1. Ідоли.
Арабський письменник X віку Ібн-Даста пише про слов`ян (але не відомо, про яких саме), що „всі вони були ідолопоклонниками"17. І дійсно, давні пам`ятки наші свідчать про те саме. Та інакше й не могло бути: коли появилися в нас боги, мусі-ла появитися й богослужба їм, цебто жертвоприношення, боввани, храми, якісь жерці. Персоніфікація богів зараз же привела й до поставлення їхніх ідолів (слово грецьке еісіоіоп), ст. сл. йдоль, наше бовван, відоме ще старе кумир; від „бовван" постало й „бовваніти" — ледь-ледь виднітися здалека, як видніється бовван).
В договорі князя Ігоря з греками 944 (945) року вже згадується ідол бога Перуна в Києві: „Приде Игорь на холм, где стояше Перун", і клявся з дружиною перед ним" (Іпатіїв Літопис). Початковий Літопис під 980 роком розповідає, що почав князювати Володимир у Києві, „і постави кумири на холму вні Двора Теремного", поставив аж шість ідолів: Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрйбога, Симо-регла й Мокоші. А коли Володимир охрестився, то наказав поскидати всіх цих ідолів, — одних посікти, а других попалити, а Перуна наказав укинути в Дніпро. Це цікава подробиця: Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами, що вийшли з ужитку, — може щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом. Чернець Яків з XI віку в своїй праці: „Память .і похвала князю рускому Владимиру" про це розповідає трохи йначе: „По схрещенні Володймер поганськия боги, паче ж і біси, Пе-руна і Хорса, і іни многи попра (потоптав), і ськруши (поруйнував) ідоли, і отверже всю безбожную лесть (обман)"18.
Літописи називають тільки великі міста, в яких стояли боввани, але були вони, звичайно, скрізь, де в тому була потреба. Звичайно ідолів ставшЬи на пагірках, як було це в Києві, на берегах річок, по рощах (гаях), ставили в будівлях або й просто під голим небом. Ідоли були різні, напр. у Києві Володимир поставив Перунового ідола „древяна, а главу єго сребрену, а ус злат" (ПСРЛ І. 22). По малих містах боввани були простіші.
Прикраси ідолів були різні; звичайно це були грубо зроблені статуї, часом прибрані в одежу, часом узброєні списами, мечами чи просто з палицями в руках, а деякі були з рогом або з чашею в руці (ріг — символ сили, чаша — Доля). Круг ідолів бували священні військові предмети: прапори, щити, списи, роги й т. ін. Бовванів робили або стоячих, або сидячих. Як подає арабський письменник Ібн-Фадлан, ідолом був стовп з насадженою на нього головою.
Звичайно ідоли були дерев`яні, рідко металеві. Як правило, дослідники приймають, що з каменів бовванів не робили. Що ідоли були головно дерев`яні, на це вказує й те, що до нашого часу вони" не збереглися, а цього не сталося б, коли б були камінні; вказує на це також і те, що по хрещенні ідолів звичайно палили або кидали в воду, і вони пливли, як це було з Перуном у Києві. Правда, „Хожденіє Богородиці по мукам", пам`ятка XII віку, говорить про грішників, що вони „от к а м е н е ту устроя Трояна, Хорса, Велеса, Перуна"19, а Це б указувало на кам`яних ідолів, — певне де-неде вони таки були, але як виключення. „Бозі ваші древо суть", говорить кн. Володимирові папський посол (Іпат. Літ. 986).
Ідол для язичника сам був богом, а не нагадуванням про бога, не його тільки фігурою. У наших предків було багато різних ідолів, у тому й домових, — їх пильно ховали по домах. Купці возили своїх божків з собою при торгових подорожах, а вояки брали їх на війну, щоб допомагали.
Самі фігури давніх ідолів мало знані20. Кастрен оповідає, що лопарі роблять собі божків з відповідного дерева, викопаного з корінням, і оберненого ним догори, так що нагадувало людське обличчя21. Так могло бути і в нас.
Коли року 988-го киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, обе-регаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон в свойому „Слові о Законі і Благодаті" половини XI віку розповідає про киян, що вони „при-імше, всі скриша в печерах кумири своя, да їх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидітелі єсми сему, самі зрівьше ридати подобьна лихьнове-нія прелести їх". Тут певне згадка про ті печери, що були біля священного Київського гаю, де незабаром постала Києво-Печерська Лавра22. І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали Церкви.
Як я вище зазначав уже, Початковий Літопис під 986-м роком твердить, що перше було приро-
допоклонство, і тільки пізніше постало.ідолопоклонство.
З поганськими ідолами не треба змішувати т. зв. кам`яних баб, що часто в нас знаходяться, особливо на півдні, у степовій Україні, — це стародавні половецькі намогильники, десь ХІІ-ХІІІ віків. Ці кам`яні баби дуже подібні до старо-турецьких намогильних статуй з VIII віку, і саме слово „баба", як указав тюрколог Радлов, походить з тюркського „балбал" — намогильник23. Акад. Соболевський твердить, що камінні баби — це зображення предків східніх скитів („Изв`встія" 1921 р. т. 26 ст. 18-25).
 
2. Поганські храми.
Святилища, цебто місця, де молилися, спочатку були просто привабливі природні місцевини в ро-щах (гаях), під деревами, на березі річок, озер, на пагірках і т. ін24. Тут ставили під голим небом ідолів і жертівникаь і сюди сходився народ молитися, як це було й у фіннів; пізніш ці місця стали обгороджуватися й критися, і так поставали храми (хороми, цебто великі доми). Звалися ці святилища різно: храми, кумирні; жертівники звалися капищем або требищем, хоч капищем часом звався й сам ідол (від нашого слова „требище" пізніше постали слова: треба, а книга виконування треб — Требник).
Храми були по великих містах більші (пор. наше хороми), по малих зовсім невеличкі накриття. Повість Временних Літ розповідає, що роди сходяться на Свята „межі сели" й святкують разом на берегах річок чи озер, по лісах, по горах, приносячи жертви. Арабський письменник Ібн-Фадлан докладно описує в 922 р. святилище, яке поставили слов`янські купці на березі Волги. Стояло воно під голим небом, непокрите, усе обнесене частокіллям. По середині стояв високий стовп з настромленою на нього головою бога, а навколо нього стояли менші боги, його жінки та дочки.
Другий арабський письменник X ст. Аль-Масуді, в своєму творі „Золоті Луги" свідчить, що слов`яни були почасти християнами, почасти сонцепоклонниками. Він докладно описує слов`янські храми й ідолів в них: „В краях слов`ян були будинки, що шанувалися ними (храми). Між іншим, був у них храм на горі, про яку писали філософи, що вона одна з вищих гір у світі. Про цей храм е оповідання про якість його будівлі, про розміщення його різнород-ного каміння і про їхній кольор, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, щоб наглядати над сходом сонця, про покладене туди дорогоцінне каміння, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на будучі події й остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в горішніх його частинах, і про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки".
„А другий храм був побудований одним з їхніх царів на Чорній Горі, — його оточують чудодійні води, різнокольорові й різновидні, відомі своєю користю. В ньому вони мали свого .великого ідола в формі людини, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він двигає кості мерців із могил. Під правою його ногою знаходиться малюнок різних мурашок, а під лівою малюнок чорних воронів, чорних крил і інше, також малюнки дивних хабащів та занджців".
„А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, — він був. побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени зроблені були з дорогоцінного каміння чотирьох родів: зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти нього стояв другий ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу".25
До якого саме слов`янського народу відноситься це докладне оповідання Аль-Масуді, точно не відомо, — одні його відносять до слов`ян західніх чи балтійських, що справді знали храми, а деякі, напр. І. Срезневський, до східніх.
Про поганські наші храми Літописи зовсім мовчать, а це, треба думати, тому, що великих і величних храмів у дохристиянську добу зовсім не було в нас; коли б такі храми справді були в нас, то літописці, розповідаючи про заведення Християнства, не замовчали б і про поруйнування кумирень або про обернення їх на християнські Храми, що було в інших народів звичайним.
Церковний Устав Володимира забороняв молитися „под овином (клунею), іли в рощеньї, їли у води"26, але згадки про храми в ньому нема. Новгородський Архиєпископ Макарій в 1534 році згадує, що за Володимира Великого по Схрещенні „скверния молбища ідольскіє" були поруйновані27, та трудно сказати, що це були за „молбища": самі жертівники чи й храми.
Але один письменник XI віку, чернець Яків у вже згадуваному своєму творі: ,,Память і похвала князю русскому Володимеру" аж тричі говорить, що князь Володимир поруйнував ідольські храми: він „раздруши храми ідольския со лжеіменними боги... І требища бісовская потреби, і храми ідольския раздруши... Храми ідольския і требища всюду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши"28.
Є ще одна згадка, що в Києві були таки дохристиянські храми. У відомій Сазі XIII віку про Олафа норвезького розповідається, як Олаф попав у Гардарикію (Русь) до конунга Валдамара (князя Володимира), і там їздив з ним до храму, і коли князь приносив у ньому жертву ідолові, Олаф стояв за дверима й чекав князя29.
Так само й твір половини XI віку Митрополита Київського Іларіона „О Законі й Благодаті" свідчить про капища: по прийнятті Християнства „уже "не капищь сограждаєм, но Христови Церкви зиждем".
Отже, як бачимо, дохристиянські храми таки були, а в них стояли жертівники й ідоли. Як знаємо, у слов`ян балтійських храми були звичайною річчю, а при храмах були й жерці.
 
3. Жертви й обряди.
Життя первісної людини було повне боротьби з оточенням, з тим, що було в його довкіллі, особливо з звіриною, і з цієї боротьби вироблювався її релігійний світогляд та її культ. Початком релігійного культу було те, `Іцо людина стала вмилостив-ляти вищі сили свого оточення, щоб не робили їй шкоди. З бігом часу, коли ці вищі сили перетворилися на богів, релігійний культ поширився, бо росли його обряди, але в основі своїй культ позоставався незмінним, — умилостивлення богів, головно при допомозі жертов та молитви.
Коли постали матеріяльні боги, ідоли, вони потребували видимої жертви, яку й поїдали чи то вони самі, чи ніби той дух, що ховався в них у середині. Ця жертва звалася требою чи потребою, а жертівник звався требищем або потребищем. Треба була конче необхідна, і це стародавнє значення позосталося і в нашому слові „треба" (необхідно) аж до сьогодні; пор. ще наші слова: потреба, потрібний, употребляти й т. ін.
Що слов`яни приносили жертви, про це маємо дуже багато найрізніших відомостей за всі давні віки. Так, грецький історик VI в. Прокопій у своєму творі „про Готську війну" (III. 14) розповідає, що слов`яни, „як хто має перед собою видиму смерть чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву богові, і як спасеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що то тією жертвою спас собі життя. Вони почитають річки, німф і деякі інші божества-демони (гр. сіаітоп), приносять їм у жертву все, і з тих жертов ворожать собі".
Другий грецький письменник X віку Костянтин Порфіророджений пише: „Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали також круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що інше, що мали. Потому кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю"30. Ці жертви руси приносили на Дніпровому острові Св. Георгія, цебто на Хортиці.
Арабський подорожній X віку Ібн-Фадлан докладно оповідає, як руський купець 922-го року молився перед ідолами десь на березі Волги біля міста Ітиля, куди він приїхав зо своїми товарами, і приносив цьому богові жертву, і молився, щоб бог послав йому багатих покупців31.
Ось це оповідання: „Коли купецькі човни прибувають до місця, де закидається котвиця (якор), то кожен з купців висядає, маючи при собі хліб, м`ясо, молоко, цибулю й міцний напиток, підходить до високого поставленого стовпа, що має лице, схоже на людське, а круг нього малі фіґурки, а позад них вставлені в землю високі стовпи. А купець підходить до великої фігури, падає перед нею й- проказує: „О господине, я прийшов здалека, зо мною (стільки то) дівчат, соболів (стільки) і (стільки) шкур", — і перелічує все, що привіз. А далі каже: „А цей подарунок приніс я тобі", і позоставляє принесене перед стовпом, просячи: „Я бажаю, щоб ти послав мені купця з динарами, який купив би в мене все, що я побажаю, і не перечив би мені ні в чому, що тільки я скажу йому". По цьому купець відходить".
„Коли ж продаж утруднений, і тягнеться довго, то купець вертається з іншим дарунком вдруге й утретє, і якщо бажання його все ж таки затягується то він приносить дарунка одній з малих фіґурок, і просить поклопотатися, кажучи: „Це жінки й дочки нашого господина", і не пропускає ані одної фіґурки, яку не просив би й не благав би поклопотатися, і не вклонився б їй низенько.
Часто продаж іде легко купцеві, і тоді він, продаючи, говорить: „Господин мій виконує моє бажання, треба нагородити його за це!" І бере купець певну кількість рогатої скотини й овечок, забиває їх, частину м`яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великим стовпом і перед малими, що круг нього, і вішає голови рогатого скота й овечок на стовпи, вставлені в землю. А коли настає ніч, то приходять собаки й пожирають це все, і тоді той, що зробив це, говорить: „Мій господин добрий до мене, — і з`їв мій дарунок"32.
Нарешті Сага про норвезького князя Олафа, по рукопису з XIII віку, як ми вище бачили, розповідає, що наш князь Володимир у Києві заходив до свого поганського храму й приносив там жертви ідолам.
Це були все свідчення чужинців про жертвоприношення слов`ян або русів. Про те саме дуже часто свідчать і наші власні джерела. Так, Початковий Літопис під 983 р. подає, що князь Володимир, розбивши ятвягів, „твори потребу (цебто: жертву) кумиром с людьми своїми. І ріша старці й бояре: мечем жребій на отрока і дівицю, на коєго же падеть, того заріжем богом". Жереб упав на християнську родину варяга Тура, і він з сином був забитий (ПСРЛ І. 35). Це дуже важливе свідчення, бо вказує, що наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першим нашим Мучеником за Віру був Тур33.
Про те саме свідчить цей же Літопис ще й під 980 роком, — коли князь Володимир розпочав князювати в Києві, то поставив ідоли своїм богам, і „жряху (приносили жертви) їм, наричюще ї (їх) боги. Привожаху сини свої і дщери, і жряху бісом, оскверняху землю теребами (требами, жертвами) своїми, і осквернися кровьми Земля Руска, і холм от" (ПСРЛ І. 22-23).
Так само Митрополит Київський Іларіон у своєму Слові половини XI віку пише, що ми, прийнявши Християнство, „уже не ідолослужителі зовемся, — христіани, уже не закалаєм бісом друг друга. .. Уже не, жертвенния крови вкушающе, погибаем".
Про людські в нас жертви свідчить у Слові на Фомину неділю й Кирил, Єпископ Турівський, вихованець Київський, письменник другої половини XII віку, розповідаючи, що зцілений Ісусом говорить до жидів: „Чи ли на високия холми хощете М`я повести, ідеже ви своя діти бісом закаласте? Отселе бо неприємлеть ад треби закалаємих отци младенець, ні смерть почести: преста бо ідолослу-женіє і пагубноє бісовскоє насиліє"34.
Про криваві людські жертви в нас свідчать і чужинці. Так, арабський письменник Ібн-Даста десь біля 930-го року пише про русів, що „є в них волхви, а з них деякі наказують князеві, як ніби вони їхні начальники. Буває, що вони наказують приносити жертву творцеві їх, що їм захочеться: жінок, мужчин і коней. Узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотуза на шию, вішає жертву на колоду, і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва богові"35. Проф. М. Грушевський оспорює, що наші предки приносили людські жертви, але переконливих на це доводів не подає (Історія Укра-Їни-Руси І. 289, вид. 2.). Навпаки, О. Шахматов, Е. Аничков і ін. міцно доводять, що людські жертви в нас таки були.
Відгомін людської жертви маємо ще і в пізніші часи, в XVII столітті: відомий повстанець Степан Разин ( 1671 р.), як свідчить Страус, приніс у жертву Волзі, — як про це подано вище, — полонену перську княжну. Це не є звичайне потоплення обридлої полюбовниці, — це власне людська жертва богові води, щоб став милостивим.
Серед українського народу поширено багато найрізніших оповідань, що невільно ображувати сонця видом крови, а це посередньо вказує, що криваві жертви таки давно вивелися в нас. Можливо, що наші повір`я про кров в основі своїй мають пізніші старозавітні накази, але багато їх постало в нас ще в дохристиянський час. Пролита відкрито при сонці кров буде помщена, бо вона кричить до Неба, (Буття 4. 10). Убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває праведного, приймає гріхи на себе й усіх тих, кого праведний міг би спасти. Див. про це вище, при опису Сонця, ст ?
Свідчень про звичайні жертви, як я вище зазначив, у нас дуже багато. В Літопису під 912-им роком розповідається, що коли на Небі появилися загрозливі познаки, то „князь Олег принесе жертви многи, умилостивляя богов своїх нечестивих".
Митрополит Київський Іоан II (^ 1089 р.) У своїх „Правилах" подає, що (кияни) „жруть (цебто жертви приносять) бісом, і болотом, і кладязем". В Питаннях Кйрика XII віку читаємо: „Роду і Рожа-ниці крають хліби, і сири, і мед"36. У „Слові Христолюбця", XI віку, подається, що слов`яни вірять у богів і богинь, „і покладивахуть їм треби, і кури їм ріжуть", „пьють о идоліх своїх"37. В одному Слові за списком XIV віку знаходимо, що кури „іними в водах потопляєми суть, а друзії, к кладязем при-ходяще, моляться, і в воду мечють, Велеару жертву приносяще"38. Слово про те, „Како первоє погани віровали в ідоли" розповідає, що „убогая ку-рята, оже не на честь святем породишася, ні на честь вірним человіком, но на жертву ідолом рі-жються... Проповідающе м`ясо, і масло, і яйця, і вся потребная бісом, і то все проповіданьє сами їдять і пьють, їх же недостоїть ні псом ясти"39.
В рукопису XIV віку знаходимо таке сповідальне питання: „Не поганим глаголеть, но кресть-яном; мнозі бо от хрестьян трапези ставлять ідолом і наполняють черпала бісом"40.
І за пізнішого часу, в XVI-XVII віках, подаються звістки так само про колишні жертви дохристиянським божкам. Так, Архиєпископ Новгородський Макарій у своєму Посланні 1534 р. писав цареві Івану Грозному, що його паства „обичая держахуся от древних прародителей... і всей тварі поклоняхуся, ако Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, і овци, і всяк скот, і птици" (ПСРЛ V. 73). Польський історик Стрийковський розповідає, що Ладо був бог, якому приносили в . жертву білого півня41. Нарешті про жертвоприношення`читаємо й у Густинському Літопису XVII в.: „Людіє же тогда, тьмою ідолобісія помрачені суще, жертви богомерзкія богом своїм приношаху, і озером, і кладязем, і рощенієм" (ПСРЛ II. 234). Є відомості, але пізнішого часу, ніби перед ідолами палили невгасимі вогні42, а арабський письменник Аль-Масуді біля 950-го року свідчить, що курили й ладаном.
Звичайно жрець кидав мотуза на жертвенну худобину, і зачавлював її; ось тому в Християнстві заборонено їсти удавленину.
Археологічні розкопки в різних частинах Ук-раїни-Руси давали немало різних речей культового вжитку: зливальниці, курильниці й т. ін. (див. напр., М. Вязьмітіна: Золота Балка, Київ, 1962 р., ст. 208—218).
Року 1908-го славний український археолог В. В. Хвойко робив археологічні розкопки в Києві, на місці старого Києва, і знайшов стародавнє капище, — місце, де приносилися жертви поганським божкам. „При цих розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських".* На цьому ж місці року 1937-го знову робили розкопки, знайшли нові деталі.
Стародавні капища знайдені і в інших містах України.
Жертви приносили, як бачимо з поданого ма-теріялу, або в храмах, або найчастіше під голим небом на святих місцях: під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавинах лісу, в чагарниках, на березі річок чи озер, біля криниць чи джерел, на пагірках і т. ін. Жертви були або одиничні, персональні, або й громадські, коли збиралося багато народу в святкові дні, або в дні потреб: перед виступом на війну, по вдалому поході, під час епідемії, посухи й т. ін. В жертву приносилося найріз-ніше або з плодів та виробів з них, або домова худоба: воли, вівці, кури тощо, а часом, як ми бачили, і люди.
З жертвою часто пов`язане було гадання про будуччину, як свідчить ще Прокопій: слов`яни „по жертвах гадають". Приносити жертву визначалося словом „ж р а т й " або „ж е р т й", що полишилося аж до нашого часу в розумінні багато й сквапливо їсти, — їли ж чуже. Жертва звалася ще „треба" або „тереба", бо звірину на требу тягнули, „теребили", що також дійшло й до нашого часу. Замість „треба" часом казали „потреба".
Жертовне м`ясо варилося в казанах, і те, що належалося по жертві людям, тут же врочисто й сквапливо „пожиралося", „жерлося" в присутності бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з відповідними грами, піснями та танцями. Вірили, що жертовна кров має чудодійну силу. Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу воду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бідні, — це соціяльний бік жертви. Багаті люди розвозили залишки жертви по місту й роздавали бідним. Як знаємо, це позосталося і за Християнства, — так робив сам князь Володимир.
До богів приходили подякувати їм за зроблене або попросити ласки в будучому, а то й погадати. При жертвах були певні молитви й пісні, бо жертва завжди зв`язана з молитвою, й чинилися відповідні обряди. Відданість богові виявлялася поклонами або чолобиттям, чи паданням ниць перед ним.
Старих текстів молитов не дійшло до нас, але рештки їх таки залишилися в стародавніх загово-рах та заклинаннях; деякі уривки з молитов проте маємо. Ібн-Даста, арабський письменник X віку, подає найстарішу Молитву слов`ян. Під час жнив слов`яни беруть ковша просяного зерна, підіймають до Неба й моляться: „Господине ( Господи), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її подостатку!"48
Звичайно, часто молилися й без жертов, по тих самих місцях, обернувшися обличчям на Схід. Як бачимо з Церковного Уставу князя Володимира молилися й під клунями; ще й сьогодні селяни моляться або в хаті перед „Богами" (Іконами), або й на дворі, чи в березі, лицем тільки на Схід.
Формою звертання до бога було „Господине", цебто Господи, як це бачимо в описах X в. Ібн-Фад-лана, Ібн-Даста й ін. Цікаво, що й княгиня Ярослав-на в „Слові о полку Ігоревім" кінця XII віку так само зве Вітер і Сонце, як богів, словом Господине. Слова Господь і господин спершу не розрізнялися, — розрізнялися вже за християнського часу, — християнським дісталися Господь для Бога, а господин. для світських.
Первісна релігія була заснована головно на звичаях та обрядах, оплетених мітами. Ці звичаї й обряди завжди дуже консервативні, і з бігом віків мало міняються, тому багато їх перейшло й у Християнство, змінивши тільки свою первісну ідею. Старі релігійні форми звичайно не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі, без зміни ідеї, чи то в ідеї, без зміни форми. Ось тому сучасні найрізніші народні обряди дають нам дуже багато для вияснення дохристиянського вірування українського народу.
Звичайно, при цьому виясненні не все може бути докладно певним, бо первісний обряд міг трохи змінити свою форму. Нові покоління взагалі пильнували зрозуміти обряд, і часто надавали йому нове пояснення, і таким чином обряд ставав джерелом релігійної творчости навіть і за нових часів. Взагалі, з бігом часу обряд сильно костенів, кам`янів, чому й не міг легко мінятися, тоді як ідея обряду, вірування могли мінятися й тратити початковий сенс обряду.
Ось тому, глибше придивляючись до теперішнього християнського життя нашого народу, ми знаходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики дохристиянського часу. Священики не завжди відкидали ці звичаї з матеріяльних поглядів. Бувало, що приноси до Церкви Священик вносив у Вівтар, освячував і їв, цебто робив так, як вимагали від нього ті, що приносили44. Звичайно, церковна Ієрархія забороняла все це, але з малим успіхом.
Найстарші жертовні церковні приноси — це канун і кутя, що з початку Християнства не дозволялися. Слово канун походить від гр. kanoun— наповнений іжею кошіль (гр. kane — очерет, kanes плетінка з очерету), якого приносили звичайно до Церкви під неділю чи Свято, коли споживалося все принесене. Цей принос кошеля-кануна став календарним означенням передсвята; звідси ж пішов і вираз „накануні" — напередодні. Дуже давнє й слово кутя, від ґр. koukkia — боби, зерно, — принос за померлого. •
Так само й пізніше до Церкви приносили`не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска,— це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно був виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням Патріярх Царгородський Єремія II. Але всі намагання викинути це з народ-нього життя не дали добрих наслідків, і в Требнику .спокійно вміщується „Молитва во єже благословити брашна м`яса во Святую і Великую Неділю Пасхи". Святкування т^к званих Храмів чи Празників, днів Святих, на честь яких побудовано Церкву, часто нагадує первісну жертовну трапезу, та ще з варенням меду. Коли п`ють,, то до чарки ще й тепер приговорюють: „Дай боже!" (може старе: Даждьбоже!) й т. ін.
Пири чи щедрі бенкети ведуть свій початок дохристиянського часу: це щедра жертва богові, що завжди справлялася гучно з возлиянієм. Особливо щедрі були пири на якесь Свято. За Володимира ці жертви — княжі пири з скоморохами45 — позосталися непорушні, як і давніше були, тільки їм надано характеру милосердя, хоч і до Християнства частина жертви все роздавалася бідним. Часті були й жертви своїм домовим божкам, сліди яких дійшли й до нашого часу, як святковий обильний стіл. Церква завжди забороняла Священикам бувати на святкових пирах з піснями, бо це ж „поганський" звичай.
А серед ритуальних українських обрядів по-зосталося дуже багато такого, що виразно нагадує нам про колишні жертви, про що я не раз говорю в цій праці. Пізніше, вже за християнського часу, криваві жертви замінені хлібними; пор., напр., весільний коровай, як жертву богові. Приноси богам удавнину часом вішали на священих деревах по лісах та гаях, напр., рушники46, що в нас перейшло на фігури, і існує й до сьогодні.
 
4. Жерці.
Наші Літописи й інші важливі стародавні джерела ніколи ніде не згадують про жерців, що потрібні були при жертвоприношеннях, а тому в нас нема міцних даних припускати, що в слов`ян взагалі, і в нас зокрема, був осібний розвинений клас чи каста жерців (крім слов`ян західніх, де вони справді були). Коли потрібно було приносити жертву, її приносив кожен за себе або старший в родині, цебто батько; він же був і виконавцем усіх приватних родинних обрядів. А публичні жертви звичайно приносив князь або його бояри; напр. Початковий Літопис розповідає, що князь Володимир поставив ідолів у Києві, він же нараджується зо своїми боярами та старшими про переміну Віри, але. ніякі жерці при цьому не згадуються, а згадати Літописець мусів би, коли б вони були.
Але були в нас т; зв. волхви, тільки не як окремий клас, не як служителі всенародні, але як окремі фахівці в зносинах людей з богами. Про них часом згадують наші стародавні пам`ятки, але не часто, а Слова зовсім промовчують. Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів.
Так, арабський письменник середини X віку Ібн-Даста свідчить, як ми бачили вище, що в .ру-сів є волхви, які сильно впливають на князів, і яку жертву вони призначать, так і мусить бути. Князь Олег, як сповіщає Початковий Літопис, питався волхва, від чого він, князь, помре, і той правдиво йому напророкував, що він помре від свойого улюбленого коня, хоч Олег (чи Літописець) і сказав був на це: „То ть неправо молвять волсви, но все то лжа єсть". Звичайно, волхви стояли за стару віру, були проти нового Християнства, про що не раз згадує й Початковий Літопис. Так, року 1071-го в Києві появився був волхв, що сильно виступав проти Християнства. Він говорив, що в кару за зневажання^ старої віри через п`ять літ Дніпро потече назад, а Русь та Греція переставляться своїми місцями. Але цей волхв скоро зник.47
Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2. 1) визначає мудрець. Самі волхви твердили про себе, що вони знаходяться в зносинах з богами: „Явило ми ся єсть пять бог", „нама бозі повідають" (Літопис). В давньому Житті Св. Володимира твердиться: „Многи чюдеса і волсви створиша бісовським метанієм"48. Вони лікували хворих, пророкували будуче, і народ до них линув, особливо в біді, бо вірили, що волхви все знають, усе можуть. `
Одне старе Слово -натякує, що волхви приходили в екстазу, певне, коли вони молилися: „Всіх же іграній проклятіє єсть вертимоє плясаніє". Е. Аничков твердить, що на розвиток наших волхвів, особливо на півночі, вплинули фінські волхви, що були більш розвинені, як стан, ніж слов`янські (ст. 276). Волхви впадали в о ціпеніння, як фінські шамани, — це й було наше „вертимоє плясаніє" (ст. 236).
До волхвів часом зачисляли й врачів-лікарів, бо всі волхви й лікували, та й лікар тоді оперував не тільки зіллями, але й заговорами. Так, у Патерику Печерському читаємо: „і много от врачев-волх-вов помощі іскаше". У Псковському Літопису вже в пізніший час доктор Бомелій зветься волхвом49.
Взагалі ж лікарі довгий час належали до класи церковників, бо й вийшли з волхвів. У монголів, напр., волхви були разом із тим і лікарями. Волхви лікували, і головно це ще довго тягло до них людей, бо вони, знавці свого діла, справді добре допомагали. І тільки в кінці XIII віку волхви стали остаточно виводитися. І пізніше на Священиків і монахів простий народ довго ще дивився, як на колишніх волхвів, шукаючи в них волхвування та ліків.
Хоч слово „волхв" і має в нас свої похідні: волхвувати, волшебний, волшебник, волшебниця, але слова ці в нас рідкі, вони — архаїзми, бо замінилися іншими, новішими.
Волхви віщі, — вони знають будуче. Пророцтва волхвів збуваються, каже літописець про князя Олега під 912 роком, про Всеслава Полоцького під 1044 роком, і ін.; цей останній князь Всеслав Полоцький ( 1101 р.), як твердить Літопис, народився від волхвування, і тому був родимим волхвом — чаклуном, і міг перекидатися на вовкулака; отже, волхви ще є в XII віці; він народився з „язвеном" (плівка, шкірка) на голові, тому був кровожерний.
З прийняттям Християнства на волхвів пішло урядове гоніння, і вони порозбігалися по лісах та дебрах, а хто позостався, притаївся. На княжому дворі волхвів замінили тепер Священики. Але волхви не позникали й не здавалися, хоч Християнство оголосило їх бісами; під час лихоліття, напр. голоду, вони являються до народу й бунтують його, і народ ішов за ними, як це було в Києві, Суздалі, Новгороді й ін. містах, про що розповідає Літопис. І з бігом часу волхви не виродилися, але переродилися, бо різного роду волхвування не зникло й тримається аж до нашого часу. І ще значно пізніше Требники вперто ставлять питання: „їли (чи) к волхвам ходил єси, іли в дом водил"50.
Крім волхвів, були ще й кудесники — це тільки інша назва для волхвів, як свідчить Літопис під 1071 роком. Але є вказівки, що кудесники були меншого знання, а волхви вправніші (див. Життя Зосима й Саватія Соловецьких, Аничков, ст. 278).
Що в родині своїм жерцем справді був старший, цебто батько чи мати, вказує те, що звичай
благословення позостався за ними ще й дотепер, як то бачимо і в інших народів. Благословення дуже старий звичай, визначає „висловлення блага" (добра) чи „благе (добре) словлення", побажання добра з вірою, що так і збудеться. При різних ритуальних обрядах, напр. весільних, у батька-матері молоді просять благословення, і вони його дають: „Благослови, Боже, і отець та мати". Староста на весіллі грає релігійну ролю, і в нього беруть благословення на кожну окрему річ. Часто благословення дається три рази, а іноді робиться хлібом, — тоді воно сильніше. Благословлячий по благословенні цілує в чоло, а його цілують у руку.
Стародавні вірування й обряди перейшли й до часу християнського, і міцно тримаються в народі ще й тепер. І тепер батько в родині є виконавцем усіх святкових обрядів у хаті, йому належиться перша роля. Увесь обряд, скажемо, Різдвяної куті проводить батько. У деяких наших місцях на кутю батько сідає за стіл, уставлений стравами з снопами, й питає: „Чи бачите мене, діти?" йому відповідають: „Не бачимо". Батько на це: „Ну, дай же, Боже, щоб і на той рік не бачили!51Від цієї ролі батька, як релігійного домового голови, перейшла назва й на Священика — „Батюшка", стародавнє наше слово, замінене чужим „Піп". За дохристиянського часу князі приносили загально-громадські жертви, цебто були ніби верховними жерцями; так само й за часів Християнства вони не випускали з своїх рук керівної ролі в Церкві.