Згідно визначення православної еклезіології, Церква Христова – Божественна інституція, в якій звершується спасіння і обоження людини [32, с. 188]. Вона є справою Боговтілення Христового, (засвоєння Богом людської природи і засвоєння цією природою Божественного життя, тобто його обоження). Як Боголюдська єдність, Церква, належить до Божественного світу, вона є в Бозі. Саме тому, вона існує і в світі, в людській історії [19, с. 238]. Одною із властивостей Церкви, згідно Нікео-Царгородського Символу віри, являється соборність (кафоличність). Кафоличність Церкви проявляється не лише в тому, що вона не обмежена простором і охоплює увесь світ, але і в тому, що кожна її жива частинка (Помісна Церква), містично тотожна усій Церкві [32, с. 188]. Помісною Церквою являється спільнота віруючих, які мають єдність Євхаристичної чаші, принципів духовного життя і канонічного влаштування. Ця спільнота вірних, очолена єпископом, який знаходиться в спілкуванні із іншими єпископами, – є Церквою і в ній немає неповноти. Самодостатньою являється кожна Помісна Церква, яка очолюється сонмом єпископів і не має потреби звертатися за допомогою до інших Церков для підтримки апостольського наступництва [32, с. 188].
Як відомо, кожна Помісна Церква охоплює певну територію і обмежується, в більшості випадків, кордонами тої чи іншої держави. Церква і держава ( а остання теж є боговстановленою інституцією) мають свої окремі сфери діяльності і в принципі не залежать одне від одного. Держава, яка усвідомлює межі своєї компетенції, не претендує на те, щоб втручатися у справи віровчення, літургійного і духовно-морального життя Церкви. Проте, в історії існує безліч прикладів, коли держава позбавляла Церкву духовної свободи, заважала їй в повній мірі виконувати свої обов’язки, а інколи робила Церкву інструментом державної (часто імперської) політики. Яскравою, в цьому відношенні, була синодальна доба в житті Російської Церкви, а особливо кінець XIX століття. Цей період характеризувався тим, що Церква була під повним контролем держави. На чолі РПЦ, зокрема Святішого Синоду, стояла світська особа, – обер-прокурор, або ж міністр Відомства Православного сповідання.
Історія знає також випадки, коли і сама Церква проникалася світськими настроями і намагалася задовольняти матеріальні інтереси ієрархії, чи політично-стратегічні зацікавлення держави. Проникнення у Церкву цієї “пихи мирської влади”, від якої застерігають церковні канони (8 прав. III Всел. Собору), призводило до суперечок між Церквами, що спокушували вірних і принижували авторитет Церкви. В основному ці суперечки стосувалися питання автокефалії тої чи іншої Церкви [29, с. 8]. Такі протистояння, як ми бачимо, не припинилися і до сьогодні.
Український народ, у боротьбі за свою церковно-національну незалежність, зустрів шалений опір зі сторони РПЦ, котра увібрала в себе державні імперські прагнення минулих століть. Сьогодні геополітичні інтереси Російської Церкви не є такими широкими, як наприклад наприкінці XIX-го століття, але Україна займає в них перше місце.
Спротив РПЦ утворенню Помісної Української Православної Церкви має набагато глибшу сутність ніж суто матеріальні та адміністративні зацікавлення. Відродження Української Православної Церкви руйнує ідеологічне підґрунтя відомої теорії “Москва – ІІІ Рим”, котра животіє і досі, спростовує штучно створену історію Російської Церкви та слов’янську самоідентифікацію росіян.
Найбільший спротив Російської Церкви, на шляху до свого визнання, зустріла Українська Православна Церква Київського Патріархату. Вона є прямою спадкоємицею Церкви часів святого князя Володимира і складає найбільшу загрозу імперській політиці Москви в Україні [30, с.487]. Різноманітні чорносотенні організації (“Русский блок”, “Союз православных граждан Украины” і ін.) разом із філією РПЦ в Україні (яку вони відкрито визнають “самою мощною структурою русскіх на Украінє”) [27, с. 2] намагаються різними методами (брутальною антиукраїнською пропагандою, псевдонауковими працями, різними церковно-політичними акціями) принизити український народ, його мову та культуру, його історію і боротьбу за церковно-національну незалежність.
Перед усім необхідно зазначити, що право на існування Помісних Автокефальних Церков має тверду основу, як в Святому Письмі, так і в канонах Церкви (наприклад: 34 Апост. правило, 8 прав. III Всел. Собору) [13, с. 64, 65]. Проте, процес утворення майже всіх Помісних Церков проходив хворобливо і, як правило, проти волі тих чи інших Патріархатів і Соборів єпископів. Справа у тому, що в церковних канонах немає правила, яке б регулювало спосіб утворення незалежних Церков. Адже в основі утворення нових Помісних Православних Церков лежать не церковні принципи, а громадянські адміністративні поділи та виникнення незалежних держав [32, с. 213, 215].
Події нашого сьогодення мають безліч аналогічних ситуацій в історії багатьох Автокефальних Церков, особливо – братніх нам балканських народів. Намагання Константинопольської Церкви втримати під своєю юрисдикцією Церкви балканських народів, які визволилися з-під османського ярма і утворили свої держави, було головною причиною автокефальних суперечок з Елладською, Румунською, Сербською, Болгарською, Македонською Церквами у XIX і першій половині XX століття [29, с. 8].
Особливо примітною, в цьому відношенні, є історія Болгарської Православної Церкви і взаємовідносини її з Російською Церквою під час боротьби за здобуття своєї автокефалії.
В другій половині XIX століття Російська Церква активно підтримувала рух болгарського народу за свою церковно-національну незалежність від Константинопольського Патріархату. Як церковні так і світські діячі Російської імперії різко критикували церковну політику Константинополя на Балканах і висловлювали співчуття своїм одновірцям [18, с. 343; Спр. 283, арк. 61-63]. Слід підкреслити, що після того як Болгарська Церква була визнаною (1945) і піднесеною до статусу Патріархату в 1953 році, Російська Церква погоджувалася з відновленням її колишнього незалежного устрою, “в якому найкраще могла розкритися благодатна повнота болгарського християнського життя” та визнавала “болгарське церковно-національне відродження” справедливим і виправданим [33, с. 70]. Однак, цілком виправдану, історично і канонічно, боротьбу українського народу за свою церковно-національну свободу, сьогодні Російська Церква називає “неканонічною” і “неблагодатною”. Виникає потреба вияснити справжні причини спротиву Московського Патріархату церковно-національному відродженню українського народу і провести історичну паралель між подіями нашого сьогодення та історією боротьби братнього нам болгарського народу за свою церковну і національну свободу.
В кінці XIV століття, після падіння Другого Болгарського Царства і знищення Тирновського Патріархату, в результаті турецького завоювання, Болгарська Церква була підпорядкована Константинопольському Патріархату. Йому, окрім духовної влади, була передана і громадянська влада над православним населенням Османської імперії. Патріархія була посередницею між православними підданими султана і його урядом. Турецьке панування було тяжким випробуванням для релігійного, культурного та економічного життя балканських народів, в тому числі і болгар. У церковному і культурному житті Болгарії в цей час різко посилювався грецький вплив [28, с. 254].
На прикладі Болгарії, можна побачити політику Царгородської Патріархії, щодо національно-культурного життя слов’янських народів. В усіх великих містах цієї країни на єпископських кафедрах перебували греки. Болгари лише у виключних випадках могли домогтися архієрейства (і то лише еллінізовані болгари). На початку XIX століття в болгарських містах вже не було жодного храму, де на богослужінні звучала б рідна мова. Лише в сільській місцевості та деяких монастирях залишилася болгарська мова[18, с. 342]. Грецьке духовенство дуже зверхньо ставилося до місцевого населення і піклувалося більше про задоволення власних матеріальних потреб, аніж духовних потреб своєї пастви. Цьому сприяла і введена турецькою владою система продажу єпископських кафедр. Внаслідок чого, єпархії діставалися багатим фанаріотам, котрі прагнули повернути собі втрачені суми і збирали з новопридбаної пастви всілякі податки[18, с. 343].
Національне і церковне відродження болгар почалося в кінці XVIII століття із просвітницького руху серед населення, під проводом національного духовенства. Речником всенародних прагнень став преподобний Паїсій Хілендарський (1720-?). В 1762 році він написав “Історію слов’яно-болгарську про народи, і царі, і святих болгарських, і про всі діяння болгарські”. З появою цієї книги почалося національне відродження болгарського народу. Вона будила національну свідомість співвітчизників і закликала до боротьби за своє культурно-національне відродження, за церковну незалежність, за звільнення від османського ярма [11, с. 754]. Продовжувачем зусиль Паїсія Хілендарського був єпископ Врачанський Софроній (1739-1813) (обидва були канонізовані Болгарською Православною Церквою у 1964 році), серед літературних праць котрого були знамениті “Недільні повчання і Катехизис” та “Кіріакодроміон, або Недільник”. Остання праця являє собою збірку повчань на всі недільні та святкові дні і є першою надрукованою на новоболгарській мові книгою. Ці і інші праці виражали страждання болгарського народу і будили його національну свідомість [25, с. 42].
Тяжкі умови громадянського і духовного життя християн Османської імперії дали можливість Російській імперії в першій половині XVIII століття взяти на себе виключну роль захисниці християн Туреччини [8, арк. 4]. У цьому ж таки столітті, в оформленні пріоритетів зовнішньої політики Росії, почало фігурувати так зване "східне питання". Воно виражалося у прагненні заволодіти Близьким Сходом під приводом визволення Константинополя і Східних Патріархатів з-під влади Османської імперії. Слід зауважити, що Месіанські ідеї, пов`язані з падінням Константинополя, ще з кінця XV століття почали проникати в Московське царство. Найсуттєвіше своє вираження ці ідеї знайшли в теорії монаха Єлеазарівського монастиря Філофея: Москва – третій Рим, "а четвертому не бувати". Це означало, що Московське царство, як остання православна держава, є законним спадкоємцем Першого і Другого Риму, а московський цар – єдиний охоронець Православ`я [10, с. 64].
Теорія "візантійської спадщини" протягом століть формувалася у свідомості російського суспільства та істотно вплинула на закріплення внутрішніх церковно-державних стосунків і на геополітику Московського царства, а згодом і петербурзької Росії [12, с. 14]. Із середини XIX століття, на ідеологічне обґрунтування геополітичних прагнень Російської імперії, почала впливати і її штучно створена слов`янська самоідентифікація, яка спрямувала зовнішню політику імперії в рух панславізму. Ця ідеологія витікала із слов`янофільства і включала в себе ідею єдності слов`янських православних народів під проводом Росії, як єдиної на той час незалежної могутньої православної слов`янської держави.
Із посиленням, в XIX столітті, національно-визвольного руху на Балканах та демократичними змінами в Європі "східне питання" стало епіцентром протиріч європейських держав. Однак, якщо для великих держав Європи ця проблема була важливою суто із стратегічних принципів геополітики, то для Росії вона була важливою з містично-релігійного боку, – як “виконання її історичного завдання на Сході" [2, арк. 1]. Адже ідея месіанського покликання Росії – зберегти для всього світу багатство істинної віри і пролити світло цієї віри на людство – широко інспірувалася серед тодішнього російського суспільства. Один із "офіційних" авторів кінця XIX століття наводить думку римо-католицького священика, котрий, дослідивши всі сторони життя Російської імперії, прийшов до висновку, що "Росія є сильною не гарматами... та фортецями, основа її могутності в одному – в Православ`ї... Без сумніву, Росія покликана на відновлення в усьому світі істинних принципів християнства"[31, с. 61].
Панслов’янські настрої, що поширювалися з Росії знаходили жваву підтримку серед передових прошарків пригнічених балканських народів, які сподівалися отримати підтримку у боротьбі за свою національну незалежність [22, с. 192]. Тому, країни Балканського півострова, а особливо Болгарія, протягом всього XIX століття, займали ключове положення в геополітиці Російської імперії.
В 1856 році, під тиском європейських держав, уряд Туреччини прийняв важливий документ, під назвою Хатті-Хуммаюн. Згідно цього акту, турецький уряд зобов’язувався полегшити стан поневоленого Портою християнського населення “однаково любого султану” [1, арк. 2]. В самій Константинопольській Патріархії планувалися істотні зміни в церковному управлінні, нібито для покращення стану Православної Церкви у турецьких володіннях. В 1858 році, за ініціативою турецького уряду, в Константинополі було скликане Церковно-Народне Зібрання, яке мало прийняти ряд реформ в церковному управлінні Вселенської Патріархії. Це дало можливість представникам болгарського народу відкрито виступити проти правопорушень грецького єпископату серед слов’янського населення. Однак, шляхом виборчих маніпуляцій, грекам вдалося зменшити кількість болгарських представників на Зібранні до чотирьох осіб. Троє з них відразу ж, з протестом, залишили засідання. Вимоги єдиного депутата не дали суттєвих результатів. На його справедливі протести – проти зловживань на виборах депутатів до Церковно-Народного Зібрання, проти недопущення болгар до єпископського сану, проти неприйняття болгарської мови у школах – грецькі архієреї відповідали, що болгарського народу ніколи не було, що болгари – це ті греки, які асимілювалися з варварським населенням [21, с. 136].
На кінець 50-х років Росія стояла осторонь подій в Константинополі і на Балканах, в зв’язку із поразкою у Кримській війні (1853-1856) і втратою багатьох привілеїв у справі протекторату над християнами Османської імперії. Однак, вона не послаблювала своєї уваги до Східних Церков, а особливо до народів Балканського півострова. Через Константинопольську дипломатичну місію Росія мала можливість слідкувати за подіями на Балканах і в Стамбулі, та навіть впливати на деякі рішення Патріарха. Надзвичайно велику роль в цьому відігравав митрополит Московський Філарет (Дроздов) [1, арк. 2].
В 1857 році представники російської дипломатичної місії повідомляли про загострення греко-болгарського конфлікту. Болгари не бажали грецьких архієреїв, але їх погляди розділилися. Одна частина константинопольських болгар вимагала митрополита-адміністратора, залежного від Вселенського Патріарха, а інша партія – незалежного патріарха “рівного з іншими, як і було раніше” [4, арк. 25]. Патріархія висувала наступні контраргументи: болгари без її підтримки не встоять проти протестантської і католицької пропаганди і занепадуть остаточно (при тому, що більша частина вірних Вселенської Патріархії складалася із болгарського населення); грецька ієрархія не утискала болгар, адже вихідці з болгар були навіть Вселенськими патріархами (на той час Патріархія нараховувала дев’ять єпископів болгар, щоправда, лише два із них володіли болгарською мовою, всі ж інші були повністю еллінізовані) [4, арк. 25]. Слід зауважити, що аргументи Константинопольської Патріархії дуже схожі на теперішні аргументи РПЦ, щодо вимог українського народу надати можливість без перешкод створити Помісну Українську Православну Церкву, якщо врахувати і те, що болгари складали найбільшу частину вірних Вселенської Патріархії.
В 1867 році греко-болгарський конфлікт ще більше загострився. Константинопольський патріарх Григорій VI запропонував створити окремий округ Константинопольського Патріархату, котрий керувався б Собором болгарських єпископів, під проводом Екзарха Болгарії. Однак, болгари не погодилися на це, через надмірну залежність округи від Патріархії, та через те, що в цей округ не були включені деякі болгарські поселення. Тоді патріарх Григорій VI почав вимагати скликання Вселенського Собору і в кінці 1868 року розіслав окружні послання предстоятелям всіх Автокефальних Церков [11, с. 754].
Османський уряд, боячись повстанського руху у болгарських вілайїтах (губерніях), вирішив своєю владою припинити суперечки. В лютому 1870 року з’явився султанський фірман, яким встановлювався Болгарський екзархат. Патріарх Григорій VI не прийняв фірман і був змушений залишити кафедру. Наступний патріарх був готовий примиритися з болгарською стороною, але більша частина болгар подала султану прохання визнати Болгарський екзархат незалежним від Константинопольського престолу. Така рішучість болгар змусила турецький уряд ввести фірман в дію. 2 квітня 1871 року великий візир вручив новообраному Екзарху Болгарському митрополиту Анфиму фірман султана. 11 травня 1872 року було проголошено незалежність Болгарської Церкви [17 с. 44]. Однак, конфлікт на цьому не припинився. Патріарший Синод проголосив Екзарха Болгарського Анфима позбавленим сану, а 16 вересня 1872 році, спеціально скликаний Константинопольським Патріархом Собор, оголосив схизматиками (розкольниками) як болгарських єпископів з підпорядкованим йому духовенством, так і всіх, хто спілкується з ними і визнає їх священнодії канонічними, тобто – весь болгарський народ [16, с. 77].
Цей акт підписали тридцять два архієреї – учасники Помісного Собору і документ був розісланий предстоятелям всіх Автокефальних Церков. Російський Святійший Синод не відповів на заклик послання приєднатися до вироку Собору [11, с. 755]. Потрібно відмітити, що Єрусалимська Церква опротестувала рішення Собору, не визнав його і Антіохійський Патріархат [16, с. 77].
Екзарх Болгарський Анфим також звернувся з посланням до предстоятелів Автокефальних Церков, в якому пояснив незаконність і несправедливість накладеної Собором схизми на Болгарську Православну Церкву і запевнив у її вірності Православ’ю [11, с. 755].
Цікавою була позиція деяких видатних архієреїв Російської Церкви, щодо греко-болгарської схизми. Наприклад святитель Філарет (Дроздов), на початку греко-болгарського конфлікту, був проти радикальних кроків болгар у вирішенні своєї церковної незалежності і визнавав відлучення Синодом Константинопольської патріархії болгарських єпископів Іларіона та Авксентія цілком справедливим [9, арк. 46]. Проте, в одній із своїх рекомендацій обер-прокурору Св. Синоду, складеній у 1860 році, святитель радив “зберегти мир з Грецькою Церквою” і “не осуджувати рішуче болгар...” [3, арк. 7]. Ще у 1867 році депутати болгарської громади в Бухаресті, за рекомендацією обер-прокурора Д.Толстого, їздили в Москву на аудієнцію до митрополита Філарета, щоб отримати його пораду щодо вирішення греко-болгарського конфлікту. Він запропонував делегатам детально викласти їхнє бачення цієї справи. Святитель, на основі заяви болгар, мав звернутися до Константинопольського Патріарха з проханням примирити непорозуміння Церков. Однак, смерть святителя не дозволила здійснити цей задум [6, арк. 1]. Взагалі, як зауважує проф. О.Лотоцький, позиція російського уряду на початку греко-болгарського конфлікту була несприятлива не лише для Болгарської Церкви, але і для всієї болгарської нації. З російських урядових кіл виходив план зближення болгар із сербами, для утворення єдиної південнослов’янської нації [21, с. 137].
Ще один видатний російський ієрарх богослов та історик Церкви архієпископ Литовський і Віленський Макарій (Булгаков) рішуче виступав проти визнання Болгарської Церкви розкольницькою. В 1873 році він, за дорученням Св. Синоду, виступив з поясненням своїх поглядів. На його думку, Константинопольський Собор 1872 року не був обов’язковим для тих Церков, які не приймали в ньому участі. Його рішення було несправедливим, тому що болгари відділилися не від Православної Вселенської Церкви, а тільки від Константинопольської Патріархії [11, с. 755]. Хотілося б нагадати ці думки видатного ієрарха єпископату Російської Церкви, який сьогодні, у ставленні до Української Помісної Православної Церкви, повторяє дії Константинопольської Патріархії, по відношенню до Болгарської Православної Церкви і болгарського народу. Так само як дії Вселенської Патріархії були непослідовними (що свідчило про політичні і владолюбні мотиви цих дій), по відношенню до Болгарської Церкви; так і сьогодні, дії Московського Патріархату є непослідовними і антиканонічними, по відношенню до Української Православної Церкви Київського Патріархату. Константинопольська Патріархія вважала неканонічним фірман султана Абдул-Азіса про влаштування Болгарського Екзархату – органу автономії Болгарської Церкви, але в той же час визнавала берат султана Мустафи III про знищення у 1767 році Охридської Архієпіскопії-Патріархії і приєднання її до Болгарського церковного округу Константинопольського Патріархату. Охридська Архієпіскопія залишалася автокефальною як до падіння Візантії в 1453 році, так і після нього (до 1767 року) [16, с. 77]. Так само Московський Патріархат неканонічно відкинув постанови Помісного Собору УПЦ, скликаного митрополитом Філаретом (він мав на це повне канонічне право – за Статутом і згідно з Патріаршою грамотою) 1-3 листопада 1991 року у Києві, який одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви. В той же час Московським Патріархатом було інспіровано незаконне зібрання українських архієреїв у Харкові 27 травня 1992 року, яке розкололо українське православ’я [29, с. 7].
На початку 1870-х років Росія активізувала свої дії на Балканах. Цьому посприяли зовнішньополітичні обставини. В 1871 році була прийнята Лондонська конвенція, яка повернула Росії право на охорону своїх південних кордонів. Тому, фактично, до кінця 90-х років центральним напрямком близькосхідної політики Російської імперії була балканська проблема [20, с. 7]. Надзвичайно велику увагу в ці роки Петербург приділяв Болгарії, розглядаючи її як опорний пункт свого впливу на Балканах. Політичний гніт мусульманського уряду Порти та еллінізаторська політика Вселенської Патріархії змушували болгар, як і майже всі слов’янські народи, звертати свої погляди в сторону Росії. Адже вона була фактично єдиною православною незалежною і відносно могутньою державою в Європі [28, с. 254].
Необхідно підкреслити, що Україна, як складова частина Російської імперії, відігравала величезне значення у вирішенні геополітичних планів Петербургу, щодо балканських народів. Саме через її територію здійснювалися усі політичні, економічні, військові та суспільні зв’язки Росії із слов’янськими народами [24, с. 3].
В середині XIX століття одним із приоритетних положень, в політиці російського уряду щодо Балкан, зайняла підготовка кадрів національної інтелігенції балканських народів. В 1850 році уряд видав указ про вільний в’їзд до Росії зарубіжних слов’ян, які виявили бажання навчатися в тих чи інших закладах імперії. Із січня 1857 року Св. Синод почав виділяти щороку 11025 рублів для навчання 75 слов’ян у Київському, Одеському і Харківському учбових округах. У 1860 році Міністерство народної освіти, для навчання слов’янської молоді в Росії, почало виділяти по 5 тисяч рублів щорічно [24, с. 22]. Слов’янська молодь, яка навчалася в Україні, здобувала як світську, так і духовну освіту, але переважна більшість вступала до духовних навчальних закладів. Як зауважує О.Павлюченко, цьому послужило ряд причин: по-перше, матеріальне забезпечення вихованців синодальних навчальних закладів було набагато кращим, ніж світських; по-друге, слалася вже певна традиція в одержанні слов’янами саме духовної освіти, переважно в Києві та Одесі; по-третє, у слов’ян був особливий ореол героїчності навколо священнослужителів, адже для багатьох із них священик був не просто першим, а часто єдиним учителем, а то й керівником повсталого народу [24, с. 23]. В 50-70-ті роки XIX століття священики нерідко, особливо в Чорногорії, Боснії і Герцеговині, йшли у перших лавах борців проти іноземного гніту [26, с. 33]. Проте, основною причиною переваги вступу слов’ян до духовних навчальних закладів була панслов’янська політика Російської імперії. В Петербурзі небезпідставно розраховували на таких випускників як на провідників російської політики на Балканах [24, с. 23].
В 1856 році російське Міністерство Закордонних справ розробило проект надання освіти вихідцям із Болгарії, Сербії, Чорногорії в Росії. Місцем здобуття освіти слов’янами були призначені Київська і Херсонська (в Одесі) Духовні семінарії. В 1857-1858 роках при цих семінаріях були влаштовані пансіони для югослов’янських вихованців. Пансіон при Одеській семінарії був розрахований на 25 чоловік. Він був набагато кращим за гуртожиток російських вихованців. Приміщення були просторими і чистими; був окремий кухар, а харчування відповідало смакам закордонних студентів; працювали окремі вихователі, переважно вихідці із болгар або ж люди із досвідом перебування в Болгарії. Святійший Синод виділяв на кожного вихованця слов’янина 147 рублів в рік, у той час як на російського витрачалося 57 рублів [7, арк. 13]. До них проявляли поблажливе ставлення як в навчанні, так і в дисциплінарному відношенні. “Це викликало у студентів, – писав в 1872 році до обер-прокурора архієпископ Херсонський Димитрій (Муретов), – відчуття привілейованості, при усвідомленні того, що до них так ставляться з політичних мотивів російського уряду” [7, арк. 14]. Проте, як повідомляв чиновник особливих доручень при Міністерстві Народної освіти, в семінаріях часто виникали “ненормальні відносини... поміж вихованцями слов’янами та їхнім учбовим начальством”, а тому, в Болгарії складалася не дуже хороша думка про російські духовні школи і часто перевага віддавалася західним навчальним закладам [7, арк. 1].
Велику увагу Синод приділяв і студентам слов’янам, які здобували вищу богословську освіту в російських Духовних Академіях. Особливе місце серед них належало Київській Духовній Академії. Студенти-слов’яни Академії були в набагато кращих умовах ніж їх співвітчизники, які навчалися у світських навчальних закладах. Академісти одержували стипендії з коштів Синоду, а студенти світських навчальних закладів, крім стипендіатів комісії з освіти південних слов’ян, перебували в основному на утриманні своїх повітів, які відправляли їх на навчання. Це значно ускладнювало їхнє становище, бо при найменших політичних змінах у себе в країні вони могли втратити матеріальну підтримку, що не раз і траплялося. Синод же регулярно надсилав кошти для своїх вихованців, і вони, одержуючи постійну стипендію, мали надійні гарантії завершення освіти [24, с. 71]. Слід зауважити, що російський уряд приділяв велику увагу вихованню студентів слов’ян, з тої причини, що в міру здобуття, за допомогою Росії, своєї незалежності, Балканські держави природно прагнули звільнитися від російського впливу. Політичний вплив Росії в таких країнах поступово спадав, а інколи новоутворені держави ставали ворожими до геополітичних планів імперії [15, с. 399]. Прикладом в цьому відношенні можуть послужити та ж сама Болгарія, яка після останньої російсько-турецької війни (1877-1878) здобула свою автономію. Однак, попри власну велику вдячність російським воїнам та настирливі намагання Російського уряду викликати у болгар почуття боргу перед Росією і посилити свій вплив в країні (наприклад, побудовою патріаршого кафедрального собору в Софії на честь св. кн. Олександра Невського, чи навіть оздобою іконостаса Рильської обителі символічними зображеннями визволення болгар від турецького ярма росіянами), – втримати Болгарію в політичній залежності Російській імперії не вдалося [14, с. 48]. Тому, саме наприкінці XIX-го століття російський уряд спрямовував свої дії на підтримку Болгарської Церкви та наданню духовної освіти майбутнім духовним керівникам болгарського народу. Декотрі з них, не дивлячись на утиски турецького уряду, дійсно проявляли велику прихильність до Росії. Серед них можна назвати випускників Київської Духовної семінарії та Академії: митрополита Пловдивського Нафанаїла (1891-1906), котрий закінчив у 1847 році Одеську семінарію, а в 1851 – Київську Духовну Академію; митрополита Тирновського Климента (1884-1901), в 1865 році закінчив Одеську семінарію, а в 1869 – КДА; митрополита Велешського і Битольського Авксентія (1891-1918), закінчив у 1881 році Київську Духовну семінарію; митрополита Пловдивського Максима (1909-1938), в 1882 році закінчив КДС; митрополита Струмишського Герасима (1897-1918), закінчив у 1889 році КДС; митрополита Врачанського Климента (1914-1930) та митрополита Тирновського Филипа (1921-1935), закінчили у 1898 році КДА; Екзарха Болгарії Стефана (1945-1948), у 1904 році закінчив Київську Духовну Академію та багато ін. [23, с. 55].
Болгарська ієрархія, не визнана іншими Автокефальними Церквами, звичайно шукала підтримки російського Святішого Синоду, яку царський уряд, переслідуючи власні цілі, старався надавати. Наприклад, святе миро Болгарській Церкві давав Київський митрополит [16, с. 78].
Як уже згадувалося, Російський панславізм, до певної міри, знаходив підтримку у слов’янських народів. У поширенні свого впливу на Балканах Росія опиралася на прогресивні сили, які виступали за національну незалежність своїх країн. Тут інтереси балканських народів і Росії співпадали. Проте, як тільки території Балканського півострова звільнялися з під влади Порти, Росія втрачала підтримку передових прошарків балканських країн[20, с. 257]. Це змушувало Петербург шукати різні шляхи для того, щоб відновити свій вплив на Балканах. Характерним в цьому відношенні було поставлення, при сприянні Росії, і приєднання до Православ’я, через Болгарського Екзарха, у 1896 році сина князя Болгарії Фердинанда Кобургського принца Бориса [20, с. 281]. Ця акція викликала різку реакцію європейської преси, а Вселенський Патріарх висловився, що миропомазання було правильним, тільки “орган був незаконним” [5, арк. 1].
В стосунках між невизнаним Болгарським екзархатом і Російською Церквою мали місце і спільні богослужіння. Наприклад, під час війни 1877-1878 років, при освяченні в 1902 році російського храму-пам’ятника загиблим воїнам на Шипці, хоч вони офіційно і не схвалювалися Синодом і викликали різкі протести Константинопольської Патріархії. Пряме спілкування між Церквами почалося в 1910 році після перенесення резиденції Болгарського Екзарха із Константинополя у Софію. В 1914 році член Болгарського Священного Синоду митрополит Василій освятив російський посольський храм в Софії у співслужінні російського і болгарського духовенства [16, с. 78]. Як бачимо звинувачення у “неблагодатності” та “неканонічності” не завадили Російській Церкві спілкуватися і співслужити з невизнаним на той час єпископатом Болгарської Церкви.
Отже, історія боротьби болгарського народу за свою церковно-національну незалежність, протягом XIX століття, показує нам, що така боротьба є складною, напруженою та довготривалою. Також, ми можемо побачити справжню причину підтримки цієї боротьби Російською Церквою. Російський Синод не мав духовної свободи і був інструментом державної політики, а держава підтримувала балканські народи, не через християнську любов і жертовність, а через свої політичні і релігійно-містичні інтереси. Видатні ієрархи РПЦ XIX століття суворо критикували Константинопольський Патріархат за його імперську політику, по відношенню до слов’янських народів. Весь єпископат із співчуттям ставився “до справедливих вимог болгарського народу, стосовно автономії національної Церкви на основі болгарської мови в богослужінні і болгарського складу церковної ієрархії”, як підкреслювали представники РПЦ в час визнання і відновлення патріаршества Болгарської Православної Церкви [16, с. 77]. Сьогодні ж, сама РПЦ виступає “інквізитором” українського народу у його прагненні до своєї церковно-національної незалежності. Потрібно пам’ятати, що головним законом благодатного життя у Церкві є любов, а не політичні інтереси чи боязнь втратити свою першість у православному світі, якими керується сьогодні РПЦ. Нехай приклад єдності і твердості болгарського народу, у відстоюванні своїх історичних і канонічних прав, та його вірність святому Православ’ю, стане для нас прикладом у відстоюванні своїх законних прав, згідно Святого Писання і святих канонів Церкви.
 
Бібліографія
 
1. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр. 247. Записка о преобразованиях в Константинопольском патриархате и объяснения к ней [60-е гг. XIX ст.]. – 42 арк.
2. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр. 252. Промемория Византийской партии. 13 (25) февраля 1897 г. Константинополь. (Пер. с греч.). – 15 арк.
3. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.282. Филарет, митрополит Московский. Справка о положении Восточной Греческой Церкви и взаимоотношение ее с Россией. 1860 г. – 8арк.
4. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.283. Донесения, письма, записки, справки и статьи о Восточных делах. 16 апреля 1855 г. – 13 декабря 1860 г. – 257 арк.
5. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.2446. НелидовА.И., русский посол в Константинополе. ПобедоносцевуК.П. Письмо 26 февраля – 9 марта 1896 г. из Константинополя. О церковных делах. – 2 арк.
6. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.2584. Толстому Юрию Васильевичу. Письмо 28 ноября 1867 г. О Болгарской Церкви. – 2 арк.
7. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.3590. Докладные записки чиновника Министерства Народного Просвещения на имя обер-прокурора Синода ТолстогоД.А. по вопросу улучшения системы воспитания в России славян, обучающихся в Духовных семинариях. 15 февраля 1872 г. – 41 арк.
8. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр. 4957. История греко-болгарского церковного вопроса. Конспект [вторая половина XIX ст.]. – 33 арк.
9. ІР НБУ. Ф. XIII. Спр.4961. Записки о преобразованиях в Константинопольском Патриархате и о начале греко-болгарского дела. 2 января 1860 г. – 2октября 1863 г. – 207 арк.
10. Андреев И. “Хотим царя восточного, православного!..." // Родина. Россия и Украина: вехи истории. Российский исторический иллюстрированный журнал. – М., 1999. – №8. – С. 64-67.
11. БуевскийА. Русская Церковь и другие Церкви // СмоличИ. История Русской Церкви 1700–1917. – Т. 8 (В 2 ч.). – М.: Изд. Спасо-Преображенского монастыря, 1996. – Ч. 2 – С. 744-757.
12. Василенко-Полонська Н., проф. Теорія III Риму в Росії протягом ХVШ-ХІХ століття. – Мюнхен, 1951. – 48 с.
13. Димитрій (Рудюк), архімандрит До питання про канонічність проголошення автокефалії Української Православної Церкви // Український Богослов – К., 2003. – № 2. – С. 63-68.
14. Домитиан,архим. Живой памятник вечной признательности и неизменной любви к братьям освободителям // ЖМП. – М., 1974. – № 9.– С. 48-50.
15. ЖигаревС. Русская политика в Восточном вопросе. Ее история в XVI–XIX веках, критическая оценка и будущие задачи (историко-юридические очерки): В 2 т. – М., 1896. – Т. 2. – 532с.
16. И. Ш. Проф. Иван Снегаров Взаимоотношения Болгарской и Русской Православных Церквей до и после провозглашения схизмы (1872 год) // ЖМП. – М., 1954. – № 4. – С. 77-78.
17. Игнатьев А. Экзарх Болгарский Иосиф I // ЖМП. – М., 1965. – № 6. – С. 43-47.
18. История Православной Церкви в XIX в.: В 2 т. – М.: Московское Подворье Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1998. – Т. 2. (Славянские Церкви) – 758 с. (репринт 1901 г.)
19. Катехизис /Ред. кол.: Филарет, митрополит Киевский и всея Украины и др. – К.: Изд-во УПЦ, 1991. – 416 с.
20. КиняпинаН. Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII – начало XX в. – М.: Наука, 1978. – 434 с.
21. ЛотоцькийО.,проф. Автокефалія: У 2 т. – Варшава: Праці Українського Наукового Інституту, 1935–1938. – Т. 2. (Нарис історії автокефальних Церков) – 560 с. (репринт 1999 р., УПЦ КП)
22. НартовН. Геополитика: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 350с.
23. Нестор,архим. Архиереи Болгарской Церкви – воспитанники Русских Духовных школ в прошлом и настоящем // ЖМП. – М., 1974. – № 9. – С.54-57.
24. ПавлюченкоО. Україна у російсько-югослов’янських суспільних зв’язках (друга половина XIX – поч. XX ст.). – К.: Наукова думка, 1992. – 208 с.
25. Попов Х. Святитель Софроний Врачанский // ЖМП. – М., 1965. – № 6. – С. 40-43.
26. ПоповН. Жертвенная любовь (к 80-летию освобождения балканских славян) // ЖМП. – М., 1957. – № 10. – С. 32-39.
27. Руки прочь от Русского Блока! // Русская Правда., 2003 – № 1 (3) – 8 с.
28. СкуратК. История Помесных Православных Церквей: Учебное пособие: В 2 т. – М.: Русские огни, 1994. – Т. 1. – 320 с.
29. Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України. Шляхи українського православ’я // Український Богослов – К., 2003. – № 2. – С. 4-11.
30. Філарет,патріарх. Доповіді. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП,2003. – Т. 5. – 511 с.
31. Царевский А. А. проф. Значение православия в жизни и исторической судьбе России. – Казань, 1898. – 186с.
32. ЦыпинВ.,прот. Церковное право – Изд. 2-е. – М.: Изд-во МФТИ, 1996. – 442 с.
33. Шпиллер В., прот. К первой годовщине Патриаршества в Болгарии // ЖМП. – М., 1954. – № 5. – С. 69-73.
Ієромонах Федір (Бубнюк),
кандидат богословських наук