Ви тут: Головна
Наука і релігія нарешті примирилися – маститі вчені один за одним прощаються з атеїзмом, заявляючи, що дані їхніх досліджень доводять існування Творця, пише Олексій Бондарев у №39 журналу Корреспондент від 7 жовтня 2011 року. Всесвіт – дуже складна штука, практично недоступна розумінню простої людини, незнайомої з основами квантової фізики. Саме ця обставина незаперечно доводить існування Творця.Такі висновки раніше вже дозволяли багатьом вченим здобути славу серед мільйонів віруючих, більшість з яких зазвичай взагалі не цікавляться наукою. У нинішньому році такою славою вдосталь насолодився британський фізик Мартін Джон Ріс, який став лауреатом Темплтоновської премії.Ця премія вручається з 1973 року вченому, який зробив помітний внесок у примирення науки і релігії. З фінансової точки зору Темплтоновська премія дасть фору Нобелівській, це найбільша нагорода у світі – $ 1,4 млн.Ріс отримав її за те, що картина світу, яку можна скласти, прочитавши понад 500 опублікованих ним наукових робіт, по-справжньому примиряє науку з релігією.
Езотерика, містика, магія, містицизм, окультизм, містична і магічна практика, хіромантія, спіритизм і навіть теософія дуже часто сприймаються як явища одного порядку, а часто й тотожні за формою та змістом, з якимоссь ореолом таємничого. Все б нічого, якби цей інтерес поширювався лише на невелику групу ентузіастів таємничого, або ж групу вчених, які обрали предметом свого дослідження це «таємниче». Проте можна помітити, що в наш час до всього вищепереліченого є постійний інтерес. Значний час на центральних і місцевих телеканалах відводиться на передачі, в яких розповідають про феномени, що виходять за рамки людського розуміння. Крім того, часто й на телебаченні, і на радіо можна побачити-почути різного роду екстрасенсів, ворожок, котрі пропонують свої послуги. Газети рясніють пропозиціями допомоги: зніму порчу, поверну чоловіка, причарую коханого, поверну потенцію і т.д. І, зрозуміло, Інтернет відіграє найактивнішу роль у популяризації таємничого.
Як жити далі, якщо ні в що не вірити? Будеш пхатися ліворуч праворуч. А якщо віра є, як би не хотілося посидіти, все ж поступишся старій місце. Ось тобі і все християнство. Посуд помий поза чергою. Християнський вчинок? Християнський. Сміття винеси. Ну не наполягай на своєму. Любов – це не сю-сю, му-сю. Це тяготи один одного нести. Так і в мистецтві їх треба нести. А нести більше нікому, ніхто не вірить. У нас спотворений погляд на християнство. А це просто – скільки крові можеш віддати за іншого. Бо написано: "Що зробив одному з малих цих, то ти мені зробив ". Скільки можеш біля ліжка матері просидіти, яка збожеволіла від старості і хвороб. Ось в Чечні дітлахи стоять. Чеку висмикнув один недоумок, зараз – вибух, підполковник, не думаючи, кидається. Його в шматки. Вісім осіб живі. Комуніст, нехрещений, ніколи до церкви не ходив, про Бога взагалі не думав, але він християнин. У рай – ракетою.
Спасительна жертва Христова – найвеличніше таїнство для роду людського, глибину якого передати богословськими формулюваннями неможливо. Лише за допомогою аналогій нам під силу наближатися до осягнення того, заради чого одна з іпостасей Предвічної Трійці зволила прийняти людське єство і прийняти добровільну тілесну смерть. Ці аналогії можуть різнитись, і, як це трапляється, деякі з них виявляються більш досконалими, інші ж менше відповідають дійсності. При детальнішому розгляді виявляється, що конкретні формулювання отримали популярність в окремих часових проміжках, і в певних середовищах. Та попри тимчасові тенденції щодо осягнення і розуміння жертви Христової маємо святоотцівську традицію роз’яснення цього величного таїнства. Це розуміння у певні історичні періоди відтіснялося на другорядний план, проте з часом, як загублена драхма, висвітлювалось, і виявлялося що, святоотцівське розуміння жертви Христової є набагато глибшим ніж тимчасові локальні тлумачення.
Останнім часом немає щонайменшого бажання включати телевізор. І навіть не з релігійних чи якихось інших переконань, а просто… нецікаво. Звісно, і там, у глибоких нетрях реклами трапляються корисні сюжети і фільми, проте для їх перегляду потрібно підлаштовувати свій власний час. А час, як відомо – одна з небагатьох речей, які не можна ні купити, а ні повернути. Тому, зазвичай, коли у вільну хвилину вмикаєш телевізор, змушений „споживати“ те, що тобі „подають“. Слова „Читатель газет – глотатель пустот“, які Марина Цвєтаєва адресувала читачам жовтої преси, сьогодні повною мірою можна віднести до телеглядачів, які значну частину свого життя проводять біля екранів телевізорів. Не хочу образити людей, які без жодної відрази споживають сьогоднішню телепродукцію, однак слід нагадати, що поряд із сьогоденним телесвітом існує світ вищий і цікавіший.
Завжди, коли піднімається питання стосунків науки і релігії, згадуються темні сторінки Середньовіччя. Насамперед інквізиція і засудження Джордано Бруно та Галілео Галілея.
На даний час більшість людей майже нічого не знають про судовий процес над Джордано Бруно і навіть не цікавляться справжньою причиною його страти задовольняючись спрощеною версією розуміння історії середньовіччя, згідно якої, невігласи у рясах спалили Бруно за наукові погляди, в основі який лежав геліоцентризм. Але такий погляд є далеким від істини.
Спостерігаючи за сучасними відносинами між християнством і його науковими критиками можна констатувати факт певного примирення. Ні, бажаючих покритикувати християнство не стало менше, можливо навіть навпаки – більше, однак серед опонентів християнства сьогодні набагато менше науковців ніж, наприклад у минулому столітті. На сьогодні важко знайти ґрунтовне наукове видання із серйозною, а тим паче свіжою аргументованою критикою християнства.
Значна кількість сучасних дослідників релігії намагається „випливти на гребінь слави” своїми сенсаційними відкриттями. Їхні книжечки розпродуються миттєво, але так само швидко і забуваються. Зазвичай у таких наукових працях нічого сенсаційно нового проти християнства найти неможливо, все вже століття тому висловлено і спростовано. Та на превеликий жаль, маємо непоодинокі випадки, коли подібні нісенітниці потрапляють до навчальних підручників.
Бувають у житті людини моменти, коли ситуація здається безвихідною. Опускаються руки, зникає надія. Проблеми зі здоров’ям (власним чи когось з рідних), негаразди у сім’ї чи на роботі – все це здатне викликати відчай такої сили, що людина ладна схопитися за найменшу можливість порятунку. Такі "соломинки для потопаючих" у великих кількостях пропонують газети, радіо і телебачення у вигляді всіляких цілительок, ворожок і знахарок (або, на сучасний манер – екстрасенсів, біоенергетиків і "коригувачів карми"). Діапазон їх послуг надзвичайно широкий – тут і вирішення фінансових проблем (в першу чергу, їхніх), і порятунок сім’ї, і нормалізація стосунків на роботі, і повернення здоров’я, і (обов’язково!) знімання різноманітних навроків, пристрітів і прокльонів. Все це "з гарантією, за один сеанс, недорого (принаймні, перший сеанс) і навіть по фотографії".
Судити особисті гріхи кожного з нас буде Господь. Але якщо людина, навчаючи інших проповідує якесь вчення, до того ж подаючи його як православне і не маючи на це благословення Церкви (з 12 книжок, з якими довелося ознайомитися, на жодній немає благословення єпископа), то виникає цілком закономірне і обов’язкове запитання – якого характеру це вчення і чи відповідає воно вченню Православної Церкви ? Адже апостол Петро говорить: «Завжди будьте готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоволінням» (1 Пет. 3: 15)