Лист 146

Радосаву І., про Юду-зрадника

Запитуєш: “Чи проститься Юді гріх зради Учителя його й Господа Ісуса Христа?”. Не знаю, чому тебе це цікавить. Хіба не важливіше для нас, щоб ми самі своїми злочинами не зрадили Господа свого? І хіба не більш важливе питання: чи спасемо ми свої душі? Тому що годинник нашого життя швидко відраховує час, нагадуючи нам про швидку розлуку з цим світом. І всі ми станемо перед вічним Суддею, Який перед всім народом небесним винесе Свій праведний Суд про все, що ми в цьому житті сотворили. А коли людина йде на суд, кожен думає про свої гріхи й неправди, про те, як самому перед суддею виправдатися. Ні в кого нема ні часу, ні бажання розмірковувати про чужі гріхи або проникати в душевні таємниці судді, перед яким нині стануть. Хто знає, який буде Суд вічного Судді про мене й про тебе? Одне тільки відомо, що судити Він буде по правді, а не по неправді. Ми ж усі хотіли б, щоб судили нас по милості, а не по правді. Але дарма: Він обіцяв судити праведно. І тому охоплює нас страх і трепет. І тому не бажаю я ні тобі, ні собі, нікому на світі опинитися з того боку, де перебуває Юда-зрадник.

Бо Юда — зрадник. Зрадник Бога, людей і себе самого. Він зрадив Христа, зрадив апостолів, зрадив і людину в собі. Христа й апостолів зрадив юдеям, а себе – дияволу. Бо сказано: тоді ввійшов у нього сатана (Йн. 13: 27). Важко виміряти всю глибину зла, яке заволоділо Юдою. Був він невірним, злодієм, грошолюбом, лицеміром, зрадником і, нарешті, самогубцем, що впав у відчай. Син Божий багато разів застерігав його, щоб він відвернувся від свого згубного шляху, але Юда вперто тримався свого. Син Божий виявляв до нього ту ж любов, що й до інших учнів, але Юда відповідав на Його любов ворожнечею. Син Божий схилився й обмив йому ноги перед самим зрадництвом і з рук Своїх дав йому посолений шматок хліба. А хлібом і сіллю прийнято зустрічати найдорожчих гостей. Милостивий і смиренний Господь хотів підняти достоїнство Юди й простягнув йому хліб із сіллю, привітав його хлібом і сіллю перед самою зрадою! Юда прийняв хліб і сіль із руки Божої, рукою прийняв, а серцем відкинув із презирством. Смертна людина відкинула любов Безсмертного! Тому й Господь відкинув його рішуче, і тоді разом з хлібом увійшов у нього сатана. І з того моменту Юда, колишній учень Христа, викреслений зі списку людей і вписаний у список пекельних духів. Зараз ти спокушаєш Бога й запитуєш, чи простить Господь пекельних духів і чи спасе їх? Ти спокушаєш милість Божу так само, як євреї спокушали силу Божу на Голгофі, говорячи: якщо Ти Син Божий, зійди з хреста . І за цю спокусу прийняли євреї гідну плату вже в цьому світі. Бережися, щоб і тобі не прийняти плату однодумців Юди.

Невірно, що Юді було визначено бути зрадником, як ти думаєш. Бо, якби це було так, для чого б Син Божий так старався, щоб відвернути Юду від злих справ? Для чого б взяв його в учні Свої й тримав поруч зі Собою три роки? Навіщо смирявся б перед ним, навіщо схилявся б і обмивав йому ноги? Навіщо давав би йому Своєю святою рукою хліб із сіллю? Читаючи в душі Юди страшний намір, Господь робив усе, щоб спасти його від вічної погибелі. Якщо ж сказано, що повинно прийти спокусі, сказано ще й це як суворе застереження: горе тій людині, через яку спокуса приходить (Мт. 18: 7).

Спокусник — це сатана, і йому слід творити свою справу, тому слід прийти й спокусі, від нього й через нього. Але горе людині, яка підкориться сатані й стане його знаряддям. Горе тому, хто, всупереч любові Божій, проявить любов до Його супротивника.

Молися Господу, щоб Він зберіг тебе від спокусника, який спокусив Юду й юдеїв. Щоб ніколи ти не був рабом і знаряддям його.

Лист 147

тому ж, про спасіння всіх грішників

Ти хотів би, щоб Господь на Страшному Своєму Суді помилував всіх грішників. Знову ти спокушаєш Господа, як спокушав Його противник Божий на Горі спокус? “Якщо Ти Син Божий многомилостивий, помилуй Юду й Каїна і всіх грішників, і поклонюся Тобі”, — такими словами можна виразити твоє випробування Христа. Господь міг би відповісти тобі на це: “Хіба був Я немилостивий, коли з вічної слави Своєї зійшов у морок людський і всього Себе віддав у жертву за людей? Як помилувати Мені тих, хто ніколи не просив Моєї милості? Хто до останнього подиху нехтував запропоновану їм милість? Хто кров спадкоємців Моїх проливав, як воду? І хто до кінця залишався рабом сатани?”.

І як це може бути, щоб смертна людина змагалася в милості з премилостивим Господом, та ще й уявляла себе милостивішою за Нього? Випробуй самого себе й подивися, як обмежена й незначна милість людська. Випробуй: легко б простив ти свого друга, який тричі відрікся від тебе? І легко б ти простив людину, яка винищила твій рід? Або того, хто опоганив найсвятіше для тебе? А Господь простив Петра, який тричі відрікся від Нього. Простив Савла, який гнав і катував спадкоємців Його, рідних Його. Простив Августина, який опоганив християнську святиню. Простив усіх, хто всім серцем покаявся й навернув супротив свій у вірність Богу й святиням Його. Простить Він на Суді Страшному й тих, хто покаявся на смертному одрі, у свою останню годину, у всіх беззаконнях своїх, хто визнав Христа Сином Божим і волає до Нього про спасіння. Простить і тих, хто в ім’я Його виявив хоча б невелику милість і чашею води напоїв одного зі спадкоємців Його.

Але недостатньо цього спокусникам Господа! Недостатньо тим, хто сам не знає, що значить простити, що значить покаятися. Не знають вони, наскільки милість Божа перевершує наш розум. Вони хотіли б, щоб Господь змішав Царство вічного світла з пітьмою, щоб і на небі, як і на землі, змішалося добро зі злом. Хотіли б, щоб Юда, і Каїн, і всі братовбивці, всі безбожники, кровожери, розпусники, шахраї, богохульники, осквернителі святинь – всі, всі нерозкаяні злочинці стали праворуч від Христа на останньому Суді разом зі святими, мучениками й праведниками й щоб ліворуч від Нього нікого не залишилося! Хіба це справедливість? Хіба справедливо дати ту ж плату тим, хто навіть не ступив на ниву Хазяїна, і тим, хто трудився на ній весь день? Хіба це милість – змішати світло й пітьму, істину й неправду, пшеницю й кукіль?

Чоловіче, хто ти є, щоб научати справедливості Начальника справедливості? Щоб нагадувати про милості Тому, Хто дав Себе розіпнути за людей? Уклонися святині справедливості Його й невичерпній глибині милості Його й волай: “Всемилостивий, помилуй і спаси мене, грішного!”.

Лист 148

одному опікунові, про священство

Ти почув, як єретики говорять: “Всі християни є священиками, і тому особливі священики нам не потрібні. Тому що кожен хрещений у хрещенні одержав священиче достоїнство. Отже, кожен християнин або християнка можуть здійснювати священичі дії, які зараз чинять тільки рукоположені священики!”.

Знай, що це велика омана. У такому випадку можна було б сказати, що всі християни – апостоли, але ми знаємо, що Господь наш обрав апостолами особливих людей. Апостоли у свою чергу рукоположили спочатку дияконів, потім священиків і єпископів або патріархів. Про це ясно написано в Діяннях апостольських (див.: Діян. 6: 6; 14: 23) і в посланнях святого апостола Павла (див.: 1 Тим. 3; 4: 14; 5: 17, 22; Тит. 1: 5). І святий апостол Яків стверджує, що старійшинам церковним — пресвітерам Церкви – дана влада робити священнодійства. Прочитай слова його Послання: чи хворий хто з вас, хай призве пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє (Як. 5: 14). Як бачиш, таке розпорядження Церкви було дано ще святими апостолами, щоб пресвітери, які мають владу від Духа Святого, здійснювали таїнства Божі й керували народом хрещеним і вели до спасіння. Слава Богу, це так! Бо, якби Промислом Божим не було так установлено, тоді кожен міг би назватися священиком і розкол християнства наступив би на самому початку. Наступив би розкол і у вірі, і в церковному порядку; хіба корабель церковний переборов би ці розколи всіх минулих дев’ятнадцяти століть, подібних до дев’ятнадцяти бурхливих океанів?

І за законом Старого Завіту священиком міг бути не кожен, а лише той, хто був поставлений і посвячений. Але й у ті часи з’являлися бунтівники, які беззаконно простив ти свого друга, який тричі привласнювали собі владу здійснювати священичі обов’язки. Так ми читали про Корея, Дафана й Авирона, які повстали проти Мойсея й Аарона, вигукуючи: всі святі, і серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього? (Чис. 16: 3). Але розгнівався на них Господь і жорстоко покарав їх, і розкрила земля вуста свої й поглинула їх самих і домівки їхні, і провалилися вони живими в пекло, і покрила їх земля (пор.: Чис. 16: 32–33).

Отже, ми бачимо, що обидва Завіти говорять про одне: нема волі Божої на те, щоб всі віруючі були священиками. Але є одне достоїнство вище за священиче, котре доступне всім вірним, якщо вони захочуть здобувати його. Це – святість. Апостоли називають святими всіх справжніх християн. Імена святих заносяться в календар і в Книгу вічного життя. Багатьом і багатьом селянам, ремісникам відсутність земного священичого достоїнства не перешкодило ввійти до списку святих Божих. А деяким священикам-єретикам і розкольникам і священичий чин не допоміг спастися від вічної погибелі.

Мир тобі й здоров’я від Господа.

Лист 149

бідній жінці, про міцну молитву

Ви живете з чоловіком і молодшим сином у великій бідності. Ваш старший син – чиновник, але він давно покинув вас. Роками він не пише, не надсилає подарунків своїм турботливим і незаможним батькам. Батько не хоче й чути про нього, але Ви намагалися заспокоїти його й захищали сина, вибачали його неуважність до Вас. А потай Ви проливали сльози й молилися за блудного сина Богові. Так тривало кілька років. Вашу материнську душу переповняли страх і сором: страх, що батько прокляне сина, і сором, що він привселюдно відречеться від нього. Тому Ви все частіше й усердніше творили молитви Тому Єдиному, Хто може допомогти. Ви молилися, постили, запалювали свічки, творили милостиню й робили все, що варто робити віруючій матері. Невпинно, день за днем ось уже сім років. Не відступаючи й не сумніваючись!

Нарешті через сім років Ви отримали те, про що просили Бога. Скам’яніле серце сина звернулося до батьків. На минулий Великдень Ви одержали від нього покаянний лист і грошовий переказ. Просить прощення. Не розуміє, чому так довго міг бути твердим до своїх батьків, немов якась тверда шкарлупа покривала серце. Обіцяє ретельно писати й посилати допомогу. Щотижня приходить від нього лист, щомісяця — гроші. Материнській радості не було меж, Ваша подяка Богові перевершила всі слова й вилилася в сльозах.

І я радію Вашій радості й дякую Богові, шановна пані. Я з усією серйозністю називаю Вас пані. Панування Ваше не у достатках земного маєтку, не в тимчасовому багатстві й не в марнославстві людському. Панування Ваше засноване не на панській крові, а на панському дусі. Ви піднеслися душею до Царя царів і Пана над панами. Подумки Ви з Ним спілкуєтеся, молитвами з Ним говорите. Він повітря й світло Вашої душі, завжди присутній перед духовним Вашим поглядом. З ким би не говорили, Ви начебто з третім говорите, тому що Господь – другий між Вами й кожним Вашим співрозмовником. Ви, перш ніж сказати, у Бозі мислите, Ви раба Божа, а тому й дочка Божа. Звідси панування Ваше й благородство Ваше, а це єдине панування, яке ніколи не буде втрачене, і єдине вічне благородство. Воно здобувається вірою й зберігається слізьми й молитвами.

Таємниче відповів Господь на Ваші молитви Вашому серцю так, як колись хананеянці: жінко, велика віра твоя; хай буде так, як ти хочеш . І сталося те, що Ви хотіли. Повернув Господь заблудлого сина на праведний шлях, врятував його від батьківського прокльону, який веде до вічної погибелі, а батька — від розпачу. Вас же Всевишній нагородить за Вашу віру й тим, що ще міцніше утвердить Ваше духовне панування й благородство, поки не перейдете Ви у вічне Царство, де панують пани Христові.

Мир Вам і благословення Христове.

Лист 150

носієві Бранимиру І., про Послання до Галатів

Зізнаєшся, що знаходиш велику розраду в читанні Нового Завіту й Псалмів. “Якби не це, я б упав під вагою життєвої тяготи”. Так пишеш. Але мучить тебе те, що тобі зрозумілі не всі слова, які ти читаєш. Наприклад, тобі незрозуміле значення слів апостола Павла: всі ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися . Ці слова співаються замість “Святий Боже” по великих святах: Ті, які в Христа хрестяться, у Христа одягнуться. Ту ж думку апостол Павло виражає й у формі заповіді: одягніться у Господа нашого Ісуса Христа, і піклування про плоть не перетворюйте в похіть (Рим. 13: 14). Що значить одягнутися в Христа?

Щоб Вам було зрозуміліше, у першу чергу необхідно пізнати, що тут мова йде про душу. Душа проста за сутністю, душа новонародженого оголена так само, як і він сам. Тілесна нагота немовляти – це символ наготи душевної, у якій залишився наш прабатько з усім потомством своїм, переступивши Божу заповідь у раю. Коли ми хрестимося в ім’я Христове, наші душі в Христа одягаються. Одягаються в невидимі, але реальні одежі, у які й Христова душа була одягнена, бо, як душа невидима, так само невидимі й одежі її. Істина й справедливість, доброта й незлобивість, лагідність і скромність, чистота й благочестя, боголюбство й братолюбство — ось вбрання душі, ось одяг її. Для плотської людини, яка знає лише тілесний, матеріальний одяг, все це немов дим і вітер.

Довести це плотській людині буде дуже важко. Доказ сам прийде до неї, коли душа розлучиться з тілом і ввійде в невидиме духовне царство. Тоді вона з жахом і соромом побачить або наготу своєї душі, або заплямовані, нечисті одежі пороку, які перераховує апостол: обжерливість і пияцтво, хтивість і розпуста, сварки й заздрість (порівн.: Рим. 13: 13).

Апостол заповідає й хрещеним скинути з себе ці нечисті одежі й у Христа вдягнутися. Для чого це, якщо ми й так знаємо, що в хрещенні ми одного разу вже вдягнулись у Христа? Тому, що ми знову оголилися, ми відкинули царські одіяння дітей царських і знову одяглися в лахміття гріха. Але, якщо в хрещенні одного разу одягнулись у Христа, а потім скинули з себе, як нам знову одягнутися в Христа? Не новим хрещенням, звичайно, бо одне хрещення ; ні, не хрещенням — покаянням. Сказано, що Господь залишив покаяння для спасіння . Хто воістину засоромиться своїх гріховних справ, сповідається й покається, той знову одягнеться в Христа. За словом апостола, ми доти сини Божі по вірі в Христа Ісуса (Гал. 3: 26), поки самі не скинемо з себе Христові одежі, і тоді ми знову стаємо чужими Богові, нечистими рабами й найманцями, а не синами Його. З цього випливає висновок, що всі ми, що йдуть до Царства світла й вічного життя, щодня повинні стежити, у які одежі вбрана наша душа. Хай будуть нам прикладом ті, хто щодня одягається й переодягається, чепуриться, прикрашається, щоб виглядати якнайкраще. З такою ж турботою, навіть із ще більшою повинні миставитися до одіянь своєї душі. Вони дивляться в дзеркало, а наше дзеркало — Ісус Христос. Дивлячись на Нього, найчистішого, найяснішого, найпрекраснішого Чоловіка, ми пізнаємо себе. Тому, як тільки помітимо на своїй душі пляму або побачимо гріховне лахміття, ми повинні відразу ж скинути цю нечистоту й у чистоту, святість і красу Христові одягнутися. Бо все, що плотські роблять для зовнішньої краси тіла, символ того, що духовні повинні робити стосовно духу.

Мир тобі й зростання в Господі.

Лист 151

росіянинові К. Т., про російську трагедію

Як росіянин Ви краще від мене повинні знати причини страшної трагедії, що відбулася з російським народом. Але, наскільки відомо мені, біда в Росії сталася не за гріхи російського народу, а за гріхи частини російської “інтелігенції”, точніше через юдействуючу російську інтелігенцію.

Вам відомо, що російський народ вибрав Царство Небесне ще коли приймав хрещення від святого князя Володимира Київського. І вибору свого він донині не міняв. Але російська інтелігенція завагалася й зрадила основним життєвим поняттям, і то не вся інтелігенція, а деяка її частина. Ще в часи легковірної цариці Катерини65 російська інтелігенція стала розколюватися на два табори. В одному таборі були ті, хто разом з народом хотів, щоб Росія назавжди залишилася Святою Руссю, зберегла ідеали християнської святості в кожній людині й у всьому народі. В іншому таборі ті, хто хотів, щоб Росія сприйняла ідеал земного панування й земної культури. Перші бачили мету людського життя над земним у Царстві вічної духовної дійсності — у Царстві Божому. Інші обмежували всі цілі життя межами часу й кордонами плоті. Говорячи сербською, косовською мовою, можна сказати так: перші обрали Царство Небесне, другі — царство земне. Нема нічого дивного в тому, що ті, інші опинилися в одному таборі з юдеями, які ще до Голгофської Жертви вибрали земне царство й розіпнули на Хресті Начальника Царства Небесного.

Коли Христос благословив і чудесно помножив хліби й нагодував п’ятьма хлібами п’ять тисяч чоловік, супротивники Його, прихильники земного царства, відразу захотіли зробити Його своїм царем. А коли Ісус дізнався, що мають намір прийти, несподівано взяти Його й зробити царем, знову віддалився на гору сам-один (Йн. 6: 15). Він мислив про небесне — вони про земне. Чудом над хлібами Він хотів показати необмежену силу духовного світу стосовно до матеріального, пасивного й безсилого. Втім юдеї витлумачили це матеріально, і сутність Христового чуда була для них втрачена. Вони хотіли зробити Його царем, як свого роду чарівника, який звільнив би їх від Риму й створив би для них велике земне царство, і тільки земне. За такі приземлені й перекручені помисли докорив їх Господь словами, сказавши їм в очі: Ваш батько диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого (Йн. 8: 44).

І дійсно, з духовної точки зору, породження сатанинське — це всі ті, хто, втративши з виду безсмертне Царство неба, єдину ціль і єдине надбання людське, шукають винятково земне. Бо очевидно, що не може бути кінцевої мети людини там, де панує смерть, якою б не була багатою людина. Відомо й інше, що плата дається наприкінці служби, а кінець нашої служби настає наприкінці нашого життя. Отже, нагорода надасться після смерті. А людська служба в цьому світі відповідно до поняття життєвої цілі може бути трьох видів:

служба Богу;

служба Богу й мамоні;

служба дияволу.

Істинна служба тільки перша, ні з чим іншим не змішана. Дві інші – служби дияволу. Народна російська інтелігенція здійснювала службу Богу, підпорядковуючи всі інтереси земного царства інтересам Царства Небесного, Царства “не від світу цього”. Антинародна російська інтелігенція хотіла служити й Небесному, і земному царствам, при цьому перше використовуючи як засіб для одержання другого, тому збулися на ній слова Спасителя: не можете служити двом панам . Антинародна російська інтелігенція, зневажаючи народ як “неосвічену масу”, як безформне й сліпе болото, бажала, так би мовити, ощасливити народ зміцненням земного царства, відкидаючи Небесне.

Близько двох століть велася боротьба між двома таборами російської інтелігенції – і в політиці, і в літературі, і в мистецтві. Нарешті антинародна російська інтелігенція з земними розумом і серцем взяла гору над народною інтелігенцією з небесними серцем і розумом, і перша залишилася у відношенні до другої, як два відноситься до одиниці. Потуранням сил небесних взяли гору й прийшли до влади юдеї, вони й понині панують над Росією — Російською землею, але не російською совістю. Подібно до слова, яке сказав Господь сатані про спокусу праведного Йова: ось, він в руці твоїй, тільки душу його збережи (Йов. 2: 6).

Скільки б сатана не виглядав мудрим у своїх власних очах, він дурний у всіх своїх підступах проти святої небесної логіки. І рука сатани не торкнеться душі російського народу: Господь не допустить. І сила юдействуючих у Росії не означає їхньої перемоги, а тільки прелюдію до російської перемоги. Як і у випадку з Йовом, так і у випадку з Росією диявол — покірний раб Всевишнього, всемогутнього, непереможного, підвладного Отцеві Світла. Про це свідчить і це підтверджує нам юдейська Біблія, яку відкинули юдеї. Немов мандрівні акробати, юдействуючі безбожники ходять по канату князя пекла, від провалу до провалу, від поразки до поразки, з часів історії змія-спокусника й понині. Їхня повсякчасна справа споконвіків – зухвало оббрехати Бога, злобливо заперечуючи Небесне Царство, і марно будувати земне царство. Але, коли засяє світло Христове, їхня тінь в історії стане похмурим опудалом людству й штовхне його ще ближче до Христа.

Лист 152

одному священикові, про зовнішні “дріб’язки”

Ви, всечесний отче, вважаєте священичі одежі, бороду й волосся “дріб’язком”. Вас дивує, що священоначальники тривожаться за них. Однак далі Ви говорите про важливість проведення реформи, яка стосується зовнішності й поведінки священика. Як же узгодяться “дріб’язок” і важливість реформи? Кожен друг Церкви повинен запитати себе: чому офіцери царя земного не протестують проти своєї уніформи, не протестують ні митники, ні поліцейські, ні лісники, ні залізничники? Вони носять те, що пропонує начальство, без нарікання й поводяться так, як вимагають правила. Як це можливо, щоби самі тільки “офіцери” Царя Небесного повставали проти своєї “уніформи” і правил поведінки? Якщо народ хоче бачити свого священика в рясі, з бородою й довгим волоссям, всі інші причини не обговорюються. Якщо народу неприємно бачити священика в одязі торговця зі стрижкою й без бороди, таку “реформу” потрібно за будь-яку ціну припинити, як таку, що ображає благочестя народу. У такій справі, отож, критерієм є релігійне почуття народу і його суд, а не смаки окремих священиків. Крім того, якщо борода й довге волосся не заважають поетам, художникам, навіть партійним вождям, чому ж вони будуть заважати священикам Христовим, духівникам і пастирям народним?

Блаженний Єронім з іронією писав про священиків свого часу, що люблять зовнішній лоск: “Мені соромно сказати, але є люди, які приймають священичий або дияконський сан з тією метою, щоб вільніше спілкуватися з жінками. Вони піклуються винятково про власне вбрання, довжину волосся, носять дорогоцінні персні з діамантами; ходять, ледь-ледь торкаючись землі, щоб не забруднитися. Можна подумати, що це новоженці, а не священики!”.

В античні часи борода була відзнакою філософів. Одного разу сталося так, що через появу безлічі філософів-шарлатанів кесар видав розпорядження поголити бороди всім філософам. Епіктет66, найбільший філософ того часу, відповів на це: “Кесар може позбавити мене голови, але не бороди!”. Ось яке значення він надавав цій зовнішній відмінності свого звання.

Усе це дріб’язки, скажете ви. Так, дріб’язки, без сумніву. У порівнянні з душею християнина, одяг і борода — річ незначна. Але все життя складається з незначного й значного. А наша віра настільки тендітна й витончена, що й дріб’язки можуть шкодити або допомагати їй. Якщо словесне стадо хоче, щоб його пастирі й зовні відрізнялися від нього, і мали визначені й стабільні знаки відмінності, навіщо противитися цьому? Католицьким місіонерам у Китаї, які враховували психологію народу, якому вони проповідують, не соромно носити кіски, довгі жилети й шаровари. Чому б христолюбивим священикам противитися народу й через “незначне” ставити під сумнів значне в духовному житті й зростанні?

Мир Вам від Господа.

Лист 153

викладачеві Закону Божого

Ви сердитеся на деяких своїх колег, які осудливо дивляться на викладання в школах Закону Божого. І Ви маєте рацію. Ваш гнів – гнів праведника, такий гнів угодний Богові. Але не варто тільки гніватися або тільки наполягати. Необхідно ще й молитися за тих, хто через нерозуміння повстає проти викладання Закону Божого в школах, щоб Господь відкрив їм очі й вони побачили, що рубають сук, на якому сидять, тому що все виховання молодого покоління ґрунтується на непохитній скелі християнського навчання. Так було в нас протягом нашої тисячолітньої православної історії, так повинно бути й сьогодні, і завтра, і повік. Таке виховання не посоромило нас у минулому, не осоромить і в майбутньому. Воно дало надзвичайних людей, що стали окрасою нашої історії, так само, як зірки прикрашають небозвід. Таких людей, зірок на небозводі нашої історії, безліч. А що ще може бути метою виховання, якщо не люди, справжні люди?

Педагогічна наука й у нас, і у всіх християнських країнах повинна збігатися із Христовою наукою. Якщо виховання відпаде від Христової науки, постраждає не вона – постраждає виховання, будуть загублені люди. Якщо християнська основа виховання в школах буде зруйнована, школа буде становити небезпеку і для людей, і для народів. Бо освічена, але невихована людина більше небезпечніша для себе й для інших, ніж людина вихована, але неосвічена. Тріщина у вірі неминуче спричиняє тріщину в характері людини. Про це свідчать як священна, так і спільна історія хрещених народів. Який би із царів Ізраїлю не відступав від Бога, він відступав і від моральності. Бо подібно до того, як ріка зв’язана зі своїм джерелом, а світло із сонцем, так само й моральність пов’язана з вірою.

Я є путь, — сказав Христос , і ще сказав: Я вода жива і Я світло світу . Куди ми направимо своїх дітей з цієї Путі, якщо не в прірву? Чим ми напоїмо їхні живі душі без цієї Води Живої, якщо не болотною каламуттю, яку п’є худоба? Чим освітимо ми їх без цього Світла, якщо не примарними відблисками?

Але, кажуть, Закон Божий не для нашого часу. Не знаю, бачу тільки, що й у наш час вирізняються лише ті люди, які тримаються віри й Закону Божого. І не знаю, яке навчання могло б замінити навчання Христа в справі виховання молоді. Адже не існує ніякої іншої науки про людину, про зміст людського життя, про моральність поза православним вченням.

Таким чином, ніхто не може покласти іншого фундаменту ні в наш час, ні через тисячі років після нас, крім того живого Фундаменту, Який Сам Себе їм сотворив і сказав: без Мене ви нічого чинити не можете .

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 154

ченцеві Симеону, про день і ніч

У бесіді про кінець світу й прихід Сина Людського Господь Ісус Христос поперемінно вдається до порівняння із днем і ніччю (див.: Лк.: 17). Він порівнює Своє Друге пришестя з раптовістю й швидкістю блискавки й говорить: так буде Син Людський у Свій день . А трохи пізніше: тієї ночі будуть двоє на одному ліжку… Говорячи про один й той же час, Він, однак, вживає то слова в день Свій, то в ту ніч; ти запитуєш, як це пояснити.

Непогрішне кожне слово з вуст Христових, непогрішні й ці Його слова. Говорячи про Свій день, Він говорить про Своє Друге пришестя, говорячи ж про “ту ніч”, Він говорить про кінець цього світу й часу. Це той же самий час, а власне відділення часу від вічності, смерті часу від вічності, коли померкне й більше ніколи не засяє сонце й з’явиться світлий знак Сина Людського й засіяє навіки. Тоді не буде часу, а настане день Божий, тоді цей матеріальний всесвіт із шумом перейде, стихії ж, розгорівшись, зруйнуються, земля та всі діла на ній згорять (пор.: 2 Пет. 3: 10). Це буде остання зустріч дня й ночі перед вічною розлукою. Тому, коли говориться про останню зустріч і вічну розлуку дня й ночі, не має великого значення, як сказати – у день Свій або в ту ніч. Те, що виглядає суперечливим сьогодні й для сьогодні, коли колесо часу по черзі приносить день і ніч, втратить свою суперечливість на порозі рішучого поділу тимчасового й вічного.

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 155

Йоксиму П., про злого раба

Говорячи про Своє Друге пришестя, Христос називає людей то рабами, то хазяями. В обох випадках Він нагадує кожному, що всі повинні в чуванні й пильності очікувати Його, Господа слави й Суддю світу. Кожна людина – пан і хазяїн духовного скарбу, який знаходиться в її душі. Кожен повинен зберігати свій внутрішній скарб з такою ж обережністю й турботою, з якими хазяїн зберігає свій видимий земний скарб. Якби відав хазяїн будинку, у яку сторожу прийде злодій, то пильнував би й не дав би підкопати свого дому (Мт. 24: 43). Оскільки ж не знає того часу, повинен берегти будинок безперестанку в будь-який час, удень і вночі.

Так і ми повинні безперестанку оберігати свою душу від бісів, злих і невидимих злодіїв, щоб не розграбували вони наш скарб і не залишили нашу душу розореною й порожньою до дня пришестя Христового.

Рабами називає нас Господь тому, що ми користуємося в цьому віці скарбом, запозиченим у Господа. У цьому місці Він особливо звертається до вождів народу, які, як раби Божі, в ім’я Боже повинні піклуватися про свій народ. Тут Він розділяє вождів на вірних й на злих. Вірний і мудрий раб – цар або священик, батько або вчитель – постійно живе очікуванням Пана свого, тобто Христа, і намагається дітям Божим давати їжу вчасно, тобто правильно й методично, а це значить живити їх порадою й прикладом у законі Божому, зберігати від зла й готувати до Царства Небесного. Злий же раб скаже в серці своєму: нескоро прийде пан мій — і почне мучити народ і проводити час в обжерливості й пияцтві. Але прийде раптово пан і покарає злого раба. Бачу, що Вас бентежить саме це покарання. Як покарає пан злого й невірного раба? Розсіче його. Що це значить – розсікти? – запитуєте Ви. Думаю, що це значить – відокремити душу від тіла й віддати тіло земному тлінню, а душу геєнському полум’ю, де буде плач і скрегіт зубів. Ось що буде зі злим рабом, який не очікує приходу пана свого і який не себе ставить на службу народу, а народ на службу собі.

Від Бога Вам здоров’я і спасіння.

Лист 156

хліборобові Предрагу А., про те, чого бояться біси

Ти прочитав розповідь про життя святого Йоана Вострського. Одного разу, коли блаженний Йоан стояв на молитві, у нього відкрився духовний зір і він побачив бісів. Вони не сміли наблизитися до людини Божої, але й не хотіли відійти. Бачачи їх у такому страху, святий запитав їх, чого вони найбільше бояться. “Трьох речей, — відповіли біси, — того, що християни носять на грудях; того, чим християни омиваються в церкві; і того, що вони споживають у церкві”. — “А з цих трьох речей, — знову запитав праведник, — що найстрашніше для вас?” — “Те, що ви споживаєте в церкві”, — відповіли йому служителі пекла.

Що ж тобі незрозуміло? Те, що християни носять на грудях, це — хрест. Те, чим християни омиваються в церкві, це — свята вода. Те, що вони споживають у церкві, це — Святе Причастя. Хрест — знамення перемоги любові, яка пройшла крізь страждання. Свята вода очищає й означає чистоту духовну й тілесну. Причастя — небесна трапеза, на якій душі в їжу пропонуються Тіло й Кров Господа. Хіба дивно, що біси тремтять від цих трьох святинь? Тремтять і нашіптують людям просто-таки протилежні поради:

1.            За всяку ціну уникати страждань (бажаючи в такий спосіб викорінити з людського серця любов і людинолюбство);

2.            Жити в гріховній нечистоті (щоб зробити людей своїми рабами й близькими родичами й відірвати їх від пречистого Бога);

3.            Морити й зморити свою душу голодом, не даючи їй Божественної їжі, якої бажає душа за своєю природою, а живити її тільки земною їжею, як тварину (Причастя найбільше бояться пекельні духи тому, що Причастя є те, що вінчає людське сходження до Бога й з’єднує з Ним).

Від Бога тобі мир і благословення.

Лист 157

самотній жінці, про молитву

Ви засмучені тим, що Господь не чує Вашої молитви! Не нарікайте на Того, Хто дав нам душу й життя, розум і дух. Прошу Вас, не оскаржуйте Того, Хто має в тисячу разів більше прав скаржитися на нас і Ангелам, і святим Своїм. Хай Господь і не виконує наших прохань буквально, але молитви приносять плід у наших душах, роблячи їх багатшими й мужнішими. Це таємниця, що відкрилася духовним діячам. Скажімо, хтось посіяв пшеницю й молиться, щоб насіння принесло багатий урожай. Замість пшениці з насіння виростає трава. Він знову молиться за пшеницю, але із цієї трави виростають овес і просо. Він знову молиться за пшеницю, і нарешті колосся наповнюються пшеничними зернами й дозрівають і лягають від ваги до ніг того, хто молить.

Усі наші молитви у свій час приносять свій плід, як говорить російський поет Петро В’яземський:

І в ясний день, і серед заметілі,

При зустрічі із щастям чи бідою –

Чи хмара суне над тобою,

Чи зірка сяє – ти молись!

Молись! Молись!

У нас таємнії плоди

Святої молитви дозрівають!

Господь заповів нам молитися не для того, щоб дізнатися, що нам потрібно: ще до зачаття нашого відомо Йому все, що нам буде потрібно в кожну мить життя. Він заповів нам молитися для того, щоб у променях молитви наші душі росли, піднімалися, ширилися й дозрівали. Якщо Він відразу ж не озивається на наші молитви, то, виходить, Він хоче, щоб з нами було не з нашої, а з Його волі. Отже, Він готує нам щось більше й краще, ніж те, чого ми просимо в Нього в молитві. Тому кожну молитву ми повинні покірно завершувати словами: “Отче, хай буде, як Ти хочеш, а не як я” .

Лист 158

друкареві Ю. К., про цілування руки священикові

Ваш парафіяльний священик помер, і на його місце прийшов зовсім молодий отець. Колишньому священикові Ви з радістю цілували руку при благословенні, але цілувати руку священикові, який набагато молодший за Вас, Вам здається незручним.

Хіба Ви не знаєте історію про князя Милоша67 і молодого священика? Історія ця така: один молодий священик служив літургію в Крагуєвці в присутності князя Милоша. Старий князь був дуже благочестивий, приходив у храм задовго до початку служби, до кінця богослужіння стояв як укопаний і сокрушенно молився Богові. Коли молодий священик закінчив службу, він вийшов з вівтаря з хрестом і антидором. Князь підійшов, щоб прикластися до хреста й поцілувати священикові руку. Але молодий чоловік висмикнув руку, немов соромлячись того, що літня людина, князь, хоче поцілувати його руку. Князь Милош подивився на нього й сказав: “Дай мені поцілувати руку, тому що не руку твою цілую, а твій сан, який є древнішим за мене й тебе!”

Думаю, що це пояснює все. Старий князь вирік у церкві слова від Самого Духа Святого. Самі подумайте, якщо Вашому священикові 25 років, то його сану тисяча дев’ятсот років. І, коли Ви цілуєте його руку, цілуєте сан, що від апостолів Христових перейшов на безліч служителів вівтаря Божого. А цілуючи священичий сан, Ви цілуєте всіх великих святителів і духівників, які цей сан носили, починаючи від апостолів і донині. Цілуєте святого Ігнатія68, святого Миколая, святого Василія, святого Саву, святого Арсенія69 і багатьох інших, які служили окрасою землі й стали окрасою небес і які названі “земними Ангелами й небесними людьми”. Цілування руки священику — не звичайне цілування, але, за словом апостола Павла, цілування святе (пор.: 1 Кор. 16: 20).

Цілуйте ж без зніяковілості благословляючу руку й сан, який благословенний Духом Святим.

Цілувати руку того, хто молодший від нас за віком, слухати того, хто молодший за нас, добре ще й тому, що це охороняє від гордовитості й учить смиренності.

Радість Вам і мир від Господа.

Лист 159

любителеві Святого Письма, про пахощі й запах

Ти прочитав ці слова й здивувався! А хіба людина дивується тільки окремим словам Святого Письма? Кожне слово в Письмі ніби нове життя! Тебе дивує, що апостол говорить про пахощі пізнання. Як, запитуєш ти, у духовному царстві можуть бути пахощі? Дуже просто: як може бути духовний зір і духовний слух, так само є й духовні пахощі. Сліпий Ісаак відчув душу сина свого Якова за запахом і сказав: ось, запах від сина мого, як запах від поля, яке благословив Господь (пор.: Бут. 27: 27). Пророк з величезної тимчасової відстані духом прозріває Христа, як найпрекраснішого із синів людських, і говорить про пахощі шат Його, під шатами, звичайно, маючи на увазі чесноти, у які була вбрана Його душа.

Не дарма говорить наш народ: “запашна душа”, або: “смердить його душа!”. Явлення ангельських сил людям завжди супроводжувалися дивними, неземними пахощами, але коли до кого підступали біси, вони, являючись, поширювали навколо нестерпний, огидний сморід. Згадай несподівано приємні пахощі при молитві або від мощів святих. Але все це належить до таємниць духовного світу й недоступно тому, хто тілесно мислить і тілесно живе. Правда й те, що особливий запах мають нехрещені душі. Апостол дякує Богові за те, що Він дарує вірним тріумфувати в Христі й пахощі пізнання про Себе поширює нами у кожному місці. Бо ми Христові пахощі (2 Кор. 2: 14–15). Пахощі пізнання Бога в Трійці Єдиного, пахощі пізнання Сина Божого як Месії, пахощі пізнання Царства Світла й вічного життя, пахощі Божественної любові, пахощі чистих і богоугодних помислів, почуттів і справ – все це називається Христовими пахощами. Ці пахощі носять у своїх душах ті, хто пізнав Христа й живе цим пізнанням. Це пахощі життя, на противагу запаху смерті: для одних запах, що від смерті веде до смерті, а для інших запах, що від життя веде до життя (2 Кор. 2: 16). А запах смерті носять у собі ті, хто далекий від пізнання Христа, хто відкидає Христа або повстає на Христа. Їхні душі видають смертний запах, бо вони не хочуть знати нічого про те, що настає після смерті. Смерть повновладно панує над їхнім життям. Смерть населяє всі відділи їхніх душ. Їхній погляд не простирається далі гробу. Тому й запах тих душ – запах смерті. Бо запах нашої душі поширюється залежно від кінцевої точки нашого бачення: якщо це гріб, то запах смерті, якщо це Бог живий і Царство Небесне, то пахощі життя.

Всі фізичні запахи є образами й символами духовної реальності. Духовні запахи поширюються від безтілесних духів і залежать від їхньої якості, від тканини їх добрих або злих помислів і почуттів.

Лист 160

ченцеві Саві, про нападки на чернецтво

Кажеш, нападають на вас, ченців, багато хто нападає. Одні тому, що не сміють нападати ні на кого більше й знають, що ви не відповісте їм і скаржитися не будете. Інші тому, що хотіли б усе звести до матерії й поставити на службу плоті. Нарешті, треті просто тому, що їх дратує непорушність церковного статуту. Вони з подивом дивляться, як у нинішньому вирі нескінченних змін незмінною залишається тільки Церква Христова: стоїть вона, як скеля в морі, об яку розбиваються всі хвилі. Залишимо осторонь особисті нападки: терпіти й спасати терпінням душу — це чернеча обітниця. Хто витримає до кінця – той спасеться, — сказав Той, Хто все знає й бачить .

Розглянемо принципові вимоги ваших супротивників. Їхні значення і цілі добре відомі. Якби вони здійснилися, це неминуче привело б до знищення чернецтва в Православній Церкві й до перетворення монастирів у те, у що їх перетворили безбожники в Росії: або в музеї, або в розважальні заклади. Але таке перетворення образило б не тільки душі сербських святих, які своїми задушбинами освятили землю й прикрасили небесне склепіння сяйвом святості, але й весь православний народ. Бо для віруючого народу монастирі є духовними лікарнями, де душа шукає здоров’я, розради й натхнення.

Нікому з віруючих не спаде на думку, що призначене для душі можна перетворити в місце для шинкарського розгулу. І якщо про таке не роздумували ні царствені ктитори цих святинь, ні народ царський, запитується: від чийого імені виступають ваші критики й супротивники?

Від усіх християн, а від ченців, чиї обітниці суворіші, особливо, можна вимагати, щоб вони стали кращими, ніж є. Але хіба можна вимагати змін у служінні монастиря тільки тому, що деякі ченці недбалі у виконанні обітниць? Хіба можна перетворювати цілу духовну будівлю у порох матеріальний тільки тому, що деякі воїни духовного воїнства впали в матеріалізм? Вимога диявола, щоби Христос перетворив камінь на хліб, здається менш небезпечною, ніж вимоги деяких наших сучасників перетворити дух і все духовне в хліб і порох. Хто знає, втім, що за часи настають; духовне золото завжди можна легко перетворити на папір, але папір нелегко перетворити на золото.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 161

початківцю у вірі, про повернення до віри.

Немов мандрівник, який повертається додому з далеких чужих країн, повертаєтеся Ви зараз із крижаних меж невір’я до теплого вогнища віри наших батьків і дідів. Труднощі, з якими Ви при цьому зіштовхуєтеся, добре відомі Церкві. Бо Церква має великий досвід у тому, що буває з людьми, коли вони відпадають від віри й коли знову повертаються до неї. У першому випадку біси женуть їх усе далі, а в другому — заступають їм шлях назад, використовуючи всі свої підступи. Так і з Вами: то кидають Вас у відчай, то приваблюють спокусами плотського шляху, по якому Ви котилися в прірву, то підштовхують Ваших колишніх супутників висміювати Вас, то нагадують Вам про відомих безбожників, які “користуються повагою” у людей.

Ви повинні боротися з невидимими ворогами. Ви їх неодмінно переможете, якщо не упустите з очей лик Христа, свого найбільшого Благодійника. Він єдиний був досконалою Людиною, Яка жила на землі, з тих пір як на землі з’явилися люди. Йдіть до Нього, моліться до Нього, наслідуйте Його. Дивіться на Нього, як народжується Він у печері заради Вас. Дивіться, як трудиться й применшується заради Вас. Дивіться, як зцілює тілесні хвороби – символ Ваших духовних хвороб. Дивіться на Нього, на Хресті розп’ятого – за Вас. Дивіться, як Він у славі небесній дивиться на Вас, Він, воскреслий і вознесений. Усюди зустрічайтеся з Його поглядом, і очисний сором опанує Вашою душею, сором за те, що були так далеко від Нього й проти Нього. Крикніть бісам, що брехали й спокушали Вас: а ви що зробили для мене?

Кажете, що насолоджуєтеся читанням Святого Письма й що всі інші книги стали нудними й огидними, Ви не можете брати їх до рук. Так переважно буває з духовно виголоднілими людьми: вони не можуть насититися словом Божим після хворобливого поглинання людських слів. Але, кажете, Вам поки не дається молитва. Прийде й вона, не сумнівайтеся. Коли розгориться в серці любов до Люблячого Вас, Ви почнете жадібно шукати будь-якого спілкування з Ним. А зараз вправляйтеся в короткій молитві, скажімо: “Святий Боже”, “Пресвята Трійце”, “Отче наш” або “Богородице Діво”. Повторюйте цю молитву п’ятикратно протягом дня, зробіть це правилом і, хочете чи не хочете, не відступайте від нього. Бо читання Святого Письма дає світло, а молитва – тепло. Приєднаєте до них милостиню, хай невелику, хай не для багатьох. Милостиня разом зі світлом Писання й теплом молитви діє на душу як духовна волога, і душа починає зростати, розширюватися, поглиблюватися й приносити добрі плоди. Так повернеться Ваша душа до духовно здорового, нормального стану і буде, як дерево добре. А кожне добре дерево приносить, за словами Непогрішного, плоди добрі.

Мир Вам і радість від Христа Бога.

Лист 162

викладачеві Володимиру В., про слова з Євангелія від Марка

Народний рух до Бога торкнувся й Вас. І Ви почали читати Євангеліє, але зустрічаються незрозумілі Вам слова. Ви наводите місце, де Спаситель говорить про тих, що осторонь: вам дано знати таємниці Царства Божого, а тим, що осторонь, все буває в притчах . Учні Його повинні розуміти таємниці небесні безпосередньо й сприймати їх як реальність, без образів і символів, а тим зовнішнім все буває в притчах, у вказівках на природні явища й у порівняннях, бо своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють .

Як це можливо? А так: хіба не бачили вони Христа віч-на-віч, а Його Самого не бачили? Тому, розповідаючи в притчах про сіяча, про царя, про хазяїна, про милостивого самарянина й далі, Він говорив їм про Себе. Так здійснилося пророцтво великого пророка Ісаї євреям: І сказав Він: піди й скажи цьому народу: слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите (Іс. 6, 9); ці ж слова повторюють три євангелісти: Матей (див.: 13: 14), Марко (див.: 4: 12) і Йоан (див.: 12: 40). Богодухий Йоан Златоуст тлумачить так: “Вони самі були причиною того, що не розуміли, загородивши свій слух, засліпивши зір і зробивши кам’яними серця. А зробили це, говорить Господь, щоб не навернутися й щоб Я не зцілив їх . Говорить їм це навмисно, щоб їх привернути, показати їм, що, якщо звернуться, Він зцілить їх. Якби Він не хотів спасти їх, Він би мовчав, а не вчив їх у притчах”. Хай не навернуться – цими словами Господь сформулював не Своє, а їхнє бажання. Так ніби мати подивилася на своє неслухняне, забруднене дитя й скрушно сказала: воно забруднилося, щоб не підійти поцілувати мене! Йоан Златоуст пише: “засліпивши зір і зробивши кам’яними серця”. Що засліпило їхні очі й зробило кам’яними серця? Хто? Гріх чи Бог?

Гріх за природою своєю позбавляє бачення Бога, Бог за Своєю чистотою й святістю не відкривається нечистому погляду, поки він не очиститься. Бо сказано: блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать .

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 163

жінці, про безумного чоловіка

Пишеш про те, скільки горя перетерпіла ти від свого чоловіка. Він обмовляв тебе, виганяв з дому, навіть бив. Але ти з молитвою й надією на Всевидючого знайшла в собі досить сил, щоб витерпіти все це, нікому не скаржачись і не виносячи з дому свого лиха. Страждання пом’якшило твою душу, викорінило гордість і ще сильніше прив’язало тебе до Бога. Були часи, коли ти думала, що збожеволієш, але не ти збожеволіла – твій чоловік зійшов з розуму. Зараз ти з тривогою за його душу запитуєш: “ Чи можуть спастися божевільні?”.

Якщо віриш у Бога і Його Промисел, віруй до кінця й без вагань. Якщо, за словом Божим, птах не впаде на землю без волі Отця вашого , як же людина може запасти у хворобу й страждання без волі Його? А основна воля Божа про людину – щоб всі спаслися. Отже, божевілля допущено твоєму чоловікові задля його спасіння. Якби милостивий Господь не бажав його спасти, Він не вразив би його такою страшною хворобою: Він вразив би його смертю в гріхах його. Всякою хворобою й мукою Лікар небесний лікує душі людські. Тому тяжкохворим варто вболівати не стільки за себе, скільки за тілесно здорових, котрих смерть наздоганяє в гріху. Сказано: у чому застану, у тому і судитиму , якщо в гріху — тоді осудження, якщо в покаянні – прощення й нагорода.

Але ти можеш сказати: бо ж зараз він не може ні каятися, ні молитися. Тому ти будеш молитися за нього, ти будеш приносити жертву. А він у своєму теперішньому стані може тільки страждати собі на спасіння, іншим на страх. Кожна лікарня вказує перстом на Бога, але жодна не робить цього так явно, як лікарня для душевнохворих.

Покладися на Господа й будь спокійна.

Лист 164

воїну В., “про труп і орлів”

Пишете мені про те, як “у Святому Письмі зустрічаються важкі для розуміння місця”. Це залежить від духовної зрілості. У Святому Письмі міститься й багато легких і ясних для розуміння слів, дотримання яких у житті відкриває нам значення й тих важких. Ви запитуєте про слова Христа: бо, де буде труп, там зберуться орли . Згідно з законами природи, нам це зрозуміло. Ви й самі бачили, як на мертві тіла злітаються орли: вони відчувають їх з великої відстані й висоти; просто неймовірно, яким чуттям вони дізнаються, де перебуває труп! За запахом чи якимось шостим відчуттям, подібно до дятла, який знає, де знаходиться хробак під корою, і клює точно в це місце. Христос, безсумнівно, говорив тут про Своє мертве тіло. Дивися, Він говорить про майбутнє: там зберуться орли. Бо, якби не про Себе говорив, сказав би в теперішньому часі, як про звичайне явище: там збираються орли. Але Він говорить у майбутньому, бо пророчо має на увазі Своє тіло.

І пророцтво збулося. На голгофському Хресті висіло Його мертве Тіло. І ось, через дев’ятнадцять століть тисячі прочан збираються до Його Гробу під Голгофою. Ці прочани (я не маю на увазі туристів) прибувають до гробу свого Спасителя через вищу духовну потребу – наситити й напоїти свої душі, так само, як орли харчуються мертвим тілом. Справжні прочани Гробу Христового і є справжні орли Христові.

Ці слова стосуються й причастників, які причащаються зі Святої Чаші Кров’ю Христовою. Всі вони, орли Христові, спраглі і зголоднілі, злітаються до вівтаря й п’ють життя з мертвого Тіла, тобто з Тіла Христового – Жертви закланної, закланного нашого заради спасіння Агнця Божого. Яким чуттям дізнаються вони, що у Святому Причасті — їжа й життя? Яким шостим, нематеріальним, духовним відчуттям, розвиненим і загостреним вірою, почуттям, що, на жаль, притупилося в невіруючих? Але чому ми говоримо про відчуття? Це — розум, просвічений вірою у віруючих або затьмарений безвір’ям у невіруючих.

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 165

слюсареві Йосипу Т., про життя грішника

Якийсь чоловік отримав багату спадщину, але використав її тільки на будівництво й прикраси дому. І жив він у цьому будинку сам, не ходив ні до кого й нікого з добрих людей не приймав у себе. У всьому собі відмовляв, вкладав все тільки в будинок. Немитий, нечесаний, у лахміттях, голодний скнара весь статок свій витрачав тільки на дім, у якому мешкав. Роками сусіди не бачили його обличчя, зате будинок був прикрашений так, що перехожі не могли стримати вигуку захоплення. Прислухався той чоловік до кожного слова похвали про свій будинок, і було це єдиною його радістю. “Хто ж це живе в такому домі? Хто він, якщо в нього такий особняк?” — запитували перехожі. Але обличчя хазяїна ніхто не бачив. Нарешті він розтринькав все, що мав, на утримання і прикрасу дому й довів себе до розпачу.

Одного разу в будинок вдарила блискавка, він спалахнув і згорів дощенту, а сам хазяїн ледь встиг вибратися на вулицю й врятуватися. Люди злякалися, побачивши його: він і був схожий на опудало, зарослий, брудний, обідраний. І всі, бачачи його, бігли геть, як від чудовиська. У розпачі побрів він з міста, сам не знаючи куди. На дорозі йому трапилися цигани: “Він знадобиться в нашій справі!” – вирішили вони й, схопивши його, скалічили, викололи очі, перебили йому руки й ноги й змусили просити для них милостиню.

Хазяїн дому символізує душу грішника. Велике багатство — дари Божі. Будівництво, укріплення й оздоба будинку — символ опікування про плоть і мирське життя. Неохайна, обідрана й голодна людина — це запущена, виголодніла душа в тілі. Блискавка – раптова смерть. Сусіди, які гидують цією людиною, — Ангели Божі, що відвертають від огидної душі грішника. Цигани — біси, які шукають і беруть в полон собі подібних.

Лист 166

слов’янофілу, про голод в “раю”

Вас дивує, що в Росії панує такий страшний голод. Такий голод, що навіть у маленькій Австрії милосердні люди збирають милостиню для голодуючої Росії! Чому ж нема хліба в безбожному “раю”, де обожнений хліб тілесний, де він поставлений вище Бога, де все принесено в жертву плоті й плотському хлібу? Тому, що російські безбожники принесли в жертву хлібові й Бога, Господа Ісуса Христа, і Церкву, і віру, і душу, і Царство Небесне, і десять тисяч церков і монастирів, сотні тисяч священиків, ченців і черниць, мільйони людей дворянського й іншого станів. У жертву хлібу принесене все, що було недоторканним, у хліб перетворено все, і все-таки нема хліба!

Величезний континент від Польщі до Японії перетворений у хлібний завод, і — нема хліба!

Сотні мільйонів людських рук кинуті на безперервне виробництво хліба, і — нема хліба!

Весь людський розум, вся робоча худоба, всі сталеві машини працюють без зупинки, щоб витягти із землі порох, що хлібом зветься, щоб наповнити людське черево, і все-таки черево співає скорботну пісню голоду й порожнечі.

Що це значить?

Це значить, що пани хліба — не люди: Пан хліба — Творець світу. Виходить, правильними є слова Христа, що Творець дає хліба вдосталь, коли шукають його не як єдино важливе, а як другорядне. Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, і все додасться вам , — таку заповідь залишив людям Пан духу й Пан хліба.

Коли тварини шукають хліба, як перше й головне, то їм дається, тому що це тварини. Коли люди шукають хліба, як перше і головне, не дається їм, щоб зрозуміли, що вони люди, а не тварини.

Який сенс орати тракторами й сіяти з аеропланів, якщо хмари й небо в чужих руках? Яка користь від того, що засіють увесь світ, якщо людині не дано влади наказати насінню прорости, і землі — родити, і черв’якам — не поїдати, і сонцю — не спалити, і хмарі – напоїти, і воді — не залити?

Росія — багата країна, але і Єгипет був багатим. І багатий Єгипет страждав од голоду сім років. Чому? Не від лінощів або невміння людського, зовсім не від них: люди завжди вміли добре обробляти землю. Причиною семирічного голоду був опір фараона Богу Всевишньому, Який тримає у Своїй владі й землю, і сонце, і дощ, і черв’яків, і сарану. Один богобоязливий чоловік на ймення Йосип в ім’я Боже врятував Єгипет від голодної смерті . І спасіння наших братів у Росії не в сталі, не в грошах, не у винахідливості людського розуму, але тільки в Бозі. І спасіння це пошле Всевишній через тих людей і заради тих людей, які Його боятимуться.

Лист 167

священикові Драгутіну Д., про двох свідків Божих

У дивовижній книзі Апокаліпсис передбачено повернення перед самим кінцем світу двох великих свідків Христових. Згідно з Переказом, це будуть Єнох70 та Ілля. Силою свого слова й своїх справ вони будуть свідчити про живого Христа; немов сурмачі, будуть будити й кликати грішний рід людський до покаяння. Ви запитуєте: про що вони будуть говорити людям? Я лише приблизно спробую відповісти на Ваше питання. Вони волатимуть у скам’янілі вуха людські:

— Покайтеся без зволікання, не відкладаючи покаяння ні на один день, тому що ось він, кінець світу!

На це люди будуть сміятися й відповідати крізь сміх:

— Цей світ не має ні початку, ні кінця, а про покаяння говорили нам колись наші бабусі й невігласи.

Пророки знову: — Ви — діти Світла. Отець ваш Небесний — Отець Світла, Бог єдиний і живий. Покайтеся й запануйте, як діти Світла. Ось, Суддя гряде, ось уже на порозі.

Крізь божевільний регіт скажуть у відповідь люди:

— Ми не діти, ми боги світла. Ми самі творимо світло. Це вам, прибульцям, треба покаятися у своїх байках і закляттях, поки ми не засудили вас.

Але не замовкнуть дві людини Божі й знову звернуться:

— Люди, протверезіться від пиятики, ненависті й злості. Будьте одностайні й єдиномисленні в Господі Ісусі Христі.

На це з роздратуванням люди заперечать:

— Якщо ми станемо одностайні й однодумні, завмре все політичне життя, засноване на партійній системі трьох головних партій – прогресивної, надпрогресивної і ультрапрогресивної. Ви противники передової сучасної політики, і за це вас треба побити камінням.

Але знову закличуть пророки:

— Не повставайте один на одного: ви — брати. Біси спокушають вас, роз’єднують і винищують. Звільніться від бісів.

Почувши ці слова, правителі народів розгніваються:

— Вся економічна система залежить від військової промисловості. Війни — найкращі селекціонери, вони відбирають сильних і життєздатних, так вчать нас наші філософи, цьому вчимося в дикої природи, в крокодилів і орангутангів. Отже, ви проти розвитку сучасної еко-номіки? Ми вб’ємо вас, якщо не замовкнете.

Вигукнуть тоді Божі люди:

— На жаль, брати, залишіть божевільні думки й слова, поспішайте врятувати душі свої від вогню геєнського, який уже розкриває пащу, щоб поглинути вас! Залишіть всяке плотське мудрування: ви не тварини, ви люди Божі, ось, гряде Господь судити світ!

Втративши терпіння, люди збунтуються:

— Що за байки про душу ви складаєте? Наш прогрес давно спростував вигадки про якусь “душу”, це фантазії наших предків. Тіло — наш скарб. Тіло — наше божество. Колись воно виділяло із себе якусь плаксиву рідину, що називалася слізьми, душею... Але в процесі еволюції тіло вдосконалилося й позбулося її, воно прагне тільки до прогресу!

Тоді пророки, осінивши воду хрестом, для підтвердження своїх слів перетворять її у святу кров і грізно вигукнуть:

— Ми говоримо вам, а ви смієтеся або гніваєтесь. Ми вчимо вас, а ви бунтуєте. Останній раз, найостанніший, нашими вустами говорить вам Спаситель ваш; Христос розіп’ятий і воскреслий закликає вас, останній раз: покайтеся! Змилуйтеся над собою й відійдіть від краю вічної безодні! Чуєте: гуркоче грім? Відчуваєте: здригається земля? Відчуваєте, як рухається повітря? Не чуєте голосу з іншого світу? Не бачите видіння? Журавлі відчувають наближення зимових холодів, як же ви не відчуваєте наближення Суду? Покайтеся, о останні нащадки грішного Адама!

У скаженій люті заричать збожеволілі грішники:

— Євреї вбили Христа, обманщика за життя, а наш прогрес убив Христа, обманщика після смерті. Для нас все відносно: будь-яку істину ми легко перетворюємо в неправду й будь-яку неправду в істину. Але, щоб ви більше не допікали нам, ми вб’ємо вас владою царя нашого. О пане наш, дияволе, допоможи нам!

І тоді з пекельної безодні повстане сатана й розпалить гнів людський проти двох свідків Божих до кипіння. І вб’ють їх. І буде регіт і веселощі грішників.

У ту годину земля затрясеться, як ніколи зі створення світу. І впадуть гори й пагорби, і джерела водяні висохнуть, і загинуть цілі народи, і нікому буде ховати мерців. Тоді багато людей злякаються, і покаються, і воздадуть славу Господу, Який живе споконвічно. Ті, хто покаявся, стануть плодом подвигу й мучеництва тих двох свідків, страждальців за істину.

Але ось пітьма, ніби густа смола, покриє весь світ, і багато хто збожеволіє від жаху. І тоді крізь крик людського розпачу, крізь гул небаченого землетрусу й завісу непроглядного мороку донесеться раптом хор небожителів, який буде звучати все голосніше й голосніше: “Ось, Жених гряде!”...

І, ніби у темній, безмісячній ночі, проллється світло, зовсім нове, небачене, надзвичайне. То замість місяця й сонця, яскравіше сонця, засяє Хрест – знамення Сина Людського — і освітить весь всесвіт.

І тоді, о рабе Христовий і співслужителю мій, тоді з’явиться Він – спасіння наше й Спаситель наш.

Лист 168

невідомому, про те, що чудесного сотворив Христос

Ви звертаєтесь до мене, не називаючи себе, але просите ясної відповіді, підписаної моїм ім’ям. Добре, я не ухилюся від неї. Однак сам факт, що Ви, пан або пані, не знаю, як до Вас звернутися, соромитеся або боїтеся свого питання, говорить про те, що питання голослівне. Ви із глузуванням запитуєте: “Що такого незвичайного сотворив Христос, що ми повинні Йому вірити? Він не винайшов ні телеграфу, ні паровоза, ні грамофона, ні аероплана. Що ж Він такого зробив?”.

Дійсно, жодного із цього “залізяччя” Він світу не відкрив. Якби Він бачив спасіння людей в них, то, без сумніву, відкрив би їх, і не тільки ті, що Ви перелічили, але й сотні інших. Але Господь мислив інакше, ніж Ви, і бачив спасіння людей в іншому й відкрив їм зовсім новий і безмежний світ — Царство Небесне, і вказав всім, хто живе на цій крихітній землі, шлях у це Царство.

А, втім, Ваше питання не нове. Це ж питання олександрійські безбожники задали якомусь християнинові, якого паплюжили, висміювали й віддали на муки. Вони запитали його: “Що ваш Христос зробив такого особливого, що ви так прославляєте Його?”. І відповів їм на це спадкоємець Христовий: “Те, що мене не ранять всі ваші обмовляння й знущання”.

Лист 169

художникові С. З., про простий народ

Ви повернулися із тривалої експедиції, у якій вивчали народну творчість. І тепер не можете втаїти захоплення тим, як простий народ, невчений і неосвічений, міг створити такі чудесні твори.

Справедливо захоплюєтеся. Воістину, простий народ склав такі солодкозвучні пісні, створив такі прекрасні зразки народного мистецтва, звів такі чудові будинки, висловив такі глибокі думки й утвердив такі мудрі звичаї, що жодна людина, якою б обдарованою і освіченою вона не була, не тільки не перевершила, але навіть не наблизилася до них. Все це народ міг створити тільки за Божественним натхненням.

Своїми піднесеними творами народ засвідчив існування Бога і Його Промислу. Бо без Божого сприяння неможливо пояснити всю цю незбагненну за красою й мудрістю працю простого народу, селян і селянок, безграмотних пастухів і мірошників. Розгадка таємниці в тому, що народ в усьому покладався на Бога і Йому молився, і дав Бог Духа Свого Святого, Який направляв думки, почуття, слова й діла народу. А людину освічену, котра лише на себе надіється, Господь залишає наодинці зі собою, і вона створює те, що може створити людина без Бога.

Як галилейський рибалка, зовсім простий і неписьменний, міг написати четверте Євангеліє? Як рибалка Петро написав свої Божественні послання? Земля не може цього пояснити; без сумніву, тут небо втрутилося. Святі Божі люди, просвічені Духом Святим, говорили не від себе – говорили від Бога. І, як ви зараз дивуєтеся простому народу, так колись євреї дивувалися Христу, говорячи: як Він знає Писання, не учившись? Ісус, відповідаючи їм, сказав: Моє навчання – не Моє, але Того, Хто послав Мене (порівн.: Йн. 7: 15-16).

І хоча особистість Христа виняткова у всіх відношеннях, все-таки подібні слова можна сказати й про народ: мудрість народу не від народу, але від Бога. Народ це відчуває й носить у серці своєму: відчуває й вірить, що без Бога пісня не співається, без Бога будинок не будується, без Бога мережива не плетуться, без Бога Слава не святкується.

Лист 170

Петру І., про віру в природу

Ви б хотіли “нової віри” і пропонуєте віру в природу й у її закони. Якби не збідніли Ваші пізнання про історію нашого народу й інших християнських народів, Вам було б очевидно, наскільки необґрунтована Ваша пропозиція. У тому, що пропонуєте Ви, нема нічого нового й незвичайного. Бо саме такою і була віра наших предків-язичників до прийняття християнства. А християнська віра, якої ми тримаємося, і є нова віра в порівнянні з тією древньою, язичеською вірою. Отже, якщо Ви бажаєте нової віри, вона у Вас є. Якщо бажаєте віри в природу й у її стихії, — виходить, Ви бажаєте не нової, а відродження старої-престарої віри. Дивіться, як точно говорить про це апостол Павло в Посланні до Галатів: Так і ми, поки були малолітніми, були поневолені стихіями світу; але коли прийшла повнота часу, Бог послав Сина Свого (Єдинородного), Котрий народився від жінки, підкорився закону... Нині ж, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога, навіщо повертаєтеся знову до немічних та вбогих стихій і хочете ще знову себе поневолити їм? (Гал. 4: 3-4, 9). Чи бачите, куди йдете?

Тисячоліттями жили наші темні предки в пітьмі язичництва, у рабстві матеріальних начал природи. Ледь ми встигли вирватися з пащі матерії до висот духовного Божества й до свободи дітей єдиного Бога життя, Ви хочете повернутися зараз назад і знову відтіснити нас у морок і рабство! Що таке природа, якщо не творіння Боже? Що таке, якщо не тендітний очерет поруч із всесильним Богом? І Ви хочете відірвати своє життя від Нього й прив’язати його до слабкого очерету! Що більше: горщик чи гончар? Ви цінуєте горщик більше від гончара! Це походить від короткозорості й страху.

Ви злякалися всесвітнього пилу й вітру, який носить його, і в страху хочете поклонитися йому за прикладом своїх давніх предків-язичників. Невже не бачите, що навіть людський дух показав себе сильнішим за природні стихії, а наскільки ж сильніший Дух Божий? Навіщо ж Ви тоді хочете кинути людський дух під ноги матерії? Хіба може бути пан рабом служниці?

Відкиньте недостойні й нікчемні думки слов’ян-язичників. З такими думками вони були дикунами й залишилися б дикунами ще тисячі років. Так само як метелик знову не стане гусеницею й не повернеться в оболонку, з якої вилетів, так і нам нема повернення в зотлілу оболонку давньої язичеської віри.

Хай просвітить і освятить Вас Христос.

Лист 171

лікареві Т., про дію Промислу

Пишете про те, що давно помітили дію Божого Промислу у своєму житті. Ви бачите його не тільки в значних або важких подіях Вашого життя, але й у зовсім невеликих й, на перший погляд, незначних. Ви наводите приклад, який я, з Вашого дозволу, представлю тут. Вас хотіли зняти з посади, яку Ви займали багато років, але Ви від усього серця молилися, і все закінчилося тим, що Вам було дано більш високе призначення. Ви наводите й інший приклад, який може бути корисним всім читачам цієї книги.

Ви зі своїм маленьким сином збиралися в дорогу. Сусідка вмовила Вас взяти з собою зимове пальтечко, щоб передати її синові. Проти своєї волі й не бажаючи з нею сперечатися, неохоче взяли Ви на себе цей поштовий обов’язок. Після декількох годин їзди погода змінилася й різко похолодніло. Ваш хлопчик сильно змерз. Ви згадали про пальтечко, яке дала Вам сусідка, розгорнули його й накрили ним свого хлопчика. “Милостивий Господи, — вигукнули Ви тоді, — яке далекоглядне око Твоє і яка велика милість Твоя до нас, недостойних!” — і з відчуттям подяки Богу й внутрішнього сорому перед тією матір’ю Ви з дитиною благополучно добралися до місця призначення.

Професор Михайло Пупін, наш славний земляк і вчений, опинившись в Америці, багато розповідав про те, як всюди у своєму житті він бачив перст Всемогутнього. Великий поет і владика Петро Негош постійно відчував себе “під впливом таємного Промислу”. А псалмоспівець, перераховуючи всі благодіяння Божі до свого народу, вигукує: Прийдіть, послухайте, усі, що боїтеся Бога, я розповім, що Він душі моїй учинив (Пс. 65 16).

Мир Вам і Вашому дому.

Лист 172

якомусь ремісникові, про істинне панування

Запитуєш мене, як тобі зробити свого сина паном? Щоб “не мучився він так, як я мучився все своє життя, а я багато страждав і мучився, але зберіг віру й благочестя”, — так ти пишеш.

Чоловіче Божий, дійсно, ти справжній пан, тому що в християнському смислі справжній пан той, хто зберіг панську душу у всіх випробуваннях і стражданнях; а в світському, язичеському сприйнятті паном вважається той, хто щодня піддає свою душу небезпеці зовнішнього панування – владою, багатством і славою. Істинне ж панування в нас, а не на нас. Забезпеченість при ледарстві — гарантія загибелі душі й розкладання особистості.

У нашому домі було два плуги: один чистий і блискучий, а другий іржавий і тьмяний. Мій дядько мав звичай називати той чистий і блискучий плуг — “пан плуг”. “Сьогодні ми з паном плугом ідемо орати, — говорив він, — а ту іржу залишіть, хай іржавіє”. Служінням досягається справжнє панування, сяйво душі й краса характеру. Я прийшов бути вам слугою, — сказав Господь апостолам . І вчив їх бути слугами на землі, щоб зберегти панську душу й панувати на небесах. І апостоли були чистими й світлими, як плуги; з їхньою допомогою Господар всесвіту обробив світ і засіяв благородним насінням небесного панування й Небесного Царства. Справжній пан той, хто має панську душу й панський характер; хто зберігає в пам’яті своє панське небесне походження; хто проводить свій короткий земний вік не в ледарстві, а в прославлянні Бога й спасінні своєї душі й ближніх; хто в багатстві відчуває себе жебраком, а в убогості — багатим в Бозі; хто все із вдячністю приймає, зі сподіванням терпить і хто з вірою вмирає; хто, за словом апостола Павла, добросердствує у немощах, в образах, у потребах, у гоніннях, в утисках за Христа (2 Кор. 12, 10).

Всі, хто, залишивши примарне земне панування, пішли за Христом, — пани Божії, дворянство Христове, аристократія небесна.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 173

американцеві К., про те, кому потрібно вірити

Ви описуєте, як хтось із Ваших співгромадян, назвавшись ученим, збирав у всіх, і у Вас, гроші, щоб виготовити крила для кожної людини. Люди повірили йому й довірливо віддавали гроші, поки той “учений” на якихось невидимих “крилах” не зник з вашого міста. “Не знають люди сьогодні, кому й у що вірити”, — так закінчуєте Ви свій лист. І тут деякі хрещені люди запитують: у що вірити? На це питання буде легко відповісти, якщо спочатку ми визначимо, кому ми віримо.

Ми віримо тому, хто проявить три якості: правдивість, знання й любов. І діти вірять своїм батькам, тому що вони впевнені в їхній правдивості, знанні й любові. І ми віримо Христу — Синові Божому, тому що переконані, що Він — Істина й що Він любить нас. Вірте Мені, — говорить Він учням . І учні залишили все й пішли за Ним, тому що вірили. Ми віримо візникові, коли просимо його в темряві, щоб він відвіз нас додому; віримо незнайомому шинкареві, що він не отруїть нас і нагодує; віримо незнайомому гостеві, якого приймаємо на нічліг, що він не вб’є й не пограбує нас; віримо пастухові на роздоріжжі, який вказує нам дорогу; віримо випадковому жебракові, що він дійсно бідний, і подаємо йому милостиню. І сотням інших незнайомих людей віримо, хоча не маємо доказів їхньої правдивості, їхніх знань, а тим більше – любові до нас.

Усе наше життя засноване на вірі. Якщо Ви знищите цю віру, Ви паралізуєте все людське життя. Якщо ж ми щодня віримо знайомим і незнайомим, як же нам не вірити Христу, у Якому не було неправди і Який підтвердив Своє знання ділами й чудесами й засвідчив Свою любов до нас хресними муками й смертю? А якщо віримо Йому, нам легко повірити в усе, що Він сказав, відкрив, заповів і обіцяв. Як і в будь-якім іспиті віри, від повсякденних і звичайних речей і до віри в небесні таємниці, людина повинна запитати колись: кому вірити? І тільки потім — у що вірити?

Благословення Христове Вам і Вашій домашній церкві.

Лист 174

скупому панові, про церковний блиск

Ви дивуєтеся, чому Православна Церква дозволяє такий блиск і розкіш у храмах: дорогоцінні ікони, срібні лампадки, золоті потири, парчеві одежі й інші дорогі предмети. Тому, що хоче цим убогим земним сяйвом нагадати нам про вічне небесне сяйво;

щоб відвернути людей, хоча б ненадовго, від їхньої земної злиденності й нагадати про інший світ, про небесну батьківщину, про Царство вічної радості й блаженства;

щоб показати їм, наскільки це можливо на землі, зримим і символічним видом ту благоліпність і багатство, якою буяє духовний світ і якою повинна буяти душа християнина, ув’язнена в тіло, так само як це сяйво ув’язнене всередині кам’яних стін храму. Але все це тільки загальне нагадування. Тим часом кожен із церковних предметів, згідно зі своєю формою, кольорами, малюнком, має в православній традиції своє особливе значення. Разом і окремо символічно вони виражають вчення Христа про шлях до спасіння, обітниці Христа або якусь із таємниць Царства Небесного.

Ви б хотіли все це перетворити в хліб і з’їсти! З’їмо, і що тоді? Якщо тіло з’їсть і духовний хліб, що залишиться душі? Хіба ви не чули, що безбожники в Росії все перетворили в хліб і з’їли й все-таки голодують, і так голодують, як не голодували із часів Аскольда й Дира? Не хлібом єдиним живе людина, але й духовним хлібом. А всі предмети у святому храмі призначені в їжу духовну людським душам.

Вивчіть християнське вчення: воно для нас, земних мандрівників, важливіше за будь-яке інше вчення й науки, і Ви це зрозумієте, а зрозумівши, зміните напрям думок.

Мир Вам і благословення.

Лист 175

тому ж, про церковну розкіш

На мій лист Ви відповідаєте новим питанням: “Хіба Христос потерпів би таку розкіш у храмі?”. Звичайно. Терпів її тоді, потерпів би й зараз. Тоді в Єрусалимі був храм Соломона, рідкісне в усьому світі чудо архітектури й багатства. На оздоблення цього храму пішло більше золота й дорогоцінного каміння, ніж на всі балканські храми, разом узяті. Весь храм Соломона був викладений золотом: і його вівтар, і стіни. Христос багато разів заходив до цього храму, але жодного разу Він не висловив Вашої думки про те, що все це потрібно перетворити на хліб і з’їсти. Він пророчив загибель цього храму, і храм загинув, але не через золото, яке знаходиться в ньому, а через бруд в людських душах.

Мене тішить, що Ви проявляєте милосердя до бідних, але я б ще більше радів, якби Ви проявляли його за рахунок свого майна, а не чужого. У жодному разі я не хотів би Вас бачити по один бік з Юдою. Знаєте притчу, як Юда хотів здатися милостивішим від Христа? Прочитайте дванадцяту главу Євангелія від Йоана. Там говориться про те, як якась жінка прийшла до Христа, взявши фунт нардової чистої дорогоцінної оливи, і помазала ноги Ісуса. Юда, котрий невдовзі зрадив свого Вчителя за срібняки, розсердився й вигукнув: Чому б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати бідним? На це благий Господь, Який прийшов життя Своє віддати за вбогих, відповів: бідних завжди маєте з собою, а Мене не завжди .

Послухайте ж, що я Вам скажу: якщо б ми завжди мали зі собою Христа, не було б серед нас бідних. Ті, хто має з собою Христа, жертвують Церкві все те, що ви називаєте “розкішшю”. Вони подають і бідним. Любов до Христа надихає їх на дві жертви — на жертву своїй церкві й на жертву своїм бідним братам. А ті, хто не має Христа, не мають і вбогих. Вони хотіли б взяти в Церкви й віддати вбогим тільки тому, щоб не давати своє й щоб злиденні не докучали їм. Ось істинна причина подібних думок, яка носить маску чесноти.

Лист 176

І., про непояснене страждання

Ви нарікаєте на гірку долю своєї племінниці. Пишете, що її страждання незрозумілі для Вас. Її чоловік, чиновник, заразився ганебною хворобою й помер у лікарні для душевнохворих. Вона заразилася від свого чоловіка й тепер теж потрапила в божевільню. Ви, знаючи її як шляхетну й благочестиву жінку, дивуєтеся, як всевідаючий Господь міг допустити такий шлюб і взагалі такі жорстокі страждання безневинній істоті?

Якщо Ваша родичка дійсно благочестива й добра, тоді, звичайно, вона страждає безвинно. Тоді, можливо, варто шукати причину в гріху її батьків, бо сказав Всевишній, що прощає провину й злочин і гріх, але не залишає без покарання, карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до третього й четвертого роду (пор.: Вих. 34: 7). Ви на це відповісте так, як зазвичай кажуть: “Але чому ж діти страждають за гріхи батьків?”.

Запитаю і я Вас: а як би інакше Господь зупинив людей від гріха, якби не переносив покарання за гріхи батьків на дітей? І наш народ з досвіду знає, що діти страждають за гріхи батьків. Тому так часто звучить застереження тим, хто збирається лжесвідчити або зробити якесь зло: “Подумай про дітей!”. Цей біблійний досвід закріплений і у звичайному людському законодавстві в тому розумінні, що діти позбавляються майна за злочини батьків. Страждає репутація в суспільстві й не тільки дітей, але й онуків, і правнуків. Недавно стався такий випадок: якийсь чоловік хотів одружитися з дівчиною, але, коли дізнався, що її батько сидів у в’язниці, скасував заручини.

Але не треба впадати у відчай через це, тому що ні в чому нема сліпої фатальності. Милостивий Господь може припинити покарання дитини, якщо вона істинно покається й звернеться до Нього, до Отця Небесного, про прощення. Мати святого Фанурія71 була злою жінкою, але покарання не впало на сина за гріхи матері. Його не те що не покарали, але став він святим, бо постійно молився за матір. Моліться й Ви за батьків Вашої родички. Коли Господь прощає померлих грішників, тоді їхні гріхи не лягають на плечі нащадків. У цьому й полягає смисл церковних молитов за померлих, щоб Господь простив їхні гріхи й щоб покарання не впало на їхніх дітей.

Лист 177

невідомому, про головну руйнівну догму

Ти не пишеш нічого про себе, хто ти й чим живеш, лист підписав: “безбожник і справжній патріот”. Говориш, що ти приймаєш основну догму російських безбожників про неіснування Бога, а все інше, що вони проповідують, відкидаєш і вважаєш себе справжнім патріотом. Нещасна людино, хто завів тебе на цей слизький шлях, на якому неможливо не впасти? Бо хто втримає тебе й поверне на висоту, з якої ти зірвався в прірву? Ти втратив віру – отже, ти перервав нитку, яка зв’язує тебе з Богом, ти простягнув руку сатані й думаєш, що зможеш втриматися там, де захочеш.

Російські безбожники послідовні у своєму злі, а ти непослідовний. Відкидаючи Бога, вони відкидають і всі інші цінності: шлюб, батьківщину, душу, совість, моральність. А ти, відпавши від Бога, сподіваєшся зберегти все інше. Неможливо прийняти їх головну руйнівну догму, яка спричиняє руйнування всіх рівнів життя, і зберегти те, що ти хочеш зберегти.

Ти повинен вибирати: або не ступати на їхній небезпечний шлях, або падати з ними в безодню. Якби Бога не було, як стверджують вони в безумстві, то люди були б просто випадково створеною купою гусениць, яких, на їхню думку, потрібно перед смертю добре відгодувати. Ця їхня друга догма — відгодувати всіх однаково перед жнивами смерті. Бо, не вірячи у всемогутнього Бога, вони вірять у могутність смерті. Тому, коли вони говорять про “земний рай”, в дійсності говорять про трапезу, організовану для смерті.

Знай: той, хто в розумі й серці відкидає Бога, відчуває себе раптово звільненим від всіх зобов’язань, позбавленим всіх надій, затьмарюється розумом і серцем. Він легко виправдовує вбивство й самогубство; шлюб для нього — комедія, любов до дітей — дурна сентиментальність, любов до батьківщини тим більше, дружба — просте співробітництво. Бо весь світ для них — кошара без пастиря, а життя — випадкова земна цвіль. Все це слідує за зреченням від Бога.

А ти до чого додумався? “Безбожник і справжній патріот”! — важко країні з такими патріотами, а народу з такими сліпими вождями! І погибель беззаконних побачиш, – говорить пророк (Пс. 36: 34). Хіба ти ніколи не бачив такого раніше? Або не чув, що буває з безбожниками? Розтрощить, бережися, розтрощить Всевишній безбожників, як розтрощують глиняну посудину, — говорить великий Ісая (порівн: Іс. 30: 14). А тому бережи своє життя й розум. А зберегти їх можливо тільки за допомогою Дароподателя життя й розуму.

Лист 178

адвокатові Симі М., про Каїнів страх

Вас дивує страх братовбивці Каїна, що хтось може його вбити, у той час як на землі більше нікого не було. “Кого боявся Каїн? — запитуєте Ви. — Було два брати: один убив іншого, вбивця залишився живий, хто ж міг його вбити?”. Але насамперед згадайте: були живі їхні батьки, Адам і Єва. Хіба батько не міг помститися за свого праведного сина Авеля? Потім народився третій син, Сиф. Сиф народив Еноса, Енос народив Каїнана, Каїнан – Малелеїла, який народив синів і дочок, серед яких народився й Яред, що теж народив синів і дочок і серед них Єноха, а Єнох народив Мафусала й інших синів і дочок, Мафусал народив Ламеха, Ламех народив Ноя й інших синів і дочок. Як же Ви кажете, що нікому було вбити Каїна? І сам Каїн мав потомство. Каїн народив Єноха, Єнох народив Ірада (Гаїдада), Ірад народив Мехіаеля (Малелеїла) . Жінки тут не згадуються, а тільки чоловіки, як носії й провідники життя, але очевидно, що Каїн мав і жіноче потомство. У ті часи люди жили по кілька сот років. Їхня старість наставала близько тисячі років, як зараз вона настає в нас до ста років. Каїн, живучи кілька сотень років, мав змогу бачити кілька поколінь, які походили від Адама. Отже, було кому вбити Каїна і йому було кого боятися. Але Творець нікому не дозволив убити його, а покарав його, прирікши на довічний страх протягом кількох сотень років. Заслужена відплата за перше братовбивство і ясне застереження братовбивцям всіх часів!

Є ще одна причина, з якої Каїн не був убитий. У ті часи не було писемності, й нікому було залишити письмове свідчення про злочин Каїна для наступних поколінь. Отже, Каїн повинен був залишитися жити, щоб виросло кілька поколінь, яким він сам свідчив про свій злочин.

Похвально для Вас, що, незважаючи на свої обов’язки, Ви читаєте Святе Письмо, цю Книгу життя, у якій ясно прокреслені шляхи правди й неправди, спасіння й загибелі. Ті, хто зневажає цю книгу, нехтують власним життям.

Мир Вам і спасіння від Господа.

Лист 179

одній благочестивій душі, про найважливішу вправу

Ти розумієш віру як вправляння в добрі, і правильно розумієш. Твої вправи колись стосувалися молитви, посту й милостині. Вірно, всі вони важливі. Піст, молитва й милостиня є практичним вираженням віри, надії й любові. У них ти виявляєш відданість волі Божій. Виконанням кожної із заповідей ти виявляєш відданість Божій волі. Відданість волі Божій – душа всього нашого діяння, не тільки духовного, але всіх наших думок, відчуттів і дій – одним словом, всього нашого життя. Бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Отця, що послав Мене, (Йн. 6: 38). А в переддень Свого страждання в кривавому поті Він звертається до Отця, говорячи: хай буде воля Твоя .

Є багато християн, які намагаються виконати весь закон Божий, але при цьому нема в них повної відданості Божій волі. І, коли приходять страждання, нарікають на Творця свого. Тим вони виявляють, що нема в них відданості Богу й віра їх неглибока, а всі діла віри зводяться до людських розрахунків. Тому знай, що вправляння у відданості волі Божій важливіше за всі наші духовні вправи. На порозі кожного дня говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І на порозі кожної прийдешньої ночі говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. Ідучи на роботу й приходячи з роботи, знову те ж говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І коли ти здорова, і коли здолає хвороба, говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І нарешті, коли проб’є неминуча година й ти віч-на-віч зустрінешся з Ангелом смерті, скажи сміло: “Хай буде воля Твоя, Отче мій і Боже мій!”.

Лист 180

візникові К., про божевільну клятву

Ти сидів у компанії, ви випивали. Зайшла мова про якусь благочестиву людину з вашого містечка, яка не подобалася нікому з вас, підпилих людей. Тоді ти, розпаленілий від вина, стукнув об стіл кулаком і заприсягся, що на вулиці на очах у всіх даси цій людині ляпаса. Коли ж протверезів, покаявся в даній клятві. Зараз тобі соромно перед твоїми приятелями, але що робити з клятвою? Ти запитуєш, чи є гріхом порушити клятву.

Чи знаєш притчу про царя Ірода, як він у сп’янінні перед гостями заприсягся одній танцівниці виконати все, що вона забажає? Танцівниця зажадала голову пророка Йоана; цар, почувши, засмутився, але заради клятви й заради тих, хто був з ним, наказав дати їй, що вимагає. І так Ірод обтяжив душу свою вбивством праведника. Якби він більше боявся Бога, ніж своїх співтрапезників! Його ім’я не залишилося б проклятим на всі часи.

Христос учить нас, що раніше сорому людського потрібно мати страх Божий (див.: Лк. 18: 2). Бо, хто не має страху Божого й соромиться людей, той заради людей посоромиться Бога. Страшна доля призначена роду цьому, перелюбному та грішному, що посоромився Бога . У житті часто бувають моменти, коли людині доводиться вибирати між страхом Божим і соромом перед людьми. Ти зараз стоїш перед таким вибором. Вибери зараз і назавжди страх Божий і не згрішиш. Люди висміють тебе, але будеш виправданий перед Господом.

А клятва? Свою божевільну клятву висповідай священикові й прийми покуту. А в майбутньому ухиляйся від тих, хто відвертає тебе від страху Божого й закону Його.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 181

незнайомій людині, про допомогу Божу

Ви пишете мені з Франції. Добиралися Ви довго, морем і сушею, у дорозі сильно занедужали й були близькі до розпачу. “Я їхав сам, — пишете Ви, — і ні до кого було мені звернутися, так я й не хотів цього, тому що знаю людську неміч. Одна надія була в мене – на Господа. Я звернувся до Нього, і Він допоміг мені. Якось уночі я сердечно молився Йому, і Він почув мою коротку, але щиру молитву. На подяку посилаю Вам триста динарів: віддайте їх бідним або використайте на потреби церкви. Розподіліть їх так, як вважатимете за потрібне”. Я отримав Вашого листа і пожертвування й виконав Ваше прохання. Господь хай відплатить Вам за Ваше милосердя.

Ніколи не залишайте молитву, і Господь не залишить Вас. Молитвою ми визнаємо свою неміч і силу Божу. Молитвою ми підносимо Господа на належне Йому місце, а людину применшуємо. Люди, що не знають молитви, порушують істинний порядок, вони підносять себе й принижують Бога. Це властиво немолитовним людям. Досить короткої розмови з ними, щоб побачити, на якій висоті вони тримають себе й на якому приниженні Бога. Де нема молитви, там панує гордість. Гордість як надута куля, що лопається від одного дотику голки. Від найменшого уколу гордість перетворюється в розпач. Розумна людина завжди покірна, а покірний саме в смиренності здобуває розум. Коли смиренна людина шукає допомоги в людей, насправді вона шукає її від Бога. І, коли звертається до лікаря, вона молиться про допомогу до Бога, бо знає, що Господь допомагає опосередковано або безпосередньо; або відразу, без допомоги людей і предметів, або за допомогою людей і предметів. Вам Він допоміг безпосередньо. Праведного Йосипа Він рятував через людей – єгипетських купців. У всякому разі, допомагає тільки Бог, і ніхто інший. Допомога моя від Господа, який сотворив небо й землю, – говорить псалмоспівець .

Від Бога Вам здоров’я і спасіння.

Лист 182

Милії Д., про самодостатню віру

Ви говорите, що вірите в Бога й вважаєте, що цього досить. Але й біси вірують, та тремтять, – говорить апостол Яків . А Вам, людині, слід мати щось більше, ніж просто віра. Припустимо, хтось винен Вам п’ять предметів, а поверне тільки один, хіба Ви не розгніваєтеся? І Творець чекає від Вас п’ять предметів, а Ви пропонуєте тільки один. Ось ці п’ять предметів:

віра в Бога;

пізнання любові Божої;

пізнання волі Божої;

пізнання діяння Божого;

пізнання суду Божого.

Просто до віри Ви могли прийти як язичник: споглядаючи природу, зробити висновок, що кожне твориво повинно мати Творця. Але все інше без Христа і Його Євангелія розумінню язичника недоступне, тому що в Христі явилася любов Божа до людини.

Через Христа відкрилася людині воля Божа, тобто те, що Господь чекає й хоче від людей. Христос явив дію Божу у світі й у житті людини. Христос відкрив і суд Божий ділам людським, і те, як Він буде судити світ наприкінці часів.

Якщо Ви вважаєте, що досить тільки віри в Бога, я запитаю Вас: як Ви дізнаєтеся про те, що потрібно робити для спасіння душі? Євнух ефіопської цариці, увірувавши в єдиного Бога, поспішив до Єрусалима, щоб запитати апостола Пилипа, що йому потрібно робити, щоб спастися (див.: Діян. 8: 26-39). А як же Ви дізнаєтеся, як Вам наблизитися до Того, у Кого віруєте? Що добро, а що зло? Як Вам утвердитися в добрі, а як уберегтися від зла? Як Ви дізнаєтеся, що Господь чекає від Вас і яку винагороду Вам готує? Хіба скаже Вам безсловесна природа, як молитися Богові й що просити в Нього? Про все це біси не запитують, бо не бажають спасіння.

А оскільки Ви хочете спастися, то повинні запитати й пізнати істинну віру в правдивого Бога й про те, що ця віра за собою тягне.

Отже, самої тільки віри недостатньо, і знати, що Спаситель світу приніс людям і що хоче від них, необхідно. А якщо було б досить тільки мови природи й тільки віри, тоді й прихід Сина Божого в світ був би не потрібний, а Його хресні страждання безглузді. Тому, поки смерть не спіткала Вас, поспішіть оповити мертвий кістяк своєї віри в плоть і життя.

Господь хай допоможе Вам!

Лист 183

фабрикантові С. С., про душевну порожнечу

Ти покинув своє рідне місто зовсім молодим парубком. Майже сорок років прожив на чужині. Працював на фабриці, що виробляє щітки, і згодом став її власником. Ти прагнув розбагатіти й розбагатів. Женився, овдовів. Господи, як багато днів у тих сорока роках, і в кожен з цих днів ти уявляв собі, як буде чудово, коли ти повернешся на батьківщину, до своїх старих друзів і почнеш направо і наліво робити добрі справи, на диво всьому місту! У далеких краях все було ненависним тобі, і тільки спогади про батьківщину й близьких зігрівали душу. Нарешті прийшла бажана година, ти все продав і повернувся додому.

Але, на жаль, яке розчарування! За сорок років померло багато твоїх друзів і рідних. Усюди незнайомі люди, чужі обличчя, новий народ. Шукаєш старі будинки — їх більше нема. Стукаєш у двері давніх друзів — незнайомці відчиняють тобі й з подивом говорять, що не знають тих, про кого запитуєш. Знову ти на чужині! Знову серед чужих! Знову порожнеча, гірше тієї, що була в розлуці з батьківщиною. Твій караван відійшов, а іншого не видно. У душевному сум’ятті вийшов ти з міста, сів на пагорбі й заплакав: “Куди тепер? Кому я належу? Де моя земля, де батьківщина?”.

Належиш ти граду небесному, вишньому Єрусалиму, землі обітованій, Батьківщині Небесній. Там знайшов пристановище твій караван. А ти пристань до нового каравану й радій, бо й він прямує тією ж дорогою до тієї ж мети. Сорок років твоя душа повнилася примарами, тому зараз вона порожня. Наповни її зараз, якщо не зробив цього раніше, непроминущим і безсмертним. Наповни її Богом, Творцем твоїм. Вір Богові, вір Христові. Роби добро, яке ти хотів робити, роби всім і не чекай визнання людського, а шукай милості Божої. І нові городяни полюблять тебе, так само як любили тебе ті, котрих більше нема. Бо й вони сумують і страждають і чекають добра. Чекають справжньої доброї людини. Стань їхньою знахідкою, хай радіють.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 184

Томі С., про “долю”

Ось виповнилося Вам вісімдесят років, а Ви все ще міцні й молоді духом. Багато, багато разів смерть дивилася Вам у вічі, але завжди якимсь дивом минала Вас. І тому Ви запитуєте мене, чи є доля і як Православна Церква розуміє волю долі.

Якщо під долею розуміється сліпа випадковість або фатальність, Церква рішуче не приймає, заперечує існування такої долі. Церква все обґрунтовує розумом, від розуму й через розум. Вона нічого не приписує випадковості або сліпій фатальності, але все пояснює Промислом всесильного й всевидючого Господа, що виходить із вищої доцільності й характеру таємних помислів, почуттів і дій людини. Саме слово “доля (судьба)” походить від слова “суд”, у цьому випадку суд Божий. Я згадую, о Господи, Твої присуди споконвічні – і утішаюсь, – говорить псалмоспівець . Тобто пам’ятає, як Господь нагороджував праведників і карав грішників ще в цьому земному житті. І знову говорить: я присудів твоїх боюся. Я творив суд і справедливість, – гнобителям моїм мене не видай . У слов’янському тексті скрізь замість слова “доля” стоїть “суд”. І ми часто говоримо: “Як розсудиш це?”, що значить — “Як ти думаєш?”.

Отже, доля – це думка Божа про все, що відбувається, але не така пасивна й немічна, як людська, а активна й вирішальна. Хтось збирався вранці поїхати в найближче місто, але вночі спіткала його смерть і перенесла в далекий небесний град. І кажуть люди: така його доля. Хтось покохав дівчину, а довелося оженитися на іншій, знову говорять: доля! Хтось ховався в тилу, але наздогнала його куля в укритті — доля! Тільки доля прозірлива, а не сліпа, від Бога Мислителя й Промислителя, Який усьому знає причину. Той, хто говорить “сліпа доля”, сповідує нерозуміння причини й змісту подій. Без милостивого й праведного Господа не відбувається нічого.

За словами Спасителя, і птиця небесна не впаде на землю без волі Отця вашого. У вас же волосся на голові все полічене (пор.: Мт. 10: 29-30). Таким чином, нічия доля не випадкова й не сліпа, але розумна й промислительна. І така доля допомогла Вам багаторазово уникнути близької смерті й пережити суддів, які підписували Вам смертний вирок.

Від Господа Вам многії літа й спасіння.

Лист 185

новому утопістові, про іноземних туристів

Вас обурює, що не будуються дороги на Дурмитор (одна з гірських вершин Чорногорії. — Перекл.) для відвідування його іноземними туристами. Ви непокоїтеся за туристів? Якби Ви піклувалися про народ, про більш зручніші дороги для нього, я б Вас зрозумів. Але коли я почув таку причину будівництва дороги на сивоволосий Дурмитор, то почервонів зі сорому. Ви хочете “залучити іноземців” у Чорногорію, щоб вони “залишали тут свої гроші”! За що? За кілька днів блукання очима по гаях і галявинах, де благочестивий народ століттями пасе свої білосніжні отари, які годують його? Слухаючи таке, повірте, я б охочіше говорив з небіжчиком, ніж з живим. О святий Петре Цетиньський, який першим розбив військо Бонапарта, що б ти сказав на це?..

Ви ж цілком серйозно й науково міркуєте, що “депресія актуальної кризи може редукуватися до мінімуму елевацією свідомості про туризм і конструювання сучасних шосе й комфортабельних готелів...”А простіше говорячи, позичимо грошей, кинемо чужі мільйони на будівництво доріг і готелів і, схиливши голови, будемо чекати іноземців з повними кишенями, щоб отримати чайові з цих кишень.

Невже цим жити будемо, чоловіче? Краще не жити зовсім. Хіба такою була святосавська ідея, що вела нас від Косова через стільки могил, темниць і мук до звільнення? Наша земля для нас прекрасніша за всі інші країни. І прекрасна вона для нас не тільки видимою красою, але тою, котру народ створив і оспівав. Це краса великих душ, великих характерів, великих зіткнень правди й неправди, великих моральних перемог. Ось у чому головна краса нашої землі. Вона піднесеніша за всі наші гори і біліша за сніги на їхніх вершинах. Але не на цю красу іноземні туристи будуть викидати гроші. Чи знаєте Ви, шляхетний пане, яку отруту більшість з них загортає у свої банкноти? Ви чули про отруту, на ім’я “розгнузданість”? Чи знаєте Ви що-небудь про психологію юрби? Особливо на чужому ґрунті? Людська юрба в чужій країні завжди безсоромна. Якщо ми будемо приймати іноземних відвідувачів як гостей, то це природно. Тоді ми залишимося вірні своїй традиційній гостинності, що німбом світиться навколо душі нашого народу. Наша відома всім гостинність заснована на головному документі християнської віри, на Святому Письмі; Христовий апостол так наставляє вірних: дбайте про гостинність (Рим. 12: 13). І знову повторює: Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, вчинили гостинність Ангелам (ВР. 13: 2).

Але ми ніде не знаходимо слів про рятівну користь від цих прибульців. Правду кажучи, ми бачили від них більше шкоди, нерідко й матеріальної. Вони вимагають будівництва дорогих шосе й безплатного проїзду. Вони посилаються на рекомендації офіційних осіб, чим бентежать наших чиновників. Вони звертаються в офіційні органи або до торговців і безсоромно просять у них матеріальної підтримки. Звичайне виправдання: “Ми вже писали додому, щоб нам надіслали грошей, і ось-ось отримаємо!”. І наш довірливий народ дає, дає, як незаможним і потерпілим, не роздумуючи й не перевіряючи. Дає як таким, що потрапили в біду, а не як туристам і не як спасителям, які врятують нас, на Вашу думку, від бідності. Бо бідність бідністю не зціляється.

Тому не будемо переживати за туристів, які рвуться на Дурмитор, але будемо триматися “плуга й Бога”, як сказав один наш талановитий земляк.

Лист 186

вдові Д., про перемогу над злом

Є тільки один спосіб перемогти зло, і Ви успішно його випробували. Своєю чесною працею Ви утримуєте себе й чотирьох дітей. Але ось Ви не змогли оплатити за житло, і хазяїн прийшов описувати речі. Діти плакали, Ви завмерли в страху. Коли хазяїн зрозумів, що всіх речей не вистачить, щоб покрити борг, він став страшно кричати на Вас. Тоді Ви зняли з шиї намисто, пам’ять про чоловіка, його подарунок на вінчання, дістали годинник, що його Ваш батько заповів старшому синові. “Візьміть і це”, - сказали Ви хазяїнові. Серце його стрепенулося: бо ж він теж людина. І він пішов, бурмочучи: “Живіть, коли зможете, заплатите”.

Ви вчинили, як заповів Христос: не протився злому . Подібне відбулося під час австрійської окупації в селі Сібниця. Жив там один Божий чоловік, дядько Фоджа. Коли солдати хотіли спалити його будинок і наказали йому винести з будинку свої речі, він не пішов у будинок, а приніс із повітки дрова. На питання солдатів, навіщо він це зробив, він покірно відповів: “Щоб допомогти вам підпалити будинок”. Здригнулося серце окупантів: бо ж і вони люди. Вони розвернулися й пішли. Залишився непошкодженим будинок людини Божої.

Благословення Боже Вам і Вашим дітям.

Лист 187

Братству святого Стефана, про Благий день.

З Різдвом Христовим, чада Божі! Ось і настав Благий день. Наш народ називає Благим днем кожне велике церковне свято. Різдво — перший християнський Благий день, що освітив своїм світлом дітей Адама й вніс радість у їхні душі, перший солодкий день після багатьох гірких днів безбожництва.

Різдво — Благий день насамперед через те, що в цей день прийшов у світ благий Цар. Міста вписують у кам’яні літописи будівель і пам’ятників дні, коли відвідували їх земні царі. А ми впишемо в серця свої день відвідування Царя Небесного. Дерево зотліє, камінь зруйнується, а те, що зберігається в серці, переборе смерть і заручиться з вічністю. Святі люди згадують ім’я Царя Христа так само природно, як дихають. Коли звірі розтерзали святого Ігнатія в Колізеї, серце його знайшли непошкодженим, і на ньому були начебто вирізані дві букви І(сус) Х(ристос).

Різдво — Благий день і через виявлене Христом життя вічне. До цього дня лише крихти падали в світ, щоб нагадати людям про трапезу небесного життя. Люди жадібно хапали їх, не знаючи, ні звідки, ні від Кого вони. Христос прийшов у світ, щоб відкрити людям трапезу життя, яка триває вічно, й покликати їх на вічний бенкет. І кожен, хто прийняв запрошення й повірив Непогрішному, починав відчувати голод повноти життя, голод Божественної рясної трапези життя. Коли святому мученикові Зіновію72 запропонували вибирати між життям і смертю, він відповів: “Життя без Христа не життя, а смерть, а смерть заради Христа не смерть, а життя” (Пролог, 30 жовт.).

Різдво — Благий день і через явлену в Христі любов. Дивіться, яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися й бути дітьми Божими, — пише той, хто бачив Христа (1 Йн. 3: 1). До явлення Христа людський рід не знав про любов Отця до дітей і дітей до Отця. Але з народженням у нашому світі Сина Божого Єдинородного відкрилися людські очі на єдиного Отця Небесного й на Його, до тієї пори непізнану, любов небесну. Чи не цією небесною любов’ю була зігріта свята великомучениця Катерина, коли відкинула земний царський вінець і прийняла смерть через усікновення голови? І скільки мучеників услід за нею пішли на смерть, скидаючи оболонку плоті, немов старий одяг.

Нарешті, Різдво — Благий день, бо з явленням Сина Божого — Царя й Слуги, Пана й Мученика, Люблячого і Гонимого, Розп’ятого й Воскреслого — відкрилися людям сила, і мудрість, і благодать, і повнота інших Божественних дарів.

Хай відкриє й Вам Господь зір духовний, щоб бачити всі блага, явлені й принесені нам народженням Сина Божого.

Лист 188

Братству святого пророка Ісаї: “Ісає, торжествуй!”

Чому цей піснеспів співається при вінчанні й при переломленні славського хліба? Думаю, що зміст його Вам відомий. Так радіє пророк Ісая через виконання свого пророцтва. Пророче слово, яке промовив Ісая перед царем Ахазом і всім народом, гласить: ось, Діва зачала і породить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл (Іс. 7: 14). Еммануїл означає “з нами Бог”. По-сербськи це ім’я звучить — Манойло. Народження Христа від Діви й Духа — найсвятіше народження зі всіх народжень, які відбулися на землі. Через нього явилася тайна любові Божої до людей: Господь втілився в людську плоть, щоб спасти людей. А оскільки шлюб призначений для чадородства, то співається пісня: “Ісає, радій”, щоб нагадати нареченому й нареченій про чистоту й святість шлюбу, про Промисел Божий, через який народжуються діти. Щоб чоловік і жінка мали страх Божий і духовне й моральне значення шлюбу ставили вище за тілесне.

Хресна Слава — це церковний звичай нашого народу. Чому при переломленні славського хліба співається: “Ісає, радій”? Думаю, тому, що Христос Себе назвав Хлібом: Я є хліб життя . І ще: Я хліб живий, що зійшов з неба; кожен, хто цей хліб їстиме, житиме повіки (Йн. 6: 51). При переломленні славлячого хліба — хліба земного — Церква поспішає нагадати нам про Хліб життя — про вічно живого Спасителя Христа, нагадати нам про їжу духовну.

В обох випадках у такий спосіб Церква хоче підняти наші думки від тілесного до духовного. У першому — від тілесних уз до уз, які зв’язують душу з Богом, у другому — від тілесної їжі до духовної.

Мир вам і радість від Еммануїла.

Лист 189

Аджему С., про голодного Христа

Бо Я голодував, і ви дали мені їсти, — скаже Господь на Страшному Суді милостивим . Ти дивуєшся, читаючи Євангеліє: коли Господь голодував на землі? Він говорить це не тільки про час Свого тілесного перебування на землі, але про всі часи, до кінця. І не тільки про милостивих людей того часу, але про милостивих всіх часів. Він і нині відчуває голод голодних, як Свій голод. Він голодує в кожному жебракові на землі, у кожній сироті, у кожному знедоленому й знехтуваному. Їхній голод – Його голод. Нехай вони пригноблені світом, але вони Богом обрані, щоб випробовувати серця багатих. Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили . Він, великий і невичерпний, ототожнює Себе із найбіднішими і слабкими в цьому світі, називає їх Своїми братами, щоб пом’якшити серця багатіїв і привести їх до спасіння. Бо за допомогою найслабших Він хоче врятувати найсильніших світу цього. Такий Його шлях спасіння людей. За беззахисними — Його могутня рука. Він хоче, щоб усі залежали один від одного й допомагали один одному. Але той, хто дає, нехай дає зі страхом, начебто опускає в долоню Самому Христу. Той, хто дає, хай подасть заради Христа, а той, хто приймає, хай приймає заради Христа, щоб благословення Боже мали і той, і інший, але більше чує Творець молитву жебрака.

Коли подаєш бідному, скажи: “Помолись за мене Господу Ісусу Христу!”

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 190

молодому спадкоємцеві, про останнє бажання

Пишеш про смерть свого батька. Він був відомою й заможною людиною, мав багато впливових і багатих друзів. Але перед смертю не хотів бачити нікого з них. Він часто просив покликати до нього шевця Крсто. А цей Крсто не мав нічого, крім щиросердечної доброти і чистої віри. Коли він приходив, вмираючий нічого не говорив йому, він просто брав його за руку й мовчки тримав її. Якщо ж приходив хтось із його колишніх заможних друзів, батько тільки махав рукою, щоб той пішов. Ти запитуєш, що це значить.

Це значить, дитя, що людина перед смертю не лукавить. Він не дає лицемірству торкатися його душі. При розлуці з цим світом душа шукає, що є в ньому кращого. А краще — доброта й віра. Твоя бо милість ліпша від життя, — говорить пророк (Пс. 62: 4). Правда, він звертається до Бога. Але доброта Божа світиться й у людині. Схилися над одром умираючого й назви йому імена великих земних царів, завойовників, учених, художників — і побачиш, що нічого, нічого не говорять йому їхні імена. Вони далекі від душі його, як давно забутий сон. Одному вмираючому правителеві розповідали про подібних йому великих людей. Він із зітханням сказав: “Не говоріть мені про тих, кого залишаю, розповідайте про тих, до кого йду”. А інший умираючий, відомий російський князь, грізно крикнув підлесникам, які продовжували лестити йому й у смертну годину: “Досить, минув той час, зараз говоріть про тих, хто кращий за мене!”.

Перед лицем смерті людина щира й насамперед шукає вогника доброти, щоб він освітив, підбадьорив і обігрів її.

Лист 191

богословові К. І., про ворогів віри

Чого ти злякався? На твоє багатство злиденні повстали, а тобі стало страшно? Так завжди було: бідні на багатих косо дивляться. Твоя віра охоплює все: небо й землю, життя й істину, справедливість і радість, світло й Ангелів. А хто не має цього, повстає на тебе, власника скарбів. Якби вони проти себе повстали й хотіли, подібно тобі, стати духовно багатшими, ми б радувалися. Але ні. Вони хочуть, щоб ти став таким самим жебраком.

Різниця між бунтівниками проти матеріально багатих і проти багатих духовно в тому, що перші хочуть відібрати й привласнити, а інші хочуть відібрати й викинути. Першими часто керує нестаток, іноді заздрість, а іншими — завжди сама тільки злість. А злість харчується тьмою невідання й носить своє покарання у власних надрах. Якщо відповідаєш злому ненавистю, подвійно його караєш; якщо боїшся його, себе караєш. Не страшіться ні в чому противників, — учить нас апостол, — це для них є ознакою погибелі, а для вас — спасіння. І це від Бога (Филип. 1: 28).

Всевидячий бачить і тебе, і твоїх ворогів, Він щохвилини дивиться на вас, з ранку до вечора й з вечора до ранку. Пам’ятай про Всевидячого і не матимеш страху. Один мужній парубок писав мені, як він бореться зі спокусами: “Коли я думаю, що Господь зі мною поруч, - говорить він, - анітрошки не боюся ворогів, але варто моїй думці відійти від Бога, страх охоплює мене”. Вівця відчуває себе в безпеці поруч із пастирем. Прихилися ближче до Пастиря доброго, до Христа. Молися Йому, щоб Він не залишив тебе. Молися йому, щоб відкрив зір і серця ворогам віри, щоб прозріли й зрозуміли, що вони вороги тільки самим собі й нікому більше, щоб прозріли й побачили єдине своє спасіння.

Мир тобі від Господа!

Лист 192

невідомому, про Пресвяту Діву

Вас турбує питання, як Пресвята Діва Марія могла народити Сина без батька. Це відбулося не за Її волею, а з волі всемогутнього Господа. Вам залишається запитати: як всемогутній Бог міг сотворити таке чудесне народження? Але це питання буде суперечливим і вже таким, що містить у собі відповідь, як тільки Ви вимовите слово — Бог всемогутній. Таке питання не може виникнути в душі того, хто хоча б почасти здатний уявити собі грізну велич Божу. Той, Хто всесильним словом без чийогось сприяння сотворив цей світ, чудесний світ з бездонним небом і небесними світилами, міг зробити й так, що Пресвята Діва без чийогось сприяння зачала Дитя.

Хіба діти, які народжуються звичним способом, не з волі Божої народжуються? Коли Сарі було сповіщено, що вона зачне, вона посміхнулася зі сумнівом, тому що була стара. І Пресвята Діва, і Йоан Хреститель народжені від бездітних і старих батьків. Чи є хоча б щось складним для Бога? Біблія вчить нас, що і ті, хто народжує, і ті, хто не народжує, залежать не стільки від волі людини, скільки від Божої волі. З Писання ми знаємо, що навіть худоба плодилася згідно з волею Божою, навіть крапинки й плями на вовні овець і кіз залежать від Бога, про це говориться в дивовижній повісті про Якова, Лавана і їхню отару (див.: Бут. 30-31).

У глибині всіх явищ природи присутня духовна надприродна сила й воля. Якби Господь допустив природі робити те, що вона хоче і як хоче, запанували б хаос і божевілля. Усяке народження сповнене небесної таємниці. А те, що Вам здається, що народження Христа від Пречистої — таємниця особливо велика, це тому, що й Сам Христос — найбільша таємниця. Цю таємницю передчувала й Сама Божа Матір, тому й запитала: як же станеться це, коли Я мужа не знаю? На що благовісник Божий відповів Їй — але відповідає і Вам — так: у Бога не залишиться безсилим жодне слово .

Мир Вам від Господа.

Лист 193

якомусь революціонерові, про співчуття

Ви виступили проти багатих, Ви вважаєте, що це сучасно й прогресивно. Але спочатку випробуйте себе. Скажімо, якщо нагода розбагатіти випаде Вам, хіба Ви відмовитеся? Хіба Ви й тоді не вгамуєтеся? Ви сердитеся на Церкву, що й вона не бореться з багатими. Хіба Церква не бореться? Хіба вона не робила цього ще до Вашого народження й до народження Ваших дідів і прадідів? І коли смерть накладе печать мовчання на Ваші вуста, хіба замовкнуть вуста Церкви?

Дев’ятнадцять століть тому апостол наставляв свого послідовника: Багатим у цьому віці накажи, щоб вони не високо думали про себе й сподівалися не на багатство нетривке, але на Бога живого (1 Тим. 6: 17). Але є різниця в тому, як докоряєте багатіям Ви, і в тому, як це робить Церква. Ви докоряєте із заздрості й ненависті, а вона — із співчуття. Церква знає, що багатому в цьому світі спастися складніше від інших. Спаситель сказав: істинно кажу вам, що трудно багатому увійти в Царство Небесне . Ось чому Церква не відчуває заздрості або ненависті до багатих, а тільки співчуття.

Не можна думати, що співчуття Церкви — слабкість перед багатими й бажання виправдати багату “породу”. Така точка зору так само далека від істини, як місяць від сонця. Церква не якась порода чи стан, вона вселюдська. Якщо Ви в багатому бачите тільки багатія, то Церква шукає в ньому людину. Горе тому, хто без міри накопичує те, що йому не належить ,— чи надовго? — і обтяжує себе заставами — волає старозавітна Церква. І додає: Ось, він обкладений золотом і сріблом; але дихання в ньому нема (Авв. 2: 6, 19).

Тому в очах Церкви багатії — нещасні страждальці, тяжкохворі. Повноті їхніх скринь найчастіше відповідає порожнеча душі. І Церква тривожиться за них, як за сновид, що балансують на краю даху. А від них вона хоче тільки милості, але нема її. Однак, як і всі живі істоти, вони й самі жадають милості і співчуття. Зневажайте їхнє багатство, і вони знехтують ним. Якщо ж знехтувати людину в них, то вони ще тісніше приростуть до багатства. Обдаруйте їх духовним скарбом, співчуттям наприклад, і вони знайдуть у собі мужність обдарувати бідних своїм матеріальним скарбом.

Лист 194

російському вигнанцеві, про єдине неганебне

Ви майже в розпачі. Чому? Тому, що Вам соромно за тих людей, від яких Ви очікували спасіння Росії. Одні померли, забравши зі собою Ваші надії. Інші ще живі, але живуть тільки для цього мирського балагану і мертві для Ваших надій, тому що себелюбні й легкодухі. Треті, четверті, п’яті, яскраво спалахнувши, потьмяніли, втратили своє російське сяйво й поховали його під попелом Заходу. І тепер Ви не наважуєтеся вірити кому-небудь, щоб не застидатися знову й дні, що залишилися вам, не бичувати соромом, “проганяючи їх, як безсловесну худобу, і сліпо хапаючись за наступаючі дні, не маючи на них ніякої надії”. Але чому не приліпитеся Ви до Того, Ким не осоромився ніхто в історії російського народу? Я говорю про Того, з Ким вінчалася душа російського народу тисяча років тому, і кожен, хто вірує в Нього, не осоромиться (Рим. 9: 33).

У Нього вірували князі ваші, котрі першими прийняли християнство, — вірували й не осоромились.

У Нього вірували ваші старці, пустельники й подвижники, — вірували й не осоромились.

У Нього вірували славні государі ваші, знімаючи вінці, щоб схилитися перед Ним, — вірували й не осоромились.

Сотні тисяч російських мучеників за ім’я Христове вірували в Нього — вірували й не осоромились.

Сотні мільйонів російських людей: чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, дітей, які жили в цьому віці з вірою в Нього, й такі, що нині живуть у небесній безсмертній Росії, — на землі не осоромились Його й на небесах не соромляться.

У мирській пустелі, де, як змії, жалять нечестиві люди, Він єдиний Мідний Змій, що виливає не отруту, а бальзам. Дивіться на Нього, як отруєні ізраїльтяни в пустелі дивилися на Мойсеєвого мідного змія . Дивіться на нього, і отрута, якою отруїв Вас світ, вийде з Вас. І Ви, зцілившись, станете бачити людей очима Христа, дивитися на них з милосердям і співчуттям, а не з надією, що перевершує їхні людські можливості. Свята Русь завжди очікувала спасіння не від творіння, а від Творця.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 195

викладачеві В. В., про зображення святих на гральних картах

Ви скаржитеся на неблагочестиве сучасне явище, якому ніхто не протистоїть. Якесь видавниче товариство випустило гральні карти з ликами наших найшанованіших святих, царів і героїв. Святий Симеон Мироточивий, засновник святої царської династії Неманичів; святий цар Милутін, особливо шанований братнім нам болгарським народом; святий Стефан Дечанський, ім’я якого із трепетом вимовляють і албанці, і турки; святий Наум, просвітитель словенців і чудотворець, — всі вони зображені на картах, над якими будуть курити, лихословити, сваритися, шахраювати, битися. Народ запалює лампади перед їхніми іконами й б’є поклони, а картярі будуть запалювати над їхніми ликами сигарети, диміти люльками, буянити.

Ви можете сказати, що все обумовлюють гроші. Навіть якщо й не скажете, це всім очевидно й відомо, бо нема на світі іншої причини, щоб людське суспільство зважилося кинути на зелене сукно ще і святиню. Хіба криза в нашій країні досягла такого рівня, що ми й святих ставимо на карту? Якщо наше суспільство стало “суспільством голодуючих”, то краще нам усім померти з голоду, ніж опоганювати Божих угодників, чиї імена є вершиною нашої духовної історії. Ми в боргу перед цими святими душами і за наше минуле, і за сьогодення. І за сьогодення, бо вони молитовно предстоять перед престолом Всевишнього за нащадків своїх. Я можу зрозуміти скорботу тих, хто шанує цих святих як своїх небесних заступників, коли вони дізнаються, що святі лики зображені на картах, у які картярі грають у борделях. Ми воістину разюче відрізняємося від Європи. У цей кризовий період європейські народи протверезилися й посилюють заходи, спрямовані проти проявів суспільного безладу, зокрема проти азартних ігор, у той час як у нас гральні карти “наряжаються” у священні одежі! Якщо були б видані карти з портретами Юди, Омер-паші73, яких-небудь ґвалтівників, дезертирів, відомих шахраїв та інших покидьків суспільства, ніхто б не заперечував. Для гравців вони були б привабливішими, ніж благодатні обличчя святих і героїв. Подібне шукає подібного: зрадники тягнуться до гравців, а тирани явні до тиранів таємних, тобто до страстей. А що спільного в картярів зі святими? Для чого іконостас у вертепах розпусти?

Ви називаєте це цинізмом. Так, але такий цинізм стосовно святині й патріотизму більше властивий сучасній Москві, ніж Бєлграду. Чим заслужили наш цинізм Неманичі або святий Наум, чим згрішила благочестива косовська дівиця, щоб її обличчя плямували пальці, якими рухає пристрасть до наживи, і щоб над нею реготали нічні... як би м’якше сказати — зірвиголови?

Мені розповідали японці про повагу до своїх правителів. Якщо в будинку виникла пожежа, першим рятують портрет імператора, а потім домочадців. А ми наших найбільших християнських правителів — на карти! Я добре пам’ятаю, що коли вперше з’явилися склянки із зображеннями наших великих людей і святих, бєлградські торговці обурювалися: лики святих на склянках, з яких будуть напиватися! Подивіться тепер, який гігантський крок ми зробили до “прогресу”: святі на картах! Невже Ви думаєте, що народ не почне обурюватися зараз? Бо, якщо ми будемо так “прогресувати”, невдовзі поставимо на карту й Бога, і Богородицю, і Ангелів небесних. І тоді в нас нічого більше не залишиться, і доведеться нам віддати ключі від крамниці сатані.

Ось Вам моя точка зору, про яку Ви запитували. Додам одне: не ображаймо тих, кого шануємо, ким пишаємося, кому присвячуємо храми й запалюємо свічки. Як же паплюжити тих, хто нас любить і молиться за нас Богові? Як бруднити тих, хто очищає нас для святих небес? Як затьмарювати лики, якими освячене наше минуле? І наше сьогодення.

Лист 196

різним особам про різні речі

скорботному Петру

Астрологи склали гороскоп Вашої долі й напророкували Ваше майбутнє. Бережіться астрології: це зоре-ворожіння являє собою сліпий фаталізм. За християнським вченням, людина вища від зірок. Покаянням і молитвою людина може змінити свою долю до кращого.

хворобливій дівчині

Пишете про свою хворобливість. Але визнаєте, що хвороба навчила Вас молитві. Отже, хвороба Ваша плодоносна. Творець Ваш любить Вас, як Своє дитя. Він має Свій таємничий задум про кожну людину. Тільки не приховуйте в собі зловісну таємницю, яка Вас мучить, тому що вона збільшує Ваше страждання.

панові С. С

Запитуєте, чи може народна поезія навчити благочестя? Більша частина творів народної поезії є прекрасним зразком християнського благочестя й віри. Але частково й вона являє собою опоетизований порох земний, що не приносить душі ніякої користі. пані Євдокимовій

Коли апостол відчував потребу в молитвах за себе, він звертався до вірних: благаю вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов’ю Духа, ревно змагатися зі мною в молитвах за мене до Бога (Рим. 15: 30). Яку ж тоді молитовну допомогу дістаємо ми від священиків! Вашим різким осудом духівництва Ви не приносите користі ні священству, ні собі. Господь усіх розсудить, Він все бачить і все чує.

 

Йоану із Сараєва

Загублена надія — загублене життя. Не втрачай надії. Світ повний невичерпних можливостей. І в Бога все можливо. Ті ж, що на Господа уповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають (Іс. 40: 31).

Лист 197

матері, про вічне життя

Ваш син загинув в авіакатастрофі. З тих пір Ви думаєте тільки про одне: можливо, він живий? Чи є життя після смерті? Хто нас переконає в цьому? Я глибоко співпереживаю Вашому горю. Але мене дивує Ваше запитання, тим більше, що кожне Ваше слово дихає вірою. Не знаю, чи може називатися спадкоємцем Христовим той, хто сумнівається у вічному житті?

Дивіться, адже головним одкровенням Христа було одкровення про нове життя, новий світ, про нове Царство — зовсім нове для людей. Для людини це одкровення стало найбільшим і найрадіснішим зі всіх одкровень. Зневажити ним однаково що зневажити Самого Христа і спасіння. А прийняти — значить прийняти істину про Бога як про небесного Отця, про Ангелів як про небесних жителів, про всевидючий Промисел Божий, про Страшний Суд, про життя після тілесної смерті, про радісний смисл нашого тілесного життя на землі. Всі ці істини відкрив нам Господь і свідчив про них Собою, Своїми словами й ділами, добровільною смертю за нас, воскресінням і вознесінням. Я йду, щоб приготувати вам місце. І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я (Йн. 14: 2). Не в гробі ж Він іде приготувати нам місце! Воістину невтішним було б готувати місце у вічній смерті! Ні, Він іде в інший світ і в інше життя, за гробом й вище гробу.

Про існування іншого життя й іншого світу свідчили й багато святих. “Хто повернувся відтіля, щоб нам свідчити?” — запитаєте Ви, повторюючи питання тих, у кого нема віри. Якби не Ваша скорбота, я б м’яко докорив Вам. Скажіть мені: хто зі святих, чиї імена ми бачимо у святцях, не сповістив про себе? Чи Ви не знаєте, що Церква не зараховує до святого нікого, хто тим або іншим способом не явив себе з того світу? Ось зовсім недавно я прочитав, як одна молода француженка прийняла Православ’я після того, як, за її власним свідченням, їй явився преподобний Серафим Саровський, великий російський святий, сторіччя від дня кончини якого святкувалося торік.

Отже, у Вас нема ніяких причин сумніватися, але є тверда підстава вірити в небесне життя, у яке перейшов Ваш син, випередивши Вас.

Мир Вам і розрада від Господа Ісуса Христа.

Лист 198

братові Живану, про доброго начальника

Пишеш мені про велику радість. У вашому повіті з’явився новий начальник, йому радіють всі добрі й благочестиві люди повіту. Це високоосвічена і водночас глибоко віруюча людина. Справжня Божа людина. Сповідує віру і на словах, і на ділі. Святкує Славу, у домі ікони, щонеділі в храмі з народом. Коли він довідався, що у вашому містечку є охололі в безвір’ї душі, які не відчувають сили, величі й милості свого Творця, він сам пішов до них, ходив від будинку до будинку, із крамниці в крамницю й розповідав, наставляв, радив, застерігав. Йому швидко вдалося розбудити багато сплячих душ, а в інших невіруючих, які не знали ні про душу, ні про Бога, ні про совість, розбудити й совість. Зараз всі вони сповідаються й причащаються. Плодом його зусиль стало благочестя народу, припинилися багато недобрих справ, сварки, богохульство, змінилися погані звички.

Велика й моя радість за вас, бо бачу з вами справжнього народного вождя, вождя народної душі. Успіхи вашого нового начальника свідчать про те, наскільки наш простий народ жадає доброї поради й готовий її послухатися й послідувати доброму прикладу. Пишеш, що всі ви благословляєте свого начальника. І Бог благословить його. У Святому Письмі сказано: той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті й покриє силу гріхів (Як. 5: 20). Дай нам, Господи, тисячі таких начальників! Ти згадуєш про вашого колишнього начальника, який нехтував вірою й пригноблював віруючих: він загинув під колесами машини. Про те одне можу сказати: той, хто має вуха хай почує, той, хто має очі, хай побачить і той, хто має совість, хай боїться Бога.

Мир тобі й благословення Христове.

Лист 199

залізничникові М. М., про слова Одкровення

І зробив нас царством священиків Богові й Отцеві Своєму, — йому слава і влада на віки вічні! Амінь. (Откр. 1: 6).

Жив колись в Азії один цар; не був він християнином. Був він сильним і могутнім, але не мав спадкоємця. Наближався час його смерті, і запитали його: “Хто ж буде правити після тебе?”. Відповів цар: “Знайдіть людину, яка припала б мені до душі. Я всиновлю його, і буде вам царем. Але чоловік цей повинен мати певні якості: по-перше, він не повинен боятися смерті; по-друге, він не повинен бажати стати царем; по-третє, у нього повинна бути найбільша кількість дітей у моєму царстві”.

Шукали, шукали й не знаходили. Нарешті привели до царя якогось молодого теслю, відомого своєю мужністю. Умираючий цар запитав його: “ Чи боїшся ти смерті?”. Тесля відповів: “Як мені боятися того, що боїться мене й що просто послужить мені мостом у вічне Царство?”. Знову запитав його цар: “ Чи бажаєш ти стати царем?”. Відповів йому тесля: “Як я можу бажати стати тим, хто я є? Мій Творець усиновив мене в Христі, а Творець мій — Цар над царями, отже, і я цар”. Нарешті, помираючий цар запитав його: “Скільки в тебе дітей?”. Відповів юнак: “Триста дітей є в мене. Це ті, кого хрестив я й народив у дусі. Це діти мої духовні, які називають мене своїм духівником”. Задумався цар і сказав: “Я кликав тебе, щоб усиновити, а тепер прошу тебе всиновити мене й прийняти мене духовним сином”. І хрестив тесля царя. І помер цар без страху.

Відповіді молодого теслі пояснюють тобі значення слів — і зробив нас царством. Всі християни всиновлені Царем Небесним, по милості й благодаті Його, заради Крові Сина Божого Ісуса Христа. Усі, хто веде християнське життя на землі, увійдуть у Царство Небесне й будуть царювати з Отцем своїм, Царем вічним.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 200

письменникові С. К., про Хазяїна

Святий євангеліст Матвій, оповідаючи про особу Ісуса Христа у своєму Євангелії, вдається до слів пророка Ісаї: Він очеретини надломленої не переломить, і ґнота тліючого не загасить (Мт. 12: 20; Іс. 42: 3). Ти запитуєш, що означають ці слова.

Святий Йоан Златоуст тлумачить їх так: “Пророк прославляє покірність і невиречену силу Христову”. Іншими словами, тут вказується на нікчемність ворогів Христових, на силу Христа й на Його покірність і довготерпіння. Вороги Христові, юдейські старійшини, були немов тростина надламана в руках всемогутнього Господа, а гнів їх як ґніт тліючий, що димить під ногами Його. Своїми всесильними руками Він міг переломити цю тростину без усякого зусилля, а ногами Своїми розтоптати заздрісників, розтоптати й погасити, що як ґніт тліючий. Але Він не хотів цього робити, покірно й терпляче очікуючи покаяння грішників. Важко знайти більш зрозуміле порівняння слабкості ворогів Божих стосовно до Його сили, ніж знайшов пророк, — очеретина надломлена, і ґніт тліючий! Чи є на світі щось легше, ніж зламати очерет, що надломився, і загасити ґніт тліючий?

Ось так само нікчемна ворожість людська, єврейська і язичеська, до Христа. І тоді, і нині, і вовік. Хіба важко було Тому, від Чийого слова древо засихало, бурі вщухали, біси втікали, хвороби зникали, хіба важко було Йому одним словом викреслити із Книги життя й перетворити в порох усіх фарисеїв і садукеїв, усіх незначних і гордовитих заздрісників? Анітрішки. Але Він хотів показати Свою силу не в легкому, а у важкому. Як важко було витерпіти від нікчемних противників наругу, обпльовування, глупоту, злість, наклеп, несправедливий осуд і смерть на Хресті! Тяжко було бачити, як звеличується очерет надламаний, і не переломити його; вдихати сморідний дим заздрості й не загасити його. Важко було все це перетерпіти й простити: Отче! прости їм, бо не відають, що творять .

У цьому найважчому випробуванні Господь наш Ісус Христос показав силу Свою й здобув перемогу.

Лист 201

новонаверненому, про плоди віри

Так само як колись гріх був Вам приємний, зараз він став мерзенний Вам. Ви захоплювалися філософією, Ви прочитали все від Платона до Бредлі74. І не могли вирішити, кому віддати перевагу, тому що один спростовував іншого: те, що один видавав за істину, інший оголошував неправдою; що один називав білим, інший — чорним. Ви не могли зрозуміти, де істина, і це дуже гнітило Вас. І, нарешті, неприємна, але рятівна для Вас подія: Ви потрапили під машину й колеса переламали Вам ноги.

Лежачи в лікарні, Ви багато чого передумали, запитуючи себе: де ж істина? Поруч із Вами лежав хворий, під подушкою він тримав якусь книжечку, яку часто діставав і перечитував. Коли Ви поцікавилися, що він читає, він мовчки простягнув її Вам. І так вперше у житті у Вас в руках опинився Новий Завіт. Коли Ви прочитали його, то сказали самі собі: “Ось точка відліку мого нового життя”. Ви прозріли; у всьому, що з Вами відбулося: у падінні під машину, у лікарняному ліжку, у своєму сусідові, у “випадковій” зустрічі із Книгою життя, — Ви побачили перст Божий, перст Господа, Який любить і спасає Вас. Після виходу з лікарні Ви почали вести християнське життя.

Але зараз знову невдоволення, знову незадоволеність. Вам здається, що Ви не розвиваєтеся, не ростете духовно. Поступово — новий Савле! І першому Савлу сліпуче світло Христове сліпило очі, і він відчував біль, поки не звик до Божественного світла: І вмить немов луска з очей йому впала, і він прозрів знову (Діян. 9: 18). Поступово й терпляче. Царство Боже не відразу відкривається. І сівач, що вчора посіяв насіння, чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, — насіння те кільчиться й росте. А як — він сам не знає (Мк. 4: 27). Так і з Вами буде. Бо істина хоче бути не просто пізнаною, але, як насіння, вона хоче рости й плодоносити. Ви посіяли на ниві своїй Божественну істину. Зараз будьте терплячі. Не прагніть відразу в пророки й апостоли. Дайте насінню зійти. Кожна ваша молитва зігріває його, кожна сльоза живить, кожен подих зрощує. І сходить насіння, і росте, а як — Ви не знаєте. А Господь знає. А коли прийде час жнив, і Ви дізнаєтесь й возвеселитеся.

Лист 202

болгарському професорові Христо Й., про мир і братолюбство

Спасибі Вам за різдвяні поздоровлення. Спасибі за добрі слова, за благі побажання миру й братолюбства між сербами й болгарами. Христос назвав миротворців синами Божими. Миротворцями були князі, при яких народ жив у злагоді й спокої, миротворцями були художники й письменники, які налагоджували зв’язки із сусідніми країнами й сприяли миру, а не війні. Миротворцями залишаються всі селяни й пастухи, які в самоті підносять теплі молитви до Всевишнього про мир і любов між нашими народами. Не сумнівайтеся в тому, що їхні побажання, зітхання й молитви, нікому у світі не відомі й не почуті, — великий подвиг для підтримки миру.

Творцеві всесвіту не потрібні ні радіо, ні телефон, щоб чути шепіт людських душ. Він нескінченно милостивий до простого народу й постійно — на сторожі його серця. У Євангелії неодноразово говориться про те, як Христос був жалісливий до народу: жаль мені цих людей (Мт. 15: 32). Ісус, вийшовши, побачив силу народу й змилосердився над ними, бо вони були, як вівці, що не мають пастуха (Мк. 6: 34). І, вийшовши, Ісус побачив велику кількість людей і зглянувся над ними, і зцілив хворих їх (Мт. 14: 14). Почуття й сподівання простого народу на землі чутні лише деяким, але небеса цілком слухають їх.

Господь направляє долю народну до благоденства або до скорбот відповідно до благочестя народу. Мене донині хвилює одна воістину зворушлива сцена, яку мені довелось бачити торік у старій Самоковській церкві. Якийсь простий ремісник стояв із запаленою свічкою в руці й пильно дивився на сербських і болгарських священиків перед вівтарем. Коли молитва й проповідь закінчилися, він зі сльозами вигукнув: “Мир і братолюбство! Мир і братолюбство! Щоб не бути нам проклятими навіки!”. Мир і братолюбство — це давнє спільне сподівання нашого й Вашого народу, простого, але численного й Богові бажаного православного народу. На цьому прагненні, на цьому благородному почутті народного серця зараз, у наші дні, Промисел Божий творить прийдешню долю наших народів. Ті, хто цьому противиться, готують собі ганьбу й приниження. Тому що ладан, який запалюють нині два братніх народи на жертовнику свого серця, уже не ладан Каїна, а ладан святого Сави й святого Йоана Рильського.

Лист 203

“любителю істини”, про бісів

Ти говориш, що віриш у Бога, але не можеш повірити в існування бісів. Є притча про одного мандрівника, який, прийшовши в Єгипет, мав велике бажання викупатися в Нілі, щоб потім було що згадати. Місцеві жителі застерігали його про те, що в Нілі водяться крокодили, відговорювали запливати на глибину. Але він не вірив “жіночій байці” про крокодилів і як хороший, упевнений у собі плавець, заплив далеко в каламутні нільські води. Раптом крокодил накинувся на плавця і встромив у нього свої зуби. При житті сміливець не захотів повірити в існування крокодилів, а перед смертю не залишилося в нього на це часу.

Заперечуючи існування бісів, ти заперечуєш багато євангельських істин. Заперечуєш, що диявол спокушав Христа, що Христос виганяв бісів з людей і що Він зруйнував владу бісів над людьми. Тому що улюблений учень Господа святий Йоан стверджує, що Христос прийшов на землю, щоб скинути бісівську владу, говорячи, що для того прийшов Син Божий, щоб знищити діла сатани .

Великий поет Шекспір писав: “Є багато чого на світі... що й не снилося нашим мудрецям”. Ти заперечуєш існування бісів не за своєю, а за їхньою волею. Чи був ти на війні? Чи знаєш ти, як у військовій справі важливе мистецтво влаштовувати засідки й ховатися, для того щоб ворог думав, начебто армії супротивника не існує? Для будь-якого полководця радість — довідатися, що ворог про існування його армії не підозрює. Колись біси відкрито являлися людям і заманювали їх у свої сіті. Нині вони змінили свою тактику й удаються до лукавства: головне для них задоволення, коли люди заперечують нечисту силу й думають, що бісів не існує. Але я боюся, що ніхто не стоїть до них так близько, як той, хто стверджує, що їх нема.

У цьому світі ми на полі битви, у боротьбі з супротивником таємним і явним. Тяжко нам прийдеться, якщо ми будемо заперечувати таємного ворога. Яка нам користь від перемоги над вовками й ведмедями, коли нас вжалить змія в траві?

Лист 204

виноробові С., про брата

У тебе є єдиний брат, один-єдиний. І від нього ти зараз відмовляєшся. “Не брат він мені, — говориш, — не брат!”. Дійсно, великий злочин він вчинив. Пробрався в будинок старого, убив його, а гроші вкрав. Суд засудив його до смерті. Зараз він у в’язниці чекає своєї останньої години. Він писав тобі листа з ув’язнення й просив тебе по-братерському простити його. Він просив тебе після його смерті молитися за нього й служити панахиди, просив поховати його поруч із могилою батьків. А що ти на це? Ти зневажаєш його, не відповідаєш на листи, не приходиш до нього, навіть імені його не вимовляєш. “Він заплямував мою честь”, — говориш ти привселюдно.

О честолюбче, хіба не бачиш страшної своєї себелюбності? Хіба не бачиш, що ти себелюбністю плямуєш те ж, що твій брат заплямував злочином? Але твій брат кається в злочині, покайся й ти у своєму егоїзмі й гордості. Не час думати про себе, і тим більше про честь, а про брата, що гине й просить тебе про допомогу. Якщо хтось тоне в каламутній воді й б’ється, борючись за життя, і забризкає того, хто стоїть на березі, чи мусить той з образою відвернутися від потопаючого? Знаєш, що сказав Господь? — Я прийшов призвати не праведників, а грішників до покаяння (Мт. 9: 13).

Твій брат вчинив зло, і за це зло він незабаром понесе від людей покарання найтяжче, яке тільки може бути. І він не ухиляється від покарання людського — він боїться покарання Божого й тому кається перед Богом за свій гріх, і плаче, сидячи у в’язниці, і заклинає тебе прийти, щоб попрощатися з тобою. Він знає, що ніхто на світі не простить йому, якщо брат не простить. Він хотів би піти із цього світу хоча б з одним прощенням. І ти йому в ньому відмовляєш. Чому? Через честолюбство! Але знай, що на святих небесах його щире покаяння може вартувати багато більше, ніж вся твоя праведність. Христос помилував розбійника на хресті. А як ти думаєш причащатися й з’єднатися із Христом, якщо ти такий далекий від милосердя Христового?..

Нещодавно в наших краях за тяжкий злочин була страчена одна людина. Вона, плачучи і ридаючи, глибоко й щиро каялася у вчиненому злочині. Вона так гаряче молилася, ідучи до місця страти, кланялася людям, вигукуючи: “Пробачте мені, брати, пробачте!”, що всі, дивлячись на нього, плакали. Багато разів цілувала вона руку священика й хрест, із тремтінням благаючи: “Отче, молися за мене, молися, щоб Господь простив мене!”. Деякі із присутніх розповідали потім, що відчували, начебто проводжають в інший світ не злочинця, а святого! Таке щире, глибоке покаяння може миттєво змінити внутрішній стан людини.

І твого брата переродило покаяння. Прошу тебе і я: піди й допоможи йому до кінця покаятися. Не засуджуй засудженого, не нехтуй того, хто покаявся. Будь милостивим до брата свого. Ваші батьки чекають його в іншому світі не як розбійника, а як своє чадо. Не ображай батьків свого брата. Відвідай його в темниці, начебто відвідуєш Христа. І Христос відвідає тебе з багатими дарами.

Мир тобі й братові твоєму.

Лист 205

братові І., про сльози Христа

Так, дійсно Господь наш Ісус Христос плакав, і те, що тебе зворушують Його сльози, говорить про твою милостиву душу. Ці сльози приносили очищення багатьом. Христос плакав і за друзів, і за ворогів Своїх. Він плакав за померлого Лазаря, плакав за Єрусалим, передбачаючи швидке його розорення. Ісус просльозився, — написано в Євангелії (Йн. 11, 35), і ще: І коли наблизився до міста, то, дивлячись на нього, заплакав над ним (Лк. 19: 41). В обох випадках Він плакав за людей, в обох випадках це плач любові. Тому що, у той час як люди оплакували смерть Лазаря, Господь плакав не тому, що Лазар помер (се, прийшов воскресити його ): Він плакав через тиранію смерті, що нависла над народом. Як же люди, створені за образом і подобою Бога живого, у Царстві Якого нема мертвих, могли втратити віру в життя, у перемогу Бога над смертю? Як вони могли стати жалюгідними рабами смерті, сліпо вірячи в її силу й могутність? І, дивлячись на людей, що підкорилися тиранії смерті, Ісус розплакався.

В іншому випадку Господь оплакував Єрусалим, Святе Місто, передбачаючи його розорення, гноблення й полон дітей його. Чому? Через несправедливість людську до праведників, до Нього, Праведника над праведниками. Через те, що виразка неправедності роз’їла серця й душі людей, створених праведним Богом. Дивлячись на нього (на Єрусалим), заплакав за ним, — там заплакав над уже померлим, тут над ще не народженими. Апостол Павло нагадує нам і про третій випадок, коли Господь гірко плакав за весь рід людський, від початку до кінця часів (див.: Євр. 5: 7-10): це було в Гефсиманскому саду під час Його тяжкого боріння, коли був піт Його, як краплі крові, що падають на землю (Лк. 22: 44).

Ці випадки відомі й описані. А як Господь проливав сльози за рід людський на самоті, потай, у нічних молитвах до Отця Свого, про це знають тільки небесні Ангели, які, як воїнство Царя, охороняли Його. І завжди Господь плакав не за Себе, а за людей. Ці пречисті сльози Господа — жертва за очищення й порятунок роду людського, так само як і Його Кров, пролита на Хресті. Хай допоможе нам Господь, на згадку про Його святі сльози, бути кращими й ближчими до Нього.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 206

студентові педагогічної гімназії, про нову людину

Ти й твої друзі хочете видавати журнал “Нова людина”. Запрошуєш до співробітництва мене. Я охоче відгукнуся за умови, що колись ти призвеш у співробітники апостола Павла. Тому що ні в кого нема такого точного навчання про нову людину, як у нього. І все, що ми знаємо про це, ми перейняли від нього. Наведемо лише кілька слів із цього дивовижного вчення: А тепер ви відкладете все геть від себе: гнів, лють, злобу, наклеп, лихослів’я вуст ваших; не говоріть неправди одне одному, (бо ви з себе скинули стару людину й втілилися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця... Отже, вдягніться, як обранці Божі, святі й любі, у милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, терплячи один одного й прощаючи взаємно, якщо хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви чиніть так само. А понад усе будьте у любові, що є сукупність досконалості (Кол. 3: 8-10, 12-14).

Відкласти колишній спосіб життя старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а обновитися духом ума вашого й одягнутися в нову людину, створену на подобу Божу, у праведності й святості істини (Еф. 4, 22-24).

Отже, хто в Христі, той нове створіння; древнє пройшло, тепер все нове (2 Кор. 5: 17).

Є ще багато подібних слів, але й цих досить. І всі слова апостола збігаються зі словами Самого Христа: якщо хто не народиться звище, не може побачити Царства Божого (Йн. 3: 3).

Коли царевич Йоасаф запитав свого вчителя, старця Варлаама75, скільки йому років, він почув у відповідь: “Сорок п’ять”. Здивований царевич сказав, що він дав би йому всі сімдесят. Старець відповів, що вони обоє мають рацію, і додав: “Але не лічу я того часу, що прожив у суєті світу, тому що не можу вважати роки смерті роками життя”. Ось що таке нова людина, яку повинен проповідувати ваш журнал “Нова людина”.

Нова людина — це людина, перемінена зсередини, людина зі зміненим серцем. Тільки така людина може допомогти іншим обновитися й переродитися. Без пізнання істини й шляху правди Божої цього не досягти. Нова людина може жити і в немічному тілі, і, навпаки, у юному тілі може жити старий. І обчислювати старе й нове рухом сонця, а не відновленням душі істиною й правдою Божою — значить не любити апостола Павла і його єдино вірне вчення про нову людину.

Лист 207

ревнителеві віри, про безбожників

Ти обурюєшся й вивергаєш полум’я на безбожників, дивуєшся, як їх терпить уряд, бо ж вони — суща погибель для держави. “Чому не знищать, не депортують на незаселений острів, щоб вони не отруювали душу народу?”. Згоден, нестійким душам вони дійсно можуть завдати великої шкоди, ці отруювачі, які колись отруїли безбожництвом себе, а тепер отруюють інших.

Якийсь англієць, що мав згубну звичку курити опіум, потрапив одного разу у китайську установу, в якій збиралися любителі опіуму. Коли він побачив людей, що валялися непритомні на підлозі й лавах, з каламутними очами, жовтими лицями, він настільки вжахнувся, що залишив свою страшну звичку й ніколи більше не повертався до неї. Думаю, що будь-яка розумна людина жахнеться й віджене від себе всі безбожні помисли, побачивши порожнє й безглузде життя безбожників. Одним вони на спокусу, іншим на зміцнення віри. Хтось шукає світла, тому що знає його доброчинну дію, хтось шукає його, злякавшись мороку.

Але насамперед ми повинні розуміти, що безбожники — не просто шкідники, вони люди, причому найобділеніші серед людей: їхні душі отруєні отрутою невір’я. Вони бідніші за всіх. Бо, якщо інші вбогі, не маючи хліба, одягу, землі, здоров’я, мають у своєму серці Бога, Дародавця всіх дарів, мають сподівання на Господа, Свого Творця, ці нещасні не мають цього. Не мають вони дорогоцінного маєтку, яким можуть і повинні володіти всі сотворені Богом люди: вони не мають Бога. Тому ми повинні ставитися до них з жалістю, а не з ненавистю: Бо Христос, коли ще ми були немічні, у визначений час помер за нечестивих (Рим. 5: 6). Заради жертви Христової за безбожників згадаємо про них, як про померлих, і помолимося Воскресителю, хай воскресить їхні душі у вірі.

Якщо безбожники впливають на тих, хто нетвердий у вірі, то й віруючі впливають на безбожників. Під впливом прикладу, порад, і молитов, і любові багато й багато невіруючих навернулися до Бога, подібно до того, як ті, що втратили свідомість, повертаються до життя, гірко покаялися у своєму безбожництві й стали істинними християнами. Їхнє безбожництво навіть принесло їм користь, бо служить докором, вражає совість, відвертаючи від нерозумного минулого, і штовхає вперед до віри, до Бога.

Наскільки я знаю, небагато є тих, хто залишається в безбожному скам’янінні назавжди, у кому ніколи не засяє світло віри. Втім, хіба ці нещасні – нормальні люди? Цар Давид говорить: Каже безумний у серці своїм: нема Бога . А наш великий вчений-фізик Михайло Пупін признавався: “Я жодного разу не зустрів тверезомислячої людини, яка заперечувала б існування Бога”.

Мир тобі й милість Божа.

 

Лист 208

Джорджу П., про молитву “Господи, помилуй!”

Хочеш дізнатися про вживання й про силу цієї молитви? Вимовляй її за себе й за інших. Волай, як сліпий Вартимей: “Господи, помилуй мене!” ; волай з десятьма прокаженими: “Господи, помилуй нас!” . Молися за себе, молися за всіх.

Молюся Тобі, Господи, за себе, у немощах народженому: Господи, помилуй мене! — і за всіх, у немощах народжених: Господи, помилуй нас!

Зачарувався я світом і порушив закон Твій животворний: Господи, помилуй мене! І молюся за всіх, що закон Твій порушили: Господи, помилуй нас!

Ще сьогодні-завтра я гість Твій у цьому світі й незабаром промайну, як тінь, і примкну до тих, що відійшли: Господи, помилуй мене! І за всіх, у вірі померлих, молюся Тобі: Господи, помилуй нас!

Господи, помилуй тих, що владу мають, тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці перетворитися у насильників.

Господи, помилуй багатих: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці перетворитися в розпусників.

Господи, помилуй бідних і сиріт: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці впасти у відчай.

Господи, помилуй багатих світськими знаннями: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці обожествити себе й про Тебе забути.

Про кого б ти не згадав, стоячи на молитві, — про мертвих або про живих, видихни: “Господи, помилуй!”.

Якщо про ворога згадаєш, скажи: “Господи, помилуй!”.

А яка сила цих слів, скаже тобі сліпий Вартимій: сліпий був і прозрів!

Скаже тобі прокажений: “У проказі був і очистився!”.

Скаже тобі одержимий: “Безумним був і врозумився!”.

Скаже тобі розслаблений: “Хворим був і зцілився!”.

Скаже тобі померлий: “Мертвим був і ожив!”.

Скажуть тобі апостоли: “Буря була й пройшла!”.

Скаже тобі грішниця: “Грішила й прощена!”.

Скаже тобі розбійник на хресті: “Беззаконня творив і першим у раю знайшовся!”.

Лист 209

робітникові Матію С., про людське братерство

Пишеш мені, що світ страждає, але, чому страждає, не знає. Якщо світ не знає, знає Церква Божа. Світові тяжко від роз’єднаності людей. Втрачено спорідненість людини з людиною, і люди поводяться вороже й холодно. Слова “громадянин”, “співробітник”, “партнер”, “товариш” витісняють слова “брат” і “братерство”. У Росії, у якій, як ніде, людина часто називала іншу братом, зараз кличе — товаришем. Людям здається, що це крок уперед, а не назад. Кроком уперед можна було б вважати набуття спорідненості, більш глибокої, ніж у наших дідів і прадідів, і людських взаємин, заснованих на ній.

Спаситель сказав: все-таки ви — брати (Мт. 23: 8). Ви брати, тому що маєте одного Отця, Сущого на небесах, ви будете братами й залишитеся ними доти, і тільки доти, поки визнаєте єдиного Отця. Бо братерство залежить від батьківства. Якщо нема батька, не можна говорити про братерство, і, як тільки заперечується спільний батько, неминуче заперечується й братерство. Тоді братерство заміняється товариством, на якому неможливо вдержатися довго, не віддаляючись один від одного все більше. Товариш – чужинець, випадковий попутник, але не брат. Коли Юда зраджує Христа цілуванням, Господь звертається до нього: друже , — а інших учнів Своїх на Таємній вечері і після воскресіння на березі Генисаретського озера називає Він дітьми .

Люди страждають від роз’єднаності, і більше ні від чого. Сучасна людина відчужена від ближніх і не може називати їх братами. Людина самотня. Людина осиротіла, бо якщо нема рідних на небесах, нема їх і на землі. Брати, що не пам’ятають споріднення, ділять земне благо й ніяк не поділять. Ворогуючим здається несправедливим будь-який розподіл. Визнання єдиного для всіх Отця, відродження братерства між людьми — ось що можна було б вважати кроком уперед. Цього чекає Отець Небесний від Своїх дітей. Він і зараз міг би поскаржитися, як колись: Я виховав і виростив синів, а вони збунтувались проти Мене (Іс. 1: 2). Блаженні ті, що зберегли вірність, бо вони ніколи не будуть самотніми, сиротами без Отця й братів. Блаженні вони, бо пізнають спорідненість людей Божих, які вище братерства. Пізнають єдність во Христі. Ця вища спорідненість є єдність, подібна до єдності Бога в Трійці, — нероздільна і несполучна єдність. Щоб вони були єдині, як і Ми (Йн. 17: 11) — ось останнє бажання Христа. Про це говорить Син Отцеві Духом Святим. Ось вершина споріднення людей, вершина досконалості. Ось кінцева мета, і, тільки прагнучи до неї, люди без сумніву й лжі можуть сказати, що йдуть уперед.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 210

Братству святих апостолів, про посвячення храму

Колись у Вашому місті був храм святих лікарів-безсрібників Косми й Даміана. Храм був зруйнований, від нього залишилися самі руїни. На цих руїнах по святах народ молиться і запалює свічки. У день пам’яті святих Косми й Даміана тут збирається безліч людей, що моляться. Не дуже давно один із заможних громадян Вашого міста виявив бажання відновити церкву, але з умовою, що вона буде присвячена святому пророкові Іллі. Ви запитуєте мене, чи прийнятне це. Вважаю, що це дуже нерозумно. І народ не підтримає його.

Народ, як і колись, буде приходити до святих лікарів і молитися до них. А в Вашого земляка нема ніяких серйозних підстав змінювати ім’я святого, котрому присвячений храм. Його аргумент полягає в тому, що він сам має ім’я “Ілля” і вважає пророка Іллю значнішим, ніж святі Косма й Даміан. Перша причина може змусити людей думати, що він присвячує храм собі, а не святому пророкові. Інша образить Бога, Отця всіх святих. Бо Господь любить всіх, хто Його любить, тобто всіх святих, так само як батьки люблять всіх своїх дітей, а хто скривдить дитя, той батька скривдить.

Святі лікарі Косма й Даміан — великі святі. Ваші прадіди не випадково присвятили їм свою церкву: напевно, у них були на це серйозні причини. Ваш земляк вчинить благу справу, якщо відновить церкву святих Косми й Даміана на тому ж місці, на тих же каменях; якщо ж він не хоче цього, хай просить благословення побудувати церкву, присвячену святому пророкові Іллі в тому місці, де благословлять. Інакше відбудеться сум’яття відносно дії святих.

Колись у Чехословаччині, коли вона ще була православною, стався такий випадок: княгиня Драгомира, мати святого короля Вацлава, вбила княгиню Людмилу76, свою матір. На могилі Людмили незабаром стали відбуватися чудесні явлення, і маси народу стікалися до чудотворної могили. Княгиня Драгомира злякалася народного гніву й придумала таку хитрість: на могилі святої Людмили вона спорудила каплицю святого Архангела Михаїла, щоб народ приписував дива не Людмилі, а йому. Але це не допомогло. Люди продовжували приходити до могили Людмили й у неї просити чудесної допомоги. Як би не сталося такого й у вас: ви присвятите церкву пророкові Іллі, а народ буде молитися й очікувати допомоги від святих лікарів. Або ще гірше: не розділитися б вам через святих, як колись корінтянам, які, сперечаючись, говорили: одні — я Павлів, а інші — я Аполлосів (порівн.: 1 Кор. 3: 4). Хай не буде з вами цього.

Мир вам і радість від Господа.

Лист 211

Манойлові Й.: “хто має, тому воздасться”

Тебе дивують слова Спасителя: бо хто має, тому воздасться і він надто буде мати, а хто не має, у того заберуть й те, що має (Мт. 13: 12). Хіба справедливо, запитуєш ти, давати багатому, що вже має, і віднімати в бідного й те мале, що ще має? Так ти міркуєш, ведений духом нашого суворого часу, коли матерія затулила собою головне в людському житті — його смисл і ціль. Якби тут йшлося про блага світу, то, дійсно, було б несправедливо взяти в жебрака й віддати багатому. Це суперечило б іншим словам Спасителя: Дай тому, хто в тебе просить . Суперечило б і притчі про багача й Лазаря, яка говорить про те, що після смерті немилосердний багатій виявився вбогим, а вбогий Лазар багатим . Отже, тут не може йти мова про матеріальний маєток.

Якщо й трапляється в житті, що багатій збагачується ще більше, а бідний зовсім убожіє, якщо й буває, що останній маєток віднімається в бідного й віддається багатому, то це – символ, образ того, що відбувається в духовній реальності. Істинний зміст цих слів Христових зрозумілий з попередніх. А передують їм притчі про сівача і про свічку, світло якої світить усім . Істина є світло. Хто відчув насолоду істини як дару Божого, той жадає її все більше й прагне до неї все сильніше, і йому ще примножиться, щоб міг іншим благовістити про неї.

У святої Варвари не було вчителя, але вона мала жагу істини й душу, готову прийняти її, тому Господь відкрив їй багатство істини. Деякі сучасні єретики, затиснувши в кулаці часточку Христової істини, відкинули повноту її, яку містить у собі Православна Церква. Подібно до раба, який закопав талант, закопали вони частку істини й ревно зберігають її від примноження. Тому відніметься та частка в них і повернута буде тим, у кого взяли. Вони ж думають, що мають всю істину. Євангелісти іноді доповнюють і пояснюють один одного, у цьому випадку Лука доповнює й пояснює слова Матвія: бо, хто має, тому дасться, а хто не має, у того заберуть і те, що йому здається, нібито має (Лк. 8: 18).

Багато високорозумних філософів, не маючи істини, думають, що мають, і не намагаються пізнати істину, яка тільки від Христа походить. Тому їхня уявна істина відкидається й не принесе плодів, а дар Божий, котрий вони використали для своєї згубної гордості проти Творця, відніме Податель дарів і віддасть іншим, котрі мають страх Божий і ревність, віру і любов. “Так само слід робити й нам, — говорить святий Йоан Златоуст, — коли ми бачимо, що хтось слухає нас неуважно й залишає без уваги всі наші переконання, то замовкнімо, бо, чим більше стараємось, тим недбальство їх збільшується”. Господь чинить, як той хазяїн, що сіє насіння й біля дороги, і на кам’янистому ґрунті, і в терні, і на добрій землі, але, коли бачить, що буває з насінням, посіяним у перших трьох випадках, він всю свою турботу віддає насінню, посіяному на добрій землі. Чим щедріше плодоносить нива, тим уважніший і турботливіший до неї хазяїн. А землю, що біля дороги, на камені й у терні, він поступово залишає, бачачи, що не приносить вона плоду, і насіння, що сіяв у неї, забирає й сіє на родючій землі.

Все це стосується слова Божого, посіяного Христом у світі. Хто відкине слово Боже або зловживатиме ним, у того забереться воно й примножиться в тих, хто вже має його й приймає з радістю.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 212

Стевану І., про винагороду

Ви нарікаєте на якогось чиновника, який не прийняв Вас, коли Ви прийшли в його будинок з візитом. Особливо розсердило Вас те, що він збрехав Вам. Його слуга піднявся на другий поверх і, повернувшись, повідомив Вам, що “пана нема вдома”, у той час як Ви точно знали, що він вдома. І Ви гнівно запитуєте: як такий шановний пан може брехати? Як бачите, може! Неправда, немов дим, заповзає всюди: і в палаци, і в хатини.

Але чи не спадало Вам на думку, що, можливо, у тому, що відбулося, є й Ваша провина? Можливо, Ви самі коли-небудь чинили так стосовно інших? Можливо, і Ви відповідали якому-небудь відвідувачеві або прохачеві, що Вас нема вдома? Якщо ж Ви дійсно ніколи так не робили, тоді неправда цього пана падає на його голову, а якщо робили, вважайте, що його неправда — відплата за Вашу.

Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють, — сказав Господь . Про це ж Він говорить у притчі про злого раба (див.: Мт. 18: 23-35). Це підтвердилося й на прикладі одного російського губернського чиновника. Він прийшов до преподобного Серафима Саровського просити поради, але, коли постукав у двері келії старця, той відповів йому: “Мене нема вдома!”. Здивований чиновник не зважився стукати знову й зніяковіло стояв біля дверей. Нарешті старець відчинив двері й зупинився на порозі. Чиновник гнівно сказав: “Отче, я був у Вас уже п’ять разів, і Ви жодного разу не удостоїли мене прийому!”. Прозірливий старець відповів: “Я просто вчинив так, як робите з відвідувачами Ви. Коли хтось просить Вас про зустріч, Ваші слуги відповідають: “Пана нема вдома!””. Преподобний хотів таким суворим уроком провчити того чиновника. Мірою за міру. Це закон, від якого людина може захиститися тільки покаянням. Якщо людина покається у своєму гріху, вона звільняється від нього.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 213

заможній жінці, про безробітного

Недалеко від Вас живе один “працьовитий, чесний і надійний працівник”, так Ви самі пишете про нього, але зараз він залишився без роботи й без хліба. Ви запитуєте, чи можемо ми йому допомогти. Можемо допомогти, і допоможемо. Але чому б Вам не допомогти йому від надлишку коштів? Ви маєте чудову нагоду виконати євангельську заповідь — нагодувати голодного. Чому Ви поступаєтесь нею іншому й пропонуєте комусь спасіння душі, яке Вам Богом послано? Цю людину відокремлюють від нас сотні кілометрів, а від Вас — сотня метрів. “Він діймає мене своїми проханнями”, — говорите Ви. Повірте, і Господу докучають багаті, які отримують, не бажаючи віддавати. А того бідолаху з’їдають досада й сором, який болісніший за будь-яку прикрість, тому що він змушений стукати в чужі двері й жебрати.

Чи не просимо ми щодня Отця нашого Небесного про хліб насущний ? Але, як тільки отримаємо його, кажемо: “Мій хліб!”. Хіба це по-християнському? Хіба за це Господь пішов на хресні муки? Ні, звичайно. І коли людина просить хліба, вона це робить за своїм християнським правом, а коли заможний подає, робить це за християнським обов’язком. Бо заповідь про допомогу жебракам так само сувора, як і заповідь: Не убий . Історичний досвід нас учить, що краще дати, поки голодний просить, ніж чекати, поки він почне віднімати. Не виконаний кимось обов’язок викликає в іншого бажання завоювати свої права. Пам’ятайте про слова Божі: Отче наш і хліб наш, і, коли пізнаєте всю їхню глибину й силу, Вам легше буде спасти і свою душу, і життя Вашого “працьовитого, чесного й надійного”, але голодного сусіда.

Лист 214

К. П., про пізнання Христа

Ви були дуже раді, що Ваш син вивчився за кордоном, що був одним із кращих студентів, здобув блискучу освіту й диплом з відзнакою. Але раптом Ваш учений і освічений син посміявся над Вами в день Вашої Хресної Слави, тоді Ви й Ваша дружина зазнали легкого болю, немов від уколу голки. Він нічого не сказав, просто посміхнувся, коли Ви запалили святкову свічку. Потім він пішов з дому й повернувся, коли святкування було закінчено. І нічого не сказав Ваш син... тільки посміхнувся, але ця усмішка відкрила Вам всю порожнечу душі Вашого сина. Ви з дружиною мовчки переглянулися, і біль простромив ваші серця.

З кожним днем Ви переконуєтеся в тому, що душа сина не має духовного центру й морального стрижня. Ви побоюєтеся говорити з ним на цю тему, тому що відчуваєте, що він уже почав злегка нехтувати Вами і більше не визнає Ваших правил і життєвих цінностей. Ви просите мене написати йому. Я хочу допомогти Вам, і ось мій лист.

“Парубче, дозволь мені розповісти тобі одну історію. Колись двоє близьких друзів були змушені розійтися й роз’їхатися по різних містах. Минув час, і знову вони зустрілися. Вони розповідали один одному про ті міста, у яких живуть. Але один не хотів повірити іншому й наполягав на своїй думці про те місто, у якому ніколи не був, усіляко принижуючи його. Друг, якого не зрозуміли, засмутився й замовк.

Ти вчинив зі своїми батьками подібно до того кривдника. Ти жив у певному граді Знання, і вони слухають твої розповіді про нього й вірять їм. А коли вони розповідають тобі про своє життя в граді Добра, ти презирливо посміхаєшся й розвінчуєш їх, як брехунів. Хіба це гідно освіченої людини — вважати свій досвід істинним, а чужий хибним? Гарні твої знання, але доброта краща від знань, і твої батьки володіють кращим. Учився ти в іноземців знанням, тепер навчися в батьків доброти. Приведи знання в злагоду з добротою, але так, щоб доброта панувала над знаннями й керувала ними.

Над всіма людськими науками стоїть найважливіша з наук — наука Господа нашого Ісуса Христа: у ній укладено правдиве добро, ім’я якому — любов, і вище знання, ім’я якому — мудрість. Ось як говорить апостол: я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса (Фил. 3: 8).

Чим більше мирських знань без святого знання Божої науки, тим більша шкода. І чим більше мирське багатство без багатства небесного, тим більша небезпека. Бо Сам тільки Христос може зберегти ерудита від зловживання знанням і багатого від зловживання багатством.

Згадай славного вченого, що сказав: “Все моє знання немов крапля в океані”, — будь скромнішим й поцілуй руки батькам, щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім ”.

 

Лист 215

продавцеві газет, про життєві випробування

Не сумуй. Не думай про погане. Господь поруч з тобою, Він все бачить. Він милостивий і помилує тебе, Він і зараз милостивий до тебе, хоча ти хворий і сумний. Він випробовує твою мужність. Випробовує віру й надію. Б’є ж усякого сина, якого приймає, — говорить апостол (Євр. 12, 6), який сам був неодноразово битим: — Від юдеїв я прийняв п’ять разів по сорок ударів без одного; три рази мене били ціпками, один раз каменовано, три рази я терпів аварію корабля (2 Кор. 11: 24–25). Всі ці удари приймав апостол від людей, але дякував за них Богові так, начебто приймав від Нього, і ніколи не нарікав і не скаржився на своїх мучителів, але, вимучений і гнаний, підбадьорював інших, говорячи: радуйтеся завжди в Господі; і ще кажу: радуйтеся . Ти скажеш: я не апостол Павло! Знаю, що не апостол, але ти християнин — духовне чадо апостолів, наших духівників, так само, як і всі ми — духовні діти їхні.

Ти думаєш, зараз нема християн, які з радістю терплять удари й тортури? Зараз у Росії повторюється історія апостольських страждань. У нас є безліч свідчень про те, як радісно терплять муки й гоніння російські християни. І серед нас є християни, з апостольською радістю терплять всі життєві скорботи. Але світ не відає про них, і газети про них не пишуть. Вони пошепки сповідаються духівникам і моляться за своїх гонителів. Крижаний вітер страждань не прохолоджує тепла їхнього сподівання. Як можна назвати людину, яка у холодну зиму не вірить у прихід весни? Недосвідченою. Люта зима подвійно люта для тих, хто не чекає весни. І зиму твого життя, за милістю Творця, перемінить весна. І зрадієш, і возвеселишся, і будеш нарікати на своє маловір’я. Тому не сумуй! Не думай про погане. Господь поруч із тобою. Пройде зима, а весна вже біля порога.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 216

священикові Аврааму І., про прийняття Христа

Одні приймають Його, інші відкидають. Вас, чесний отче, це дивує: Він повинен був би нав’язати Себе всім, щоб всі Його прийняли. Але чим би Він тоді відрізнявся від римських кесарів, єгипетських фараонів або сучасних тиранів? Він прийшов не для того, щоб знищити найдорогоцінніше в людині й у Ньому Самому. Христос не хотів силою скорити чужу волю Своїй, Він хотів добром схилити людину до прийняття Царства Небесного. Господь проявив Себе як пастир, добрий пастир, який не батогом жене овець своїх, але йде спереду й кличе їх за собою. Вівці Мої, говорить Він, знають голос Мій і за Мною йдуть . А ті, хто не слухається голосу Його, повертають назад або збиваються зі шляху й блукають по бездоріжжю. Як тоді не всі захотіли піти за Ним, так і тепер не всі хочуть. Про цей поділ свідчать євангелісти: і народ шукав Його і, знайшовши, хотів затримати Його, щоб не йшов від них (Лк. 4: 42). А в іншім місці говориться зворотне: І просив Його весь народ Гадаринської околиці відійти від них, тому що вони охоплені були великим страхом (Лк. 8: 37). Адже ж Він зцілив одержимого бісами чоловіка ціною їхніх свиней; і за свиньми вони жалкували більше, ніж за людиною.

Так було тоді, так залишається й понині. Він розділяє людей на два табори: хтось стає праворуч, хтось ліворуч. Хтось цінує людину вище за всі скарби, а комусь свині дорожчі за людину. Перші слухають голос Його, як голос Пастиря, і втримують Його, щоб не йшов від них. Другі не слухають Його, не ідуть за Ним і з гнівом виганяють, як такого, що загрожує їхнім меркантильним інтересам.

Блаженні ті, хто й тоді, і нині чує Його і йде за Ним, тому що йде у вічне Царство. Блаженні й Ви, чесний отче, і парафіяни Ваші, що чуєте голос Господа Ісуса Христа і йдете за прозірливим Пастирем по істинному шляху в Царство Небесне й життя вічне.

Лист 217

православному П. Т. з Лозниці, про сектантську милостиню

Ти готовий залишити віру батьків і піти в секту! Чому? Тому, що вони видають безкоштовно книги й допомагають своїм членам грішми. Але чому ж ти не запитаєш себе: за чий рахунок видають вони свої книги? За свій чи за чужий? Очевидно, що не за свій, очевидно, що вони купують душі за чужі гроші, і відомо, що за кожну одержують нагороду від своїх хазяїв. Не заради Христа дають, а заради особистого прибутку. Вони перетворили віру в торг, і ти готовий стати товаром.

Турки обіцяли воєводі Анто77 незліченні скарби, щоб він віддав їм Лозницю, але він не зрадив свій народ. Не віддав гідність за юшку. І ніхто із твоїх славних предків не робив, як Ісав, але всі вони, подібно до Мойсея, краще захотіли страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьблення Христове вважали більшим для себе багатством, ніж Єгипетські скарби (порівн.: Євр. 11: 25-26).

Знай, що це звичай єретиків і розкольників — зовні здаватися милосерднішими від православних. Навіть цар Юліан Відступник, що відступив від Христа, ставши язичником, щедро роздавав милостиню й вихвалявся, що він милосердніший за християн. Але християни не приймали його милостині, вважаючи її нечистою. Всі, хто вважає себе християнами, повинні намагатися перевершувати в милосерді іновірців і єретиків, щоб не дозволити їм спокушати людей удаваним милосердям.

Бійтеся сектантів, що дари приносять, втікайте від них, як від вогню. Вони дають матеріальне, щоб відняти духовне: безкоштовними брошурками вони розхитують совість, подачками створюють у народі розкол, відриваючи декотрих від їхніх єдиновірних братів.

А ти будь обережнішим і бережи себе. Бережи душу від хижих вовків у шкурах овечих.

Лист 218

торговцеві М. С.: і слуга теж людина

До мене прийшов один з Ваших слуг, на ймення Спасое, зі скаргою на несправедливе звільнення з роботи. Не розумію, чому Ви звільнили його, якщо провина лежить на обох. Він штовхнув Вас, і Ви вдарилися об стіну. Якщо було б відомо тільки це, йому ні на що було б скаржитися, але з’ясувалося й інше.

Ви святкували своє срібне весілля. Коли розійшлися гості, Ви запросили слуг і стали пити з ними. Сп’яніли Ви, сп’яніли слуги. Сп’янів і Спасое, котрий ніколи колись не напивався. Сп’янівши, він заспівав і не дав Вам виголосити тост. Ви в гніві вдарили його по губах, він штовхнув Вас, і Ви вдарилися об стіну. Так закінчилося святкування вашого срібного весілля й почалося безробіття для Спасое. П’яний ударив п’яного: вони в розрахунку. Міра за міру. Але Ви перевищили міру, коли наступного дня звільнили Спасое з роботи.

З польським королем Казимиром78 відбувся такий випадок. Він був пристрасним гравцем і одного разу грав з одним зі своїх придворних. Придворний програвав, король вигравав, придворний розгнівався й дав королеві ляпаса. Справа дійшла до суду, і придворний був засуджений до страти. Коли королеві принесли на підпис вирок, він не став його підписувати, сказавши: “Винен я, а не він, бо не личить королеві розпалювати пристрасті своїх підданих”. Так і Ви повинні були розсудити, як мені здається. Не стільки винен слуга, скільки хазяїн, що змусив його напитися. Ви покликали його пити, а не він Вас. А пияцтво, як і божевілля, зрівнює всіх. У сп’янінні вже не розібрати, хто слуга, а хто пан. Так чому ж один Спасое зазнає кари, яку ви обоє заслужили? Більша частина недоброї заслуги належить Вам, але Ви всю відповідальність поклали на нього. А якби бідний Спасое знайшов у Вас у дворі скарб, Ви й тоді б відмовилися від своєї частки?

Колись апостол Павло писав певному панові, Филимону, про його раба Онисима, просячи Филимона прийняти його назад, і прийняти не як раба, а як брата возлюбленого. Прийми його, — говорить він ,— як мене . Ось і я прошу Вас: прийміть цього благочестивого Спасое, християнина, такого ж, як Ви. Господь наш Ісус Христос помер на Хресті за вас обох. Слуга напився за Вашим велінням: бачите, він відданий Вам настільки, що навіть упав у гріх заради Вас. Прийміть його скоріше, щоб він мимоволі не розголосив неправду Вашу перед людьми й перед Господом.

Лист 219

вождеві якоїсь партії, про молитву за гонителів

Ви запитуєте мене: “Чому Церква ненавидить комуністів?”. Хто Вам сказав? Церква не може ненавидіти своїх ворогів. Церква засуджує не комуністів, тобто не людей, а їхні діла. Церква засуджує насильство комуністів — убивство Царської Сім’ї, Царських Дітей, убивство великої кількості архієреїв і священиків, арешти й гоніння християн, наругу над вірою, осквернення святинь, святих мощів, продаж ікон і богослужбових предметів, перетворення храмів у театри; засуджує хулу на Бога, заборону молитовних зборів, звеличування Юди й сатани, приниження людськї гідності й зведення людини до рівня мавпи, уподібнення людини до гвинтика у величезній державній машині, матеріалістичне осліплення, яке заперечує Бога, душу, духовну реальність. Ось що засуджує й завжди засуджувала Церква. Все це неугодно Богові й Церкві.

Але те, що Церква ненавидить людей, навіть гонителів, неправда. Неправда, що Церква ненавидить російських комуністів як людей. Нема в ній ненависті: Церква молиться за них. Чи повірите Ви мені, якщо скажу Вам, що Церква молиться за російських комуністів? Церква не забула заповідь Свого Вчителя: моліться за ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас . Повна глибокої скорботи за них, людей, нерідко хрещених, Церква зі слізним подихом молиться за них до Христа. Як вона молиться? Так, як навчив Христос: Прости їм, Отче, бо не відають, що творять! Відкрий їм, Отче, очі духовні, хай прозріють і Тебе побачать. Напоум їх, Христе, хай пізнають, що без Тебе не можуть творити нічого . Протверезь їх, Господи, від ненависті до Тебе й людей Твоїх.

Так молиться Церква з вірою, що Господь почує її, заради блага гонителів її й блага всього роду людського.