foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Як Пилат почув те слово, налякався ще більше.
Вернувся він ще раз у Преторію й каже кусові:
«Звідкіля ти?»- Ісус не відповів йому.
Йо. 19,8-9
Постійна і бурхлива полеміка проти Церкви,
яка триває впродовж століть сучасної
епохи, завжди припинялася і з пошаною
замовкала, згадуючи особу куса, бо
відчувала, що ображаючи Його, ображала б
сама себе, ображала б мотиви своїх ідеалів,
серце свого серця.
На відміну від будь-якого історичного факту
чи відомих діячів або поетів, ніхто й ніколи не
відважився жартувати стосовно Його особи.
Бенедетто Кроче
 
Повчальна таємниця
 
Роздуми про тематику Нового Завіту не обмежують нас до необхідності, як це ми робили досі, розкодувати історичну загадку, яку становить особа Ісуса та Його місія.
Вони швидше за все зобов`язують розглянути проблематику науки, етики та моралі, які після стількох століть ще майже зовсім не пізнані й не вичерпані. А навіть можна сказати, що саме сучасна вразливість нашого суспільства знаходить у світогляді, що походить від Ісуса Христа, одну з найбільш незмінних складових досягнення людства саме у той час, коли різні ідеології занепадають одна за одною, а стародавні та міфологічні релігії зникають у безвісті історії.
«Нічого з того, що навчав цей чоловік із Палестини, не зазнало в очах сучасних
людей навіть найменшого знецінення. В той час, коли у плині історії зникло стільки людських правд протягом двох тисяч років, і скільки ще зникне у третьому тисячолітті, а Його вчення триває і триватиме незмінно, актуальне в усі часи і поза часом».
Такий погляд висловив сучасний французький письменник Шабаніс. У цьому розділі будемо намагатися подати докази, на підставі яких Шабаніс з ледь відчутним тріумфалізмом зробив цю заяву. Впродовж усіх двадцяти століть історії Церкви, незнищенність і розлоге поширення того Послання, яке намагаються видати за продукт невідомих і неотесаних спільнот релігійних фанатиків, довели не лише його, Послання, безмежну вагомість, як ми це бачили наприкінці третього розділу. Ці обставини також доводять і його універсальність — єдину як у часі, так і у просторі.
«Незліченними та страшними є проблеми, що постають перед християнином, коли він розмірковує про свою віру», — написав Нюман, відомий англіканський богослов, який перейшов у Католицьку Церкву і згодом навіть став кардиналом. Проте, водночас, Нюман розрадив, що оті «незліченні та страшні проблеми, зумовлені вірою, врешті будуть вирішені завдяки переконанню, що такий Бог — як християнський, і таке вчення — як християнське, не могли бути вигадані».
Ця таємниця Ісуса, схоже, насправді є такою, яка освітлювала й освітлює людське буття. Вона, як доводив Паскаль, для людей є неймовірною; однак, сама людина — без цієї таємниці — є ще більш неймовірною.
 
Безперервність у часі
 
Отже, безперервність у часі. Кожна з найменших цитат Євангелія, яка, на перший погляд, є дуже простою, має таку оживляючу потугу, що зумовила виникнення важливих релігійних творів і трактатів Отців Церкви, у Середньовіччя та наступні історичні періоди — грубезних теологічних томів у Католицькій Церкві, а також сувору теологію Реформації і відважні конструкції духовності у Східному Православ`ї. Євангельські цитати живили розвиток духовності значного числа містиків і невтомну місійну діяльність робітників Євангелія [1].
А чи безліч євангельських цитат не стала, врешті-решт, остаточним заспокоєнням прагнень справедливості атеїстів і антиклерикалів, які також очікують, на настання нового світу та нового суспільного ладу, і які ніколи не вважали, і не вважають Ісуса своїм ворогом, а дуже часто, і швидше за все, сприймають Його як попутчика у дорозі або натхненника на суспільні перебудови.
Євангеліє стало для Церков засобом праці у будівництві теологій та релігійних інституцій. Водночас, для справедливих та бунтівних духом -—тобто для утопістів усіх часів і народів — те саме Євангеліє стало надзвичайною зброєю, яку вони застосовували, щоб викривати та перемагати лінощі, лицемірство, зради тих, які не служили Ісусові, а намагалися ним послуговуватися. І не випадково саме церковні установи часто вживали заходів, щоб знеохотити широкий загал громадськості до читання отих чотирьох книжечок, обмежували їхнє розповсюдження або й цілком їх забороняли.
Завдяки надзвичайному випробуванню «вогнем», яке лише християнство зустріло та перемогло, Ісус і Його вчення збереглися навіть там, де зникла віра в Бога. Чимало напрямів сучасного філософського мислення можна назвати «християнським атеїзмом». Йдеться про те, що представники цих напрямів намагаються внутрішньо зберегти або, принаймні, дотримуватися зовні того етичного зразка — який запропонував Ісус Христос — як загальноприйнятої норми, хоча і поза будь-яким релігійним значенням.
Ми вже згадували про суспільне явище, притаманне кожній епосі, що полягає в інтерпретації Ісуса й Євангелія відповідно тогочасних ідеологій, філософій, культурологічних моделей суспільства. Явище, яке — хоча має поважний вплив на віддзеркалення ступеня наукової достовірності різних праць — таки свідчить, перш за все, про виняткову плодотворність певного вчення, яке кожне покоління може сприйняти у світлі своєї епохальної актуальності. Принаймні, Маріо Поміліо висловився так: «Євангеліє — це єдина книга з давніх часів, що ніколи не була зачислена до класики світової літератури. Вона завжди є новою; завжди маємо вибір — або її сприйняти, або її заперечувати».
 
Безперервність у просторі
 
Християнське Послання, з усієї решти релігійних вчень, єдине, яке практично підтвердило, що його значення для суспільства не обмежується лише до того або іншого визначеного періоду історії людства чи конкретної епохи, до якоїсь групи людей або локальної спільноти. Християнство не було і не є юдаїзмом, тобто релігійним вченням, що стосується лише одного народу; не є ісламом, тобто вірою, яка не зуміла вагомо поширитися і на постійно закріпитися поза локальною територією, що межує з тропічним регіоном; не є індуїзмом — отим плодом специфічної культури Індії; не є ані конфуціанством, ані буддизмом—тими чітко окресленими проявами культури Далекого Сходу; не є синтоїзмом, тобто сукупністю національних японських традицій.
Тільки дерево Євангелія змогло пустити коріння та розвиватися впродовж століть на всьому земному просторі від полюсів і до екватора. Навіть міжконфесійні поділи між християнами, які з одного боку становлять причину сорому для віруючих в Ісуса, то з іншого — доводять на практиці, що Євангеліє завжди мало і надалі має в собі такі невидимі, але потужні можливості, що християни можуть тільки з подивом спостерігати за його історичним втіленням у землях латинській, германській, кельтській, слов`янській, ефіопській, арабській, азійській...
Це вчення, яке, здавалося б, є лише хаотичною мішаниною народного староюдейського пророцтва з релігійними містеріями середньоморських культів і східних міфологій і було поміщене у грецько-римську епоху, насправді довело, що має таку ефективність, яка ніколи не була притаманна жодній релігії чи якомусь різновиду релігійного коктейлю. Про уявні складові тієї християнської суміші забуто цілком, або, принаймні, вони становлять зацікавлення тільки для ерудитів. І цей факт також є ще одним дивним явищем, із цілого ряду незбагненних феноменів, адекватного якому в історії людства нема. І це явище ще повинні пояснити, якщо зможуть, представники одного з напрямів біблійної критики.
Попри свої тривалість та розповсюдження, Послання Ісуса переможно здолало і те історичне випробування, на яке його спрямував, на самому початку становлення християнства, книжник Гамалиїл, авторитетний дорадник у єврейському Синедріоні: «Зоставте цих людей, лишіть їх, бо коли від людей цей задум, чи ця справа, вона сама собою розпадеться, коли ж від Бога, ви не зможете її знищити, і щоб ви часом не стали супротивниками Бога» (Ді. 5, 38-39).
 
Великий обман?
 
І знову та ж сама радикальна критика потрапила, вже невідомо котрий раз, у суперечність із історичними фактами, намагаючись довести, що, з одного боку, тексти християнського вчення недоцільно сприймати серйозно, оскільки вони є результатом релігійних містифікацій невідомих спільнот віруючих, є «овочем» буйних і непогамовних вигадок народів Сходу. А з другого боку, представники цього напряму біблійної критики виявляють глибокий подив, досліджуючи християнську доктрину.
Ісус, якого радикальна критика у своїх дослідженнях безоглядно позбавила будь-якого шансу осягнути, принаймні, «кандидатство у божество», стараннями тих же самих професорів тріумфально визнаний, під час проведення «іспитів», реальною історичною особою. А навіть, якщо ці науковці і пред`являють християнам якісь докори, то не тому, що вони є послідовниками Христового Послання, а швидше тому, що не є відданими послідовниками цього вчення.
Насправді, передчасною і доволі хиткою є позиція Мартінетті (ще раз подаємо доробок цього науковця, як приклад, серед багатьох аналогічних), який починає своє дослідження з виразним бажанням знищити Євангеліє — фрагмент за фрагментом — знаходячи, з його погляду, сліди випадкової та неправильної побудови у кожній цитаті євангельських текстів, а завершує свої наукові пошуки таким несподіваним висновком: «Релігія Ісуса Христа є для нас найбільшим і найглибшим джерелом життя у Богові. Таки потрібно визнати в Ньому найвидатнішу постать, серед інших релігійних лідерів, від якої навіть і до сьогодні на нас спливає, у постійно відновлюваній формі, духовна сила, якій нема рівних в історії людства».
Гінебер також констатував: «Чимало є таких, хто вже впродовж тривалого часу облишив метафізику та богослов`я, а проте, все ж таки вони ще живуть за законами етики Назарянина, яку вважають найціннішою та незамінною спадщиною».
Однак, незважаючи на ці висновки, представники тієї «наукової» логіки, яка в усі історичні епохи має своїх послідовників, таких, як Мартінетті та йому подібних, ще й досі сприймають Євангеліє як незбагненну, ідеологічну потвору. Вони послідовно і з подиву гідною впертістю не виявляють бажання пильніше придивитися до тих початків, «найбільш сумнівних і жалюгідних», коли з`явилося Послання, з якого в усі часи спливає «в постійно відновлюваній формі духовна сила, якій нема рівних в історії людства».
Інакше кажучи, радикальні біблісти не подалися на пошуки того занедбаного та невідомого для них джерела, з якого мала б походити «релігія всесвітня, вічна, остаточна», як її класифікував Ренан, саме той Ренан, який (перевищуючи навіть християнських апологетів) дійшов до такого висновку: «Все те, що люди будуть намагатися здійснити поза межами великої та чистої християнської традиції, залишиться безплідним».
І тих суперечностей, на які наштовхнувся деїзм Марінетті, Ренана і таких, як вони, не уникне також і рішучий атеїзм Фейєрбаха. Цей батько матеріалізму, від якого багато чого навчився Маркс, написав, що «суть християнства — це суть почуття, що знаходиться у нашому серці, а догми християнства — це засіб задоволення бажань людського серця».
Таку ж саму ідею (але з якої походять протилежні висновки) висловив святий Августин у своїй знаменитій молитві до Христа: «Якби я знав сам себе, тоді я знав би і Тебе».
Августин вірив, що таємниця цього вчення, яке пояснює і розшифровує людину, знаходить вирішення цієї проблеми тільки у такій концепції припущення, яке перевищує людину. Натомість, Фейєрбах був переконаний, що це вчення, яке «синтезує найглибші поривання людства в усі часи, може бути результатом лише якоїсь таємничої софістики, якоїсь містифікації».
Отже, призначення Ісуса в історії людства, незалежно від того, чи Він був реальною особою, чи тільки міфом, стає чимраз більш недоступним для пояснення в рамках біблійного критицизму, зокрема радикального. Адже на всьому відтинку історії людства, не тільки Йому єдиному випала така нагода бути визнаним, що Він — Бог. Але в його випадку оті невідомі (навіжені, безумці?) зуміли піднести його так високо, а також створити і приписати Йому таке вчення, яке навіть ті опоненти, що постановили «демаскувати християнські вигадки», визнають через вісімнадцять чи дев`ятнадцять століть згодом, як «неперевершене та незрівнянне»? І чому такі, як Мартінетті, Ренан або Фейєрбах таки віддали Йому найвищу почесть і таке визнання, яке філософ лише здатний зробити? Що їх змусило доводити, що у вченні Ісуса знаходиться найглибше та найбільш гідне пошанування всіх бажань людства з усіх епох, зібране в одному моноліті та в чудовому синтезі? Або чому такі, як Кушу, будуть говорити про Ісусове вчення як про «внутрішню силу, якої століття не вичерпали», як про «щедре вино, що завжди може сп`янити», як про «найвищий закон, якому все піддалося»?
Мартінетті, Ренан, Фейєрбах, Кушу: різні підходи, але один спосіб заперечення у Євангелії всього надприродного. Різні школи, які найпослідовніше та почергово визнають тільки два переконання: 1) євангельські тексти—це шахрайство, розум сучасної людини вимагає їх знищення, а сучасний історик повинен їх вважати неприйнятною мішаниною багатьох міфів; 2) проте, у тих євангельських текстах подано незрівнянне вчення, єдине в історії щодо гідності, плодотворності, універсальності, навіть таке, що його неможливо перевищити.
І знову, нехай читач судить сам про послідовність наукової позиції тих вчених, які знаходяться, водночас, на тих двох вищезазначених позиціях, однак не відчувають у цьому жодної суперечності. Або (ще гірше для тих лаїцьких «священиків розуму»), чи сам факт такого підходу до Євангелія не вимагає, щоб для його сприйняття погодитися на завищене дозування «чудесного», навіть більшого від тієї дози, яку допускають самі віруючі?
Саме ті віруючі, для яких «ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить» (Йо. 7,46). Принаймні так, як це зазначено в Євангелії від Йоана, відповіли вчені у Писанні Старого Завіту представникам юдейської релігійної влади, щоб виправдати свою невдалу спробу арештувати Ісуса, невдалу через таку просту та, водночас, незбагненну причину, що Ісус є людиною і промовляє як людина.
 
Підручник для людини
Обмеження місця та компетенції не дозволяють нам проаналізувати у цій книзі, яку психологічну вартість знаходять у вченні Ісуса деякі сучасні науковці з питань гуманітарних наук.
«Коли аналізую, мене аналізують»,—сказав про Євангеліє один психоаналітик, висловлюючи з позиції вченого враження Августина та Фейєрбаха від євангельського вчення. Тими чотирма словами цей психолог зробив резюме того, що євангелист Йоан написав про Ісуса у другому розділі свого Євангелія: «Він не мав потреби, щоб хтось Йому свідчив про людину, знав бо сам, що було в людині» (25).
Є достатньо таких, які стверджують, що етику, подану в Євангелії, можна, по суті, використовувати як психологічну терапію для того, щоб кожний зміг знайти притаманний йому спосіб для повернення втраченої рівноваги. Йдеться про те, що Євангеліє можна застосовувати як різновид підручника, вартісного для людини, навіть незалежно від того — віруюча вона чи ні. Якщо це так, тоді такий висновок становить доказ того, що доводять віруючі: християнське Об`явлення приносить світло не тільки у таємницю Бога, але також і в таємницю людини.
Паскаль зазначив: «Щоб якась релігія була правдивою, треба, щоб вона знала нашу людську природу. Треба, щоб знала велич та убогість людської душі та причину тієї величі й убогості. А хто краще від християнської релігії пізнав нашу природу?»
Маємо справу з делікатними і, водночас, складними проблемами; з ними відсилаємо читача до фахівців, обмежуючись тут, на подальших сторінках, лише кількома короткими зауваженнями. У кожному разі достовірним є те, що гіпотези, які заперечують будь-яку трансцендентність походження християнства, повинні звірити свої висновки не лише зі здобутками археології й екзегетики, але і з досягненнями гуманітарних наук.
Столітня мораль
Коли одного разу Зиґмунда Фройда попросили розповісти кількома словами та доступно, що необхідно робити для того, щоб людина могла запобігти впливові темних сил, які виринають із глибин її психіки, засновник науки про психоаналіз відповів: «Lieben und arbeiten», тобто «любити та працювати».
Предивний збіг обставин! Такий самий рецепт людині запропоновано і в Новому Завіті, центр вчення якого становить рекомендація любити та працювати. Можливо, наші читачі дещо менше знають про другий аспект цієї доктрини тому, що цитату святого апостола Павла, сформульовану в «Другому Посланні до солунян»: «хто не хоче працювати, нехай не їсть» (3, 10), було представлено для широкого загалу, як геніальний вислів Леніна. Плагіат наявний, однак — схоже нате — явище цікаве.
А щодо необхідності для людини любити, то потрібно пригадати цитату, написану, між іншим, Джорджом Вікерсом, відомим англійським психологом: «Найвизначніше відкриття психіатричної науки — це сила любові для охорони та лікування розуму».
Отже, у перспективі, яку Євангеліє виводить зі вчення Ісуса, той, хто не любить, є грішником, тобто кимось, хто помиляється. І не лише тому, що ображає якесь абстрактне божество, але радше тому, що стає в опозицію до першочергових вимог своєї людської природи й уярмлює самого себе. Така людина порушує, по суті, заповідь «Не вбивай», нищить у собі можливість духовного зростання чи «гуманізації» — застосуємо це улюблене визначення євангельської доктрини о. Теяра де Шардена.
«Все мені дозволено, але не все є для мене корисним», — написав апостол Павло до коринтян СІ Кор. 6,12), синтезуючи мораль Нового Завіту. Отже, людина також має можливість і не любити, може жити тільки для себе, тобто не дотримуватися першої й єдиної заповіді євангельської моралі: «Хто любить другого, виконав закон», — написав апостол Павло у Посланні до римлян (13,8). Натомість, євангелист Йоан зазначив у своєму Першому Посланні, що «хто не любить, той перебуває у смерті», а «хто любить брата свого, той у світлі перебуває» (3,14; 2,10).
«Перебувати в любові», «перебувати у світлі», «перебувати у смерті» — ці євангельські вислови, що пропонують докорінний вибір між бажанням реалізувати свою людську природу, і бажанням жити без жодної перспективи й орієнтирів.
У такому сенсі — як хтось зазначив — мораль, встановлена Ісусом, та її пояснення у Посланнях Нового Завіту, становлять «рішучу модель для суспільства» призначену «на всі віки», тобто одвічну. І вона не стосується виключно, групи віруючих, щоб домінувати над нею, як диктат. Навпаки, вона є призначеною для всіх як «спосіб для життя», як підручник, щоб людина не діяла всупереч власної природи.
Така християнська мораль знаходиться немов в опозиції до інших релігійних етик, які переповнені різними приписами про гігієнічні заходи, незрозумілими заборонами та дозволами, завдяки яким людина пов`язана з іменем якоїсь, лише здогадної «божої слави». Та, натомість, намагається бути етикою розвитку людини, як людини не обов`язково релігійного розвитку.
Отже, дехто наголошує, що не зрозуміли універсальної вартості християнської доктрини ті віруючі, які разом із Достоєвським доводять: «Якщо Бога нема, якщо Ісус не є Богом, тоді все дозволено».
Такими словами, а ще більше їх практичною реалізацією в житті, принижується значення такого вчення, як євангельське, знецінюються норми поведінки людини, в яких є менше «диктованого якимось примхливим божком», а завжди більше — виважених і необхідних життєвих вимог, навіть незалежно від того, чи вірить вона в Ісуса Христа, як у «Сина Божого».
Врешті-решт, цілком не випадково — вже від самого початку — Ісусове Слово було назване «Євангелієм», «Доброю Новиною», тобто воно є не «нормативом» вимог якихось божків (як у решті релігій), а цілком навпаки — сукупністю Божих надприродних дарів для людини.
Вчення про докорінну любов
 
З об`єктивного погляду, неможливо применшити вартість (що завжди намагаються зробити) психологічної новизни та глибини, яка знаходиться в самому центрі євангельського вчення, доводячи, що порада «любити» також є притаманною й іншим релігійним системам.
Сучасні науковці, у своїх спробах систематизації релігійного явища, виразно та чітко відділили християнство від усіх інших релігій і класифікували його як «доктрину докорінної любові».
Такий чином подано дві сучасні та найбільш авторитетні класифікації: Ван дер Леева і К. І. Сандерса. Останній із них дійшов до такого висновку на підставі відповідей на питання: «Хто є ідеальною людиною, яку доцільно наслідувати?» У грецькій міфології це є людина чесна; у римлян і деяких японських системах — дисциплінований і відважний воїн; у євреїв — справедливий; у китайців-конфуціанців — людина царського походження; в індусів — аскет; а в мусульман — людина, повністю віддана Аллахові. Лише для християн, з погляду видатних науковців-релігієзнавців, ідеалом людини є святий, тобто той, хто вміє насправді любити.
Очевидно, що християнська світоглядна оригінальність полягає не тільки у любові, але також і в тому невідомому до появи християнства понятті, яким є любов до ворогів і, відповідно, неприятель є ближнім християнина. До такого світогляду, незалежно від своїх декларацій, юдаїзм так і не зумів дійти. В іншій великій моноїстичній релігії— ісламі, любов до ворогів також становить цілком неприйнятну філософську категорію [2].
У Старому Завіті до числа тих, на кого б мала бути спрямована любов людини побожної, людини справедливої, здебільшого не належали не тільки вороги, але навіть і чужинці. «У євреїв поняття про ближнього не поширювалося за межі їхніх співвітчизників» (Biblia concordata). І саме у порівнянні з єврейською тенденцією ставлення до ближнього особливо відчутна цілковита новизна Ісусового вчення, яке зафіксували євангелисти, зокрема Матей: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого небесного, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних» (Мт. 5,43-45).
«Підручник справедливості» релігійної спільноти ессеїв із Кумрану, в якому подано уявлення про найвищу мораль у дохристиянському Ізраїлі, і з якого, як вважає дехто з науковців, Євангеліє запозичило свою етику моралі, зазначено: «Брати нехай люблять усіх синів світла, нехай ненавидять усіх синів темряви». До «синів темряви», яких потрібно було ненавидіти, практично були зараховані всі ті, хто не належали до вузького кола послідовників суворого юдаїзму.«Докази, що в Кумрані говорилося про любов до ворогів або заохочувано до неї, є цілковитою ілюзією» (Л. Моральді).
 
Віруючі в пеклі?
 
Ще одним явищем — єдиним в історії релігій, і яке створює ще одну проблему для тих, хто сприймає гіпотезу про невідоме походження християнства, є вчення, представлене як Ісусове, яке сучасний соціолог класифікував би так: перевага практичних заходів над ідеологією.
Цей, скажімо, скандальний вислів, щоб не сказати факт, є не стілький простим, скільки нечуваним. Тільки теоретичне визнання християнського «Символу віри» ще не становить гарантію для віруючого, що він осягне спасіння: до Царства Божого увійдуть, на подив усім, навіть ті, хто ніколи не чув про вчення Ісуса Христа!
Умовою для спасіння людини є не «християнська ідеологія»: «Не кожний, хто до Мене каже: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне» (Мт. 7, 21). Цим критерієм буде, швидше за все, поведінка людини: до Царства Небесного увійде той, «хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт. 7, 21). Тобто той, хто зуміє дійсно любити і ближніх, і ворогів.
Так подав вчення Ісуса євангелист Матей.
У тому ж Євангелії від Матея також є пояснення цього постулату, цілком невідомого — як ми вже зазначили — в інших світоглядних релігійних системах, і який чітко відмежовує євангельське Послання від будь-яких інших релігійних текстів, робить його вагомим і, водночас, доступним для всіх. Отже, євангелист Матей зазначив: Ісус наголосив, що того дня, коли люди будуть суджені, багато з них будуть дуже здивовані тому, що почують такі слова: «Ходіть, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (25,34). І багато хто здобуде це Царство Небесне за те, що не тільки теоретично, але й практично виконав заповіді Христа. А коли вони, ще більше приголомшені, спитають: «Господи, коли ми це зробили Тобі?», Ісус, як зазначив євангелист Матей, відповість: «Істинно, кажу вам—все, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви Мені зробили» (25,40).
Тим, врятованим, які скажуть, що ніколи про Ісуса не чули, Він дасть таку відповідь: «право на Царство» дала їм перемога над власним егоїзмом, а також справжня солідарність з іншими членами Божої пастви — ближніми і ворогами. Вони, всі ті, хто спасеться, насправді дали їсти голодному, пити спраглому, одягнули нагого, допомогли хворому, провідали ув`язненого, прийняли подорожнього.
Отже, не обов`язково сповідувати якийсь «Символ віри», благати Ісуса — як Господа, щоб перебувати у повній згоді з християнською мораллю. Достатньо довести, в солідарності з іншими людьми, свою людську гідність. І навпаки — недостатньо вірити, що Ісус промовляє в ім`я Бога і як сам Бог, щоб отримати право на місце в обіцяному Царстві. Більше того, навіть сказано, що в перших рядах того Царства буде багато тих, кого віруючі вважали осудженими, непоправно втраченими хоча б тому, що вони не молилися вранці і ввечері, проклинали, не брали участі у Службі Божій. Однак, вони любили. Натомість, нема жодної певності, що оті численні ряди віруючих зможуть дістатися до Царства Небесного і посісти у ньому хоча б місця «для стоячих» або, принаймні, якусь «прихожу» у цій спільноті Божого люду...
А в такому випадку — вже вкотре — представники певного напряму біблійного критицизму повинні відповісти на таке питання: якщо безіменна спільнота фанатичних віруючих справді є ініціатором створення своєї доктрини, чому вони представили такий різновид релігійного світогляду, як вчення Ісуса Христа?
Насправді у цій концепції є не тільки факт перебільшення, культурологічно незбагненної, винятковості та догматизму, які є притаманними кожній релігії (передусім, як у цьому випадку, тобто в період початкового зміцнення нової релігії) і, зокрема, юдаїзмові.
Те все, що ми нагадали про тематику критеріїв, на підставі яких буде зроблено кінцеву оцінку діяльності людини впродовж усього її життя на землі, знаходяться саме в Євангелії від Матея, адресованого найперше євреям, які плекають оте традиційне та безпідставне переконання, тобто вважають, що тільки одні вони в усьому світі посідають «єдину і правдиву релігію». Ці євреї, для яких віра в одного і єдиного Ягве була обов`язково поєднана з тим, що для спасіння потрібно скрупульозно дотримуватися формальних релігійних приписів, приносити у жертву Богові Ягве саме таких, а не інших звірят, споживати саме ту, а не іншу їжу, піддати операції обумовлену частину тіла (обрізання), а у визначені дні навіть не поворухнути пальцем (шабат)...
 
Обов`язок поводитися згідно з невигідною доктриною
 
Тут не йдеться тільки про безпідставний спротив, невідомо з яких причин, щодо культури, з якої — схоже на те — все походить. Якщо насправді первісна спільнота християн сама створила свою доктрину, тоді вона, в черговий раз, заявила про своє тяжіння до мазохізму, про який ми згадували, з`ясовуючи чого в Євангеліях є забагато, а чого замало.
Вказати першочергово, як це зробив євангелист Матей, на анонімну поведінку, заявити, що любов, яка врятує, не потребує християнських етикеток, означало б навмисно та свідомо створити передумови для неефективності та послаблення своєї місіонерської діяльності. Відкинути аж до такої міри догматизм, зарозумілість винятковості, відкинути необхідність вірити в Ісуса — як у Господа, і, як крайність, навіть саму потребу вірити в Бога, означало б підрубувати на самому корені усе діло прозелітизму. Тобто те завдання, яке спільнота християн мала б здійснити як свою виняткову мету.
Врешті-решт, світогляд Ісуса Христа, з погляду євангелиста Матея, є настільки чужим для релігійних концепцій усіх часів, що навіть Церквам, які називають себе християнськими, впродовж двадцяти століть було важко достеменно збагнути вчення Ісуса, а ще важче, і передусім, практично застосовувати його у християнському житті.
Чи не було осуджене стремління до справедливості всіх тих, яких кваліфікували, не без лицемірної гримаси жаху, як безбожників? Чи, зокрема, не було занадто багато претензій, що любов, аби вона визнавалася справжньою, обов`язково повинна була мати прикметник «християнська»?
Вважаємо, що тут також існує ризик потрапити в логічний та історичний абсурд, оскільки доктрину, напрацьовану первісною спільнотою християн, навіть самі віруючі визнали важкою для сприйняття, і мабуть, тому, незважаючи на двадцять століть пройденої історії християнства, майже зовсім її не збагнули. І більше: схоже на те, що християни, цілком занедбавши Ісусові настанови, надто часто «закривавлювали своє завдання» з метою, щоб також й інші люди — нехристияни, виявили бажання приєднатися до хору тих, хто промовляє: «Господи, Господи!».
Тут також, схоже на те, існує найпростіше та найбільше логічне вирішення, яке полягає у прийняті гіпотези, що ті особи, які написали та відредагували Євангеліє, були змушені подати саме таку доктрину, яка не була, і яка не могла бути їхнім власним доробком, їхнім витвором: вона надто невигідна та деструктивна, з погляду людини, щоб її могли вигадати саме у спільноті, діяльність якої, власне, і була спрямована на поширення своєї доктрини, свого нового світогляду.
Ми вважаємо, що і в даному випадку, доцільно навести цитату, написану Маріо Поміліо в одній зі своїх праць: «Знаходимо випадки, коли євангелисти поводяться так, немов не розуміють якогось із тих фрагментів, які написали, однак вони не ризикують змінити його. [...] Думаю, що це єдиний випадок в історії літератури: бо, як правило, автор завжди домінує над героєм своєї повісті; або, принаймні, привертає його до своїх уподобань, чи підкоряє власним намірам. Натомість, у випадку євангелистів — навпаки: Ісус панує над ними, перевищує їх, схиляє до покірної постави слухачів; вони прагнуть тільки збереження того вчення, яке насправді перейняли від Нього».
 
Христос — «злочинець»
 
Зрештою, кожен аспект поведінки людини, про яку написано в Євангелії, немов вислизає з моделі чи схеми соціологічної інтерпретації. Йдеться тут про узбічну поведінку стосовно визначених цінностей суспільства, в якому Христос з`явився та провадив проповідництво [3]. Того суспільства, яке нібито повинно було — з погляду науковців, інтерпретації яких ми подали, — Його створити на «свій образ» і «свою подобу». Сувора правда Євангелія завжди є більш невигідною, є постійною перешкодою, більш потужною, ніж цього хотіли б коментатори Нового Завіту, тобто ті, хто зі своїх припущень, перед тим напрацьованих, прагнуть доробити відмички, якими б можна було відкривати, без зайвих зусиль, всі замки Євангелій.
Насправді, портрет Ісуса, по суті, дійсно немов розпорошується та вислизає з будь-якого еталону. Його поведінка виразно неузгоджена з суспільною тогочасною нормою, а особливо вона незрозуміла в таку епоху, як наша, коли в житті особи визнається, що вирішальним є значення суспільного середовища та формації; коли науковець, цілком слушно, вже більше не вірить в індивідуальну відокремленість особи від суспільства, але визнає, що для кожної людини і для кожного аспекту її поведінки потрібно шукати пояснення в нормативах культури конкретної спільноти чи суспільства, в яких ця особа жила або живе.
На підставі розповіді, поданій в Євангелії, і самого Пилата охопило відчуття подиву, яке переросло, можна навіть сказати, у потрясіння, коли він знаходився в присутності загадкового «аутсайдера» єврейської спільноти. Той пересічний представник Рима, який, безумовно, мав хоча б середній рівень античної культури і відповідно, був ознайомлений із канонами тогочасної актуальної філософії («Що таке істина?» — запитав він Ісуса, немов поділяв іронічне вчення скептиків), той бюрократ із Італії, який не бажав мати жодних клопотів із Синедріоном через якогось єврея-простолюдина, таки був «сильно здивований». Цей прикметник застосував євангелист Матей для достовірної передачі духовного стану прокуратора Юдеї в присутності отого дивного оскарженого, такого неподібного на всіх решту євреїв; відмінного аж до тієї міри, що проконсул наприкінці розмови з ним позбувся відчуття подиву, а набув, дослівно, відчуття страху: «злякався ще більше» — згідно версії євангелиста Йоана (Йо. 19,8). «Звідкіля Ти?» — запитав Пилат Ісуса, виявляючи у цьому питанні свою неприховану тривогу. Чи не вперше Пилат опинився в присутності особи, поведінка якої таки вислизала з усталених схем функціонера, який вважав, що впродовж стількох років його служби як римського урядовця у тій неспокійній провінції, він уже навчився розпізнавати все, що коли-небудь потрапляло у його поле зору із того складного єврейського оточення.
Подив Пилата зайшов так далеко, що — як зазначив Поміліо — «кожного разу, як тільки ми читаємо Євангеліє, з`являється виклик для таємниці». Навіть сучасний соціолог, щоб провести об`єктивний аналіз того євангельського випадку, також підлягає спокусі запитати в черговий раз: ні, насправді, звідкіля Ти? куди грядеш?
 
Той підозрілий Месія, що їсть і п`є
 
Головна особа, про яку написано в Євангелії, вислизає з моделей та інтерпретацій, не вписується, передусім, у той суспільний образ, який соціологи визначили як «поведінка, зумовлена роллю, яку потрібно зіграти» (Голл). Одна з ролей, яку Ісус мав би зіграти, була роль аскета. Для юдейського світу не існує справжнього пророка, який свою «вірчу грамоту «чоловіка Божого» не підтвердив би суворим ставленням до власного побуту. Врешті, від євангельських часів ці критерії зовсім не змінилися: аскетизм завжди становить умову, яку кожне суспільство вимагає від своїх релігійних лідерів.
Натомість, Ісусові дуже часто пред`являли докори, що Він їсть та п`є, цілком ні на що не зважаючи, а навіть більше (ось і чергова підстава для скандалу!) — перебуваючи при цьому в товаристві таких осіб, які викликали сумніви щодо належної моральності їхньої поведінки... Як Ісусові, так само і Його учням, будуть наводити — докором і погордою — протилежний приклад Учителя духовності — Йоана Хрестителя: останній перебував у пустелі, харчувався сараною (Мт. З, 4), і так контролював свою поведінку, що вона повністю відповідала його місії; а Ісуса, натомість, можна побачити як охоче та часто Він сідає до столу, надзвичайно задоволений, і без жодного лицемірства.
Одного разу, відповідаючи на такі оскарження, Ісус постає не тільки в іпостасі дегустатора вин, але також і як фахівець з питань виноробства: «Не вливають нового вина у старі бурдюки, а то бурдюки тріснуть, вино розіллється, і бурдюки пропадуть; вливають молоде вино в нові бурдюки, і одне, і друге збережеться» (Мт. 9, 17). А євангелист Лука додав уточнення, яке підтвердило, що Ісус також турбувався і про якість вина: «І ніхто, хто п`є старе вино, нового не захоче, бо скаже, що старе ліпше» (Лк. 5, 39) [4].
У грецькому варіанті Євангелія часто написано, що Ісус не «сидів», а фактично «лежав біля столу», як це робили греки та римляни, і «домагався» смачної поживи та напоїв. Вже навіть через оцю позу біля столу можна було створити згіршуючу ситуацію довкола своєї персони, а зокрема, коли ця людина ще й претендувала на роль пророка в Ізраїлі. А в Євангелії написано ще щось гірше: одного разу, коли Ісус «лежав», під час гостини, біля добротно наповненого столу в якогось фарисея, до оселі останнього вбігла невідома жінка—грішниця. Мабуть, не важко нам буде здогадатися, що ця жінка грішила проти чистоти поведінки, тобто була повією... І власне вона, зазначив євангелист Лука, «ставши вся в сльозах коло ніг Ісусових позаду, почала омивати слізьми Його ноги, волоссям своєї голови обтирати, цілувати ноги та мастити їх пахощами» (7,38). Очевидний скандал для всіх присутніх, а, найперше, для господаря хати, якого в додатку отой дивовижний гість однозначно докорив, а «грішну» жінку, навпаки, відіслав із виразною сердечністю: «Віра твоя врятувала тебе. Йди в мирі» (Лк. 7, 37-38; 50).
У цьому випадку, між іншим, Ісус рішуче знехтував (побачимо це на наступних сторінках) також і дотриманням табу щодо статі, яке «непокоїть кожне поняття про життя», що вважає себе релігійним.
А поки що, нас цікавить цей «чоловік Божий», що не поділяв єврейського табу, і який є обурений обставинами його прийому під час бенкету: «Прибув Я у твій дім, і ти не дав Мені води на ноги; поцілунку ти Мені не дав; оливою не намастив голови Моєї» (Мр. 7,44-45), навіть якщо вони мають забарвлення доволі еротичне, з погляду єврейської традиції, яке створила ота грішниця.
Ми, однак, вважаємо очевидною соціологічну неможливість для єврейської культури (врешті для кожної релігійної культури всіх часів, і всіх країн) вважати Богом або вигадати Богом таку особу, як Ісус. Йому невистачало всіх отих характерних рис, які вимагалися від тих, хто хотів би зіграти роль Месії, як ми вже бачили, і не дотримувався навіть певної частки тієї суворості звичаїв, ані хоча б певного мінімуму необхідної обережності, щоб не потрапити під загальний суспільний осуд, як ласун або п`яничка.
І, врешті, не бачимо, щоб євангелисти щось зробили для приховування отих деструктивних рис свого Учителя, таких прикрих для Його учнів [5].
Більше того: навіть у найбільш одуховленому Євангелії, тобто святого Иоана, зазначено, що це був початок знаків, завдяки яким Ісус об`явив свою могутність до тієї міри, що таки увірували в Нього Його учні; йдеться про чудо в Кані Гали-лейській (Йо. 2,1). Саме про те чудо, з небезпечними двозначними мотиваціями, зокрема для релігійного ідеалу: всемогутність Божу, в Кані Галилейській, було застосовано для постачання вина веселому товариству весільних гостей, які вже були напідпитку, і то вина добротного, якщо вірити весільному старості, який похвалив за це молодого, що одружувався. Диво, що межує з блюзнірством, диво, крізь яке пробивається, немов зловоння, згіршення для євреїв. Не було інших підстав для цього вчинку, як тільки земне, дочасне бажання, таке двозначне, з огляду релігійної ментальності всіх часів. Отже, з логічного погляду, чи якась релігійна спільнота, створюючи, пункт за пунктом, свою концепцію в турботі про релігійний ригоризм, представила б свого героя саме таким (як представлено Ісуса) на початку його діяльності? Або, врешті-решт, чи стали б вони описувати початок діяльності свого лідера з весільної гостини.
 
«Коли постиш, намасти собі голову»
 
Бенедетто Кроче вказав на недалекоглядність тих, які (як Джіозуе Ґардуцці і Вольфганг Ґете) в дусі полеміки уявляли собі Ісуса, як «ворога радості та розповсюджувача смутку». Ті люди, зазначив Кроче, мають змінити свої уявлення та позбутися помилки і, врешті-решт, визнати, що «Ісус любив радість та прагнув її».
Неаполітанський філософ (Кроче) перед тим написав, що з печери Кумрану «витягнули на світ Божий» бібліотеку ессеїв; що вони були ченцями в повному значенні цього слова, а їхня релігійна доктрина нібито мала бути основою, як вважає дехто з науковців, того вчення, яке згодом було подане як Ісусове. Шкода, що ці послідовники гіпотези про Ісуса-ессея не зуміли докладно порівняти документи тієї кумранської секти з євангельськими текстами.
Ми вже згадували про таку категорію суспільних відносин, як любов до ближнього, а також про те, як її розуміли пустележителі Кумрану: любити всіх «синів світла», і ненавидіти всіх «синів темряви». Далі побачимо інші аспекти докорінної й якісної різниці між тими двома вченнями, які з`явилися в суспільстві тієї самої культури, і які мають, без сумніву, деяку зовнішню подібність. Однак, наголошуємо, що в «нормативі» поведінки ессеїв можна прочитати таке: нехай ніхто не сміє носити на собі пахощів у день суботній.
«Створюють враження малих дітей, що налякані палицею вчителя», — так характеризував ессеїв Йосиф Флавій, який добре їх знав тому, що впродовж кількох років навчався в їхній школі.
В Євангелії від Матея написано про Ісусові заохочення в так званій «Нагірній проповіді» — «Великій хартії християнства»: «Коли постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє лице, щоб було видно людям, що вони постять. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє лице, щоб не показати людям, що ти постиш, лише Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (6,16-18).
Отже, напротивагу тому, до чого закликали єврейське суспільство ессеї, для послідовників Доброї Новини умертвлення тіла повинно супроводжуватися радістю, а не нахваляннями чи проявом зовнішнього смутку.
Одна з найбільш загадкових рис Ісусової моралі — постійний синтез, єдиний в історії релігії, між «тілом і духом», між «природою і ласкою», між «терпінням і радістю». З таким поглядом на світ знайдеться час як для святкування, так і для посту, який зовсім не повинен затьмарювати радості людського життя чи йому перешкоджати. І, передусім, не повинен залишити жодної шпарки для лицемірства, яке є способом представити «святенницьку поведінку, якої вимагається від ролі релігійної людини». А Ісус, власне, найбільше ганив лише лицемірство [6].
Бог Євангелія є Господом, який, з одного боку, охоче займе місце біля нашого столу під час свята і, водночас, вчить, що: «коли хто хоче йти за Мною, нехай позбудеться самого себе, нехай візьме свій хрест і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34).
Це — такий Бог, який наказує гучно святкувати, коли повертається син, що прогайнував спадщину з повіями, а суворо картає та докоряє доброму синові, який протестує в ім`я справедливості, яка видається йому цілком розумною та слушною.
Який би священик будь-якої релігії (не виключаючи, мабуть, і суспільного християнства) не жахнувся і не визнав рації брата, який залишився вдома і тяжко працював? Яка ж єврейська спільнота могла вигадати саме такий приклад, як типовий, для своєї релігійної моралі, для окреслення такої єврейської суспільної етики; вигадати прототип такого батька, якого потрібно було б позбавити всіх батьківських прав та родинного майна?
Принципи педагогіки стародавнього Ізраїля чітко подані у Старому Завіті, а з тих книг — зокрема у розділі 30 книги Сираха: «Хто любить свого сина—тримає для нього різку, щоб мати з нього врешті-решт потіху. [...] Випестиш сина, — а він тебе розчарує, гратимешся з ним, — а він тебе засмутить. [...] Ще замолоду роби його шию гнучкою, товчи йому боки, поки він ще молодий, бо, ставши впертим, він буде неслухняний» (1-12).
І в тому випадку головна дійова особа Нового Завіту подана як гідний подиву мораліст, що руйнує незмінні, здавалося б, закони та схеми староєврейського релігійного виховання. І яким би чином не перекручувати цю проблему, завжди стає чимраз більш очевидним: нема тієї ідеологічної клітки, в яку б можна було уярмити Ісуса, чи пояснити Його мораль з погляду соціальної етики — як стародавньої, так і сучасної.
 
Смерть і родина
 
Смерть, родина, жінки, діти: чотири приклади, чотири дійсності, в яких можна продовжувати перевіряти, до якого ступеня той вже відомий нам «продукт стародавньої релігійності» є докорінно відмінним від тієї ж релігійності.
Сказано, що той чоловік із Нового Завіту деміфологізує все те, що було найбільш святим в єврейській культурі. А передусім — смерть і родину.
Достатньо навести, як приклад, чотири речення з Євангелія від Луки, щоб довести, що Ісус надає перевагу свободі та любові і, немов, ставить їх навіть понад порушенням похоронних обрядів і єврейських звичаїв («До всього іншого сказав: «Іди за Мною». Але той відповів: «Господи, дозволь мені перше піти і поховати батька мого». «Облиш мертвим хоронити своїх мертвих, — сказав до нього, — ти ж іди, проповідуй Царство Боже») та родинних зв`язків («Інший сказав: «Я піду за Тобою, Господи, але перше дозволь мені попрощатися з моїми домашніми». Сказав до нього Ісус: «Ніхто, поклавши руку на плуг і озираючись, не здатний до Царства Божого» (Лк. 9, 59-62).
У Старому Завіті, у розділі 19 першої книги Царів, зазначено, що пророк Ілля покликав Єлисея йти за ним, щоб наслідувати його, Іллі, місію. «Ілля пройшов попри нього і кинув на нього свій плащ. Єлисей же, покинувши волів, побіг услід за ним і сказав: «Дозволь мені поцілувати батька та матір». Той відповів йому: «Іди і повертайся назад...» (19-20).
Отже, Ілля, який був одним із найбільших стародавніх пророків, був тим духовним авторитетом, повернення якого євреї очікували безпосередньо перед початком Месіанської ери, навіть не міг дозволити собі заборонити в Ізраїлі прояв синівської ніжності до батьків. Натомість, саме це, як зазначено в Євангелії, зробив Христос.
Щодо відмови у дозволі залишитися на якийсь час, щоб похоронити батька, Ґінебер (саме він, який ставився до Євангелія, як до вигадки єврейської побожності) написав: «Ми знаємо, що обов`язок поховати свого батька вважали абсолютним обов`язком побожного юдея». Отже, та Церква, яка нібито «вигадала таким свого Месію, мабуть, зробила б спробу хоча б пом`якшити це речення або довести, що грецький текст («Зостав мертвим хоронити мертвих» Мт. 8, 22) не був правильно перекладений, і що його потрібно було читати так: «Облиш мертвих гробарям»...
Врешті те все, що стосувалося Ісусової поведінки і Його вчення щодо родини, «звучить так, що дратує почуття єврея», — як зазначив єврейський науковець Монтефіоре.
Євангелист Лука, розділ 14: «Коли хто приходить до Мене і не незлюбить своїх батька та матір, жінку, дітей, братів, сестер і ще й своє життя, не може бути Моїм учнем» (26).
Євангелист Матей, розділ 10: «Хто любить батька чи матір свою більше, ніж Мене, той Мене недостойний. І хто любить сина свого чи дочку більше, ніж Мене, той Мене недостойний» (37).
Євангелист Матей, розділ 12: «Коли Він промовляв ще до народу, мати Його та брати стояли надворі, бажаючи з Ним говорити. Каже один до Нього: «Ось Твоя мати і брати Твої стоять надворі, бажаючи говорити з Тобою». Він відповів тому, хто говорив до Нього: «Хто Моя Мати, і хто Мої брати?» І, вказавши рукою на своїх учнів, промовив: «Ось Моя мати і Мої брати» (46-50).
І оце той Ісус, в ім`я якого було організовано та проведено стільки хрестових походів «на користь родини»! Він рішуче відмежовується від своїх близьких, які прагнуть Його ізолювати від народу, оскільки вважають божевільним і небезпечно одержимим.
Доходить навіть до того, що знаходимо в Євангелії нечувану та скандальну справу для всього античного світу, передусім світу юдейського, і яку, власне, євангелист Матей, тобто євангелист для євреїв, подав такими словами: «Я прийшов відлучити сина від батька, дочку від матері, невістку від свекрухи». І відразу додав, немов хотів випередити те, що згодом скаже Фройд: «Ворогами людини будуть її домашні» (10, 34-36).
Вже всі визнають, що Ісусове ставлення до родинних зв`язків та Його уневажнення їхньої непорушної священності. становить єдиний випадок, якийсь непоясненний унікум в сучасній Йому культурі—як в єврейській, так і в культурах інших народів.
І чи не в тому полягає ота християнська доктрина, яку Енгельс класифікував як «мішанину східної теології, передусім єврейської, з грецьким світоглядом, перш за все, філософією стоїків»?
 
Жінки
 
Якщо Ісус нібито деміфізував священне поняття про смерть і родину, то, натомість, виразно підкреслив вартість всього того, чим стародавня культура загал, а юдейська зокрема, майже цілком погорджувала, тобто йдеться про ставлення чоловіків до жінок і дітей.
Юдейська релігія (це достеменніше буде з`ясовано в кінці цього розділу) є таким Посланням, яке доводить і обґрунтовує рівність між людьми, незалежно від їхньої статі, на підставі єдиного Божого акту створення їх разом: «І Бог створив людину на свій образ, на Божий образ створив її", — написано у першому розділі книги Буття, але відразу уточнено — «чоловіком і жінкою створив їх» (Бут. 1, 7).
Проте, незважаючи на цей факт, нема сумніву в тому, що на практиці — зазначив Ґінебер — «юдаїзм подано, як релігію чоловіків». Отже, юдаїзм є чоловічою релігією аж до тієї міри, що науковець Д. Флюссер — з Єврейського університету в Єрусалимі — таки був змушений щиро визнати: «...не знаємо великої кількості імен жінок, які жили в стародавньому Ізраїлі. У старозавітних текстах імена чоловіків подано сотнями, а дуже мало є імен жінок».
В одній із єврейських молитов написано: «Благословен будь, Господи, за те, що ти не створив мене жінкою». Коли чоловік, стоячи під час молитви, з гордістю промовляв ці слова, його дружина змушена була покірно шептати слова іншої молитви: «Нехай буде благословенний Господь, що створив мене по своїй волі».
У деяких фрагментах Старого Завіту простежується ставлення до жінки як до спадкового майна, яким чоловік (батько або муж) можуть розпорядитися на власний розсуд. У старозавітному Писанні навіть наголошено, що «краще чоловік лукавий, аніж зовні добра жінка, а жінка, яка сором приносить — то ганьба!» (Сир. 42, 14). А в книзі Приповідок навіть зазначено, що жінка є «безглуздою», «сварливою», «примхливою». Врешті, ми ще побачимо, як і сьогодні, в цивілізованому XX столітті, в семітському суспільстві, тобто в країнах ісламу, ставляться до жіночої половини людського роду.
Однак, ще гіршим було становище жінки в усьому стародавньому поганському світі, в якому навіть доводили, що жінка не має людської природи, а тому до жінок ставилися як до тварин. Культ богині Мітри, представники якого аж до IV століття після Різдва Христового змагалися з християнством за першість впливу у Римській імперії, вилучив жінок зі своїх обрядів; якщо жінки мають потребу в якійсь релігії — вважали прихильники богині Мітри — то вони можуть задовольняти свої бажання в обрядовості культу Ісиди або займатися святою проституцією.
Не краще ставилися до жінок і видатні античні вчені, наукові праці яких є підставою для подиву навіть і в нашому столітті. Наприклад, відомий філософ Сократ у своїх творах навіть жодного разу не згадав про жінок — вони цілком не були варті його уваги. Платон зазначив, що для жінок нема місця в рамках добре організованого суспільства (і навіть у справах статевих, в яких за краще вважалося мати взаємини з хлопчиками). Епіктет — відомий вчитель філософії стоїцизму, в якому дехто з науковців безпідставно вбачав аналогію Христа, класифікував жінок як харч, що дає насолоду». Для Еврипіда жінка — це «найгірше зло»; для Авеля Гелія — «остаточне зло»; для Арістотеля — «з природи неповна і недосконала». Навіть сам Піфагор вважав, що жінка була створена «лихим духом, який також створив хаос і пітьму»; а чоловік походить «від духа доброго, який також створив світло і порядок». «Якби не було жінок, — зазначив Ціцерон, — тоді чоловіки розмовляли б з богами». А в Римі вважали, що найкращим написом на нагробному камені могили жінки може бути тільки один вислів: жила в хаті, пряла вовну.
І таке становище жінки не змінилося навіть в сучасному світі — «світському й освіченому». В Італії, наприклад, було засноване «Національне об`єднання «Вільної думки» — Джордано Бруно», тобто об`єднання «вільних мислителів», запеклих атеїстів і, передусім, непримиренних поборників християн. Тому не випадково їхній журнал має назву «Розум». А, однак, можливо багато хто був би здивований, прочитав фрагмент однієї з праць прославленого Джордано Бруно — цього «символу» сучасного «розуму», в якій він висловився про жінок. З його погляду жінка—цитуємо дослівно—«Не має жодної заслуги; в ній є гордість, зухвальство, нахабство, гордощі, злість, фальшивість, похітливість, сморід, перекупство, підлість, «базар» інших непристойностей...»
В антибіблії, що призначена для сучасної людини, на яку претендує праця «Так говорив Заратустра», «пророк» Ніцше подав такі рекомендації: «Йдеш до жінок? Не забудь прихопити нагайку». Той же самий «філософ» у книзі «Антихрист» висловився: «Жінка — це друга помилка Бога».
Врешті-решт, навіть позитивісти в XIX і на початку XX століть, які також протиставляли своє «світло науки та розуму» проти християнської «пітьми», написали стоси трактатів про те, що жінка є «нижчою від людської природи». її мозок — зазначили позитивісти — важить лише 1200 грамів, а мозок мужчини — 1350 грамів. Ще й досі жодна із масонських лож, які також походять із «вільної думки», не приймає у свої лави жінок. Більше того, італійський «Великий Учитель» нещодавно таки був змушений «зійти» аж до полеміки з жінками, які обурені тим фактом, що їх не приймають в масонські ложі, створили у Франції свою жіночу масонерію. «Великий Учитель» висловив занепокоєння «нахабністю» француженок, які, на йому думку, «загарбали» назву «масони»: якщо ці жінки таки хочуть створити якусь свою секту, вважає «Великий Учитель», тоді нехай називають себе «ткалями».
Однак, повернімося до головної особи євангельської розповіді, до Ісуса.
«Його оригінальність, схоже, виявляється доволі незвичним чином, тобто у ставленні до жінок... Він називає себе оборонцем їхньої гідності й їхніх прав». Таке твердження є цінним тому, що його подав не хто інший, як сам Монтефіоре, англієць єврейського походження, який у своїй науковій праці поставив собі за мету применшити вагомість Ісуса в історії людства; намагався довести, що Ісус є лише одним із багатьох пророків Ізраїля. А натомість, як ми бачили, в Євангелії написано, що після воскресіння Ісус саме жінкам віддав право першості побачити Його воскреслим, і тим самим немов кинув виклик усій культурній традиції юдаїзму, всьому античному світові. Ісус, як ми бачимо в Євангелії ділиться з жінками найкращою часткою свого вчення, дозволяє, щоб разом з Ним ходили колишні повії. Врешті, навіть можна зробити висновок, що Ісус був «утриманцем» жінок, минуле яких викликало обурення в «порядних» ізраїльтян. Тобто «утриманцем» саме тих жінок, яких, як зазначив євангелист Лука, «Ісус оздоровив від злих духів і недуг», а одна з тих євангельських «непорядних» жінок завдяки Ісусові позбулася аж «сімох злих духів» (8, 2-3).
Д. Кагль, колишній євангельський пастор (Німеччина) і автор книги «Нікчемність християнства», так пояснив ставлення Ісуса до жінок: «Він ставився до них, як до осіб другої категорії, вимагаючи у жінок золото». Ось це і є один із класичних прикладів, як опоненти християнства на всі сто відсотків викривляють значення змісту євангельського фрагменту. Бути утриманцем» жінок не є ганьбою, навпаки — славою постаті Євангелія, яка вважала чистим те, що в юдейській традиції було нечистим (а що було більше нечистим для тогочасного юдейського суспільства, як не дохід від проституції?); яка не тільки не поділяла становища пригніченої половини людського роду, а цілком навпаки — рішуче протиставлялася культурній юдейській традиції, яка в книзі Левіт виробила цілий ряд приписів, аби щоразу, коли жінка має місячні, «відокремити» її від решти єврейської спільноти, оскільки — як вважалося в єврейській традиції — жінка, в якої місячні, «робить нечистою кожну річ, на яку вона сяде або ляже» (15, 20-24 ) [7].
І це згіршення для «порядних людей» усіх століть було настільке подразнююче, що дехто з переляканих перекладачів Євангелія озаглавив розділ, в якому розповідається про сумнівну групу кількох жінок, які йшли за Ісусом й апостолами, таким побожним заголовком: Побожні жінки, які допомагали становленню ранньої Церкви.
Наведемо ще один євангельський приклад: написано, що Ісус відіслав у мирі перелюбницю, яку ізраїльські священики хотіли каменувати згідно єврейської традиції. Тут також подано таке велике згіршення, що деякі Отці Церкви вважали цей євангельський фрагмент апокрифічним, недостовірним, вставленим дещо пізніше. «Кожна жінка легкої поведінки, — доводили Отці Церкви, — може розцінити цей уривок, як дозвіл на розпусту». І вже вкотре, схоже на те, Церква була змушена, волею-неволею, а таки прийняти це несприйнятне й клопітке вчення щодо моралі, якого не могла вигадати, і яке їй цілком не було потрібне з огляду на зумовлені через нього клопоти.
Або ще приклад. Євангелист Йоан написав, що коли Ісус воскрес, Він доручив Марії Магдалині чи не найважливіше завдання: «Не затримуй Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого, але йди до братів Моїх і скажи їм: «Я йду до Отця Мого і Отця вашого» (20,17). А тепер згадаймо про те, що написав один із найвідоміших учителів стародавнього юдаїзму — рабин Елієзер: «Краще було б спалити всі слова Закону, як дати їх в руки жінки».
У шостому розділі нашої книги ми вже з`ясовували питання про чотирьох скандальних жінок в генеалогії Ісуса.
Євангеліє від Матея (15, 28). Ісус звернувся не тільки до жінки, а ще й до чужинки та поганки, яка була хананеянкою, і похвалив її за сприйняття вартості понять, які поширювало Євангеліє «О жінко, велика твоя віра! Нехай буде тобі, як бажаєш».
У тому самому Євангелії також вказано, що Ісус обрав, як приклад постійності у вірі та пильності в очікуванні Його Пришестя, сукупний прототип образу жінки — «десять мудрих дів».
Христос не тільки оздоровив жінку, яка кровоточила (термін надмірно соромливий, застосований перекладачами, щоб не зрозуміли ті, хто не знає грецької чи латинської мов, що йшлося про жінку, в якої стікала кров із дітородних органів), але, водночас, вимагав, щоб вона прилюдно розповіла, від якої хвороби зцілилася, немов тим хотів сказати, що хвороби жінок не є більш ганебними ніж хвороби чоловіків, як про це можна було зробити висновок із офіційного вчення юдаїзму.
Отже, є цілком логічним, що після стількох згіршень з`явився найбільший, а навіть можна сказати — докорінний скандал: йдеться про спротив щодо історичних функцій, в які віддавна чоловіки уярмлювали жінок. Наведемо, як приклад, унікальний фрагмент з десятого розділу Євангелія від Луки, зміст якого християнська екзегетика ще й досі недостатньо прокоментувала, мабуть, через те, що богослови ще повністю не зрозуміли, у чому тут полягає ота, подиву гідна, євангельська новизна.
Ось цей епізод, який Лука помістив у своєму Євангелії: «Коли вони були у дорозі, Він увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім`я, прийняла Його в хату. Була у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши, в ногах Господа, слухала Його слова. Марта ж клопоталася, слугуючи всіляко. Підійшла вона і каже: «Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». Озвався Господь до неї і каже: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (10, 38-42).
Отже, цей фрагмент починається із вже традиційного виклику Ісуса щодо староюдейських звичаїв (прийняти запрошення до гостини від жінки), а до того ж викликом, що обтяжений дещо інтимним епізодом: «Марія сиділа в ногах Ісуса». І Христос не тільки не віддалив її від себе, а навіть не вказав їй на безперечний жіночий обов`язок, і не лише з погляду єврейської традиції: займатися домашніми справами, приготуванням вечері для такого численного гурту людей, що прийшли неочікувано.
А коли Марта, сестра Марії, відлучилася на мить від господарських справ і попросила Ісуса владнати ситуацію («Скажи їй, щоб мені допомогла»), Христос докорив не Марії, а навпаки — Марті, хоча і зі співчуттям, яке можна спостерегти у зауваженні, що суспільний тиск є сильнішим від убогої жінки, і через що Марта не могла не ототожнювати свій природний обов`язок із приготуванням вечері для чоловіків. Але Ісус не тільки не сприймає цього розподілу соціальних обов`язків між чоловіком і жінкою, а навпаки доводить, що також і для жінки «кращою часткою» є виконувати «одне потрібне»: шукати за правдою, слухати Слова спасіння.
Така, у світлі Євангелії, туземна вартість жінки, яка була традиційно недооцінена з боку сильної статі, зумовила шок не лише в такому суспільстві, як єврейське, в якому навіть було визначено шкалу ставок для викупу новонароджених із первородного гріха. Із цих «розцінок» можна зробити висновок, що дівчинка «коштує» лише половину суми, яку визначено як викуп для хлопчика. Врешті, євангельська вартість жінки і досі є шокуючою та неприйнятною і за шкалою суспільних цінностей більшості тих держав, які називають себе християнськими, і які так часто оплутані несамовитим женоненависництвом.
Отже, впродовж століть Євангеліє так і залишається немов малим острівцем пошани й оборони жінок серед течії тієї суспільної ріки, поверхня якої покрита видимими і чітко виразними ознаками безпідставного перебільшення вартості чоловіків. А на підставі цього тотального суспільного опору християнській традиції, небажання суспільства допустити та визнати отой фемінізм Ісуса, ще раз оцінюємо мотивацію тих «достовірних критиків або міфологів», які шукають за історичними доказами і які безпідставно доводять, що Євангеліє було людським витвором невідомих релігійних спільнот Сходу.
На відміну від того, що було напрацьовано в усій стародавній культурі у ставленні до жінки, для Ісуса різниця у статі людей є явищем тимчасовим, перехідним, тобто таким, яке не становить жодної суттєвої різниці між чоловіком і жінкою. А в майбутньому ця статева відмінність зникне цілком: «У воскресінні не женяться і не виходять заміж, але будуть, як ангели в небі». Саме так Ісус відповів садукеям (Мт. 22, 30), які поставили Йому підступне питання про подальшу залежність жінки від чоловіка у «лоні Авраама», тобто після їхньої смерті. Чоловік, дружина, син, дочка, мужчина, жінка — для Ісуса це тільки фігури дочасного світу, який у майбутньому має змінитися. І ці фігури зовсім не означають, що Господь класифікує рід людський за статевими ознаками, оскільки для Бога людство становить єдину спільноту саме тому, що Він «створив людину на свою подобу» та «чоловіком і жінкою створив їх» (Бут. 2,17; 5, 2), але тільки для цього, дочасного життя.
Замість статевої відмінності між чоловіком і жінкою Ісус більше схильний застосовувати різницю у поняттях «одружені» та «неодружені», незалежно від їхньої статі. Також і в цьому прикладі Ісусового поділу ми бачимо, як Він рішуче не сприймає жорстокого доробку стародавньої культури щодо незаміжньої та неплідної жінки; тобто ставлення до тих жінок, які «не мали успіху» в стосунках з чоловіком, стосунках, які були єдиними, що мали вартість у стародавньому суспільстві, як семітському, так і античному. Щоб здійснити своє людське покликання — доводить Ісус — жінка не обов`язково повинна бути одружена і народити дітей, як це вважалося.
Чи всі ті, хто собі жартує з того, що називають «міфом погорди статі в дівоцтві Марії», хоча б на мить замислилися над суттю Послання про свободу, яке знаходиться в Євангелії? Як зазначили євангелисти, Месія народжений з діви, а цей факт—наголосив апостол Павло у Посланні до галатів — надає кожній жінці підставу бути приналежною навіть до гідності «матері Бога». І хоча Марія є дівою (до і після народження Ісуса, як наголошує католицька віра), тобто не «знала мужа», але з цього приводу вона не буде проклята, як цього вимагала стародавня єврейська традиція. Навпаки, Пречиста Діва сама проголосила у гімні прославлення Всевишнього: «Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди» (Лк. 1,48).
 
Діти
 
Діти! У стародавні часи дитину не вважали повноцінною особою суспільства. У деяких випадках дітовбивство було навіть узаконене, в будь-якому разі не вважалося таким важким злочином, як вбивство дорослої людини чи раба. В Римі та в Афінах — аж поки не було здійснено церемонію «визнання батьківства» — дитина не мала жодного права на життя: батьки могли її вбити, і не понести за це жодного покарання. А філософ Платон навіть написав, що потрібно відсилати на смерть дітей із дуже убогих або багатодітних сімей; Арістотель доводив, що виховання дуже кривоногих немовлят має бути заборонене законом.
А щодо традиції юдаїзму, то правила спільноти ессеїв суворо забороняли перебувати у них не тільки дітям, але й особам похилого віку.
Про Ісуса написано, що Він не лише не проганяв від себе дітей, як це, зазвичай, робили духовні лідери юдаїзму, а навіть суворо докоряв своїм учням за те, що вони не допускали до Нього малечі. І знову Ісус докорінно перевертає вартості суспільства (в усіх стародавніх суспільствах, а передусім у староєврейському, зразком мудрості була тільки доросла людина), Він ставить дітей за приклад і наголошує, що хто не буде таким щирим і безпосереднім як дитина, не матиме шансу здобути Царство Небесне: «Хто Царства Божого не прийме, як дитина, той не увійде до нього» (Лк. 18,17).
«Дитина є безумна і для неї потрібна нагайка», — такими були основи єврейської педагогіки, зафіксовані у книзі Приповідок, які написав сам Соломон; дитинство — це хвороба, для лікування якої потрібні тільки «час» і «палиця». Ісус, натомість, щоб раз і назавжди оборонити дітей, сказав учням, що саме діти мають цілком особливі стосунки з Богом: отже, горе тому, хто відважиться ставитися до них із погордою чи ще гірше — знущатися.
Один із випадків вибуху найбільшого Ісусового гніву стався саме тоді, коли хтось висловив думку, що діти дуже легко переймають погані приклади старших, і що будь-хто може легко привчити їх до поганих звичок. Ісус попередив: «Такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено було йому на шию, і він був би утоплений у глибині моря» (Мт. 18, 6).
Елеонора — улюблена дочка Карла Маркса — написала у своїх спогадах так: «Пам`ятаю, коли батько розповідав мені історію про Назарянина, вбитого багачами, тоді він мені сказав, що християнству можна вибачити багато чого тільки за те, що воно навчило людство любити дітей».
А Ісус був — як ми перед тим зазначили — злочинцем, очевидно, що в соціологічному значенні цього терміну, тобто був визнаний винним у таких вагомих злочинах як постійне порушення табу єврейського суспільства і за які Його швидко і без жодного сумніву та жалю засудили на смерть поза містом, що означало, у тій же єврейській традиції, що Ісуса Назарянина раз і назавжди «вилучено з суспільства достойних громадян».
«Не повертайся!» — волає до Ісуса той, що представляє Церкву — Великий Інквізитор — у творі російського письменника Достоєвського. «Перестань пригноблювати нас своєю свободою!»
Хрест поза містом завжди був би напоготові для Ісуса як у кожному тогочасному релігійному суспільстві, так і в теперішньому, хоча сучасні інтелектуали й доводять, що черпають натхнення з прикладу Назарянина.
Отже, хто тепер доведе, яка саме невідома релігійна спільнота, і на підставі якої філософської доктрини, могла б відважитися «сфабрикувати образ такого Месії?»
 
Можливо ессеїзм, який мав певний успіх?
 
Стосовно способу розуміти любов до ближнього, спокуту своїх гріхів або ставлення до дітей, між вченням Ісуса та наукою ессеїв існує, як ми вже зазначили, доволі суттєва відмінність. Про ессеїзм, доктрини якого докладно не знали аж до археологічного відкриття після Другої світової війни, було лише дещо відомо з кількох натяків у творах тих письменників, що увійшли до світової класики, а також із творів Йосифа Флавія. Археологічні відкриття в Кумрані — віднайдення манускриптів — розвіяли останні надії тих науковців, які доводили, що загадку християнського Послання необхідно шукати у релігійній концепції ессейської секти. Від того часу опонентам християнства ставало все важче доводити тезу про Ісуса, якого нібито вигадали в рамках тієї релігійної культури, офіційне вчення якої та християнське Послання знаходяться, немов на протилежних полюсах. І все важче було зрозуміти, на підставі чого в єврейській культурі — у першому столітті — з`явилося вчення, яке зі стількох поглядів цілком не відповідало офіційній єврейській релігії.
До появи кумранських манускриптів ще можна було доводити, що автори Євангелія знайшли у спільноті ессеїв відповідний «гумус», щоб посадити і виростити власне «дерево». Адже про тих відлюдників-ессеїв з-над Мертвого моря було відомо так мало: не існувало жодної небезпеки «демаскування», якби навіть хтось із науковців запропонував найбільш невірогідну теорію! Не було небезпеки хоча б тому, що серед послідовників біблійного критицизму була у широкому вжитку відома цитата Ренана, що християнство було «нічим іншим, як тільки різновидом ессеїзму, який випадково набув такого великого успіху». А до того ж, ніхто не завдавав собі клопоту пояснити: ні чому цей «різновид ессеїзму» виявився таким екзотичним і цілком не відповідав офіційному юдаїзму, ні чому обставини його виникнення та поширення були такими напруженими.
Насправді, достатньо зазначити, що на відміну від того, що відразу трапилося з християнством, яке щойно зароджувалося, у стародавніх хроніках нема жодного повідомлення про переслідування ессеїв з боку релігійної єврейської влади. Навпаки, спільноту ессеїв завжди вважали зразком юдейської побожності, а це очевидна ознака, що доктрина ессеїзму ще більше суворо впливала на духовну формацію юдаїзму; однак, жодною мірою не відмежовувалася від офіційної релігії Ізраїля.
«Учитель Справедливості» з Кумрану, на противагу Ісусові, цілком очевидно не ототожнювався зі злочинцем у його ставленні до духовно-соціальних вартостей, що були визнані в тогочасному єврейському суспільстві. «В Кумрані Ісус-Назарянин був би відлучений від юдаїзму, проклятий і прогнаний із цієї спільноти», — написав Ґанс Кюнґ.
Спростування теорій, автори яких намагалися ототожнити ці дві особи — «Учителя Справедливості» й Ісуса-Назарянина — прийшло саме з кумранських печер, на які натрапили пастухи-бедуїни. І завдяки цій випадковості (а чи справді випадковій?), тепер ми достовірно знаємо, що в ессеїв любов до ближнього обмежувалася виключно своєю спільнотою та її прихильниками, а у ставленні до тих, хто був поза «орбітою ессеїзму», було рекомендовано ненависть; що моральна суворість ессеїзму доходила аж до заборони носити пахощі в день шабату; що, через підозрілість і гордість, дітей рекомендували тримати «на відстані» тому (як написано у «Підручнику Справедливості»), що «тільки святі ангели можуть бути у спільноті». А з погляду доктрини ессеїзму діти цілком не могли належати до «святих ангелів».
До речі, у «Підручнику Справедливості» написано ще й таке: «Безумні, божевільні, каліки, глухі, а також і ті, хто має інші вади, не можуть бути членами спільноти». А, крім того, також дано рекомендацію триматися на «відстані» від грішників, чужинців і жінок.
І ось, на противагу доктрині ессеїв, загадкова Особа, інший Учитель, пропонує щось цілком відмінне; Ісус найперше піклується про обездолену меншість; Він любить переважно сідати до столу з тими, перед ким ессеї утікали з презирством і жахом.
Цей факт відмінності чесно визнав єврейський науковець Монтефіоре, який щиро написав: «Шукати грішника, замість втікати від нього, як від лихого товариша; вважати його приятелем, щоб морально його врятувати, насправді було новизною в релігійній історії Ізраїля».
У Кумрані юдейська концепція священності суботнього дня доходила до крайностей, до цілковитого абсурду. У той день кумранські «святі» не ходили навіть до вбиральні, не будучи впевнені, що таким чином не порушують закон шабату. І з огляду на релігійні сумніви вважали за краще терпіти.
А тут — ще раз, щось цілком протилежне ритуалу ессеїв: Ісус у «жахливо блюзнірському висловлюванні» не лише для кумранського ессея, але навіть і для пересічного єврея, доводив — «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи» (Мр. 2, 27).
У кумранському «Підручнику Справедливості» перелічено дуже скрупульозні ритуальні приписи щодо харчування й особистої гігієни, розрізнено харчові продукти на «чисті» та «нечисті», наказано суворо дотримуватися споживання «чистих» продуктів. Ми вже знаємо, що ця традиція дотримання «чистоти» харчових продуктів і надалі зберігається в єврейському народі.
І тут знову, і як завжди, маємо справу з чимось зовсім протилежним — той євангельський Чоловік, представлений євангелистами, промовив такі слова: «Слухайте Мене всі та розумійте! Нема нічого зовнішнього для людини, що, входячи в неї, могло б її осквернити; лише те, що виходить з людини, те оскверняє людину» (Мр. 7,15).
Не випадково після тих слів Ісуса, написаних в шостому розділі Євангелія від Марка, у найдавніших євангельських манускриптах вміщено вираз, який, очевидно, дописав переписувач: «Хто має вуха слухати, нехай слухає».
І знову, ми опиняємося немов перед чимось загадковим й абсолютно незбагненним; і не лише для юдаїзму, який у цьому випадку також не зумів відмежуватися від класичних понять усіх стародавніх релігій. У Старому Завіті подано дріб`язкові ритуальні приписи для обрядових очищень осіб і харчів. Ці рекомендації виникли (на противагу до інших) із гігієнічної необхідності чи належного виховання: є біблійні приписи, які виразно вказують яким чином єврейська пророча школа сприйняла ідею—що тільки той; хто став матеріально «чистим», шляхом застосування визначеного ритуалу «миття» та невживання заборонених харчових продуктів, мав право увійти у сферу sacrum — «святого». Натомість, «нечистота» може спровадити особу в середовище profanum — «поганого».
У тому, власне, твердженні Ісуса (що до матеріальних речей дочасного світу не потрібно ставитись як до «нечистих», але вони стають такими проходячи крізь людське серце), чимало науковців добачили одну із найбільш революційних і загадкових новин Його вчення. І якщо поділяти це твердження, тоді воно немов протиставить єврея не тільки авторитету Мойсея, а навіть більше — «ставить під сумнів усі літургійні звичаї стародавніх часів, з їхніми покутними та жертовними обрядами» (Е. Каземанн). У тих кількох словах Євангелія від Марка знаходиться свідчення про одну з найбільш незрозумілих відмінностей між доктриною Нового Завіту та всіма іншими «релігійними» науками, включно з юдейською. І це християнське поняття світськості сотворіння (яке може бути споганене або освячене — залежно від ставлення людини, а не через якусь зіпсутість, яку необхідно знищити) доведене до крайніх наслідків, до яких юдаїзм ніколи не дійшов, хоча і створив для них розлоге підґрунтя.
Ессенізм, як непримиренна секта всередині юдейської духовності, помножила єврейські ритуальні приписи про очищення та ще більше їх ускладнила. Хтось зазначив, що навіть тієї ритуальної несумлінності Христових учнів, про що є свідчення в Євангелії, було цілком достатньо, щоб між послідовниками вчення з кумранських пустель та прихильниками християнської доктрини виникла непрохідна духовна безодня.
«Великий Учитель» з Кумрану заохочував не навчати «не святих» його науки, берегти мудрість спільноти ессеїв, завжди намагатися якнайкраще ізолювати від неї всіх решту «нечистих і грішників».
Також і тут вчення Ісуса є цілком протилежне кумранській світоглядній концепції: «Хіба вносять світло на те, щоб поставити його під посудом або під ліжком, а не для того, щоб поставити його на свічнику? Нема нічого схованого, що не мало б стати явним, ані нема нічого таємного, що не вийшло б на явне» (Мр. 4, 21-22).
Наведемо цитату Боркмана: «Якщо Ісус Хритос і має щось типове, то це саме факт, що Його проповідування, і Його справа не мали за мету збирати «праведних» і «побожних», ні організовувати «особливої каплички для святості».
Ессеї, з цього погляду, сповідували кумранський дуалізм, похідна якого становила поділ всього людства на «синів світла» та «синів темряви». А для Ісуса, натомість, не існувало жодного апріорного поділу всіх людей на добрих або поганих: кожна людина повинна використати свій шанс і навернутися хоча б тому, що кожна все ж таки може справді навернутися.
«Блаженні убогі», «горе вам, багаті», — підбадьорює і, водночас, застерігає Ісус.
Навіть найкращі стародавні філософські системи ніколи не дійшли до такого висновку, що матеріальна убогість може становити для людини добро. Відповідно концепції юдаїзму, вихваляти становище убогого було б цілковитим абсурдом; злиденність, загалом, вважали виразною ознакою прохолодного ставлення Всевишнього до бідної людини. Матеріальний достаток, натомість, розцінювали як нагороду за добропорядне життя. Також, ще допустимою була для сприйняття «золота середина», про яку євреї просили у молитві, що записана у старозавітній книзі Приповідок: «Не дай мені ані багатства, ані злиднів» (30, 8).
«Господи, подай мені добробут», — написано у Псалмі 118; а цей стих ще і сьогодні співають під час здійснення єврейського релігійного культу. У першій книзі Самуїла, Господа Ягве прославляють як такого, що «піднімає нужденного з пороху, і підносить бідного з бруду» (1 Сам. 2, 8).
Отже, у похвалі убогого стану, Ісусове вчення є незбагненним і чітко відрізняється від тієї суспільно-релігійної культури, з якої походить. Матеріальну вбогість Ісус вважає добром тому (називає «блаженними» незаможних), що визнає її передумовою для однієї з християнських цінностей, яка може посприяти порятунку людини: тобто свободи.
«Те, що людство не зуміло пізнати та збагнути за допомогою своїх найкращих інтелектуалів, подається на доступному рівні, немов малим дітям» — це твердження Паскаля тепер знайшло достовірне підґрунтя на підставі розвитку досягнень сучасного релігієзнавства.
 
Ісус—«марсіанин»
 
Оскільки кожна історична гіпотеза, яка виключає фундамент віри стосовно проблематики на ім`я «Ісус», веде у безвихідь, оскільки поведінка та вчення Ісуса Христа, про які написано в Євангелії, вислизають із різновидних намагань інтелектуалів пояснити їх на підставі тогочасної культури, було вирішено вдатися за допомогою до цілком інших обставин; принаймні така спроба зумовила виникнення недавньої теорії, що — немов легендарний Сфінкс — виринає з попелища всіх дотеперішніх передбачень.
Отже, автори цієї теорії вирішили: замість брати до уваги нестерпні докази віруючих, краще докласти зусиль і нарешті достеменно пояснити обставини виникнення християнства за допомогою якогось невідомого «НЛО», «літаючої тарілки», на якій прибув на землю представник невідомої космічної цивілізації та навчив нас мудрості того більш досконалого та краще організованого світу.
Принагідно зауважимо: гіпотезу про Ісуса-марсіанина» пропонували не тільки виключно маніяки чи фантасти. її також підтримує, наприклад, В`ячеслав Зайцев із Мінської Академії Наук. її викладають, з великим переконанням, навіть можна сказати — з вірою, у численних антихристиянських памфлетах у Китайській Народній Республіці. її також доводять, із дивовижною послідовністю, групи крайніх лівих у Південній Америці, які вважають, що поганський античний бог Quetral-Coate («гадюка з зеленим пір`ям») міг зійти на землю з того самого літаючого космічного засобу, яким долетів до землі Ісус.
Всі ці докази є теоріями, які межують із маячнею, з якимось різновидом локального психозу, однак походять із чесного переконання, що Євангеліє і євангельський герой створюють такі карколомні проблеми, які можуть посперечатися з будь-яким науковим поясненням, автори якого покладаються лише на засоби історичних пошуків і логічні наукові докази.
 
Докорінна протилежність фашизмові
 
На противагу спокусам — які, на жаль, регулярно повторюються —здійснити узгодження між доктринами християнства та фашизму, євангельське Послання насправді становить докорінну протилежність авторитарним ідеологіям будь-якої масті, зокрема і будь-якому націоналізмові, навіть якщо вони непомітно замасковані. А тому, зовсім не випадково християнин Бонгефер спостеріг у Муссоліні та Гітлера, які є відповідальними за оту потворну ідеологію, що стала причиною його (Бонгефера) смерті, справжнє втілення Антихриста.
«Чистокровне» поганство кожного різновиду фашизму відразу стає видимим, як тільки воно робить щонайменшу спробу звернути свій ностальгічний погляд назад — на «золоту епоху», що була в минулому. І ось, ми відразу бачимо повернення його «стародавніх римлян», або його «германців», або його «оборону традицій», тобто залежно від ідеологічного розмаїття поганства...
На противагу поганській ностальгії, спостерігаємо цілковиту протилежність у християнстві, для якого найгірша майбутність є кращою від найкращого минулого тому, що спасіння, «нові небеса» та «нові землі», знаходяться наприкінці земної цивілізації. Звідти бере свій початок оте напружене прямування християнства в майбутнє, звідти з`являються оті євангельські «дріжджі» — всупереч стільком спізненням і, здавалося б, непоправним помилкам у християнській історії.
Філософ Джованні Джентіле, який доклав стільки зусиль, щоб із найкращого боку представити систематизований і ушляхетнений режим Муссоліні, у 1932 році в інтерв`ю для газети «Нью-Йорк Тайме» таки був змушений визнати, що «...фашистська ідея ієрархії частково військова, але також — частково і церковна. Фашизм взяв собі за зразок ієрархію римського папства».
Ще і сьогодні немало таких, які вважають себе християнами, однак із ностальгічним смутком і підсвідомо прагнуть різних вождів, від яких є лише стільки користі, що вимагають собі нагороди від суспільства тільки за те, що наказали повісити розп`яття Ісуса у школах і залах судових засідань [8].
А до такого стану справ у християнстві допровадила двозначна ідентифікація Бога філософів (і релігій), того бога, завдяки якому можновладці можуть перетворити свій злочин у гріх, Бога Авраама й Ісуса. До таких, власне, жахливих результатів призвів той факт, що в суспільстві настала цілковита помилка у сприйнятті основ і законів того правопорядку, у сфері якого Ісус Христос є «Царем християн». І ця невиразність була настільки згубною, що навіть сам Гітлер міг називати себе «християнином». Процитуємо уривок із «Майн Кампф»: «Моєпочуття християнина змушує мене думати про Господа та Спасителя як про борця...»
У тому вченні, яке Євангеліє представило як Ісусове, політична влада та почесті у суспільстві (це означає саме ті ідеали, до яких прагнули фашисти усіх часів) становлять найголовніше зло, саме уособлення того, що є диявольським. Ісус особливо наголосив на тому, що «царства цього світу» були віддані Сатані, який роздає їх тим, хто йому покланяється. Христос, зі свого боку, в першу чергу опікується суспільними «низами» і нагадує, що «хто себе возносить, той буде принижений, а хто себе принижує, той буде возвишений» (Мт. 23, 12). Для Ісуса блаженними є тихі, милосердні, миротворці; а цілком не ті, хто усякими неправдами здобуває собі місце під сонцем.
Потрібно, перш за все, зазначити, що таким чином впроваджується вартість, що була зовсім невідома у стародавній культурі, тобто вартість покори. В античному світі навіть не існувало такого лінгвістичного виразу, яким би можна було передати таке поняття, яке ми сьогодні сприймаємо крізь призму Євангельської Благовісті, як «покора». У латинській мові слово «humilitas» інше, принижуюче значення: тим словом передають смисл чогось низького, підлеглого (незнаного, таємничого, що походить невідомо звідки, без імені нешляхетного походження чи суспільної кондиції), що має малу вартість. І аж із появою християнства це визначення набуло позитивного значення у царині моралі.
Спотвореному реалізмові, зрадливій екзальтації, які пропагує фашизм, Ісус (як бачимо) протиставляє приклад простих людей або малих дітей. «Мудрість повертає нас у дитинство», — написав Паскаль, зворушений таким свіжим поглядом на суспільну дійсність.
З погляду Нового Завіту, головне завдання людини полягає у тому, щоб повністю залучитися у сферу християнського служіння для інших; воно—християнське завдання — є діаметрально протилежне меті тих, хто на своїй сорочці (коричневій, чорній, червоній) причепив табличку з написом «Мене не обходить».
Якщо для фашизму велику вартість становлять фізичний стан і здоров`я людини, її сила, досконалість будови тіла та спритність, то для Євангелія — підкреслюємо ще раз—шкала цінностей людини є зовсім протилежною: блаженними є хворі, кволі, слабкі, тобто ті, що страждають і плачуть.
Моральній дискримінації суспільства (між — так званими «чесними» і так званими «злочинцями»), що є такою близькою до будь-якої реакційної ідеології, Ісус протиставить (Мт. 25,39) свій бентежний вислів: «Я був ув`язнений, і ви провідали Мене [9]». Христос обурювався лише тоді, як ми вже знаємо із євангельської розповіді, коли бачив «фахівців» з питань моралі, які вважали себе «порядними людьми».
Тому, хто витягнув меч, Він наказує вкласти його назад до піхов. А тому, хто хоче помститися за свій ляпас, Він рекомендує підставити другу щоку.
Цілковитому ідолопоклонству громадян у їхньому ставленні до держави Ісус протиставив духовну свободу: «Віддайте кесареві кесареве, а Богові — Боже» (Мт. 22, 21). Цим висловом Христос деміфізував будь-яку претензію на священність будь-якої ієрархії і відкидав суспільну «літургію» — невідомого воїна, борця, прапора тощо.
У цьому чіткому Христовому розрізненні закладено також і принцип, який нібито винайшла під час своєї антихристиянської полеміки епоха Відродження, хоча на той час цей принцип вже був проголошений. Йдеться про те, що коли влада не має жодних ознак святості, її політика є світською, лаїцькою, тоді у такому суспільстві може домінувати вільне рішення його громадян.
Фашистському культові досконалої мужності Ісус протиставляє цноту і доводить, що вона може стати незбагненно плодючою, а також хвалить -скопців задля Царства Небесного» (Мт. 19,12). Перше християнське хрещення серед не-євреїв, як написано у «Діяннях апостолів» було уділене ефіопському скопцеві.
У Христовій моделі організації суспільства цілком недоречними є спекуляції, нагромадження матеріальних благ, капіталізація усякого добра, усі різновиди абсолютизму. Ісус наче жартує з ощадливих і характеризує їх як осіб, які не мають здорового глузду: «Безумний, ще цієї ж ночі твою душу візьмуть у тебе; і те, що ти зібрав, кому воно буд?» (Лк. 12, 20).
 
В обороні людини
 
Факт очевидний: в цих чотирьох таких простих, на перший погляд, книжечках, які ми називаємо Євангеліями, подана доктрина радикальної рівності між людьми, доктрина пошани до людини, тобто подано таку універсальну концепцію, кращої від якої ще досі ніхто не запропонував і, мабуть, вже і не запропонує.
А однак, чи це є підставою для тріумфу християни? Ми вважаємо, що зовсім ні; і власне це хочемо довести.
Очевидно, що жодна релігійна спільнота не могла б ототожнити свого Бога з усяким різновидом кримінальних злочинців. І чи до цього нечуваного скандалу (поставимо це питання ще раз) насправді могла б дійти група побожних євреїв, яких від пелюшок навчали почитати неосяжного Бога Ягве, Святого святих, Недоступного? Почитати Того, навіть страшне ім`я якого було суворо заборонено вимовляти зі страху перед Його профанацією? Е. Каземанн зазначив: «Власне, це невірогідне проповідування саме такого, як для євреїв, євангельського Послання доводить його правдивість».
Абсолютна рівність усіх людей — понад будь-яку штучну людську класифікацію; вона—євангельська рівність — закладена тут у такій простій і такій нездоланній реальності: всі люди мають одного Вітця; того Вітця, якого Ісус каже назвати «Аbba», тобто «Отче» по-арамейськи [10].
Отож, всі люди є абсолютно рівними в гідності та правах. їм рекомендовано називати один одного «братами»: цей вислів, на жаль, набув у Церкві цілком іншого значення; «братами» стали називати відокремлену від усієї Христової Церкви групу особливо побожних християн. Проте, якщо слово «товариш» означає лише приналежність до спільноти за інтересом, незалежно від роду її діяльності, то слово «брат» ототожнюється зі спільністю батьківства та призначення, а також є підвалиною непорушної християнської солідарності [11].
Але і це ще не все: не тільки (як написано в Євангелії) Ісус і Бог становлять одну, монолітну сутність, так само Ісус і людина або, навпаки, людина й Ісус, також становлять щось одне. Таким чином, Христова доктрина забезпечує охорону одній людині від надмірних посягань на її права іншої людини, об`єднуючи їх обох в особі Ісуса-Бога та з рештою людей. А тому справи людські стають справами Божими, і — навпаки.
До такої рішучої оборони гідності людини не дійшла і, мабуть, ніколи вже не дійде жодна релігія чи філософія. А крім того, як ще побачимо, неможливо віддалитися від того євангельського гуманізму без небезпеки для себе. Навіть ті, хто називає себе християнами, насправді, здебільшого, ані не відчули цієї євангельської новизни, ані не пережили жодного іншого послання, яке, врешті-решт, вважали придатним. Однак, це вже цілком інша тема. А в даному випадку нас цікавить (повторимо) суть Євангелія, а не різні історичні відхилення від неї. В будь-якому разі, завдяки саме аспектові християнської рівності, марксистський мислитель Люціо Ломбардо Радіче стверджував, що християнство—це не релігія, або, принаймні, воно цілком відрізняється від будь-якого іншого релігійного вчення. І завдяки, власне, своїй головній ідеї про втілення Бога, тільки євангельська доктрина, зазначив Ломбардо Радіче, дозволяє «будувати докорінний гуманізм».
Доки Бог є тільки живим і творчим Духом, незмінним і недоступним у своїх «безмежних понад часових просторах», до того часу не становить труднощів принижувати людину, яка була, щонайбільше, лише «створінням Божим», але ніколи не була Його сином, і — цілком очевидно — зовсім не була ототожнена з Господом.
Якщо Бог був тільки найдосконалішим єством, тоді ніхто не міг перешкодити топтати оте не дуже досконале єство, яким є людина. Але, якщо Бог став людиною, якщо Він народився дитиною, якщо бавився у поросі палестинських доріг, тоді вже неможливо дати ляпаса людині, не давши при тому ляпаса і самому Богові.
Отже, саме тому марксистський мислитель Ернст Блох (Німеччина) правильно обороняє своє твердження, згідно якого «тільки добрий християнин може бути правдивим атеїстом», бо лише для християнської доктрини нема іншого поняття про образ Всевишнього, як тільки поняття про образ людини.
Ототожнення Ісуса з в`язнем, яке так здивувало та навернуло Карнелютті, є лише одним із логічних наслідків цієї ідентифікації людини з Богом.
І це ототожнення є настільки потужним, що всі ті, хто доводить, що за Учителя мають Ісуса Христа, впродовж стількох століть проголошують свою віру в Нього, як у «правдивого Бога та правдиву людину». Проте, як хтось зауважив, що з цієї віри вони сприйняли тільки її першу частину, тобто віру в божество Ісуса Христа. А щодо віри в Його докорінно людську природу, то християнство ще не сприйняло її достеменно, тобто зі всіма висновками та практичними наслідками.
Г. Ґоллвіцер — один із найбільш відомих сучасних фахівців із питань зв`язків між єврейсько-християнським месіанізмом і месіанізмом світським (або швидше тим, яке себе таким вважає), написав: «Проголошення, що людина є найвищим єством для людини, ще не становить жодних гарантій, що не буде панування людини над людиною, якщо таку заяву декларують тільки в рамках теорії, яка в конкретній сьогоднішній людині бачить тільки «попередній період» стосовно «правдивої людини», тобто тієї людини — з майбутнього. Месіанізм людських ідеологій створює передумови для узаконення насильства над сьогоденною, реальною людиною. Кожному з нас необхідно усвідомити, що та чи інша конкретна людина нам не належить, що ми її не використовуємо, без попередньої згоди цієї особи, для нашої — навіть найкращої мети; що та чи інша особа не є власністю ані суспільства, ані тих великих вождів, які це суспільство формують. Гідність людини не буде принижена; і так буде тривати аж до того часу, доки людина буде належати єдиному Володарю, який також є недоторканим для всіх». Від того месіанізму людських ідеологій нас може захистити хіба що «міф» Бога Авраама й Ісуса Христа, «міф» того Бога, який—як написано у Писанні—«кожного з нас кличе нашим ім`ям» (пор.: Йо. 10, 4), тобто, захищає людство від небезпеки використання нас як «матеріалу» для побудови попередньо усталеного майбутнього — засобами спекуляції філософських, суспільних, політичних теорій — поза межами «Господнього дому».
 
Коли нищать «ганьбу біблійного обскурантизму»
 
Ісус навчає своїх послідовників, щоб під час молитви вони промовляли не «Отче мій», а «Отче наш». Таким чином, Він дав незмінну відповідь прихильникам класифікації населення землі на раси та нації.
«Бог створив з одного весь людський рід, щоб жив по всьому лиці землі», — наголосив апостол Павло (Ді. 17, 26), й апостол Петро, зазначено у тій самій книзі, доповнив: «Господь не дивиться на особу, але хто Його боїться та чинить правду» (10, 34). Цілковите неприйняття будь-якого прояву расизму Христос (як ми вже знаємо) обґрунтував спільним для всіх людей Божим батьківством, яке поширюється на всіх людей і в усі епохи я Його справжні учні це проповідують.
Тепер, отже, щоб наші докази були зрозумілими та доступними, ми будемо дотримуватися послідовності та спробуємо довести, навіть якщо це не сподобається усім переконаним у тому, що людина (для того, щоб бути вільною) повинна відмежуватися від біблійного обскурантизму. Натомість, саме це християнське вчення (як нещодавно довів відомий історик Леон Поляков у своїй книзі «Аріанський міф») своїми міфами про єдиного праотця всього людства та першого чоловіка Адама, таки охороняє людину від тенетів расизму. Адам, у старозавітному Писанні, є для людей символом їхньої природної рівноправності.
Епоха Відродження, що почалася у XVIII столітті, яке ще також називають «століттям розуму», залишилася похованою під руїнами адамового міфу разом із абсурдним принципом расизму. Мільйони людей стали жертвами цього расизму на олтарях його божків, а також «спасительного» арійського міфу, які походять із заклику Вольтера «ocrosez Minfime!» —розтрощити ганьбу «біблійного варварства» смолоскипом «просвітленого розуму».
Кожна система філософських ідей, віддаляючись від єврейсько-християнської традиції, опиняється перед небезпекою потрапити у цупкі тенета расизму, як це довів Поляков. Для грецької міфології, цієї неперевершеної «учительки мудрості», як вважає чимало науковців, різниця між людьми — вільними та рабами — ґрунтується на самій природі. Платон дякував грецьким божкам, що народився «чоловіком, а не жінкою, вільним, а не рабом». Арістотель виробив теорію суспільної системи на припущенні, що «варвар» народився для того, щоб служити в кайданах.
Вольтер став расистом, коли подався услід за похідною логіки його світосприйняття та зробив спробу «розчавити» Біблію. Тридцять статей — зі ста вісімнадцяти — його «Філософського словника» присвячені нападкам на євреїв, яких він класифікував як «наші володарі і наші вороги, яких ми ненавидимо та вважаємо найогиднішим народом на землі». В інших статтях вольтерівського «Філософського словника», яким так захоплюється стільки освічених лаїків, автор різко ганить негрів, виразно називаючи їх «рабами від природи для інших людей». Вольтер навіть послався на античні твори грецьких філософів, з погляду яких, ті люди, що мають чорну шкіру, могли з`явитися на землі від статевого злучення жінок із мавпами.
Ці ж самі «вчителі просвітленого розуму» доставляли «поживу» як для печей крематоріїв Третього Рейху, так і для жорстокості європейських колонізаторів у цілому світі.
Завжди, доки Церкви зберігали тісний і непорушний зв`язок із коренями Біблії та її міфами про єдиного Отця і єдиного Адама, ганьба християнського антисемітизму ніколи не доходила до расизму. Єврея потрібно навернути у християнство, і навіть силою, якщо це необхідно, але так, як і кожну іншу особу, будь-якої іншої нації. Однак, ніколи не можна принижувати його тому, що він — нібито — є «ницим» від природи, і що, мовляв, не «досягає» рівня людини.
Натомість, проблиски расизму з`являються у християнській теології тоді, коли вона заражується грецько-латинською думкою — з її невиразним «богом філософів» та арістотелівською метафізикою. Зокрема це сталося, перш за все, у XVI столітті, тобто в період великого географічного відкриття, коли настали суперечки: чи корінні жителі Америки були людьми, чи ні; чи, як далі з цього виходить, мали душу, чи ні? Тоді, водночас, вибухнуло велике обурення домініканця Бартоломея де Ляс Касас — «святого індусів» — яке виразно вказує «зеллінізованим» богословам велич єврейсько-християнського Послання, що знаходиться у суті духовного взивання до Всевишнього — у молитві «Отче наш».
 
 
[1] Аналіз біографій святих, тобто тих духовно досконалих осіб, які серйозно сприйняли християнське вчення та зробили для себе певні висновки з цієї доктрини, однозначно показують незвичайний характер євангельського Послання. Кожний святий намагався, властиво, хоча б частково наслідувати Ісуса. А всі святі — у своїй однотипності та, водночас, у своїй різнорідності, що впродовж всієї історії християнства творить безперервний ланцюг духовного розвитку, — виявляють у фактах і цифрах надзвичайну складність та плодючість тих рекомендацій з питань духовності, які в Євангелії представлені як висловлювання Ісуса Христа. І тих «свідків Євангелія»—святих—хтось порівняв із кольоровим спектром променю білого світла, яким просвітили скляну призму. І цей промінь, на виході з призми, має надприродну здатність поділитися на безліч різнокольорових відображень: так само і кожен святий, який пройшов крізь призму духовності Ісуса, цілком не є подібним до іншого святого. А та незмінна основа, яка їх всіх об`єднує — це любов, тобто жертовна спроба безкорисливо жити для інших. Однак, взявши за основу любов—цю спільну підвалину, кожний намагається наслідувати Ісуса та перевести у практичну площину Його вчення. А ці зусилля індивідуальної духовності започаткували і розмножили чималу галерею духовних типажів людини, характерних своєю незбагненною різноманітністю.
 
[2] Англійський єврей С. Монтефіоре — один із найавторитетніших знавців християнства — визнав, що у Старому Завіті нема заповіді любити ворогів. Однак, Монтефіоре міркував, як ми вважаємо, дещо дивно, тобто: юдаїзм має рацію, коли не рекомендує дотримуватися заповіді любити ворогів, «...тому, що наскільки б це побажання не було шляхетним, а ворогів таки неможливо любити. Отож, Ісусова заповідь є недоречною і навіть шкідливою».
Також і Сеєд Госсейн Наср, молодий іранський богослов, обороняє іслам від звинувачення, що той не заохочує любити ворогів, в ім`я «реалізму», як і євреї. Коран, каже Госсейн, правильно подає закони і для війни, навіть для винищення ворогів, тому що війна — це частина історії людства». І тому мусульманин дивується і деколи висміює євангельський наказ «підставляти другу щоку» (Лк. 6, 29).
 
 
[3] Адольф Голл, сучасний соціолог і богослов, написав навіть про «злочини» Ісуса. З соціологічного погляду термін «кримінальний» не має образливого значення чи забарвлення, а вказує на норму суспільної поведінки тієї особи, яка не виконує чи порушує встановлені вимоги, які у даному суспільстві вважають законними.
Отже, «герой» Нового Завіту є, без сумніву, «кримінальником» у соціологічному значенні для конкретно взятої історичної епохи. У наступній частині книги ми приведемо читачам євангельський фрагмент, в якому зазначено довільну поведінку Ісуса щодо двох священних цінностей юдаїзму: пошани до померлих і до родини. І, навпаки, Його позитивне ставлення до тих двох категорій суспільства, які були знецінені у тогочасній культурі: жінки та діти. А ще далі, ми подамо ставлення Ісуса, вочевидь також –кримінальне», щодо дотримання юдейського закону про шабат та «чистоти» страв. У тому значенні — як бачимо — єврейське суспільство могло законно Його засудити і «відригнути зі свого нутра це чужорідне йому тіло».
 
 
[4] Згідно з Євангелієм, Ісус навіть був елегантний, оскільки носив, як зазначив євангелист Йоан, туніку (хітон), яка не була зшита, а повністю зіткана зверху й донизу (Йо. 19, 23). Цей одяг був такий дорогоцінний, що римські легіонери, які розпинали Ісуса, дійшли висновку, що цю туніку шкода було б знищити, якби її розітнути на частини, для поділу між собою. І тому вони кинули жереб, щоб визначити кому з них мала б належати туніка Ісуса.
А Йоан Хреститель, натомість, як зазначив євангелист Марко, «був одягнений в одежу з верблюжої шерсті, носив ремінний пояс на стегнах» (1,6). Тобто, згідно з нормою єврейського суспільства, саме таким мав бути пророк в Ізраїлі, навіть на зовнішній вигляд!
 
 
[5] Пнебер: «Цей пророк (Ісус) не відчуває жодної необхідності приховувати побутові потреби людини».
 
[6] Хтось написав, що «святенницький» мораліст є так далеко від Ісусового вчення, як і «розпусник». Властиво, вони обидва не мають жодної пошани до свого тіла. А християнство полягає, перш за все, у вірі, що настане воскресіння людського тіла.
Те воскресіння, яке—як наголосив Гароді — «має для марксиста дуже спеціальне значення», хоча б тому, що становить певний різновид матеріалізму в самому центрі християнського Послання, відокремлюючи його від духовного обезтілення. типового для релігійного поняття. Цю ж думку так само поділяв Романо Гуардіні, пишучи, що християнство єдине відважилося помістити людське тіло у найбільш потаємній глибині Бога.
 
 
[7] У першому розділі Євангелія від Марка написано, що Ісус оздоровив тещу Симона-Петра, взявши, при цьому, її за руку. «Покинула її гарячка, і вона встала їм прислуговувати», — так завершив євангелист розповідь про цей епізод (1, 31). Гонзалес Руїс зауважив, що у цьому маленькому євангельському фрагменті зафіксовано аж три пункти, які є нечуваними й нестерпними для сприйняття серед євреїв:
1) рабин або учитель, навіть не дуже авторитетний, ніколи не мав би відваги наблизитися
до якоїсь жінки;
2) а, навіть, якби він це й зробив би, то, однак, ніколи не взяв би її за руку;
3) жодний рабин не дозволив би, щоб йому прислуговувала якась жінка, а тим більше, якби була хоча найменша підозра, що у неї місячні, тобто що вона, з погляду єврейської традиції, є «нечистою».
Отже, в Євангелії подано початки впровадження докорінної зміни у світоглядні й тенденції всього людства.
 
[8] На жаль, це убивче непорозуміння чомусь охопило майже всіх християн, а не тільки християн-католиків. У липні 1933 року, наприклад, протестанський рух «Християнських німців» йшов на церковні вибори у Німеччині з виразною підтримкою нацистів і таким гаслом: «Нація. раса, фюрер». Той абсурдний, з християнського погляду, рух отримав 75% голосів німецьких євангелістів. На щастя, відразу довкола Карла Варта організувалася християнська група опору — це була «Церква ісповідуюча».
 
[9] Роздуми про цю євангельську цитату стали причиною, яка зумовила навернення Франциска Карнелютті — одного з найбільш відомих адвокатів Італії. Цей авторитетний юрист розповів про свою пригоду, яка повністю змінила його світогляд. Одного разу, коли Карнелютті подорожував поїздом, він випадково знайшов у купе Євангеліє, яке хтось забув. Знічев`я розкрив книгу на 25 розділі Євангелія від Матея і його погляд натрапив на цитату: Я був ув`язнений, і ви провідали Мене. Згодом Карнелютті написав, що тоді, в поїзді, в його уяві пропливли образи всіх тих клієнтів, яких він відвідував у в`язницях впродовж всіх років праці адвокатом.
«Я побачив убивць, ґвалтівників, батьковбивць, розбишак, злодіїв, всю цю огидну кримінальну спільноту, яка, здебільшого, послуговувалася тваринними інстинктами. І ось цей християнський Бог ідентифікував себе з кожним із них, без будь-якого винятку чи обумовлення. Він, Господь християн, навіть не ототожнив себе з шляхетними політичними в`язнями чи з невинною жертвою правової системи. Ні: Я був ув`язнений; тобто чітко зазначив, що цілком ототожнює себе зі звичайним каторжником, будь-яким кримінальним злочинцем. І тоді я зрозумів, що ніякі представники жодної релігії світу не спромоглися б вигадати такого Бога. Тільки Творець всього людства — темного і безнадійного — міг мати потребу та відвагу ідентифікувати себе з цим суспільством». І насправді, жодна релігійна спільнота не могла б дійти аж до такої фантасмагорії й ототожнити свого бога зі злочинцями будь-якої масті. Знову запитаємо себе: чи до такого нечуваного скандалу могла б дійти нечисленна групка переляканих євреїв, які від дитинства були привчені почитати недоступного Ягве, Святого святих, Того, якого неможливо було осягнути; Того, навіть «страшне» ім`я якого було суворо заборонено вимовляти зі страху перед Його профанацією? -Власне, саме ця невірогідна ознака євангельської цитати доводить її правдивість» (Е. Каземанн).
 
 
[10]  Ж. Жереміяс: «Якщо (в юдаїзмі) вже було незвичайним навіть те, що Ісус промовляв до Всевишнього словами «Отче мій», то таки дійсно суворо було заборонено називати Його «Абба». Благати Бога таким чином — становило докорінну та цілковиту новизну євангельського Послання».
 
[11] Навіть, якщо звичай кликати «товариш» є традицією єзуїтів. Це засновник ордену єзуїтів—Ігнатій Лойола, впровадив у слововжиток своєї чернечої спільноти цей вислів. Хтось зазначив, що монахи-єзуїти зверталися один до одного словом товаришу» так часто і з таким захопленням, що Чин єзуїтів (по латині —Товариство Ісуса») на Заході стали називати «Компанією Ісуса».

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2