Ви тут: Головна
У наш час людина, що зайшла в храм, стикається з деякими важко вирішуваними для себе проблемами. Зокрема, це питання, що стосуються торгівлі в храмі і плати за треби. Це багатьох бентежить.
«Скільки коштує?» - таке питання звучить в церкві мало не частіше за молитву.
У переважній більшості наших храмів в тому чи іншому ступені ведеться торгівля: книгами, хрестиками, листівками, церковною пресою, на яких є цінники. Цінники - це вже сигнал для мирян: тут ринкові відносини як в магазині. Люди, мало знайомі з життям Церкви, можуть сприймати і це як ознаку магазину. А якщо магазин, то можна купити все, що тут є, у тому числі і Таїнства. Те, що Церква - не постачальник платних послуг, зрозуміло вже воцерковленим християнам, що давно ходять в храм. Але людина, що перший раз прийшла в храм, цього знати не може.
У 80-і роки мені доводилося бачити в музеї атеїзму, що знаходився в Києво-Печерській Лаврі, потворні карикатури на православне духівництво - священиків зображали жадібними, срібролюбивими експлуататорами трудового народу. Безліч подібних прикладів можна знайти і в літературі: це і пушкінський любитель «дешевизни» персонаж «Казки про попа і робітника його Балду», це і «жадібні» піп з попадею з «Нахаби» М. Шолохова, які ховають від продрозкладки зерно в льосі...
Духівництво є класовий ворог, - цей стереотип міцно відобразився в свідомості післяреволюційних поколінь і частково зберігся у наших сучасників.
Слова британського журналіста Олдоса Хакслі про історичні помилки стали причиною написання цієї статті. І дійсно, вдивляючись у зовсім недалеке минуле ХХ–го століття, можна віднайти певні та досить точні аналогії з сучасністю, а особливо, якщо ти громадянин України.
Кожен із нас, перемикаючи російські та наші оросійщені телеканали, якщо буде звертати увагу на деталі – може відзначити факт наближення військових дій. Ще задовго до вторгнення російських військ у Грузію у серпні 2008 більшість глядачів «Останкіно» вже готові були воювати з грузинами. Подача негативного образу Грузії в російському медіа просторі просто не підлягала жодній критиці. А вже влітку 2008 року у повітрі повіяло холодом, смертю, запахом пороху та військових чобіт. Думка про війну завжди страшна та неприємна. Ми ніколи б не припустилися цієї незвичної для мирного часу думки, якби зовсім не знали умов початку Другої Світової війни та таких понять як «пропаганда», «мілітаризація», «мобілізація», «провокація», «п’ята колона» тощо.
У цій статті приведені історичні аналогії між передвоєнною Німеччиною та сучасною Росією. Дана стаття не є науковою працею чи історичним дослідженням, а лише думкою одного громадянина передвоєнної держави…
Стаття написана у переддень відзначення 70 річниці початку Другої Світової війни.
Питання про призначення людського життя дуже актуальне, оскільки стосується найголовнішого для людини - мети її земного існування. Знайшовши правильну відповідь на питання щодо нашого життя ми зможемо відповісти і на дрібніші питання, які нам щоденно доводиться вирішувати в спілкуванні з людьми, навчанні, роботі, сім`ї. Якщо ж ми помиляємось в цьому питанні, то не досягнемо цілі і в інших наших життєвих ситуаціях: бо як зможе об`єктивно осмислити їх той, чиє життя не наповнене сенсом?
Сенс людського життя відкривається на перших сторінках Священного Писання, де говориться, що Бог створив людину за образом і подобою Своєю. В цих словах розкривається початок і завершення шляху людини. Образ Божий, що найбільше виявляється в нашій свобідній волі, а подоба Божа, в уподібненні Творцю, в можливості людини жити життям Бога.
На прикладі власної родини я добре знаю, що священикам за радянської влади велося по-різному. Дуже по-різному. Якщо атеїстична пропаганда в деяких регіонах накульгувала на обидві ноги, то практика безпосереднього контролю за діяльністю священиків давала набагато кращі результати. Будь-якої миті до кожного настоятеля храму міг явитися гебешний «куратор» і круто змінити його долю. Загребти на допит, сфабрикувати справу, позбавити парафії або й просто знищити. Ну, це в тому випадку, якщо з тим чи іншим священиком не вдавалося «налагодити співпрацю».
Найпростіший метод, що дозволяв фактично кожного священика в одну мить перетворити на банального злочинця, забезпечувала звичайна фінансова перевірка. Безжальна арифметична логіка була проста: якщо протягом року в церкві відбулася така-то кількість хрестин - значить, було продано відповідну кількість хрестиків. Аналогічні підрахунки поширювалися на вінчання й похорони. Той факт, що принаймні до вінчання та хрещення люди готуються заздалегідь, і далеко не завжди купують все необхідне в останній момент, уже в церкві, до уваги ніхто не брав. Звісно, «кураторська» арифметика легко доводила, що священик привласнив частину коштів.
Верст чотири від славного Ростова Великого, на рівній відкритій місцевості на шляху в Ярослав знаходиться невелика обитель на честь Пресвятої Троїці. По давньому переказу майже 6 років тому, тут була «весь», ім’я якої забулося в історії, але яка завжди була знаменита і дорога серцю православних Руських людей, тому що «весь» ця була благословенною землею великого печальника і заступника Руської землі, Преподобного і Богоносного отця нашого Сергія, Ігумена Радонежського і всія Росії Чудотворця. Тут було помістя його батьків, благородних і знатних бояр Ростовських Кирила і Марії, тут був їх дім, тут і жили вони. Кирил був на службі в Ростовського князя Костянтина ІІ Борисовича, а потім у Костянтина ІІІ Васильовича; він не раз супроводжував його в орду, як один із самих близьких до нього людей; володів достатнім по своєму положенні майном.
Кирило і Марія були люди добрі і богоугодні. І праведність їх була відома не одному Богу, але і людям.
Кирило і Марія мали уже сина Стефана, коли Бог подарував їх другого сина – майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу Церкви Православної. Задовго до його народження, дивний Промисел Божий уже дав про нього знак, що це буде великий вибранець Божий.
Явище, яке назване "лубочним християнством", присутнє в нашому церковному житті як факт. Воно є невірне сприйняття Церкви, при якому ігноруються два основні принципи церковного життя: христоцентричность і синергія.
Християнство має певну ієрархію цінностей, а саме: головне у ньому – Сам Христос, Його божественна Особа. Він є Альфа і Омега, початок і кінець (Одкр. 1,8); Він є Шлях, Істина, Життя і Воскресіння (Ін. 14, 6; 11, 25); для віруючого Христос – це все (преп. Марк Подвижник). Мета життя християнина – з\'єднатися з Христом, жити Їм і з Ним, і в Нім знайти спасіння мир, щастя і безсмертя. Саме для цієї – ні для якої іншої – цілі Бог заснував на землі Церкву, в Якій Духом Святим через Таїнства і відбувається залучення віруючої душі Христу Господу.
a Церква – не просто засіб індивідуального освячення людини. У Христі людина знаходить дійсну повноту життя, а, отже, і спілкування з іншими людьми; причому для Церкви абсолютно неважливо, живе людина на землі або вже відійшла в світ інший, бо в Церкві немає смерті. Церква – не просто співтовариство віруючих або специфічна організація. По суті своїй Церква є Тіло Христове. Звідси і витікає принцип христоцентричності. Він означає, що в Церкві все без виключення повинно зводитися до Христа Спасителя.
Переклад бесіди видатного російського священника і проповідника Олександра Мєня.
Ведучий: Наша бесіда умовно називається «Чому нам важко повірити в Бога?». Питання, які ми задаємо о. Олександру, звичайно, для кожного свої і в той же час для багатьох – загальні. Частина їх в записках – ми їх не підписували, і ймовірно, потім можна буде ще вільно поговорити. Ну от і все, надаю слово о. Олександру.
о. Олександр: Я майже нікого з вас не знаю, але записки показують, що одні пройшли певний шлях, інші ж – тільки у його початку.
Погодьтесь, раніше це слово викликало в нас саму неоднозначну реакцію. Абсурдно, що навіть психологія стала предметом як би особливим – наукою без предмета вивчення. Грецьке «psyche» – це «душа», а раз душі немає, отже, вивчали практично те, чого немає. Була така крайність: духовність була перекреслена як старе, допотопне поняття. Потім ми легко ввімкнулися в іншу крайність: слово «духовність» стало вживатися повсякчас, де треба і не треба й швидко зав\'язнуло в зубах. Є в нас такий рефлекс – усе перетворювати в жувальну гумку. Але я хотів би порушити питання по суті.
Духовність – це те, що відрізняє людину від тварини.
Коли з\'являється homo sapiens – людина? З того моменту, коли ми знаходимо черепи, тотожні сучасній антропологічній структурі, і разом із цими останками знаходимо сліди мистецтва й релігії. Тобто людина є особливою істотою, що стоїть на грані двох вимірів. Один вимір ми можемо умовно назвати матеріальним, інше – духовним. Духовний вимір не виміряється ніякими приладами, він перебуває в зовсім іншому плані буття. Коли нас намагаються переконати, що боротьба між народами, расами, класами, війни й так далі є сутністю людської історії, то дуже легко забувають, що ці події, що дійсно роблять враження найважливіших, насправді відбивають лише тваринну сторону людини – боротьбу за місце під сонцем, боротьбу із чужинцем, захист свого вогнища або прагнення проникнути на чужу територію, проблему їжі, розмноження.