foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Коли я був мирянином, я неабияк грішив осудженням священиків. Причому не лише за ті гріхи, що впадають в очі (не так вже багато я їх бачив тоді), а просто мені здавалося, що той або інший батюшка «недостатньо духовний». Я був упевнений, що, надівши рясу, стати святим абсолютно нескладно, тим більше ряса зобов’язує. Просто не грішити — того і дивися духовні дарування одне за іншим підуть. Коли сам прийняв ієрейський сан, засуджувати своїх побратимів-священиків став значно менше. (Правда, продовжую засуджувати архієреїв, але з цим гріхом доведеться шукати інший спосіб боротьби.)

Часто згадую один епізод зі свого юнацтва. Було мені ледве менше дванадцяти років. Я гнівно дивився на отця Н., чия поведінка у вівтарі мені здавалася негідною. У відповідь на чергову мою «благочестиву» зухвалість отець Н. сказав: «Я в твої роки був такий самий. Потім вся ця святість кудись поділася. І я на тебе ще погляну, коли тобі буде тридцять, а мені сорок». Я про себе спалахнув, — мовляв, нічого подібного, я таким не буду, — але вистачило розуму промовчати. Тобі тепер за сорок, отець Н., дивись і переконуйся в своїй сумній правоті. Я гірший за тебе, і я це знаю точно. Крім усього іншого, мені не вистачило б лагідності терпіти чиї-небудь подібні витівки і прощати так, як ти тоді терпів і прощав мене.

Ліцензія на задоволення культових потреб

Оскільки ми поставили в заголовку слово «сповідь», читач, напевно, чекає опису моїх беззаконь. Певно, героя «Декамерона» з мене не вийде: все буденно. Господь по милості Своїй зберігав мене від того, аби я мав канонічні перешкоди до служіння перед престолом. Але окрім так званих смертних гріхів, можна переповнювати чашу довготерпіння Божого ще багато чим… І я нікому не побажаю відчувати той стан, коли душа переповнена мерзостю, і ти розумієш, що стати перед престолом ти просто не можеш, не зможеш доторкнутися до Чаші з Тілом і Кров’ю Господа, але — цієї Літургії чекають твої прихожани, серед яких ти більш за всіх негідний цього Таїнства, а саме ти і повинен його здійснити.

Мені відома лише одна книга зі світової художньої літератури, де автор приголомшливо глибоко проникає в психологію християнського священнослужителя. Грем Грін, роман «Сила і слава». Герой книги, не названий на ім’я католицький священик, який під постійною загрозою розстрілу служить в Мексиці під час безбожної диктатури, говорить, що один раз в житті йому було страшно приступати до здійснення меси — вперше після вчиненого їм смертного гріха (блудодійства). Ось це важливо — що лише вперше. З того що я вже сказав, зрозуміло, що, слава Богу, я не відчув переживань грэм-грінівського героя повною мірою (але не завдяки своєму благочестю — я просто не уявляю, як я в такому разі дивився б в очі дружині і нашим маленьким дітям), проте, я розумію, чому у грэм-грінівського героя цей страх не повторювався. Людина, переступаючи через свою совість, робить зусилля один раз, як би ламаючи перепону, наступного разу пройти по цьому ж шляху легше — доріжка уторована.

Плата за це — втрата живої, дієвої віри. Коли запустіле, забруднене серце не здатне на любов Божу відповісти любов’ю (а це буває тоді, коли немає щирого покаяння — переконливої рішучості вичистити цей бруд, що б це ні коштувало), воно ховається від Божественної любові, як Адам в Едемському саду. Для того, щоб розумом засумніватися в бутті Божому або в реальності здійснюваного Таїнства, потрібно дійти до повного духовного безумства. Це крайній випадок. Набагато частіше віра переходить в область теоретичних переконань, які ніяк не відбиваються на душевних переживаннях. Страшно впасти в руки Бога Живого (Евр. 10:31), і, оскільки немає ні покаяння, ні любові, цей страх вбиває молитву: розумом ми розуміємо, що від Усевидющого Ока нікуди не сховаєшся, проте починаємо «відводити очі». Читання молитов стає формальним. Тривалі служби сильно стомлюють саме ту людину, що не молиться. Отже служби ми скорочуємо з єдиної причини: ми просто не вміємо молитися. Не вміємо — або не хочемо.

Без молитовного горіння перед Господом священнослужіння перетворюється на ремесло. Дана нам у висвяті влада в’язати і рішити, можливість здійснення Таїнств силою Духа Святого, починає сприйматися лише як «ліцензія» на певний вид діяльності — задоволення культових потреб населення. Стаючи служителями не вівтаря, а бюро послуг, ми забуваємо про відповідальність за нашу поведінку в очах людей: вас же не цікавлять особисті якості нотаріуса, до якого ви приходите за печаткою на документ (а дійсність звершеного таїнства, так само, як і дійсність поставленої печатки, від міри нашого благочестя не залежить), так чого ж ви до нас, попів, чіпляєтеся?

І наша… Хоча, власне, чому я перейшов на множину? Сам же постійно пояснюю прихожанам, що, сповідаючись, говорити потрібно лише про себе; сказати «ми грішні» набагато легше, ніж «я грішний в цьому і цьому». Отже, моя грубість і неуважність до прихожан — теж недолік живої віри, тому що християнська любов до ближнього і любов до Бога — нероздільні. А віра без любові —так біси вірують (Іак. 2:19)…


Скільки ще тих душ…

Якось мене вразила одна дівчина, що приїхала в наш храм з села, розташованого кілометрах в двадцяти від нас, вразила серйозністю і глибиною підготовки до Таїнств сповіді і причастя. Потім я протягом року нічого про неї не чув. Одного разу, коли я здійснював в тому селі відспівування, підійшла до мене жінка, сказала, що її дочка вмирає від раку, і запитала, чи можна їй самій читати Псалтир по дочці, коли та помре. В ході розмови я розумію, що знаю її дочку. Говорю: «Вона ж рік не причащалася, треба обов’язково причастити її, поки вона жива!» Домовилися, що за мною приїдуть в найближчий день-два. Я не запитав ні їх прізвища, ні адреси. І був дуже засмучений, коли пройшов тиждень, і ніхто з того села за мною не приїхав. Потім я виїхав на пару днів в іншу область, взявши з собою за компанію знайомого священика, і вже там до слова згадалася мені дівчина з села, і я став виражати гнівні емоції з приводу її матері. Мій побратим мені на це сказав: «Я б на твоєму місці поїхав в те село, з’ясував би, де живе та дівчина, що помирає від раку, і причастив би її».

Я розумів, що він правий, але знизав плечима у відповідь. Добиратися до того села зі Святими Дарами на попутках (свого транспорту у мене немає; у мого тодішнього співбесідника, до речі, теж), ходити по селу і у всіх запитувати, де тут дівчина на рак хворіє?!..

Він виїхав назад, а я ще на добу затримався. Повертаюся до свого приходу і узнаю, що, поки мене не було, приїхав цей батюшка в наш храм, узяв Святі Дари, доїхав до того села, де жила боляща дівчина, знайшов її і причастив. Мені розповідали потім, як вона світилася, згадуючи про ці неждані відвідини. А він ще і просив вибачення у мене при зустрічі — мовляв, це він не аби мені досадити, а просто жаль стало людини помираючої… Брат мій, адже ти не лише їй надав милість велику. Ти ще позбавив мене від відповіді на Страшному Суді за її душу.

Скільки ще тих душ, від відповіді за яких мене ніхто не звільнить?!

І ще з приводу відповідальності.
Приблизно за рік до моєї висвяти мене благословили бути хрещеним батьком мого друга. У нього було складне відношення до Православ’я, до Церкви, рішення хреститися далося йому нелегко, а мої спроби поділитися з ним своїми релігійними переживаннями (читай – «грузити») справляли швидше негативний ефект. Проте настав той день, коли ми з ним приїхали до парафії, де я в той час служив псаломщиком, і напередодні здійснення Таїнства залишилися ночувати в будинку при церкві. Він — я бачив це — внутрішньо метушився; метушився і я: а мені-то що робити? Яка моя роль в житті мого хрещеника? Я намагався молитися, як міг. Шукаючи втіхи, відкрив Євангеліє; і перші рядки, які я побачив: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб обернути хоч би одного, і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим вас» (Мф. 23:15).

Пробрало. Але висновків не зробив. Навіщо мені це було показано, зрозумів лише після декількох років. Коли побачив, яка духовну шкоду наніс людині….

Про «своє кладовище»

Помер в реанімації після автокатастрофи один мій давній знайомий. Коли він опинився в лікарні, мене про це повідомили наші спільні друзі, і я, знаючи про його неправославні погляди, захвилювався, що він може бути нехрещеним. Після його смерті ця підозра підтвердилася. У реанімації він лежав декілька днів в повній свідомості. Я був в ці дні в тому ж місті, думав про те, що треба б доїхати до лікарні і спробувати прорватися в реанімацію, поговорити з ним — так і не спробував. Не встиг зібратися. Можливо, мене не пустили б. А якби і впустили, можливо, він відмовився б хреститися. Можливо. Але це «можливо» мені не виправдання. Тому що шанс був.

Із страшною тугою я висловив все це одному з наших з ним спільних знайомих, і почув у відповідь: «Ти — про кого? Про нього? Або про себе?» Питання зрозуміле. Так, рефлексія буває різною: часто ми під виглядом покаяння займаємося «саможалкуванням». Але мій жаль все-таки більше про нього. Я-то хрещений. І у мене є надія, що по молитвах тих, кому, не дивлячись на моє негідництво, вдається мене любити, Господь не попустить мені вічної погибелі, дасть можливість розкаяння.

Є, проте, питання, що протирічить моїй надії: якщо виявляться душі, що не знайшли дороги порятунку з моєї вини — що відійшли від Церкви побачивши мою негідну поведінку, не отримали духовної підтримки через мою неуважність та лінь, що заблукали в результаті моїх помилкових порад, — як буде можливий мій порятунок, якщо вони будуть в муках? Питання навіть не в тому, чи можливо воно «юридично», а — як би воно виглядало на тлі їх мук? Від своїх друзів-медиків я почув страшну приказку: «У кожного хірурга своє кладовище». Так от, священик, духовний лікар, права на «своє кладовище» не має. Інакше перша могила на цьому кладовищі — його. Як же нам треба молитися за всіх, з ким будь-коли звела нас воля Божа…

…Господь тобі скаже: «Тепер давай сам»

Незабаром після своєї висвяти на священика я зустрів на вулиці батюшку, якому останніми роками перед своїм священством багато раз сповідався. Він привітав мене і сказав: «Зараз тобі легко. За тебе все Господь робить. Так буде півроку, а потім Господь тобі скаже: «A тепер — давай сам». Я зрозумів, що він має на увазі. Дійсно, абсолютно особливий стан був спочатку після посвячення в сан. Давалася без зусиль та молитва, яка недавно вимагала напруги. Деякі спокуси, які раніше вибивали з колії, — тепер проминали, не зачепивши. Настільки виразно відчувалася присутність Сили, яка від чогось захищає, чомусь сприяє — важко передати досвід про Це тому, хто не відчув подібного. Лише ось у мене це відчуття продовжувалось місяці два, якщо не менше. Не думаю, що саме півроку — це деяке загальне правило, швидше за все, батюшка (згадай, Господи, душу покійного раба Твого ієрея Євгенія) поділився власним досвідом. А чому у мене від «ходіння в благодаті» сліду не залишилося набагато раніше, я знаю. Не треба було розслаблятися на радощах.

Якщо раніше варто було мені пропустити ранішні або вечірні молитви, дозволити собі захопитися чимось важкосумісним з духовним життям, «ненапряжно» провести час у відчайдушній дружній компанії — зміна мого душевного стану не в кращу сторону не заставляла себе чекати. І треба було докладати зусиль, щоб покаятися, аби відновити втрачений спокій, повернутися до молитви. Після висвяти я зі здивуванням виявив, що мені легко дається молитва, навіть коли я забуваю стежити за собою. Ні, я не почав витворяти чого-небудь несусвітнього, але будь-яка воцерковлена людина знає, що таке, коли є духовне зосередження, і чим воно відрізняється — коли його немає. А я тоді про це зосередження і думати забув, і, не дивлячись на це, сила зверху утримувала мою свідомість в стабільності. До пори.

Проте коли людина своєю поведінкою наполегливо демонструє, що те, що Господь дає йому в дар, зовсім для нього не є дорогим, — Господь рано чи пізно перестає давати… Той мій хрещеник через місяць після хрещення прийшов до мене в сльозах і сказав: «Мені ніколи в житті не було так бридко. Я взагалі не знав, що людині може бути бридко до такої міри». Потім ще двоє з моїх знайомих, що хрестилися дорослими, через деякий час після хрещення сказали мені приблизно те ж саме. Навряд чи вони відчули щось геть жахливе. Просто, коли в Таїнстві їм була дана невідома до того чистота духу, вони не зрозуміли, що це таке, а коли почали її втрачати, відчули різницю. Але були інші, кому «бридко» не стало. Ті, хто серйозно готувався до Таїнства. Ті, хто зрозумів, що насіння, вкладене в їх душі Господом, треба вирощувати. І приносити плоди.

Мене хрестили в дитинстві; проте я знаю, що відчули мої знайомі, що хрестилися дорослими, тому що відчуття тих, хто приймає хрещення, і тих, хто приймає сан, частково схожі. Тому що і хрещення, і висвята, і інші Таїнства Церкви — це співпраця Господа і тієї людини, якій це Таїнство дається; принаймні, так повинно бути. Але багато хто з нас повторює один за одним все ті ж помилки. А напрацьовувати самостійно те, що було отримане від Господа даром і було без розуму розтрачено, набагато важче, ніж прийняти дбайливо, з вдячністю, і зберегти. Якби молодість знала…

Не раз запитували мене, чи не жалкую я, що вибрав шлях священства, чи не було розчарування. Ні, в самому священстві — ні на хвилину. Я не думаю, що подібне розчарування взагалі можливе для віруючої людини. Але в собі, в своїй «профпридатності»… Після декількох років розумію, що з прийняттям сану не потрібно було квапитись, мало б сенс серйозніше підготуватись до цього служіння; хоча б просто подорослішати.

Звичайно, роки служіння в сані навіть у дуже поганого священика примножують не лише гріхи, але і досвід. Якщо я скажу, що після висвяти я тільки ухилявся від духовного життя, це не буде правдою. Так або інакше Господь заставляє молитися, коли в самого на це не вистачає старанності; так або інакше, коли люди звертаються за духовною допомогою, доводиться разом з ними робити якісь кроки. Але було щось, втрачене мною на початку мого священства, що я не можу повернути і до цього дня.

Про осля, що ступає по пальмових віттях

Мені не варто до всіх інших гріхів додавати ще і гріх самовиправдання. Нам залишається лише покаяння, і разом з можливістю покаяння нам дана надія. Підставою для надії є любов Божа, і підтвердження тому, що ми не залишені цією любов’ю, ми бачимо в своєму житті постійно. Не дивлячись на наші пороки і немочі, і через нас, негідних священиків, діє Господь — часом мимохіть нашої волі. Мені, ще на самому початку мого воцерковлення, було дано відчути на собі явні чудеса, здійснені через священиків, яких я саме в цей час засуджував за теперішні або уявні їх гріхи.

Деякі випадки — раптове дивне зцілення, несподівана пряма відповідь на невисловлене питання, про яке неможливо було здогадатися, — я часто згадую до цих пір; згадую і радію тому, що у мене вистачило розуму не сказати про ці чудеса самим тим священикам — я впевнений, що вони навіть не підозрювали, ЩО мені Господь явив через них. Вже тоді я боявся ввести їх цим в спокусу, небезпеку якої потім відчув на “власній шкурі”: приписати собі те, що, не дивлячись на наше маловір’я, творить через нас Господь.

Про це, в своєму дуже несподіваному прочитанні євангельського уривка про Вхід Господній до Єрусалиму, говорить митрополит Сурожський Антоній: бідне осля напевно думало, що це перед ним стелють квіти, одяг і пальмові гілки, і йому вигукують «осанна» – воно не розуміло, що на ньому їде Господь… Священик, який чує слова подяки або свідчення про результати свого служіння, якщо сприйматиме їх на свою адресу — уподібниться тому осляті.

Чинячи гріх, ми відаємо, що творимо. Раб, що знав волю пана свого, і не зробив за його волею, битий буде багато (Лк. 12:47). Дай Бог, аби мої гріхи не перевищили ту міру, за якою я буду непридатний Господеві навіть як осля… Тих, хто читатиме цей текст, покірно прошу: дивлячись на нас, недбайливих пастирів, моліться, аби Господь пробачив нам наші гріхи і допоміг духовному зростанню. Засуджувати, звичайно, легко — але тих, хто навчиться не осуджуватит, Господь обіцяв не судити за їх прогрішення. Сповідайте один одному гріхи і моліться один за одного, аби бути зціленими (Іак. 5:16) – ці слова апостола Якова відносяться до всіх християн, і взаємовідносини мирян і духівництва не є виключенням.

Студенческий православный журнал «Встреча»
Записав Ст. Сташкевич
Переклад
http://uaoc.net