foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Термінальна хвороба нерозривно пов`язана з фізичними й душевними стражданнями, і страх смерті може бути найважчим з них. Смерті бояться не тільки люди, а все живе. Страх смерті - це природне почуття, небхідне в житті природи. Тварини, птахи, риби, комахи насамперед намагаються зберегти своє життя. Страх смерті це бажання жити й допомагає зберегти життя; це - почуття неминуче, і всім нам, як це не гірко, доведеться пережити його. Що ж робити?
Чи можна як-небудь послабити цей страх? Або хоча б пояснити, тому що все, що ми змогли зрозуміти й пояснити, стає менш страшним. Люди містично боялися грому й блискавки тільки доти, поки не пізнали їхньої причини. Або, можливо, краще не намагатися що-небудь пояснювати, а просто не думати про те, що колись доведеться вмирати? Однак смерть тому, що про неї не думають, не зникне й страх смерті теж не зникне, а піде глибше, у підсвідомість. Там він буде небезпечнішим й шкідливішим, ніж будучи усвідомленим; його прихована отрута буде увесь час отруювати радість життя, а до його кінця прорветься назовні тяжкими стражданнями. Закриваючи очі й не думаючи, позбутися від страху смерті не вдасться. Смерть не тільки природна, але й неминуча. Однак пам`ятати й думати, про смерть не значить боятися її. Пам`ять смертна необхідна й благодійна для повноцінного й гідного людського існування. Ще в Древньому Римі вчили - "Memento mori" ("Пам’ятай про смерть"). Християнські вчителі говорять про це чітко. Святий Іоанн Дамаскін учив: "Думки про смерть важливіші за всі інші діла. Вони породжують чистоту нетлінну" й "Пам`ять смертна спонукає живих до праці, до терплячого прийняття прикростей, до залишення турбот і до молитов".
Є мудра життєва порада - "Щодня жити так, ніби це останній день вашого життя". А якщо ви хочете утримати людину від поганого вчинку, то є гарна приказка: "Так побійся ти Бога". Намагаючись не думати про смерть, ми боїмося її більше, ніж мали б.
Матеріалістична філософія, що панувала в минулому столітті, намагалася допомогти, стверджуючи, що страху смерті взагалі не повинно бути. Вона радила людям: "Не бійся смерті. Не може бути страшним те, що природно". Сказано це авторитетно, але навряд чи переконає кого-небудь. Християнство вчить, що страх смерті природній і потрібний. Ми живемо на землі не тільки для того, щоб одержувати насолоду. Звичайно, Господь хоче, щоб люди раділи життю, і дав їм все необхідне для цього, але Він також дав кожному з нас якесь життєве завдання - більше або менше, згідно з нашими силами й талантом. За час життя на землі ми повинні зробити щось сумісне з Божим Промислом про світ. Про це говорить і притча Ісуса Христа про таланти, де пан наприкінці віків запитує в рабів, як вони використали за даний їм час таланти. (Матф.25, 14 - 30). Життя дане нам для того, щоб зробити щось потрібне і корисне, і його потрібно берегти. Християнські філософи, що думали про страх смерті, вчать, що тут потрібно розрізняти два неоднакових стани, і дають їм різні назви. Ігумен Синайської гори пише про це в "Ліствиці": "Страх смерті це властивість людського єства... а трепет від пам`яті смертної є ознакою наявності в людини нерозкаяних гріхів... Христос боїться смерті, але не має трепету, щоб ясно показати властивість двох природ". Всі ми в тій чи іншій мірі смерті боїмося. Звичайно не аналізуємо, не прагнемо розібратися, а просто боїмося. Страшить невідоме, загрозливе й невідворотне.
Чого ми, властиво, так сильно боїмося? Може, фізичних страждань, пов`язаних з умиранням? В останній стадії життя може бути багато тілесного страждання, але воно властиве хворобам, а не смерті. Умирання саме по собі безболісне й взагалі невідчутне. Навіть більше цього, якщо був біль, то при вмиранні він зникає. Зникають і всі симптоми хвороби, і особистість людини, переступивши страхаючий поріг, продовжує жити в нових умовах існування. Чи боїмося ми порожнечі, небуття, "мене більше не буде", глибокого сну без сновидінь і без пробудження? Можливо, лякає й думка про небуття, але ще більше ми боїмося чогось іншого. Нічого не усвідомлювати й не відчувати - це все-таки майже як сон і саме по собі не так і страшно. Крім того, тепер ми знаємо, що при переході особистості в загробний світ свідомість найчастіше взагалі не втрачається, а якщо втрачається, то тільки на одну мить. Померлий продовжує відчувати й мислити, як і раніше, без перерви. В умираючих може бути відчуття горя; йому жаль залишати близьких людей, природу, і все, що він любив на землі, але жаль і горе - це не страх смерті, а зовсім інше почуття.
Ми тепер знаємо, що перехід не страшний і що початок життя "там" теж не страшне. Самотності нема, а є допомога, і перші сприйняття благополучні й навіть приємні. Але остаточна доля моєї душі мені невідома. Яким буде визначення Господа про мене, я не знаю й упевненим не можу бути ні в чому. Всі ми грішні, і "справи наші йдуть за нами", і долі в усіх нас будуть різні. Ми не знаємо, але підсвідомо відчуваємо, передчуваємо, що після смерті нас може зустріти щось негарне й самі ми будемо нездатні змінити це. Один із православних святителів писав: "Дивно було б, якби в цей час не було в нас страху перед невідомим майбутнім, не було б страху Божого. Страх Божий буде, він благодійний і потрібний. Він допомагає очищенню душі, що готується вийти з тіла". Але страх Божий - це не панічний страх смерті, не трепет смертний, і в наших молитвах ми просимо Бога дарувати нам мирну й неганебну кончину. Не всі бояться смерті. Люди вмирають по-різному. Смерть може бути легкою, але може бути й дуже важкою. Архієпископ Херсонський і Таврійський Інокентій, описуючи смерть праведників і грішників, підкреслює цю різницю. От його слова: "Тиха й безгрішна кончина є таке благо, задля досягнення якого можна відмовитися від багатьох життєвих благ. Але той, хто творить гріх й служить страстям, повинен знати заздалегідь, що якщо він не виправиться, то це благо для нього втрачене; що під кінець життя, при розлуці душі з тілом, його очікують не спокій і втіха, а скорбота й муки.
Смерть грішників люта, говорить слово Боже". Він продовжує: "Ті, хто були при кончині людей праведних, бачили, що вони не вмирають, а як би засинають і відходять із миром кудись від нас. Навпаки, смерть грішників болісна". У праведника є віра й надія, у грішника, навпаки, страх і розпач; він до смерті не готовий, і коли вона раптом виявляється близькою, він уражений жахом, малодушністю й розпачем. Навіть на грані нам не дано знати Божого визначення, але багато хто може передчувати його й свою майбутню долю, і це передчуття робить перехід легким і радісним або важким і страшним. Часто добре вмирали селяни, що ростили хліб на своїй землі. Вони трудилися, допомагали іншим, вирощували гарних дітей і не дозволили збити себе з толку різними безбожними філософіями. Грішили, звичайно, але каялися й намагалися не повторювати. У них було відчуття життя, прожитого не даремно. Вони свою справу на землі зробили й відходили легко. Часто добре вмирали вчені, що віддали своє життя науці, а не пошукам насолод. Люди гарного життя, трудівники й турботливі про інших, умирають мирно й, відчуваючи наближення смерті, не лякаються, а приймають її спокійно. Отці Церкви вчать, що "досконале відчуття смерті вільне від страху". В "Віснику Російського християнського руху" (№ 144, 1985) є стаття християнського філософа О. Матта эль Мескіна. Він пише: "Першим і певним знаком того, що життя Боже почало діяти в нас, буде наша воля від відчуття смерті і її страху. Людина, що живе в Бозі, переживає глибоке відчуття, що вона сильніша смерті, що вона вийшла з її лещат. Навіть умираючи, вона не буде відчувати цього; навпаки, у ній буде сильне відчуття життя у Бозі".
У третьому розділі ми згадували, що отець Сергій Булгаков пережив епізод тимчасової смерті під час операції раку горла. Пізніше він описав свої переживання в "Автобіографічних записках". Ми цитуємо їх по книзі Л. А. Зандера "Бог і Мир" (ИМ КА-Пресс, Париж. 1948) "Після страшної муки пекельного горіння, що було "як би ходінням по митарствах, у якому розкривалися пекучі рани душі"... прохолода і розрада проникнули раптом у вогненну піч мого серця... Я раптом відчув, як ніщо не відокремлює мене від Господа, тому що я викуплений Господом... Небесною, невимовною людською мовою радість наповнила всю мою істоту... І в ту ж мить я відчув, як... все, зв`язаною любов`ю й турботою із серцем моїм... всі мої улюблені... від мене відокремилися, кудись відійшли, я вмер і виявився за гранню цього світу. У мені все світилося особливою радістю. З`явилася свідомість, що живі й близькі однаково всі - і живі, і померлі. Я всіх духовно відчував із собою... викликав до себе, як би обмацуючи, духовно цілував давно, давно померлих, так само як і живих, і була для мене також воля від відчуття місця... Над всім панувала присутність Божа. Назавжди я пізнав, що є тільки Бог і милість Його, що жити треба тільки для Бога, любити тільки Бога, шукати тільки Царства Божого..." (с. 35). Таке було це одкровення смерті, від якого Господь повернув отця Сергія до життя, "як немовля, тому що в моєму житті відбулася перерва, тому що через нього пройшла звільняюча рука смерті" (с. 35). Церква часто називає відхід праведників із земного життя не смертю, а успінням, показуючи цим їх мир і спокій. А тепер ми знаємо, що це не смерть особистості й не сон, а мирний і щасливий перехід у загробне існування. Смерть людей озлоблених і нерозкаяних, що переслідували Бога й ближніх, була дуже важкою. Вони вмирали в розпачі й жаху; іноді в сам час переходу вони бачили в загробному світі різних гадів і страшні фігури, що очікували їх.
Про це повідомляють і християнські письменники (у їхньому числі отець Серафим Роуз), і вчені (у їхньому числі Єлизавета Кюблер-Росс). Людина, що розтратила своє життя на пошуки матеріальних благ, пошани й задоволень, що не думала ні про Бога, ні про власну душу, щастя не досягає. Довкола неї порожнеча; немає нікого, хто по-справжньому любив би його. А подумати про те, що чекає його попереду, - страшно. У таких людей бувають жахливі видіння. От що написано в одній із християнських книг: "Перед кончиною завіса, що приховує невидимий світ, піднімається вже рукою смерті, і вмираючий бачить те, що є невидимим для всіх інших, що його оточують. Праведники, що відходять з миром, бачать гарне, світле й знаходять істинний мир і спокій... іноді при вмиранні праведників буває світло, аромат, відчутний для всіх присутніми... А що побачить нерозкаяний грішник? Що може відкритись йому з духовного світу, крім духів злоби, з якими він при житті ввійшов у невидиму, але тісну співдружність? І зараз вони зустрінуть його, щоб взяти те, що належить їм, у своє повсякчасне суспільство, у тьму кромішню". Важко страждав перед смертю Вольтер. Він скаржився: "Я залишений Богом і людьми" - і, звертаючись до Бога, обіцяв зробити все, що може, - "але ще півроку життя!". Страшні картини й мучення пекла бачив умираючий Талейран: "Я страждаю, о Боже!" Ісус Христос і всі християнські наставники призивають людей каятися й молити Господа про прощення, завжди й особливо коли смерть близька.
Смертний жах - це рука порятунку, протягнена грішній людині, заклик Господа зрозуміти весь жах погано прожитого життя й звернутися до Бога з молитвою від серця. Людина, підійшовши до фатальної риси, може відчути себе на краю прірви й у ці останні хвилини звернутися до Бога. Благання про прощення може заспокоїти змучену душу й полегшити її доля. Християнство вчить, що кожному з нас при переході в загробний світ прийдеться зустріти злих духів і пройти їхню перевірку. Вони шукають своє. Ісус Христос сказав перед смертю: "Тепер князь світу приходить, але він нічого не має в Мені". Демони, прийнявши жахливий вид, можуть налякати грішника й довести його до розпачу. Піддавшись страху, він віддасть себе ще більше в їхню владу. Але й у цей час умираючий може молити Бога про допомогу й пам`ятати, що долю його душі визначають не злі духи, а Господь Ісус Христос. Архімандрит Серафим Роуз пише: "Якщо в нас буде страх, ми не пройдемо вільно повз володаря світу цього". Є й інша небезпека.
Апостоли й отці Церкви застерігають нас, що злі духи, прийнявши світлий вигляд, можуть намагатися вселити вмираючому, що всі добре й каяття зайве. Святий Іоанн Ліствичник писав в "Ліствиці": "Коли оплакуєш гріхи свої, ніколи не слухайся цього пса, що вселяє тобі, що Бог людинолюбний; тому що він робить це з тим наміром, щоб відторгнути тебе від плачу й від безстрашного страху. Думку ж про милосердя Боже приймай тільки тоді, коли бачиш, що падаєш в глибину розпачу". Єпископ Феофан за багато років до останніх відкриттів науки про життя душі писав: "Бідний час наш. Ухитрився ворог губити душі наші. Знає, що страх смерті й суду найсильніший засіб протверезіння душі, і піклується всіляко розігнати його, і встигає. Але якщо погасне страх цей, відійде страх Божий, а без страху Божого совість стає безмовною. І стає душа порожньою..." Архімандрит Серафим Роуз в 1980 році випустив книгу англійською мовою "Душа після смерті". Він розбирає праці лікаря Муді й інших учених і приходить до висновку, що в їхніх основах є помилки, які шкодять людям, відволікаючи їх від страху Божого й покаяння. Отець Серафим пише: "Сьогоднішній світ розпещений і не хоче чути про реальність духу й відповідальність за гріхи. Набагато приємніше думати, що Бог не дуже строгий і що ми безпечні під люблячим Богом, що не буде вимагати відповіді. Краще відчувати, що порятунок забезпечений. У наш вік ми чекаємо приємного й часто бачимо те, чого чекаємо. Однак дійсність інша". Він продовжує: "Годину смерті - це час диявольської спокуси.
Доля особистості у вічності залежить, головним чином, від того, як вона сама дивиться на свою смерть й як готується до неї. Старець Амвросій Оптинський учив, що перед судом Божим мають значення не характери, а напрямок волі. Головне в християнському відношенні до смерті - страх і непевність... однак страх цей не безнадійний. Люди доброго життя смерті не бояться". Майже всі свідчення людей, що одержали деяке пізнання загробного життя, були радісні й світлі. Деякі з них повернулися до земного життя, почуваючи себе в безпеці, і нічого не змінили у своєму способі життя. Однак легкість переходу ще нічого не говорить про майбутній суд і долю душі. Легкий перехід - це милість Господа до всіх людей у важкий час життя. Сонце теж однаково світить всім людям, гарним і поганим. Але визначення Господа усе ще попереду й усе ще приховано від померлих. Крім того, не всі що вернулись "відтіля" мали світлі сприйняття; деякі виходили не у світло, а в "тьму", в "сірі сутінки", у темряву. Є розповіді про відразливі постаті, озеро вогню й так далі. Авва Пимон писав: "Блаженний, хто оплакує себе тут. Якщо ми не будемо плакати тут, то будемо плакати у вічності. Не можна уникнути плачу, або тут добровільно, або там вимушено". Авва говорить не про панічний страх, що іноді охоплює нерозкаяних людей поганого життя, а про рятівний страх Божий, милість Бога до людини, що підійшла до останньої грані свого земного життя. Страх Божий - це не побоювання чогось поганого, що може зі мною трапитися. Цей страх народжується від почуття величі й висоти Бога. Перехід у загробний мир є велике таїнство для кожного з нас. До нього потрібно готуватися й зробити це з усією серйозністю, з покаянням і молитвою, маючи страх Божий - непевність і надію - те, що святий Іоанн Ліствичник називає "безстрашним страхом".

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2