ПРИВІД ДО НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ
Перш ніж вирушити до Коринфу, ап. Павло хотів дізнатися, яке враження справило там його перше послання. Крім того, він хотів раніше посланому туди Тимофію дати можливість закінчити збір милостині для єрусалимських християн (1 Кор. 4:17). У той же час він думав затриматися в Ефесі, щоб, закінчивши тут свою місію, мати можливість більше часу присвятити коринфянам. Однак обурення Дмитра-сріблоковаля змусило апостола залишити Ефес негайно. Іти зразу у Коринф було б рано, оскільки Тимофій з милостинею не міг ще бути там, а головне — Апостол не знав, якими були наслідки його першого послання. Тому він послав до Коринфу другого свого учня Тита, а сам відправився в Троаду, давши Титу наказ повернутися до нього туди ж із зібраними відомостями про те, що відбувається в Коринфі. Стан чекання апостола в Троаді був настільки напруженим, що він, не маючи, за власним виразом (2 Кор.2:12—13), спокою для духу свого, пішов у Македонію, щоб швидше зустрітися з Титом. Зустріч з Титом у Македонії заспокоїла св.ап.Павла. Тут же він зустрівся і з Тимофієм, який ще тільки прямував до Коринфу. Тит повідомив св.ап.Павлу багато радісного про ту дію, яку викликало у коринфян його перше послання, але разом з тим і дещо неприємне. Всі ці звістки про становище в Коринфі і послужили Павлові приводом до написання другого послання. Це ясно видно із самого послання.
Св.Тит повідомив апостолу, що перше послання його викликало в коринфян сильну „печаль яже по Бозь”, яка привела їх до покаяння, збудила страх Божий і бажання виправитися, запалила обурення на кровоблудників (2 Кор.7:11) і збудила відразу до всього нечистого, язичницького. Але, з іншого боку, св. Тит повідомив Апостолу і те, як вперті противники його зі всіх сил намагаються похитнути апостольський авторитет його у коринфян. Не маючи змоги звинуватити Апостола у чомусь очевидно ганебному, вони силкувалися надати якогось незвично важливого значення в очах коринфян тому, наприклад, що Апостол кілька разів змінював свій план відвідання Коринфа (2 Кор.1:16; 1 Кор.16:3, 6, 7). З цього вони, очевидно, хотіли зробити висновок, що настрій Апостола непостійний, мінливий, а тому і до самого вчення його, як людини легковажної і несерйозної, не можна мати довір’я. Смирення Павла і його незвичайну скромність та безкорисливість, що виявилася під час перебування у Коринфі, вони намагалися витлумачити як ознаки його слабкості, малодушності. У посланнях він строгий, говорили вони, але особисто присутній — слабий, а мова його незначна (2 Кор.10:10) Це не могло не турбувати Апостола, оскільки кидало тінь не тільки на нього особисто, а й на вчення, яке він проповідував, тому він вважав за необхідне пояснити коринфянам всю безпідставність чуток, які розпускалися про нього. Згадав Тит і про те, що не всі коринфяни схаменулися, що деякі глибоко заснули в нечистоті, перелюбі та розпусті і не думають виправлятися (2 Кор.12:20,21). Потрібно було з особливою силою спонукати їх до покаяння, щоб, як висловлюється св. Апостол у 2 посланні, прийшовши, не мав я вчинити сурово за владою, якої Господь мені дав на будування, а не на руйнування (2 Кор.13:10).
Крім того, Апостолу хотілося схилити коринфян до щедрих жертв палестинським християнам, щоб не осоромитися за них перед македонянами, бо Апостол, за його словами, вчасно похвалився їх доброчинністю (2 Кор.9:4).
Все це і послужило приводом до написання другого послання до коринфян.
ЧАС І МІСЦЕ НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ
У ході справи видно, що це послання написане того ж самого 58 чи 59 року, як і перше послання. А місцем написання без сумніву була Македонія, найвірогідніше м.Филипи, що видно з самого послання (2 Кор. 2:12,13; 7:5—7; 8:1—6; 9:2—4). Послання було відправлено з Титом та іншим братом, якого хвалять за Євангелію (2 Кор. 8:18), імовірно, Лукою.
ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПОСЛАННЯ.
Друге послання до коринфян містить у собі всього 13 глав і за змістом розпадається на такі відділи, або частини:
1) вступ, який разом з надписом містить звичайні привітання та побажання (1:1—11);
2) частина теоретична, де св. Апостол викладає причини, через які не міг прибути до Коринфа (1:12;2:11), потім розмірковує про високість вчення, яке проповідує (2:12;7:1), і, нарешті, повертаючись до попереднього, висловлює радість, яку йому зробив Тит своїм поверненням і всім, що бачив і зустрів він у Коринфі (7:2—16);
3) практична частина, яку присвячено розмірковуванням про збір милостині для єрусалимських братів — глава 7 та 9;
4) захисна частина, яку присвячено захисту Апостолом своєї проповідницької діяльності і своєї високої апостольської гідності — глава 10—13:10;
5) закінчення з трьох віршів 13:11—13 містить настанову про мир і одностайність, привітання і благословення апостола.
ЕКЗЕГЕТИЧНИЙ РОЗБІР ДРУГОГО ПОСЛАННЯ ДО КОРИНФЯН
Усе послання просякнуто почуттям скорботи, навіяним на душу Апостола тяжкими умовами апостольського служіння, але ця скорбота не пригнічує Апостола: вона без залишку розчиняється в тій силі віри і в тому усвідомленні правоти своєї справи і святості виконуваного обов’язку, яке було постійною характерною рисою св.апостола Павла.
Починається послання звичайним надписом від імені самого апостола Павла до учня його Тимофія і викладенням апостольського благословення не тільки коринфянам, а й всім християнам Ахаї. Сказавши, що мету всіх своїх страждань і потіх він бачить у спасінні коринфян, Апостол сповіщає про смертельну небезпеку, яка загрожувала йому в Азії і від якої позбавив його Господь при сприянні молитов Коринфської Церкви (І—П). Далі, починаючи із першої глави та в другій главі, св. Апостол сповіщає коринфян про перенесені ним скорботи і гоніння у Малій Азії, пояснює затримку в особистому відвіданні ним Коринфа, бажанням бачити їх такими, що покаялися, і висловлює свою радість з приводу того, що вони уже почали працювати над своїм моральним удосконаленням. У 17—20 в. першої глави св. Апостол заперечує тим наклепникам, які хотіли звинуватити його в мінливості і тим кинути тінь на саму проповідь того, як таку ж мінливу, плутану і брехливу. „Але вірний Бог, що наше слово до вас не було „Так” і „Ні”. Бо син Божий Ісус Христос, що ми його вам проповідували, я й Силуан, і Тимофій, не був „Так” і „Ні”, але в нім було „Так”, Богові на славу через нас (в. 18—20). Смисл цих слів у тому, що проповідь св. Апостола така ж тверда і незмінна, як незмінний сам Христос. А Той, хто нас із вами в Христа утверджує, і Хто нас намастив, — то Бог, Який і назнаменував нас, і в наші серця дав завдаток Духа (вірш 21—22), — тут мова йде про таїнство Миропомазання, для тайноздійснювальної формули, з якої взяті слова „печать дару Духа Святого”. Смисл цих слів Апостола такий: тому, що вчення, яке я вам сповістив, правильне, доказом служить отримана вами у миропомазанні печать дару Духа Святого. „А я кличу Бога на свідка на душу мою”, — слова, що засвідчують припустимість клятви у важливих випадках (в.23). Клятвенно засвідчившись Богом, св. Апостол відкриває коринфянам істинну причину затримки приходу до них, що, жаліючи самих же коринфян, він не йшов до них досі, щоб не чинити з ними так, як чинив би, якщо б хотів тільки „брати владу над ними вірою”, тобто думав би зі всією суворістю поводитися начальником над усім ладом їх релігійного життя. Ученими словами, Апостол хотів, щоб вони самі виправили всі свої помилки, щоб зустріч їх з Апостолом була радісною, без усяких взаємних прикростей.
Про це ж говорить св. Апостол і у другій главі: він не хотів приходити до коринфян з смутком, а тому надав би можливість здійснити суд над тим, хто і його і їх вкрай засмутив, тобто над кровоблудником. Але оскільки грішник покаявся, то Апостол дозволяє простити його, щоб „смуток великий його не пожер” і щоб не взяв гору тоді сатана (в. 1—11).
У віршах (2:12—7:1) св. Апостол розмірковує про висоту християнського одкровення, чи євангельську істину, і про те, як ця істина установлюється на землі. До міркування про це св. Апостол прийшов був ніби раптово, згадавши про зміну плану своєї подорожі і про те, як, діставшись до Македонії, він зустрів там Тита і зрадів його звісткам про добру дію свого першого послання (в.12,13). Апостол дякує Богові, „що Він постійно чинить нас переможцями в Христі, і запашність знання про Себе через нас виявлена всякому місці” (в. 14). Перша властивість .і дія Євангельського Одкровення у тому, що воно не потребує сторонніх схвалень для себе: воно само дає себе відчувати, як пахощі, що поширюються скрізь і „Христова запашність ми”, хоча запашність і творить неоднакову дію на людей залежно від їх внутрішньої настроєності: для одних вона живодайна, а для інших смертоносна. Вини апостолів тут немає, бо вони проповідують чисте і непошкоджене вчення Христове (в. 14—17)
У третій та четвертій главах св. Апостол говорить про перевагу Новозавітного одкровення перед Старозавітним і вказує характерні риси істинних проповідників Євангелія і самої євангельської проповіді.
Як видно з третьої глави, противники Апостола — керівники юдействуючої партії — вихвалялися перед коринфянами тим, що мають похвальні (рекомендаційні) листи з Єрусалима, і, очевидно, говорили, що діяльність ап.Павла, який нібито понижує у своїй проповіді Старозавітний закон, що не схвалюється єрусалимськими християнами. У відповідь на це св. Апостол твердить, що Новозавітне одкровення не потребує ніяких сторонніх схвалень для себе. Воно само за себе говорить, і кращою рекомендацією для нього служить віра і праведне життя тих, що його прийняли. „Ви наш лист, написаний у наших серцях, — говорить св. Апостол, — якого всі люди знають і читають! Виявляєте ви, що ви — лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця” (в.2,3). Така впевненість Апостола в плідності його проповідницької діяльності ґрунтується на натхненні, яке отримав він від Самого Господа Ісуса Христа. Християнське одкровення не залежить від достоїнства і здібностей проповідників, але саме прославляє самих проповідників. Якщо служіння букві — закону Старозавітному, який не давав виправдання людині, давало таку славу його служителям, що на Мойсея не могли дивитися, коли він був без покривала на обличчі,— то тим більше слави дає служіння духу — Новому Завіту, який виправдовує грішну людину перед Богом. Що означає тут вислів: „буква вбиває, а дух животворить” і чому св. Апостол назвав Старозавітний закон „смертоносними буквами”? Прекрасно пояснює це св.Іван Златоуст: „Закон, якщо спіймає вбивцю, засуджує його на смерть, а якщо спіймає вбивцю благодать, вона освячує і оживляє його. Але що я кажу про вбивцю? Закон і того схопив і побив камінням, який збирав дрова в суботу. Ось що значить — буква вбиває. Навпаки, благодать ловить численних людиновбивць і розбійників і, омивши їх водами хрещення, звільняє їх від минулих бід. Ось що значить: дух животворить”. Як служителі духу, св. Апостоли діють з великою відвагою і не закривають покривалом, тобто алегоріями чи притчами, великих тайн Божественного домобудівництва, бо Христос зняв покривало, що лежало на Старому Завіті. І тільки для юдеїв та юдействуючих, що сліпо прив’язані до Старого Завіту, „те саме покривало аж до сьогодні лишилось незняте в читанні Старого Завіту... Але аж до сьогодні, як читають Мойсея, на їхньому серці лежить покривало”, „коли ж вони навернуться до Господа, тоді це покривало знімається” (в. 14-16). „Господь же — то Дух, а де Дух Господній, — там воля” (в. 17) — вираз не зовсім зрозумілий, якщо тлумачиться по-різному, залежно від того, кого розуміти тут під „Духом”: третю особу Пресвятої Трійці — Духа Святого чи Божество взагалі, як Істоту духовну. У будь-якому разі смисл цього вислову такий: якщо у Старому Завіті складність різних законних приписів обмежувала свободу, то в Новому Завіті благодать Св. Духа дала нам можливість вільно наближатися до Самого Господа Ісуса Христа, дивлячись на славу його і змінюючись самим „в той же образ від слави на славу” (в. 18).
У четвертій главі викладено характерні властивості істинних проповідників Євангелія, які, незважаючи на всі труднощі свого служіння, не „тратять відваги”, бо вони не себе самих проповідують, „але Христа Ісуса, Господа” (в.1,5). Ці проповідники Євангелія, осяяні згори й освічені „пізнанням слави Божої в особі Ісуса Христа”, самі по собі, як люди, немічні. Вони ніби носять велику скарбницю Євангельської істини в глиняних посудинах. Це для того, „щоб велич сили була Божа, а не від нас” (в.7). Але сила Божа явно позначається у цих крихких, очевидно глиняних посудинах, які природньо повинні були б легко розтрощитися, при всіх тих напастях, які на них звалюються при виконанні ними свого служіння: „У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені. Ми завжди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове” (в.8—10) — як страждав Сам Господь, так страждають і проповідники його вчення, але як у Ньому життя восторжествувало над смертю, так ця живодійна сила живе й діє і в апостолах, а через них передається й усім віруючим. Постійна смертельна небезпека, у якій знаходяться апостоли, не лякає їх, оскільки вони надихаються надією на всезагальне воскресіння мертвих (в. 11—15). До того ж ці тілесні страждання приносять велику користь душі, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній (в. 16—18).
У п’ятій главі, продовжуючи, св. Апостол говорить, що їх, істинних проповідників Євангелія, не лякає смерть, тому що вони із зруйнуванням цієї земної „храмини тіла”, мають від Бога житло на небесах, дім нерукотворний та вічний (в.1).
Апостол говорить навіть, що вони самі „зітхають”, бажаючи „приодягтися будівлею нашою, що з неба”, тобто в майбутнє тіло нетлінне і світлоносне (Св.Златоуст). Коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі, тобто позбавлені добрих справ і слави Божої (в.3). Пояснюючи далі, в якому смислі бажано скинути теперішнє тіло, Апостол каже: „Бо ми, знаходячись в цьому наметі, зітхаємо під тягарем” недугів та пристрастей тілесних, яких і бажаємо позбутися. Неправильно думати, що ми зовсім хочемо „позбутися” тіла: „не хочемо роздягтися, але одягтися, тобто, так би мовити, переодягнутися у нетлінне і безсмертне тіло, щоб смертне пожерлось життям”, бо „на це саме й створив нас Бог”, тобто для нетлінного безсмертного життя по духу і тілу (в.4—5). Далі Апостол пояснює, що описує він свою проповідницьку діяльність, повну поневірянь і страждань, не для самовихваляння, але для того, щоб дати коринфянам зброю проти наклепників, що колотять: щоб вони мали що сказати тим, „що хваляться обличчям, а не серцем” (в.6—12). Коринфянські підбурювачі свій авторитет доводили, між іншим, тим, що вони знали Христа за тілом і особисто чули його вчення. Маючи це на увазі, Апостол стверджує, що важливо не знання Христа за тілом, а життя за духом Його вчення. Христос умер за всіх, і всі повинні вмерти для попереднього гріховного життя і стати „новим створінням у Христі”: „Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, — стародавнє минуло, ото сталось нове! — (в.13—17). Суть християнства — це повне оновлення життя через примирення людей з Богом Ісусом Христом, а апостоли — це „посланці від імені Христового”, які від імені Христа просять „примиріться з Богом”(в. 18—21), який „Того, Хто не відав гріха”, тобто Ісуса, „Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім!”.
У шостій главі св.ап.Павло дає гарячу відповідь наклепникам, які намагалися навіяти коринфянам, що причина гонінь і поневірянь, яких зазнав Павло, лежить у його власних хибах, завдяки чому він не користується повагою і любов’ю народу, серед якого проповідує, і цим гальмує успіх євангельської проповіді. Проповідуючи, що тепер настав „час приємний для примирення з Богом і спасіння, „ні в чому ніякого спотикання не робили, щоб служіння було бездоганне, а в усьому себе виявляємо, як служителів Божих”, і далі з великою внутрішньою силою Апостол малює яскраву картину невідповідності між тіснотою і пригніченістю свого стану і величчю подвигів, згаданих для того, щоб не надати ніякого приводу до спотикання віруючим. У цих віршах 1—13 накреслений високий ідеал християнського служіння обов’язку до повного самозречення, служіння твердого і неухильного, який черпає сили серед гонінь і поневірянь в усвідомленні правоти своєї справи і в надії на всесильну допомогу Божу. Відкривши коринфянам своє серце, переповнене любові до них, Апостол закликає й їх до відповідної любові і довір’я до нього: „такою ж відплатою — говорю, немов дітям — розширені будьте й ви!”, тобто: як я вас люблю, так само на віддяку розширтесь і ви любов’ю до мене, як до свого духовного батька, і приймайте з повною довірою пропоноване мною вам учення. Для цього необхідно перш за все цілком відмовитися від усякого спілкування з язичниками: „яка спільність у світла з темрявою?” чи „яка згода в Христа з белійяаром?”. Отже „вийдіть тому з-поміж: них та й відлучіться, — каже Господь, — і не торкайтесь нечистого” (в.14—18).
У сьомій главі, продовжуючи, св. Апостол закликає коринфян: „очистимо себе від усякої нечисті тіла та духа, — і творімо святиню у Божім страху!” (в.І), а потім виявив радість і втіху, яку зробив йому Тит своїм поверненням і всім, що він бачив і зустрічав у Коринфі. Апостол радіє моральному виправленню коринфян так, що готовий забути всі свої скорботи (в.4—16). Він не жаліє, що засмутив їх своїм першим посланням, бо смуток для Бога не тільки не шкідливий, а й навпаки приносить велику духовну користь, бо веде до покаяння: „Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський — чинить смерть” (в.8—10). Смуток, причинений посланням Апостола, викликав доброчинний моральний переворот у коринфян, які захотіли виправити всі моральні вади у своєму середовищі. Апостол радіє, що коринфяни виправдали його довір’я до них, не посоромили свого вчителя, і він може покластися на них (в. 11—16).
Глави восьма і дев’ята являють собою чисто практичну частину послання. У них св. Апостол схиляє коринфян до збору милості на користь бідних єрусалимських християн. У цьому св.Павло переконує:
1) прикладом македонських церков, небагатих, але які проявили велику щедрість (в.1—8);
2) вказівкою на Господа Ісуса Христа, „Який, бувши багатим, збіднів ради вас, щоб ви збагатилися Його убозтвом” (в.9);
3) нагадуванням про те, що коринфяни ще з минулого року ревно бажали допомогти бідним братам своїм (в. 10—12);
4) думкою про велику користь взаємодопомоги і про те, що пожертвування вимагаються лише посильні, хто що може, у дусі тієї рівномірності, якої дотримувались ізраїльтяни при зборі манни в пустелі (в.13—15). Св. Апостол говорить, що він уже хвалив коринфян за їх жертовність, і їм варто виправдати цю похвалу, щоб вона не виявилася марною. Крім того, Апостол засвідчує цілковиту благодійність осіб, посланих для збору пожертв, — Тита та іншого брата, якого у всіх церквах хвалять за благовіщення (в. 16—24 і 9 глава в.1—5). У другій половині 9-ї глави св. Апостол умовляє жертвувати без засмучення, не з примусу і щедро, бо міра добровільної щедрості — міра Божого благословення: „Хто скупо сіє, — той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, — той щедро й жатиме (в.6), „Бог любить того, хто з радістю дає” (в.7). Бог винагороджує щедро благодійних до ближніх, а крім того, християнська доброчинність тим корисна, що вона приводить у рух усе релігійне життя християнських общин і багато сприяє славі Церкви (в.8—15).
Глави десята, одинадцята, дванадцята і тринадцята з 1 по 10 вірш являють собою захисну частину послання. Тут Апостол знову переходить до захисту свого апостольського достоїнства від наклепників, які розпускали в Коринфі брехливі про нього чутки й думки, бажаючи підірвати в очах коринфян його авторитет. Ці глави послання різко відрізняються від попередніх суворістю тому, можна думати, що вони написані після отримання Апостолом нових вісток про наклепи на нього коринфянських лжевчителів. Тон владного авторитету і почуття подавленого любов’ю обурення надає цим главам послання особливу силу і виразність.
Вихідним пунктом для свого осуду противники св.ап.Павла взяли таку обставину, як пояснює єп. Феофан, Вишенський Затворник, св.Павло не був показний тілом і здоров’я був слабке. Мовлення його при особистому благовіщенні вирізнялася тихістю і лагідною переконливістю. Він благав вірувати в Розіп’ятого, а не наказ із неба пред’являв, щоб увірували ті, що слухають. А в посланні, коли писав уже до віруючих, слово його було суворим і владним. Цю різницю противники його взяли за вихідний пункт для осуду. Говорили: в очі смиренний, а позаочі дерзає: послання „важкі та міцні, але особисто присутній — слабий, а мова його незначна” (гл.10 в. 1,10). Це б не так і турбувало, — говорить Єп.Феофан, — якби у пояснення такої різниці не вставилося щось таке, через що деякі люди могли вважати св. Павла „плоттю ходячим”, а це, у свою чергу, підривало довір’я і до вчення, яке він проповідував. Ось чому св.ап. Павло і вважав за потрібне рішуче захищати свій апостольський авторитет.
У десятій главі св.Павло говорить, що він і в обличчя буває таким же суворим при потребі, як і у своїх посланнях, і просить коринфян не змушувати його вживати ту суворість, коли він прийде до них (в.1—11). До суворості цієї уповноважує св.Павла саме апостольське звання, яке він захищає і доводить вказівкою на призначену Самим Богом проповідницьку роль: „Бо достойний не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь” (в. 18). Противники Апостола самі себе хвалять, уявляючи себе основними діячами в Коринфі, після того, як св.Павло запровадив там християнство, а св. Апостол хвалиться в Господі, тобто не себе хвалить, а Божу силу і Божий дар, які його спонукають ходити і проповідувати.
В одинадцятій главі св.Апостол, вживаючи безліч застережень і маючи єдину мету спасіння слухачів, перераховує все, що може служити на похвалу йому, звільняючи його від нарікань наклепників. Так, перш за все він підкреслює свою повну безкорисливість, що він благовістив коринфянам „дарма”, нікому не докучаючи і намагаючись нікому не бути тягарем (в. 1—10). Тут же Апостол пояснює, що він не хотів користуватися нічим матеріальним від коринфян не через нестачу любові до них, а заради того, щоб не бути схожим на тих „лжеапостолів”, які їх об’їдають і обдирають, їх св.Павло називає „фальшивими (лукавими) робітниками” і каже, що вони тільки вигляду набирають апостолів Христових, не будучи в дійсності такими, що не дивно: „бо сам сатана прикидається ангелом світла” (в. 14). Даремно хваляться вони своїми плотськими перевагами, бо цих переваг у св. Апостола набагато більше. І він перераховує всі праці свої і скорботи, які довелося йому перенести за благовіщення Христове, частково тільки розказане у книзі Діянь Апостольських. Перераховуючи всі ті утиски і катування, яких йому довелось зазнати, св.Апостол усі подвиги свої приписує благодаті Божій, а собі тільки немочі: „Коли треба хвалитись, то неміччю я похвалюся” (в.30).
У дванадцятій главі св.Павло своє апостольське звання захищає і доводить вказівкою на те, як він був узятий до третього неба, де він відчув блаженний стан і де чув невимовні слова, яких не можна людині висловити. Апостол говорить про себе, як про другу особу: „знаю чоловіка...” св.Златоуст пояснює, що св.Павло говорить так „для того, щоб і цим показати, як неохоче приступає До справи”, тобто „як неприємно йому говорити щось на похвалу собі, що він говорить це лише з вимушеної необхідності захищати висоту свого апостольського достоїнства від наклепників”. Під „третім небом”, як розмірковує бл.Теодорит, слід розуміти рай. Було це „чотирнадцять років тому”. Якщо послання написане у 58 р., то видіння припадає на 44 рік, коли св.Павло і Варнава носили милостиню в Єрусалим, а потім були відділені Духом Святим на велике служіння проповіді Євангелія язичникам (Дії 13:2—3). Тут же Апостол додає, що для запобігання величанню надзвичайністю одкровень, які він отримує, „дано мені в тіло колючку — посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався”. „Звичайно думали, — каже єп.Феофан, — що капосник плоті, посланець сатани, є щось таке, що турбувало і непокоїло св.Павла з боку плоті і знаходилося в самій плоті. Нові тлумачі визнали, що св.Павло говорить тут про порухи похоті тілесної. Але що за особливість похоть тілесна? Її відчувають всі, і не лише безшлюбні, а й шлюбні. А св.Павло своїм висловом наводить на думку, що йому дано щось особливе, не для всіх спільне. До того ж даний йому капосник „кала фізі” б’є по щоках, немилостиво, жорстоко діє, а похоть тілесна є найоблесливішим і найвкрадливішим ворогом. Тому цю думку прийняти не можливо. Наші тлумачі думають, що св.Павло говорить тут, як і раніше, про зовнішні бідування і про неприязнь з боку ворогів Євангелія, які є знаряддям сатани. Св. Златоуст каже, що слова Апостола мають такий смисл: „Бог не хотів, щоб проповідь наша поширювалась безперешкодно, бажаючи упокорити нашу високу про себе думку; але допустив противників нападати на нас”. „Від цих наклепів ворожих і молив Апостол звільнити його „тричі”, у смислі „багаторазово” (св. Златоуст), але почув відповідь Господа: „Досить тобі Моєї благодаті, — бо сила Моя здійснюється в немочі”, тобто: „досить для тебе, що ти воскрешаєш мертвих, зцілюєш сліпих, очищаєш прокажених і твориш інші чудеса. Не домагайся того, щоб жити в безпеці, без страху і проповідувати без великих зусиль.
Але ти сумуєш і журишся? Не приписуй Моїй немочі того, що багато хто робить підступні вчинки проти тебе, мучить тебе, гонить і б’є тебе бичами. Це й показує Мою силу. „Сила Моя здійснюється в немочі”, тобто коли ви, гонимі, отримуєте верх над гонителями, коли ви, яких переслідують, перемагаєте своїх переслідувачів, коли ви, зв’язані, заставляєте втікати тих, що зв’язують (св.Златоуст)”. Тому й каже далі Апостол:
„Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний” (в.10), бо тоді найкраще діє благодать Божа. Накінець апостольське своє звання св.Павло доводить вказівкою на знамення свого апостольства в Коринфі, коли прийде до коринфян, нічим не буде користуватися від них, як не користувався нічим і посланий ним Тит. Головна мета апостола — моральне виправлення коринфян, до чого він і веде свою мову. Апостол побоюється, щоб, прийшовши до них, не знайти їх невиправленими (в.14-21).
У тринадцятій главі св.Апостол погрожує, що якщо він застане коринфян невиправленими, він поставиться до них зі всією строгістю: „Коли прийду знову, то я не помилую, через те, що шукаєте доказу, що в мені промовляє Христос, Який не безсилий до вас, але сильний у вас” (в. 1—3). Св.Павло, за поясненням єп.Теофана, каже ніби їм: так самі ви поставили питання, що мені, якщо не виправитесь, неминуче не помилувати вас, а явити на вас дану мені апостольську владу і силу Христову, яка в мені діє. У вас почали говорити про мене: немічний він тілом і слово його не сильне, наводячи таким чином і на саме вчення, яке я викладаю, ніби й воно не Христове. Отже, оскільки так у вас поговорюють про мене, то якщо я не явлю у вас суворості апостольської, ви насправді утвердитесь у таких думках, а це вкрай зашкодить справі Євангелія і вашому спасінню. Отже, одне з двох, або виправитесь, або я повинен буду не милувати вас, владно лише відсікаючи від Церкви або вражаючи і прямо якимось покаранням, як вразив сліпотою волхва Єлиму у Кіпрі. І побачите ви тоді виразно, що в мені і говорить, і діє Христос Господь. Апостол говорить далі, що й сам Христос видавався таким, що піддається немочі, не має ніякої сили, коли його розпинали, але в той же час Він знищив силу смерті і зруйнував пекло, а потім воскрес зі славою.
Так само і ми, коли нас гонять і озброюються на нас, не зазнаємо шкоди, але „живі будемо з Ним”, тобто вийдемо непереможеними ворогами „у вас”, тобто для вашої духовної користі, вашого спасіння (в.4). Св.Апостол пропонує коринфянам краще випробовувати і досліджувати самих себе, чи у вірі вони: „Але маю надію, що пізнаєте ви, що ми такі, якими мали б бути” (в.5—б). Але до цих суворих слів він тут же робить повне любові і благосердя доповнення: „І ми молимо Бога, щоб ви не чинили ніякого лиха... Ось тому то, відсутній, пишу це, щоб прийшовши, не мав я вчинити суворо за владою, якої Господь мені дав на будування, а не на руйнування” (в.7-10).
Заключну частину всього послання ми знаходимо в останніх трьох віршах 13-ої глави, а саме у віршах 11—13. Тут св. апостол Павло бажає своїм коринфським чадам радіти, вдосконалюватися, бути в мирі й однодумстві, — чим і приваблять вони до себе Бога любові й миру. Потім він закликає їх вітати один одного „святим поцілунком”, тобто чистим і щирим, який служить вираженням братської християнської любові і передає звичайне привітання від християн („святих”), у середовищі яких сам перебуває. Закінчується все послання звичайним апостольським молитовним привітанням, яке ми тепер завжди чуємо від пресвітерів та єпископів, що здійснюють Божественну літургію: „Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь.”