foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Дивну, якщо не сказати ненормальну, реакцію викликало в далекій діаспорі рі-шення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріар-хату прийняти під свою юрисдикцію укра-їнські парафії і священиків із США. Наро-дившись у Києві маленькою хвилькою, це рішення перекотилося через увесь океан і справжнім цунамі впало на обурені голови ієрархів Постійної конференції українських православних єпископів поза межами України. Ця організація об\'єднує усі україн-ські православні Церкви, що перебувають під омофором Вселенського Патріарха. Вона блискавично відреагувала відкритим листом Патріархові Філаретові та членам Священного Синоду УПЦ КП, іменуючи їх не інакше, як "брати наші у Господі". Остання форма звертання викликана не тільки загальнохристиянською традицією, але й колишніми стосунками між двома Церквами. Хоча найчисленніша з усіх діаспорних Церков -УПЦ - у США ще 1995 року переорієнтувалася з Київського прес-толу, який вважала Церквою-Матір"ю, на Константинополь, вона, однак, не визнає посягань Московської Патріархії на Україн-ську Православну Церкву. Тому стосунки між УПЦ КП і УПЦ у США можна вважати дружніми, швидше, не на підставі обопільної любові, а через взаємну недовіру до російсь-кої Церкви, яка через рогонисту лапотну вдачу вважає лише себе благодатною.

Ще як тільки відбулося приєднання американської Церкви до Царгорода (до речі, за досить незрозумілих і понині обставин), УПЦ КП відповіла радісними привітаннями, підписаними покійним нині Патріархом Володимиром (Романюком) і тодішнім митрополитом Філаретом (Дени-сенком) від імені всього єпископату. Така підтримка з боку Київського Патріархату, попри відверту зраду американськими єпископами ідеї об\'єднання українців усього світу навколо Києва й автокефалії, пояснюється запевненнями ієрархів УПЦ у США про те, що "євхаристичне єднання з Вселенським Православієм буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви у незалежній Україні та забезпе-чить зміцнення позицій Київського прес-толу як духовного осередку Церкви-Матері всіх православних українців не тільки в Україні, а також за її устійненими та визна-ними кордонами". Також в Україні розрахо-вували, що перший прецедент потягне за собою визнання Константинополем УПЦ КП. "Для Київського Патріархату має велике значення факт, що Вселенський Патріарх ввійшов у євхаристичне єднання з єписко-патом Української Православної Церкви в США і діаспорі без посвячення і тим самим визнав нечинним твердження Московської Патріархії про неканонічність українських єпископів", - писав у своєму листі до Предс-тоятеля УПЦ у США митрополита Костян-тина місцеблюститель Патріаршого престолу Київський митрополит Філарет.

Але сталося не так, як гадалося... Очікуване українське лобі у вселенському православ\'ї перетворилося на великий пшик. За чотири роки канонічного життя стосунки між Вселенським Патріархом, УПЦ у США й УПЦ КП розвивалися за кла-сичним сценарієм: "третій зайвий". Міжпра-вославний любовний трикутник після відмо-ви американських єпископів від молитовно-го спілкування з УПЦ Київського Патріарха-ту перевтілився на палицю з двома кінцями, на яку тепер спирається кволий Константи-нопольський Патріарх. Він хоч і не виступає так категорично проти незалежності україн-ської Церкви, як Москва, але й не дуже побивається, щоб допомогти українцям. Більше того, затиснутий у турецько-мусуль-манських лещатах Вселенський Патріарх (його доля нині залежить від доброї волі Ва-шингтона, Рима та Москви) зробив кілька підлуватих для Києва кроків.

Першим вибухом, що порушив штуч-ний спокій українського заокеанського православ\'я, стало оприлюднення листа Константинопольського Патріарха Варфо-ломея до його московського колеги Алек-сія ІІ від 11 липня 1995 року, в якому той виправдовується, що, мовляв, певною мі-рою розуміє побоювання Алексія та Сино-ду РПЦ відносно наслідків прийняття під свою руку американських українців. Він також сподівається, що це рішення тільки сприятиме відносинам між російською Церквою та віруючими в Україні. Обгрун-товує підступні для українців надії Патрі-арх тим, що вони "прийняті під наш омо-фор були зобов\'язані формально заявити, що не будуть добиватися автокефалії Укра-їнській Церкві... З іншого боку, їм вже неможливо співпрацювати або спілкувати-ся зі схизматичними українським групами, які не є в спільноті православної Церкви, не завдавши шкоди самим собі". Отож, захоплені наведенням духовних мостів із Стамбулом, ієрархи УПЦ у США не зчули-ся, як опинилися в канонічній пастці. Нині дехто схильний вважати згадане послання вдалою фальшивкою, бо під текстом, який потрапив на ясні очі громадськості, відсут-ня віза Святійшого Варфоломея, але він чомусь так і не спростував його, хоч така нагода була.

Більше того, поведінка Константино-польського Патріарха в Одесі у вересні 1997 року під час зустрічі з Московським Патріархом ніби підтвердила раніше напи-сане в листі. Вона стала другим таким собі турецьким кинджалом у спину слабкому українському православ\'ю. Тоді його Свя-тість заявив, що визнає в Україні тільки УПЦ Московського Патріархату та навіть не благословив духовенство та вірних УПЦ Київського Патріархату.

Зрозуміло, що такі дії Патріарха вра-зили національно-свідомі серця українців Америки, а тому на континенті почали з\'являтися, мов гриби після теплого дощу, православні громади, невдоволені перехо-дом до Стамбула. Більшість із них продов-жувала вважати своїм духовним центром тисячолітній Київ і прагнула перейти під юрисдикцію Київського Патріарха. Вреш-ті-решт виник навіть Центр Київського Патріархату в США, що, до речі, видає бо-гословський та історичний журнал "Україн-ці Америки за Київський Патріархат" (ре-дагує його науковець та громадська діячка Оксана Хомчук). У цей час також активізу-вала свою діяльність Українська Автоке-фальна Православна Церква (Соборноправ-на) на чолі з єпископом Олександром, яка виводить свою традицію від УАПЦ митро-полита Липківського та вже давно входить до складу Київського Патріархату. Словом, як казав останній вождь, процес пішов...

Його бурхливість, ясна річ, насмерть перелякала керівників УПЦ у США, бо та-кими темпами від цієї Церкви може не залишитися каменя на камені. Тут вони й почали незадоволено кивати у бік Києва, підозрюючи його у розхитуванні Церкви. Але Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет довго вагався, не стаючи на жоден берег стрімкої річки українського православ\'я. Його не влаштовувала відсут-ність рішучої підтримки від американської Церкви, що замість використовувати свою канонічність для добра УПЦ Київського Патріархату, носилася з нею, як з писаною торбою та весь час нарікала на ніби невиз-наченість релігійної ситуації в Україні. Але як досвічений політик, він не хотів іти на відвертий конфлікт із ієрархами УПЦ у США та Вселенським Патріархом. Свою офіційну позицію Патріарх Філарет висло-вив на ІІ Всеукраїнському форумі українців у Києві (21-23 серпня 1997 року). Зі вдяч-ністю відзначаючи фінансову допомогу діаспори духовним навчальним закладам, він зауважував, що "після входження УПЦ у США до складу Константинопольського Патріархату ієрархія припинила з архієрея-ми України євхаристичне єднання. УПЦ у США має свої глибокі проблеми, але ми хочемо мати добрі стосунки з цією Церк-вою і водночас не залишати в біді наших земляків-українців. Ієрархія УПЦ у США обіцяла підтримку православній Церкві Київського Патріархату перед Вселенсь-ким Патріархом, але на сьогодні ми її не відчуваємо".

Нарешті, усвідомлюючи, що нагоду-вати вовків та залишити цілими овець неможливо, та під тиском справедливих вимог українських парафій в Америці належати до Київської Церкви-Матері, Священний Синод УПЦ КП 29 травня 1998 року ухвалив рішення, що загуркоті-ло луною аж на заокеанському континенті. Враховуючи, що православні українці в США та діаспорі постійно відстоюють автокефалію УПЦ та інтереси Помісної православної Церкви в Україні та не бажа-ють підпорядковуватися Патріарху Церкви іншої держави, з огляду на їх вихід із під-порядкування УПЦ у США було вирішено: "громаду св.первомученика Стефана в Бронс Вик, Огайо, США, Святого Миколая в Купер-Сіті, Флорида, Святої Софії в Чикаґо й інші українські православні громади в США та діаспорі, що виявлять бажання, прийняти до складу УПЦ КП". Коментуючи рішення Синоду, Патріарх Київський сказав: "З нашого боку було б аморально позбавити земляків священного права належати до своєї рідної Церкви. Мій обов\'язок перед Богом і Україною, як Предстоятеля Помісної православної Церкви, як пастиря, простяг-нути їм руку допомоги".

Як уже зазначалося, на цей учинок УПЦ КП Постійна конференція відгукну-лася нервовим відкритим листом, у якому вона змішала грішне з праведним. Непере-вірені факти там переплітаються зі звичай-нісінькими чутками, а незрозумілі натяки - з невдалими виправданнями. Так у листі навмисно надмірно драматизується "жалю-гідна" ситуація в Україні, дбайливо вима-льовується образ безладу і анархії. Йдеться про конфлікт і протистояння між Церква-ми. Цим виправдовується "нейтральне ста-новище", що часом нагадує просте уми-вання рук, бо кожний, хто хоч трохи ціка-виться релігійним життям України, розу-міє, що справжня боротьба тут точиться не між українськими Церквами (між УПЦ КП та УАПЦ бувають, слава Богу, лише непо-розуміння), а між УПЦ Київського Патрі-архату та філією РПЦ - УПЦ Московського Патріархату. Зразком того, що стосунки між УПЦ КП та УАПЦ є не найгірші, є спільний меморандум їх предстоятелів із наміром об\'єднатися. Для того, аби зовсім затемнити фарби, автори послання навіть пригадали (незлим тихим словом) єписко-па Антонія Масендича, який ще за царя Гороха був у автокефальній Церкві, тепер преспокійно перебуває в далекому Барнау-лі як єпископ московської Церкви. То для чого так кістьми лягати, драматизуючи ук-раїнські міжцерковні стосунки? Звичайно, проблеми є, і немалі, але, можливо, їх можна було б вирішити набагато швидше за допомогою заокеанських братів, бо зай-няти "нейтральну позицію" завжди найлег-ше. Під кінець єпископи зовсім заламують руки. "Ми відмовлялися обговорювати дії УПЦ КП з нашими вірними, тому що не бажали вразити їх сумною дійсністю про життя Церкви в Україні. Ми намагалися сприяти позитивному розгляду справи з надією на повільні зміни і, врешті, успіх в об\'єднанні галузок Церкви в Україні, що завершилося б визнанням усім право-слав\'ям правдивої Патріархії Києва та всієї України. Однак, ми довше не можемо ігнорувати дії УПЦ КП, які шкодять нашій Церкві поза Україною". Читаючи ці рядки, не важко уявити, як підстрибують від радості московські батюшки, от, мовляв, малороси навіть між собою не можуть порозумітися, словом, розкольники і єретики! Якщо хтось хотів цим посланням допомогти "каноніч-ній" Московській Патріархії, посприяти її ін-тересам, то його можна привітати з успіхом.

* * *

Саме у підсумку сумного конфлікту хочеться сподіватися на порозуміння двох Церков одного народу. Хоч повністю його вирішити вже навряд чи вдасться. Надто вже різними є напрями двох релігійних локомотивів. Якщо останнім часом праг-нення українського народу мати Помісну національну Церкву з Патріархом на чолі не тільки не зменшується, але, навпаки, - збільшується (про що свідчать соціологічні дослідження), то процес американізації на-ших заокеанських земляків біжить швидше за будь-яку карпатську річку. До того ж, УПЦ у США як чергова етнічна цеглинка найближчим часом, напевно, опиниться у полі зору творців єдиної православної аме-риканської Церкви. І це нормально, як, до речі, і прагнення духовного єднання з рід-ним золотоверхим апостольським Києвом. Головне - утримувати баланс, як це і було за життя "неканонічного" Патріарха Мстислава, що очолював УПЦ у США і УАПЦ. Тоді пара-лельно їм в діаспорі існувала УПЦ в Америці (керував нею митрополит Всеволод), яка підпорядковувалася Вселенському Патріарху

Зараз навколоюрисдикційні прист-расті роздмухуються ще й банальним пи-танням майна українців у діаспорі. Справ-ді, у разі появи в Америці єдиної право-славної Церкви сотні будівель і храмів, по-будованих руками наших земляків, можуть опинитися у кмітливих греків. Хоч Конс-тантинополь це не Москва, але, однак, ба-гато хто вважає, що це мусить належати Україні та її незалежній Церкві. Так чи інакше, головна причина виникнення кон-флікту - інформаційна. Єпископи постійної конференції справедливо зауважують, що ми нині живемо в час "модерної масової комунікації негайного розповсюдження ві-домостей", а Церкви по обидва боки океа-ну вважають за нормальне, коли їх керів-ники зустрічаються один раз на чотири-п"ять років. Непоінформованість просто волає з церковних заяв і документів. Чи не варто було б відкрити подвір\'я в Україні УПЦ у США, через яке надходила б інфор-мація про життя Вселенського православ\'я (бо зараз вона в Україну потрапляє через загребущі руки Московської Патріархії). Отож, якщо православні українці Америки перехід під канонічний омофор Царгород-ського Патріарха насправді бачать лише як засіб допомогти зміцненню Київського Патріархату, а не як самоціль, то для обох Церков альтернативи діалогу немає. У Москві та Стамбулі це зрозуміли давно, але по-своєму. Залишається, аби це усвідо-мили в Бавнд Бруці та Києві. Схоже, що на дніпрових кручах це розуміють краще.

Юрій Дорошенко
газета "Україна молода"
17 липня 1998 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2