foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Напевне, кожен з нас, якщо і не задумувався, то по крайній мірі хоч раз та й звертав увагу на те, що з розвитком у всіх сферах сучасної техніки, сучасних засобів масового знищення, сучасних засобів масової комунікації, мас-медіа, людський розум так пристосувався до проблеми смерті, що вона перероджується просто на просто злоякісне прогресування, і шкідливо діє на людину та людство в цілому, породжуючи хворобливий потяг до смерті. І це не дивно, адже досить часто у найрізноманітніших формах, переважно на екранах телебачення (художні фільми, різні репортажі, новини) доводиться зустрічатися з цим питанням, яке робиться нашою буденністю. І, попри все це, ми не помічаємо, а частіше й забуваємо про те, що людська психіка має одну важливу властивість, вона може адаптуватись до багатьох, в тому числі навіть найжахливіших речей. Поставлена перед фактом повсякденності смерті, та й, навіть її банальності, людина не зауважує, як перестає цінувати саме життя. Людину здавна переслідують запитання – навіщо воно, це життя, яким воно повинно бути і чому? Загальною думкою останнім часом є те, що, як мінімум, життя повинно бути “щасливим”. А “щасливе” в свою чергу асоціюється з накопиченням матеріальних благ та задоволеннями, яке подається як єдина мета, до якої повинна прагнути людина. Але чи насправді таким примітивізмом окреслюються рамки нашого життя, що подається нам секулярним світобаченням, як егоцентричне задоволення своїх потреб, чи воно має інший зміст пов'язаний з жертовною любов’ю на подобу Святої Трійці? [ 4. с. 36].

Глибокі роздуми про людину та її особистісне буття приводять до висновку, що її не можна сприймати тільки в матеріальних категоріях, тобто як надзвичайно складне поєднання біологічних та фізіологічних функцій. В основі людської особистості лежить духовне начало, яке і водночас зумовлюється надприродним відношенням людини до Бога. Святий Максим Сповідник писав: “Якщо бажаєш знайти шлях, що веде до життя, то шукай його в тому Шляху, який говорить: “Я є путь, і істина, і життя” (Ін. 14: 6)” [9. с. 118]. “Бо життя – це реальність, встановлена не сліпою стихією, сенс його в тій великій меті, яка одвічно зумовлена Богом” [12. с. 6 ]. Християнство – це релігія, яка дає людині можливість єднання з Джерелом життя і спасає життя. Від чого ж спасається життя Великим Спасителем, Який вказує Шлях Життя? Які результати спасіння життя? Відповідь проста – це спасіння життя від смерті. “Ось, я сьогодні запропонував тобі життя і добро, смерть і зло… У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої” (Втор. 30: 15, 19). “Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік” (Ін. 11, 25 – 26). В християнстві проходить переоцінка життя: життя – не тимчасовий індивідуальний стан, а вічне явище. В. Н. Лосский пише: “ …Справа Христа – реальність фізична, і слід навіть сказати біологічна. На хресті смерть поглинається Життям”. Христос, “смертю смерть подолав”, воскресінням Своїм “відкриває дивну можливість – можливість освячення самої смерті; відтепер смерть не глухий кут, а двері в Царство” [8. с. 500]. Митрополит Антоній Сурожський, сам у минулому лікар, вважає, що треба звертати увагу на те, що повинна проходити підготовка людини до смерті. При цьому він наставляє: “Готуйте вмираючих не до смерті, а до вічного життя” [10. с. 113]. Проблема життя і смерті – основна проблема християнської свідомості, рішення якої визначає Христове Воскресіння. “Життя б'є джерелом з гробу, воно явлене смертю Христа і в самій Його смерті” [8. с. 501].

Отже православне християнство бачить сенс життя у вічному житті в Бозі, яке інакше зветься спасіння. А це в свою чергу означає, по-перше, переконання в тому, що Бог є, і що Він є не тільки джерелом буття, а й самим буттям, в Якому лише можливе благо буття всього існуючого, можливе повноцінне осягнення Істини і пізнання створеного світу в його істоті. По-друге, – передбачає розуміння, що справжнє (земне) життя є не самодостатньою цінністю, але необхідною умовою, перехідною формою буття особистості для досягнення нею досконалого життя в Бозі. Тому християнській свідомості протиприродний атеїстичний заклик: "Вір, людино, тебе чекає вічна смерть!" – Оскільки в ній не залишається самого головного – Життя, в якому полягає і здійснюється сенс [13. c 11 – 12].

Таке вчення Православної Церкви відносно нашого життя і призначення, яке ґрунтується на джерелах Божественного Одкровення – Священного Писання і Священного Передання. І тому наш християнський світогляд повинен бути спрямований поза земне життя, який сприймає людей не як біологічних істот, а як творінь, покликаних стати «богами по благодаті» у перспективі морального вдосконалення у Дусі Святому. Бо життя це дійсно безцінний дар Божий, яким наділена людська особистість, яка покликана «до почесті вишнього покликання Божого в Христі Ісусі» (Флп.3,14), тобто до досягнення досконалості і причастя Божого єства [13. с. 12]. Але людина часто не готова приймати таке життя, яке власне і робить з неї людину, як особистісну істоту. А можливо і готова, та глобалізаційний процес настільки маніпулює її життям, що вона, ще й через свою слабкість, не спроможна здійснити належний крок. А ще й попри все це людська гординя (зокрема у сфері наукового знання) говорить, що людина здатна розпорядитися дарованим їй життям на свій розсуд. І тому не дивно, що неправильне розуміння свого призначення і цінності власного життя та своєї особистості, перетворює людину на технічний матеріал чи біомасу для “лабораторій” сучасної науки, що передбачає посягання на особистісну гідність людини як образу Божого та на її Творця. І єдиним захисником людини від перетворення її на “піддослідного кролика” є православ’я, а на сучасному етапі розвитку науки можна окремо виділити християнську біоетику. Цим терміном людський лексикон поповнився зовсім недавно, йому передували роздуми на тему цінності людського життя, які, як вже було сказано супроводжували християнство.

Тематичний обсяг цієї проблематики у значній мірі збільшився завдяки швидкому прогресу біомедичних наук, який ознаменував особливо другу половину XX ст. Розшифрування геному людини, генна терапія, клонування тварин, можливість клонування людини, штучна зміна статі, екстракорпоральне запліднення, лікування з використанням ембріональної тканини, евтаназія, трансплантація органів, застосування трансгенних рослин для харчових цілей – це неповний перелік нових проблем, які потребують усвідомлення або правильніше сказати переусвідомлення у християнському світі з біоетичних позицій. І це в свою чергу дало поштовх до виникнення у кінці сімдесятих років минулого століття нової галузі етики, названої біоетикою. За енциклопедичним визначенням «Біоетика (біомедична етика; від грец. ???? – життя і ?????? – те що стосується моралі, ???? – мораль), – це область міждисциплінарного знання про межі допустимого втручання в процеси життя і смерті людини за допомогою новітніх біомедичних технологій» [16. с. 218]. Один з авторів і популяризаторів нової дисципліни онколог Ван Ренсселер Поттер так говорить про новий термін: «Я вибрав корінь bio для символізації біологічного знання, науки про живі системи, і ethics для символізації пізнання системи людських цінностей» [17, с. 3].

Інший основоположник біоетики акушер Андре Хеллегерс розглядав молоду науку як, «дисципліну, здатну синтезувати медичні та етичні пізнання» [17, с. 5]. Нова наукова дисципліна, якою є біоетика, була і залишається спробою відповіді мислячого людства на питання, що виникають в результаті взаємодії окремої людської особистості чи соціальних груп з досягненнями науковотехнічного прогресу в галузі біології та медицини. В сьогоднішній час особливого розвитку набула медична біоетика яка є найбільш розвиненим в теоретичному відношенні напрямом біоетики. Але при розгляді і аналізі цього напрямку в медицині ми бачимо що вона переслідує інші цінності в питанні людської особистості. Оскільки головна ідея медичної біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не розглядаються окремо від біологічних фактів – адже для неї людина є всього на всього частиною природи, якій необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства. Сьогодні зарубіжні і вітчизняні дослідники у області медичної біоетики, теорії і етики медицини, активно обговорюють важливу для розвитку медичної теорії і практики проблему: яка етика повинна прийти на зміну етиці Гіппократа? Очевидно, що сьогодні традиційні медична етика і деонтологія, заснована на ученні Гіппократа – “не нашкодь”, починають здавати свої передові позиції, оскільки не відповідають потребам встановлення нової системи взаємин медика і пацієнта, фахівця і суспільства, медичного співтовариства і системи охорони здоров'я в умовах інтенсивного використання новітніх біомедичних технологій. Існує гостра необхідність трансформації колишніх уявлень і створення не тільки нової медичної етики, але такої етики, яка мала б внутрішній потенціал для свого розвитку і була заснована не на одному, а на декількох принципах. А ось в християнстві питання біоетики мають глибоке відношення до моральних проблем, і будь-яка їх оцінка чітко ґрунтується на вченні Церкви про походження, цінність, характер, мету і кінцеве призначення людського життя.

Вчення Церкви про святість, про створення людини за «образом і подобою Божою» (Бут. 1, 26), про шлюб і народження дітей дає можливість зробити моральну оцінку біоетичним проблемам, що погоджується з виявленою нам у Одкровенні волею Божою. І саме в Православ'ї біомедична етика розглядається в рамках морального богослов'я як одна з форм захисту богоподібного достоїнства і свободи особистості. Християнство в православнобогословській традиції так дає відповідь на питання відносно розуміння особистості, та її духовного призначення. Святитель Григорій Богослов наповнює поняття особистості, говорячи про неї як про унікальну, неповторну, розумну, досконалу і самостійно існуючої одиничність [3. с. 490-491].

Особистість, за вченням святих отців, у жодному разі не можна ототожнювати з душею. Особистість – це спосіб існування, який пронизує і робить особистісним все єство. Це інтегруючий принцип, що створює єдність всіх планів, що дає їм буття. Зокрема, саме особистість спричиняє єдність душі і тіла людини, подібно до того як особистість Спасителя з'єднує Божество і людство. Коли тіло одухотворяється а душа переживає тілесне. Особистість у цьому сенсі актуалізується, виходячи за межі самої себе, взаємодіє з Іншим. Людина розкриває і являє себе у співвідношенні з іншими особистостями, але справжню глибину і своє вище призначення вона реалізує у причетності до Божественної Особи. Отже «Християнська православна антропологія вбачає справжню гідність людини не в її самостійній цінності як центру світу, але в розкритті в ній образу та подоби Божої, в її уподібненні Творцю на шляху духовного зростання» [6, с. 334]. За словами голови Медико-етичної Ради Православної Церкви в Америці прот. Іоанна Брека, біоетика «повинна усвідомлюватись і розвиватись як богословська дисципліна» [2. с. 342]. Біоетика ставить собі за мету захист суспільної моралі і Божого дару – життя – від людського свавілля і беззаконня, визначає умови, які необхідні для того, щоб кожна віруюча людина могла пройти і завершити своє життя згідно християнського вчення. Вона виявляє і встановлює чіткі кордони медичним втручанням, коли постає лікарська необхідність людським діям, які претендують «поставити себе на місце Бога, за своїм уподобанням змінюючи і «покращуючи» Його творіння» [14. с. 82] Християнська біоетика не тільки захищає достоїнство і права пацієнта, але й відстоює пріоритет моральних норм для лікаря щодо різного роду приписів, що спонукають його до аморальних дій. В якості богословської дисципліни біоетика розмірковує про істинні цінності людського життя і способи, завдяки яким біомедичні технології можуть послужити головній його цілі – особистісній участі в особистісному житті Триєдиного Божества. В цій перспективі біоетика постає як функція християнського морального богослів’я, і найважливіше її завдання розпізнати і актуалізувати умови, необхідні кожному християнину для того, щоб життя його було у відповідності до прохання в Бога “християнського кінця життя нашого безболісного, бездоганного, мирного…” [19. с. 20 ]. Етичні проблеми які виникли в наш час пов’язані з останніми досягненнями біомедичних технологій. Біоетика розглядає роль сексуальності і моральність різних форм сексуальної поведінки, питання про те, в який саме момент зароджується людське життя, дається моральна оцінка таких практик як аборт, штучне запліднення генна інженерія, евтаназія, кремація [2. с. 8].

Кінець двадцятого, початок двадцять першого століття ознаменований розвитком так званої “сексуальної революції”. З 60-их років радикально трансформується погляд на сімейну і статеву етику. У сфері законодавства держав Заходу спостерігається лібералізація у сфері моралі. Традиційні уявлення про сім’ю раптом виявилися застарілими і поступилися місцем іншим, більш “прогресивним”, що ґрунтуються на ліберальних світоглядних нормах. Підривається ідея материнства, порушується теза про одноразовість і непорушність шлюбного союзу. В результаті проголошений принцип “вільної любові”, що допускає можливість статевих відносин поза шлюбом, необмежену кількість статевих партнерів, право на зраду, право на дошлюбне статеве життя, право подружніх пар на розлучення. В основі такої “сексуальної революції” лежить принцип задоволення статевого потягу, що є явним вираженням того, що відбувається руйнування людини як особистості, образу Божого, і перетворення її на індивідуум, який не здатен керувати своєю природою, а навпаки слідує її гедоністичним забаганкам. Тому не дивно, що у закладах, які займаються реєстрацією актів цивільного стану більше роботи у тих, хто працює у відділеннях де розриваються документально і юридично подружні відносини, аніж у тих хто їх реєструє. Православна біоетика якраз намагається дати відсіч і вступити у боротьбу з вже вкоріненими наслідками сексуальної революції. Вже за пів століття бачимо як негативно відображається гедоністичний принцип статевого задоволення на демографічній ситуації, що переростає у кризу. Як зазначає американський політик Патрік Б’юкенен в книзі “Смерть Заходу” людина – це вже вид, що вимирає [5. с. 293].

Одним з проявів егоїстичного відношення до статевого життя та причиною кризи є легалізація одностатевих шлюбів та інших статевих збочень. У суспільну свідомість вкорінюється позитивний погляд на “одностатеву любов”, проте Церква завжди протистоїть спробам показати гріховну тенденцію як норму і виступає проти будь-яких видів популяризації гомосексуалізму (ХІІ , 9). Тому в наш час Церква не повинна мовчати, а засвідчити богооткровенну істину про те, хто ми і як ми покликані відноситися один до одного. Далі важливою дискусійною проблемою нашого часу у зв’язку з останніми даними еволюційної ембріології є питання про зачаття і початок людського життя. Вводиться новий термін “преембріон” [2. с. 179], який на думку деяких вчених відмінний від ембріона. Преембріон визначається як маса недиференційованих клітин, що існує з моменту виникнення одноклітинної зиготи до створення первинної смужки на третьому тижні вагітності. Вчені цієї теорії не вважають преембріон людською особистістю і відповідно це дає зелене світло тим, хто практикує аборти та штучне запліднення. Проте Православна Церква і її антропологія говорячи про святість і священність людського життя вимагає, щоб людська особистість визнавалася такою з моменту зачаття, незважаючи на дані сучасної ембріології. Друге правило Василія Великого говорить, що “та, що навмисно погубила в утробі плід, підлягає осудженню смертовбивства. Тонкого розрізнення плоду сформованого, або ще не сформованого, у нас немає. Бо тут належить покарати не тільки за те, що мало народитися, але і за те, що створила загрозу для самої себе: оскільки жінки, від таких замахів дуже часто помирають. До цього додається і погублення плоду, як друге убивство, від тих, що насмілилися на це свідомо. Втім, належить не до смерті накладати на них покаяння, але приймати їх у спілкування, після того, як мине десять років; лікування ж вимірюється не роками, але способом покаяння” [7. c. 240]. Така позиція Православної Церкви це не просто консерватизм, просто незаперечним є той факт, що людська душа, дарована Богом, є в людині з самого початку її зачаття – в момент, коли пронуклеуси сперматозоїд і яйцеклітина зливаються, створюючи зиготу і дають початок новій неповторній особистості. Тому марні будь-які спроби довести допустимість аборту, штучного запліднення і експериментів з ембріональним матеріалом. Людська особистість починається з моменту запліднення і з цього часу потребує повноцінної поваги і усестороннього захисту. Однією з важких і гострих проблем сучасності є проблема аборту. Православна Церква з часів апостольських боролася зі штучним перериванням вагітності. Церква завжди визнавала, що людина як особистість отримує свій початок з моменту зачаття і тому аборт рівносильний вбивству, навмисному перериванню людського життя, нехтуючи повністю інтересами жертви. Єдиною основою, що може послужити до звершення аборту вважається загроза життю матері [16. с. 48].

У постановах Ювілейного Помісного Собору УПЦ КП, що відбувся 9-10 січня 2001 року та у його декларації “Церква і світ на початку третього тисячоліття” знаходимо певну оцінку тих проблем, що стали предметом вивчення біоетики, а саме: проблеми клонування, евтаназії та трансплантації органів [20. с. 2]. Зокрема зазначається, що “клонування”, тобто отримання генетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поставили себе на Його місце, порушило питання про можливість клонування людей. Цей намір вчених викликає протест у всьому світі, бо клонування може стати руйнацією людства. Клонування відкриває можливість маніпуляцій з генною складовою особистості і може сприяти подальшому її знищенню (ІХ , 1). Людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створеній Ним за Своїм образом і подобою людині, невід’ємною частиною якої є свобода і індивідуальність особи. Свого часу найвищий ангел Денниця уявив себе богом і став дияволом (ІХ ,3). Питання евтаназії, тобто так званої “легкої смерті” не менш болюче. Ми живемо в час коли з засобів масової інформації тільки і чуємо про смерть трагедії, особливо смерть раптову. Багато хто сприймає останню позитивно і вважає, що якщо вона відбулася безболісно, або у сні то ще краще. Хоча православна думка полягає в тому, що людині перед відходом потрібен час для покаяння, примирення з ближнім, а особливо причастя Тіла і Крові Христових. Церква не може визнати морально – допустимою спробу легалізувати евтаназію стосовно безнадійно хворих людей, навіть за їхнім бажанням. Церква оцінює це як вбивство, або самогубство (Х,1).

Що стосується проблеми трансплантації органів, то попри корисність даної теорії і практики, оскільки це дозволяє надати допомогу багатьом хворим, а іноді і безнадійно хворим, є ряд моральних проблем пов’язаних з цим що становлять загрозу для суспільства. Ситуація складається так, що органи людини стали предметом купівлі-продажу, а це в свою чергу загрожує її здоров’ю і життю. В наш час не рідко трансплантація загрожує життю невинної людини, без її згоди, що є морально неприпустимим. “Церква вважає, що органи людини не можуть бути предметом купівлі-продажу. Пересадка органів живого донора може бути у випадках добровільного самопожертвування заради спасіння іншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органу) стає виявом любові і співстраждання” (XІ, 2). Біоетика, яка виникла як реакція на технологічний прогрес в медицині, з самих початків зосередилася на біологічних і медичних проблемах філософського звучання з наміром запропонувати глибоке і разом з тим адекватніше їх висвітлення і вирішення. Нам лише треба сьогодні докласти зусиль, щоб у світі, який гине від моральної байдужості і безпросвітного егоцентризму, дати свідчення якою є воля Божа про нього, присвятити себе служінню, яке полягає в принесенні Богу суперечливих проблем і моральних дилем біоетики разом з людьми що ними живуть чи безпосередньо пов’язані. Треба щоб кожна наша думка і рішення стосовно цих суперечливих питань співпадали з Божим Промислом і служили для вічної слави. “Нам треба бути світлом для світу і сіллю землі, підтримувати християнську мораль у суспільстві, духовно відроджувати людей. Якщо ми не будемо в першу чергу піклуватися про мораль і духовність у своєму середовищі, то перетворимося на сіль, яка втратила свої властивості” – говорить Святійший Патріарх Філарет [21. c. 377].


Священик Павло Мельник , П. І. Мельничук

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004. – 1415 с.
2. Брек Иоан., прот. Священный дар жизни. – М., 2004. – 398 с.
3. Григорий Богослов.,свт., Творения: В 2 т. – СПб., 1994. – Т.1. – 680 с.
4. Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. К.: Дух і літера, 2005. – 270 с.
5. Иларион (Алфеев), еп. Православное свидетельство в современном мире. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2006. – 416 с.
6. Козлов.М.,прот., 400 вопросов и ответов о вере, церкви и христианской жизни. – Издание Сретенского монастыря, 2006. – 400 с.
7. Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, і святих отців. – К., 2008. – 368с.
8. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. – Догматическое богословие. – К., 2007. – 504 с.
9. Максим Исповедник., св., Творения. Кн.1. – М., 1993.
10. Митрополит Антоний Сурожский. О медицинской этике //Независимый психиатpический жуpнал. Исцеление тела и спасение души //Человек. 1995. № 5.
11. Мелина Л. Биоэтика. – Париж, 1998. – 389 с.
12. О вере и нравственности по учению Православной Церкви. – М., 1991. – 368 с.
13. Осипов А. И. Святые как знак исполнения Божия обетования человеку //Русское возрождение. 1995. № 62.
14. Основы Социальной концепции Русской Православной Церкви. – М.: Начало, 2000. – 124 с.
15. Обухов М., свящ. Аборт // Православная энциклопедия. – Т.1. – М., 2000. – С. 46-48.
16. Православная энциклопедия. T.V, M. 2002. – 696 с.
17. Сгречча Э., Тамбоне В. Биоэтика. – М.: Библейско-Богословский институт Св. Апостола Андрея. М.,2002. – 413 с.
18. Силуянова И.В. Биоэтика в России. Ценности и законы. – М., 2001. – 192 с.
19. Служебник. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 1999. – 484 с.
20. Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату 9-10 січня 2001 року (документи і матеріали). – К., 2001. – 60 с.
21. Патріарх Філарет. Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю.- Т.7.- К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2007. – 800с.