Згодом терміном «симонія» (що, як читач здогадався з євангельської розповіді, одержав свою назву від Симона-волхва) почали називати три види сріблолюбства серед церковнослужителів: 1) рукопокладення у священний сан або надання церковної посади чи місця служіння за гроші; 2) вимагання плати за таїнство Причастя; 3) прийняття у чернецтво за гроші. В нинішні часи два останні пункти практично не зустрічаються, а от перший, як кукіль, вплітається у пшеницю з самого початку існування Церкви Христової. У деякі періоди церковної історії симонія набувала велетенських масштабів. Траплялось це на грунті симфонії Церкви та держави. Що стосується Церкви Православної, то благодатний грунт знаходила симонія в імперіях, де православ’я було державною релігією. Хоча Католицький Костел також не був вільний від цього гріха. Мислителі епохи просвітництва нещадно критикували католицьке духовенство, зокрема за симонію. Утворений у 1517 році Мартіном Лютером опозиційний католицизму протестантський рух називав однією з причин своєї появи саме симонію і, як не дивно, ця сама симонія мала місце і має іноді й зараз серед протестантських церков. Проте більшість громадян нашої держави називає себе православними, а явище симонії трапляється в православних єпархіях України незалежно від юрисдикції і зараз. За гроші рукопокладають дияконів, священиків, продають кращі, прибуткові парафії. Причому грішать не тільки ті, що беруть хабарі, а й ті, що їх дають – ще у Мойсеєвому П’ятикнижжі містилась заборона як приймати, так і давати подарунки з метою схилення рішення на свою користь. Як правило, наявність чи відсутність симонії залежить від керівництва єпархії. Майже завжди люди на це ідуть свідомо, хоча інколи трапляється, що молодий священнослужитель потрапляє в оточення, паралізоване симонією і, переступаючи через свої особисті моральні принципи, стає таким, «як усі». В таких єпархіях посадові особи, що займають ключові посади, а часто суміщають їх, дружать між собою, та всіма можливими методами придушують будь-яку критику і викривання їх спільного гріха. Вони одностайно стверджують, що церковнослужителів не можна засуджувати, бо це є смертельна провина і цим ставиться надійна заслона такому свавіллю. Так, сам Спаситель вчив не судити, щоб не бути осудженим, але одночасно Він казав: «Що зв’яжете на землі – буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі – буде розв’язано на небі». Тобто судити зовнішність, недоліки, соціальне становище тощо будь-якої людини (і церковнослужителя в тому числі) є порушенням слів Христа. Але вказувати на гріх, невиконання своїх обов’язків щодо Церкви або на їх свідоме порушення є правом і обов’язком кожного члена «Тіла Христового». Як вказано у Символі віри, Церква наша соборна, а не авторитарно-олігархічна. 
      В своєму посланні до учня Тимофія апостол Павло писав, що звинувачення на пресвітера приймається, але при двох чи трьох свідках. А тих, котрі згрішили, викривати слід перед усіма, щоб й інші страх мали. Апостол Яків також стверджує, що грішника слід відвертати від облудного шляху, щоб спасти душу від смерті. Отож, якщо совість чиста, то і підстав для виявлення гріха не буде, а наклепи Євангеліє велить терпіти у покорі, як страждання за ім’я Христове. 
      Симонію засуджували завжди, з нею боролися апостоли, а згодом святі отці. 29 апостольське правило, наприклад, звучить так: «Якщо хто, єпископ чи пресвітер, чи диякон грошима цю гідність одержить, нехай буде вигнаний і він і той, хто поставив, і від єдності церковної відлучений, як Симон-волхв, мною, Петром». А ось 22 правило шостого Вселенського собору, що відбувся у царських палатах побіля Константинополя у місті Труллі говорить: «У єпископи, чи в будь-який ступінь кліру (як то регент, співак, читач, паламар) тих, що поставлені за гроші, а не за іспитом та обранням за образ життя, наказуємо виганяти, також і тих, ким поставлені». Те саме сповіщає 2 правило четвертого Халкедонського собору. А 5 правило сьомого Вселенського собору, повторюючи вирок про симонію попередніх соборів, додатково наказує виганяти з посади посередника у одержанні мамони за рукопокладення. Досить вражаюче звучить перше речення цього правила: «Гріх смертельний є, коли деякі, що грішать, перебувають невиправленими. Гірше того, коли вперто повстають на благочестя й істину, віддаючи перевагу мамоні перед послухом Богові і тримаючись Його постанов та правил. В таких немає Господа Бога, якщо не впокоряться і не витверезвляться від свого гріхопадіння…». 
      Так що ж робити членам Церкви, які бачать чи знають про наявність симонії? Звичайно, можна сидіти тишком-нишком за принципом «моя хата скраю» і заспокоювати себе тим, що судити церковнослужителів є смертним гріхом. Але є ще й інший шлях, важкий, проте істинний – спробувати з Божою поміччю відлучити злого з-посеред себе, за словами апостола Павла. Але тут також треба діяти за вказівкою Євангелія. Євангеліст Матфей, цитуючи слова Христа, пише, що в подібних випадках потрібно на одинці порозмовляти з порушником, якщо ж ніяких результатів це не дасть, то слід зробити те саме при двох чи трьох свідках. А коли й після цього натяку на покаяння не буде, то необхідно питання винести на розгляд Церкви. 
      Апостол Павло до Тимофія писав, що корінь усякому злу сріблолюбство є, і ті, що його бажають, заблукали від віри. Дійсно, якщо людина задоволена своїм матеріальним становищем за будь-яких обставин і сприймає ці обставини як волю Божу, то симонією вона не захворіє. Наприклад, святитель Іоан Златоуст всі свої кошти віддавав на лікарні й сиротинці, і після його смерті виявилось, що ніякого матеріального багатства він не залишив, а святитель Іоан Милостивий після служби сидів на сходах храму і роздавав милостиню всім потребуючим. Варто згадати святого Миколая Чудотворця та багатьох інших. 
      Послідовники Симона-волхва виправдовують себе тим, що, мовляв, у Євангелії написано, якщо задарма прийняли, то й задарма давайте. А нас також рукоположили за гроші, отож ми за гроші прийняли, і за гроші даємо. Так, логіка залізна, всі її чотири закони просто байки. Святий Василь Великий у тлумаченні книги пророка Ісаї неначе відповідає на ці слова: «Слово ж закону не таке, щоб за нього давати, бо ж ніхто не продає благодаті. Задармо прийняли, задармо й віддавайте. Бачиш, як розгнівався Петро на Симона, що приніс срібло за благодать Духа… Отож неможливо дати за це дарунки, гідні благодаті, що подається. Один дар лише гідний – пильнування одержаного. Той, Хто дав тобі скарб, вимагає не ціни за нього, а гідного збереження даного». Тому ось і слід подумати, чи справді при рукопокладанні за гроші кандидат у церковнослужителі одержує благодать Святого Духа, тим більше, чи має він її при рукопокладенні інших. Невже ці люди не усвідомлюють, що швидкоплинне життя добіжить свого краю і потім настане вічність, буття в якій залежить від нашої теперішньої земної поведінки, що доведеться дати відповідь за свої вчинки. Навіть Симон-волхв, коли йому докорив апостол, покаявся і просив помолитись за нього, щоб не спіткало його нічого зі сказаного Петром, бо ж усвідомив, мабуть, усю метушливість і гріховність своїх намагань.

Підготував диякон Віталій Поровчук