foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт


Зазвичай під чудом розуміють подію, яка виходить з рамок законів природи, або природних сил людини; подію, зумовлену надприродними силами людей або більш могутніших істот.

Давньогрецький філософ Геракліт і взагалі усі піфагорійці вважали чудом безпосередній вплив богів та демонів на життя людей. Взагалі, релігійно-містичні елементи, які відкрили доступ всьому чудесному, були присутні в тій чи іншій мірі у більшості філософів древності: починаючи з Фалеса, який стверджував, що „все повне богів”, і закінчуючи неоплатоніками в особі Ямвліха і Прокла. Навіть Сократ зі своїм тверезим поглядом на світ не зміг відкинути можливість чуда.

В середньовічних містиків визнання чудесного витікало безпосередньо з релігійного поняття про бога, як Творця і Промислителя світу. „Вся природа, створена Богом – є наслідком Його волі. Отже, чудо також є проявом Божественної волі”, – така точка зору на чудо належить блаженному Августину. Рейхлін говорив, що чудодійною силою володіють слова Святого Письма в устах того, хто усім єством наближається до Бога.

Після цього до релігійних понять чудес приєднуються натурфілософи, які відкривають чудесну взаємодію між рухами планет і людською долею, а також універсальну чудотворну матерію, або філософський камінь. Ця містика природи найбільш відбита у вченні Агрипи Нетесейма. Взагалі, як у древності, так і у середньовіччі філософське поняття „чудо” з надзвичайною легкістю вводиться в круг релігійно-філософських поглядів, не зустрічаючи в цьому ніяких протиріч зі сторони гносеологічних, ні зі сторони метафізичних теорій цього часу.

Тільки в новій філософії, на ґрунті все більше і більше вивчених закономірностей природи, поняття „чудо” зустрічає рішучий протест не тільки зі сторони метафізичних поглядів, але і таких філософів, які були дуже релігійними.

Єврейський філософ Спіноза піддає чудо беззаперечній критиці: „бог є природа”, – каже він – „і якщо думати, що бог порушує закони природи, то це означає, що він протирічить сам собі.

Лейбніц: вчить про наперед визначену в світі гармонію. Про чуда він також казав як про події, які давно визначені у світі. „Чудеса, – запевняв він, – так же само входять в порядок речей, як і звичайні події, тільки відрізняються своєю незвичністю.

Ще більш рішучий супротив чуду представлений зі сторони емпіризму. Емпіризм визнає закони природи всезагальними, і необхідними для всіх, нормами.  Вчить, що причинний зв’язок має закономірний характер, тобто може бути підведений під якесь правило. Таким чином, усі події підпорядковані тим чи іншим законам причинності. Тому чудо, як порушення закономірного ходу природи, не являється з точки зору емпіризму, чимось абсолютно немислимим і неможливим, а пояснюється як нормальне явище, або відкидається. Таких поглядів дотримувався Юм.

До рішучих противників чудес потрібно також віднести і Канта. Ми можемо, – говорить він, – довіряти тільки нашому досвіду, який притаманний кожній людині. Тому чудеса, які являють собою подію виключно індивідуальну – є не що інше як „сон наяву”. В дусі Канта вирішує проблему чудес і Шлеєрмахер, який вважав „чудо” тільки релігійним терміном. З точки зору Гегеля віра в чудеса не тільки не потребується релігійному благочестю, але і шкодить йому.

Із нових теорій про чудеса цікава „філософія містики” Дю-Преля. Він розділяє в людській природі почуттєвого і трансцендентального суб’єкта. Перший підкоряється законам чуттєвої природи, другий – володіє інтуїтивним способом пізнання. Отже, людина пізнає усі незвичайні явища тільки трансцендентальним суб’єктом..

Зрозуміло, що людина прагне чудесного і схиляється перед чудом. Але той, хто дійсно  шукає шлях до Бога і бажає набути справжнього релігійного досвіду, повинен насамперед не давати чуду особливого значення, і перебороти в собі неспокійне прагнення шукання чудес. Він повинен привчити себе, що релігійне і чудесне – це не одне і теж, що шлях, який веде до Бога через чудеса найбільш непевний (бувають бо і чудеса не від Бога).Тому цей шлях може не привести до Бога, а зовсім навпаки.

У світі існує багато небаченого, дивовижного і чудесного, що відбувається за законами природи, та коли йде мова про релігійне чудо, то ми маємо на увазі дещо інше. Чудо – є щось реальне, що дійсно сталося, об’єктивно-достовірне. Це достовірний факт, який відбувся в навколишньому нашому житті. Але цю подію не можна пояснити ніякими відомими законами природи. Проте чудо не є наслідком без причини. Воно має у своїй основі діяння невідомих нам (надприродних) причин. І чудо є справжнім виявленням якихось невідомих нам сил.

Якщо ж сталася подія, яку природно поки-що неможливо пояснити, то християнин повинен бути тут обережним, міркуючи про її причину. Бо неприродне може бути і від сатани: „встануть лжепророки  і покажуть великі ознаки і чудеса, щоб спокусити якщо можливо, і обраних” (Мф. 24.24). Християнин, який вірить у Христа тільки за його чудеса, ще не знайшов правильного шляху до Нього, бо чудеса не були головним ділом у Його житті, вони були природнім виявом любові до людей. Він Сам, як Бог у тілі, був найбільшим чудом, незрівнянно більшим за всі чудеса. В каноні про страждання Ісуса Христа говориться: „Знамення чекав Ірод чудесного, не розуміючи великого чуда, що Бог Творець творіння стоїть перед ним (4 пісня).

Отже, для людини духовної, багатої на релігійний досвід межа між природним і надприродним ніби стирається. Для неї все природнє повне чудесного сенсу, а все Божественно – надприродне переживається нею, як таке, що відповідає єству Духа Божого.

 Василь Загнибіда,

член апологетичного товариства

св. Іустина Філософа