foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Козацький вибір
Однією з основних ударних сил, котра воювала проти більшовизму з російського боку, були козаки Дону, Кубані й Тереку. Хоч у складі Червоної армії було створено також чимало частин із козаків, найбільш знані з яких 4-й гвардійський Кубанський козачий кавалерійський корпус (ІІ Український фронт) та 5-й гвардійський Донський козачий корпус (ІІІ Український фронт), обставини склалися так, що «козачий легіон» Гітлера був досить численним. Не останню роль зіграло те, що з 1920-х існувала значна козацька еміграція, очолювана Козацьким національним центром. Після нападу Німеччини на СРСР центр виступив зі зверненням, у якому закликав віддавати всі сили на перемогу над спільним ворогом та відродження державності козацького стану.

Тож сформовані частково з емігрантів, частково з полонених червоноармійців, полки, за даними російського історика Валєрія Нікітіна, особливо чисельними стали після входження вермахту до козачих регіонів: «Особистий склад таких частин загалом був представлений уродженцями козачих областей, чимало з яких воювало з більшовиками ще під час громадянської війни або ж зазнали репресій із боку радянської влади в 1920–1930-ті роки й тому були кровно зацікавлені в боротьбі з радянським режимом». Задіяні були козаки, між іншим, і в боротьбі проти радянських партизанів на території України й Білорусі. Формування козацьких частин відбувалося в 1942–1943 роках у Шепетівці й Славуті на території нинішньої Хмельниччини. Деякі з них були реорганізовані у батальйони поліції.

Про те, що хтось із росіян посмів воювати «не на тому» боці, радянська пропаганда після війни воліла не згадувати – на відміну від даних про представників інших націй, котрі довший чи коротший час залишалися під німецьким впливом. Як зазначають російські дослідники В. Кружков та В. Сідоров, «у радянських енциклопедіях, зазвичай, не було навіть згадки про «власовців» – збірного поняття радянських колабораціоністів». Ті, кому довелося потрапити в сутички з власівцями, згодом мали їх називати безіменно «карателями», не уточнюючи, хто це був. Приміром, члени ворзельського юнацького підпілля на Київщині, кілька учасників якого були страчені власівцями, радянською владою не були відзначені, оскільки розвіювати туман війни в цьому випадку було невигідно. Попри тінь забуття, фактом залишається те, що на боці німців опинилося до 250 тис. осіб, окреслених названими авторами як такі, що «видавали себе за козаків» (чимало полонених червоноармійців називали себе козаками для того, щоб вирватися з таборів і врятувати таким чином життя).

З Азії в Європу

До квітня 1943 року діяло близько 20 козачих полків, а на кінець квітня 1945-го загальне число козаків разом із родинами, які опинилися по захід від лінії фронту й змушені були вибрати долю біженців, складало 31,4 тис. людей. Це про них написав згодом польський публіцист Юзеф Мацкевич, коли зустрів їх у 1944-му під Ченстоховою: «Овечі шапки з червоним верхом; чорні від вітру та пилу, мовчазні, суворі обличчя; худі корови, прив’язані до возів. Ніякого конвою. Неправда, що їх хтось гнав. Вони самі тяглися на захід. Безконечні табори. На тлі європейських дохідних домів вони дійсно справляли екзотичне враження: «Азія», яка втікає від більшовиків». Зовсім інакше це побачив історик Валєрій Нікітін: «Ніби знов повернулися часи переселення народів із Азії у Європу, котрі раніше відходили перед татарськими ордами, а тепер рятувалися від червоних чингісханів».

Одна з найбільших частин під командуванням отамана Доманова перебувала на час закінчення війни в Північній Італії. Кількість озброєних козаків складала приблизно 7 тисяч, при них «кочувало» більше ніж 8 тисяч цивільних біженців; згодом до Доманова почали прибувати інші з’єднання. Оскільки Доманов був поставлений перед ультиматумом італійських партизанів, що буде виданий більшовикам (деякі козацькі частини у Південній Італії та Югославії вже зазнали цієї участі), отаман приймає рішення вивести ввесь козачий стан за Альпи в Австрію, до англійської зони окупації.

Ось як описує похід донська козачка Марія Платонова (по-дівочому Фєтісова), котра брала участь у переході разом із матір’ю: «Старі, діти та заслаблі пересувалися возами, а більшість, у тому числі я, пішки. Перехід був важким і небезпечним: вузька дорога, з одного боку скелі, з іншого урвища; найменша необережність – і можна було впасти…» Проте в Тиролі, в південній Австрії, на лівому березі ріки Драви біля Лієнца, потрапивши в британську зону, більшість козаків почувалася в безпеці – британці навіть дали козакам пайки й ставилися до них дружньо. Деякі сім’ї розмістилися в бараках табору Пеґґец, інші розбивали намети просто на березі річки за містом.

Джентльменська зрада

За планом Сталіна, схваленим у Ялті лідерами США й Англії, всі колишні радянські громадяни після закінчення війни мали бути повернуті до СРСР. Передусім це стосувалося козаків та їхніх родин. На випадок провокацій генерал Петро Краснов 28 травня 1945 року звернувся до козацької верхівки: «Закликаю козаків умерти, а не поклонитися сатані!» На думку того ж Нікітіна, загальне число бійців та біженців між містами Лієнц та Обердраубург складало 45-50 тис. осіб (серед них до 6 тис. із північнокавказьких мусульманських корпусів).

Сподівання на джентельменський кодекс честі британців не допомогли: чоловічий авангард козачого війська хитрістю виманили до міста Шпиталь «на нараду», а там уже передали в руки совєтів. Офіцери кинулися зривати з себе військові відзнаки, ордени, черкески, рвати парадний одяг, вбраний на «нараду», та кидати на підлогу хрестики з шиї. Деякі втрачали свідомість, повісився журналіст Таруський. На ранок британські солдати застосували дубинки, били по головах і руках. Одного козака кілька разів закидали до вантажівки, він вистрибував, його били знову й урешті закинули, мов мішок, усього в крові. Козачий приватний банк залишився в руках британців (його ніколи не буде повернуто).

Уранці 1 червня в розташованому поблизу Лієнца таборі Пеґґец розпочалася Служба Божа. Кільканадцять священиків із хоругвами, зібралося більш ніж 15 тис. людей, серед них чимало жінок і дітей. У відповідь на пропозицію сідати в машини козаки відповіли: «Краще смерть від кулі, ніж назад у СРСР!» Чоловіки взялися попід руки й стали в коло. Проте як і у випадку з офіцерами, табір було жорстоко пацифіковано. Після того, як першу частину чоловіків, жінок, дітей загнали у вантажівки, місцеве населення кинулося грабувати табір, виводити худобу. Зупинили грабунок католицькі священики, які наказали бити в дзвони та вивісили на дзвіницях чорні прапори.

Решту табору намагалися вивезти після жорстокої пацифікації 2-го червня 1945 року, полювання на людей по Австрії тривало протягом місяця. З-поміж арештованих – козацькі отамани Краснов, Доманов, Шкуро; потім їх розстріляли в Москві. За підрахунками, серед офіцерського складу арештованих було 32% радянських громадян, решта – емігранти. Ще в Австрії застосували найвищу міру покарання до більш ніж тисячі козаків, чимало загинуло або ж учинило самогубство під час ліквідації обозів. Кілька жінок разом із дітьми втопилися з відчаю в Драві, степові коні й астраханські верблюди розбрелися долиною. В більшості випадків засуджені отримували від 10 до 25 років концтаборів. Реабілітовано їх уже в ХХІ столітті.

У долині річки Драви поставлено пам’ятний камінь на знак скорботи та зведено православну каплицю.

Автор: Роман Кабачій

Джерело:  Тиждень