ПРИМІТКИ

1 Сава I Сербський, святитель (1237; пам’ять 12/25 січня, 30 серпня/12 вересня), у миру Растко (Ростислав) Неманич, молодший син Сербського князя Стефана Неманя (див. примітку 8) і Ганни, дочки Візантійського імператора, брат Сербського короля Стефана Першовінчаного (1195-1224). Перший архієпископ Сербський, святий заступник Сербії. У 17 років він відправився на Афон, де оселився в російському Пантелеймонівському монастирі й там прийняв чернечий постриг з ім’ям Сава. Потім став мешканцем монастиря Ватопед, куди до нього пізніше прийшов і постригся в ченці з ім’ям Симеон його батько, деспот (грецьк. «володар» — верховний правитель, який користується необмеженою владою) Стефан. У 1199 році Сава й Симеон заснували на Афоні монастир Хіландар, що став центром духовної освіти й культури сербського народу. З 1208 року святий Сава знову в Сербії, архімандрит монастиря в Студенице. Однак пізніше, прагнучи до усамітненого життя, він знову віддалився на Святу Гору. У 1219 році патріарх Константинопольський Мануїл I (Харітопул; 1217-1222) висвятив архімандрита Саву в сан архієпископа з даруванням одночасно автокефалії Сербської Православної Церкви. Резиденцією першого Сербського архієпископа став Жичський монастир. Святитель заснував вісім нових єпископатів, на чолі яких поставив своїх учнів з Хіландара й Студеницького монастиря, влаштував життя сербського чернецтва за афонським взірцем, скликав у Жиче Помісні Собори для облаштування церковного життя. У 1221 році він коронував у Жиче свого брата, сербського правителя Стефана Першовінчаного. Переклав на слов’янську мову Кормчу книгу (вона була прийнята також і на Русі на Володимирському соборі у 1274 році). Помер у Болгарії і з честю похований у храмі Сорока мучеників Севастійських у місті Тирнові. Потім його нетлінні мощі були перенесені в Сербію, у монастир Мілешево, звідки їх викрав Синан-паша (див. примітку 29) і спалив у Бєлграді на Врачарі 27 квітня 1595 року. Святитель Сава — найшанованіший сербський святий, у ньому серби шанують свого чудотворця й благодійника, який зміцнив віру й благочестя, який залишив по собі приклад істинно християнського життя й подвижництва, і який виклав усі свої завіти в численних письмових працях.

2 Феодора, преподобна (879; пам’ять 17/30 вересня), у чернецтві Феопіста. По кончині чоловіка разом з дочкою відійшла в монастир, де прославилася своїм подвижницьким життям; після смерті мощі її рясно мироточили, зцілюючи хворих.

3 Ксенія Римляниня, преподобна (V століття; пам’ять 24 січня/6 лютого). Дочка сенатора, заради любові до Бога, напередодні весілля залишила батьківський дім разом із двома вірними рабинями. Господь оберігав дівиць, які бажали послужити Йому, поки не вручив турботу про них пресвітеру Павлу з міста Мілоса, куди вони пішли за ним і де, по заснуванню Ксенією монастиря, прийняли від нього постриг. У житії преподобної говориться, що стриманості її боялися навіть біси: переможені її постом і подвигами, вони тікали, не сміючи приступити до неї. Після полудня, в час, коли Ксенія віддала душу Богові, мілоські громадяни побачили над дівочим монастирем світлий вінець із зірок з хрестом, що блищав посередині. Лише після церемонії поховання видіння зникло. Люди, що приходили до труни святої з вірою, зцілювалися від своїх недуг.

4 Черниця Юхимія ([?] — бл. 1400), у миру деспотиця Олена, дружина деспота Углеше Мрнявчевича ([?]-1371). Після раптової смерті Сербського князя Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355), при якому Сербська держава досягла найвищого розквіту і влада її поширювалися на Македонію, Фессалію, Албанію, Епір і Етолію, на престол вступив його син, Стефан Урош V (див. примітку 11). Проте він уже не зміг втримати в покорі велику державу свого батька. Держава розпалася на кілька володінь: Центральною Сербією правив князь Лазар Хребелянович (див. примітку 12), а великі землі в Македонії належали гордим братам, Вукашину й Углеше Мрнявчевичам, які мало рахувалися з верховною владою Стефана Уроша V. Користуючись слабкістю християнських держав, турки все частіше стали робити набіги на балканські землі. Першими на їхньому шляху опинилися володіння деспота Углеше, і в битві на ріці Маріца у 1371 році військо братів Мрнявчевичів було розбито, а обидва вони загинули. Після смерті чоловіка деспотиця Олена прийняла постриг у монастирі Любостиня з ім’ям Юхимія. Вона написала чудову похвалу святому князеві Лазареві, вишивши її золотими й срібними буквами на шовковому покривалі для раки з його мощами. Преподобна Юхимія — перша сербська жінка-письменниця, чиї літературні праці дістали визнання.

5 Феофілакт Болгарський, блаженний (ХІ-ХІІстоліття), архієпископ Охріди у візантійській провінції Болгарії (нині в Македонії), видатний візантійський письменник. Його біографія відома мало. Будучи родом з острова Евбеї, він був возведений у сан диякона при храмі святої Софії в Константинополі й зробився близьким до двору імператора Михайла VII Дуки (1071-1078). Можливо, уже після смерті Михайла Феофілакт був призначений вихователем його сина, царевича Костянтина. Розквіт літературної діяльності Феофілакта, його призначення архієпископом у Болгарію, листування з Болгарії з багатьма видатними особами відносяться до часу царювання Олексія Комніна (1081-1118). Блаженний архіпастир Болгарії, який вирізнявся високою класичною освітою, залишив по собі тлумачення на Євангелії всіх чотирьох євангелістів; на Діяння Апостолів; на всі послання апостола Павла; на Соборні послання; на одинадцять ранкових недільних євангельських читань; на книги пророків Осії, Авакума, Йони, Наума й Міхея.

6 Констант II (631-668), Візантійський імператор Іраклейської династії, що правив з 641 року (до сходження на престол він називався Іраклієм), син Костянтина III (613-641). У роки його правління було багато війн з арабами: у 642 році впала Олександрія, в 649 арабський флот напав на Кіпр і спустошив багато островів, в 652 патрицій Пасагнатес передав арабам Вірменію, а у 654 році араби захопили Родос. Успішніше Констант провадив війни зі слов’янами: у 658 році він вторгся в Македонію, а потім підкорив своїй владі слов’янські племена, що розселилися в Греції в районі Корінфа. Правління Константа було відзначено численними стратами знатних людей і гоніннями на православне духівництво, яке протистояло монофелітству (єресі, яку імператор підтримував). Так у 652 році він захопив і після багатьох знущань заслав у Херсонес папу Римського Мартіна I (655; пам’ять 14/27 квітня), а преподобному Максиму Сповідникові (662; 21 січня/3 лютого, 13/26 серпня), древньму старцю, велів відрізати язик і праву руку. У 660 році, запідозривши зраду, Констант велів посвятити в диякони свого брата Феодосія (усуваючи його в такий спосіб як можливого суперника). А незабаром, не задовольняючись тим, що духовна особа в кожному випадку втрачає право на трон, наказав убити його, чим заслужив у Константинополі прізвисько «Каїн». Відчуваючи стосовно себе ворожість мешканців столиці, навесні 663 року імператор покинув Константинополь і переселився в Сіракузи, бажаючи перетворити це місто в нову столицю імперії, однак двір не підтримав його. Там він прожив шість років і був убитий у 668 році в лазні. Якийсь Андрій, що прислуговував Константу під час миття, вдарив його ряжкою для води по голові в ту мить, коли він намилив голову. Приголомшений Констант упав у воду й захлинувся. (У владики Миколи в листі, мабуть, міститься відносно смерті Константа неточність.)

7 Йоан-Володимир, мученик (1015; пам’ять 22 травня/4 червня), король Зетський, правив з 970 року. (Зета — з часом Чорногорія. Після завоювання у 960 році Сербії Візантією сербська знать бігла на захід, у Зету, і тут наприкінці X століття виник новий центр сербської державності – Сербська Зетська держава.) Йоан-Володимир прославився як мудрий і мужній, лагідний і милосердний, доброчесний і благочестивий правитель; як старанний молільник, організатор і добродійник монастирів і храмів. Загинув мученицькою смертю від рук змовників: йому відсікли голову. Його поховано біля міста Елбасани (Албанія) у монастирі Шен Йони («Святий Йоан»). Тут, на місці його упокоєння, було явлено безліч чудес і були знайдені нетлінними його святі мощі. Нині вони почивають у столиці Албанії Тирані, бо у 60-х роках XX ст. обитель було знищено богоборчим режимом диктатора Енвера Ходжі (1948-1985).

8 Неманя Стефан — мирське ім’я преподобного Симеона Мироточивого (1200; пам’ять 13/26 лютого), Великого жупана, тобто князя Сербського, правив з 1170 по 1196 рік. Засновник Сербської держави й династії Неманичів. Будучи правителем Сербії, об’єднав більшу частину її земель і домігся визнання незалежності Сербської держави Візантією у 1190 році. Хрестившись від латинян, згодом прийняв православ’я й під час свого правління багато потрудився, захищаючи свій народ від інославного і єретичного впливу. Створивши й зміцнивши незалежну державу, у 1195 році передав правління своєму синові Стефану Першовінчаному (1195-1224) і пішов за іншим сином – святим Савою (див. примітку 1) — на Афон, де, подвизаючись у чернечому чині, досяг високого духовного успіху. Останніми словами його були: «Кожен подих хай хвалить Господа!». По смерті Бог прославив святого Симеона багатьма чудесами. І до цього дня мощі його виливають миро, віруючі, які помазуються ними, дістають зцілення.

9 Стефан Мілутін, святий (1320; пам’ять 30 жовтня/12 листопада), король Сербський Стефан Урош II з династії Неманичів, який правив з 1282 року. Захищаючи незалежність Сербії і православну віру, воював з Михайлом VIII Палеологом (бл. 1261-1282), Візантійським імператором, що підписав у 1274 році так звану Ліонську унію з католиками й який змушував балканські народи і афонське чернецтво визнати владу папи. У 1299 році він успішно завершив війну з Візантією і оженився на принцесі Симоніді, дочці Візантійського імператора Андроніка II Палеолога (1282-1328), у результаті чого значно розширив свої володіння. У 1292 році воював з болгарським васалом Кримського хана Ногая ([?]-1300), правителем Відіна, на чолі болгаро-монгольських військ напав на Сербію і спустошив частину її земель. У цій битві король Мілутін здобув перемогу, але на захист свого васала виступив сам хан Ногай. Щоб уникнути прямого зіткнення з таким сильним противником, король вирішив укласти мир з ханом, який, не задовольнившись присягою й подарунками, зажадав до себе старшого сина Мілутіна Стефана (див. примітку 10) як заручника. У такий спосіб у 1292 році Сербія потрапила у васальну залежність від Ногайської держави. Благочестивий король, будучи старанним і смиренним молільником за свою батьківщину, збудував більше сорока храмів як у Сербії, так і за її межами: у Греції, у Болгарії, на Святій Землі та на Афоні. Мощі його, знайдені нетлінними, шануються як такі, що мають чудотворну силу.

10 Стефан Дечанський, мученик (бл. 1336; пам’ять 11/24 листопада), король Сербський Стефан Урош III, що правив з 1321 року, правнук короля Стефана Першовінчаного (1195-1224), брата святителя Сави (див. примітку 1), син короля Стефана Уроша II Мілутіна (див. примітку 9), батько короля Сербського Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355). З 1292 року по 1300 був заручником у полоні в Кримського хана Ногая ([?]-1300). Повернувшись у Сербію, одружився з дочкою Болгарського царя Смілеця (1292-1298) і отримав у керування область Зету. За намовою мачухи Симоніди, яка бажала посадити на престол свого сина Костянтина, Стефан був осліплений і висланий разом із двома малолітніми синами в Цареград на ув’язнення. Але святитель Миколай, що з’явився йому, втішив його: «Не бійся: ось очі твої, на долоні моїй, і у свій час поверну їх тобі». П’ять років святий вів найсуворіше подвижницьке життя в затворі в монастирі Пантократор, терпінням і благодушністю перевершуючи інших мешканців обителі. І знову явився йому святитель Миколай: «Ось, прийшов я виконати обіцянку», — і Стефан чудесно прозрів. Загалом провів він у засланні сім років, після чого йому дозволено було повернутися на батьківщину. Він дістав у керування Будимлянську область у Зеті, а сина його Стефана залишив при собі король Мілутін. Через три роки, у 1320, Мілутін помер, і Стефан Урош III вступив на сербський престол. Даром його, принесеним від вдячного серця Господу, з’явився монастир Високі Дечани (будівництво якого почав він, а закінчив його син — Стефан Урош IV Душан Сильний), прекрасний пам’ятник візантійської архітектури і яскраве свідчення сербського благочестя. Святий король прийняв мученицьку кончину: був задушений змовниками в замку Звечан. Чудотворні й благоуханні мощі його спочивають у монастирі Дечани.

11 Стефан Урош, Лагідний, мученик (1367 [або 1371]; пам’ять 2/15 грудня), король Сербський Стефан Урош V, що правив з 1355 року, син короля Сербського Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355). Молодий правитель Стефан не зміг утримати в покорі велику державу свого батька. Деякі із впливових сербських вельмож, у тому числі Вукашин і Углеше Мрнявчевичі, не бажали йому коритися, й імперія Стефана Душана Сильного почала розпадатися. Благочестивий і м’який, Стефан не побажав приборкати вельмож, що ворогували, силою. Його вбили змовники у віці тридцяти одного року. Чудотворні його мощі були покладені в монастирі Язка на Фрушській горі, але в 1942 році були перенесені в Бєлград, де спочивають у кафедральному соборі.

12 Лазар Сербський, великомученик (1389; пам’ять 15/28 червня), король Сербський з династії Неманичів, який правив з 1371 року. Одна з головних героїчних осіб сербської історії. Батько Лазаря Сербського — Прибац Хребелянович — був вельможею при дворі могутнього Сербського короля Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355). Святий Лазар народився близько 1329 року в місті Прилепце; з дитячих років був вихований у християнській вірі, швидко процвітав у навчанні й благочесті, чим привернув увагу самого короля Стефана Душана Сильного й здобув його прихильність. Лазаря взяли у князівський двір у Скоп’є, й уже незабаром брав участь у вирішенні державних справ. Став зятем короля Стефана Душана, який віддав йому в подружжя свою родичку Мілицю (див. примітку 16), дочку Великого князя Вратко (Богдана Юга; див. примітку 15), з роду Неманичів. Незабаром після цього, близько 1353 року, Лазаря возвели у достоїнство князя, він одержав у керування одну із сербських областей і став воєводою війська Стефана Душана. У 1371 році, після смерті сина короля Стефана Душана, Стефана Уроша V (див. примітку 11), святий Лазар був проголошений королем всієї Сербії й багато потрудився для своєї країни: втихомирив сусідніх князів, які грабували сербське населення, піклувався про християнську освіту народу, будував храми, монастирі й благодійні установи. «Задушбиною» (тобто «за душу» пожертвуваним) святого князя Лазаря став монастир Раваніца, заснований ним у 1380 році й присвячений Вознесінню Господньому. У 1375 році князь Лазар клопотовся перед Візантією про дарування Сербському архієпископові сану Патріарха. Не бажаючи бачити батьківщину данницею турків, боровся за її незалежність, але, здобувши перемогу в декількох боях, був захоплений у полон і прийняв мученицьку смерть у битві на Косовому полі (див. примітку 24). Бій відбувся 15/28 червня 1389 року. У цей же день була Хресна Слава (див. примітку 18) князя Лазаря — пам’ять святого пророка Амоса (VIII ст. до Р.Х.; пам’ять 15/28 червня). Мощі святого спочивають у монастирі Раваниця. Зберігся переказ, що напередодні битви Ангел Господній запитував Лазаря, якого (земного або ж вічного) царства князь бажає. І Лазар віддав перевагу Небесному: коли Господь призвав його для головного подвигу, він, не замислюючись, приніс своє життя в жертву заради сербського народу.

13 Бан Страхиня — один із безстрашних героїв битви на Косовому полі (див. примітку 24).

14 Марко Кралевич — герой сербського епосу, складеного сліпим поетом і гуслярем Філіпом Вишничем (див. примітку 89).

15... Серце матері братів Юговичів... Богдан Юг ([?]-1389) — воєвода Топлицький і Полимський Вратко — батько княгині Мілиці (див. примітку 16), подружжя князя Сербського Лазаря (див. примітку 12). Походив від Вукана, короля Сербського (1202-1203), старшого сина Великого князя Стефана Неманя (див. примітку 8). Привів на Косовську битву (див. примітку 24) дев’ятеро своїх синів і героїчно загинув разом з ними.

16 Княгиня Мілиця (1405; пам’ять 19 липня/1 серпня) — преподобна Євгенія (у схимі Євфросинія) — дружина князя Сербського Лазаря (див. примітку 12), сестра братів Юговичів (див. примітку 15). Після загибелі князя Лазаря княгиня Мілиця правила Сербією, поки син її, Стефан I Лазарович Новий (1389-1427), не став дорослим. До неї прибуло посольство хана Баязида (1389-1402), сина султана Мурада I (1359-1389), із пропозицією миру, але за умови, що княгиня надішле до хана свою дочку Оліверу. Для того, щоб врятувати Сербію від подальшого руйнування, княгиня змушена була погодитися, хоча й проти волі Сербського патріарха Спиридона, але дочка її при цьому ніколи не повинна була перемінювати своєї християнської віри, що Олівера й дотрималася, ставши дружиною Баязида. У 1393 році княгиня усамітнилась в монастир Жупанія, недалеко від міста Крушевац, де прийняла чернечий постриг з ім’ям Євгенія. Коли Стефану довелося покинути країну, замінила його на престолі, незважаючи на те, що вже була черницею. Піклуючись про благочестя народу, зводила монастирі й храми; займалась благодійністю для вдів і сиріт. У старості прийняла велику схиму з ім’ям Євфросинія. Мощі її мироточили, подаючи зцілення багатьом стражденним.

17 Дівиця косовська — в епічному сказанні про Косовську битву (див. примітку 24) оспівується подвиг дівчини, котра, благословляючи, проводжала воїнів на бій і після нього обходила бойовище в надії знайти і врятувати живих, а помираючим намагалася полегшити страждання.

18 Хресна Слава — одна з відмінних рис сербського Православ’я. Своїми святими заступниками серби вважають не тільки тих святих, імена яких носять, але й заступників цілого роду — тих, кому вони роблять Хресну Славу. До хрещення Сербії кожен серб-язичник ушановував, крім Перуна, своє домашнє божество. Мудрий і далекоглядний святитель Сава (див. примітку 1), син Великого князя Стефана Неманя (див. примітку 8), знаючи, як важко буде сентиментальним й відданим сімейному вогнищу і батьківським традиціям сербам попрощатися з домашніми божками, благословив особливе шанування кого-небудь із великих святих Церкви Христової, що стали молільниками за всіх, хто просить їхньої допомоги. Пастирі радили обирати для Хресної Слави святих, день пам’яті яких святкувався восени, взимку і навесні, а не в гарячу пору, тому що Сербія була країною землеробською і скотарською. Серби хрестилися не всім народом, а родами. Кожна сім’я вибирала день хрещення і святого, чия пам’ять святкувалася в той день, приймала як свою Славу. Таким чином, поклоніння язичеським кумирам поступово змінилося шануванням істинних святих Церкви Христової. Слава переноситься з покоління в покоління: від батька до сина. Хресну Славу серби святкували за всіх часів, зберегли вони цю світлу традицію й у пору п’ятивікового турецького ярма. Святкували у вигнанні. На бойовищах солдати в окопах під виття снарядів переломлювали зачерствілий хліб, співали тропар своєму святому, запалювали недогарочок свічки і возносили молитву. Святкували, перебуваючи в багатстві й достатку і у бідності й убогості. Не відрікалися від своїх святих серби й після Другої світової війни, у період потужної антирелігійної пропаганди й гонінь на віру Христову. Навряд чи буде великим перебільшенням сказати, що Хресна Слава зберегла православну віру в Сербії.

19 Нерон (37-68), Римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, що правив з 54 року. Жорстока, самозакохана і вкрай розпусна людина. У 59 році звелів умертвити свою матір, у 62 - дружину Октавію. У 64 році спалив велику частину Риму і, щоб відвести підозру від себе, почав переслідування римських християн. Репресіями й конфіскаціями налаштував проти себе різні верстви римського суспільства, побоюючись повстань, утік з Риму й покінчив життя самогубством.

20 Прокопій, великомученик (303; пам’ять 8/21 липня). Будучи язичником, займав значне місце у війську Римського імператора Діоклетіана (284-305) і був посланий ним із загоном для знищення християн в Олександрії. Однак по дорозі він був навернений до Христа чудесним явленням хреста на небі, після чого ревно проповідував християнство в Скіфополі. Через донос матері, яка залишилася язичницею, його ув’язнили в темницю, де він і був охрещений. Своєю твердістю Прокопій навернув до Христа два загони війська, багато жінок, у тому числі й свою матір. Всі вони були обезголовлені в Кесарії Палестинській.

21 Кромвель Олівер (1599-1658), діяч Англійської революції XVII століття, керівник індепендентів (політичної партії, що сформувалася із прихильників протестантизму, яка виражала інтереси радикального крила буржуазії й нового дворянства). Опираючись на армію, вигнав з англійського парламенту пресвітеріан, сприяв страті короля й проголошенню республіки. З 1653 року Кромвель — лорд-протектор Англії, Ірландії і Шотландії; встановив режим одноосібної військової диктатури.

22 Вероніка, свята (I століття; пам’ять 4/17 лютого). Відповідно до переказу, коли Христос прямував до місця розп’яття, якась благочестива єрусалимська жінка, на ім’я Вероніка, побачивши Його страждання, рани, кров, піт на Його обличчі, заскорбівши серцем, безбоязно кинулася до Засудженого, щоб подати Йому як плат покривало зі своєї голови, бажаючи якось утішити Страждальця теплотою участі серед холодної цікавості й страху. Коли Спаситель витер обличчя й повернув покривало, Вероніка знайшла на ньому відображений образ Христа, який незабаром прославився чудесним зціленням недуг. Помираючи, Вероніка заповіла безцінну святиню учневі святого апостола Павла (67; пам’ять 29 червня/12 липня) священномученику Клименту, папі Римському (101; пам’ять 25 листопада/8 грудня). До VII століття образ зберігався в Римі, у церкві Санта Марія Маджоре; де знаходиться ця святиня сьогодні — невідомо.

23 Полудень. Він був розп’ятий саме в цей час. Східний відлік часу відрізняється від нашого. За богослужбовим Статутом доба відраховується від заходу сонячного до заходу наступного дня, а не з півночі, як це прийнято в нас. Крім того, за рахунком Уставу, доби впродовж цілого року мають однакове число годин для дня й для ночі, як буває в дні рівнодення, коли день дорівнює ночі, тобто 12 годин має день і 12 годин має також ніч. Цей рахунок годин вживався в землях, близьких до екватора. Вказівку на цей рахунок годин дня по рівноденню можемо бачити в словах Господа Спасителя: чи не дванадцять годин має день (Йн. 11: 9). У Типіконі (гл. 8) сказано: «Цей розділ про літургію і про трапезу писався в країнах Єрусалимських, і краще щоб так було кругом у рівнодення весняні й осінні. Влітку і взимку у великій Росії бути тут знаменню (тобто дзвону) через міркування часу, влітку довготи заради дні краще продовжувати, взимку ж трохи дні випереджати, міркуванням настоятеля». У дні рівнодення захід сонця буває близько 7-ї години вечора, нашого числення часу, а схід сонця — близько 7-ї години ранку, нашого числення часу. Отже, рахунок годин, що ведуть у землях, близьких до екватора (від заходу сонця і за рівнодення), відрізняється з нашим рахунком (від півночі) на 6 годин. У нас ще тривають години вечора: 7-ма, 8-ма, 9-та, 10-та, 11-та, 12-та одного дня, а за Статутом це години вже іншого дня; у нас 1-й година попівночі, а за Статутом це є 7-ма година ночі; у нас 7-ма година ранку, за Статутом же це 1-ша година дня; наша 1-ша година пополудні є за Статутом 7-ма година дня. Отже, служби, призначувані Уставом в 1-шу, 3-тю 6-ту і 9-ту години дня по рахунку, який використовується на Сході, що відповідає нашим 7-ій й 9-ій попівночі, півдні й 3-ій пополудні. (Див.: Никольский К., протоиерей. Пособие к изучению устава богослужения Православной Церкви. СПб., 1907. С. 152-154.)

24 Косово поле (серб. «Поле чорних дроздів») – межгірська котловина на півдні Сербії, обмежена на півночі хребтом Копаонік, на півдні — Шар-Планіна, довжиною 84, шириною близько 14 кілометрів. Це горбиста родюча рівнина, житниця Сербії. На ній розташовані міста Косовська Митровиця, Урошевац, Приштіна. Саме біля Приштіни 15 червня 1389 року відбувся вирішальний бій між об’єднаними військами сербів і боснійців під проводом святого князя Сербського Лазаря (див. примітку 12), що нараховували близько 15-20 тисяч воїнів, і армією турецького султана Мурада I (1359-1389) — близько 27-30 тисяч. У цей день з боку турків на битву вийшов султан Мурад I із двома синами, з боку ж сербів — князь Лазар, який перебував у центрі, з тестем Югом Богданом (див. примітку 15) на лівому фланзі й двома зятями: Милошем Обілічем (див. примітку 88) і Вуком Бранковичем (правий фланг). Коли розгорівся бій між християнами й магометанами, сербський воєвода Милош Обіліч зумів пробратися до намету турецького султана і вразити того ножем. Раптова загибель Мурада внесла сум’яття в ряди турків, але потім турецьке військо очолив його син Баязид (1389-1402). Турки навалилися на ліве крило сербів. Вук Бранкович, який раніше обвинувачував Милоша в зраді, сам проявив малодушність і зрадив спільній справі, відступивши зі своїм військом. Потім Баязид повернувся на праве крило сербів. Юг Богдан стояв твердо, але сили були нерівні, і Юг загинув разом зі своїми дев’ятьма синами. А важко пораненого князя Лазаря захоплено у полон і страчено. Сербське військо зазнало повної поразки, але Баязид, бачачи, з якою мужністю прийняв смерть святий Лазар, дозволив сербам взяти його тіло й поховати в храмі Вознесіння Господнього в Приштині. За результатами своїми битва на Косовому полі на віки визначила долю Сербії як турецької васальної держави (аж до 1878 року), хоча кращі сини Сербії і принесли в цій битві себе в жертву за весь свій народ. Подвиг і героїзм синів косовських — постійна тема сербського епосу. «Кожен, хто знайомий із сербським народом, чув про Косово й знає, що серби святкують день Косовської битви. Багатьом... здається дивним, що народ, у чиїй історії стільки славних перемог, вибрав як символ свою найбільшу поразку... На Косові в жертву приноситься весь народ. Звідси і найочевидніша паралель — з Голгофою. Чи була колись більша поразка, ніж розп’яття Христа на Голгофі? Але християни, оплакуючи смерть Христа, одночасно славлять Його Воскресіння. Поразка і повстання злиті воєдино в косовському завіті... ...Загибель царства Сербського на Косові... безпосередньо пов’язана із Христовим стражданням, завдяки чому Косово перетворюється в духовну перемогу. <...> Душу сербського народу обтяжує стільки гріхів, що тільки кров’ю можна змити і спокутувати їх. <...> Народна свідомість вважає жертву косовську богоугодною справою. Бо хто з Христом страждає, той з Христом і спасеться. Хто з Христом розп’ятий, з Христом і воскресне (див.: Рим. 8: 17)». (Маркович М. Тайна Косова // Святая Русь (Сербский Крест). 2000, червень. № 41.)

25 Язичеський цар Адріан зруйнував... Друге юдейське повстання (132-135 по Р.Х.) проти римського панування під проводом Бар-Кохби було придушене легіонами Публія Елія Адріана (76-138), Римського імператора з 117 року з династії Антонинів. Єрусалим був зруйнований дощенту, а на Храмовій горі Моріа (на цьому місці стояв Перший Храм, споруджений царем Соломоном [966-926 до Р.Х.] і зруйнований [587 до Р.Х.] при завоюванні Єрусалима царем Вавилонії Навуходоносором II [605-562 до Р.Х.], і Другий Храм, споруджений [515 до Р.Х.] при Зоровавелі й Неємії [див.: 1 Езд. 2: 1-2] і зруйнований в 70 році по Р.Х. при придушенні римськими легіонерами під командуванням Тита [39-81 по Р.Х.; Римський імператор, який правив з 79 року], першого юдейського повстання. А храм святого Гробу Господнього, про який згадує владика Миколай, побудований лише після віднайдення святою царицею Оленою [див. примітку 55] у 326 році Животворного Хреста Господнього) був зведений храм Юпітеру. На місці руїн Єрусалима Адріан заснував язичеське місто — Елія-Капітоліна (на честь імператора і Капітолійської тріади — Юпітера, Юнони, Мінерви). Євреям аж до правління Костянтина Великого (див. примітку 55) було заборонено входити в Єрусалим. Адріан, продовжуючи попередні гоніння на християн, приборкав тим часом лють їхніх переслідувачів вимогою судового розгляду для визначення провини обвинувачуваних.

26 Юліан Відступник (331-363), Римський імператор, який правив з 361 року, племінник Костянтина Великого (див. примітку 55). Вихований шанувальником еллінської культури, під впливом ритора-язичника Ліванія і неоплатоника Максима, Юліан таємно ненавидів християнство. Тому його вступ на престол викликав у язичників радість: язичество знову стало державною релігією. З особливим торжеством новий імператор здійснював численні жертвоприношення, найчастіше особисто. Розуміючи, що кривавими гоніннями вижити християнство неможливо, він сподівався знищити його за допомогою тонкої політики: те, що здавалося суспільству терпимістю до різних християнських партій і сект, у дійсності було наслідком розрахунку, що в результаті внутрішньої боротьби християнство саме прийде до падіння. Юліан заборонив християнським ученим викладати філософію й поезію в школах; щоб посміятися над пророцтвом Спасителя про Єрусалимський Храм (про те, що від нього не залишиться і каменю на камені [див.: Мт. 24: 1-2; Мк. 13: 1-2; Лк. 21: 5-6]), наказав юдеям відновити його, давши при цьому і кошти. Однак тричі вогонь, який являвся з-під землі, винищував початі будівлі, так що юдеї в жаху відмовилися від розпочатої справи. Природно, що всі привілеї державної релігії належали при Юліані вже не християнству, а язичництву. На прапорах імперії замість Хреста містилися зображення язичницьких богів, військові церемонії знову набували язичницький характер. Політика Юліана відносно релігії поступово повела до обмеження всіх християн, що стало все більше відчуватися у всіх життєвих справах: на службі мали перевагу язичники, суперечки і суди вирішувалися на їхню користь: у християн відбиралися храми, ними зведені або відновлені, з усім майном при них, і передавалися язичникам; в Антіохії він наказав окропити жертовною кров’ю всі припаси, які продавалися на ринках. Однак смерть Юліана (в 363 році його вбито у битві з персами) поклала його справі відновлення язичества кінець.

27 Омар I (бл. 591 [або 581]-644), другий «праведний» халіф в Арабському халіфаті, що правив з 634 року. Один із сподвижників Мухамеда (бл. 570-632), засновника ісламу. У 638 році напав на Єрусалим. При ньому арабські війська здобули значні перемоги над Візантією і Сасанідами, завоювали великі території в Азії й Африці. Був убитий рабом-персом.

28 Хозрой (Хосров) II Парвіз ([?]-628), Перський цар, що правив з 591 року. У 614 році зруйнував Єрусалим; розграбувавши його й полонивши святого патріарха Захарію (633; пам’ять 21 лютого/6 березня), він вивіз і Животворний Хрест Господній. У 627-628 роках візантійці перейшли в наступ; Хозрой був скинутий і слідом за тим убитий незадоволеною знаттю. Хрест пробув у Персії чотирнадцять років, був повернутий християнам Візантійським імператором Іраклієм I (613-641), який переміг Хозроя й уклав мир з його сином.

29 Сінан-паша — турецький візир-бек, який командував в XVI столітті турецьким військом у війні проти Австрії. Після смерті святителя Сави (див. примітку 1) біля його мощей у монастирі Мілешево збиралися не тільки серби, але й турки — настільки велике було шанування святого. Щоб припинити його і опоганити пам’ять святителя і «перетворити в порох джерело сербської державної легітимності й символ сербських традицій», у 1594 (або 1595) році Сінан-паша наказав доставити мощі святого Сави з Мілешево в Белград і там привселюдно спалив їх на пагорбі Врачар. Згодом на Врачарі зведено храм, присвячений святителеві Саві, найбільший у Європі.

30 Голдерс Грін (Golders Green) — єврейський квартал на північному заході Лондона. «Визначні пам’ятки» – іподром, крематорій, де перебуває урна з прахом відомої російської балерини Ганни Павлової.

31 Юстиніан I Великий, святий правовірний (565; пам’ять 14/27 листопада), Візантійський імператор, що правив з 527 року. Народився в селянській сім’ї, у гірському селищі в Македонії біля нинішнього Скоп’є. Підвищенням зобов’язаний своєму дядькові, імператорові Юстину I (518-527). З його часу зароджується теорія про імператора як «рівного апостолам», який дістає благодать безпосередньо від Бога і який стоїть над державою і над Церквою. Завоював Північну Африку, Сицилію, Італію, частину Іспанії. Провів кодифікацію римського права, стимулював велике будівництво (храм Святої Софії у Константинополі, система фортець по Дунайському кордоні).

32 Афанасій Афонський, преподобний (1000; пам’ять 5/18 липня). Син благочестивих батьків, але осиротілий ще в ранньому дитинстві, преподобний виховувався якоюсь благородною чорноризицею. Сам сприйнявши любов до чернечого житія, він, досягнувши віку, пішов у розташований неподалік від Афону Кименський монастир, де подвизався під керівництвом преподобного Михаїла Малеіна (962; пам’ять 12/25 липня). Згодом переселився на Святу Гору, де заснував Велику Лавру, яка носить у даний час його ім’я. Помер, будучи задавлений камінням при огляді монастирського храму, який перебудовувався, причому передбачив свою смерть заздалегідь і попереджав про неї братію, втішаючи їх: «Не засмучуйтеся про нещастя, що має відбутися зі мною, і не спокушайтеся ним, але думайте, що те, що здійснюється налаштуванням Божим направляється до спільної користі; бо інакше судять люди, а інакше влаштовує Премудрий».

33 Микита, схимонах ([?]-1907), валаамський старець. Подвизався на Валаамі з 1874 року аж до самої кончини. Ось що повідомляє про нього Валаамський патерик: «Старець Микита говорив: “З того дня, як сподобився я вступити у святу обитель, я завжди просив Господа позбавити мене від ненавмисної, раптової смерті. Молив Його благість дозволити мені похворіти перед смертю і якомога болючіше; це для того, щоб терпінням хвороби хоча трохи вмилостивити Праведного Судію, Котрий, якщо зволить, може поставити мені це замість добрих справ, яких у мене нема... Дай, Господи, ще сильніше похворіти!”. Бог сповна виконав те, про що ретельно молився старець, і перед смертю дарував йому багато перетерпіти від недуг тілесних». (Валаамский патерик. Спасо-Преображенский Валаамский монастырь. М., 2001. С. 256-257.)

34 Владика Раде (Радивій) — Петро II, митрополит Чорногорський (1813-1851), з династії Петровичів-Негошів, племінник святителя Петра I Цетиньського (див. примітку 62) — знаменитий чорногорський поет і філософ. У 1825 році у віці дванадцяти років Раде приходить у Цетиньський монастир, де його починають навчати грамоти. Через півроку, навчившись читати й писати, він відправляється в один із приморських монастирів, у школу ченця Йосипа (Троповича). За півтора року обігнавши в науках усіх своїх однолітків і перечитавши всі книги в монастирській бібліотеці, Раде повертається до Цетині. Наступні три роки він проводить поруч зі святителем Петром, своїм дядьком, виконуючи секретарські обов’язки й допомагаючи владиці в його повсякденних турботах. Напередодні своєї смерті митрополит Петро I залишив заповіт чорногорцям, у якому призначив своїм спадкоємцем племінника Радивоя. Сімнадцятилітній Раде приймає чернечий постриг з ім’ям Петра і стає правителем Чорногорії (у цей період Чорногорські митрополити мали як духовну, так і державну владу в Чорногорії). У 1833 році Петро II Петрович-Негош здійснює свою першу подорож у Росію. У Петербурзі в присутності імператорської родини в Спасо-Преображенському соборі молодий чорногорський правитель архімандрит Петро був висвячений у сан єпископа. Двадцять один рік мав він владу в нелегкі для Чорногорії роки. Йому доводилося займатися внутрішнім устроєм країни, народною освітою, боротися з домаганнями сусідів, захищатися від наклепу. На долю його випало пережити крах надій на об’єднання всіх слов’ян для спільної боротьби за незалежність, нерозуміння сучасників і одноплемінників, власну самітність. Життя його було таким важким, що часом він признавався, що хоче скласти з себе сан і покинути країну. Однак саме завдяки його безустанній діяльності Чорногорія, давній форпост боротьби балканських слов’ян з турками, увійшла до числа незалежних європейських держав і відіграла важливу роль у звільненні південних слов’ян. Його літературна діяльність досягає розквіту в другій половині сорокових років. Він пише три поеми: «Світ мікрокосму» (філософія віри), «Вишній вінець» (доля народу в історії) і «Самозванець Степан Малий» (законність влади). У 1844 році владика спорудив храм на честь святителя Петра Цетиньського на вершині, яка має назву «Озерний верх», гірського масиву Ловчен, вид на який відкривається із Цетиньського монастиря. У цьому храмі він і заповів себе поховати, щоб і після смерті бути на «стражі сербського Православ’я» і бачити всю свою «милу Чорногорію». Храм був знесений у 1972 році, у часи безбожного режиму Тіто (1953-1980).

35 Фотій, патріарх Константинопольський, святитель (891; пам’ять 6/19 лютого). Одна з найбільш помітних фігур у Візантії IX століття. Святитель перебував у родинних відносинах з імператорським домом. Отримав прекрасну освіту і мав глибокі пізнання у філософії, богослов’ї, історії й математиці. У 857 році імператор Михайло III (856-867) запропонував йому патріаршу кафедру й Фотій був возведений у патріархи просто з мирян, протягом декількох днів пройшовши всі ступені священства. У боротьбі проти верховенства Римської церкви двічі був несправедливо позбавлений влади, але мав величезний авторитет у народі й у більшої частини духівництва. В особі патріарха Фотія кращі пастирі Східної Церкви бачили втілення її незалежності від Заходу. Не тільки догматичні й обрядові суперечки, але й глибока національна і культурна ворожнеча між Заходом і Сходом неминуче вела до поділу і у церковному відношенні. Святий Фотій помер відлученим від кафедри в Армонійському монастирі у 891 році. Серед збережених його творів особливо коштовні дві гомилії з приводу нападу русичів (860), що належать до найдавніших свідчень про інтриги Русі проти Візантії. Фотій бачить у навалі грізних варварів тяжку кару Божу за гріхи християн.

36 Тимофій I, патріарх Олександрійський (385; пам’ять 13/26 лютого, 20 липня/2 серпня), учень святителя Афанасія Великого (373; пам’ять 18/31 січня, 2/15 травня), учасник II Всесвітнього Собору (381), проповідник єдиносущності Святої Трійці і захисник православного вчення про Святого Духа. Глибока вченість патріарха Тимофія і його вірність Православ’ю спонукували багатьох єпископів звертатися до нього за роз’ясненням незрозумілих питань. Другим правилом VI Всесвітнього Собору (680) визначено, що вісімнадцять відповідей, які належать патріархові Тимофію, мають канонічну силу. «Питання 14. Якщо хтось, будучи не в собі, накладе на себе руки або скине себе з висоти — за такого повинна бути пожертва чи ні? Відповідь. Про такого священослужитель повинен розсудити, чи справді, будучи без розуму, зробив це. Бо часто близькі до потерпілого від самого себе, бажаючи досягти, щоб була пожертва й молитва за нього, обманюють і кажуть, що був не в собі. Можливо, що зробив це через образу людську або через інший якийсь випадок з малодушності, — за таким не личить давати пожертву, бо є самогубцем. Тому священослужитель неодмінно повинен з усіляким старанням випробовувати, чи не підпаде під осуд». (Каноны или Книга Правил святых апостолов, Святих Соборов, Вселенских и Поместных, і святых отцов на русском языке. СПб., 2000. С. 319.)

37 Аристід Афонський (II століття) — філософ, один з ранньохристиянських апологетів, автор «Апології», у якій критикує язичеське багатобожжя, а також юдаїзм як релігію вибраності та расової переваги.

38 Апіс — у давньоєгипетській міфології священний бик, шанований як земне втілення бога Пта.

39 Тертуліан Квінт Септимій Флоренс (бл. 155 — бл. 220), християнський богослов, історик, один із учителів древньої Церкви. За освітою юрист, жив у Карфагені, там же прийняв християнство; був висвячений у сан пресвітера. Плідний письменник, залишив після себе велику літературну спадщину. До числа його творінь належать «Апологетичний трактат», «Спростування єретиків», «Про хрещення», «Про душу», «Проти Праксея» та інші. Згодом, однак, будучи людиною крайнощів, ухилився від Православ’я і вдався до монтанізму (єресь, яка стверджувала, що в Христі ми не одержали всієї повноти одкровення, яке тому ще не закінчене, але перебуває в процесі завершення завдяки дії Святого Духа).

40 Наум Охридський, рівноапостольний (X століття; пам’ять 27 липня/ 9 серпня), один з учнів святих учителів Словенських Кирила (869; пам’ять 14/27 лютого, 11/24 травня) і Мефодія (885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня). По смерті Мефодія, у 885 році, Наум відправився разом зі святим Климентом, майбутнім єпископом Охридським (916; пам’ять 27 липня/9 серпня), у Болгарію, де вони були радо прийняті царем Борисом (див. примітку 56). Коли святого Климента послали у західну Болгарію, Наум пішов за ним і провів залишок днів у працях духовних. На березі Охридського озера існує древній монастир його імені, у якому спочивають його мощі.

41 Сулейман I Кануні (1495-1566), Сулейман Законо-давець; у європейській літературі — Сулейман Чудовий, Великий, Турецький султан. Правив з 1520 року до самої смерті (він помер під час походу в Угорщину, у місті Сігетвар). При ньому Османська імперія досягла найвищої своєї могутності, завоюваннями в Європі, Азії й Африці він розширив межі Туреччини. Будучи фанатичним поборником ісламу, Сулейман жорстоко гнав і пригноблював християн: відбирав у церков майно, руйнував або перетворював їх у мечеті, прагнув знищити право християн на свободу віросповідання; при ньому найкрасивіші й здорові діти відбиралися в батьків-християн і виховувалися в мусульманстві.

42 Стара-Загора — місто в Болгарії, розташоване біля південних схилів гір Средна-Гора. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. місто це було втретє за своє тисячолітнє існування розгромлене. Згодом — знову відновлене як новий сучасний індустріальний і культурний центр.

43 Йоан Рильський, преподобний (Рильский; 946; пам’ять 18/31 серпня, 19 жовтня/1 листопада). Народився близько 876 року під час царювання царя Бориса (див. примітку 56), незабаром після прийняття болгарами християнства, у болгарському селищі Скрина, біля міста Средца (нині Софія). Провів довгі роки в суворих подвигах посту і молитви в пустелі Рильській (на ріці Рило, в окрузі міста Раслога). Згодом у пустелі він заснував обитель, у якій преподобний Йоан був настоятелем. Помер на сімдесятому році життя. Мощі його спочивають у Рильському монастирі.

44... Святі отці тирновські... Серед них найбільшою любов’ю болгарського народу користуються:

Феодосій Тирновський, преподобний (1362; пам’ять 17 лютого/2 березня, Тиждень другий після П’ятидесятниці), учень преподобного Григорія Синаїта (бл. 1346; пам’ять 8/21 серпня, Тиждень другий по П’ятидесятниці). Подвизався в декількох монастирях, поки не зустрівся із преподобним Григорієм, котрий наставив його в безмовному молитовному чернечому діянні. Згодом пішов на Афон, де вивчав аскетичні твори візантійських подвижників, а потім повернувся в Тирнов, бажаючи запропонувати свій досвід для повчання болгарським ченцям. Облаштував скит, куди незабаром зібралося багато бажаючих подвизатися в чернецтві.

Євфимій Болгарський (Тирновський) патріарх, преподобний (1401 [або 1402]; 20 січня/2 лютого, Тиждень другий по П’ятидесятниці), останній Болгарський патріарх, учень преподобного Феодосія Тирновського. У чернецтво постригся замолоду, кілька років подвизався в Константинополі й на Афоні. Повернувшись на батьківщину, зайнявся виправленням слов’янського тексту Святого Письма й богослужбових книг, звіряючи їх із грецькими оригіналами. У 1375 році обраний на патріаршу кафедру; успішно боровся з різними єресями, а головною справою його було створення цілої літературної школи — письменників із сербів, болгар і росіян. У 1393 році під час війни болгар з турками, за відсутності царя, що в цей час воював, був опорою і правителем народу. Болгарською Церквою прилічений до лику святих, а в народі шанується як національний герой.

45 Ганді Мохандас Карамчанд (1869-1948), один з лідерів індійського національно-визвольного руху (гандізму), його ідеолог. Керував боротьбою за незалежність Індії від Пакистану. Коли почалися індо-мусульманські погроми, виступив проти них і був убитий членом індуїстської екстремістської організації.

46 Макіавеллі Нікколо (1469-1527), італійський політичний мислитель. Бачив головну причину нещасть Італії в її політичній роздробленості, перебороти яку, на його думку, здатна лише сильна державна влада. Заради зміцнення держави визнавав припустимими будь-які засоби (звідси термін «макіавеллізм»). Серед творів: «Історія Флоренції», «Правитель», комедія «Мандрагора».

47 Олександр III Великий, Македонський (356-323 до Р. Х.), один з найбільших полководців стародавності, цар Македонії, що правив з 336 року. Син Македонського царя Філіпа II (359-336 до Р.Х.) і цариці Олімпіади, Олександр здобув прекрасну для свого часу освіту, його вихователем із тринадцяти років був Аристотель (384-322). Вишкіл він пройшов під керівництвом батька, причому вже в юні роки продемонстрував виняткові здібності до полководницького мистецтва. Перемігши персів при Граніку, Іссе, Гавгамелах, підкорив царство Ахеменідів, вторгся в Середню Азію, завоював землі до ріки Інд, створивши найбільшу світову монархію стародавності (позбавлена міцного внутрішнього зв’язку, вона розпалася після смерті свого засновника).

48 Меланія Римляниня, Віфлеємська, Палестинська, преподобна (439: пам’ять 31 грудня/13 січня). Дочка багатого сенатора-християнина, проживши шість років у шлюбі й поховавши сина й дочку, двадцяти років від роду, Меланія вирішила присвятити своє життя богоугодним справам, переконавши зробити так само й чоловіка, знатного вельможу Піпіана. Все своє величезне багатство благочестиві чоловік і жінка використали на спорудження церков і монастирів, на викуп полонених й інші справи милосердя. Потім обоє поселилися у влаштованих ними обителях — чоловічій і жіночій, у Єгипті, у Нубії. Багато молодих дівиць, бачачи подвижницьке життя преподобної, наверталися на шлях добра й догодження Богові; також і чимало язичників і євреїв, маючи перед собою такий зразок християнської досконалості, хрестилися. Відправившись у Палестину для поклоніння святим місцям, преподобна Меланія оселилася в Єрусалимі, заснувала біля Елеонської гори жіночу обитель і в ній подвизалася до глибокої старості. Сподобившись від Бога дару чудотворення, вона почила у п’ятдесят сім років від народження, взнавши заздалегідь про свою кончину.

49 Авакум, диякон, і Паїсій, ігумен, мученики (1814; пам’ять 17/30 грудня), жителі монастиря Трнава біля міста Чачак у Сербії. Постраждали від турків: були посаджені на кіл. Несучи знаряддя своєї страти (кіл) по вулицях Бєлграда, мужній Авакум співав. Коли ридаюча мати благала його прийняти іслам, щоб турки зберегли йому життя, воїн Христа відповів їй:

Мати, за те, що вигодувала, тобі вдячний,

А пораді твоїй я не радію:

Серб Христовий, страху Божого ради,

Смерть зустрічає, як тисячу нагород.

Ні людини, ні демона він не страшиться,

Бо Господом вірним Своїм слава твориться,

І щелепам злості кожної до них шлях загородиться.

Муки були – вони проминули,

Аби тільки у вічному Царстві Христовім

Нас вінцями слави зустрічали.

50 Один з візантійських правителів... Мається на увазі Лев V Вірмен ([?]-820), Візантійський імператор, який правив з 813 року. За його царювання у 815 році відбулося повернення до іконоборства. Характерні слова імператора: «...Всі правителі, які визнавали ікони й поклонялися їм, померли або у вигнанні, або на війні. Тільки ті, що не визнавали ікон, померли своєю смертю на престолі... Я теж хочу наслідувати їх і знищити ікони, щоб після довгого життя мого й мого сина царство наше трималося до четвертого і п’ятого коліна». На захист іконошанування виступив преподобний Феодор Студит (826; пам’ять 26 січня/8 лютого, 11/24 листопада). На Соборі, скликаному імператором Левом проти шанування ікон, преподобний сказав: «Справу віри святої Церкви розбирати — не твоя справа. Віру і святу Церкву тримати в належному чині є справою пастирів і вчителів церковних. Послухай Апостола: і деяких поставив Бог у Церкві: по-перше Апостолів, по-друге пророків, по-третє учителів (1 Кор. 12: 28). Учителів, а не царів. <...> Їх (божественних Апостолів.— Ред.) наслідуючи, стверджуємо, що, якщо й Ангел з неба стане проповідувати нам що-небудь протилежне вірі, анафема хай буде (порівн.: Гал. 1: 8)». Імператор засудив Феодора до ув’язнення й відправив у заслання. Лев V був убитий змовниками в палацовій церкві на Різдво 820 року.

51 Оріген (185-253 [або 254]), один зі славнозвісних учителів древньої Церкви. Це був найбільший християнський філософ, що спробував дати систематичне пояснення християнства в категоріях еллінської думки. Уже у двадцятилітньому віці він був наділений єпископом Олександрійським Димитрієм правами начальника відомого олександрійського оголошувального училища. При ньому воно досягло свого розквіту. Якнайвища освіченість Орігена, його блискучі викладацькі здібності, геніальний розум, ревність про християнське благочестя (тут були і крайності: так, наприклад, прагнучи до цілковитої непорочності, Оріген оскопив себе) невдовзі зробили його відомим і привернули до нього безліч учнів. Серед них, зокрема, особливо слід зазначити таких відомих отців Церкви, як священномученик Діонісій Олександрійський (264 [або 265]; пам’ять 5/18 жовтня) і святитель Григорій Чудотворець, єпископ Неокесарійський (між 266 і 270; пам’ять 17/30 листопада). Під час гоніння Римського імператора Декія Молодшого (251) Орігена схоплено, і він переніс, силуваний до зречення від Христа, тяжкі муки. Страті він відданий не був, однак катування й тюремне ув’язнення підірвали його здоров’я і в 253 (або 254) році він помер у Тирі. Особистість і твори його як за життя, так і після смерті були оточені надзвичайною повагою й авторитетом. Особливо великою була його популярність в IV столітті, у період бурхливого розквіту християнського богослов’я, коли багато християнських мислителів надихалися ним і так чи інакше посилалися на його творіння. Однак, хоча Оріген і був дійсно одним з найбільших богословів в історії християнства, його вчення багато в чому відхилилося від основного змісту християнського Одкровення й сам «орігенізм» сприяв виникненню різноманітних течій, із Православ’ям зовсім несумісних. Це й послужило причиною того, що померлий у мирі з Церквою Оріген посмертно був засуджений як єретик і підданий анафемі на Помісному Константинопольському Соборі 543 року. Десятьма роками пізніше це осудження було підтверджено на V Всесвітньому Соборі, а твори Орігена були оголошені такими, що підлягають знищенню.

52 Симеон Христа заради юродивий, преподобний (590; пам’ять 21 липня /3 серпня), Палестинський. Прийняв чернецтво в Єрусалимі, куди прийшов із Сирії на поклоніння святим місцям. Після постригу вийшов у пустелю біля Мертвого моря, де через 29 років досяг повної безпристрасності й, підкоряючись волі Божій, повернувся в світ, щоб вказувати іншим шлях до спасіння. В 582 році, будучи в той час шістдесятирічним старцем, Симеон почав юродствувати в Емесі, виявляючи дивовижну самовідданість і любов до ближнього. Гнаний, якого ображали, били, зневажали, юродивий Симеон знав лише одну турботу — славити Бога і вдень, і вночі. Він здобував багато благодатних дарів: виганяв бісів, нехтував майбутнім, рятував від раптової смерті, невірних навертав до істинної віри, а грішних — до покаяння.

53 Король Франції Філіп Егальський... Філіп Егаліте (або Егальський), Луї Філіп Жозеф (1747-1793), герцог Орлеанський, представник молодшої гілки Бурбонів (королем Франції, як говорить владика Миколай, він не був). У період Французької революції кінця XVIII століття відмовився від титулу й прийняв прізвище Егаліте (по-французькому — «рівність»). Член Конвенту, голосував за страту короля. Після зради генерала Дюмур’є (до якої був причетний син Філіпа Егаліте — Луї Філіп) страчений.

54 Іполит Римський, священомученик (III ст.; пам’ять 30 січня/12 лютого), єпископ. Священомученик Іполит був римським сенатором, пізніше — єпископом. Один зі знаменитих у давнину вчителів Церкви, що залишив після себе багату богословську спадщину. Відомі, зокрема, його твори «Про Великдень», «Про воскресіння», «Проти юдеїв», «Проти єресей», «Про Христа й антихриста» та ін. Достовірних відомостей про життя самого священомученика історія зберегла небагато. Він був єпископом, як говорили в дав-нину, «пристані римської», або інакше пристані біля Риму; помер мученицьки, останні слова його, за свідченням історика, були такі: «Нехай вони розтерзають тіло, а Ти, Христе, прийми дух мій».

55 Костянтин I Великий, рівноапостольний (337; пам’ять 21 травня/3 червня), Флавій Валерій, Візантійський імператор, що правив з 306 року. Син Римського імператора Констанція I Хлора (293-3[?]) і святої Єлени (327; пам’ять 21 травня/3 червня). В 312 році святий Костянтин після чудесного явлення йому на небі Хреста (з надписом «Цим переможеш») виграв бій в імператора Максенція (306 [або 307]-312), що привласнив собі владу над Римом та Італією. Після цього він не тільки увірував у Христа, але й всенародно сповідав Його перед своїми підданими. З 323 року, об’єднавши під своєю владою Східну і Західну частини імперії, він став єдинодержавним правителем і оголосив християнство державною релігією. Піклуючись про мир Церкви, у 325 році скликав у Нікеї Всесвітній Собор, що засудив єресь Арія. В 324-330 роках заснував нову столицю Візантійської імперії — Константинополь (Царгород) на місці міста Візантії. З його ім’ям пов’язаний початок вшановування християнами Хреста. Його мати, свята Єлена, почала подорож у Палестину в 325 році, де знайшла Гріб Спасителя, над яким вона збудувала храм, і віднайдений Хрест Христовий.

56 Борис, благовірний князь Болгарський (у хрещенні Михаїл; 907; пам’ять 2/15 травня), який правив з 852 року. Борис був сином хана Пресіана, який припинив переслідування християн. Вступив на престол будучи ще язичником, але вже раніше від нього християнство поширювали в Болгарії полонені візантійці. Бачачи на досвіді переваги християнських народів над язичницькими, Борис, по закінченні війни з греками, при укладанні миру хрестився у 864 (або 865) році. За ним почали хреститися його піддані. Зробившись християнином, він перемінив колишній спосіб життя й навіть напрямок своєї політики. У Бориса знайшли підтримку вигнані з Моравії святі Кирило (869; пам’ять 14/27 лютого, 11/24 травня) і Мефодій (885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня). Пробувши на князюванні до 888 року, Борис пішов у монастир.

57 Григорій, священомученик, єпископ, просвітитель Великої Вірменії (бл. 335; пам’ять 30 вересня/13 жовтня). Походив родом з Парфії, перебував у родинних стосунках з перськими і вірменськими царями. За сповідання Христа був підданий царем Тиридатом III (287-330), на службі в якого перебував, різним тортурам, потім — вкинутий у рів з болотною рідотою й отруйними гадюками, де провів чотирнадцять років (для підтримки життя якась жінка кидала йому в рів хліб). Згодом Тиридат впав у жорстоке біснування. Молитвами святого Григорія, витягнутого з рову, він був зцілений і потім прийняв хрещення. Сам же Григорій через якийсь час був поставлений єпископом Вірменії, причому хрестив не тільки вірмен, але й багатьох персів, асирійців і мидян.

58 Ніна, рівноапостольна, просвітителька Грузії (335; пам’ять 14/27 січня). Дочка римського полководця Завулона, народилася в Каппадокії. Після того, як батько її, родич великомученика Георгія Змієборця (303; пам’ять 23 квітня/6 травня, 3/16 листопада, 10/23 листопада, 26 листопада/9 грудня), пішов у Йорданські пустелі для чернечих подвигів, а її мати Сусанна, сестра Єрусалимського єпископа, стала дияконисою в Єрусалимському Храмі, Ніна відправилася в Рим, потім у Персію, але уникаючи переслідувань царя Тиридата III (287-330), у 315 році прийшла в Іверію (Грузію), у Мцхет, де три роки проповідувала християнство таємно. Проповідь про Христа, чудеса, які здійснювала свята Ніна і її доброчесне життя привели багатьох жителів Іверії до віри в істинного Бога. Вона навернула до Христа навіть грузинського царя Міріана, який був язичником. Тоді були викликані з Константинополя єпископ і священики й збудовано перший в Іверії храм в ім’я Святих апостолів. Незабаром і вся Іверія прийняла християнство. Після своїх багаторічних апостольських подвигів свята Ніна мирно померла.

59 Патрик Ірландський, єпископ, просвітитель Ірландії (бл. 460; пам’ять 17/30 березня), один з найбільш шанованих Західною Церквою святих. Як вказує сам Патрик у своїй «Сповіді», родом він походив з південно-західної Бретані, був сином багатого декуріона Кальпурнія, диякона місцевої Церкви. У віці шістнадцяти років був викрадений ірландськими піратами й шість років пас худобу. Через десять років після повернення на батьківщину знову полонений морськими розбійниками й проданий у Галію, де його викупив купець-християнин. Усвідомивши з усіх цих подій Божественний Промисел про себе, Патрик вирішив присвятити своє життя служінню Богові. Прийнявши єпископський сан від британських єпископів, близько 432 року він звернувся із проповіддю Євангелія до ірландців, багатьох з яких хрестив. Він заснував кілька монастирів (причому ченці були підготовлені до християнської просвіти народу), винайшов ірландську абетку, налагоджено зв’язок із Британською й Галльською Церквами. Улаштувавши Ірландську Церкву з митрополією в місті Армахе, Патрик відійшов до Господа. У наш час день святого Патрика в Ірландії — державне свято.

60 Вацлав Чеський, мученик (935; пам’ять 4/17 березня, 28 вересня/11 жовтня), князь-страстотерпець (у російських святцях — Венцеслав, В’ячеслав), правив з 924 року. Онук святої Людмили (див. примітку 76). Незважаючи на царський вінець, подвизався подібно до великих подвижників, утверджував Православ’я у своєму народі. Був дуже справедливий і суворо стежив за тим, щоб у судах нікого не засуджували безвинно. З христолюбності й милосердя купував язичницьких дітей, яких продавали в рабство, хрестив їх і виховував як християн. Переклав чеською мовою Євангеліє від Йоана. Брат Вацлава Болеслав заманив святого царя в гості у свій палац і убив його й став насаджувати в країні католицтво й запрошувати священиків-німців.

61... Святого Прокопія Карпатського... Імовірно, мається на увазі Прокіп Богемський, Чеський (1053; пам’ять 16/29 вересня), ієромонах, засновник Предтеченського монастиря на річці Сазава.

62 Святитель Петро Цетиньський, чудотворець, митрополит Чорногорський (1830; пам’ять 18/31 жовтня, Тиждень третій по П’ятидесятниці). Народився у вересні 1748 року (або у квітні 1747) у Негушах від набожних батьків Марка Петровича й Ангеліни, уродженої Мартинович. Брат його діда Даміана — знаменитий владика Данило (1700-1735; відомий серед іншого й тим, що у своїй зовнішній політиці переорієнтувався з католицької Венеції на православну Росію) — став першим Чорногорським митрополитом і правителем з династії Петровичів-Негошів, що володіла Чорногорією до 1916 року. Після смерті Данила у 1735 році його спадкоємцем став дядько святителя Петра — Сава (1735-1750), і з тих пір митрополичий, а потім князівський престол став спадкоємним у родині Петровичів, переходячи від дядька до племінника. З 1758 року десятилітній Петро став жити в Цетиньському монастирі, де під керівництвом митрополита Сави й ченця Данила, свого наставника, учився книжної премудрості. Прийняв чернецтво у дванадцять років з ім’ям Петро (мирське ім’я його залишилося невідомим), а в сімнадцять був висвячений на ієродиякона. Недовгий час учився в Росії, потім став найближчим помічником владики Сави, який висвятив його на ієромонаха, а незабаром потім звів у сан архімандрита. Митрополит Сава помер у 1781 році, а 13 жовтня 1784 року Петро I Петрович-Негош став митрополитом і правителем Чорногорським, Скендерійським і Приморським. Усе своє героїчне й святе життя він присвятив Богові й народу. Примиряв ворогуючі племена, відбивав напади зовнішніх ворогів, був збирачем сербських земель. Особливо він прославився після перемоги над військами Наполеона (1804-1814; 1815) у Боці Которській і Далмації. Після поразки російських військ під Фридландом у 1807 році й укладання Тильзитського миру, згідно з яким Олександр I (1801-1825) поступився Боку Которску Наполеону, чорногорці залишилися наодинці з французами у своїй боротьбі з ними. Однак десятитисячна французька армія була розбита в 1808 році, а потім в 1812 році чорногорці здобули перемогу над союзниками французів — турками. У такий спосіб стало можливим приєднання Боки Которської (тобто Примор’я) до Чорногорії. Святитель Петро був Божою людиною, сповнений любові й милосердя, боголюбства й людинолюбства. Смиренний і терплячий пастир, що життя своє за овець покладе (порівн.: Йн. 10: 11), постійно підтверджував свою віру справами милосердя й любові. До себе — суворий і строгий, святий жив у тісній келії, як простий чернець, незважаючи на те, що був правителем і митрополитом. Святитель Петро відійшов до Господа 18 жовтня 1830 року. Напередодні продиктував свій заповіт чорногорцям, у якому призначив своїм спадкоємцем племінника Радивоя (Раді) - майбутнього великого чорногорського поета Петра II Петровича-Негоша (див. примітку 34). Закінчувався заповіт словами: «Хай буде проклятий той, хто спокусився б відвернути вас від вірності благочестивої й христолюбивої Росії...». Своєму племінникові перед смертю він сказав: «Молися Богові й тримайся Росії». Чудотворні нетлінні мощі його спочивають у Цетиньськом монастирі (Цетинья — давня столиця Чорногорії).

63 Калігула (12-41), Римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, який правив з 37 року. Став особливо відомий через свою разючу жорстокість, яка поєднувалася з моральною розбещеністю. Його прагнення до необмеженої влади, вимагання для себе належних Божеству почестей викликали невдоволення сенату й імператорської гвардії (преторіанців), і в результаті змови після чотирирічного правління Калігулу було вбито.

64 Хом’яков Олексій Степанович (1804-1860), російський релігійний філософ, письменник, поет, публіцист, один з основоположників слов’янофільства, член-кореспондент Петербурзької АН (1856). Виступав за скасування кріпосного права, страти, запровадження свободи слова, преси й ін. Його перу належать віршовані трагедії «Єрмак» і «Димитрій Самозванець», ліричні вірші, перейняті громадянським пафосом.

65... У часи легковірної цариці Катерини... Імовірно, мається на увазі Катерина II Велика (1729-1796), Російська імператриця, що правила з 1762 року. «Легковірною» владика Миколай іменує, мабуть, її за відомі симпатії до французьких філософів-просвітителів — Дідро, Монтеск’є й Вольтера. Останнього з них, богоборця, вона вважала своїм наставником.

66 Епіктет (бл. 50 — бл. 140), римський філософ-стоїк. Замолоду Епіктет був рабом Епафродита, фаворита Нерона (див. примітку 19), пізніше – вільновідпущеником. «Бесіди» Епіктета, які представляють моральну проповідь, центральною темою якої є внутрішня воля людини, були записані його учнем Арріаном.

67 Милош Обренович (Милош Теодорович; 1780-1860), Сербський князь, що правив у 1817-1839 і 1858 роках, засновник династії Обреновичів. Воєвода Милош Обренович був учасником Першого сербського визвольного повстання проти турецького ярма (1804-1813), під проводом Сербського князя Георгія Чорного (Карагеоргія; див. примітку 87). У 1813 році воно було жорстоко придушене турками. У 1815 році спалахнуло нове повстання, яке воєвода Милош Обренович очолив. Воно тривало практично до 1830 року, коли Туреччина визнала Сербію самоврядним князівством. У 1817 році Милош Обренович, за наказом якого князь Карагеоргій був убитий, став сербським правителем.

68 Ігнатій Богоносець, священомученик (107; пам’ять 29 січня/11 лютого, 20 грудня/2 січня), єпископ Антіохійський. Святий Ігнатій зветься «Богоносцем» тому, що, за переказом, був тою самою дитиною, яку тримав на руках Ісус Христос, коли говорив Своїм учням: якщо не навернетеся і не станете як діти, не ввійдете в Царство Небесне (Мт. 18: 3). І сам Ігнатій завжди носив Бога у своєму серці: коли після мученицької кончини святого в часи Римського імператора Траяна (98-117) кати розсікли його серце, то всередині нього вони побачили написаними дві літери — І.Х. (Ісус Христос). Ігнатій Богоносець був учнем апостола Йоана Богослова (між 98 і 117; пам’ять 8/21 травня, 26 вересня/9 жовтня) і другим (після апостола від 70-ти Евода [ 66; пам’ять 7/20 вересня]) єпископом Антіохійським. Своєю паствою він управляв сорок років, повчаючи її коритися пастирям Церкви, зберігати єдність віри й берегтися єретиків і лжеучителів. Він увів у церковне богослужіння так званий антифонний, тобто поперемінний, на двох криласах, спів.

69 Арсеній I, архієпископ Сербський (1266; пам’ять 28 жовтня/10 листопада), великий ієрарх Сербської Церкви й духовний спадкоємець святого Сави (див. примітку 1). Родом походив зі Срема, більшу частину життя провів ченцем у Жичському монастирі. У 1215 році Сава поставив Арсенія ігуменом цього монастиря. Через слабку захищеність Жичі перебувати в ній було небезпечно, і пізніше, ставши архієпископом Сербським, Сава благословив Арсенія знайти нове місце для влаштування обителі. У такий спосіб у містечку Печ Старої Сербії (Косово), біля самого входу в Руговску ущелину, виник монастир із храмом в ім’я святих апостолів Петра й Павла, пізніше присвяченим Вознесінню Господньому, в XIV столітті став резиденцією Сербських патріархів (знаменита Печська Патріархія). Перед другою подорожжю (1234) на Святу Землю перший архієпископ Сербський Сава передав правління Сербською Церквою своєму учневі, Арсенію Сремцю, призначивши його намісником. А з 1237 року, після смерті святого Сави, Арсеній стає другим архієпископом Сербським і протягом тридцяти років мудро керує сербською паствою. По кончині його поховано у Печському храмі Вознесіння Господнього, нині його нетлінні мощі спочивають у монастирі Ждребаонік.

70 Єнох ([?]; пам’ять 1/14 березня, Неділя святих праотців, Неділя святих отців), син Яреда, нащадок Сифа й батько Мафусаїла, який вважається сьомим після Адама патріархом. Єнох вів богоугодне життя й був живим узятий від землі Господом (див.: Бут. 5: 21-24), Котрий визволив його від смерті (див.: Євр. 11: 5). За переказом, перед Другим пришестям Христовим Єнох з’явиться на землю для проповіді разом із пророком Іллею (IX століття до Р.Х.; пам’ять 20 липня/2 серпня). До нашого часу дійшли свідчення Тертуліана, Орігена та деяких інших церковних письменників про існування апокрифічної Книги Єноха, у XVIII столітті був відкритий ефіопський переклад її, а в XIX знайдений великий уривок грецькою мовою. У Соборному посланні апостола Юди (бл. 80; пам’ять 19 червня/ 2 липня) наводиться пророцтво Єноха (див.: Юд. 1: 14-15), що є й в апокрифічній Книзі.

71 Фанурій, мученик (до VIII ст.; пам’ять 27 серпня/9 вересня), новоявлений у Родосі.

72 Зіновій, священномученик (285; пам’ять 30 жовтня/12 листопада), єпископ Кілікійський, Егейський. При імператорі Діоклетіані (284-305) був убитий мечем за сповідання християнства.

73 Омер-паша (1806-1871), турецький генерал, за походженням австрієць (Михаїл Латош), який прийняв іслам; у 1853-1856 роках командував турецькою армією у воєнних діях проти Росії, спочатку на Дунаї, потім у Криму.

74 Бредлі Френсіс Герберт (1846-1924), англійський філософ, глава англійського неогегельянства. Критикував позитивізм і утилітаризм з позицій теїстичного «абсолютного ідеалізму». Головний твір «Явище й реальність».

75 Варлаам, преподобний, Йоасаф, царевич Індійський, і батько його Авенір, цар (IV століття; пам’ять 19 листопада/2 грудня). В індійського царя Авеніра народжується довгоочікуваний син Йоасаф, якому звіздарі пророкують майбутнє християнського подвижника. Цар-ідолопоклонник ізолює сина в палаці, щоб він не міг довідатися ні про християнство, ні про трагічні сторони життя — хвороби й смерті, щоб смутні думи не могли привести його до релігійних міркувань. Але християнський пустельник Варлаам проникає в палац під видом купця й прилучає Йоасафа до християнської віри. Переборовши люте протиборство батька, Йоасаф стає ревним християнином. Коли Авенір під впливом сина сам приймає хрещення, Йоасаф віддаляється в пустелю й стає пустельником.

76 Людмила, княгиня Чеська, мучениця (927; пам’ять 16/29 вересня), бабуся святого князя Чеського В’ячеслава (див. примітку 60). Дружина князя Чехії Боривоя, вона разом з ним прийняла святе хрещення від святого Мефодія (885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня). Свята Людмила ревно поширювала в Чехії християнство й виховала онука свого, святого В’ячеслава, у християнському благочесті. Прийняла мученицьку кончину.

77 Анта Антоніє Богичевич (1758-1813). Один з найвизначніших і найбагатших людей Ядарського краю (область у західній Сербії). Одержав звання воєводи Ядарського в березні 1808 року. Боровся проти турків на річці Дрині. Керував звільненням Лозниці, яка тривалий час знаходилася під турецькою облогою.

78 З польським королем Казимиром... Відомо кілька польських королів із цим ім’ям:

Казимир I Відновник (1039-1058);

Казимир II Справедливий (1177-1190; 1191-1194);

Казимир III Великий (1333-1370);

Казимир IV Ягелончик (1445-1492).

79 Семіраміда (Шаммурамат), цариця Ассирії (кінець IX століття до Р. Х.). Вела завойовницькі війни, в основному в Мідії. З ім’ям Семіраміди традиційно помилково пов’язують спорудження «висячих садів» у Вавилоні, одного з так званих семи чудес світу. Сади ці були створені в VI столітті до Різдва Христового царем Вавилонії Навуходоносором II (605-562 до Р.Х.) для коханої дружини, Мідійської царівни.

80 Митрополит петербурзький Ісидор... Найімовірніше за все мається на увазі митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор (Нікольський; 1799-1892). Син диякона з Тульської губернії, закінчив Петербурзьку Духовну академію, відразу ж після цього прийняв чернецтво. Був ректором семінарії в Орлі і потім у Москві, в 1834 році одержав сан єпископа й вікаріатство, через три роки призначений на кафедру в Полоцьк, ще через три — переведений у Могильов, рік по тому зведений в сан архієпископа, через три роки призначений екзархом у Грузію. В 1856 році зведений у сан митрополита, а у 1858 році призначений на Київську митрополію, пізніше — переміщений у Петербург.

81 Одін — верховне божество в скандинавській міфології, бог війни.

82 Перун — у давньослов’янській міфології бог грози, шанувався як верховне божество.

83 Мілан I Обренович (1854-1901), Сербський князь, що правив з 1868 року, потім, з 1882 року по 1889, — король. Мілан I з династії Обреновичів у зовнішній політиці Сербії орієнтувався на Австро-Угорщину. Заручившись її підтримкою, проголосив себе королем. Однак його політика не влаштовувала широкі верстви населення: він не користувався популярністю й любов’ю народу. Після зречення від престолу покинув країну. Королем став його син — Олександр (1889-1903). У 1903 році династію Обреновичів скинуто групою патріотично налаштованих офіцерів.

84 Конфуцій (кит. Кун Фу-цзи — «учитель Кун»; близько 551-479 до Р.Х.) — древньо-китайський мислитель, засновник конфуціанства. У 27-річному віці він одержав посаду помічника при здійсненні жертвоприношень у головній кумирні царства Лу (сучасна провінція Шаньдун). У віці 50 років вперше опинився на державній службі, однак пост першого радника в Лу покинув майже відразу ж, пішовши у відставку й цілком присвятивши себе педагогічній діяльності. Нескінченні міжусобні війни привели Конфуція до висновку про необхідність нової моральної філософії, яка опиралася б на уявлення про споконвічне добро, закладене в кожній людині. Мудрий правитель повинен управляти за допомогою виховання в підданих почуття благоговіння перед моральним законом, удаючись до насильства тільки як до останнього засобу. Конфуцій не був засновником релігії, однак після його смерті на його честь були споруджені храми й став складатися релігійний за формою культ Конфуція як первоучителя людства. Конфуціанство набуло в Китаї статус офіційного віровчення. Погляди Конфуція викладені в книзі «Лунь юй» («Бесіди й судження»), складеної його учнями й послідовниками.

85 Серапіон Синдоніт, Єгипетський, преподобний (V століття; пам’ять 7/20 квітня, 14/27 травня). «Синдонітом» прозваний тому, що завжди носив тільки синдон (лляний одяг). Народився в Єгипті, у юному віці вступив у чернецтво. Заради Господа добровільно прийняв убогість, жив без даху й притулку. Набув досконалої безпристрасності. Відрізняючись рідкісною самовідданістю заради користі ближніх, він в якомусь місті продав себе за двадцять монет комедіантам-язичникам. Запечатавши ці гроші, він зберігав їх при собі. Нічого не вкушаючи, крім хліба й води, він пробув у них доти, поки не навчив їх віри християнської й не переконав хреститися й залишити своє неправедне ремесло. Новонавернене сімейство хотіло відпустити його на волю. Але він, відкривши їм таємницю свого вчинку, сказав, що завжди був вільним, повернув їм гроші й відійшов у пустелю.

86 Авгар або Абгар — спільний титул володарів невеликого Осроєнського царства в Едессі (Месопотамія), яке існувало з 137 року до Р. Х. по 216 рік після Р. Х. Правитель Авгар V Чорний (I століття; пам’ять 31 грудня/13 січня), страждаючи від жорстокої хвороби, писав Ісусові Христові в Єрусалим, просячи в Нього допомоги. Він визнавав Його Богом і Сином Божим, пропонував Йому свою резиденцію для проповіді слова Божого, але Спаситель, відхиливши пропозицію Авгара, надіслав йому Свій образ, приклавши до Свого лику полотно, на якому відбилося Його зображення, відоме як «Нерукотворний Образ». Після Свого воскресіння Господь обіцяв надіслати Авгареві одного з учнів, яким став Фадей, апостол від 70-ти (близько 44; пам’ять 21 серпня/3 вересня), який поширив християнство в Едес.

87 Карагеоргій (Георгій Чорний; справжнє ім’я й прізвище Георгій Петрович; 1768-1817), засновник династії Карагеоргієвичів, правив з 1808 по 1813 рік. У 1804 році в Сербії, яка перебувала під турецьким пануванням, почалося чергове повстання проти османського ярма, очолене Георгієм Чорним (Карагеоргієм). Воно привело до того, що Сербія за підтримкою Росії домоглася від Туреччини широкої автономії. Карагеоргій був проголошений у 1808 році верховним проводирем сербського народу. Однак вже в 1813 році повстання було жорстоко придушене. Після його поразки Карагеоргій втік до Австрії, а у 1814 році виїхав до Росії. У 1817 році таємно повернувся в Сербію, де був убитий за наказом князя Милоша Обреновича (див. примітку 67). Згодом сербський народ спорудив на місці його вбивства церкву «Покайницю» на знак покаяння перед ним.

88 Милош Обілич ([?]-1389), сербський воєвода. Був одружений на дочці Сербського князя Лазаря (див. примітку 12). На військовій раді, що відбулася напередодні Косовської битви (див. примітку 24), Милош був запідозрений у невірності спільній справі за намовою Вука Бранковича, одруженого на іншій князівській дочці. Однак хоробрий сербський воєвода Милош Обілич під час бою зумів пробратися до намету турецького султана Мурада I і вбити того ножем, чим довів свій патріотизм і особисту відданість Сербському князеві. Був страчений разом з тяжко пораненим князем Лазарем, захопленим у полон. Сербський герой, одна із центральних особистостей сербського народного епосу; символ честі й подвигу.

89 Вішнич Філіп (1767-1834), народний поет і гусляр, автор циклу про повстання й інших епічних сербських поем; глибоко відчував суть поезії, її пророчий, христологічний характер. Про нього, на жаль, мало що відомо достовірно.

90 Полікарп, єпископ Смирнський, священомученик (167; пам’ять 23 лютого/8 березня). Святий Полікарп навернувся до Христа з язичництва, улюблений учень апостола Йоана Богослова (між 98 і 117; пам’ять 8/21 травня, 26 вересня/9 жовтня), ним же й був висвячений на єпископа Смирнської Церкви, якою керував протягом декількох десятиліть. Під час гонінь на християн в Азії, був схоплений мучителями, які зажадали від нього ганити Христа. На це святий відповідав: «Вісімдесят шість років служу Йому я, і Він ні в чому не образив мене. Як можу ганити Царя мого, Котрий спас мене?». Вирішено було його спалити. Однак коли Полікарпа хотіли прибити цвяхами на місці спалення, він сказав: «Той, Хто дає мені сили терпіти вогонь, дасть сили бути на багатті й без цвяхів нерухомим». Коли вогонь розгорівся, він не обпалив святителя, але прийняв вигляд арки, під якою сповідник залишився неушкодженим. Озлоблені мучителі простромили його груди мечем, і так угодник Христовий прийняв смерть.

91 Ремігій, єпископ Реймський, святитель (католицький святий; 533; пам’ять 13/26 січня), у Франції — святий Ремі, «апостол франків». Архієпископом був обраний у віці 22 років. В 496 році король салицьких франків Хлодвіг (Кловіс) I, завдяки наполяганням дружини, християнки Клотільди, дочки Хільперіха Бургундського, прийняв християнство. Таїнство хрещення здійснив над ним святитель Ремігій. З королем хрестилося близько трьох тисяч франків. Церковний переказ пов’язує цей факт із боротьбою Хлодвіга з алеманами, які нападали на землі рипуарських франків: у рішучій битві, коли військові Хлодвіга загрожувала поразка, він дав обіцянку хреститися, якщо переможе. В результаті він завдав алеманам страшної поразки. Тоді він прийняв хрещення.

92 Марк Аврелій Філософ (121-180) — Римський імператор з династії Антонінів, правив з 161 року. Представник пізнього стоїцизму. Спирався на сенаторів. Відновив римський протекторат над Вірменією й захопив Месопотамію у війні 162-166 років з парфянами; у 166-180 роках воював з германцями й сарматами, які вторглися у придунайські провінції. Більшу частину життя імператор провів у військових походах проти варварів, які тіснили Римські кордони. Водночас він піклувався про внутрішній благоустрій імперії, приділяючи особливу увагу законодавству й судочинству. Єдиний його твір «До самого себе» є свого роду філософським щоденником.

93 Аттал Пергамець, мученик (католицький святий; 177; пам’ять 2/15 червня), один з ліонських мучеників, які постраждали за Христа у 177 році. Щоб в очах юрби надати страті християн вид законності, гонителі звинувачували свої жертви в найтяжчих злочинах. Таким чином, народ, бачачи в переслідуваних лиходіїв, обурювався, вимагаючи «справедливої» відплати. Так вимагали й смерті Аттала, людини відомої. Правитель, однак, зволікав, чекав наказу кесаря Марка Аврелія Філософа (див. примітку 92) — стратити кожного, навіть римського громадянина, яким був і Аттал, хто не відречеться від віри в Розп’ятого. Коли кати випробували на мученику всі знаряддя катувань, то посадили його в розпечене металеве крісло, так що запах печеного м’яса поширився всюди, дратуючи глядачів, які спостерігали за стражданнями святого. «Воістину, ви зараз їсте людське м’ясо! — почули вони. — А ми не їмо людей, ми ніколи не чинимо злочинів». Хтось, вражений мужністю й надприродним терпінням мученика, викрикнув: «Скажи нам ім’я твого великого Бога!». Зрозумівши, що віра Аттала непохитна, мучителі обезглавили його. Промислом Божим мощі святого були знайдені у 1971 році румунськими археологами під вівтарем древньої базиліки, у повіті Тулча, недалеко від пагорбів Нікуліцеле (Румунія).

94 Метерлінк Моріс (1862-1949), бельгійський драматург і поет, лауреат Нобелівської премії. Автор тридцяти п’єс, випустив п’ять збірок віршів, двадцять три книги філософських міркувань; багато його творів перекладені російською мовою: п’єси «Сестра Беатріса», «Монна Ванна», «Синій птах». «Життя бджіл» — перша його книга, присвячена природничо-науковим проблемам.

95 Римський кесар Максиміліан... Імовірно, мається на увазі Максимін Дая (або Даза; [?]—313), Римський імператор, правив з 309 року. З особливою жорстокістю продовжував розпочаті при імператорі Діоклетіані (284-305) гоніння на християн.

96 Кесарій (Цезар) Назіанзин, святий (біля 369; пам’ять 9/22 березня), брат святителя Григорія Богослова (389; пам’ять 25 січня/7 лютого, 30 січня/12 лютого). Був медиком при Константинопольському дворі. Мудрий, лагідний вдачею, для багатьох винаходив засоби від тяжких тілесних недуг, багатьох рятував від убогості. При імператорі Юліані Відступнику (див. примітку 26) залишив свою посаду, а по смерті його був призначений казнохранителем у Вифінії. Чудесним чином врятувався під час землетрусу, відійшов від цивільних справ і присвятив себе Богові. Помер незабаром після цього.

97 Константин VI (771-після 797), Візантійський імператор, останній з Ісаврійської династії, правив з 790 року.

98 Ансхарій (Ансгар, Ангарій) Гамбурзький, Бременський, архієпископ (католицький святий; 865; пам’ять 3/16 лютого), просвітитель Скандинавії. Проповідував християнство на півночі Європи, за що названий «Апостолом півночі».

99 Великі Моголи, династія правителів у Могольській імперії у 1526-1858 роках (Індія). Заснована Бабуром, вихідцем із Центральної Азії — Моголистана. Найвизначніші представники — Акбар, Джахангир, Шах-Джахан, Аурангзеб. Після захоплення у 1803 році Делі англійці виплачували Великому Моголові пенсію, а в 1858 ця династія була офіційно скасована, і Індія перейшла під пряме управління Англії.

100 Григорій Двоєслов, Великий, папа Римський, святитель (604; пам’ять 12/25 березня). Народився в знатній римській родині, що дала, крім нього самого, ще трьох святих (мати і дві тітки Григорія). Одержавши блискучу світську освіту, ретельно вивчав святоотцівську літературу. Вважаючи обтяжливим життя у миру, після смерті батька на свої кошти заснував шість монастирів і сьомий у Римі, до якого вступив і сам, запровадивши там Бенедиктинський статут. Був поставлений на архієпископа Римського у 590 році. Ім’я «Двоєслов» отримав за назвою своєї книги «Діалоги». Автор великопісної літургії Передосвячених Дарів, що носить його ім’я.

101 Нікейський Собор — Всесвітній Собор, що відбувався в місті Нікея. Нікейських Соборів було два: I (перший і взагалі в ряду Всесвітніх Соборів) у 325 році був скликаний для викриття єресі Арія. На ньому ж був проголошений Символ віри. Другий (за рахунком — VII) — у 787 році розглядав питання про вшанування ікон. Імператор Костянтин Великий (див. примітку 55) був присутній на I Всесвітньому Соборі в Нікеї.

102 Валент Флавій (близько 328-378), імператор східної частини Римської імперії, правив з 364 року. Брат і співправитель Валентиніана I (364). Зазнав поразки від вестготів в Адріано-польському бою і загинув.

103 Купріян Карфагенський, священномученик (258; пам’ять 31 серпня/13 вересня), єпископ, отець Церкви, письменник-богослов. Народився в Карфагені в багатій і знатній язичницькій родині. Одержав прекрасну літературну й ораторську освіту. Познайомившись із життям християн, під впливом Тертулліана (див. примітку 39) хрестився у 246 році й незабаром зробився пресвітером, а потім був обраний єпископом Карфагенським. Його єпископство припало на лихоліття гоніння імператора Декія (251), у яке багато християн, не витримуючи жорстокості переслідувань, відпадали від Церкви. Купріян закликав свою паству мужньо переносити випробування. Він вів енергійну боротьбу з розкольниками. Проти єретиків виступав на Карфагенських Соборах, залишив багато літературних (богословських) праць. Прийняв мученицьку кончину в часи гоніння Римського імператора Валеріана (253-259).

104 Олександр II Карагеоргієвич (1888-1934), король Югославії, правив з 1921 року. Під час Балканських воєн 1912-1913 років командував Першою сербською армією, у Першій світовій війні був головнокомандувачем сербської армії. У 1914-1921 роках — принц-регент, а з 17 серпня 1921 року — король Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославія). Був убитий у Марселі разом із французьким міністром закордонних справ Ж. Л. Барту хорватськими й македонськими терористами, пов’язаними з фашистською Німеччиною й Італією.

105 Олександр Север (208-235), Римський імператор, останній з династії Северів, правив з 222 року. У 231-232 роках вів успішну війну з Персією. Був убитий своїми солдатами, незадоволеними введенням суворої військової дисципліни.