„Mens sana in corpore sano”, – говорили древні римляни, - „В здоровому тілі - здоровий дух”. Термін sanos із латини буквально перекладається як цілий, неушкоджений, здоровий, здравомислячий. Цим терміном у медицині користувались протягом багатьох століть, вважаючи його найадекватнішим для визначення оптимального фізичного стану людини. Розробляючи нову науку про здоров’я в кінці 60-х С.Павленко та С.Олійник дали їй назву „санологія”, але медична громадськість запропоновану розробниками науку не сприйняла і їй належало забуття. У середині 80-х Ізраїль Брехман обґрунтовуючи методологічні основи здоров’я, ввів новий термін - „валеологія”, який етимологічно пов’язав з латинським словом „valeo” – бути здоровим, тим самим ігноруючи термін „sanos”, котрий, на думку філологів, значно краще підходив би до назви предмету про здоровий спосіб життя, оскільки „vale” – „будь здоровий” римляни говорили у формі прощання не акцентуючи уваги на самому здоров’ї людини. Щось на зразок нашого „прощавай” або „до зустрічі”. Виходячи з цього деякі „богословствуючі” уми спромоглись розіграти класичну сцену викриття бісовщини, мовляв Ізраіль Іцхакович у центрі нового предмету поставив язичницького бога Ваала, котрому в жертви приносили немовлят і якого вавілоняни називали (Валу, Велу, Белу, в залежності від місця проживання), або іще гірше чорта, диявола, котрий латиною пишеться valgius.

Протистояння між сповідниками нового шкільного предмету та свідомими християнами на теренах України розпочалось фактично одночасно з впровадженням цієї „диковинки” до програм загальноосвітніх шкіл, але з часом напруга почала вгасати, школярі звикаючи перестали жалітись батькам на незвичний предмет, ортодоксальні батьки не маючи змоги вплинути на реальний стан речей змушені миритись із вимогами сучасності. Так із незначними перепонами в житті наших дітей вкоренився новий предмет – валеологія.

Офіційно, валеологія – це „наука про здоров’я” і теоретично вона повинна викладати правила гігієни, здорового способу життя й основи екологічної грамотності. Так повинно було б бути за задумом, але на практиці у цілком слушні гігієнічні поради постійно вкрапляються окультні за змістом рекомендації та поради. Не можуть розробники нового предмету зосередитись на поставленому завдані, – викладати основи гігієни й засобів для укріплення здоров’я школярів. При написанні підручників упорядники весь час намагаються засвідчити свою обізнаність у галузях релігії, філософії, культурології й етнографії, що власне і являється причиною постійних суперечок навколо згаданого предмету.

Звісно, оздоровлення плоті потрібно починати, насамперед, із душі, з цим згідні всі. Про це говорив Христос, проповідували апостоли і всі християнські подвижники. З цим погоджуються і сповідники інших релігій, навіть атеїсти полюбляють згадувати приказку древніх римлян про здоровий дух. Тому нічого шкідливого на думку сучасних освітян у програмі валеологічного курсу немає.

До того ж, за словами самих валеологів, при розробці нового предмету науковці намагаються дотримуватися позаконфесійного принципу, а тому не можуть і не повинні догоджати інтересам якоїсь конкретної релігійної конфесії. І нехай би воно було й так. Та не так сталося, як гадалося. Пишуть розділи та корегують програмні плани валеології не машини, а живі люди тому, вони не позбавлені релігійних симпатій і філософських уподобань. Власне через це і трапляються в підручниках „про здоровий спосіб життя” цілі опуси про спілкування з космічними духами й уфологічні історії. У цих же підручниках читачам демонструється зневажливе ставлення до Християнства. У деяких підручниках це подано більш зухвало, в інших – тактовніших авторів, доводилося навіть зустрічати компліменти і „повітряні поцілунки” в адрес Християнства, але знову ж таки за наявності відвертого блуду з окультизмом. Також дослідження в галузі християнського віровчення сучасних валеологів виявляються настільки мізерними, що написані ними похвали в адрес Православ’я частіше бувають образливими ніж прийнятними.

Для прикладу наведемо дослідження шановних С. Гладкого та О. Ніколаєнка з підручника по валеології для вищих навчальних закладів: „Цілющий вплив на тіло здійснює „свята”, тобто освячена у церкві вода. Як свідчать новітні дослідження науковців її вживання має позитивний для здоров’я ефект не лише завдяки самонавіюванню віруючої людини, але й внаслідок біоенергетизації („зарядження”) води учасниками обряду”. Можливо це і є той самий науковий підхід до вирішення релігійних питань. Але цікаво, де викладачі нового предмету відшукали таких дослідників, такі досліди і нечувані пристрої для вимірювання зарядженості води „служителями культу”. Це скоріше з галузі сучасного „біоокультизму”, ніж лабораторних досліджень. Не важко помітити авторські старання задекларувати перед читачем свій „безпристрасний атеїзм” при розгляді даної теми, оскільки в згаданому „обряді” валеологи не бачать ніяких зовнішніх чинників окрім самонавіювання віруючих і біоенергетизації води „батюшками”.
На цьому любителі здоров’я не зупиняються та продовжують глузувати над традиційним Християнством, нібито віддаючи данину уваги домінуючій на теренах нашої держави релігії. Інший автор валеологічної статті береться тлумачити промову Христа: „Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої” (Ін.7;38). Для автора ці слова Спасителя являються звичайним прикладом проповіді уринотерапії, мовляв, про цілющі властивості сечі тут говорив Христос, а не про благодатні дари Святого Духа. Невже потрібна велика віра в Христа, щоб відбувався природній процес сечовиділення? Чи про це ж говорив Спаситель у розмові з самарянкою, коли обіцяв воду після якої не відчуватимуть спраги? Навряд чи хто з віруючих Православної Церкви може без обурення читати ці рядки, а подібних прикладів профанації християнського вчення задля розширення навчального матеріалу з валеології можна наводити безліч.

Наступний уривок, в якому автор зважує дари принесені на жертовник валеології різними релігійних течіями, черговий раз демонструє читачеві релігійні симпатії упорядників підручника: „... у даному випадку, мова йде не стільки про побутову релігійність широких народних мас, скільки про такі релігійно-містичні традиції як окремі школи в даосизмі, буддизмі, а також йога, гностицизм, суфізм, каббала й ін. Число послідовників цих вчень було невеликим, але результати їх напружених пошуків помітно впливали на розвиток культури. Спадкоємницею цієї групи вчень у ХХ ст. є Агні-Йога або Жива Етика, яка являє собою спробу синтезу релігії, філософії, науки, культур Сходу та Заходу. Питання про здоровий спосіб життя посідає у ній важливе місце, і його вирішення авторами вчення має комплексний характер”.


Особливого контрасту наведеній цитаті додає наступний уривок із того ж самого посібника, але адресованих явно в сторону Християнства: „Говорячи про негативний вплив релігії на здоров’я людини, слід згадати й про недотримання санітарно-гігієнічних норм під час відправлення релігійного культу (цілування хрестів, ікон, мощей, обряд причастя, хрещення), нерідко призводив до поширення серед населення різноманітних інфекційних захворювань”. Хто читав твори Олени Блаватської, той відразу помітив у наведеній цитаті стиль мислення улюбленої багатьма окультистки. Блаватська дозволяла собі порозмислити про антисанітарію розведену християнами на землі з їх цвинтарями, котрі вже давно потрібно знести екскаваторами, і мощами, які негайно потрібно спалити. Наскільки відомо трапляються випадки зцілення людей від причастя Святих Христових Тайн і чудотворних ікон, а ось випадків зараження в храмі інфекційними хворобами якраз не зафіксовано.

Наукову неохайність валеологів видно із пропагування ними на сторінках своїх підручників Порфирія Іванова. Похваляючи „Бога Землі” – а саме так іменував себе Порфирій, упорядники підручників по валеології зазвичай втрачають здатність критичного аналізу там, де вона необхідна. При викладені системи упорядники валеологічних підручників зосереджують увагу студентів на обливанні та купанні в холодній воді. Із захопленням приводять слова Іванова про ходіння босоніж, про шкідливий вплив куріння та пияцтва на організм людини, але не говорять ні слова про його доктрину. Навряд чи не знали високоповажні та високоосвічені автори валеолгічних статей про психічну неврівноваженість (шизофренічність) „Великого наставника”, про лікування його в закладах для психічно хворих. Щоб переконатися у розумових відхиленнях Іванова варто лише взяти до рук його нередаговані записи. З валеологами, які захоплюються і пропонують іншим захоплюватись вченням Іванова можна погодитись лише в одному – він був дійсно незвичною людиною. Навіть серед психічно хворих. Більшість останніх іменували себе царями, князями, графами, деякі навіть пророками. Порфирій відкинувши зайву скромність відверто заявив про власну божественну природу. Вважаючи себе богом і творцем Землі він послідовникам розповідав про втілення Бога Отця в його особі. Говорив про власне безсмертя, обіцяв здоров’я тим, хто його шануватиме: „Якщо віриш цьому вченню, то проси мене як Вчителя: „Учителю мій дорогий, дай мені здоров’я!” Проси з душею і серцем, і ніколи ображений не залишишся, а все, що належить, отримаєш”. Що повинно цікавити учнів в особі Іванова? Якщо обливання, то корисні властивості холодної води були відомі людині з давніх-давен. Навіть словами про шкідливість куріння та пияцтва „бог бугра” нічого нового не сказав людству, і відповідно нічого валеологічно важливого у феномені Іванова немає, а ось хворобливо шкідливого досить багато. Навіть у самій деструктивній секті з активною проповіддю пороків можна знайти світлі сторінки, котрими прикривається срамота. Тому, перед тим як пропагувати дітям якогось із новоявлених месій, все потрібно добре зважити. Чи принесе користь учневі серйозне захоплення системою, яка рекомендується шкільними підручниками, чи приведе до пагубних наслідків?

На превеликий жаль, сьогоднішні підручники з валеології буквально переповненні окультними збоченнями, наводити, які немає потреби. Про них вже багато написано, а студенти й учні з ними добре знайомі. Не можуть слугувати втіхою і усні лекції по валеології, на них якраз найбільше і надходить скарг зі сторони школярів та їх батьків. Учителі виховані в атеїстичному дусі та під впливом новомодної окультної літератури, і своїм підопічним часто нав’язують облудний світогляд. На заняттях з валеології трапляються і практичні вправи для розширення свідомості та спілкування з „Космічними Духами”, медитації для укріплення внутрішніх таємних сил і розкриття чакр. Все це видається під знаком новітніх наукових методик.

Звичайно, не всі викладачі валеології надають перевагу окультизму у своїх підходах до викладення нового предмету. Більшість рядових валеологів сумлінно подають основи здорового способу життя, не вдаючись до окультних мудрувань. У самих же підручниках схвалених Міністерством Освіти є маса цікавих, корисних і навіть необхідних для вивчення речей. Усі ці факти змушують замислитись перед тим як у черговий раз нарікати на нововведений предмет і лаяти всіх під ряд, хто причасний до нього. Тому, при розгляді, а тим більше критиці нового предмету, потрібно найперше зберігати тверезість розуму, щоб у нігілістичному пориві не відкинути всіх тих позитивних наукових надбань, які клопіткою працею та зусиллями багатьох, у тому числі і православних упорядників, були зібрані, систематизовані і зрештою, видані.
Хоча зовнішня напруга, протистояння між прихильниками нового предмету і віруючими більшості християнських конфесій спала, та не втрачає своєї гостроти питання: яку позицію повинні займати православні християни по відношенні до нового шкільного предмету? У народі говориться: „Капля дьогтю бочку меду псує”. У даному випадку співвідношення окультного дьогтю та наукового меду заставляє християнську громадськість знову і знову зосереджувати свою увагу на скандальному предметі.
Зважаючи на усі свідомі і несвідомі погрішності керманичів валеології, слід зазначити, що сама по собі ідея нового предмету не несе ніякого негативного навантаження, в задумі валеології не передбачено нічого окультного, магічного чи сатанинського. Все це нашаровується завдяки тим освітянам, які мають безпосередній вплив на розвиток предмету. Окультизм, котрий впевнено заволодів умами сучасної інтелігенції, проникає у всі сфери діяльності полонених своїми ідеями. Незалежно від ниви на якій трудиться поборник окультизму, кожен за змогою несе приношення від плодів своєї праці. Якщо в галузях класичних наук, котрі вже існують тисячоліттями, сучасні „науковці” умудряються клонувати нові окультні теорії, то розробникам нового предмету просто сором не викласти на сторінках валеологічних підручників ідей, якими сьогодні живе велика частина сучасної інтелігенції і тих, хто себе такою вважає. Доля валеології сьогодні „у руках” її упорядників, і від них більшою мірою залежить, яким шляхом піде ця наука, – чи дійсно вона утвердиться як наука про здоров’я і здоровий спосіб життя, чи поведуть її керманичі широким окультним шляхом, що на даному етапі досить успішно робиться.

P.S. Наостанку хочеться згадати слова Г. Честертона, котрий попереджав що: „...надмірне піклування про здоров’я завжди приводить до нездорових речей”.


Диякон Сергій Цьома.