foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

- Ваша Святосте, ми розмовляємо з вами напередодні проведення у Києві IV Всесвітнього форуму українців. З якими словами ви могли б звернутися до делегатів найбільшого українського зібрання?
- Я вважаю, що форум у цій ситуації, в якій зараз знаходиться Україна, має велике значення. Він покликаний об’єднати не тільки українців в Україні, але й з усього світу. Одна з проблеми, які має України сьогодні, полягає у тому що українство роз’єднане. Форум повинен продемонструвати потребу єднання і насамперед в Україні.
Українці за межами держави часто більше відчувають українство, ніж громадяни в Україні. Серед українців в Україні багато несвідомих. Вони за плоттю українці, а душею, як мені один українець сказав: а душею росіяни. Форум якраз має сприяти тому, щоб українська свідомість відроджувалася в нашому суспільстві.
- Нещодавно українськими політичними силами підписаний Універсал, де у 14-му пункті згадується і проблема церковної єдності. Ваше ставлення до цього документу та яка роль світового українства у згаданих процесах?
- Президент України у проекті Універсалу не випадково поставив питання утворення єдиної помісної Української православної церкви. Цим він дав усім зрозуміти, що це питання не менш важливе, ніж НАТО і українська мова. Чому проросійські сили пішли на поступки та погодилися на НАТО, а не погодилися на утворення єдиної помісної Української православної церкви? Якраз їх протидія свідчить, що саме це є найважливішим питанням. Без утворення єдиної помісної УПЦ ми не зможемо ні відродити українську свідомість, ні консолідувати українське суспільство. Одним із важливих моментів в Універсалі є сприяння об’єднанню України - її Заходу та Сходу. Це головний постулат. Але засобів для створення цього єднання немає. Саме на єдину помісну Церкву не погодилися ні Партія регіонів, ні соціалісти. Це означає, що такий Універсал не буде мати практичного значення. Немає механізму об’єднання України в одну націю, суспільство, народ. Як я говорив, це можна зробити через Церкву.
- Чи варто було взагалі виносити в декларативний документ питання?
- Звичайно що Універсал - декларація. Але він свідчить про те, що питання єдиної помісної Української православної церкви має для української держави дуже важливе значення. Втілення цієї декларації, на жаль немає і я сумніваюся, що воно буде. Ще й попередній Президент України Леонід Кучма говорив про необхідність створення єдиної Церкви, але не сприяв цьому процесові. Віктор Ющенко хоче сприяти, але йому не дають. Перешкоджають сили, що завжди були противниками нашої Церкви. Вони кажуть банальну фразу, що держава не повинна втручатися у церковні справи. Я б заперечив їм. Держава не повинна втручатися у внутрішньоцерковні справи. Але коли йде мова про Церкву, як інститут стабілізації, як інститут консолідації, то тут держава повинна (і це її прямий обов’язок) сприяти утворенню єдиної Церкви.
Можемо згадати і Грецію, Болгарію, Румунію, Грузію й інші країни. Навіть ту ж саму Росію, бо вона і в історії і тепер використовує Церкву, як консолідуючий чинник. Виходить, той, хто говорить, що „не повинна держава втручатися”, виступає проти консолідації українського суспільства. Говорячи про те, що не треба втручатися, ці сили якраз і втручаються. Хотів би нагадати слова митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (Гундяєва), голову Відділу зовнішніх зв’язків Московської патріархії. Він не так давно висловив думку: розкол в Українському православ’ї можна вирішити тільки політичною волею. Навів приклади, як була ліквідована унія в Західній України, Обновленський розкол. Тобто, Кирило виступає за те, щоб держава політичною волею, тобто втручанням, ліквідувала розкол. Він розуміє ліквідацію розколу, як корисну справу для Московського патріархату. Хоче, щоб Церква в Україні стала єдиною – під омофором Московського патріарха! Про це говорить російський церковний діяч. Те, що мене не пустили у Харків до своєї пастви, за сприянням місцевої влади (бо харківський міський голова підтримав і дав згоду на демонстрації та пікети проти мого приїзду), хіба це не приклад чергового втручання? Я ж їхав не до московських, а до київських парафій. Ось вам і втручання! Черговий приклад – Чернігів, де влада передала Катерининську церкву, яка була музеєм, Київському патріархату, керуючись відповідним указом Президента України. Проти цього виступили політичні сили. Партія Наталії Вітренко та громадські організації, якими керує Валерій Кауров. Вони, фактично, втрутилися в церковні справи. Чи мають права політичні партії та громадські організації втручатися в наша справи? Зауважте, ніхто цього не засудив! Тому, коли говорять про невтручання держави у церковні справи, то це треба розуміти як те, що держава не повинна допомагати Київському патріархату зміцнюватися та зростати. Коли йде мова про підтримку Московського патріархату, тоді про цей принцип забувають. Тому я цю фразу сприймаю, як лицемірну, особливо з уст комуністів і регіоналів. Вони одне говорять, а інше роблять.
- Як так сталося, що Київський патріархат під час Помаранчевої революції підтримав демократичного лідера – Віктора Ющенка. Він прийшов до влади, а тепер ваша Церква стикається з утисками, які траплялися в гірші моменти правління Леоніда Кучми?
- Під час Помаранчевої революції, ні Київський патріархат, ні Українська греко-католицька церква, ні протестантські церкви (крім, звісно, Московського патріархату), не втручалися у політичну боротьбу. Натомість своїми молитвами ми морально підтримали демократичні сили. У Помаранчевій революції ми бачили устремління народу до правди, до справедливості, демократії та свободи. Але після перемоги революції Київський патріархат не отримав нічого. На Сході України, як не передавали нам храми, так за ці півтора роки не передали жодного: ні в Дніпропетровську, ні в Харкові, ні в Чернігові, ні в Житомирі... Навіть не дають ділянок для того, щоб ми самі побудували храми. Ми вже декілька років боремося за те, щоб у Луганську нам дали ділянку для побудови храму. Там усім дають. Навіть тоталітарним сектам, а Київському патріархатові – ні. Виникає питання: чому? Тоталітарній громаді ділянку – будь ласка, а Київському патріархату – зась! Влада на Луганщині настільки зросійщена, що боїться навіть присутності нашої Церкви. Як бачимо, ми навіть не маємо рівного ставлення до всіх конфесій. „Рівне ставлення” – банальна фраза, яку всі повторюють протягом усієї незалежності України, але на практиці цього не було і немає до цього часу. Як сприяла влада Московському патріархатові, так і сприяє. Нам часом закидають, що у нас менше парафій, ніж у Московського патріархату. Чому так? Хіба віруючих у КП менше? Всі соціологічні дослідження підтверджують, що переважна більшість православних підтримує УПЦ КП. Останнє дослідження, яке ми отримали говорить: 28 відсотків за УПЦ КП, а лише 18 – УПЦ МП. Чому 28 відсотків віруючих мають меншу кількість храмів? Ми ж маємо в чотири рази менше переданих храмів, ніж Московський патріархат! Нам кажуть: ви і будуєте менше. Чому ми менше будуємо? Як вони можуть бути побудовані, якщо за часів Кучми банкірам, бізнесменам, підприємцям було заборонено допомагати Київському патріархату? Це хіба не втручання в справи Церкви?
- Ви мали змогу спілкуватися з Президентом Ющенком, певно розповідали про ситуацію. То чому ж крім загальних декларацій так нічого і не змінилося?
- Хіба воно може змінитися, коли оточення у Президента не виконує його волі? Більше того, навіть перешкоджає. Крім оточення шкодить змінам на краще місцева влада. Вона якою була при Кучмі, особливо у східних областях країни, такою і залишилася.
- В історії Православ’я бували випадки, коли патріархи, навіть ризикуючи життям, говорили правду у вічі царям, імператорам. Ви нещодавно радили Ющенку бути твердішим. Що б порадили зараз, коли після призначення Віктора Януковича, ситуація докорінно змінилася?
- Я під час круглого столу побачив, що Президент вів себе, як глава держави. Він відстоював свої позиції. Президент не все може. Він вибирає з двох зол менше. Підписання Універсалу було обранням меншого зла. Порівняно з можливим розділенням України на шматки. Пригадайте, опоненти глави держави виступали за федералізацію, російську мову, тощо. Президенту треба допомагати. Відповідальність несуть перед Богом і ті, хто оточує Президента. Слова, записані в Конституції України про відповідальність перед Богом і народом - не пусті фрази. Вони повинні пам’ятати про це, а не валити все на Президента.
- Як віруючому українцеві, який підтримував Майдан, ідеали Помаранчевої революції, тепер сприймати прихід до влади сил, проти яких народ і вийшов на вулиці Києва?
- Це випробування кожної людини. Випробування того, наскільки вона стійка у вірі. Навіть якщо щось не вдається, це не означає, що треба розчаровуватися та падати духом. Варто продовжувати боротьбу за демократію, свободу, єдину помісну Українську православну церкву. Ми, представники Київського патріархату, маємо утиски з усіх боків, але руки не опускаємо. Віримо, що в кінці правда. Тому й народ повинен ще більше об’єднуватися та боротися за правду, вимагати від нового уряду виконувати закони та постулати Універсалу. Правда один із політичних діячів уже сказав, що це не закон, а звичайний папірець. То навіщо вони за нього так боролися та багато вихолостили?
- Чимало людей задаються питаннями, чому наші сусіди: поляки, болгари, чехи, словаки й інші народи живуть нормальним економічним життям, а українці вже п’ятнадцять років товчуться на одному місці? Як це пояснює Церква? Це нам за гріхи?
- Давайте візьмемо поляків. Вони всі люблять свій народ, державу. Вони в цьому єдині. У них немає розділення, щоб одні любили Польщу, а інші - Росію. Такого у них немає, як і у болгар, чехів і інших. Розділення у середині самої нації є однією з важливих причин того, що Україна не досягла потрібних результатів за останні п’ятнадцять років. Повторюся: Всесвітній форум якраз і покликаний заявити суспільству про потребу того, щоб українці любили свою країну.
- Чи може прислужитися українська діаспора (і, зокрема, східна) побудові єдиної помісної Української православної церкви?
- Східна діаспора – це, насамперед, Росія. Там багато українців. Але є питання, чи всі українців думають про Україну? Думаю, що не всі. Лише невелика частина. У цьому й проблема. Звичайно, що діаспора може заробити для своєї Церкви в Україні дуже багато, але для цього треба прагнути цього.
- Зраз відбувається четверта хвиля еміграції. Як Церква пояснює той факт, що українці, маючи власну державу, знову роз’їжджаються по світах?
- Тікають тому, що шукають кращого життя. Якби в України було жити добре і люди мали б тут заробітки, не шукали б долі поза рідною домівкою. Не їхали ні в Італію, ні Німеччину, ні в Грецію. В Україні вони не можуть зробити, бо олігархи, які незаконно привласнили собі великі кошти, створили такі умови, що українці змушені покидати зі сльозами свою Батьківщину. Винні олігархи, які думають лише про себе, а не про народ. Я завжди говорив і буду говорити: нехай вони не забувають, що суд Божий буде я для них, що вони на землі не вічні! Після смерті з собою не заберуть статки.
- Київський патріархат якось опікується новими емігрантами з України?
- Ми намагаємося це робити. Є священики і в Італії і в Португалії і в Німеччини. Але їх недостатньо, а по-друге, ця нова еміграція знову ж таки - не організована. Через це і Церква має невеликий вплив.
- Переговори Вселенського патріархату з Московським про визнання помісної Української православної церкви призупинилися. Яка перспектива розвитку УПЦ Київського патріархату за таких умов?
- Визнання автокефалії - це не панацея від біди, яка є в Україні. Нам не так потрібне визнання, як єднання Українського православ’я. Багато хто помилково думає, що буде визнання і все стане на свої місця. Ні! Щоб розв’язати проблеми, треба працювати на розбудову Церкви, а визнання прийде. Рано, чи пізно воно буде. Українська церква – велика Церква у світовому Православ’ї. Багато хто з дослідників вважає, що наша Церква не більша, але й не набагато менша за російську. Якщо Вселенський патріарх і інші помісні церкви не помічатимуть нас, то втрачатимуть вони більше, ніж ми. Церква, створена для спасіння людини, діє незалежно від того, чи визнають Київський патріархат, чи ні. Мільйони людей, які сповідують віру, живуть за нею, відправляють таїнства, і ви думаєте, Бог відкинув цей народ? Ні! Хтось може заперечити, що наша віра та ми не потрібні Богові. То для чого він прийшов на землю та страждав? Отож, визнання важливе, але ми і без визнання будемо жити та вірити.
- Останнім часом у середовищі УПЦ Московського патріархату з’явилися якщо не тенденції до українізації, то ознаки лояльності до українського – митрополія організовує виставки, присвячені Трасові Шевченку, випустила кілька дисків із українськими піснями, поновлені переговори з УАПЦ (уламку митрополита Мефодія). Наскільки цей процес є щирим?
- Це пуста справа. Це акції для того, щоб пустити порох в очі народові, щоб люди не бачили справжньої мети Московського патріархату. Ну і що, що вони шанують Шевченка? Його шанує весь світ! Було б дивно, якби вони ще б і його не шанували... Що ж тут надзвичайного? Навіть у Росії люблять і поважають Тараса Шевченка. Запитання в іншому: чому УПЦ МП, шануючи Шевченка, читаючи його „Кобзаря”, в богослужіння не вводить українську мову? Чому ігнорує рідну мову навіть у проповіді? Чого вони не наслідують у цьому нашого геніального поета, який у відомій передмові до „Кобзаря” закликав: „А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”? Це все лукавство Московського патріархату!
- Чи плануєте ви співпрацю з урядом на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем? Відомо, що він свого часу був причетним до вашого побиття у Маріуполі. Зараз з’явилася потужна опозиція на чолі з Юлією Тимошенко. Як ви до цієї сили ставитеся?
- Ми будемо дивитися, хто за правду, хто щиро виступає за демократію та свободу, права людини, а хто любить тільки владу та працює для себе. Від цього залежатиме ставлення. На сьогодні ми бачимо, що опозиція, попри все, стоїть на захисті інтересів українського народу, а побачимо що робитиме новий уряд. Якщо буде працювати на Україну, як незалежну державу, український народ, то чому нам не підтримувати цей уряд?
- Тепер хотів би запитати про більш філософську проблему. Дехто стверджує, що українці, як недосформована нація, можуть розчинитися в умовах глобалізації і станеться це вже за якихось п’ятдесят років. Ваша думка з приводу цього.
- Триста років Росія русифікувала український народ. Наш народ залишися. Переконаний, що за п’ятдесят років не зникне. Навіть в умовах глобалізації. Не думаю, що глобалізація так вплине, що нації перестануть існувати. Навряд чи німці перестануть бути німцями, французами - французами, росіяни – росіянами. Вони залишаться у глобалізованому світі, як представники окремих націй. То й українці не зникнуть. Українська нація існуватиме до Другого пришестя.
- Ви у своєму поважному віці багато працюєте: пишете, відвідуєте єпархії, служите. У чому секрет вашої енергійності, як вдається зберігати працездатність?
- Ми думаємо, що все залежить від нас. Від людини справді багато залежить – якщо вона не береже свої здоров’я, то це буде її провиною. Але не треба забувати, що наше життя та здоров’я залежить від Бога. Отож я вірю (щиро, а не теоретично), що Господь дає мені сил для того, що я працював на благо Церкви.
- Ви вже більше десяти років перебуваєте на патріаршій кафедрі. Що найтяжче в патріаршому служінні?
- Найтяжче, дивитися на те, що собратія (духовенство, єпископат) не виконують своїх обов’язків. Це найтяжче. Коли ж я бачу, що архієреї ревно виконують свої обов’язки, коли священики працюю, то це мені, похилому в віках, надає сил.
- Дякуючи за розмову, хотілося б поцікавитися: що було на вашій життєвій ниві найбільшим розчаруванням та найбільшою радістю?
- Розчарування у мене не було. Зрада близьких людей на мене не подіяла (маю на увазі зраду архієреїв, які 1992 року перешли до Московського патріархату, провівши, так званий Харківський собор, який і поклав початок розколу Українського православ’я). Вона не змінила мого шляху та мети. Хоч це було, справді, тяжко пережити. Це зрада не стільки мене, а Української церкви. Звичайно, це був тяжчий удар, який із Божою допомогою я переніс. Вона залишилася в минулому, відійшла за більше десяти років. Що ж до розчарування в обраному шляху, то його теж ніколи не було. З самого початку я знав, що це моє покликання. Розумів, що обраний шлях тернистий, але Господь нікому не обіцяв Рай на землі. Він сказав: у світі будете скорботними, мужайтеся, я переміг світ! Зараз я переклав увесь корпус богослужбової літератури, а тепер перекладаю „житія святих” і бачу, що жодний святий не пройшов земний шлях без скорбот. Немає такого святого на нашій грішній землі. Апостоли, мученики, преподобні, - всі несли свій скорботний хрест. Тому скорботи – ознаки того, що людина стоїть на вірному шляху. Якщо вона не переносить їх, а нарікає на Бога, то це погано. Що ж до радісного моменту... Скорбота постійно чергуються з радістю – скорбота та радість йдуть у житті кожної людини поруч!