Феномен леонтіївщини відрізняється від інших релігійних об’єднань харизматичного напряму православного кореня тим, що ні сам Леонтій, ні його прибічники ніколи відкрито не поривали зв’язок з офіційною Православною Церквою.
Засновник течії Леонтій Герасимович Грицан народився у селі Нова Мощаниця нині Здолбунівського району Рівненської області у селянській сім’ї у 1897 р.

З дитинства Леонтія привчили шанувати Святу Церкву, привили пануюче серед волинського селянства – побутове розуміння Божої сутності. Це мало визначальний вплив у становленні духовного світу самого Леонтія Грицана, позначилося на змісті його пізніших проповідей, звернень до вірних. Єдиний донині біограф Леонтія Грицана В. Покровський стверджує, що початок його самостійної діяльності припав на 1933 р., коли після чергового паломництва він заявив брату Дмитру про рішення залишити домівку і йти мандрівним проповідником. Як правило, його проповіді лунали на міських площах, папертях храмів, у місцях зосередження людей. Леонтія Грицана знали і бачили у більшості повітових містечок Волинського воєводства. Декілька разів Леонтія Грицана заарештовували, а згодом відпускали на поруки брата. Особливий вплив на віруючих Волині мали емоційні проповіді Грицана на Йордан, коли після занурення священиком хреста він пірнав у крижану воду й згодом годину, дві босоніж на снігу, промовляв до вірних.

Під час Другої Світової війни Леонтій Грицан не припиняв діяльності і своєрідним центром її став Липківський монастир Гощанського району Рівненської області. Вважаючи Леонтія за людину особливих дарувань, люди, передовсім жінки, просили розповісти про долю рідних, яких захопила круговерть війни. Також Грицан висловлював пророчі заяви стосовно можливих трагічних подій.

Поступово навколо Леонтія утворилося коло шанувальників, яке постійно розросталося. Для них він встановив особливі прави¬ла життя і поведінки. Як свідчать архівні джерела, для леонтіївців було характерним особливе шанування чернецтва і таїнства покаяння, харчові заборони, а саме – абсолютна заборона вживати м’ясо, утримування від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за прояв істинного благочестя і святості [Рівненський облас¬ний державний архів (далі - РОДА). Ф. Р204, оп.12, ед.хр. 261, л. 5; РОКМ. Ф. УШЛ, л. 3]. Уповноважений у справах релігій при Раді міністрів Є.К.Сулима повідомляв: «Леонтій поширював і повсюдно звертався до вірян з проповідями і закликом всіляко наслідувати у вірі і богослужінні ченців, здійснювати паломни¬цтва в монастирі і церкви, не займатися трудовою і громадською діяльністю, а тільки учити людей правильно здійснювати усі обряди Православної церкви, ревно служити їй. Леонтіївці стоять на монархічних позиціях, антирадянських позиціях; визнавали і визнають діючу Православну церкву» [ЦДАВО. Ф. 4648, оп.7, ед.хр. 52, л. 100].

У 1944 році Леонтій здійснив похід у Почаїв. Йому вдалося зібрати близько 200 чоловіків та жінок. Маршрут пролягав через Рівне, Дубно, Кременець. Ночувати їм доводилось де попало, і тут звершувалось те, що можна назвати «содом і гомора»: лягали один біля одного – чоловіки і жінки – і далі вже звершувався блуд.

Проповідництво під час війни іще більше зміцнило авторитет Леонтія Грицана. З поверненням радянського режиму на діячів на зразок Леонтія Грицана чекали переслідування. У 1945 р. про-повідника заарештовано й засуджено Рівненським військовим трибуналом за «антирадянську діяльність» на п’ять років. Грицан повертається на Рівненщину й знову пропагує елементи монашої аскези. Цього разу Леонтій запроваджує обряд «омовіння ніг». Де би «пророк» не знаходився, молоді дівчата, що його супроводжують, повинні перед сном мити йому ноги. Брудна вода зливається в особливий посуд і вважається освяченою. Нею вмивали лице, пили її, окроплювали приміщення.

Несанкціоноване владою проповідництво невдовзі знову стає причиною репресій. У 1954 р. Грицана арештовують вдруге. На цей раз Рівненський обласний суд знову ж таки за антирадянську діяльність виніс вирок – десять років в’язниці у виправно-трудових таборах. Покарання Леонтій Грицан відбував у Мордовії. Друге ув’язнення не було тривалим оскільки він попав під амністію.

У документах радянських служб знаходимо припущення про встановлення Леонтієм Грицаном в ув’язненні зв’язків із лідерами Істинно православної церкви. Саме там він, ніби-то, прийняв чернечий постриг з рук Олексія, архієпископа Краснодарського, який відбував покарання разом з Леонтієм. Чернече ім’я Леонтія – Серафим, на честь преп. Серафима Саровського. У Висновках Синодальної Богословської комісії УПЦ МП 2001 року у справі Леонтія Грицана його названо мирянином, хоча дана комісія вивчала життя і діяльність проповідника й не могла оминути факт прийняття ним чернецтва, якщо такий у дійсності мав місце. Покарання Леонтія принесло владі протилежний очі¬куваному результат. Час перебування в ув’язненні став для нього періодом значного розширення кола послідовників, він знайшов ореол мученика. З в’язниці Леонтій надсилав листи своїм духовним «діткам», які через свою малограмотність диктував комусь з товаришів по ув’язненню. Досить часто листи супроводжувалися фотографіями проповідника.

Леонтій збудував своєрідну ієрархію релігійної громади. Своїх помічників і помічниць він називав апостолами і мироносицями, а простих мирян, – «дітками» [РОКМ.- Ф. УШД, л. 3].

У Доповідній записці 6 лютого 1958 р. уповноважений П. Дубовик інформував керівництво про зростання впливу леонтіївців на сільське і частково міське населення області протягом останніх кількох років.

Стосовно чисельності леонтіївської течії, то під час храмовогопразника на Чесного Хреста 27 вересня 1957 р. у церкві колишнього Дубенського монастиря уповноважений П. Дубовик нарахував майже 400 осіб послідовників Леонтія Грицана. Серед прибулих були й особи із Волинської і Житомирської областей, з яких проповідників і мандрівників не менше сорока.

Радянські чиновники вважали Корецький монастир одним із осередків леонтіївського руху. Це підтверджувало і православнедуховенство. Зв’язки з леонтіївськими проповідниками стали також однією із причин непорозумінь і негараздів з представниками радянського режиму для ігумені Корецького монастиря Людмили (Вельсовської). А саме, під час розмови з ігуменею 27 червня 1962 р. уповноваженого Ради у справах РПЦ у Рівненській області Б. Плугатаренка, старшого інспектора уповноваженого Ради в УРСР С. Голубаня у присутності секретаря Волинсько-Рівненського єпархіального управління протоієрея Миколи Струменського саме покровительство леонтіївцям ста¬вилось у провину опальній матушці. В інформації про бесіду радянські чиновники наголошували, що Людмила (Вельсовська) протягом кількох років надавала притулок і працю в монастирі леонтіївцю Йосипу Пасічнику. Незважаючи на заходи, говорити про остаточну ліквідацію ле¬онтіївської течії радянській владі не доводилось.

У 1968 р. закінчився термін ув’язнення самого Леонтія Грица¬на. Він повернувся додому до брата Дмитра у с. Нова Мощаниця.Учні й послідовники навідувались до проповідника, який вже перестав бути мандрівним. Не практикував він більше і занурень у крижану воду на Богоявлення. Через п’ять років після звільненняз в’язниці Леонтій Грицан помер.

У досить спокійних тонах витриманий з приводу леонтіївців лист архієпископа Даміана (Марчука) митрополиту Київському і Галицькому, Екзарху України Філарету (Денисенку) [24]. «Леонтіївщина, – писав владика Даміан, – за змістом є щось подібне загальновідомій секті ІПЦ, різниця між ними полягає лише в тому, що ІПЦ не визнає теперішню церковну ієрархію і не входить з нею в жодне спілкування, а леонтіївці такого методу не дотримуються».

До успіхів у боротьбі із леонтіївцями влада зараховувала і те, що протягом 1973 р. вдалося виявити кількох священиків, котрі таємно підтримують зв’язок із послідовниками Леонтія. До таких зараховано отця Василя Данилюка з Невіркова Корецького району і його брата отця Миколу Данилюка. З священиками братами представники радянської влади неодноразово проводили профілактичні бесіди.

Не послаблювала влада контролю і за Корецьким жіночим монастирем, куди на престольний празник збиралось багато леонтіївців із Рівненської, Хмельницької та Житомирської областей.

Один із знакових документів про леонтіївських рух з’явився з-під пера уповноваженого у Рівненській області у серпні 1977 р.На п’яти сторінках машинопису Є. Сулима інформував керів¬ництво у Москві та Києві про діяльність представників ІПЦ так званих «леонтіївців» на території Рівненської області. Після кількісної, історичної характеристики та окреслення географії леонтіївського руху уповноважений констатував, що після смерті Леонтія Грицана активність його послідовників послабилась Особливо помітним це стало протягом 60-70-х рр. Крім цього сам уповноважений визнав, що використання терміну ІПЦ до леонтіївців було помилковим, оскільки жодного стосунку з Істинно-православною церквою вони не мали. Відмінність послідовників Леонтія Грицана від інших православних полягала у жорсткішому дотриманні правил Православної церкви.

У травні 2001 р. Синодально-Богословська комісія УПЦ МП розглянула справу діяльності Леонтія Грицана і його послідовників і постановила, що Грицан не може називатися ні «пророком», ні, тим більше, «Богом» і шанування його святим без церковного на те визначення є самочинством. Також, неприпустимим поміщати фотографії Л. Грицана у вівтарях поряд з святими іконами. У «Висновках…» також охарактеризовано деякі нововведення у поведінці леонтіївців і названо їх неправославними, показано як хибні погляди на утримання від споживання м’яса, відмова від вступу у шлюб, окремі позацерковні зібрання, особливе складання рук при загальному благословенні, проповідування ідеї про те, що «антихриста не буде, бо він вже був» [1]. Окремо комісія рекомендувала заборонити проповідувати, повчати і благословляти послідовникам Леонтія Грицана Якову, Адаму, ченцю Межирицького монастиря Авакуму, труднику Городищенського монастиря Хмельницької області Василю Кравчуку та їхнім так званим «апостолам».

Теперішні послідовники Леонтія розділяються між собою за ступенем його шанування. Одні вважають, що він був дуже благочестивою людиною, шанують його за старця, який володів дарами зцілень, і оскільки він помер у мирі з Церквою, то за нього, безумовно, необхідно молитися і поминати його за церковним богослужінням.

Інші шанують його за великого святого старця, пропагують його вчення про заборону на споживання м’ясної їжі, небажаності вступу в шлюб і обов’язкового стримування від подружнього життя через близький кінець світу.

Нарешті, треті сповідують найбільш крайні погляди, вважаючи Леонтія за Бога Саваофа. У цих послідовників існує впевненість, що саме вони зберегли в непошкодженому вигляді спадкоємність вчення і практики свого вчителя в повному вигляді. Вони шанують його зображення так само, як Спасителя, навіть поміщають його фотографію у храмах, у вівтарях поряд з святими іконами. Дехто вважає Леонтія за пророка Іллю чи когось з інших пророків.

Для двох останніх груп характерне усвідомлення себе, на відміну від інших, справжніми, повноцінними віруючими, що неминуче пов’язано зі звеличуванням себе і відокремленням від інших православних.

На початку ХХІ ст. діяльність леонтіївців знову стала активізуватись. Майже скрізь леонтіївці прагнуть розповсюдити віру в те, що Леонтій – «святий» або «пророк Ілля», а для вибраних відкривають таємницю, що Леонтій – «бог Саваоф». Розповсюд-жуються фотографії та «ікони» Леонтія. У Дерманському жіночому монастирі роздають листівки, в яких пропагується вчення мандрівного проповідника.

Все частіше віруючих людей бентежить поява так званих «апостолів» – як це було, наприклад, на свято Різдво Божої Матері в селі Олексин Рівненській області в 1999 році. Там після служби і хресного ходу усі зібралися на обід в будинку. За столом сиділи священики і миряни, і хтось з людей запитав: «Кого ми чекаємо?» А сиділи вже приблизно 10-15 хвилин. Хтось тихенько відповів: «Чекаємо апостолів Петра і Павла». Незабаром і «апостоли» з’явилися. Це були звичайні чоловіки в чоботях, штанях галіфе, з довгими бородами. Коли проспівали «Отче наш» і «Господи благослови», то не священики, які стояли за столом, а один з «апостолів» благословив трапезу, що дуже здивувало присутніх. У Хмельницькому соборі після «Отче наш» частина людей обступила двох літніх чоловіків з довгими бородами і брала у них благословення. Коли ж запитали, хто це такі, то почули у відповідь, що це приїхали «апостоли» з Корця.

Одним із найвідоміших послідовників Леонтія був архідиякон Рівненської єпархії Михаїл Гнесюк. Хоча в колі послідовників Леонтія його більше знали як «архістратига». Цікавим є той факт ,що поховання архідиякона з благословення Предстоятеля УПЦ звершив митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней, архієпископ Рівненський і Острозький Іриней, а з благословення Патріарха РПЦ Кирила у похованні взяв участь єпископ Вяземський Ігнатій.

Таким чином, практичну основу леонтіївського культу формують і розповсюджують окремі групи нині служачих православних священиків в єдності з Московським Патріархатом – активних послідовників Леонтія.

Олександр Київський