Богослужбове одіяння духівництва має загальну назву - ризи або облачення, і розділяються як є три ступені священства так і ризи поділяються на: дияконські, ієрейські та архієрейські. Священик має все дияконське облачення і понад того властиві ризи його сану; єпископ же має все священиче облачення та своє властиве його архієрейському сану.

Богослужебне одіяння православного духівництва прообразоване в Старому Завіті одіянням Аарона та інших священиків, зробленими по безпосередньому повелінню Божому (Вих.28:2;31:10) та призначеними тільки для богослужіння, для слави Божественних служб. Їх не можна використовувати в побуті. Через пророка Єзекиїля Господь повеліває старозавітнім священикам, виходячи з храму в зовнішній двір до народу, зняти з себе богослужбовий одяг щоб не доторкатися священним одягом своїм до народу, та залишити його в священних кімнатах, та одягтися в інший одяг(Єз.44:19). У сучасній церкві після закінчення богослужіння облачення, що використовується за богослужінням також знімається і залишається в храмі.

Історично богослужбові ризи з`явилися не відразу. У основних рисах канон склався в VI ст. Відомо, що апостол Яків, брат Господній по плоті, перший Єрусалимський архієрей, носив білий лляний довгий одяг іудейських священиків і головну пов`язку. Апостол Іоанн Богослов також носив золоту пов`язку на голові, як знак первосвященика. Багато хто вважає, що фелонь, залишена апостолом Павлом у Карпа в Троаді (2 Тим.4:13), був його богослужбовим одіянням. За переказами, Богородиця Своїми руками зробила омофор для святого Лазаря, що його воскресив Христос з мертвих, що був потім єпископом Кріта. Таким чином, вже апостоли вживали деяке богослужбове одіяння. Найімовірніше, від них в Церкві зберігся переказ, виражений блаженним Ієронімом (IV в.), згідно якому ні в якому разі неприпустимо входити у вівтар і здійснювати богослужіння в одязі загальному і такому, що просто вживаються. Як вважають, перше богослужбове облачення християнської Церкви мало чим відрізнялося по вигляду від звичайного одягу, що вживається у миру, будучи лише особливо, призначеними тільки для богослужінь.

Отже до дияконського облачення відноситься: стихар, орар та поручі. Стихар це довгий одяг який розширюється донизу з широкими рукавами, з вирізом для голови, без коміра, який робиться переважно з білої чи світлої матерії, щоб нагадувати священнослужителю про ту чистоту душі яка потрібна від нього його служінням. Стихар також знаменує „ризу порятунку і одяг радості” тобто спокійну совість та виникаючу від того духовну радість про Господа. Ось чому коли священнослужитель одягає стихар він читає молитву „Нехай зрадіє душа моя в Господі, бо зодягнув мене в ризу спасіння в одежу радощів зодягнув мене ;мов на жениха поклав на мене вінець і як невісту прикрасив мене красотою„[№3 ст:75]. Орар це довга широка стрічка яку диякон носить на лівому плечі, одна половина попереду, а інша позаду. Слово „орар” походить від латинського „oro”- прошу або молюся. В давнину орарем диякон витирав уста тих, що причащалися. Орар символізує благодать священного сану, але тільки першого ступеню, що дає диякону право бути служителем, але не здійснювачем таїнств. На орарях протодияконів пишуться слова ангельського співу „Святий, Святий, Святий”, орарі протодияконів відрізняються від звичайних тим , що вони набагато ширші, та їхня середня частина проходить під правою рукою диякона так, що один кінець ораря піднімається через спину до лівого плеча і опускається вниз спереду, а інший кінець проходить з-під правої руки через груди вгору і по тому ж лівому плечу опускається вниз ззаду. Така форма ораря знаменує старшинство протодияконів та архідияконів в рамках одного і того ж дияконського чину, що є образом старшинства одних ангелів над іншими.

На рукави підрясника одягаються поручі або нарукавники. Поруч представляє собою злегка вигнуту смужку щільної матерії з зображенням хреста в середині, обшиту по краях стрічкою. Охоплюючи руку в зап`ясті, поручь з`єднується з внутрішньої сторони руки за допомогою шнурка, що протягується в металеві петлі на його бічних краях, а шнур обмотується навколо руки, так що поруч щільно стягує рукав підрясника і міцно тримається на руці. При цьому знамення хреста знаходиться на зовнішній стороні руки. Поручі надягають на обидва рукави і знаменують собою Божу силу, фортецю і мудрість, що даються священнослужителям для здійснення Божественних таїнств. Знаменням хреста поручі означають, що не людські руки священнослужителів, а Сам Господь через них здійснює таїнства Своєю Божественною силою. Це значення поручів показане в молитвах при надяганні їх для служіння літургії. На правий поруч читається: "Правиця Твоя, Господи, прославилась силою; права рука Твоя, Господи, перемогла ворогів і великою славою твоєю стер єси супротивників". Ця молитва містить також думку про те, що Поручі як знамення сили Божої захищають священнослужителя від демонських підступів при здійсненні таїнств. На лівий поруч читається: "Руки Твої створили мене і впорядкували мене; врозуми мене, і навчуся заповідей Твоїх".[№3 cт:76]

Історія походження поручів наступна. У первинній Церкві поручів не було. З глибокої старовини вузькі рукави іматія (підрясника) прикрашалися особливою обробкою у вигляді двох-трьох смуг, що охоплювали краї рукавів. При цьому між цими смугами іноді зображали хрест. У церковних авторів старовини не зустрічається тлумачень цієї обробки. Поручі з`явилися спочатку як предмет того, що одягали візантійські царі. Ними прикрашалися і стягувалися рукави нижнього одягу, що виступали з-під широких рукавів саккоса - верхнього царського одягу. Бажаючи пошанувати особливою честю патріархів свого столичного Константинопольського престолу, імператори стали дарувати їм такі поручі.