foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

 
Людство переживає нині часи великих перемін, важливих відкриттів і водночас… безмірної глупоти. Здавалося б, разом із науковим прогресом воно мало б розвиватись і морально вдосконалюватися. На жаль, наявні протилежні тенденції. Пересічна людина губиться у гігабайтах інформації, і потроху втомлюється дивуватись новітнім відкриттям. Читання книг сьогодні не в моді, то й переважна більшість міського населення пасивно спостерігає за перебігом житя біля екранів телевізорів.
Однак трапляються винятки. Так, нещодавно світ сколихнув бестселер Дена Брауна „Код да Вінчі”, в якому автор інтелектуального роману береться відкрити людству „таємницю тисячоліть”: мовляв, більша частина людства, яка сповідує християнство, є глибоко ошукана, бо Той, Кого вони сповідують Богом і Творцем Всесвіту, був звичайним харизматичним євреєм, який, крім свого вчення та апостолів-послідовників, мав, як порядний єврей, і дружину Магдалину.
Відчуваючи свою близьку кончину, він вирішив передати віжки правління Церквою не своїм апостолам, а дружині. Апостоли, звісно, дуже, огнівились, особливо апостол Петро. За Брауном, він сильно оббрехав жінку Ісуса та навіть почав її переслідувати. Марія Магдалина змушена була втікати до родичів у Францію, де й народила Сару Ісусівну. Так по цей день, якщо йти за книгою, по світу бродять-переховуються правнуки та праправнучки Христа. Таку версію принаймні пропонує Ден Браун у своєму опусі.
Ефект від „сенсації” виявився нечуваним. Багато запеклих телеглядачів, уперше за багато років узяли до рук чтиво. Паняночки з претензією на інтелігентність у міському транспорті зачитувалися творінням Брауна. Навіть „купчихи” почали читати, переповідати і рекомендувати одна одній „Код да Вінчі”.
Що ж криється за такою неймовірної популярністю книги Дена Брауна? Насамперед, у талановитості самого автора: книга дійсно вельми легко читається і навіть інтригує, особливо перша частина. Заключна ж частина значно поступається першій, – менш динамічна і відверто розтягнута; Читач логічно намагається дочитатися до розвязки, а її виявляється немає; автор спочатку багато обіцяє розкрити, проте насамкінець залишає гіпотези непідкріплені жодним фактом.
Другим ключовим моментом сенсаційності є релігійна тематика. Ми вже наслухались і надивилися про кінець світу і його агента-рятівника, про нещасну та щасливу любов, про вбивства, крадіжки та політичні авантюри, – усі ці теми багато разів „обсмоктані” і на них набагато складніше вибудувати сенсацію браунівського рівня. Натомість релігійна проблематика актуальна для кожної людини. Для християн вона болюча і принципова. Для тих, хто дотримується іншого віросповідання або називає себе атеїстом – тішить можливістю вчергове, довести „істинність” власних поглядів.
Устами своїх персонажів Ден Браун висловлює думку, що Церква тисячоліттями обманювала всіх і приховувала справжню історію життя Ісуса Христа, тож не слід довіряти жодному з християнських тверджень, – ні Євангелію, ні пізнішим свідченням. Усе це, як дає зрозуміти Браун, спотворене, перекручене грішними людьми. Тут не обійшлось і без впливу світської язичницької влади, а саме: імператор Констянтин проголосив Христа Богом, а Святі Отці на І Вселенському соборі це затвердили, і визнали неканонічними ті євангелія, в яких говорилася правда про життя Ісуса з Назарета.
Сперечатись із такими речами надто складно, передусім тому, що, як талановитий літератор, автор виклав свою версію доволі майстерно і захоплююче, художнє полотно становить понад півтисячі сторінок. Наші ж можливості обмеженні розміром статті, і це ускладнює завдання детально розібратись із кожним твердженням викладеним у книзі. З іншого боку, важко полемізувати з Брауном ще й тому, що він майже не опирається на вагомі історичні факти. При спробі наукової критики прихильики „Коду да Вінчі”, одразу намагаються запевнити, мовляв це особисте бачення автора, його версія, яку можна сприймати або ж не сприймати. Інші ж при цьому стверджують, що книга являє собою науковий роман. Тоді як же можна сперечатись історикові з байкарем, коли один оперує сухими і одночасно складними фактами, а інший оприлюднює простий, красивий і поверхово-логічний інтригуючий вимисел? Cенсаційна історія, вигідна як безрелігійному світові, так і видавцям, кіномитцям і тим, кому Браун прислужився.
Не вдаючись у літературного аналізу, чи кінокритики, спробуємо дати витвору Дена Брауна короткий релігійно-історичний аналіз.
Ідея твору виголошується устами одного з персонажів роману – Лью Тібінгом: усе пізнається у порівнянні та перспективі. Спробуймо й ми розглянути запропоновану нам ідею крізь призму вже бачених і пережитих Церквою „наукових” гіпотез.
Похід наукової критики проти християнства розпочався приблизно у XVIII столітті і не науковцями. Першим був журналіст Шарль Дюпюі (1742-1807), який намагався „науково доводвести” що Христа взагалі ніколи не було. Пізніше це так само „науково доводили”: німецький філософ-гегельянець Бруно Бауер (1809-1882), економіст Джон Робертсон, математик Уільям Сміт, журналіст Андрій Немоєвський, лікар Поль Кушу, філософ Артур Древс. Версії відкриттів були різні... Так, англійський професор Джон Алегро твердив, що „Ісус” – це назва гриба, який росте в Месопотамії і при вживанні викликає галюцинації. Він також цілком серйозно доводив, що євреї об’їлися тих грибів і створили нову релігію – християнство – на чолі з Ісусом.
Австралійський же академік Роллан Мак Клірі твердив, що Ісус Христос і щонайменше троє із дванадцяти апостолів були гомосексуалістами. Цього б сказати дивного висновку вчений дійшов аналізуючи астрономічні таблиці та біблійні тексти. Невдовзі нас, напевне, дивуватиме нова „сенсація на глиняних ногах”, оскільки Мак Клірі заміряється випустити у світ опус зі своїми „доказами”. За „плідну” працю з питань духовного гомосексуалізму Ролланд Мак Клірі нещодавно здобув докторський ступінь. На цьому етапі він поки що обійшов Дена Брауна, хоч і нажив собі ворогів. Сер Маккелен (актор із фільму „Код да Вінчі”) заявив, що екранізація твору Дена Брауна лише на користь Церкві і віруючим, оскільки доводить, що Христос, мовляв не був геєм. Оце таки відкриття!
Що ж стосується місця мандрувань Христа, то версій на цю тему таки не бракує. Був він і в Грузії, Індії, Китаї, і найголовніше, – в Україні. Про це докладно можна прочитати у виданнях сучасного дослідника – Юрія Канигіна. Дивуєшся, коли бачиш з як люди, що називають себе науковцями завзято читають „Шлях аріїв”.
Звичайно, кожна епоха приносить своє сприйняття минулих подій, наступна висміює і руйнує ілюзії попередників. Як от автор „Коду да Вінчі”. Він наважився стверджувати, що вся християнська історія є суцільною брехнею, та ще нагадати нам, що історія пишеться і писалася переможцями, до того ж на замовлення. З останнім важко не погодитись, якщо простежити історію „історій про Христа”: усі вони писалися науковцями на замовлення свого часу, відбиваючи дух епохи. Наочним прикладом нині для нас і є роман Брауна.
В епоху Відродження з Христа зробили мудрого вчителя – „просвіченого”, який проповідував Бога та цноту. В епоху романтизму Христа представляли як драматичного та романтичного генія. В часи ідеалізму Канта, Ісуса возвели в ранг творця етики та моралі. Для представників соціалізму і комунізму Він був, у кращому випадку, – лідером руху пригноблених пролетарів. За Нацизму, без зайвих вагань, Його перетворили на прототип арійця, який безуспішно боровся проти постійної „юдейської змови”. Пізніше Його представляли як екзистенціоналіста. Зрештою настав час, коли нікому не цікаво говорити про мораль, високі ідеали, сенс людського буття. Світ почав перейматися секс-меншинами, фемінізмом, статевим життям усіх загалом і кожного зокрема.
Не буде перебільшенням сказати, що „Код да Вінчі” являє собою язичницьке євангеліє. Пригадаємо, що язик зі слов’янської мови – народ, відповідно язичництво – народництво, творіння народу і для народу.
Для християн Ісус Христос – є ідеалом і ми не в змозі і не в праві применшувати Цей Ідеал. У язичницькому ж світі всі боги – людиноподібні. Варто поглянути бодай на грецький Олімп, – один сором що там коїлось! І все це було проекцією тогочасного грецького суспільства, його моралі і його збочень. От і сьогодні, замість того щоб протистояти, викорінювати пороки, нам пропонують занизити планку вимог, підкидають нам чергову версію, мовляв, жив собі добрий, бідний єврей Ісус, мав жінку, дітей, друзів... Заснував доброчинну, але прибуткову організацію, а це в наш час нерідко трапляється, і все це добро вирішив залишити у спадок своїй сім’ї. Тоді зголосилися співзасновники-помічники – апостоли та почали вимагати свої частки та старшинства. При цьому вони складали свої історії. Все так само банально, як у житті. Але!
Тут, напевне, потрібно, все-таки, показати алогічність християнства, і його далеко не голлівудську драматичність.
Хоч би як там не було, а ми – люди надто короткозорі. І мірками нашого часу намагаємось міряти життя всього людства. Ден Браун, приміром, пише, що апостоли оббрехали нещасну Марію Магдалину, щоб узурпувати владу. Це міркування цілковито сучасне, бо, справді, що Христос міг залишити своїй дружині? А що ж насправді мали ділити тоді апостоли? Ризи Христові? Жінок? Дітей? Маєтки? Гроші?
Першим ділом, що зробили апостоли, так це розбіглись! І про це вони пізніше відверто сказали, не вигороджуючи себе і не прибріхуючи. Нагадаємо, що, крім євангеліста Іоана, наймолодшого з апостолів, жоден із них не помер своєю смертю. Усі вони закінчили життя на тортурах. А апостол Іоан відбув заслання в каменоломні на острові Патмос. І заради чого? Заради доброго єврея Ісуса, який проповідував мир, любов і смирення?!
Ден Браун устами персонажів свого роману заявляє, що перші послідовник Христа зовсім не обожнювали свого Учителя. Апофеоз Христа відбувся у першій половині IV століття на Вселенському Соборі, під впливом світської язичницької влади.
Далі у його романі читаємо такі речі: „Тібінг продовжував пояснювати,
– доти послідовники вважали Ісуса земним пророком, ...видатною, впливовою людиною, однак усе ж людиною, земним створінням.
– Не Божим Сином? Здивовано перепитала Софі.
– Ні, – урочисто промовив Тібінг, – до цього історичного моменту послідовники вважали Ісуса за смертного пророка... А проголосити Ісуса „Божим Сином” офіційно було запропоновано і вирішено під час Нікейського Собору. Як наслідок голосування.
– Зачекайте. Ви стверджуєте, що божественність Ісуса – це усього лиш наслідок голосування?..
­– Офіційно проголосивши Ісуса Сином Божим, Костянтин таким чином перетворив Його на божество, – сказав сер Тібінг”.
Однак, до наших днів збереглись свідчення віри перших християн, з яких ми чітко бачимо, що перші послідовники Христа поклонялися Йому, саме як Богу, а не харизматичному пророкові чи видатній людині.
Оскільки усі християнські свідчення Брауном і його палкими прибічниками до уваги не беруться, як неправдиві та упередженні, нам доцільно вказати на свідчення нехристиянські. Свідчення про віру ранніх християн які дійшли до нас від критично і агресивно налаштованих язичників.
Так, Пліній Молодший, який з 111 по 113 рік був проконсулом Віфінії, пише у листі до імператора Траяна повідомляв: у його провінції є багато християн, які на допитах свідчили що сповідували нову релігію понад двадцяти років, і вина їхня полягає в тому що: „вони по визначених днях, збиралися до сходу сонця, і почергово оспівували Христа як Бога і клятвено зобов’язувалися не злочин звершувати, а утримуватися від крадіжок, грабунків, перелюбства, порушення клятви та ін… Мені було пред’явлено список, складений невідомим, в якому стояло багато імен. Тих, хто заперечував, що вони є християнами, або були такими, я вирішив відпустити, коли вони слідом за мною призвали богів, звершили перед твоїм зображенням жертвоприношення ладаном і вином, а, крім того, хулили Христа – справжніх же християн неможливо змусити до жодного із таких вчинків” Із цього повідомлення випливає, що вже в першому столітті християни оспівували „Христа як Бога”, а не пророка чи проповідника високої моралі. За цим свідченням, на допитах християни підтверджували, що сповідують цю релігію вже понад двадцять років. Відповідно, їх відділяло від часів земного життя Христа близько шістдесяти років.
Один із перших критиків християнства – Цельс у 150 році, висміюючи християн, писав про їхню віру: „Вони ставлять іудеям у провину те, що ті не вірують в Ісуса як у Бога”.
Критика Цельса по цей день дуже високо цінується противниками християнства, і багатьма вважається фундаментальною, оскільки автор у своєму творі використав усі можливі контраргументи проти християнства. Він зібрав практично всі чутки про Христа, які поширювалися на той час, але жодного разу Цельс не згадує ані про дружину Ісуса, ані про Його дітей. Тому тим, хто береться до критики християнства, слід зважати на критику Цельса.
Сатирик Лукіан Самосатський близько 160 року по Р.Х. про християн писав: „Вони обожнюють свого розіп’ятого мудреця і живуть за його законом”.
Юдейський історик Йосиф Флавій (37-100) у своїй монументальній праці – „Юдейські Древності”, описуючи страту Іоана Хрестителя, мученицьку смерть апостола Якова, згадав також і про Христа та Його послідовників: „У той час жив мудрий чоловік, якого звали Ісусом. Спосіб життя його був гідним, він славився своїм благородством. І багато людей з іудеїв та інших народів стали його учнями. Пилат прирік його до розп’яття та смерті. Але ті, які стали його учнями, не відреклися від його вчення. Вони сповістили, що він явився їм через три дні після розп’яття і що він був живим. Вважають, що він був Месією, стосовно якого пророки возвістили чудеса”. Як бачимо, навіть свідчення відомого юдейського історика не розбігаються з євангельським описом подій.
Імператор Адріан (†130 р.) у своєму листі до Сервіана лаконічно зауважує про олександрійців, що деякі із них „обожнюють Христа”.
Наступними свідченнями є мученицькі акти, в яких занотовувалися зізнання присуджених до тортур християн.
Найдавнішим, що дійшли до нашого часу, є свідчення мучениці Сімфоросси (†120 р). Коли імператор погрожував принести її в жертву своїм богам, якщо вона сама не воскурить перед ними фіміаму, і мучениця на те відповіла: „Боги твої не можуть прийняти мене в жертву, але якщо я буду спалена за ім’я Христа – Бога мого, то тим більше подолаю твоїх ідолів”.
Мученик Марциал (†150р.) так говорив своїм мучителям: „Усі, хто не сповідує, що Христос є істинний Бог, будуть вкинуті у вогонь вічний”.
Певну інформацію про віру ранніх християн дають також археологічні знахідки. Так 1945 року було знайдено два асуарії (посудини для зберігання кісток), датовані 50-м роком по Різдві Христовому. На них зображено чотири хрести і два грецькі написи, з яких перший є молитвою до Христа про допомогу; другий – про воскресіння людини, чиї кістки покояться у тому асуарії. Із цього випливає, що вже у перші роки після страти Ісуса з Назарету, Його послідовники шанували Христа як Бога відповідно і молились Йому.
Тут варто також згадати і примітивне зображення розп’яття, знайдене 1856 р. на руїнах Палатінського палацу в Римі. На стіні споруди грубими штрихами накреслений хрест із прикріпленою до нього людською фігурою з ослиною головою. Біля хреста, – ліворуч, стоїть людина з піднятою догори рукою, ніби збираючись класти на себе хресне знамення. Знизу стоїть напис: „Алексамен поклоняється Богу”. Судячи з недбалості напису, можна дійти висновку, що хтось із слуг вирішив, у той самий спосіб, поглузувати із свого колеги.
Важливою також є знахідка настінного зображення хреста, знайденого на руїнах міста Помпеї. Як відомо, міста Помпеї та Геркуланум повністю загинули під час виверження Везувію у 79 р. по Різдві Христовому. Знайдене зображення хреста розміром 20 см. заввишки й 11 см завширшки, над хрестом напис із трьох латинських літер – VIV, який дослідники прочитали як "Vivat Crux, vivat" (да здравствує хрест). У цьому ж місті було знайдено черепок із зображенням хреста і написом: „надія в Бозі”. Отже, знахідки засвідчують, що для ранніх християн Хрест, спасіння і Бог уже з самого початку нерозривно пов’язувалися з їхнім світосприйманням.
Як бачимо, навіть коротко викладені історичні свідчення, змушують нас погодитись із тим, що християни перших століть, які набагато більше знали ніж, геніальний Леонардо, а тим паче Ден Браун, „поклонялися Христу як Богу”. А не після І-го чи, як стверджує Браун, ІІ-го Вселенського Соборів, про що ми дізнаємось з цого роману.
І хоча наукова аргументація в такій полеміці має незначну вагу, ми все ж таки вкажемо, де автор „Коду да Вінчі” через власне незнання, або навмисно ввів читачів в оману. Так, Ден Браун стверджує, що канон новозавітніх книг було укладено 325-го року, на І-му Вселенському Соборі. Мовляв, Отці Церкви зібрались і, добряче пересварившись, відібрали Євангелія тих євангелістів, які їм були найбільш вигідними. Це є відвертою брехнею, оскільки на Соборі в Нікеї 325-го року питання канону взагалі не порушувалось. Щоб переконатись у цьому варто просто-на-просто ознайомитись із діяннями Собору.
Перше свідчення про визнання канонічного достоїнства наших чотирьох Євангелій у Римській Церкві маємо у так званому „Мураторієвому Фрагменті”, що містить перелік книг Нового Завіту. У ньому названо чотири Євангелія, книга „Діяння святих Апостолів”, 13 послань апостола Павла (немає послання до євреїв), послання Юди, двоє посланнь Іоанна і Апокаліпсис. Автор цього фрагмента жив під час єпископства Пія І (142-157). Чотири євангелія, які є в сучасній Біблії містяться у сирійському перекладі книг Нового Завіту, відомому під назвою „Пешіто” і складеному також у ІІ ст.. Це свідчить про визнання наших канонічних Євангелій у малоазійсько-сирійських Церквах. Зрештою про канонічні Євангелії, як про загальноприйняті і зразкові писання, згадують учителі Церкви ІІ і початку ІІІ століть: Іустин Філософ (†163 р.), Феофіл Антіохійський (†бл.181 р.), Іриней Ліонський (†202 р.), Климент Олександрійський (†215 р.), Тертуліан (†бл. 223 р.). Св. Іриней Ліонський писав: „Неможливо, щоб Євангелій було числом більше чи менше, аніж є. Бо, як чотири сторони світу, в якому ми живемо, і чотири головних вітри, і оскільки Церква розсіяна по всій землі, а стовпом і ствердженням Церкви є Євангеліє і дух життя, то належить їй мати чотири стовпа, які звідусюди віють нетлінням і оживляють людей” (Проти єресей Т-ІІІ; 9,8).
Що стосується апокрифічних євангелій, яких дійсно було дуже багато, то вони ніколи не були захованими „під сукно” і їх до сьогодні можна всі відшукати в Інтернеті або купити цілу їх збірку.
Більшість апокрифів було створено з „благими намірами”. Автори таких апокрифів хотіли доповнити маловідомі або невисвітлені в Євангелії фрагменти із земного життя Спасителя. Наприклад, бралась якась із євангельських подій, про яку згадується лише фрагментарно а деталі з усім розмахом фантазії дописував сам автор апокрифу. Відрізнити їх від канонічних євангелій (на думку автора) можна „неозброєним оком”. Фальш і буйство фантазії різко протиставляють підробні євангелія автентичним, які по своїй суті є досить „сухими” і неприкрашеними.
Іншу категорію становлять гностичні апокрифи, саме до них і належить євангеліє від Марії, на яке посилається Ден Браун, та євангеліє Іуди, навколо якого останнім часом зчинився неабиякий галас. Ці „євангелії” були написані лише з метою підвищення авторитетності гностичного вчення. Послідовники гностичних шкіл зазвичай вкладали своє вчення в уста когось із апостолів, інколи – таємним учням. В апокрифічному євангелії від Марії Магдалини головною ціллю є викладення гностичної доктрини, а рядки в яких йдеться про те, що Христос любив Марію найбільше, мали підкреслити тому, цінність викладеного нею вчення і його езотеричність на противагу апостольському, відкритим для всіх вірних вченню. Так, у гностичному євангелії Іуди Іскаріота говориться, наприклад, що саме Іуда був улюбленим учнем Христа, і тільки він правильно розумів Спасителя.
Апокрифічні євангелії гностичного тлумачення вирізняє передусім термінологія, властива гностицизмові. Гностичні трактати сповнені таких понять, як гнозис, еон, архонт, міжпланетний дух, Деміург, міріади небес, ступені посвячення та ін.. Гностицизм спиймав світ і матерію як зло (за християнським вченням світ є добрим, але у злі лежить), людей, які не сповідують гностицизм і не володіють таємним езотеричним вченням, гностики називали плотськими і прирівнювали їх до тварин. За цими ознаками апокрифічні євангелії дуже легко відрізнити від загальноприйнятих, навіть не будучи обізнаним у царині богослів’я чи текстології.
Наступний міф Брауна стосується ставлення Церкви до жінок. Мовляв, християнство принижує гідність жінки. Не дозволяючи їй приймати сан священства, спонукає покривати голову перед входом до храму, коритися своїм чоловікам тощо. На противагу наводиться овіяна таємничим романтизмом античність з її білосніжними мармуровими богинями, високими Парфенонами, древні таємні культи Сходу. Той таки герой „Коду да Вінчі” – професор Лью Тібінг відкриває таємницю: „З появою християнства старі язичницькі релігії не загинули… але закодували істинний зміст своїх старань, щоб захиститися від Церкви, яка повалила і розвінчала образ жінки, заборонила богиню, спалювала на вогні невірних, забороняла навіть згадку про священне жіноче начало… Влада жінки, її здатність дарувати життя, раніше вважалася священною. Але це загрожувало піднесенню нової Церкви, де завжди домінувало чоловіче начало. І ось церковники стали демонізувати священне жіноче начало, називати жінок нечистими… Жінка, яка раніше шанувалась як священна подателька життя, перетворилася на ворога”.
Напевне, вигаданий Деном Брауном професор Тібінг сам навчався заочно, і то поганенько, оскільки плутає деякі очевидні речі, а саме.
Світ древнього Сходу та греко-римське середовище навпаки не вельми високо цінували жінок. Для цього варто проаналізувати окремі міркування видатних людей того часу, стосовно жінок.
Так, відомий філософ Сократ у своїх творах жодного разу не згадав про жінок – вони цілком не були варті його уваги. Платон зазначав, що для жінок немає місця в рамках добре організованого суспільства (і навіть у справах статевих, у яких за краще вважалося мати взаємини з хлопчиками). Епіктет – відомий учитель філософії стоїцизму, в якому дехто з науковців безпідставно вбачав аналогію Христа, класифікував жінок як „харч, що дає насолоду”. Для Еврипіда жінка – це „найгірше зло”; для Авеля Гелія жінка є „остаточне зло”; для Арістотеля – „по своїй природі неповна і недосконала”. Навіть сам Піфагор вважав, що жінка була створена „злим духом, який також створив хаос і пітьму”; а чоловік походить „від духа доброго, який також створив світло і порядок”. „Якби не було жінок, – зазначав Цицерон, – тоді чоловіки розмовляли б з богами”. А в Римі вважали, що найкращим написом на нагробку жінки може бути тільки один вислів: жила в хаті, пряла вовну.
В релігії Мітри, яка проіснувала найдовше (до IV ст.. по Р.Х.) і навіть змагалась із християнством за першість, жінок взагалі не допускалось. Якщо жінки мають потребу в якійсь релігії, вважали прихильники богині Мітри, то вони можуть задовольняти свої релігійні потреби в обрядовості культу Ісіди або займатися священною проституцією.
Дещо кращим було ставлення до жінок у євреїв, однак і тут воно було досить принизливим. В одній із єврейських молитов написано: „Благословен будь, Господи, за те, що ти не створив мене жінкою”. Коли чоловік, стоячи під час молитви, з гордістю промовляв ці слова, його дружина змушена була покірно шепотіти слова іншої молитви: „Нехай буде благословенний Господь, що створив мене по своїй волі”. У книзі Премудростей Сираха написано: „Краще чоловік лукавий, аніж зовні добра жінка, а жінка, яка сором приносить – то ганьба!” (Сирах. 42; 14).
Перед тим як звинувачувати християнство у приниженні жіночої гідності слід уважніше придивитись до всіх інших релігій, особливо релігій Сходу, зокрема ісламу.
Християнство взагалі втілило нове бачення жінки, піднесло її на недосяжну для того часу висоту. Вище йшлося про те, яким було ставлення до жінки у стародавньому світі, жінкам навіть не дозволялося свідчити у суді, як істотам нерозсудливим та емоційним. У Євангелії ж ми читаємо, що саме жінки першими побачили воскреслого Спасителя, і саме жінки першими оповістили про це людство. Серед християнських святих є цілий сонм жінок, і до сьогодні світлі жіночі лики зображуються на іконах та у храмах. Що ж до приниження материнства і загалом „священного жіночого начала”, то всім відомо наскільки високо шанується християнами Божа Мати – Пречиста Діва Марія. Це возвеличення не якогось абстрактного жіночого божества, а реально існуючої Жінки і Матері.
За євангельським вченням різниця у статі людей є явищем тимчасовим, перехідним, тобто таким, що не становить жодної суттєвої різниці між чоловіком і жінкою. А в майбутньому ця статева відмінність зникне цілком: „У воскресінні не женяться і не виходять заміж, але будуть, як ангели в небі” (Мф.22,30). Господь класифікує рід людський не за статевими ознаками, а за духовним станом кожної індивідуальної людини.
Якщо з приходом Христа дійсно в кращу сторону змінилось ставлення до жінки, то може Ісус і дійсно одружився з Марією? У 58 главі „Коду да Вінчі” божевільний (як випливає із задумки самого автора) професор Лью Тюбінг, відкриваючи в кожному рядку по сенсації століття, говорить про шлюб Ісуса з Магдалиною так: „… Ісус як чоловік жонатий стає наділеним набагато більшими значенням і змістом, ніж звичний нам стандартний біблійний образ Ісуса-холостяка... А негласні соціальні закони того часу забороняли єврейському чоловікові ходити в холостяках... обов’язком кожного порядного єврея було знайти собі дружину, щоб вона народила йому сина”.
Однак слід зазначити, що шлюб в іудейській традиції був бажаним проте не обов’язковим. Бажаність шлюбу мотивувалась очікуванням Спасителя, який мав народитись в одній із єврейських сімей, саме тому так докладно виписувались і зберігались усі родоводи. Натомість в історії, у Старому Завіті знаходимо чимало прикладів „неодруження”. Більшість пророків, були неодруженими, Іоан Хреститель не був одруженим. У період земного життя Спасителя набули популярності обітниці назорейства, згідно з якими назорей зобов’язувався певний термін або навіть протягом усього свого життя утримуватися від вина, жінок, не стригти на голові волосся, сторонитися покійників і всього що відповідно до біблійної традиції сквернить тіло. Членам єврейської секти єссеїв, поселення яких було на узбережжі Мертвого моря, взагалі заборонялось одружуватися. Тому можна з усією впевненістю стверджувати, що є велика різниця між древньою іудейською традицією та „американською мрією – дім, машина, дружина, діти”.
Найбільше із сказаного Тюбінгом цікавить те, яка перевага для людства від Ісуса жонатого над Христом неодруженим. Для христоборців, зрозуміло прийнятнішим було б, щоб Назарянин був не більше ніж пересічним євреєм – з жінкою і дітьми на плечах. Вибачте. Даруйте, а в чому ж тоді цінність Марії Магдалини, її труни і внуків, правнуків від неї та Ісуса? Якщо Ісус був лише одним із численних на той час проповідників, то про що взагалі книга пана Брауна?
Стосовно ж „Пріорату Сіона”, то довести, що його ніколи не було практично неможливо, як неможливо довести, що ніколи не було таємного „фан-клубу Іуди Іскаріота”. Подібні речі не підлягають доведенню. Ще простіше, домовитися з покійниками і записати їх до надуманої організації. Покійники, звісно, не заперечуватимуть. Але навіть якщо припустити, що організація із такою назвою була в середньовічній Європі, і Леонардо да Вінчі її певний час очолював, це іще нічого не доводить. Світ знав немало таємних організацій і що найпростіших доктрин. Якщо Леонардо вклав своє бачення в художні полотна – це не означає, що його розуміння є істинним, тим паче що від часу земного перебування Спасителя митця віддаляло півтора тисячоліття. Принагідно зазначимо, що ідея з Леонардо да Вінчі і його зашифрованими картинами також доволі надумана. На „Таємній вечері” да Вінчі нам настирливо рекомендують побачити поряд з Ісусом Христом Марію Магдалину, хоча за євангельською оповіддю біля Спасителя на тайній вечері сидів наймолодший серед учеників Іоанн Богослов, якого Ісус любив найбільше.
Більш-менш загальновідомим є факт гомосексуальних уподобань Леонардо да Вінчі, тож не дивно що „завзятий любитель хлопчиків” наділив деякими жіночими рисами юного євангелиста Іоанна. Стосовно руки апостола Петра яка, на картині, Таємна вечеря, хоче „відрізати” голову Марії, і грудей в апостола Іоанна то це звичайна упередженість. Щоб переконатися в цьому потрібно самому уважно роздивитися репродукцію цієї картини.
Звернімо увагу на те, що Ден Браун абсолютизує вплив римо-католицької Церкви у питання новозавітного канону, мовляв вилучали, що хотіли, і переписували як хотіли. Проте, Рим претендує на преємственість від Петра, залишаючи і при цьому улюбленим учеником Іоанна, і зберігаючи за апостолом Петром чимало малоприємних рис, скажімо відречення та лицемірство. Дивно, що Браун усіма силами ополчився на католицизм і задавався питанням чи крім католиків, не існувало більше християн, маючи на увазі нас, православних.
На завершення пригадаємо давню приказку згідно з якого один дурень може поставити стільки запитань що тисяча мудреців не спроможеться на відповіді. І хоча ми в мудреці не пишемося і Ден Брауна не маємо за остаточного дурня, проте, щоб детально заперечити все, що він понаписував, потрібно написати книгу втричі грубішу за його роман. Та, мабуть, і в ній дві третини будуть комікси. Відвертих ляпсусів у „Коді да Вінчі”, де автор виявив себе цілковитим профаном з багатьох питань, аж через край, тож зупинятися на них не варто. Їх можна відшукати в Інтернеті, на форумах, у розділах обговорення прочитаної літератури, набравши в одній із пошукових систем назву твору або вказати автора.
 
P.S. Фурор від прочитання „Коду да Вінчі” вже минув, але на розкрученій темі спритники намагаються ще бодай трохи заробити і вже за „останньою науковою версією” тіло Марії Магдалини знаходиться не в Луврі, а в Іудеї, у сімейному склепі разом з Ісусом. Отже, слід готуватися до наступної порції сенсацій на глиняних ногах.