Протоієрей Юрій МИЦИК,
доктор історичних наук, професор
 (за матеріалами канадських архівів)
 
Історія Української Православної Церкви, особливо в еміграції та діаспорі, належить до числа найменш розроблених історичною наукою. В радянський час і історія Церкви, і історія української еміграції належали до числа заборонених для дослідників проблем. Тепер, після здобуття незалежності України, відбулися значні зміни, але через ряд причин ще далеко до успішного розв’язання поставлених завдань. Сподіваємося, що дана стаття хоч трохи допоможе наблизитись до поставленої мети.
Восени 2004 р. нам вдалося попрацювати (вже вдруге) з матеріалами Архіву Консисторії Української Православної Церкви в Канаді (Вінніпег) і в першу чергу з фондом митрополита Іларіона (в миру – проф. Івана Огієнка)(1882–1972 рр.) – видатного українського церковного, державного і культурного діяча. Досить сказати, що він свого часу був міністром сповідань та освіти в урядах УНР. Будучи уже митрополитом Холмським та Підляським, він, щоб не потрапити до рук НКВД, був змушений емігрувати у 1944 р. до Швейцарії, а потім до Канади. З 1951 р. і до самої смерті він очолював УПЦ в Канаді (тоді вона називалася трохи інакше –Українська Греко-Православна Церква). По смерті митрополита залишився його значний архів, найважливіші документи якого готуються нами до друку. Серед них знаходяться й листи єпископа Сильвестра (Гаєвського), про якого навіть спеціалістам з історії Церкви мало що відомо. Між тим, митрополит Іларіон цінував ці листи як важливе історичне джерело і невеликі уривки кількох з них навіть опублікував на сторінках свого часопису “Слово Істини” і ми їх передруковуємо.
Отже єпископ Сильвестр (в миру – Степан Гаєвський) народився 9 січня 1876 р. в с. Михиринці на Волині. Після закінчення двокласної духовної школи у Почаївській лаврі і Церковно-учительської Семінарії в Житомирі
працював сільським вчителем. У 1912 р. він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Коли у 1918 р. Іван Огієнко створив український державний університет у Кам’янці-Подільському й очолив його в якості ректора, то Степан Гаєвський став професором у цьому навчальному закладі. Після поразки українських національно-визвольних змагань шляхи колег по університету розійшлися: І. Огієнко виїхав на західноукраїнські землі, що опинилися під владою Польщі, а С. Гаєвський залишився в УРСР, викладав у різних ІНО (Інститутах народної освіти) України (Київ та ін.), працював як науковець по лінії ВУАН (Всеукраїнської Академії наук) при кафедрах, які очолювали такі видатні вчені як Михайло Грушевський та Володимир Перетц. Він видав понад 60 наукових праць, присвячених в першу чергу пам’яткам української літератури. Варто сказати, що вже в 20-х роках побачили світло такі його важливі праці як: “Теорія поезії” (1924), “Літературна діяльність Ольги Кобилянської” (1928), “Александрія” в давній українській літературі” (1929). Пізніше він видав розвідки: “Церковний устрій в Україні” (1946), “Заповіт митрополита Петра Могили” (1947), “Франків “Мойсей” (1948), “Берестейська унія 1596 р. “ (1963) та ін. Діяльність С. Гаєвського як свідомого українця не могла пройти повз пильне око ЧК-НКВД. Уже в 1922 р. науковця було заарештовано, але через якийсь час звільнено. У 1933–1934 рр. йому довелось витримати повторне, уже тяжче, ув’язнення, але завдяки Божому Провидінню і цього разу він був звільнений. З дружиною він уже був у розводі і подальша її доля була невідома. Коли ж в роки Другої світової війни відродилася УАПЦ, то Степан Гаєвський пішов шляхом служіння Господу як священнослужитель. У травні 1942 р. на Київському соборі УАПЦ його було висвячено в Свято-Андріївському храмі як єпископа. Хіротонію здійснили архієпископ Никанор (Абрамович), єпископи Ігор (Губа) та Михаїл (Хороший). Нововисвячений єпископ був призначений на Лубенську кафедру, а дещо пізніше митрополит Феофіл (Булдовський) доручив йому і Миргородську єпархію. Таким чином Сильвестр (Гаєвський) опікувався майже всією Полтавщиною. З наближенням фронту він мусив тікати від більшовиків, знаючи, що цього разу НКВД його вже не випустить живим з своїх лабетів. Разом з іншими єпископами УАПЦ він опиняється в Німеччині, в таборах для біженців та переміщених осіб (так званих “ДіПі”), виконував і тут свої обов’язки як священнослужителя. Будучи вже похилого віку і хворим, єпископ Сильвестр мусив зносити тяжкі побутові умови, голод і холод. Долучилися й непорозуміння з митрополитом Полікарпом (Сікорським) та деякими іншими ієрархами. На щастя поруч була дочка Лідія (1909 р. н.), яка працювала інспектором дошкільних дитячих закладів у таборах американської зони окупації Німеччини, зять Юрій, що давало можливість протриматися в цей важкий час, були також поруч онук Ігор (1938 р. н.) і тітка дружини. Єпископ Сильвестр займався тут також науковою працею, його прийняли членом УВАН (Української Вільної Академії наук), членом НТШ (Наукового Товариства ім. Шевченка), ще у 1944 р. його було прийнято членом Словацької Академії наук.
У перші повоєнні роки величезна маса українських біженців, яка опинилась в Німеччині та Австрії, поступово зменшувалася. Люди тікали подалі від НКВД, яке дістало багатьох з них і тут, від голоду й руїни, масово виїжджали до Нового Світу й інших віддалених від Європи земель і континентів. Серед тих, хто виїхав до Австралії, був і єпископ Сильвестр. На той час уже виникнув конфлікт між ним і митрополитом Полікарпом та архієпископом Никанором, отже єпископ Сильвестр виїжджав туди фактично як приватна особа. Але архієпископ Никанор не зміг прибути до Австралії через погiршення стану здоров’я, а висвячений у вересні 1952 р. для Австралії єпископ Іоанн (Данилюк) прибув на свою кафедру тільки 1.04.1953 р., але раптово помер уже 7.11.1953 р. Таким чином, саме єпископу Сильвестру судилося де-факто стати першим єпископом (потім-архієпископом) УАПЦ в Австралії та Новій Зеландії. Його заслуги у справі розбудови тут Православної Церкви важко переоцінити. Упокоївся архієпископ Сильвестр у 1975 р., не доживши менше року до свого 100-літнього ювілею, і був похований на своїй новій Батьківщині...
В архівному фонді митрополита Іларіона нам вдалося знайти цілих три пачки (понад півсотні (!) листів, не рахуючи доданих єпископом документів, створених іншими авторами) єпископа Сильвестра та членів його сім’ї. Цей комплекс проливає світло на життєвий шлях єпископа Сильвестра, його душпастирську та наукову діяльність, його світогляд, оцінки сучасної ситуації України та українців, також і діяльності митрополита Іларіона. Водночас ці листи є важливим джерелом до історії УАПЦ в еміграції, життя українських біженців в таборах “ДіПі” повоєнної Німеччини тощо, навіть у тій частині, де йдеться про св. Афанасія Лубенського. Не варто переказувати змісту листів, які подаються нижче. На жаль, не все нам вдалося скопіювати, навіть законспектувати суть деяких листів, особливо другої та третьої тек, де зберігаются листи австралійського періоду, бо часу для праці в канадському архіві було у нас небагато. Сподіваємось, що й ця частка спадщини єпископа Сильвестра буде корисною дослідникам історії Православної Церкви і стане стимулом для подальшого вивчення джерел з фонду митрополита Іларіона в Архіві Консисторії УПЦ в Канаді. Відзначимо, що частина листів подається нами у вигляді так званих регестів (витягів). У таких випадках нами ставилась зірочка біля порядкового номеру документа. В тих випадках, коли авторами листів (таких випадків всього кілька) виступають інші особи, а не єпископ Сильвестр, тоді подано його ім’я в заголовку. В додатку подаються тексти (повністю чи у витягах всіх листів, писаних дочкою та зятем єпископа Сильвестра). Нами збережено правопис оригіналів (прекрасне володіння українською літературною мовою єпископа Сильвестра не викликає жодних сумнівів), але в деяких випадках були застосовані правила сучасної орфографії, як от: написання слова “пішли” саме в такій формі, а не “пійшли”; “дійсності”, а не “дійсности” тощо.).
 
***
Листи єпископа Сильвестра (Гаєвського)
 
№1
1945, лютого 26. – Віттерда.
“26. ІІ.[19]45. Вже вдруге пишу на цю адресу. Відповіді не маю. Можливо, що перемінив уже кілька раз місце. Звертаюся ще раз. Відгукніться, де Ви, Владико, і як себе маєте. Єпископат УАПЦ після Бреслава побував у Дрездені, Веймарі, Ерфурті й остаточно осівся в Віттерда. Потрохи вже розсипався, два лишилося в Дрездені (Михаїл і Володимир), Геннадій в Констанці, Платон і Мстислав, здається, в Кісінгені. Тут Митр[ополит] Полікарп, архієп[ископ] Ніканор і Ігор та два єп[ископа] Сильвестр і Григорій. Селяни прийняли радо й мило. Родина містилася в селянина, а я в настоятеля парафії. Маю можливість і працювати в окремій кімнаті. Алярми догарають і тут. Не маємо адрес архіпастирів Г[енерал] Г[убернаторства]. Не порахуйте за великий труд подати мені адресу Блаженнійшого Діонісія, якщо знаєте. Втішений був би, якби довідався про місце перебування архиєп[ископа] Палладія. Шлю Вам найсердечніші побажання доброго здоров’я й незламних сил перебути завірюху й продовжити плідну працю на оновленій Україні. Молю Бога найскорше здійснити ці можливості. Нехай же Холмська Б[ожа] М[ати] береже Вас для корисної праці.
+ Єпископ Сильвестр.
(Автограф. Листа написано на німецькій поштовій картці. Адреса: “Exelenz Ilarion, Metropolit von Cholm Podlachien. 12 a. Herzogenburg bei Polteh N/D Chorrstilt.” Останні два слова закреслені, а на їх місце іншою рукою, можливо працівників пошти, написано: „Vorarberg”. Так само виправлені слова після літери 12 на „Feldkirch”. Зворотна адреса: „Witterda, b[ei] Erfurt, Katolische Pfaramt № 166, fur Bischof Silvester.” Нижче іншою рукою, можливо працівника пошти, написано: „Essingen”.).
 
№ 2
1945, жовтня 1. – Мангайм, казарми Вільгельма.
“Дорогий Владико!
Довідався від о. Миколая Лящука, що Ви живі й здорові. Через нього ж пишу до Вас кілька слів у певній надії, що й Ви, Владико, дасте відповідь, щоб встановити зв’язок і контакт, так потрібний в теперішній час. До цього часу не було можливості мати певні відомості, а задовольнялися тільки чутками. Я маю велику потребу держати з Вами зв’язок, бо почуваю себе аж надто одиноким, хоча живу разом з двома єпископами УАПЦ.
За час евакуаційних блукань по Німеччині сталося багато непорозумінь серед єпископату УАПЦ, про які Ви вже дещо знаєте. Сталися вони в останньому місці мешкання єпископату разом з митр[ополитом] Полікарпом на початку квітня 1945 р. В супроводчому листі до єпископів УАПЦ в інших місцях єпископат каже так: “У Віттерді сталися події, що допровадили до кінця те, на що заносилося вже давно – у Варшаві, в криниці, у Тренчині, в Бреславі. Нерозважний, безоглядний і непотрібний абсолютизм та доморощене диктаторство м[итрополита] Полікарпа дійшло у Віттерда (село коло Ерфурта) до апогея і стало шкідливим не тільки для церкви, а й небезпечним для єпископів та духовенства персонально.
В цьому останньому акорді осуду “доморощеного диктаторства” єпископат положив на Вас, Владико, почесні функції почесного арбітра, як кажуть у світських людей. Чиним цей останній “акорд” чотири єпископи (архиєп[ископи]: Ніканор і Ігор, єписк[опи]: Сильвестр і Григорій). Секретарював єп[ископ] Сильвестр. У мене всі матеріяли, які я мусів би передати суддям з ухвали всього Собору єпископів УАПЦ. Яке рішення буде всіх єпископів і коли – сказати зараз неможливо. У мене особисто твердий намір Вам вручити все, що обходить вчинки й поступовання бувшого Голови Собора єпископів УАПЦ.
Єпископат УАПЦ розсипаний по всіх центрах: Ганновер – митр[ополит] Полікарп і при ньому кілька митрофорних протоієреїв; Бад-Кісінген –архиєп[ископ] Михаїл, єпископи: Платон, Вячеслав, Мстислав (тепер коло Франкфурта); Констанц – архиєп[ископ] Геннадій, єп[ископ] Сергій; Арцберг – єп[ископ] Володимир; Марієнбад – митр[ополит] Александр. Зібрати всіх їх в одне місце на собор дуже трудно, але заходи робляться. В Мангеймі сидимо в лагері, нас трьох – архиєп[ископ] Ігор, єп[ископ] Григорій і я. Зробили з гаража досить пристойну церковцю й служимо щоденно, а в свята навіть урочисто з добрим хором. Бувають американці й чудуються на наш спів.
Про себе особисто скажу, що після довгих блукань і спостережень над єпископатом і “проводом” обгортає мене туга й почуття самотності. Так хочеться мати тісний зв’язок з Вами, як давнім спільником в науковій і культурній праці. Хочу почути від Вас відомості про все, що Ви зібрали в Вашій подорожі в Швейцарію і далі на північ через ля-Манш. Чи варто добиватися виїзду в Америку до Теодоровича чи когось іншого, а чи утримуватися поки що від таких заходів. Маю бажання перемінити місце і переїхати до іншого міста, щоб не бути у великому скупченні єпископату. Найбільше тягне мене до Вас. В Аугсбургу дуже багато зібралося української інтелігенції й хотіли б бачити мене там. підбивають мене переїхати туди. Що скажете Ви?
Брат у Христі і богомолець.
+ Єпископ Сильвестр.”
(Автограф. У верхньому лівому куті першого аркушу стоїть два штемпеля єпископа Сильвестра українською та німецькою мовами: “Українська Автокефальна Православна Церква ЄПИСКОП СИЛЬВЕСТР ___ 194… р. №___”; “Ukrainische Autokephale Ortodoxe Kirche___ 194…№___”. Рукою єпископа Сильвестра в ці штемпелі відповідно вписано: “1. Х. 1945. Мангейм, лагер в казармах Вільгельма” і “Mannheim, Kasarne Wilhelma”. Внизу першого аркуша він же дописав: “Високопреосвященнійшому Митрополитові Іларіонові”.)
 
№ 3
1946, червня 15.
Лист присвячено обговоренню різних новин. Єпископ Сильвестр також аргументовано відводить підозри щодо свого нібито поганого ставлення до митрополита Іларіона.
 
№ 4
1946, серпня 10 – Ельванген.
Я шукав можливості зв’язатися з Вами у минулому році, але безуспішно. Є чутки, що Ви також питаєте за нас, котрі розміщені в американській зоні. “Доля приділила відрубне перебування з родиною (дочка з сином і тіткою) в невеличкому місті в таборі переважно з греко-католиків (галичан). Маю тісний зв’язок з УВАН (Укр[аїнська] Вільна Акад[емія] Наук) через Леоніда Тим[офійовича] Білецького та Дм[итра] Ів[ановича] Дорошенка в Аугсбурзі. Вже два рази виступав на Шевченківській і Франковій конференціях з рефератами. В Вільному університеті в Аугсбурзі зачитав реферат: “Вияви укр[аїнської] культури в ХV ст. на литовсько-польських послугах” та подав нові роботи з української ділянки й мене зараховано на катедру історії Церкви як професора.
Від УВАН подано список на 84 науковців до “Комітету помочі скитальцям” – діячам укр[аїнської] культури…Війшли в список всі члени УВАН і взагалі знані особи своєю працею на полі культури…” Далі мова йде про дочку Лідію, яка працює в дитсадку.
“UNRRA, 524 збудувала мені догідну церкву, яку я освятив 2. VІ. [19]46 в ім’я святителя Афанасія, патріярха Царгородського, лубенського чудотворця. Цей святий подвижник особливо заслуговує на шанування як зв’язок наш з Церквою-Матір’ю та символ освячення нашої незалежності при Б.Хмельницькому. Я обробив св. Афанасію акафиста й життєписа”.
 
№ 5
1946, жовтня 8. – Ельванген.
“Доручення Ваше я виконав: листи Білецькому й Дорошенку особисто передав і взяв у них слово, що вони Вам напишуть. У список науковців Вас внесено. Подробиці напише Дмитро Іванович, як Президент академії…
Маю чергові скорпіони від митр[ополита] Полікарпа…, який заборонив читати (як прочитав в указі на тему “Франко як творець “Мойсея”) доклади, які, не одержали апробати Св. Синоду. Цей “мудрий” орган складають Полікарп, Михаїл, Мстислав і Платон. Всі вони й без вищої освіти й наукової практики, а до “Расийського” “тащить и не пущать” у всіх руки сверблять.
Найшлись добрі люди в Аргентині й виєднали через парагвайський уряд візу на в’їзд до Південної Америки на мене з родиною (5 осіб). Роблю зусилля завізувати документи в Цюриху й вимкнутися від синодальних заборон і “апробат”. Важкувато зносити витівки доморощених адміністраторів. Всім їм хочеться бути “докторами” й вченими оракулами. Деякі з владик канонічної єрархії 1942 р., маючи нижчу освіту дорожного майстра, беруться виправляти вчені переклади доктора філологічних наук І. Огієнка (митр. Іларіона) й перевидавати попсовані ними церковні тексти, керуючись тільки принципом спекулятивного заробітку.”
 
№ 6
1946, листопада 1.
“…Останнього часу потяглися майже всі до автокефальної єрархії 1921 р.; вона була неканонічна. З благословення митр[ополита] Діонісія повстала у лютому 1942 р. канонічна єрархія. Щоб не змішувати УАПЦ першої формації й УАПЦ другої формації, вживаємо такого виразу”.
Неясно про що Ви просите: чи про мої особисті, чи про загальноцерковні. Подаю адресу В.В. Міяковського.
“Адресу В. Дорошенка не знаю”. Хвала праці науковій Вашій. “Деякі теми є у нас паралельні: у Вас Паїсій, у мене Афанасій Лубенський, якого я обробив життєпис і акафист.”
“Нас в Марбурзі розбомбило й знищило всі документи (маємо довідки). Без документів нас в Швейцарію не пустять”. Просимо зробити нас паспорт в міжнародному червоному Хресті для таких осіб: “1)Гаєвський Сильвестр, єпископ, нар. 9. І. 1876 р.; 2)Гаєвська Лідія, дочка єпископа, народ. 22. VІІ. 1909 р.; 3) Гаєнко-Гаєвський, чоловік дочки єпископа, народ. 2. VІІ. 1909; 4) Гаєвський Ігор, син дочки єпископа, нар. 11. ІV. 1938 р.; 5) Розанова Галина, тітка дочки єпископа, народ. 22. ІХ. 1884 р.”
“…Зять – письменник і фахівець-редактор та видавець, дочка –дошкільниця й автор дитячих творів і нот до них та різних дитячих інсценізацій. І я при них найду застосування своїх науково-педагогічних та публіцистичних виразностей (?)”.
 
№ 7
1946, грудня 20.
Мені повернули листа до Вас, бо я писав по-українському. Треба писати на 4-х мовах: “английском, французском, немецком и русском”.
 
№ 8
1947, січня 1.
Новорічне вітання.
 
№ 9
1947, травня 1. –Ельванген.
“Його Високопреосвященство,
Митрополит Іларіон!
Найпочесніший Владико!
На мого листа Ви, Владико, відповідаєте 19. ІV. [19]47 р. Отже про моє хорування Ви знаєте. Починаю потрохи поправлятися. Довго триватиме стан –“инъ тя пояшетъ и ведетъ, аможе не хочеши”. Літа наші, як Ви кажете, такі, що можна всього сподіватися. Мені вже почався 71 рік. На все воля Божа! Тепер у мене, як і в Вас, філософський настрій. Переглядаю все минуле, приходжу часто до таких же сумних висновків, як оце чуються з Вашого листа. Проробили Ви колосальну роботу. Такі діла не забуваються в народі. Будьте певні!…
Переглядаючи матеріяли, наткнувся ще раз на Вашу замітку про Святителя Афанасія. Позволяю собі турбувати Вас цією справою. Поінформуйте мене трохи ширше про все те, що Ви тільки натякнули, що св. Афанасій “мЬстночтимый” тільки, в Церквою ніколи канонізований не був”, як каже Є. Голубинський в “Исторіи канонизаціи святих”. За які “дії” греки не можуть навіть згадувати Патріярха Афанасія, чого він “натворив”, про що тільки частково подав проф. Каптерев і про що саме він подав.
Не дивуйтеся моїй настирливості. Найти бібліотеку в моєму становищі неможливо, а знати подробиці мушу, бо який же я тоді й агіограф? Може й справді не варто було так різко висуватися з цією справою. Офіціяльних даних Рос[ійської] Церкви у мене не було, а лише місцеві відомості й місцева побожна пошана та ореол з давніх часів. Все це я урахував і мав під руками друковані життєписи шанованого “сидячого” Святителя.
Сердечно Вас прошу зорієнтувати мене, давши невеличкі нотатки про те, як каже Голубинський, якого це року, на якій сторінці, словом повну наукову довідку. Так само зробіть і з Каптеревим. Особливо, коли можна, подати за грецькі часи. Про усунення з патріяршого престолу говориться й у життєписові, але не говориться, за що саме й як на це реагує побожна людність.
Пробачте за турботи, але не відмовте в проханні. Велику зробите для мене ласку.
З братньою любов’ю у Христі.
Єпископ Сильвестр Лубенський та Миргородський.”
(Автограф. У верхньому лівому куті першого аркушу стоїть штемпель єпископа Сильвестра українською мовами: “Українська Автокефальна Православна Церква ЄПИСКОП СИЛЬВЕСТР ___ 194… р. №___”. Рукою єпископа Сильвестра в цей штемпель відповідно вписано: 1. V. 1947 р. Ельванген, UBRRA, 709“. У правому верхньому куті стоїть штемпель митрополита Іларіона: “Митрополит Холмський і Підляський. Одержано 9 MAI 1947 р.”, поруч – рукою митрополита Іларіона написано: “Відписав 9/V [19]47.”)
 
№ 10
1947, травня 22. –Ельванген.
“Високопреосвященійший Митрополит Іларіон.
Найпочесніший Владико!
Відповідаю на Вашого листа від 9. V. [19]47. Дуже мені шкода, що в памяті Вашій нічого не залишилося про те, чого греки не люблять Афанасія. Канонізація відбувалася в час укр[аїнської] незалежности (церковної) 1662 р. Київською митрополією при участі грецьк[ого] митропол[ита] Паїсія Лігарида (Лігарія) з духовенство. Найціннішу гробницю з дорогоцінностями зробила цариця Єлисавета. Вся Росія дуже шанувала св[ятого] Афанасія Сидячого. Канонізація Іова Почаївськ[ого] відбувалася так само 1651 р. тільки Київською митрополією, бо Московська патріярхія тоді до України не касалася. Чому Іова прийнято, а Афанасія – ні? Незрозуміло?
Пишете: “Патріярх Московський позбавив Полікарпа сану”. В час приходу СССР на Зах[ідну] Україну Московська Церква не була державною організацією. Притягати до співпраці єрархів сусідньої Церкви, що мала автокефалію з рук грецького патріярха, можна було тільки з дозволу Царгородського патріярха. Позбавляти сану міг московський патріярх тільки через грецький патріярхат, а ніяк не безпосередньо. Дія Московської патріярхії – канонічна безграмотність чи більшовицьке нахабство, тобто богоборництво.
На запитання з Америки я так поясняв цей акт і не вважав м. Полікарпа позбавленим сана. Ваші виступи перед американським громадянством згідно з ухвалою Москви зруйнували Ваш авторитет там, а тут українське громадянство трактує Вас за “москвофіла” чи москаля. Неполітично було Вам так одверто виступати й підривати Ваш авторитет, що стояв так високо серед всієї еміграції та в Америці.
Прозвиска на нас сипляться як з ріжка достатку цілі віки. Єрархію 1620 р. патріярха Єрусалимського Теофана з митр[ополитом] Іовом Борецьким на чолі звано – “єрархія самостійна”. Єрархію 1921 р. безперечно благодатну, тільки не канонічну, звуть самосвятами. Тепер Ви виписуєте – “розстриги”, а до того додаєте “сектярство”. Ворогам це дуже на руку, але нам в це впрягатися зовсім не випадає. Мені дуже шкода Вашого авторитету, що він так потьмарюється з Вашою ж допомогою.
Пишете: “ввесь єпископат УАЦ агитував проти Іларіона”. Такого я нігде не чув і в обміркуванні участи не брав. Може м[итрополит] Полікарп і говорив якісь непотребства, але то не “єпископат”. Ляпсуси однієї людини не можна переносити на цілий “єпископат” Іменуєте себе “Архієписк[оп] Київський і Переяславський”, але ж цей титул за Вами почислено в тій комбінації, коли за автономним єрархом Олексієм почислювано крайове митрополитство. Таку комбінацію творили раби московської патріярхії, а Ви пішли на таку удочку. Це відоме було ще в Києві…
12–16. V. [19]47 в Мюнхені відбувся Собор єпископів УАПЦ на еміграції в Європі. З’їхалися всі 12 єпископів. Головував м[итрополит] Полікарп. На заступника митрополита обрано архієп[ископа] Ніканора (він також зветься “Київський і Чигиринський”). Ухвалено провести об’єднання Американської Церкви: “Собор Єпископів вважає, що добро св. Правосл[авної] Церкви України й українського народу вимагає, щоб акт поєднання був довершений в найкоротшому часі. Доконання акту поєднання згідно з обовязуючими канонами Вселенської Правосл[авної] Церкви доручити провести Архієп[ископу] Ніканору й єп[ископу] Мстиславу”. В новий склад Синоду війшли: м[итрополит] Полікарп, Архієпископи: Ніканор, Ігор, Геннадій і єп[ископ] Платон. Спритний С. Скрипник добув запросини від Канадійської Консисторії й собор благословив його на керівника Канадійської єпархії. Ото і все з новим.
Брат у Христі + Єпископ Сильвестр.”
(Автограф. У верхньому лівому куті першого аркушу стоїть штемпель єпископа Сильвестра українською мовами: “Українська Автокефальна Православна Церква ЄПИСКОП СИЛЬВЕСТР ___ 194… р. №___”. Рукою єпископа Сильвестра в цей штемпель відповідно вписано: 22. V. 1947 р. Ельванген (Jagst)“. У правому верхньому куті рукою митрополита Іларіона написано: “Одержав і відписав 30 /V. [19]47.”ним же підкреслено олівцем майже всі рядки третього абзацу (“На запитання…”)
 
№ 11
1947, травня 30.
Подяка за прислану книгу – поему митрополита Іларіона “Марія Єгиптянка”. “Зразу ж написав рецензію й відослав до газети “Наше життя” в Авгсбурзі”. Послав поему з листом і допискою проф. Л.Білецькому в Новий Ульм. Думаю, що він не відмовиться дати рецензію. “У Києві мені забрали ІІ том моєї розвідки про “Александрію”. Завинив переді мною Юрій Тищенко. Так хапався видавати мою “Теорію художн[ньої] л[ітерату]ри” (3-є вид.), коли аж обставини не викинули його з Праги з одним портфелем в руках (так він голосить).
Пропали чи затратилися кілька рукописів Д[митра] Ів[ановича] Дорошенка. Виявляється, що пропали й Ваші рукописи…”
 
№ 12
 1947, вересня 11.
Мова йде про обмін книгами, вітання з переїздом митрополита Іларіона до Канади.
“Св. Синод УАПЦ на еміграції звернувся до Вас і арх[имандрита] Палладія “увійти в склад Св. Собору єпископів УАПЦ” Як Ви на це реагуєте? Може б і очолили нас? Поділіться думкою з колегою юності.” 
 
№ 13
1947, листопада 1.
Подяка за лист, присланий з Вінніпега від 10.10.1947 р. і сповіщення про тамтешні новини. Вияснення непорозуміння, яке виникло через лист єпископа Сильвестра до митрополита Іларіона. “Мій вираз “колега юності” берете чомусь в іронічні лапки…проглядає невдоволеність і на мене і на єписк[опа] Платона, і на єп[ископа] Мстислава…”
Мова йде про Собор в Ашафенбурзі (24. Х. 1947), на якому єпископ Сильвестр не був через хворобу.
Єпископ Сильвестр пише про свій осуд тих організаторів Ашафенбурзького церковного з’їзду, що став на канони 1921 р. й визнав своїм зверхником архієпископа Теодоровича. Згадує, що його активних учасників (єпископа Григорія (Огійчука), 6 священиків і 6 мирян) уже відлучено від Церкви.
 
№ 14
1947, грудня 30.
Інформація, яка стосується Лідії Гаєвської, дочки єпископа Сильвестра. Мова йде про можливий переїзд єпископа до Канади.
 
№ 15
1948, січня 18.
Подяка за пакунок з одягом і білизною. Дочка “керує дошкільним вихованням всієї Американської зони Німеччини й видає дитячий журнал “Сонечко” (Владика Іларіон знає про це)…”
 
№ 16
1948, до квітня.
“Одежового пакунка я одержав.
Єпископ Сильвестр.”
(Слово істини. – 1948, квітень. –Ч. 6. –С. 30).
 
№ 17
1948, березня 4. – Ельванген.
“МИТРОПОЛИТОВІ ІЛАРІОНОВІ.
“Високопреосвященійший Владико!
Відповідаю на вашого листа від 17. ІІ. [19]48 р. Зі всього видно, що і Ви сумно настроєні. В кінці навіть виривається у Вас “сумно”. Я вже перетерпів всі моменти, і тепер не знаю навіть як казати – чи мені “сумно”, чи ніяко. От так собі “по світі волочусь, бо вже й не плачу й не сміюсь”, як казав колись Шевченко. Щe здається, я вам не хвалився, що осилив запалення аорти та постійно терплю “заколоти” печінки.
З серцем було так загрозливо, що треба було вливати глюкозу. Та ж дочка дістала аж в Ульмі глюкозу й Strophanthin і в мене “застрикнули” більше 10 ампул. Називається, що запобігли катастрофи. Тепер постійно перебуваю на дієті: кисле молоко і суп без кислоти й важких жирів. Словом, “їжа св. Антонія”. Тому й підходить цей вираз – “бо вже не плачу й не сміюсь”. Нервова система до того напружена, що розмовитися трудно з тою ж дочкою, щоб не зажити сердечного припадку й стати на межі паралічу серця. Ось що то значить…”бо вже не плачу й не сміюсь”…
Дочка моя діє незвичайно інтенсивно. Вона на всю американську зону інспектором установ дошкільного виховання, об’їздить всі табори, скликає конференції виховательок дитсадків, читає лекції з дошкільної педагогіки й музичного виховання. Минулого тижня була на таких курсах в Авсбургу й я з нею їздив, щоб побувати в УВАН і Eмігрантському центрі (ЦПУЕ). В Академії заслуховували організаційні звіти керівників відділів та зачитали статут. Академія розрослась уже в солідну установу. Особливо це зазвучало імпозантно, коли заслухано було оформлення й структуру природничо-математичних (точних) наук та медицини. Колі звітувалися й зачитували реферати відділи гуманітарні, це не виглядало та к імпозантно, як це почалось кидатись в вічі, коли заговорили медики й природознавці. Особливо сильна секція медицини. Ви не помилились в своєму слові “Не можу мовчати”, коли назвали “нашою елітою”, “творчою інтелігенцією”. То дійсно зібрався тут мозок нації, бо там тепер нічого не залишилося. Свідомо все викинено за межі України. Академію зведено на ролю “агітпункта” й очолено росіянином Палладином, звичайним університетським лектором, ніяким науковцем. Він бачить, що “матушка Москва” від нього жадає. Зберегти укр[аїнську] науку можна тут, а не на Україні. Там її задавили зовсім.
Кажете; “тут Ваша донька сильно була б потрібна при моїй праці”. Нарікаєте, що скоро рідну мову забудуть в Канаді й знатимуть тільки чужу. Це цілком природна річ. Чужа школа, жива практична потреба ведуть до того, коли хоч в дошкільному зрості не закладено чогось, що на все життя закладало б в свідомість щось дороге, миле й незабутнє. Дочка моя віртуозно вміє це робити. Вона добре володіє інструментом (піяніно); має хист сценічний і літературний. Українська дитина незвичайно чутлива до ритму. Мелодійним ритмом дитину можна заставити все виконати радісно й з приємністю. Ви б бачили, які чудеса вона з ними виробляє. Інсценізує “Козу дерезу”, “Ріпку” Франкову тощо. А шумовий оркестр?! Це французів і американців приводить у телячий захват. У себе вони не бачили такого. 4-літні діти оркеструють кастаньєтами, дзвониками, барабанами, палочками. На фоні піянінової гри діти дотримують незвичайно точно ритму без ніякого диригента.
Один пакунок з одежею (ношеною) я одержав. У кишені пальта найшов адресу якогось українця з Канади й написав подяку, розуміючи, що то жертводавець. Більше нічого не одержував. Червона загроза над Європою сильно нас гнітить. Ладні в першу діру лізти, щоб не опинитися в червоних пaзюрах. Скільки ще вистачає сил, працюю. Послав Вам “Заповіт Митр[ополита] П.Могили”. Друкується зараз “Франків “Мойсей” (Розвідка з текстом поеми) З жахом вдивляємося в фатальну червону загрозу…Що буде далі?…
+ Єпископ Сильвестр (проф. С. Гаєвський).”
(Автограф. У верхньому лівому куті першого аркушу стоїть штемпель єпископа Сильвестра українською мовами: “Українська Автокефальна Православна Церква ЄПИСКОП СИЛЬВЕСТР ___ 194… р. №___”. Рукою єпископа Сильвестра в цей штемпель відповідно вписано: 4. ІІІ. 1948 р. Ellwangen (Jagst)(Wurttemberg)“. У правому верхньому куті стоїть штемпель митрополита Іларіона: “Митрополит Холмський і Підляський. Одержав 5 AVR.1948 р.”)
 
№ 18
1948, грудня 13.
Запитання щодо візиту митрополита Іларіона до архієпископа Атенагораса, “якого тепер обрано на Царгородського патріярха”.
“Окремою бандероллю посилаю Вам свою роботу: “С. Гай. Ладут (Червона міль)”, що фігурує в Парижі на процесі В. Кравченка, як моє свідчення скріплене нотаріяльно в Ельвангенів. Це викликає сильну тривогу, бо совєти дуже пронирливі й наважуються навіть викрадати невгодних їм осіб.
Посилаючи в видавн[ицтво] “Український Голос” (Вінніпег) на видання “Ладут”, підняв я клопотання перед відповідальними укр[аїнськими] чинниками в Вінніпегу про виєднання мені можливості переїхати до Канади. Дочку мою Лідію Гаєвську…Союз українок Канади дає згоду забрати, але двох стариків не може забезпечити переїздом. Я подав документи в Канаду, але відповіді нема. “ А “вицофатися” нам з Европи конче потрібно…Наважились ми з дочкою тікати до Аргентини”, але безрезультатно. Ще й …Ігору, а мене – …при ньому (?!!).
“не описую свого душевного стану, як то мені бути вікарієм при малописьменній зарозумілості та ще й явній партійщині.” Проф. Л.Білецький вже “на дорозі до Канади”.
 
№ 19
1949, січня 23.
Відповідь на два листи від 5 і 17. І. 1949 р. Мова йде про митрополита Мстислава.
Дочка має намір виїхати до США. Прохання вислати одяг, особливо для онука 10 років.
Р. S .”Мій власний підручник пропав у Празі в Сірого (Тищенка)”.
 
№ 20
1949, лютого. – Ельванген.
Мова йде про справи Церкви в США, митрополита Мстислава.
 
№ 21
1949, березня 8. – Лист єпископа Сильвестра до митрополита Полікарпа, доданий до листа до митрополита Іларіона.
“В Мгарському монастирі спочивають мощі св. Афанасія, патріярха Царгородського; треба вияснити деякі питання”.
Ви пишете некоректно. Мова йде про Собори УАПЦ у 1942 і 1946 рр.
Додано також листа митрополита Полікарпа до єпископа Сильвестра.
 
№ 22
1949, квітня 24.
Через 3–4 дня ми з дочкою їдемо до Австралії.
 
№ 23
1949, квітня 29.
“Через днів кілька з дочкою й онуком їдемо до Австралії”. Висилаю частину своїх книг до “Слова істини”, щоб не тягти зайве. Дякую за Великодневе привітання. “Не можу уяснити собі наперед, що …мене в Австралії. Російська Церква (Анастасiївська) послала туди свого єпископа й він з наших землячків творить собі отару й російську єпархію. Чи вдасться мені щось зробити, наперед не зважуюсь говорити. Напишу з Австралії.”
 
№ 24
1949, травня 30.
Листа написано в дорозі до Австралії. “Прошу рахувати мене в складі Вашої Митрополії як єпископа Австралійського”.
 
№ 25
1949, липня 24.
Скарга на тяжкі умови життя в таборах, що й на коліні важко написати листа. Допоміг мені міністр імміграції А. Колвел, який “розповів, що знає Київ і Україну”. Прошу Вас поручитися за мене й написати п. міністру, бо Синод УАПЦ не має ієрархів з науковою кваліфікацією, а Полікарп і далі збиткується “над науковцем”.
Про моє членство (в УВАН) ствердить Д.Дорошенко і його заступник Л. Білецький, що підписав і довідку про членство.
Міністр A. Kalwell, Kanberra, Австралія. 
 
№ 26
1949, серпня 15.
Мені незрозумілі Ваші вимоги дати дуже детальні дані про мене як науковця. Ви мене знаєте. Я дам відповідь потім, бо зараз не можу.
 
№ 27
1949, листопада 1.
“1. ХІ. 1949 р.
Ковра. Австралія
До Його Високопреосвященства
Митрополита Іларіона.
Подаю своє Curriculum vitae.
Народився я 9. І. 1876 р. Закінчив двокласову духовну школу в Почаївській Лаврі, де був кононархом. Далі закінчив у Житомирі Церковно-Учительську семінарію й учителював на селі. 1912 р. закінчив Київський Університет на іст[орико] – філ[ологічному] факультеті. Учителював у гімназії. Професорська моя діяльність розпочалася в Кам’янець-Подільському Університеті. Професорував у педінститутах в Полтаві, Криворіжжі, Кременчуці. Разом з тим числився науковим співробітником Укр[аїнської] Ак[адемії] Наук при катедрі акад. В.М.Перетца і акад. М. Грушевського. На еміграції зараховано мене в члени Словацької Академії Наук і вважаюся членом УВАН.
Наукова праця. Крім дрібних праць, що було поверх 60, та підручників теорії поезії (3 вид.), велика двотомова праця “Александрія в давн[ій] укр[аїнській] л[ітерату]рі”, – друкувалася в академічних виданнях, але вийшов тільки перший том, а другий (розвідка) більшовики знищили. На еміграції вийшли друком; 1) Церковний устрій в Україні; 2) Заповіт митр[ополита] П. Могили; 3) Франків “Мойсей”; 4) На послугах у сусідів; 5) Ладут (червона міль). Зараз обробляється “Берестейська унія в безтенденційному вивченні”. Не рахую дрібних архіпастирських листів, звідомлень тощо, за які Синод УАПЦ не дає спокою й в Австралії.
Єпископське служіння. Після розводу з дружиною першого шлюбу й прийняття чернечого обіту мене хіротонісано в єпископа в київському Андрієвському соборі (диякон 12. V. 1942 р.; свящ[еник] 13. V. [19]42 р.; постриг в ченці 14. V.[19]42 р.; архімандрит 15. V. (19)42 р.; наречення в єпископа 15. V.[19]42 р.; хірот[онія] 16. V.[19]42 р.). Хіротонію провадив арх[ієпископ] Ніканор з єпископами Ігорем, Михаїлом. Перші два висвячені архієп[ископом] Александром в сослужінню з Полікарпом, який тоді (9. VІІ. 1942 р.) ще не був позбавлений сана московською патріярхією. Висвячено мене на єпископа лубенського, а на місці в порозумінні з митр[ополитом] Феофілом Харківським приділено до моєї єпархії й Миргородщину, бо в Полтаві єпископа не було. Мені доводилось опікуватись всією Полтавщиною й відвідувати села по всій Полтавщині. Застав я на Лубенщині 56 укр[аїнських] парафій, а залишив 183. Всю зиму 1942–43 р. відвідував села своєї єпархії і ціле літо 1943 р. аж до примусової евакуації німцями. Окупанти відносились до мене з великим підозрінням, а співчували автономістам. Навіть забрали відремонтовану моїми парафіянами церкву й передали “славянам” (автономістам), прихильникам московської патріярхії. Мої протести нічого не помогли. Автономісти поводилися дуже сміло й навіть пересвячували висвячених мною священиків. А коли я на підставі 68 пр. оголосив це окружним посланням, надрукованим двома мовами (укр. і нім), то гестапо конфіскувало в мене 500 примірників послання й не повернуло мені, чіпляючись до неточності перекладів. І мені залишилося прим. 30, які я розіслав відповідальним особам. Всі визнали чинність правильною й доцільною
Відвідуючи визначні місця на Полтавщині, Водохреща провів в м. Чорнухах, на батьківщині філософа Г.С. Сковороди, й святив воду на ставку в Ордані при трьох хорах з трьох церков великого містечка. Урочистість була незвичайно імпозантна.
+ Єпископ Сильвестр Лубенський та Миргородський
в Австралії”.
 
№ 28
1949, листопада 20.
Критичний лист щодо митрополита Полікарпа і його прихильників. Вони “приварили” мені “протиканонічність”, вимагають ануляції двох моїх статей. Далі мова йде про митрополита Іларіона. “Навіть Власовський (записний комуніст) недвозначно кидав камінці в Ваш город”.
 
№ 29
1949, грудня 4.
Мова йде про церковні справи. Критика “борзописця” Павла Зайцева, який (“в час війни працював у гестапо в Берліні”), також єпископа Ф. Рафальського, який “русифікує нашу Церкву”.
 
№ 30
1950, січня 23. – Ковра (Cowra).
Налагоджую листовний зв’язок. Працюю над книгою про Берестейську унію.
Мова йде про “трагедію розколів” в еміграції УАПЦ. 
 
№ 31
1950, січня 23.
Знову прошу про рекомендаційного листа.
“Відповідаючи 2. VІІІ. [19]49 р. мені на листа від 24. VІІ.[19]49 р. Ви згадуєте про зрадництво Д.Дорошенка, про невіддання Вам візити Білецьким, про те, що Ви молитесь за моє “добре поводження” на новому місці, але основи мого прохання не згадуєте”. А тепер мій знайомий А. Колвел пішов у відставку, а на його місці – ліберал.
“В мене склалося переконання, що й заява моя про вступ до Митрополії залишається не діючою і Ви на неї нігде не будете посилатись. З Європи доходять в листах чутки, що єпископат УАПЦ роз’їжджається в таких напрямках: арх[ієпископ] Ігор до Аргентини, Ніканор, Геннадій, Володимир –до Америки (ЗДА), Платон – до Канади, м[итрополит] Полікарп –Німеччина. Це тільки чутки. Мене повідомляли з Канберри, що м[итрополит] Полікарп підняв клопотання перед урядом…”
 
№ 32
1950, лютого 6. – Лист митрополита Іларіона до єпископа Сильвестра.
Ви просили мене прийняти у свою юрисдикцію. Я не можу скликати Собору…, але доручаю Вам там формувати приходи моєї юрисдикції.
 
№ 33
1950, березня 16. – Сідней.
Вчора я переїхав до Сіднею, а перед тим був у шпиталі. Скарга на тяжкі умови життя на чужині.
 
№ 34
1950, квітня 26.
Мова йде про однодумців митрополита Полікарпа.
Подаю план своєї праці про Берестейську унію.
 
№ 35
1950, травня 17. – Сідней
Висловлення співчуття митрополиту Іларіону у зв’язку з несправедливою критикою на його адресу, у чому особливо старається Власовський. Згадки про міжвоєнне церковне життя на Волині.
 
№ 36
1950, липня 17. – Сідней.
“Одержав “Історію української літературної мови”, oстовпів від здивування! В еміграційних обставинах виконати таку складну річ з такою силою наукової літератури, це просто чудо, а не праця звичайної науково озброєної людини. Особливо захопило мене широке й правдиве освітлення радянських часів з використанням усієї літератури. Користатимуть це й ті, що роблять Іларіона “москвофілом”, а разом і мене, що поминаю його на Богослужбах. 17. V. 1950. Сидней, Австралія. Єпископ Сильвестр (Гаєвський).”
(“Слово Істини” (Вінніпег).–1950.–Липень. – Ч. 9(33).–С. 24–25.).
 
№ 37
Не раніше січня 1950, ймовірно початок 1951.
“Ваше Високопреосвяшенство!
Дивний трохи спосіб кореспондування з Вами, бо він, як бачите, найдешевший. На дорожчий спосіб поштових зносин у нас не вистачить коштів. Дочка моя, як вдова з 12-літнім сином, заробляє тільки на бідне прохарчування. Я, як 75-літній депендент, взяти якусь роботу хоч би підмітайла не в стані. Митро[ополит] Полікарп, як бачите, заповзявся доконати мене цілком. До “завішення” він доточив ще “стан відпочинку”, яким в Тренчині (Словаччина 1944 р.) наділив був київського ієрарха за “цинізм”, позбавивши перед тим єпархії. Мене нема чого позбавляти, то він приточив до наукових заслуг, які він завжди з погордою, разом з єп[ископом] Мстиславом, називав “плагіяторством”. Така груба й нелюдяна екзекуція наді мною, старим і хворим, вибиває мене з колії й позбавляє можливості хоч крихітку працювати науково. Хоч і оголосив я у пресі, що опрацьовую тему “Берестейська унія в безтенденційному вивченні”, – але місяцями не заглядаю до неї. А все то мені відгикування за “безсмертя майських жуків”, “пришите мені разом з Вами”. “ Нехай же нас Бог рятує, як наш батько не статкує”!
+ Єпископ Сильвестр (проф. С. Гаєвський)”.
(Автограф.).
 
№ 38
1951, травня 19. – Сідней.
Детальна розповідь про діяльність у церкві єпископа Сильвестра. Додається кілька машинописних документів, в т. ч. лист “з дороги” єпископа Сильвестра від 14. У. 1949 р. до Собору єпископів УАПЦ в Європі з поясненнями причин, чому він виїхав саме до Австралії, а не до Аргентини чи Бразилії; грамота митрополита Полікарпа Сильвестру від 12. ІІ. 1945 р.
 
№№ 39 – 49
1951 р.
Опис подій православного церковного життя в Австралії, мова йде і про наукову працю єпископа Сильвестра над “Словом о полку Ігореві”.
 
№ 50
1953, січня 7.
Мова йде про проф. В.Дубровського, також В. Доленка.
 
№ 51
1953, лютого 26. – Сідней
“Чи слідкуєте Ви за б[увшим] єпископом Григорієм (Огійчуком)?…коло нього зробився женевський Євген Бачинський (начитаний сектант), а опікується політична партія “Союзу земель Соб[орної] України”(Харк[івська] гр[упа]. Беруться відновляти жонату ієрархію 1921 р. Не достає одного єпископа. Поставлено ставку на мене…”
 
№ 52
1953, березня 29.
Мова йде про Євгена Бачинського.
 
№ 53
не раніше листопада 1953 р.
1 квітня 1953 р. приїхав молодий єпископ Іоан до Австралії, але за сім місяців помер.
 
№ 54
1954, травня 12.
“12. V. [19]54.
АРХІПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ
До Парафії при церкві Свт. Афанасія Лубенського* в Гранвілі (Сідней)
Храмове святкування 15. V. [19]54 р. набирає особливого значення, бо в цей 1954 р. минає 300 літ, як 1654 р. Царгородський Патріярх Aфанасій упокоївся в Українській землі й весняні травневі дні стали “Святом Лубенщини” й всієї Полтавщини під назвою “Aфанасія Сидячого” (спосіб патріяршого поховання).
Сотки літ проходили, а святкування набувало міцного національного характеру великої урочистості. Сотки людей оздоровлялися від мощей Святителя і від того дуба, під яким вперше відпочивав знеможений далекою дорогою на північ Патріярх Матірної Церкви в Царгороді.
Минає 300 літ, відзначуваних як згадка Переяславської кривди нашому народові північним віроломним сусідом. А Мгарський небожитель, Святитель Афанасій, якого так почтиво охороняв і шанував державний зверхник ні від кого незалежної 1654 р. Держави Української Богдан Хмельницький, – перебував мовчазним свідком і в дні блюзнірських комуністичних знущань над усім дорогоцінним і милим нашому народові. Не наважилась безбожна рука комуніста знущатись над нетлінними останками Святителя, а лише потайці перенесла в “музей революції” в Харкові (Покровський монастир). Там його шанують оздоровлені Святителем в юнацтві Українські ієрархи в дні штучного смирення атеїстів. Шанували й ми Святителя в тих обставинах (носимо при собі частку мощей).
Відзначаючи 300-літню дату перебування в Українській землі святих останків Патріярха Царгородського Святителя Aфанасія, вознесімо до Господа Бога вдячні молитви за вияв Божого визначення бути Святителеві охоронцем перед богоборництвом віри батьків наших і мовчазним свідком міліонових заслань на каторгу братів наших, що одверто визнавали Бога й найвищу Правду Його.
Нехай ласка Божа молитвами святителя Aфанасія буде прихильною до нас і приверне нам добрий лад, в якому вітала вперше Лубенщина Святителя на Мгарській горі 1654 р.
Архиєпископ Мельборнський і Австралійсько-Ново-Зеляндський
СМИРЕННИЙ СИЛЬВЕСТР
*) УВАГА: Єпископ Сильвестр в Україні
катедру мав у Лубнях на Полтавщині. При
Лубнях Мгарський манастир, де опочив
Святитель Афанасій.
В англійській мові послання подано
Екзархові Архієпископу Феофілакту.
(Машинописний оригінал, власноручно підписаний єпископом Сильвестром.)
 
№ 55
1955, жовтня 21. –Лист Є. Катренка до єпископа Сильвестра.
 
№ 56
1955, березня 21 – Седдон (Seddon), штат Вікторія.
Про отримання листа митрополита Іларіона від 7.03.1955 р., у котрому повідомляється про смерть проф. Леоніда Білецького. Тяжка новина для мене.
Юрій та Лідія Гаєвські.
 
№ 1
1947, вересня 9. – Ельванген. –Лист Л.Гаєвської до митрополита Іларіона.
“9 /ІХ – [19]47 p. Ellwangen (Jagst.)
Високопреосвященнійшому митрополитові Іларіонові.
Несподівано для мене принесла пошта Вашу, Владико, картку, поему “Туми” та листа. Дякую за все це. Над долею “тумів” замислилася, а над недолею України засумувала…
З приложених видань побачите, хто я й що роблю на еміграції. Зараз я читає лекції з дитячої педагогіки на інтернаціональних курсах виховательок дитячих садків УМКА, та інспектирую дитячі садки Американської зони.
З моїми книжками сталося те, що й Вашою бібліотекою: залишилася за “залізною заслоною”. Вашу адресу передала іншим, щоб вислати туди потрібні Вам книжки.
Щасливої Вам дороги!
Прошу Вашого благословення
Лідія Гаєвська (донька єпископа Сильвестра)”.
 
№ 2
1948, грудня 26. –Лист Л.Гаєвської до митрополита Іларіона.
“Дуже тяжка справа з виїздом до Німеччини…Батько старий, син малий…А є ще й тітка. Отже, дуже трудно виїхати. А виїздити треба.
Може Ви найшли б спосіб, щоб допомогти нам вирватися звідси?…”
“Батько мій старий, немає ніяких претензій, потребує тільки спокою. Я ж можу бути корисною для своїх людей. Можу організувати і проводити дитячий садок, школу. Можу вчити співу (українські пісні), народних танців, можу викладати на різних курсах педагогіку, методику виховання дітей. Тітка моя першорядна кравчиня. Шиє абсолютно все, а головне –церковний одяг і народні строї…” Прошу дати мені пораду.
“Лідія Гаєвська (донька єпископа Сильвестра).
Р. S. Я кілька років зверталася до єпископа Мстислава. Але він, не люблячи мого батька, і до мене поставився автентично. Власне не знаю як, але не відповів нічого протягом року. Тому я не одважуюсь більше звертатися до нього”.
 
№ 3
1949, лютого 9. –Лист Л.Гаєвської до митрополита Іларіона.
Розповідь про труднощі з виїздом з Німеччини. “Владика Мстислав написав моєму батькові дуже різкого листа, майже нахабного. З зауваженнями, доганами і виговором. Батько відповів йому ще більш різко. Так що абсолютно очевидно, що єп[ископ] Мстислав вживе всіх своїх можливостей, щоб мій батько до Канади не попав. Він боїться “трошки” мого батька. Пробую я дістати аплікації на виїзд до США, але боюсь, що й там Мстислав наставив “запятих”. Ось мають брати до Австралії і березні місяці – писатимусь, пробуватиму. Я скрізь лізу, а мене звідусіль відкидають через старого батька…” “Але мушу виїхати тільки з сином. Бо він сам собі ще ради не дасть (11 років), а батько й тітка хоч би собі раду дали якийсь час.”
 
№ 4
1949, квітня 7. –Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Я – голова Української Православної місії в Парагваї, будемо туди їхати з таборів у Німеччині. Наводиться склад керівництва даної місії, зокрема відзначається , що головою є о. Костянтин Данилевський, а заступником – проф. д-р Юрій Гаєвський. Секретар – Олександр Ужонов. Директор оргвідділу – інженер Микола Фещенко-Чопівський, директор соціально-харитативного відділу – Фатима Омелянович-Павленко, директор малярсько-різблярського відділу Іван Омелянович-Павленко….
Члени місії:
Марта Гаєвська, проф. музики, член хору…
Микола Омелянович-Павленко – член хору
Каліста Фещенко-Чопівська – член хору
 
№ 5
1949, бл. 7 квітня. –“Пояснювальна записка до статуту Місії УАПЦ в Парагваї”, складена Ю.Гаєвським і затверджена митрополитом Іларіоном 19. 05. 1949 р. (додана до листа № 4).
“В Парагваї вже віддавна оселилося багато українців. Останніми часами українська колонія там збільшується новими поселенцями”. Примітивність місцевого життя, жменька українських інституцій робить все можливе. Є “Просвіта”.
Раніше доїздив старенький панотець з Аргентини, прибув і російський священик, але після першої його проповіді люди “йому прямо заявили, щоб він більше й не показувався”. Православних родин понад 4000, але нема жодного священика. Уніати ще якось дбають, а у нас – ні. Там нема жодної православної церкви. Тому й була сформована ця місія.
 
№ 6
1949, квітня 25. –Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Засмутила мене справа о. Костянтина Данилевського, якому заборонили служити. “Це правдиво побожна людина, гарячий патріот і прекрасний проповідник”.
 
№ 7
1949, травня 9. –Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Я беруся за написання книги “Тернистим шляхом”; ч. ІІ я написав ще перед війною, її мали видавати у Празі. Але рукопис загинув під час війни. Тепер я взявся відновити її, але тільки 2-у частину трилогії “Син людини”. Прошу допомогти мені надрукувати цю книгу.
 
№ 8
1949, травня 19. – Лист-відповідь митрополита Іларіона Ю.Гаєвському.
 
№ 9
1949, червня 27. –Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Шкода, що немає священика замість о. Костянтина, бо ніхто з панотців не сподівається їхати до “дикої країни”. За рік у Парагваї відбулося 3 державних перевороти, що теж відлякує. Прошу допомоги.
 
№ 10
1950, січня 2. – Амберг. –Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Є квота на в’їзд 300 душ до США, а парагвайська справа розбилася, там чинять перепони. А тут можна їхати до США і більшість членів парагвайської місії уже туди виїхало. Довелося їхати й мені, “хоч до цього не мав і не маю великої охоти”. Виклад думок щодо текстів “Херувимської”.
 
№ 11
1950, квітня 7. – Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Наприкінці березня 1950 р. я мав бути в Чикаго, але нас переселили в інший табір, в Вільдфелен, в Баварії. Мені запропонували посаду Welfare officiere, що я прийняв. Ситуація покращилася, чекаю на виїзд до США. Я навіть став заступником директора табору.
 
№ 12
1951, січня 1. – Торонто. – Лист Ю.Гаєвського до митрополита Іларіона.
Повідомлення про переїзд у Новий Світ, про статтю до журналу.
 
Коментар:
№ 1
“Михаїл”. Михаїл (Хороший (1885–1977), єпископ УАПЦ (з 1942 р., з листопада 1942 р. – архієпископ.) Восени 1943 р. емігрував на захід, жив у Німеччині, а з 1950 р. – в Канаді. Митрополит УПЦ в Канаді (1975–1977 рр.). (Див.: Юрій Волошин. Українська Автокефальна Православна Церква 1941–1944. – Полтава, 1999).
“Володимир”. Володимир (Малець) (1890–?), єпископ УАПЦ з 1942 р. З 1944 р. – на еміграції.
“Геннадій”. Геннадій (Шиприкевич) (1892–?), єпископ УАПЦ. Емігрував у 1944 р., жив у Німеччині, а з 1950 р. – в США. Єпископ Чиказький УПЦ в США.
“Платон”. Платон (Артем’юк) (1891–1951), єпископ УАПЦ. Емігрував на Захід у 1944 р., жив у Німеччині, а з 1950 р. – в Канаді.
“Мстислав”(Скрипник)(1898–1993), єпископ УАПЦ. У 1944 р. емігрував на захід, з 1944– до 1946 рр. – єпископ УАПЦ в Німеччині, з 1950 р. – заступник митрополита УПЦ в США. З 1969 р. очолив УАПЦ на еміграції.
“Полікарп”. Полікарп (Сікорський) (1875–1953), єпископ ПАПЦ з 1932 р., митрополит УАПЦ з 1941 р. У січні 1944 р. емігрував на Захід, жив у Німеччині, а з 1950 р. – у Франції. (Див.: о. Тимофій Міненко. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939–1945.– Вінніпег-Львів, 2000.–Т.1).
“Ніканор”. Никанор (Абрамович) (1883–1969), єпископ УАПЦ з 1942 р. У 1944 р. емігрував на захід, жив у Німеччині. З 1952 р. – митрополит УАПЦ на еміграції.
“Ігор”. Ігор (Губа) (1885–?), єпископ, потім – архієпископ УАПЦ (з 1942 р.). У 1944 р. емігрував на Захід, жив у Німеччині, потім – у США. Приєднався до “УАПЦ в екзилі перебуваючої”, яку очолював архієпископ Палладій (Видибіда-Руденко)
“Григорій”. Григорій (Огійчук або Осійчук) (1893–1985), єпископ, потім – архієпископ УАПЦ (з 1942 р.). З 1944 р. емігрував на Захід, жив у Німеччині. Після Ашафенбурзького з’їзду частини УАПЦ (1947 р.) і утворення УАПЦ (Соборноправної) очолив її. З 1950 р. жив у Чикаго (США), з 1971 р. – митрополит УАПЦ (с), але через деякий час був відсторонений від її керуванням.
“Діонісія”. Діонісій (Валединський) (1876–1945), єпископ РПЦ (1913 п.), з 1923 р. – митрополит, предстоятель ПАПЦ, сприяв відродженню УАПЦ в роки Другої світової війни.
“Палладія”. Палладій (Видибіда-Руденко) (1891–1971), єпископ ПАПЦ ( з 1940 р.), єпископ УАПЦ ( з 1942 р.). У 1944 р. емігрував на Захід, жив у Німеччині. У 1951 р. заснував у Нью-Йорку (США) Українську Автокефальну Православну Церкву і очолив її. Дана Церква у 1954 р. увійшла в юрисдикцію Константинопольського патріарха, у 1980 р. – самоліквідувалася, а більшість її духовенства і вірних перейшла до УПЦ в США.
 
№ 2
“Вячеслав”. Вячеслав (Лисицький), єпископ УАПЦ (з 1942 р.)
“Сергій”. Сергій (Охотенко), єпископ УАПЦ.
“Александр”. Олександр (Іноземцев) (1889–1948), єпископ РПЦ (з 1922), пізніше – ПАПЦ. У 1939 р. відмовився входити під юрисдикцію московського патріарха. Один з засновників УАПЦ 1942 р., митрополит УАПЦ (з 1942 р.). У 1944 р. – на еміграції, жив у Німеччині. Помер при загадкових обставинах у Мюнхені у 1948 р., ймовірно знищений НКВД.
 
№ 4
“Білецького”. Л.Т.Білецький (1882–1955) – відомий український літературознавець, віце-президент УВАН.
“Дорошенка”. Д.І. Дорошенко (1882–1951)– видатний український історик, політичний і державний діяч, міністр іноземних справ за гетьманату П.Скоропадського.
“святителя Афанасія”. Святитель Афанасій (Пателарій), Константинопольский патріарх у 1632, 1634 і 1651 рр. У 1653 р. здійснив подорож до Москви, на зворотному шляху захворів і зупинився в Мгарському монастирі у лютому 1654 р. Там же упокоївся 5.04.1654 р. і був похований. Через 8 років стверджено нетлінність його мощів й канонізація святителя. З огляду на місце його упокоєння народ називав його св. Афанасієм Сидячим, бо за грецьким звичаєм його було поховано у сидячому положенні. (Дублянський А. Українські святі. – Мюнхен, 1962. – С. 30.).
 
№ 6
“В.В. Міяковського”. Володимир Міяковський (1888–1965(?) – відомий український історик і літературознавець, один з організаторів УВАН в еміграції і керівник її Музею-архіву.
“В. Дорошенка”. Володимир Дорошенко (1879–1963) – відомий український громадсько-політичний діяч, бібліограф і літературознавець. З 1944 р. – на еміграції, з 1949 р. жив у США.
 
№ 9
“инъ тя пояшетъ и ведетъ, аможе не хочеши”. У даному випадку єпископ Сильвестр цитує Євангеліє (слова Христа, звернені ним до апостола Петра).
 
№ 10
“Єрархію 1620 р. патріярха Єрусалимського Теофана”. Йдеться про відродження вищої ієрархії православної Київської митрополії, здійсненої у 1620–1621 рр. за активної участі єрусалимського патріарха Феофана (Теофана). Перший з висвячених тоді єпископів Йов (Іван Борецький) став київським митрополитом.
“Єрархію 1921 р.”. Йдеться про створення УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським у 1921 р.
“Олексієм”. Олексій (Громадський) (1882–1943), єпископ ПАПЦ з 1922 р., наприкінці 1939 р. перейшов у підпорядкування Московської патріархії. Один з ініціаторів створення Автономної Православної Церкви у серпні 1941 р., а у грудні 1941 р. став її митрополитом.
 
№ 11
“Юрій Тищенко”. Юрій Тищенко (псевдонім – Сірий) (1880–1953), відомий український книговидавець і публіцист. Після поразки українських національно-визвольних змагань емігрував до Чехословаччини, з 1949 р. у США.
 
№17
“ЦПУЕ”. Правильніше – ЦПУЕН. Це абревіатура назви організації: Центральний Провід Української Еміграції в Німеччині.
“Палладином”. Олександр Палладін (1885 – 1966), російський біохімік, президент Академії наук УРСР у 1946–1962 рр.
“Козу дерезу”. Мається на увазі відома опера для дітей Миколи Лисенка “Коза-дереза”.
“в Парижі на процесі В. Кравченка”. Мається на увазі процес радянського дипломата-перебіжчика В. Кравченка, який звинуватив СРСР у злочинах проти людства.
“Союз українок Канади”. Українська жіноча організація, яка існує в Канаді з 1926 р.
“вицофатися”. Відступити, відійти ( польськ.)
 
№ 23
Російська Церква (Анастасiївська). Йдеться про РЗЦ (Російську Зарубіжну Церкву) та її тодішнього предстоятеля – митрополита Анастасія.
 
№ 27
“Феофілом Харківським”. Феофіл (Булдовський) (1865–1944), єпископ УАПЦ ( з 1923 р.), архієпископ (з 1927 р.). 27 липня 1942 р. приєднався до УАПЦ архієпископа Полікарпа (Сікорського), з грудня 1942 р. до березня 1943 р. виконував обов’язки адміністратора УАПЦ на Лівобережній Україні. Восени 1943 р. заарештований НКВД, помер у в’язниці.
 
№ 28
“Власовський”. Іван Власовський (1883–1969), відомий громадський і церковний діяч, історик Церкви, у 1945–1948 рр. – директор Канцелярії Священного Синоду УАПЦ, з 1948 р. – в Канаді.
 
№ 29
“Павла Зайцева”. Павло Зайцев (1885–1966), український літературознавець і громадсько-політичний діяч, член Центральної Ради. Після поразки українських національно-визвольних змагань емігрував до Польщі, з 1941 р. – до Німеччини.
 
№ 37
“він доточив ще “стан відпочинку”. Ці слова прояснює замітка “Горе от ума!” в “Словi Істини” за січень 1951 р. ч. 3 (39), редагованому митрополитом Іларіоном. Наводимо її повністю:
“Митрополит Укр. Авток. Прав. Церкви. 30 березня 1950 р. № 330. До Єпископа У.А.П. Церкви Сильвестра. Австралія. Президія Української Вільної Академії Наук листом своїм від 22 січня 1950 р. ч. 36 іменувала Вас Головою свого Представництва на Австралію і поклала на Вас дуже важливі обов’язки, які свідчать про високу цінність Вашої особи, як науковця. Щоб Ви мали можливість ті обов’язки виконувати без перешкод і вповні віддати себе науці, почисляю Вас в стан відпочинку і благословляю Вам присвятити остаток днів Ваших науковим працям. Вашого Преосвященства любячий у Христі брат Полікарп, Митрополит У.А.П. Ц.”
 
№ 50
“проф. В.Дубровського”. Василь Дубровський (1897–1966) – відомий український історик, громадський і культурний діяч. З 1943 р. – на еміграції, брав активну участь у діяльності УАПЦ на еміграції, пізніше виїхав до США.
“В. Доленка”. Володимир Доленко (1889–1961(?), відомий український громадсько-політичний і церковний діяч. З 1944 р. – на еміграції, один з ініціаторів створення у 1947 р. УАПЦ (Соборноправної).
 
№ 51
“женевський Євген Бачинський”. Євген Бачинський (1885–1978), відомий український громадсько-політичний і церковний діяч. З 1908 р. на еміграції (Франція, потім Швейцарія), активний діяч УАПЦ. У 1955 р. висвятився на священика, потім єпископа УАПЦ (Соборноправної).
 
 
Випускник КДА – протопресвітер УАПЦ Филимон Кульчинський
 
Визначний діяч УАПЦ о. Филимон Кульчинський походив з давнього волинського священичеського роду. Священиком був і його батько Юстин, по лінії служіння Господу пішов і його племінник Сергій (помер 7.05.2000 р.). о. Филимон народився в с. Любче Луцького повіту 19 лютого 1891 р. (за ст. стилем). Початкову освіту він одержав удома, а свій шлях як майбутнього священнослужителя розпочав у Духовній школі (Крем’янець) та Духовній семінарії (Житомир). Закінчивши Житомирську семінарію, він вступив до Київської Духовної Академії (КДА) – спадкоємиці славнозвісної Києво-Могилянської Академії. Тут він навчався у 1911–1915 рр., захистив кандидатську дисертацію з богослов’я. Період з 1915 до 1918 рр. і досі залишається особливо непроясненим. Але видно Филимон Кульчинський займався тоді педагогічною працею. У 1918 р. він викладав у київській гімназії Козаринського, а у 1919–1921 рр. – у Державній Жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському, де тоді тривалий час знаходився уряд УНР й існував український Державний Університет, очолюваний видатним українським вченим – проф. Іваном Огієнко (у майбутньому – митрополитом Іларіоном). Филимон Кульчинський всіляко підтримував УНР, брав певну участь в національно-визвольних змаганнях українського народу. Роки цих змагань, роки тяжкої боротьби проти російської агресії не сприяли реалізації життєвих планів молодого богослова. Внаслідок поразки УНР він змушений був покинути Кам’янець-Подільський, рятуючи своє життя на рідній Волині, котра опинилася під польським пануванням. тут він зазнавав дискримінації з боку польської влади.
З 1921 по 1926 рр. він вчителював у школах Володимира-Волинського та Рівного, а з 1927 по 1939 рр. – був професором Православної духовної семінарії у Крем’янці (викладав українську та церковнослов’янську мови, історію УПЦ і гомілетику). На цей же період припадає його одруження з Вірою Дмитраченко (1908–1963), народження сина Володимира (1930 р. н.). Син Володимир став пізніше професором англійської мови, викладав у колегії св. Катерини в Канаді. Нині живе у Бразилії, підтримує контакти з материковою Україною.
Міжвоєнний період характеризується активною участю Ф.Кульчинського, визнаного педагога, в українському національному та церковному русі. Характерно, що вся родина Кульчинських завжди належала до числа національно свідомих, патріотичних українських родин, яка дала цілий ряд активних діячів ОУН. Його брат Євген діяв як член ОУН в Дермані, про нього згадував письменник Улас Самчук у своєму мемуарному творі “На білому коні”. Сестра Валентина була членкинею ОУН і кур’єром Тараса Бульби-Боровця (про неї він тепло згадував у своїх спогадах). Брат Микола, теж член ОУН і боєць УПА, поліг смертю героя у нерівному бою з нквдистами 17 лютого 1944 р. Сестра Ірина, членкиня ОУН, була розстріляна нквдистами у червні 1941 р. (їй не було тоді і 20 років!). Брат Леонід, член ОУН, був розстріляний нквдистами у харківській в’язниці у червні 1941 р. Брати Володимир та Юрій, бійці УПА, були ув’язнені радвладою відповідно на 15 та 10 років.
Важко перебільшити роль Филимона Кульчинського як вихователя національно свідомої української молоді. Досить сказати, що серед учнів Кульчинського був Олег Штуль-Жданович – видатний діяч ОУН, прихильник Андрія Мельника, по смерті якого очолив ОУН (М). Сам Олег Штуль називав о. Филимона своїм “духовним батьком”. Як відзначали сучасники, (1) Ф.Кульчинський виховав тоді цілу плеяду молоді, яка пізніше увійшла до проводу українського національного та церковного життя. У червні 1927 р. він брав участь у Луцькому церковному з’їзді, скликаному православними українцями задля розмосковлення Церкви, збереження її і від полонізації. Голова з’їзду, відомий церковний історик Іван Власовський, знайомий з Ф.Кульчинським ще із студентської лави (він теж скінчив КДА), згадував, що Кульчинського вже тоді намітили в кандидати у єпископи. (2). Хоча дана хіротонія сталась набагато пізніше, але цей факт красномовно свідчить про значну роль Ф. Кульчинського в православному церковному житті Західної України. Приязні зв’язки з І.Власовським Кульчинський зберігав і надалі, брав участь у редагованому останнім журналі “Церква і Нарід” (Крем’янець, 1935–1938 рр., потім – Канада, 1949–1951 рр.).
Вибух Другої світової війни, яка почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, удар в тил Польської держави радянських військ і загарбання ними Західної України змушують Филимона Кульчинського тікати з родиною від “визволителів”, здогадуючись про сумну долю, яка б неминуче чекала його та його родину. Ситуація склалась так, що родина Кульчинських мусила затриматись у Німеччині, а її голова працював там як фізичний робітник (3). Восени 1941 р. при сприянні Українського Допомогового Комітету у Кракові Ф.Кульчинський повертається на Волинь, працює як викладач української мови в Рівному, будучи також і (нелегально) культурно-освітнім референтом ОУН. За українську патріотичну діяльність його як українського націоналіста гітлерівці кинули до в’язниці у с. Колоденці, але йому чудом вдалося видостатися з неї, а потім він разом з Неофітом Кибалюком та іншими українськими патріотами займався розбудовою УАПЦ на Волині. Пізніше він повернувся до своєї родини в Німеччини. Там він пережив тяжкі воєнні випробування, а потім скуштував лихої долі вигнанця. У таборах біженців та “ДіПі” Ф. Кульчинський веде активне громадське життя, викладає у таборових гімназіях в таких містах як Ансбах, Ерлянген, Оберцен (Баварія), пізніше (з червня 1948 р.) став шкільним інспектором таборових гімназій та інших українських шкіл у Німеччині по лінії ЦПУЕН (Центральне представництво української еміграції в Німеччині), при цьому все більше займається церковними справами. Так, він брав активну участь у підготовчій комісії до церковного з’їзду УАПЦ в Регенсбурзі (1947 р.), а на самому з’їзді зробив доповідь “Духовна освіта”. Він остаточно обирає духовну стезю і 18.04.1948 р. у Аугсбурзі був рукоположений у диякони митрополитом Полікарпом (Сікорським), а через 10 днів (25.04.1948 р.) – у священики. Хіротонію здійснив у м. Цуфенгаузен митрополит Платон.
Зруйнована і голодна повоєнна Європа, особливо Німеччина, ніскільки не приваблювали українських втікачів, бо там тоді неймовірно тяжко було вижити. Переважна більшість з них прагнула за будь-яку ціну виїхати до США чи Канади. Не був винятком і о. Филимон, тим більше, що у Бразилії з кінця ХІХ ст. проживали його родичі: у північній частині штату Парана жила його племінниця Єлизавета Кульчинська одружена з Антоном Острянським, та їхні двоє дітей (Галина і Євген). До речі, А.Острянський заснував тоді біля м. Апукарани українську колонію “Нова Україна”. Знайшовши своїх родичів у Бразилії, він вирішив виїхати туди на парафію, тим більше, що там відчувався гострий брак священиків. В розпал приготувань до виїзду він дістав запрошення від єпископа Мстислава, який був тоді предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді (нині – Українська Православна Церква у Канаді), переїхати до Канади для викладання на теологічному відділі Колегії св. Андрія у Вінніпезі. стає професором педагогічного відділу у колегії св. Андрія, о. Филимон прийняв цю пропозицію і 1 грудня 1948 р. прибув з родиною до Вінніпегу, де став професором педагогічного відділу у колегії св. Андрія. Батьки ж його дружини і її рідний брат Олександр Дмитраченко зі своєю дружиною Ніною та дітьми Олександром і Світланою виїхали до Бразилії.
1948/1949 навчальний рік пройшов спокійно. о. Филимон викладав богословські дисципліни, також українську мову, був духівником у Колегії. Але на наступний навчальний рік йому “чомусь” не знайшлось потрібного навантаження (лишились тільки години викладання української мови і то випадково, бо проф. Дмитро Дорошенко тоді хворів) і консисторія призначила о. Филимона парохом Підвінніпезького округу, хоча той був не в стані утримувати священика. Влітку 1951 р. Консисторія перевела о. Филимона до Смокі-Лейк у північно-західній Канаді настоятелем місцевого храму. Це переведення (17.08.1951 р.) до холодного краю було тяжким з огляду хоча б на стан здоров’я його дружини (ревматизм). Він став добиватись свого переводу до східної Канади, одночасно відновлюючи клопотання про переїзд до Бразилії. Перший варіант був безнадійним. А на початку липня 1951 р. о. Филимон одержав запрошення до Бразилії, його майбутні парафіяни з Куритиби навіть купили йому й родині квиток на рейс Монреаль – Ріо-де-Жанейро. Саме в цей час єпископ Мстислав виїхав до США, а його замінив митрополит Іларіон (Огієнко), котрий одразу ж звернувся до о. Филимона з вельми привабливими пропозиціями. о. Филимон мусив з жалем відхилити дану пропозицію, не бажаючи розчаровувати українців з Бразилії, котрі стільки зусиль витратили задля його переїзду.
У вересні 1951 р. він переїхав до Бразилії, де вже знаходилася його дальша родина. Він оселився у Куритибі – столиці штату Парана, яка і тоді і нині є найпотужнішим осередком українців у Бразилії; став настоятелем Свято-Дмитріївського храму УАПЦ. Тут завдяки його зусиллям розгорнулась активна організація українського життя: виникли братство, сестринство, хор, недільна школа, з 1953 р. став редактором журналу “Українська Православна Нива”(4), розгорнув будівництво двох нових храмів – Свято-Дмитріївського і Свято-Михайлівського. У січні 1952 р. митрополит Полікарп нагородив його митрою і призначив адміністратором УАПЦ у Бразилії. У вересні того ж року цей же митрополит своїм декретом вчинив його протопресвітером. Нові і складні обов’язки о. Филимон виконував з честю. Він тепер багато подорожував по Бразилії, долаючи сотні й тисячі кілометрів, розбудовував українське церковне і національно-культурне життя, здобув дуже високий авторитет серед українців Бразилії. Подружжя Кульчинських вдочерило дівчинку з бідної багатодітної української сім’ї – Лідію Дейнеку і та полюбила їх як своїх рідних батьків. Але плідну роботу о. Филимона у Південній Америці перервало подвійне горе: у квітні 1963 р., в один день, померли його дружина Віра і племінниця Єлизавета…
Невдовзі після цього йому було запропоновано переїхати до США і він сприйняв дану пропозицію. У липні 1963 р. його проводжала в аеропорту вся українська Куритиба. о.Филимон оселився в Трентоні (столиця штату Нью-Джерсі), де жила частина його бразильських парафіян, і став настоятелем Свято-Юрьївського храму. Тут він розгорнув не менш активну діяльність, водночас більше уваги приділяє науково-педагогічній роботі: пише статті, видав підручник з гомілетики, написав для недільних українських шкіл книгу з історії Української Православної Церкви. Він був головою Головної Шкільної Ради УПЦ в США, член редколегії “Нашої Школи”, член Науково-Богословського Інституту та ін. Навіть перебуваючи у відпустці, яку він проводив в українській оселі “Верховина” в горах штату Нью-Джерсі, він відправляв богослужіння у місцевій каплиці, організував хор, розпочав будівництво свв. Петра й Павла. Тільки після 80 років життя він через погіршення стану здоров’я мусив пригальмувати високий темп свого життя, але до останньої хвилини життя, навіть тоді, коли був уже не в стані писати, працював над останніми розділами “Історії Української Православної Церкви” і таки завершив її. Він диктував її розділи о. Миколі Галеті, якому передав парафію в Трентоні.
Отець Филимон Кульчинський помер 5 листопада 1972 р. Панахида відбулась у церкві св. Юрія в Трентоні. В ній брали участь голова Консисторії УПЦ в США протопресвітер А. Селинин, декан Філадельфійської округи протопресвітер С. Біляк, митрат О.Мицик та ін. Прощальне слово виголосив учень покійного о. Семен Гаюк (5). Згідно з заповітом о. Филимона його було поховано у Бразилії поруч з могилою дружини.
 
Примітки:
1) Лист О. Штуля-Ждановича до о. Филимона Кульчинського від 29.04.1966 р.; Лист Павла Вітрика до о. Филимона Кульчинського від 2.05.1966 р. Див.: Ю.Мицик. Незнаний лист О. Штуля (Ждановича) до свого вчителя // газ. «Українське слово».–29.05.–4.06.2003 р. – № 22 (3177). – С. 14; Мицик Ю. За віру православну! – К., 2004.–С.153–155. Користуючись нагодою, висловлюємо глибоку подяку племінниці о. Филимона – Валентині Сергіївні Шовкун (Кульчинській) за надані документи сімейного архіву.
2) Лист І.Власовського до о. Филимона Кульчинського від 3.05.1966 р.
3) Досить грунтовний нарис життєвого шляху о. Филимона подано у присвячених йому некрологах: Л[ідія] Д[ейнека-Гуерта]. Пам’яті о. протопр. Ф. Кульчинського //газ. “Свобода” від 27.12.1973 р.; Л[ідія] Д[ейнека-Гуерта]. о. протопр. Ф. Кульчинський.//Українське православне слово.-Листопад-грудень 1973 р.–С. 27–28; о. Микола Галета. На вічну пам’ять //Українське православне слово. – Січень 1973.– Ч. 1.– С. 22–23.
4) Автобіографія (рукопис) о. Филимона Кульчинського, написана 3 червня 1962 р. в Куритибі.
5) Гаюк С. Слово перед отпіванням св. п. протопресвітера Філімона Кульчинського…//Українське православне слово. – Січень 1973. – С. 21–22.
 
* * *
Додатки:
1951 р. – Лист о. Филимона Кульчинського до митрополита Іларіона.
“Ваше Високопреосвященство,
дорогий Владико!
Вашим листом глибоко зворушений я. Щиро, щиро дякую.
Я свідомий того, що мій виїзд із Канади по створенні ієрархії й очолені Вами У[країнської] Г[реко] Пр[авославної] Ц[еркви] є несвоєчасний. Але, на жаль, цей виїзд уже невідкличний і навіть відложити його нема можливости.
Дозволю собі забрати Вам кілька хвилин часу й коротко оповісти, як то прийшло до мойого рішення виїхати до Бразілії й як ця справа з моїм і моєї рицини виїздом сьогодні представляється.
По закінченні війни в скорому часі мені в Німеччині вдалось нав’язати кореспонденцію з моїми кревними в Бразілії й відразу там почали клопотатись про спровадження туди мене з родиною. В 1948 р. я мав майже все оформлене, прийняв священство, бо чекала мене в Бразілії пастирсько-містка праця. В половині 1948 р. одержав я пропозицію від Владики Мстислава переїхати до Канади для праці на Теолог[ічному] відділу при Колегії у Вінніпегу. Спокусився на це останнє, бо ж педагогічна праця – така мені люба, така близька. 1. ХІІ. 48 р. я приїхав до Вінніпегу, батьки й брат моєї добродійки поїхали до Бразілії. В 1948–49 шк[ільному] році я був духовником у Колегії, викладав теологічні предмети на Теолог[ічному] відділі й вчив української мови на вечірніх годинах студентів, що перебували в Колегії.
У серпні 1949 р. Консисторія без виповідження мені праці в Колегії призначила мене на пароха Підвінніпезької округи, а що ця остання не в стані утримувати пароха, то Консисторія дозволила мені мати 10 год[ин] тижнево в колегії, але позбавила мене права викладати теологічні предмети, й я викладав українську мову замісць проф. Д.Дорошенка, що тоді був хорий. Отже я попав у неласку консисторії. А в той час з Бразілії я все одержував лист – щоб я переїздив туди. Я дав свою згоду, й там почали вживати всіх заходів, щоб спровадити мене туди – як священика.
Літом м[инулого] р[оку] – без жадного порозуміння зі мною, хоч я був у Вінніпегу, Консисторія перенесла мене в адміністративнім порядку до Смокі-Лейку. Я ще був перед тим просив про перенесення мене на схід з огляду на стан здоров’я добродійки, що її ревматизм такий вражливий на гостру канадську зиму. Інформував я о. Савчука й о. Грицину про можливість виїзду до Бразилії.
У вересні м[инулого] р[оку] я переїхав до Смокі-Дейку, півн[ічно]-зах[ідна] Канада. На цю парафію не можу нарікати. Але клімат тут ще дошкульніший, як у Манітобі. Десь у лютому я був звернувся до о. Грицини – чи можу я сподіватись перенестися на схід. О. Грицина відповів, що переміщень на сході не передбачається – й тому надії майже жадної.
На початку липня б[іжучого] р[оку] одержав повідомлення з Бразілії, що Міністерство в Ріо-де-Жанейро дало дозвіл мені на в’їзд до Бразілії. Тепер уже чекаємо на візу, що її маємо одержати в бразілійському консуляті в Монтреалі. Кревні наші й мої майбутні парафіяни в Ландріні й Куритибі (Парана) купили білети на літак із Монтреалю.
Як бачите, Ваше Високопреосвященство, вже неможливо занехати від’їзд до Бразілії: там стільки клопотались про дозвіл і видали значну суму на білети. Сподіваюсь, що за 2–3 тижні зможемо вирушити в далеку дорогу, хіба що виринуть якісь перешкоди з одержанням віз у консуляті.
Не творю собі ілюзій щодо майбутнього в Бразілії – поки ще є сили працюватиму на пастирсько-місійній ниві – в Рідній Церкві, перестануть служити мені сили, маю запевнення кревниче, що я й добродійка знайдемо в них захист – куток. Син, що кінчив 12 клясу в Колегії, – пробиватиме собі дорогу.
Безмежно радію, що дочекавсь у Канаді створення єпархії в нашій Церкві й очолення її Вами. Вірю – під Вашим мудрим керівництвом канадійська Церква всі труднощі переможе й як “крін” буде процвітати.
Щасти Вам, Боже!
По одержанні візи я повідомлю Консисторію й проситиму Вашого благословення на виїзд.
Я й родина моя просимо Ваших Владичних молитов і благословення.
Ваш богомолець – прот[оієрей] Ф. Кульчинський.”
(Архів Консисторії УПЦ в Канаді (Вінніпег). Ф. “Архів митрополита Іларіона”. –Оригінал-машинопис, особисто підписаний автором. Цей документ було знайдено нами у жовтні 1999 р.)