foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Ми йшли кілька секунд мовчки і якось ніяковіючи я почав:
– Цього року зима нікудишня, ні снігу ні морозу, Водохрещі наближаються,  а тут дощ накрапає…
– Таки так, я не пам’ятаю такої зими зітхнув отець…
– Напевне Господь карає, продовжував я розмову, хоча згадав правило що люди розмовляють про погоду коли не мають більше про що говорити, але говорити зі священиком я дійсно не знав про що.
–   І тут він каже, для мене Водохрещі є самим сумним святом.
Це було в його стилі, інколи так він починав свої проповіді, і це зразу  привертало увагу присутніх у храмі, навіть бабусі, яких важко було чимось здивувати прокидались по своїх закутках.
– Я запитав, чому це „Йордан” є для вас сумним святом, наскільки я знаю, для вас – священиків, це є саме „прибуткове” свято, люди ідуть по свячену воду, ви ідете з нею по хатах, який-не-який дохід.
– Правду кажеш, але я не я не про гроші а про людей.
– А що з людьми, вони такі як і завжди, перебив я.
– Такі, як завжди – зітхнув отець. Але, ж ми не повинні бути таким як завжди… буденними і злиденними духом. Коли люди приходять до храму, вони помітно міняються. Не лише зовнішньою поведінкою, яка інколи буває лицемірною, але, що саме важливо, в душі пробуджуються світлі почуття. Мир, просвітлення, душевна радість. Цей мир та радість, не у всіх душах затримується надовго. Як у євангельській притчі про сіяча, інколи мир душевний заглушують мирські турботи, згадується задавнила неприязнь і ненависть, закрадаються злі помисли… і, душа знову залишається порожньою. Наступного разу до храму важко зібратись, весь час якісь турботи і лінь. А на Водохрещі всі села і міста збираються біля храмів, і тут відбувається диво!
– Яке диво? Перепитав я.
– Навіть не одне диво а відразу декілька. Перше, це освячення води. Ти напевне знаєш, що освячена вода має незвичні властивості, вона може десятиліттями зберігатись у відкритій посудині і при цьому не псується не пліснявіє, і залишається такою ж як і була спочатку. Тоді як звичайна вода невдовзі отримає зеленкуватого забарвлення або набуде неприємного запаху. Освячення води на Водохрещі є „звичайним” християнським дивом. Чудом до якого люди вже звикли і післязавтра ти сам це побачиш.
– А про інші дива на Водохрещі я і не чув, є ще і незвичайні, злегка підсміювався я над дивакуватим отцем.
Ми зупинились перед невеликим пагорбом розтираючи сліди на руках від важких сумок. Мене дійсно цікавило, що вигадає батюшка на цей раз, приблизно я здогадувався що йтиме про людей, але що саме…
Поглянувши на мокрий асфальт отець промовив:
– Вода змінюється, а люди – ні!
–  Пам’ятаєш, не підіймаючи голови продовжував він говорити, Христос не творив жодного чуда просто так, для показу, щоб когось здивувати. Все творив для людей і заради них. Щоб пробудити їх і допомогти стати іншими. Він допомагав і допомагає тим, хто на Нього уповає і кому Він потрібний.
  А кому Христос потрібен сьогодні?
  Переважній більшості із тих, хто себе іменує православними християнами Ісус із Назарету взагалі не потрібен. Той Христос, який прийшов у світ заради нас, який охрестився, жив, страждав, був розіп’ятий. Кого цікавить що він приніс і для чого він прийшов? Потрібні дива, вода, свята, красиві традиції… На Водохрещі це стає видно неозброєним оком.
На початок святкового богослужіння я не встиг, а прийшовши на середину служби Божої було важко притиснутись до храму, людей було безліч, іще більше було надворі. Всі були із сумками і пластмасовими банками. Стояв і я. Всі чекали Великого освячення води.
Біля мене стояла бабуся з онучкою, в руках у бабусі, яка виглядала на років п’ятдесят, був візок із двома п’ятилітровими бідончиками.
Дівчинка була по-дитячому непосидючою і зазираючи по сторонам, надокучала бабусі:
– Ну когда священники освятят воду, когда уже мы пойдём домой?
–  Анжелина, – стой ровно, не крутись, – вгамовувала бабуся онучку, – скоро выйдут священники, у них есть серебряный крестик который все бактерии и микробы убивает, его опустят в воду, и когда она зарядится и наберётся позитивной энергии, мы наберём и поскорее пойдём домой.
Широко відкрились двері храму, зі святковими піснеспівами виходили священики за ними великий натовпом людей, почалось освячення. Люди тіснились мов на ярмарку, почались лайки і штовханина. Десь розбилась банка, скрипіли візки.
Священики молились, але їх ніхто не чув, і, здавалось більшість навіть чути не хотіла…
Вийшло сонце, я виключив мобільний телефон щоб не турбували і пішов у найближчий сквер. З порожньою банкою кілька годин блукав засміченими алеями парку. Щось трапилось. І цього разу, здається, таки зі мною…