ВІДОМОСТІ ПРО КРАЇНУ, ЩО НАЗИВАЛАСЯ ГАЛАТІЄЮ

Галатією називалася малоазійська область, яка знаходилася майже в середині Малої Азії і оточена з півночі Віфинією, Пафсагонією і Понтом, а з півдня Фригією, Ликаоиією і Каппадокією. Країна ця первісно була населена греками, але у III ст. до Р. Хр. в ній поселилися древні галли (одне з кельтських племен), що вторглися з берегів ріки Регіна в Македонію та Грецію, а потім перейшли в Малу Азію (у 280 р.), які й дали їй свою назву Галатії, або Галло-Греції. У 189 р. до Р. Хр. римський консул Манлій підкорив цю країну владі римлян, залишивши їй власне управління. У 26 р. по Р. Хр. Август перетворив Галатію в римську провінцію. Поселившись тут, войовничі раніше галли повернулись до мирних занять та мистецтв і стали обробляти свою родючу і квітучу країну. Поступово вони змішалися з місцевими греками, засвоївши їхні звичаї та мову. Багата галатська країна почала приваблювати євреїв, які з часу Олександра Македонського вимушені були виселятися з Палестини в різні інші області. Август заявив своє особливе покровительство юдеям, що переселялися в Галатію, про що повідомляє юдейський історик Йосип Флавій.

ЗАСНУВАННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ У ГАЛАТІЇ

Першу згадку про освіченість галатської країни світом Христової віри ми знаходимо у кн. Дій св. апостолів на початку оповідання про другу апостольську подорож св. ап. Павла. Згадавши про засмучення, в результаті якого св. ап. Павло розлучився зі св. Варнавою після Апостольського собору і, взявши собі в супутники Силу, проходив Сирію і Кілікію, автор, розказавши про приєднання до них ще нового супутника Тимофія, каже: „ Як міста ж переходили, то їм передавали, щоб вони берегли оті постанови, які видали в Єрусалимі апостоли та старші”. А церкви зміцнювалися в вірі і щоденно зростали кількістю.
А що Дух Святий їм не звелів провіщати слово в Азії, то вони перейшли через Фрігію та через країну галатську (Дії 16: 4—6). Без сумніву, що в цей же час св. ап. Павло і заклав основу християнським церквам в основних містах Галатії — Анкірі, Пессині, Тавії та Гордії. Що галатські церкви основані св. ап. Павлом, це ясно видно із самого послання до галатів (див. 1: 6—9; 4:14 та ін.). Ніяких подробиць про це кн. Дій, щоправда, не сповіщає, але зате при описі третьої апостольської подорожі св. ап. Павла автор зазначає, що св. ап. Павло по черзі проходив через країну галатську та Фрігію, всіх учнів зміцнюючи (Дії 18: 23). Стверджувати у вірі, звичайно, можна уже лише навернених у віру раніше.
Хоча кн. Дій не дає нам ніяких відомостей про обставини навернення галатів, про дещо ми дізнаємося із самого послання до галатів. Як видно із Гал. 4:13—15, св. ап. Павло при відвіданні галатської країни зазнав якоїсь недуги плоті. Можливо, ця недуга і затримала апостола у галатів на довший час, ніж він передбачав, і це послужило на благо галатам, бо дало можливість св. апостолу представити їм Христа Господа так живо, що вони споглядали його нібито перед собою розп’ятим (Гал. 3:1). Від цього вони увірували особливо гаряче і з незвичайною ревністю, і самого апостола прийняли, як Ангела Божого, як Христа Ісуса, і так полюбили його, що готові були вибрати очі свої та віддати йому (Гал. 4: 14-15).

ПРИВІД ДО НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ ДО ГАЛАТІВ

Приводом до написання послання до галатів послужило вторгнення в галатську церкву юдействуючих єретиків, які вселяли галатам думку про необхідність для спасіння дотримуватися обрізання та інших обрядів і встановлення старозавітної юдейської релігії. Продовжуючи свою третю благовісницьку подорож, св. ап. Павло з галатської країни прибув до Ефесу (Дії 19:1). Сюди ж незабаром і дійшли до нього чутки про хвилювання, які посіяні були серед галатів юдействуючими єретиками, очевидно, тими, що прибули з Палестини, оскільки місцеві юдеї внаслідок довгого спільного життя з язичниками, навряд чи могли дотримуватися таких фанатичних вузько національних юдейських поглядів. Ці юдействуючі Павлове вчення про свободу від старозавітного закону пояснювали лише бажанням його здобути любов серед язичників і вказували на те, що він не був покликаний до апостольського служіння безпосередньо самим Ісусом Христом під час Його земного життя і не був живим свідком Його справ і слухачем його вчення.
На превелике засмучення і здивування св. ап. Павла, багато хто з галатів піддався цій проповіді, яка розбещувала, відхилився від того, „хто покликав Христовою благодаттю вас на іншу Євангелію” (Гал. 1:6) і охолов до його особи. Вражений такою несподіваною легковажністю і нерозсудливістю галатів (Гал. 3:1), св. ап. Павло зараз же вирішив написати їм послання з приводу їхньої помилки і на викриття їхніх спокусників, причому написав його власноручно (Гал. 6:11), щоб не витрачати часу на переписувачів і усунути всілякі підозри щодо його достовірності.

ЧАС І МІСЦЕ НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ ДО ГАЛАТІВ

У самому посланні є вказівка на перше та друге відвідання ап. Павлом Галатії (Гал. 4:13). А оскільки він висловлює здивування, що галати так швидко переходять до іншого благовіщання від того, яке покликало їх благодаттю Христовою (Гал. 1:6), то значить послання написане незадовго після другого відвідування апостолом Галатії. Після другого відвідання Галатії св. ап. Павло близько трьох років провів в Ефесі. Звідси ясно, що послання до галатів написане св. ап. Павлом під час його третьої апостольської подорожі в роки перебування в Ефесі. Встановлюючи роки подій у житті св. апостола Павла можна з більшим ступенем вірогідності припустити, що послання це написане у 56 році по Р. Хр.

ЗМІСТ ПОСЛАННЯ ДО ГАЛАТІВ

Послання до галатів складається із шести глав. За основним предметом свого змісту, воно має велику схожість з посланням до римлян і від початку до кінця являє собою сильне, натхненне мовлення, яке дихає ревністю у Христі і любов’ю до галатів. Докази, переконливі для розуму, поєднуються постійно із повчанням, що здатне зачепити струни серця. Основна думка всього послання та, що всі люди, а не тільки юдеї, закликаються Господом в засновану Ним Церкву, і спасаються вони в Церкві не виконанням обрядів Мойсеєвого закону, а вірою в Господа Ісуса Христа, що проявляється в справах любові.
Весь зміст послання можна поділити на такі частини:
1) Передмова, яка містить надпис, привітання і вступ, у якому св. ап. Павло уже намічає основні думки свого послання — глава 1-ша вірші 1—10;
2) Захисна частина, у якій св. ап. Павло пояснює і доводить галатам своє апостольське достоїнство, яке похитнули в їх очах юдействуючі лжевчителі — І гл. в. 11 і вся 2-га глава (в. 1—21);
3) Віронавчальна частина, у якій св. ап. Павло ґрунтовно і повно розкриває основну думку послання — про відношення Старого Завіту до Нового і про значення обрядового Мойсеєвого закону, який припинився і втратив силу після пришестя Христа Спасителя — глави 3-тя і 4-та;
4) Повчальна частина, у якій розкриваються основи християнського життя при свободі від старозавітного закону — глава 5-та і 6-та, гл. в. 1—10;
5) Заключення, містить 11—18 вірші 6-ї глави, в якому даються настанови про ставлення до обрізання та до шанування хреста Христового і подається звичайне апостольське благословіння.

ЕКЗЕГЕТИЧНИЙ РОЗБІР ПОСЛАННЯ ДО ГАЛАТІВ

Перша глава починається надписом і привітанням, які характерні тим, що вже в них св. Апостол вказує на основні положення всього свого послання: доказ його апостольського достоїнства і з’ясування, в чому полягає наше спасіння. „Апостол Павло, поставлений ні від людей, ані від чоловіка, але від Ісуса Христа...”, — тут св. Павло рішуче підкреслює богообраність свого апостольства, всупереч наклепникам, які юдействують і намагаються принизити його. Характерна і форма апостольського привітання: „Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа, що за наші гріхи дав Самого Себе, щоб від злого сучасного віку нас визволити”, — вказує, що спасіння для нас у Христі, а не у старозавітному обрядовому законі (в. 1—5). Зразу ж після привітання апостол висловлює здивування відходові галатів від істинного вчення і проголошує грізну анафему всякому, хто осмілився б проповідувати яке б то не було інше вчення, відмінне від того, яке він благовістив, хоч би то й Ангол з неба (в. 6—9). Ось де основа для проголошення Церквою анафеми єретикам! У 10 в. св. Павло спростовує обвинувачення, що він наче б то не будучи істинним апостолом, звільняє язичників від дотримання закону Мойсеєвого лише для того, щоб дістати їхню прихильність: „Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим”.
Із 11 вірша починається захисна частина Послання. Лжевчителі, принижуючи св. Павла, говорили, що він Самого Господа Ісуса Христа ніколи не бачив, Євангельському вченню навчився від інших апостолів, а потім відступив від них, створивши своє власне вчення про непотрібність Мойсеєвого закону; для того, щоб прикрити свій відступ, він, буваючи з іншими апостолами, говорить і діє, як вони, щоб не показати свого розходження з ними. Захищаючи від наклепників своє апостольське достоїнство, св. Павло перш за все розкриває Божественне, а не людське походження свого Євангелія, стверджуючи, що він навчився йому, „відкриттям Ісуса Христа”, тобто безпосередньо від Самого Господа, що являвся йому. Далі він пропонує галатам побачити інший перст Божий у тій разючій зміні, яка сталася з ним, розповідаючи, як із жорстокого гонителя Церкви Божої він став провідником раніше переслідуваного ним вчення Христової віри (в. 11—24). Тут у цих автобіографічних рядках особливо важливі слова: „я не радився зараз з тілом та кров’ю”, тобто з людьми, у даному разі треба думати, з іншими апостолами, „і не відправився в Єрусалим до апостолів, що передо мною були, а пішов я в Арабію”, де, очевидно, св. Павло і був ознайомлений з усіма таємницями християнського вчення Самим Господом у багаторазових видіннях, що можна бачити, напр., з Еф. 3:3. Тільки через три роки св. Павло ходив в Єрусалим „бачитися з Петром” —- тільки бачитися чи познайомитися зі знаменитим апостолом, а не вчитися в нього. В Єрусалимі св. Павло пробув всього „днів п’ятнадцять”, під час яких він нікого з апостолів на бачив, „крім Якова, брата Господнього”. Все це св. Павло підкреслює, щоб показати, що не від інших апостолів черпнув він свої знання євангельського вчення. „А що вам пишу, ось кажу перед Богом, що я не обманюю”, — в цих словах ми бачимо нове підтвердження законності клятви у важливих випадках. Далі Апостол каже: „потому пішов я до сирських та кілікійських країн» (в.21), тобто знову не міг бачитися з апостолами, що ходили тоді з проповіддю по Палестині, і що церквам Христовим в Юдеї особисто він не був відомим. Метою цих слів є одне і те ж: „у Петра я не вчився, а тільки бачив його, — ніби так говорив апостол — у Якова не вчився, а тільки його бачив, не вчився ні у кого іншого нижчого за тих, не такої відомої особи. Чи міг я вчитися в тих, які навіть обличчя мого не бачили?”.
Друга глава є продовження тієї ж захисної промови апостола. Тут у перших 10 віршах її св. Павло розповідає, як він, „за одкровенням”, ходив на Апостольський собор в Єрусалим, саме на той собор, на якому було постановлено про необов’язковість для християн дотримання обрядів Мойсеєвого закону. Ходив туди св. Павло разом зі своїм учнем хрещеним, але необрізаним Титом, якого представив апостолам і якого не змушували обрізатись. Павлове благовіщення отримало тут на соборі повне схвалення старших апостолів. Старші апостоли визнали, що ап. Павлу довірено благовіщання для необрізаних, як Петру — для обрізаних. На знак повної згоди Яків, Кифа, і Іван, „що стовпами вважаються”, подали св. Павлу та Варнаві правиці спільноти. Як пояснює ці слова св. Златоуст: „У справі проповіді, каже (св. Павло), ми розділили між собою весь всесвіт; і я взяв язичників, а вони юдеїв, тому що так було бажано Богові. У турботі ж про вбогих юдеїв і я їм допомагав”. Серед віруючих юдеїв було багато бідних, які втратили все, що мали, і були скрізь гнані невіруючими. Про них, як ми бачимо, дійсно дуже турбувався св. Павло, збираючи для них милостиню серед язичників, що увірували” (в.1—10).
Далі апостол вказує на твердість і незмінність своїх переконань, в той час як інші апостоли (Петро і Варнава), з милості до юдействуючих, робили їм поступку: відсторонювалися від язичників, не їли разом з ними. У віршах 11—21 св. Павло описує, як він навіть набрався відваги протистояти в цьому Петрові і звинуватив його при всіх. Цей незвичайний випадок наочно свідчить про рівноправність Павла з Петром і спростовує хибний догмат римо-католиків про уявне верховенство Петра в апостольському образі. „Намісника Христового” св. Павло, звичайно, не насмілився б звинувачувати та ще „при всіх”. Розказавши галатам про своє викриття Петра (в.11—14), св. Павло непомітно перейшов до основного предмета свого послання: „людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса...”. „Бо жодна людина ділами Закону не буде виправдана” (в.16). Ці слова особливо люблять сектанти, які бачать у них заперечення значення добрих справ для спасіння. Але ж абсолютно ясно, що тут мова йде зовсім не про „добрі діла”, а про старозавітного Мойсеєвого закону діла”, який з пришестям Христовим втратив своє значення, що й було остаточно постановлено на Апостольському соборі в Єрусалимі, що відбувався в 50 році по Р. Хр. У наступному 17 апостол каже, що вимагати від християн дотримання старозавітного закону — це значить побічно звинувачувати в гріху Самого Христа. Хіба Христос слуга гріха?, тобто невже він нас увів у гріх своїм вченням, яке ми розказали світові? Звичайно, ні. Якщо б закон Мойсеїв давав виправдання людям, то не було б потреби в стражданнях і хресній смерті Спасителя: „То недаремно Христос був умер” (в.21). У віршах 19—20 апостол показує, з якою рішучістю треба відкинути старозавітний закон для того, щоб всім своїм єством пристати до Господа Спасителя, співрозіп’ятися йому цілковито, щоб жити лише для Нього і Ним: „Бо Законом я вмер для Закону, щоб жити для Бога. Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, - живу вірою Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе”.
З третьої глави починається віронавчальна частина Послання. Продовжується вона і в четвертій главі і закінчується у 12-му вірші п’ятої глави. Загальне зауваження до всієї цієї частини можна зробити словами св. Златоуста: „Вище (тобто в першій захисній частині) св. Павло показував тільки, що він став апостолом не від людини і не через людину, і що не мав потреби в повчанні від апостолів; а тут після того, як уявив себе достойним довір’я учителем, уже владно говорить, порівнюючи між собою закон і віру”. Предмет, який розкриває тут апостол — непотрібність закону для галатів, як язичників.
У третій главі св. Павло говорить спочатку про необов’язковість закону для галатів: перший доказ цього він запозичує із наочного досвіду самих галатів, які прийняли св. Духа і благодатні дари чудотворіння (в.1—5); другий доказ непотрібності закону св. Павло запозичує із способу виправдання, як самого родоначальника оправданих — Авраама, так і після нього всіх наступних спадкоємців обітниць Авраамових: „Так як Авраам був увірував у Бога, — і це залічено за праведність йому”. „Тому ті, хто від віри, будуть поблагословлені з вірним Авраамом” (в.6,9). Третій доказ св. Павло виводить з неможливості виконати всі приписи закону і уникнути його прокляття. „А всі ті, хто на діла Закону покладаються, вони під прокляттям”. Чому ж це? Пояснює це апостол посланням: „Проклятий, хто не дотримає слів цього Закону, щоб виконувати їх”. Уже за первісним встановленням своїм закон не мав сили виправдовувати перед Богом, що ясно з того, що в самому законі було написано: „праведний житиме вірою своєю” (в.11). Тому, якщо й можливі були праведники у Старому Завіті, то власне ради віри в прийдешнього Спокутувача людей і заради його спокутуючої Жертви, до якої закон прообразно скеровував всі думки і почуття своїх старозавітних служителів. Тільки Христос визволив від прокляття всіх тих, на кому воно тяжіло за невиконання закону: „Христос нас викупив від законної клятви, що в нас була: писано ж: проклятий всякий, хто висить на дереві”, — ці слова читаються в апостольському читанні на утрені Великої Суботи, пояснюючи смисл і значення здійсненого Господом подвигу спокути людства. Проклятий кожний, хто висить на дереві — слова Повторення Закону 21:23. Не тому він проклятий, пояснює блаж. Ієронім, „що висить на дереві, але тому, що впав у тяжкий гріх, що заслужив бути повішеним”. Як усе у Старому Завіті має прообразний смисл, так і це встановлення про повішення злочинців і про зняття їх надвечір для захоронення було прообразом хресної смерті Спасителя. „І він повішений на дереві, а ввечері знятий” (єп. Феофан). Христос прийняв на себе незаслужено клятву, яка тяжіла над людством і знищив її. „Як хтось, що не підлягає осуду, вирішивши вмерти за засудженого на смерть, уже звільняє його від смерті, так вчинив і Христос” (єп. Феофан). „Прийнявши на себе прокляття, Він звільнив людей від прокляття”. Це зробив Христос для того, щоб „Авраамове благословення через Христа Ісуса поширилося на язичників, щоб нам отримати обітницю Духа вірою” (в.10—14).
Друга половина третьої глави містить спростування заперечень проти виняткового значення для язичників віри, окрім закону (в.15—29). Тут Апостол розсіює сумніви, які могли з’явитися у християн-юдеїв, чи не відміняє закон обітниць, закон Аврааму, заради його віри, і навіщо взагалі даний був закон? Апостол пояснює, що „закон злочинів заради плоті — був даний пізніше з причини переступів, для приборкання злочинності, щоб народ тримався у страсі, не віддавався порокам, а жив праведно і робився достойним проявити в собі Обітованого” (єп. Феофан); „щоб юдеї не жили без страху і не дійшли до крайнього безчестя”, закон і даний їм замість шор, де їх навчали усмирінню і утриманню від порушень хоч не всіх заповідей, але деяких. Отже немала користь від закону. Закон даний „до часу приходу насіння”. Цим вказується тимчасовість закону і його минуще значення. „Якщо закон даний тільки до пришестя Христового”, то для чого ти, говорить св. Златоуст від імені апостола, — „продовжуєш його далі, за межі цього часу?”. Значення закону в тому, що він „виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою” (в.24), тобто він був тільки дітоводителем до Христа, лише виховував, підготовлював нас до прийняття Христового вчення. „А як віра прийшла, то вже ми не під виховником» (в.25) — з приходом й самої віри, яка нас виправдує, він став уже непотрібний. „Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! (в.26,27). Віра Христова повертає людей до того прекрасного періоду непорочного дитинства, при якому вони вільно творять волю Отця свого Небесного і не мають потреби в тому, щоб упокорювати їх суворою дисципліною. У цій синовності Богу і полягає причина непотрібності закону як стримуючого начала: „християни, як сини Божі, вільні від усяких формальних правил і вимог, бо вони складають одне в Ісусі Христі”, „зодягнулися в Христа” і не мають потреби у якомусь примусі; „немає юдея, немає грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — бо всі ви один у Христі Ісусі”(в.28). Як духовні чада Христа, потомка Авраамового, християни є істинні нащадки Авраама, а тому і наслідують те виправдання і благословення, яке було обіцяне Аврааму (в.29).
Четверта глава містить прохання до галатів, щоб вони прийняли доведену істину про непотрібність закону і, що не варто більше зв’зувати себе старозавітною обрядовістю. Докази ап. Павла спрямовані здебільшого на основні складові частини духовного життя:
1) на розум (IV; 1-10);
2) на серце (IV; 11-20);
3) на волю (IV; 21—31) і початок V глави (1—12).
У першому випадку ап. Павло торкається необхідності відміни обрядового закону, під котрим старозавітні люди були подібні до дітей, що знаходяться під постійним наглядом старого вихователя; ап. Павло докоряв неєврейським віруючим за те, що вони повернулися до цього закону, хоча й були вільні від нього.
Ніщо так не переконує розум відмовитися від своїх думок, як доведення їх (цих думок) до безглуздості, говорить єп. Епіфан. Це і робить святий апостол Павло. Він вказує, наскільки нерозумно дорослому сину продовжувати жити під опікою і керівництвом своїх вихователів: він постійно знаходиться під суворим наглядом, відвідує шкільні заняття, де його вчать і виправляють всі його помилки так, немовби він не господар собі, а простий слуга. Так і ми, говорить Апостол, були під опікою закону до часу. Але прийшов кінець цього часу: „Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під законом” (IV; 4). Бог послав свого Сина, щоб через Нього ввести нас у повні права дорослих синів. Що ж до часів, коли звершилося не лише втілення Сина Божого, а й викуплення підзаконних і, відповідно, сталося усиновлення нас Богу у благодатному дарі Святого Духа, а відпадіння галатійських християн в юдаїзм є, по суті справи, поверненням до тих стихій світу, котрим вони служили у язичництві. Воно зводить нанівець усю працю св. ап. Павла (IV; 8—11).
Вірші 4—7 про послання Богом Сина Свого Єдинородного — це Апостольське читання на літургії в день свята Різдва Христового.
Настановивши юдеїв словами, які скасовують підзаконну залежність: „Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа” (IV; 7), — св. ап. Павло переходить потім до язичників. Язичники могли сказати, „як же нас спочатку навертали в юдейство і повністю зближалися лише з тими з нас, котрі повністю підкорялися цьому закону?”. Тоді була інша справа, — відповідає їм Апостол, — тоді юдейство було єдиною правильною вірою по всій землі, і ви добре робили, що приймали його. Тепер же, Бог Сам Собі вас признав. „Та тоді, не знаючи Бога, служили ви тим, що з істоти богами вони не були. А тепер, як пізнали ви Бога, чи краще — як Бог вас пізнав, — як вертаєтесь знов до слабих та вбогих стихій, яким хочете знов, як давніше, служити?” (IV; 8,9).
Оскільки серце може йти наперекір усім доказам розуму, св.Апостол знаходить за потрібне звернутися і до сердець галатів. Ці вірші 11—20 показують перед очима галатів-відступників, що потрібно стати, як ап. Павло, вільним від полону всякого обрядництва і різноманітних звичаїв. Потрібно вважати себе мертвими перед юдейським законом, котрий був виконаний Христом. Необхідно все юдейство уявляти як щось таке, що є мертвим і непотрібним для Христа. Але ухиленням в юдейство галати немовби зробили тьмяним образ Христовий у своєму серці. Тому св. ап. Павло яскраво вираженою батьківською любов’ю ревнує про відновлення цього образу. „Бачиш ти любов батьківську і скорботу, які б були достойні Апостола? Чуєш крик, який гірший за крик породіллі?” — говорить з цього приводу св. І. Златоуст.
„Розум і почуття, — говорить єп. Феофан, — переходячи на бік істини, тягнуть за собою і волю..., але вона може зволікати і відкладати своє рішення”. Ось чому св. Павло намагається вплинути безпосередньо на волю галатів, показуючи, як преславно перебувати у свободі від закону (IV; 21—31 V; 1): „Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!” Агари і Сарри. Авраам мав двох синів: Ізмаїла від рабині Агари, а Ісаака — від вільної Сарри. Це — два завіти (IV; 22—24). Агара — прообраз Мойсеєвого Старозавітного Закону, який не давав повної свободи від гріха. Цей завіт містить закон, який виконує суто педагогічні і виховні функції. Від гріха він не спасає, а лише допомагає приготуватися до прийняття якісно нового Завіту. Прообразом цього Завіту була вільна Сарра: Закон Новозавітний тепер уже дає цілковите виправдання і повну свободу від гріха. Тож і ми нині повинні наслідувати Ісаака, і розлучившись з старозавітним Законом, підемо назустріч дарованому спадку, як це і підтверджує ап. Павло останніми віршами IV глави: „Та що каже Писання? „Прожени рабиню й сина її, бо не буде спадкувати син рабині разом із сином вільної”. Тому, браття, не сини ми рабині, але вільної!” (IV; 30,31).
У п’ятій главі св. Апостол присвятив значну увагу практичному повчанню, зміст якого полягає в тому, що свобода християнина не зуміє співіснувати з законом обрізання, який зобов’язує до повного дотримання Старого Завіту. Ап. Павло закликає твердо триматися свободи, котру дарував Христос, і не завдавати на себе іго рабства Закону Мойсея: „Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, — але віра, що чинна любов’ю” (V; 6). Основна думка всього морального повчання Апостола пов’язана з вищевказаним вченням і виражається віршами: „Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! Бо ввесь Закон в однім слові міститься: „Люби свого ближнього, як самого себе!” (V; 13,14). Таким чином Апостол сповіщає Галатам, а через них — усьому людству, що віра, котра діє через любов, є тією християнською любов’ю, до якої Апостол завжди закликав. Але як і в 1-му посланні до коринфян, людині доводиться обмежувати себе у користуванні свободою: „І кажу: ходіть за духом — і не вчините пожадливості тіла” (V; 16). По-перше, свобода не повинна бути приводом для догоди тілу. І по-друге, використання свободи повинно керуватися любов’ю. Як і Сам Господь, ап. Павло бачить у любові зосередження Закону. Ап. Павло розкриває обмеження свободи, як боротьбу добра і зла у вигляді протистояння справ тіла і духа (V; 16). Заслуговує уваги той факт, що про справи плоті ап. Павло говорить у множині: „Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста” (V; 19), а про плід Духа — у однині: „А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра” (V; 22). Він явно протиставляє негативній множині гріха єдиність і єдність духовного життя. Апостол підкреслює, що моральне християнське життя нелегко дається, що воно є самою боротьбою двох понять, які взаємно виключають одне одного. І ця боротьба є сутичкою не на життя, а на смерть. Це саморозп’яття, думка про яке так ясно прозвучала у словах: „А ті, що Христові Ісусові, розп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями” (V; 24). Тому, якщо ми вирішуємо жити духом, то по духу і чинити повинні: „Коли духом живемо, то й духом ходімо!” (V; 25).
У шостій главі Апостол торкається декількох найважливіших аспектів, для тих, хто знає і любить Спасителя:
1.Наше ставлення до всіх тих, хто спіткнувшись, падає.
2.Наша любов один до одного і наше ототожнення себе з усіма, хто перебуває у в’язниці.
3.Наше смирення і істинна помірність.
4.Наше благородство і бажання ділитися всім, що маємо.
Є думка, що Апостол дає настанови морального характеру для досконалих християн, а також, можливо, предстоятелям Церков. У цьому ж розділі закінчуються практичні повчання, що стосуються одиничних випадків у Церкві і містять загальне заохочення до добра.
Ап. Павло велить усім вірним і досконалим християнам наставляти тих, хто згрішив, „духом лагідності”: „Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідності, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти!” (VI; 1), не підносячись і не шукаючи марнославства, вважаючи себе чимось, щоб і самим не зазнати спокушування, тому що Бог часто за гордість і немилосердя до інших попускає падінню в гріх: „Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (VI; 2), — ось закон християнської любові. Апостол заповідає не падати духом, роблячи добро, але поспішати чинити всяке благо поки є час: „Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро, а найбільш одновірним!” (VI; 10).
Закінчення послання становлять 11—18 вірші. Тут Апостол вказує на свою особливу опіку про галатів в тому, що власноручно написав послання.
Апостол повторно застерігає проти обрізання (вірші 12—14), котре знецінюється в своєму значенні, і котрому протиставляється створіння нове. В основі нового створіння лежить Хрест Христів, котрий є для ап. Павла найвищою цінністю. Тому він і вказує на протилежність своїх переконань, котрі є повністю чистими, порівняно з лжевчителями, які примушують галатів обрізуватися лише тому, щоб не бути гонимими за Хрест Христів, і щоб похвалитися тілом обрізаних перед іншими юдеями. Апостол же уневажнює їхню похвальбу, даючи найбільшу свою цінність: „А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу” (VI; 14). Тобто, хвалитися хрестом Христовим означає вірувати, що лише Ним дається спасіння. Сутність християнства, повторює знову Апостол, в тому, щоб стати „новим створінням”, і до цього тільки й потрібно направляти свої зусилля, бо хто так живе, той сподобиться благословіння собі, Ізраїлю Божому, під котрим потрібно розуміти ніщо інше, як християнську Церкву, Ізраїль духовний, прообразом котрого був Ізраїль по плоті. На всі упереджені питання ап. Павло відповідає так, щоб не було спокуси до суперечок: „Зрештою, хай ніхто не турбує мене, бо ношу я Ісусові рани на тілі своїм!...” (VI; 17). Апостол Павло переконаний, що слава прийде лише через Хрест і єдність із Христовими муками. Тобто рани Ісусові на ап. Павлі ясно свідчать істину проповіді. „Якби хто побачив закривавленого і покритого незліченними ранами воїна, — говорить св. Златоуст, — чи став би він звинувачувати його в боягузтві і зрадництві, в той час, як на тілі носить своєму докази своєї мужності? Так потрібно судити і про мене”. Закінчується послання поданням звичайного Апостольського благословіння: „Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з духом вашим, браття! Амінь”. (VI; 18).