До останньої групи належить Літургія апостолів Фадея і Марія (Аддая і Марі). Ця Літургія, батьківщиною якої вважається Месопотамія (міжріччя Тигру і Євфрату), що тривалий час входила до складу Персидської держави, виникла в середовищі східно-сирійських християн, вірних Церкви Сходу, більш відомої під назвою «Ассирійської» або «несторіанської». Згідно з переказом, що зберігається Церквою Сходу, зазначена Літургія має давнє походження і була сформована Аддаєм та Марієм, котрі були благовісниками віри Христової в Едесі, Селевкії-Ктезифоні та навколишніх поселеннях. Цей переказ базується на розповіді, що міститься у творі «Вчення Аддая», який дослідники датують 2-ю половиною ІІІ ст. [18. c. 3-5] Там, зокрема, мовиться, що цар Едеси Авгар Чорний, почувши про чудеса, які творив Христос, через своїх посланців ублагав Спасителя відвідати його і зцілити від тяжкої хвороби, на що отримав лише обіцянку, яка була виконана лише після Вознесіння, коли один із Його 72 учнів, на ймення Фадей (за сирійською традицією Аддай) був відряджений апостолом Фомою до Едеси, щоб зцілити царя. Аддай і його учень Марій (у сирійській традиції Марі) після зцілення правителя навернули самого Авгара і його підданих у християнство і, таким чином, в Едеському царстві (Осроені) виникла Церква. Крім того, за твердженням переказу, апостоли сформували Літургію, що пізніше була названа їхніми іменами.
 
Вірогідно, що нині не існує більш ранніх документів, ніж «Вчення Аддая», які могли б підтвердити правдивість цього переказу. Проте про досить раннє походження християнства у Месопотамії (Бет Нахрейні) свідчить беззаперечний факт відрядження до Едеси, яка була вже центром християнської держави Осроени, єпископа Палута, що отримав хіротонію від архієпископа Антіохійського Серапіона (192-193). Природно, що християни Едеси та навколишніх міст повинні були найменувати існуючу в них літургію на честь Аддая і Марі лише тоді, коли серед них вже панувало сприйняття цих святих мужів саме як засновників, «апостолів» їхньої Церкви. До того ж, самі послідовники Церкви Сходу приписують остаточне редагування тексту Літургії Аддая і Марі їхньому патріархові Ішо-Ябу ІІІ д’Адіабене (649 - 660), що жив у VII ст. [18. c. 6]
 
Що ж стосується сучасної інтерпретації постатей згаданих апостолів самою Церквою Сходу, то її представники стверджують, що Мар-Аддай, з числа так званих "72 учнів", которий проповідував у Північній Месопотамії між 37-65 рр. н.е., спричинився до першого у світовій історії прийняття християнства як державної релігії в Едесі (Урхаї), столиці невеликої сирийської держави Осроена при царі Абгарі V Укамі. Учні Мар-Аддая, Мар-Аггай (65-87 рр. н.е.) та Мар-Марі (88-121 рр. н.е.) продовжили його місіонерську діяльність на території Месопотамії і саме за Мар-Марі відбулося утвердження Церкви Сходу в столиці парфянського Ірану Селевкії-Ктесифоні. Тому багато хто вважає його, разом із його вчителем Мар-Аддаем, істинним покровителем християнського Сходу і засновником престолу Церкви Сходу (ассирійської, халдейської) - однієї з найдавніших Церков.
 
До II-III ст. пращури сучасних ассирійців - "сирійці" (не слід плутати з арабами сучасної держави Сирія) у своїй переважній більшості прийняли християнство, знайшовши в ньому унікальну можливість ідентифікуватися і відштовхнутися як від греко-римського язицтва на Заході, в Сирії та північно-західній частині Месопотамії, так і від зороастризму, що панував на Сході, в Ірані. Первісно християнство на Сході розвивалось за відносно спокійних умов, якщо порівняти їх із тими гоніннями на християн, которі мали місце на римському Заході в перших сторіччях нашої ери. Однак зі втратою Едесою політичної незалежності в 216 р. н.е. та приходом до влади в Ірані персидскої династії Сасанідів у 226 році в житті християн Сходу настали тяжкі часи гонінь і преслідувань. Первісно гоніння на християн почались ще за царя Бахрама II (276-293 рр.), але особливо тяжкий сорокарічний період гонінь на християн по всьому Ірану почався за царя Шапура II в 339 р. і тривали аж до його смерті в 379 р. До цього періоду належить широко відомий у християнському, в тому числі й православному, світі факт мучеництва Селевкійського католикоса Мар-Шимуна (Симеона) Бар-Саббае (328-341) та наближених до нього єпископів, священиків і мирян. [8. c. 5-7]
 
Первісно Церква Сходу була невід’ємною складовою Вселенської Церкви Христової, маючи спілкування у богослужінні та єдність віровчення з іншими місцевими Церквами. Однак політичні обставини, в яких вона перебувала у ІІ-VI ст.ст., надзвичайно ускладнювали, а часом унеможливлювали, її зв’язок із «Заходом», тобто із греко-римським християнським світом. Суперництво різновірних Візантії та Персії за території Близького Сходу й Закавказзя створювали серйозну перепону у підтримці взаємин Церкви Сходу з Церквами християнської імперії, котрі болісно сприйняли процес христологічних суперечок. Останні, в свою чергу, були використані для зведення політичних рахунків у самій Візантії. Так після осудження на Ефеському Соборі (431 р.) вчення Константинопольського архієпископа Несторія, яскравого виразника антіохійського богослів’я, багато його прибічників, рятуючись від державних репресій за часів імператора Зенона (474-496), який шукав політичної прихильності монофізитів (більшості населення Єгипту, Сирії, Вірменії), втекли з Візантії до Персидського царства, де й знайшли собі пристановище у місцевій християнській Церкві, яка була далекою від знання тонкощів телогічних суперечок «західних» співбратів. Тому Церква Сходу, центр якої знаходився у персидському місті Ктесифоні, з легкістю перейняла «несторіанську» (власне давньоантіохійську) богословську доктрину.1 До того ж ворожість до візантійського імператора схвалювалась і заохочувалась персидськими, а згодом і арабськими правителями, що завоювали Персію в VII ст. Тому у Церкві Сходу, особливо ж у її керівництва, не було ні змоги, ні якихось стимулів для порозуміння з греко-римським християнським світом. Попри панування іновірців, Церква Сходу зазнала розквіту і, завдяки успішній місіонерській діяльності, змогла поширити свою присутність по всій Азії, включно з Індією, Монголією та Китаєм. Але після розгрому, вчиненому войовничим Тамерланом наприкінці XIV ст., її осередки збереглися лише у гірському Курдистані, на Малабарському узбережжі Індії та островах Кіпрі і Сокотрі. Від XVI ст., коли в наслідок успішної діяльності католицьких місій в Азії була утворена уніатська Халдейська Католицька Церква, на підставі уній (1552 та 1681 рр.) між латинянами та частиною Церкви Сходу, то її літургійна традиція була адаптована до богословських поглядів Римської Церкви. Подібні зміни відбулися і в колишній митрополії Церкви Сходу на Малабарі (Індія), де давньосирійське богослужіння зазнало реформування в наслідок постанов унійного Синоду, що відбувся у Діампері 1599 р. Згодом значна частина індійських уніатів розірвала стосунки з Римом, однак у 1662 р. унія з Католицькою Церквою була відновлена. Через це і в тамтешній Сиро-Малабарській Католицькій Церкві Літургія Аддая і Марі зазнала змін в бік латинізації. [12. c. 25-27; 148-150; ]
 
Що ж стосується самої структури Літургії (Qurbana Qaddisha – «Святе жертвопринесення») Аддая і Марі, то вона умовно поділяється на дві частини: а) “літургія оголошених” – триває до жертвопринесення, коли непросвічені залишають храм, б) “літургія вірних” – триває від початку жертвопринесення до відпусту.
 
Перша частина літургії складається з Малого Славослів’я, молитви Господньої «Отче наш» із додаванням особливих giyaura, подібних до структури латинського Sanctus, Вхідного змінюваного псалма (marmitha), змінюваних антифонів Святилища (unitha d’qanki), котрі співаються почергово священиком і дияконом, Трисвятого, Молитви кадіння, 3 або 5 читань зі Священного Писання ( а) Закону, б) Пророків, в) Діянь Апостольських, г) Послань апостола Павла, д) Євангелія ), двох благальних молитов за оголошених і тих, що каються, заклику до виходу оголошених з храму.
 
Елементами другої частини цієї літургії є: антифони, дещо змінений Нікейський Символ віри, прохальна ектенія (karuzuyta), три  таємні молитви, поцілунок миру, друга ектенія, таємні молитви до Господа Бога, до Діви Марії, молитва фіміаму, анафора, особлива ектенія, таємна молитва, причащання мирян, подячна ектенія, подячна молитва, молитва Господня «Отче наш», відпуст (hutama), причащання духовенства, три подячні молитви.
 
Структура анафори (євхаристійного канону) Літургії Аддая і Марі є насправді унікальною. Вона разюче відрізняється від анафор Єрусалимсько-Антіохійської та Олександрійської традицій. Невід’ємними складовими євхаристійного канону, за визначеннями літургістів, є: 1) Префацій («передпочаток») – подяка Богу за викуплення у Христі; 2) Санктус – славослів’я, що йде після Префація й містить слова «Свят, Свят, Свят»; 3) Анамнезис – свідчення про те, що священнодія звершується на спомин спасительних страждань, смерті й воскресіння Христових, в очікуванні на Його друге пришестя; 4) Епіклезис – закликання благодаті Божої (в більшості відомих анафор – молитва про зіслання Святого Духа) на принесені дари; розповідь про встановлення Ісусом Христом Євхаристії, що має запроваджувальні слова, тобто промову Христа на Таємній вечері над хлібом і чашею; 5) Інтерцесія – прохальна молитва за Церкву, за живих і померлих. Саме Інтерцесія є головною ознакою в класифікації великих літургійних груп, тому що у різних чинах вона має неоднакове розташування. Якщо у літургіях Візантійського типу вона знаходиться наприкінці євхаристійного канону, опісля Епіклезису, а в чинах Олександрійського типу – майже на початку (одразу після Префація та перед Санктусом), то у службах Месопотамського типу її місце знаходиться між Анамнезисом і Епіклезисом. Особливістю анафори Літургії Аддая і Марі є те, що вона має подвоєну Інтерцесію, тобто зазначений євхаристійний канон виглядає так: Префацій – Санктус – Інтерцесія – Анамнезис – Епіклезис – Інтерцесія.
 
Отже, в анафорі Аддая і Марі після Префація і Санктуса одразу містяться слова молитви: «З цими небесними силами…», котрі не виражають спомин Таємної вечері, як це властиво для єрусалимсько-антіохійських (візантійських) анафор. Таким чином, далі має місце не Анамнезис, а одразу Інтерцесія: «Господи, Боже Саваофе … прийми це принесення за Святу Соборну Церкву і за всіх благочестивих і праведних отців, що догодили Тобі, і за всіх пророків та апостолів, і за всіх мучеників і сповідників, і за всіх, що плачуть, за пригноблених і хворих, і за всіх, що зазнають скруту та утиски, і за всіх померлих, що відійшли від нас…». Лише потім йде дивний Епіклезис – фактично без молитви про перетворення Дарів: «… нехай зійде, Господи, Дух Твій Святий, і нехай перебуває на цьому жертвопринесенні Твоїх рабів, яке вони приносять, і благословить, і освятить його, щоби воно було нам, Господи, на відпущення провин і прощення прогріхів…». Далі цей Епіклезис переходить у прохальну молитву (Інтерцесію), цього разу –завершальну: «Христе, Ти є миром для тих, що вгорі, і спасінням для тих, що внизу: вчини, Господи, щоб мир і спасіння сталися від краю до краю землі, особливо ж у Церкві Твоїй Святій, Вселенській, приборкай повстання і розбрат на поверхні землі, розпорош народи, які прагнуть війни, втихомир усіх силою Твоєї благодаті і об’єднай священство з царством, щоб у спокої й тиші пожили всі в усілякій доброчесності, чистоті й страсі Божому…». [7]
 
Характерною рисою Літургії апостолів Аддая і Марі є те, що у її анафорі відсутні установчі слова, тобто фрази Спасителя, промовлені на Таємній вечері: «Прийміть, споживайте – це тіло Моє» і «…це кров Моя». Через це багато літургістів (особливо у Римо-Католицькій Церкві) вважали її недійсною. Однак у 2001 р. після вивчення цього твору, Єпископський Собор РКЦ і Конгрегація Доктрини Віри (очолював її кардинал Ратцингер, нині папа Бенедикт XVI) засвідчили, що Літургія Аддая і Марі є дієвою і що римські католики в Іраку можуть отримувати Євхаристію в Ассирійській Церкві, якщо не можливо для них знайти рідну Церкву. Ця декларація була затверджена папою Іоаном Павлом ІІ. Причини, з яких католицькі богослови знайшли можливим визнати дієвість даної літургії, наступні. По-перше, зазначена літугрія походить з часів Ранньої Церкви. По-друге, Церква Сходу, так чи інакше, зберегла православну віру стосовно Євхаристії і священних чинів. По-третє, установчі слова містяться в цій літургії не явним чином, але присутні у розпорошеному вигляді у молитвах похвали, подяки та в Інтерцесії.[3]
 
Досить тривалий період часу богослужіння і богословські традиції Церкви Сходу були невідомими і незрозумілими для православного світу і лише у ХІХ ст. Про них дізнались завдяки дослідженням, здійсненим представниками Російської духовної місії, що діяла на Близькому Сході. Великий внесок у вивчення історії, богослужіння та побуту ассирійців, тобто вірних Церкви Сходу, здійснив преосвященний Софонія (Сокольський), єпископ Туркестанський.
 
Цей святитель (у світі Сокольський Стефан Васильович) народився в с. Есько Тверської губернії у родині священика. По завершенні навчання у Тверській Духовній Семінарії він поступив до Санкт-Петербурзької Духовної Академії, яку закінчив 1827 р. Того ж року прийняв чернецтво і був відряджений на посаду професора Тверської Семінарії, де викладав загальну історію, грецьку мову та богослів’я. У 1829 р переведений на посаду інспектора Вологодської Семінарії. В подальшому був ректорм ряду Духовних Семінарій: Орловської (1831-1839), Кам’янець-Подільскої (1839-1844), Ярославської (1844-1845), Тверської (1845-1847), Могильовської (1847-1848). У 1848 р. його було призначено настоятелем посольської церкви у Константинополі, а у 1855 р. – у Римі. 1863 р. о. Софонія був посвячений на єпископа Миргородського, першого вікарія Херсонської єпархії. На початку 1860-х років, ще до архієрейської хіротонії, за рекомендацією св. Філарета (Дроздова) архімандрит Софонія звершив тривалу подорож до Закавказзя з метою вивчення питання про можливість приєднання до Російської Православної Церкви «сирійських несторіан та яковитів», котрі висловили відповідне прохання. Це завдання о. Софонія виконав блискуче, зібравши безцінні матеріали щодо згаданих релігійних спільнот, чимало з яких було викладено у його самобутньому творі «Современный быт и литургія христиан инославных иаковитов и несториан с кратким очерком их иерархического состава, церковности, богослужения и всего, что пренадлежит к отправлению их церковных служб, особенно же их литургии», виданому у 1876 р., коли його автор вже був єпископом новоствореної і найбільшої за територією Туркестансько-Ташкентської єпархії (1871-1877). Подорож архімандрита Софонії до Еріванської губернії, де ще від 1820-х років мешкали ассирійці, що втекли з Персії до новоприєднаних російських територій, була довготривалою. Емісар Святішого Урядуючого Синду впродовж двох поїздок (листопад 1861 - серпень 1862 рр. та серпень 1864 – березень 1865 рр.) через ассирійців, що мешкали в Ерівані та Тифлісі й у більшості своїй стали православними, вивчив “сиро-халдейську” мову, зібрав необхідну документальну інформацію про «несторіан» і “яковитів” Персії й Туреччини, яку надісав до Синоду Російської Церкви. Однак з багатьох причин питання об’єднання ассирійців з Російською Церквою не вирішувалось упродовж наступних трьох десятиріч. [17. с 26.]
 
Саме у зазначеній праці святителя Софонії було подано переклад чину «Літургії блаженних Апостолів…» зі давньосирійської на зрусифіковану церковнослов’янську мову, лише якою було дозволено публікувати богослужбові тексти у Російській імперії. Український переклад тексту цієї священнодії зроблено нами з метою ознайомлення вітчизняних читачів з цією унікальною пам’яткою християнської давнини.