердому, цнотливому, бездоганному, чесному, гостинному до пришельців, здібному повчати. Пояснюючи це місце, треба звернути увагу перш за все на те, що, виклавши вимоги, які повинен задовольняти єпископ, Апостол відразу переходить до дияконів, нічого не кажучи про другий ступінь священства — пресвітерів. Ми вже бачили, що в апостольські часи ще не було встановлено строго найменування цих двох вищих ступенів священства, а тому єпископами, чи „доглядачами”, по виконанню ними посади „доглядати” свою паству називались і пресвітери (див. Дії XX: 17—28, а також Фил. І: 1). На питання, що тут має на увазі апостол під єпископством, блаж. Феодорит відповідає так: „Пресвітерство. Тоді одних і тих самих називали пресвітерами і єпископами.., але ясно, що єпископам першим належить берегти ці закони, як велику честь!” Чому той, хто прагне єпископства, доброї справи бажає? Тут мається на увазі, звичайно, не прагнення почестей, зв’язаних з цим саном, а ревне бажання послужити Церкві на благо ближніх, потрудитися для їхнього спасіння. Що стосується вимоги щодо єпископа бути чоловіком однієї дружини, то ця вимога означає, щоб кандидат в єпископи двох дружин не мав відразу, бо це і всякому християнину заборонено, але щоб один раз був одружений, був одноженцем. Того, хто на другій жінці жонатий, не слід вибирати в єпископи. Християнська церква віддавна хоч і дозволяла другий шлюб, але завжди ставилася до нього несхвальне, вітаючи чисте вдівство перед другим шлюбом. Тому Амвросіаст пише: „Хоча мати другу дружину не заборонено, та гідний єпископства повинен стримуватися і від дозволеного іншим з причини високості його чину. Той, що бажає його, повинен бути незрівнянно вище всіх.” До цього блаж. Феофілакт додає: „... говорячи це, апостол не законостверджує, що єпископ обов’язково повинен бути жонатим. Як міг повеліти це той, хто казав: „Хочу, щоб усі чоловіки були як і я” (І Кор. VII: 7). Тепер це апостольське правило виконується так, що тільки до пресвітерського сану допускаються особи, що є в першому шлюбі, а єпископами можуть бути тільки неодружені або вдівці після першого шлюбу. В апостольській древності і в перші віки християнства безшлюбність не була обов’язковою для єпископів. Тому, як пояснює те саме блаж. Феодорит, що в ті часи важко було знайти між наверненими юдеями і язичниками людей, що вели строге цнотливе життя. Та коли із зростанням і розширенням Церкви Христової стала примножуватись кількість людей, що відмовилися від шлюбу заради Царства Небесного (згідно з Мф. XIX: 11—12), тоді єпископів стали вибирати переважно з незайманих, що узаконив VI Вселенський собор своїм 12 правилом.
Наступною вимогою, яка ставиться до кандидата в єпископи, є та, що він повинен відзначатися добрими моральними якостями як з внутрішнього боку — бути твердим, цнотливим, благочинним, чесним, гостинним до пришельців, — так і з боку зовнішньої своєї поведінки — не п’яниця, не вбивця, не сварливий.
У свою промову про дияконів ап. Павло вставляє декілька слів про „дружин”: „жінкам також чистим, не брехливим, тверезим, вірним у всьому” (вірш 11) — у російському перекладі тут курсивом додані слова: „жінки їх (тобто дияконів) повинні бути”, і деякі сучасні тлумачі вважають, що тут йдеться про жінок дияконів, але всі древні тлумачі, такі як св. Іоан Золотоустий, блаж. Феодорит, Екуменій, Феофілакт, а також наш сучасний пояснювач єп. Феофан, досить ґрунтовно вважають, що ці слова Апостола належать до інституту дияконис, що існував у древній церкві, і перелічуються тут якості, котрими повинні відзначатися не просто дружини дияконів, а жінки, що служать Церкві, тобто диякониси, про котрих згадує ще VI Вселенський собор у своєму 14 правилі.
У кінці третього розділу викладаються дві надзвичайної ваги догматичні істини: 1) Церква Бога Живого — стовп і утвердження істини (вірш 15). У цих словах — важливе вчення про непогрішимість Церкви, бо Церква — не тільки видимий ззовні збір людей, що вірують у Христа, а разом з тим і невидимий дух, єдність душ, віра, вчення, що зв’язують їх між собою з Головою — їхнім Христом Господом. Окремі особи, члени Церкви можуть грішити, але вся Церква в цілому ніколи не може грішити і відступати від істини. Виражається ця істина в — догматах, прийнятих Церквою, в апостольських і батьківських настановах, Таїнствах, богослужінні, що незлитно зберігалися в ній, у всьому тому, що складає дух Церкви, що передається від древніх часів до пізніших. Це православне вчення про непогрішимість Церкви викривлене римо-католиками і протестантами. Римо-католики приписали непогрішимість Церкви одній особі — папі римському, а протестанти, не бажаючи признавати авторитет Священного Передання, котре берегла Церква, відкинули саме вчення про непогрішимість Церкви. З цією метою вище наведений текст вони тлумачать по-своєму. Після слів „Церква Бога Живого” вони ставлять крапку, і наступні слова „Стовп і утвердження істини” стосуються не до Церкви, а до „великого благочестя таємниці.” Читають це місце так: „Стовп і утвердження істини і незаперечне велика таємниця благочестивості в тому, що Бог з’явився в плоті.” Але таке читання суперечить змісту грецького тексту і древнім свято-батьківським поясненням цього місця. Всі отці Церкви зараховували „стовп і утвердження істини” до Церкви. У цих словах ап. Павло вказує своєму учневі Тимофію, яку істину християнського віровчення він повинен покласти в основу своєї проповіді. „Цю істину, — говорить єп. Феофан, — свята Церква сповідує і підтверджує самим існуванням своїм. Бо вона є споруда, чия основа є Христос Господь (І Кор. III: 11), є тіло, котрого Глава, Він же Бог Слово, що стало плоттю”.
Далі Апостол говорить про те, що на церковне служіння і на повне утримання Церкви повинні братися вдови, яким не менше як шістдесят років, що були дружинами одного чоловіка, відомі своїми хорошими справами, але не молоді, ласі до різного роду гріхів. Декотрі тлумачі вважають, що тут іде мова про кандидаток у диякониси, котрим повинні відповідати кандидати у диякони. Та дехто вважає, що тут йдеться про вдів, що заслуговують покровительства Церкви. Таким вдовам, що нездатні жити в чесному вдівстві, Апостол радить краще вступити в другий шлюб, ніж відмовитися від доброго шляху життя, приклади чого Апостолові відомі, як видно із його слів: „це бо така, що розпустилася в слід самості” (вірш 1), що, на думку св. Іоанна Золотоустого, значить: „впасти в блуд”.
Апостол вчить Тимофія бути зразком безкорисливості і нестяжання і настановляти багатих, щоб вони покладалися не на багатство своє, а на Бога. „О Тимофію, передання збережи” — так закінчує послання, підкреслюючи тим усю важливість віри апостольського вчення, що зберігається Церквою.