foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Нинішній стан справ у вітчизняному православ’ї такий, що ми маємо помісну, але не визнану вселенським православ’ям УПЦ КП, визнану, але не помісну УПЦ МП та конфесію з давнім патріотичним брендом, але суто регіональну і маловпливову – УАПЦ

Два десятки років своєї незалежності Україна прожила з розділеним православ’ям. Розлам чітко помітний навіть у ювілеях: цими днями Українська православна церква Московського патріархату відзначає 20-ту річницю проведення Харківського архієрейського собору, на якому було обрано предстоятелем митрополита Володимира (Сабодана), а Українська православна церква Київського патріархату – святкує ту саму річницю, проте власного створення, коли об’єдналися частина УПЦ на чолі з тодішнім митрополитом Філаретом і УАПЦ.

Важливо, що при цьому протягом 20 років у самому суспільстві існував запит на єдність, а численні соціологічні опитування незмінно фіксували підтримку ідеї створення єдиної помісної Української православної церкви. А це, у свою чергу, змушувало всіх чотирьох президентів – Кравчука, Кучму, Ющенка та Януковича – визначатися у своєму ставленні до цього питання.

Україна свого часу пережила невдалу спробу держави протистояти поділу УПЦ за Леоніда Кравчука, трансформацію релігійних підходів у Леоніда Кучми (від однобокої підтримки УПЦ МП до вирівнювання відносин із іншими церквами), штурмування, забарвлене політичною експлуатацією для власних цілей, ідеї єдиної помісної Української православної церкви часів Віктора Ющенка. А тепер – неприхований протекціонізм влади одній конфесії.

Нинішній стан справ у вітчизняному православ’ї такий, що ми маємо помісну, але не визнану вселенським православ’ям УПЦ Київського патріархату, визнану, але не помісну УПЦ Московського патріархату та конфесію з давнім патріотичним брендом, але суто регіональну і маловпливову – УАПЦ. Як неодноразово зазначалося у ЗМІ, громадяни України найбільше підтримують УПЦ КП, але при цьому храмів і парафій більше в УПЦ МП. За різними соцопитуваннями, вірними Київського патріархату називають себе майже 15 млн громадян, водночас прихильниками УПЦ МП визнають себе лише 9 млн.

Без сумніву, за останні п’ять років найбільш значні та глибинні зміни сталися в середовищі Української православної церкви Московського патріархату. Там з’явилася та утвердилася група архієреїв, духовенства та вірян, які сформувалися як особистості вже за часів незалежності України. Тому вони не страждають на церковний шовінізм, не мають тягаря радянського минулого (з обов’язковою підконтрольністю спецслужбам, владі, залежності від Москви) та підтримують ідею налагодження діалогу з УПЦ КП і УАПЦ, розуміючи, що не може більша частина країни перебувати за бортом «канонічного спасіння». Лідером цієї прогресивної патріотичної частини є найближчий помічник глави УПЦ МП архієпископ Олександр (Драбинко), який розпочав україноцентричний діалог, налагодив широкі прямі контакти з представниками вселенського православ’я, а тому потрапив у традиційну в таких випадках немилість Московського патріарху. У Білокам’яній, як завжди, хочуть бачити Українську церкву не лише низькопоклонно-васальною, а й примітивно-периферійною.

Важливо, що за налагодження діалогу з братами по українському православ’ю виступає і митрополит Володимир (Сабодан). В останній доповіді якого, присвяченій 20-річчю так званого Харківського єпископського собору УПЦ, зазначено: «Сама по собі ідея автокефалії будь-якої помісної церкви не несе в собі нічого негативного. Автокефалія – це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій помісній церкві є свідченням її спроможності до самостійного буття». Це, по суті, перегук із рішеннями собору від 1–3 листопада 1991 року, тоді ще єдиної УПЦ, який провів митрополит Філарет (Денисенко). Він весь побудований у контексті «пошуку шляхів до подолання трагічних розділень». Враховуючи одержимість Патріарха Московського Кірілла (Ґундяєва) утопічною та цілком політичною ідеєю «Русского міра», це досить мужня та принципова заява Київського митрополита.

Певна річ, така зміна курсу в УПЦ МП, спрямована на пошук компромісів заради церковної єдності (в дусі християнської братньої любові), не припала до душі промосковській партії в УПЦ МП, зорієнтованій на повну залежність від Московського Патріарха (її лідерами є митрополити: Одеський – Агафангел (Саввін) і Донецький – Іларіон (Шукало). Це мало не призвело до зміщення предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана). Боротьба за владу вихлюпнулася в ЗМІ. З благословення Москви та за підтримки донецького бізнесмена Нусенкіса проти митрополита Володимира та його найближчого оточення провели цілеспрямована кампанія з дискредитації. Метою цих кроків була остаточна зміна влади в УПЦ МП.

Наприкінці минулого року під приводом погіршення стану здоров’я предстоятеля УПЦ Московського патріархату в церкві мало не стався переворот. Порушуючи церковні канони, статут УПЦ і навіть елементарні норми людської моралі, владу спробував захопити одіозний митрополит Агафангел (Саввін), який проголосив себе при живому главі «пєрвєнствующім», що, у свою чергу, мало не спричинило новітнього розколу церкви. Тодішній путч «чорних митрополитів» провалився завдяки величезному авторитетові митрополита Володимира в середовищі УПЦ МП та світовому православ’ю, негативній реакції української громадськості та мас-медіа й навіть, хоч як це дивно, позиції УПЦ КП, адже Патріарх Філарет неодноразово публічно висловлювався на підтримку свого давнього опонента – митрополита Володимира.

Тому нині, коли митрополитам Агафангелу (Саввіну) та Іларіону (Шукалу) не вдалося рейдерськи захопити предстоятельське крісло, значну адміністративну владу в УПЦ МП дістав ректор Київської духовної академії та семінарії, керуючий справами Київської митрополії, перший вікарій митрополита, досить виважений архієпископ Антоній (Поканич). За свідченням експертів, саме він може претендувати на роль наступника митрополита Володимира.

Київський патріархат до свого 20-річчя дійшов у стані більшої монолітності, ніж дві інші православні церкви. І для цього є об’єктивні причини. По-перше, в середовищі цієї церкви немає внутрішніх ідеологічних протиріч – єпископат, духовенство та віряни зорієнтовані на патріотичні проукраїнські цінності. По-друге, УПЦ КП не перебуває під таким значним тиском з боку Москви, як УПЦ МП, де, попри задекларований статус незалежної у самоуправлінні, багато віжок тягнуться до Москви. Крім того, Київський патріархат має енергійного, вольового, досвідченого духовного лідера – Патріарха Філарета (Денисенка). Якщо і спалахують в УПЦ КП сутички (як ось нещодавно із архієпископом Тернопільським Іовом), то вони ґрунтуються на особистісному факторі та не призводять до значних змін. Прикметно, що навіть попри те, що нинішня влада дискримінувала УПЦ КП, ця церква продовжує розвиватися. Не даремно Патріарх Філарет каже, що час і незалежність України працюють на Київський патріархат, адже у незалежній державі обов’язково має бути самостійна помісна православна церква.

Натомість Українська автокефальна православна церква за своєю структурою є радше регіональним релігійним угрупованням, аніж дисципліновано-ієрархічною структурою. Адже парафії УАПЦ (реально десь близько 500–600) зосереджені в Галичині та не мають чіткого центру підпорядкування. Перманентні конфлікти між митрополитами Львівським Макарієм (Мелетичем) й Івано-Франківським Андрієм (Абрамчуком), у єпархіях яких зосереджена найбільша кількість громад, з одного боку, та главою УАПЦ митрополитом Мефодієм (Кудряковим) – з іншого, гасяться лише тим, що єпархії, а то й парафії у цій конфесії живуть цілком автономним життям.

За таких умов в українському православ’ї на порядок денний виходить два завдання. По-перше, об’єднання УПЦ Київського патріархату з УАПЦ, а по-друге, налагодження справжнього діалогу між УПЦ Московського патріархату та УПЦ Київського патріархату.

У першому випадку об’єднанню двох національних українських православних церков нічого не перешкоджає. Крім, звісно, амбіцій владик із УАПЦ. Ситуацію ускладнює і те, що значна частина єпископату УАПЦ – це вихідці з УПЦ КП, які з різних причин не змогли там реалізувати свої пастирські амбіції. Також цей процес гальмує і Російська православна церква, яка робить усе, щоб не допустити такого об’єднання. Москві вигідно мати під рукою маловпливову УАПЦ як противагу Київському патріархатові.

Щодо перспектив налагодження діалогу з прогресивною, києвоцентричною частиною в УПЦ МП, то все залежатиме від того, як зможе утвердитись теперішня лінія, яку проводить митрополит Володимир зі своїми послідовниками. Так чи інакше, однак весь розвиток релігійного життя за 20 років довів, що з часом, попри протидію зовнішніх чинників, об’єднавчі тенденції лише посилюватимуться. Єдності українського православ’я прагнуть віряни та все суспільство. А тому лідерам трьох православних конфесій неминуче доведеться й надалі шукати для цього організаційні та канонічні можливості.

Юрій ДОРОШЕНКО,
«Український тиждень»
№ 26 (243), від 27 червня 2012 р.