Коли йдеться про факти, історію, існування та
свідчення, тоді постулати, які представляють як «наукові»,
вартують ні більше, ні менше, аніж богословські постулати.
Потрібно відкинути одні и другі. І відкинути не тому,
що вони стосуються науки чи богослов`я, а тому, що у ці
постулати закладено переконання апріорі.
Ніколи не вдасться захистити інтелект людини від
шахрайського застосування терміну «наука», а також
від похідних цього терміну, як це доволі часто робили
впродовж кількох століть, починаючи від XVIII століття
В усі часи абсолютизм, фанатизм, зловживання
довір`ям чи пересічне ідіотство — тобто всі ці засоби на
відтинку аж до нацистського расизму — будь-яким
чином намагалися довести свою «науковість».
Р. Л. Брюкергер
 
Чому зі стількох «кандидатів» на Месію тільки Він є справжнім?
 
«Цей пророк, який, схоже на те, зумів викликати між пролетарями Галилеї тільки цікавість, забарвлену симпатією, був одним із тих (більш або менш гідних довір`я) претендентів на месіанський титул, яких Ізраїль бачив, час від часу, у своїх рядах. Його банкрутство було цілковите. Отже, він помилився. Закони історії та логіки вимагали, щоб його ім`я і справа канули у забуття, як це сталося зі стількома іншими «кандидатами», яких в Ізраїлі вважали за «когось».
Такими словами з`ясував сенс земної місії Ісуса Христа один із найвідоміших сучасних авторитетних представників критицизму — Шарль Ґінебер. Впродовж тридцяти років він був професором історії християнства у Сорбонському університеті в Парижі.
У вступі до своєї останньої наукової праці, надрукованої вже після його смерті, Ґінебер визнав, що «першопричиною виникнення й поширення християнства є діяльність Ісуса Назарянина, який жив у Палестині в часи Августа і Тіберія. У тогочасних історичних хроніках про нього зафіксовано мало інформації, але, принаймні, ці коротенькі повідомлення свідчать про те, що він таки дійсно був реальною, історичною та непересічною особою, а не «нагромадженням» міфів і символів».
У цитаті Ґінебера є вагомий аргумент для спростування доказів міфологічної школи. Однак, саме представники міфологічного напряму, а не віруючі, довели, в яку безвихідь потрапив Ґінебер та всі ті, хто поділяє його науково-критичні погляди.
Проте, саме цей професор Сорбони — Шарль Ґінебер заявив: «Закони історії та логіки вимагали, щоб його ім`я і справа канули у забуття, як це сталося зі стількома іншими «кандидатами», яких в Ізраїлі вважали за «когось»...
Чому тільки Ісус має настільки «блискучий» успіх (такий прикметник застосував Ґінебер), а не хто-небудь серед інших «кандидатів»? Представники біблійного критицизму визнають, що спроба перетворити таємничого Ісуса в Месію віри, який навертає і спасає людство, створює такі труднощі, яких не було у випадку інших претендентів на месіанський престол.
Щоб виконати своє завдання (як побачимо, зрештою, неможливе через ще більш вагомі причини), учні Ісуса були змушені перемогти цілий ряд розчарувань: огидну смерть; даремне очікування славного повернення свого Учителя, яке не настало; а ще мусіли, передусім, сприйняти не тільки новизну ідеї, що закладена у вчення Христа, але також її скандальність, ганебність.
Було би більш логічним, якби віра, яка мала з`явитися, походила від якогось іншого претендента. Адже інші набагато краще відповідали настроям тогочасного месіанського очікування в Ізраїлі! Були навіть гарної вроди, міцної статури, сильні, немов Геркулес, з очима, що випромінювали нездоланну енергію... Принаймні так було «змальовано» зовнішній вигляд Бар Кокеби, одного з багатьох «месій», заради месіанських амбіцій якого євреї довели Ізраїль до остаточного знищення. Чи ж римський імператор Андріан не сказав про Кокебу: «Якби Бог його не вбив (тобто не визначив йому таку долю), ніхто не зумів би його здолати»?
Зовнішній вигляд Ісуса не був вражаючим, бо жоден із євангелистів навіть не залишив згадки про Його фізичні дані. Можливо, Він дійсно був схожий на той скромний і сумний прототип, зображений Рембрандтом у картині «Пілігрими з Емаусу»? А цілком можливо, що був кульгавим або згорбленим, як зазначено у стародавній східній традиції? Принаймні святий Іреней уявляв собі Ісуса як слабовитого чоловіка, мізерної статури, зовнішній вигляд якого навіть зумовлював неприємні асоціації...
Очевидно, що Христос не був наділений такими зовнішніми прикметами, які в очах тогочасних євреїв мали би бути підставою для Його визнання та національного тріумфу. Однак, разом з тим, тільки Він єдиний тріумфує впродовж чотирьох тисяч років єврейської історії.
Тільки Йому одному, з-поміж стількох релігійних провідників, які за допомогою інших засобів намагалися духовно здобути Захід, насправді вдалося це здійснити, і здійснити таким чином, який аж досі є незворотним.
Принагідно зазначимо, що прокуратор Понтій Пилат, який засудив Ісуса на смерть без найменшого клопоту для своєї кар`єри, втратив свою посаду—а дехто доводить, що і життя—тільки внаслідок того, що наважився переслідувати учнів іншого «месії». Котрийсь із тих багатьох «кандидатів», діяльність якого стала фатальною для прокуратора, «заворушив» всю Самарію і пообіцяв своїм послідовникам, що на священній для самарян горі Гаразім, покаже їм якісь речі Мойсея. Але замість містичного видовища послідовники того «месії» зустріли римську кінноту, вислану Пилатом, щоб розігнати адептів чергового месіанського руху. Самаряни висловили протест проти такого свавілля Пилата до легата Вітелія, правителя римського імператора у Сирії та цілого Сходу імперії. Легат Вітелій представив цю справу імператорові, і прокуратор Пилат позбувся своєї посади та змушений був постати у Римі перед судом.
А далі, у круговерті історії Римської імперії, загубилися будь-які сліди, які могли б допомогти достовірно з`ясувати подальшу долю Понтія Пилата. Однак, Анатоль Франс, в одному зі своїх оповідань, зобразив його особою старшого віку, що лікує свій ревматизм у термах Вайя. Комусь, хто нібито запитав Пилата про його давнього підданого (галилеянин, якогось Ісуса, який представлявся юдейським королем...), прокуратор нерадо відповів: «Не пам`ятаю цієї справи... Немало таких я засудив на смерть».
Парадокс, мимохіть представлений нам Анатолем Франсом у своєму творі, віддзеркалює точну історичну дійсність: для римського урядовця випадок Ісуса Христа та вся справа, що була пов`язана з Ним, були звичайною рутинною працею пересічного адміністратора імперії. Ті декілька нечисленних і неотесаних галилеян, які вважали Ісуса незвичною особою, не мали ні натовпів прихильників, ні високо посадових приятелів, щоб непокоїти Пилата. Натомість, послідовники самарянського «месії» мали настільки вагому підтримку, що навіть зуміли позбавити посади найвищого римського правителя Палестини — прокуратора Пилата.
А проте, у той же час, в аналах історії навіть не залишилося згадки про ім`я того самарянського «месії». Чому месіанське очікування не зосередилося довкола тієї церкви, яка довела, що мала набагато вагоміші засоби для здобуття своєї майбутності? Чому серед подій історії зникли сліди віри самарян у той час, коли галилеяни змінили цей світ назавжди?
У тій історичній події, яка стосується Ісуса, цілком не спрацьовують закономірності історичних законів і суспільних правил, які б повинні були вплинути на розвиток людства та бути логічними: у незрозумілий нам спосіб чомусь перемагає слабкий, а сильний назавжди зникає з історичного обрію. Із концепції Кушу, відомого послідовника наукової течії заперечення («із розпачу») навіть історичної присутності Ісуса в Палестині, наведемо цитату: «Для його випадку нема аналогії, відповідно і законів історії, які ми знаємо; зародження християнства становить неймовірний абсурд та найбільш смішне з усіх відомих нам чудес».
Згідно багатьох євангельських вказівок, навіть Варавва — отой протагоніст обміну, який Пилат запропонував євреям для звільнення Ісуса, також був кандидатом на здобуття титулу Месії. Євангелист Матей зазначив, що Варавва був «непересічним в`язнем»; євангелист Марко додав, що Варавва був «ув`язнений разом із іншими бунтівниками, які під час бунту вчинили вбивство»; а євангелист Лука уточнив, що «заколот стався в місті», тобто в Єрусалимі, на який поширювали свою месіанську діяльність усі претенденти, які уособлювали очікування Ізраїля. Отже, Варавва був одним із багатьох, хто в Ізраїлі — застосуємо визначення Ґінебера — «вважав, що він є кимось».
Не виключено, що існувала навіть якась спільнота, якась церква вараввітів чи варав`ян; якщо і в дійсності було так, то її засновника ми знаємо тільки тому, що він побічно «ввійшов» у розвиток тих подій, про які написали євангелисти. Та однак: Христос пішов на смерть і здобув тріумф; Варавва уник страти і, можливо, продовжив свою месіанську діяльність, але зник назавжди у безвісті історії людства.
Наприкінці свого життя Люазі, цей авторитетний представник критицизму, так описав ті здобутки науки, які, на його думку, сумлінний історик може достовірно подати про Ісуса: «Це був мандрівний проповідник, пророк тільки одного пророцтва. Його вчення, якщо й мало місце, не було зафіксоване письмово. Внаслідок якогось релігійного просвітлення, він хотів поширити в Єрусалимі слово Царства. Його присутність у цьому місті зумовила бунт: а в результаті — він був затриманий, ув`язнений і після побіжного оскарження представника римської влади, страчений за обставин, про які достеменно не знаємо...»
А міфологи, навпаки, вважають, що потрібно обов`язково викреслити навіть найменші історичні згадки, яких дотримуються Люазі та його однодумці-критики. І їхнє (міфологів) зауваження слушне: чим більше принижують Ісуса, тим більше посилюється Його таємниця. Чим більше намагаються зробити Його невідомим, тим менше можна збагнути цей незрозумілий вплив, завдяки якому Він змінився (як ще побачимо) за дуже короткий час у Христа, і навіть — у рівного Богові.
З погляду «критиків» не може бути жодної історичної відмінності між Ісусом з Назарету і самарянським «месією», або між Христом і Вараввою. Навіть між Ісусом і Теудою — тим пророком, який приблизно у 46 році 1-го століття (отже, у той самий євангельський період) потягнув за собою в Єрусалим євреїв-фанатиків і пообіцяв, що перед ним розійдуться води Йордану. Цей натовп фанатиків зустрів, так само як і самаряни, римську кінноту, яку вислав новий прокуратор Палестини Куспій Фад (у той час Пилат вже, мабуть, був у Римі і роздумував, якщо жив, про те, якою небезпечною є манія євреїв вірити в Месію). Після довгої сутички римляни розбили натовп фанатиків Теуди, а голову їхнього вождя, який загинув, принесли на списі в Єрусалим, як доказ і трофей перемоги. Це була славна смерть, як для пророка. Кінець його місії був більш догідний для зумовлення віри серед своїх послідовників, аніж ганебна смерть на хресті. А однак, нам нічого не відомо про церкву Теуди, навіть якщо вона існувала.
Або той єврей з Єгипту, який на кілька років пізніше (приблизно у 52 році) організував і провадив натовп екзальтованих осіб на Оливну гору і прорікав, що від відлуння його голосу розпадуться єрусалимські мури і народ Ізраїля закладе підвалини для вимріяного Месіанського царства. Римський прокуратор Фелікс виступив проти цього натовпу на чолі своєї кінноти легіонерів. Далі — жахлива сутичка між римлянами і євреями, в якій загинуло понад 400 єврейських релігійних фанатиків, а решту натовпу було розвіяно. Але (увага!) після завершення битви не знайшли того єврея з Єгипту ні між живими, ні між мертвими: він зник безслідно. Вже потім свідки розповіли про те, що бачили як він — живий і неушкоджений — пройшов крізь лави римських легіонерів, оскільки його охороняв сам Господь. Дуже гарна нагода, для створення міфу про «Божого посланця», щоб створити підґрунтя для обожнення «чудотворного» кандидата на титул Месії. Але не знаємо, чи той єврей із Єгипту мав своїх близьких учнів та послідовників, і як вони називалися; в історії навіть не залишилося згадки про ім`я того «месії».
І, врешті-решт, вже відомий нам Бар Кокеба: він уособлював вершину єврейського месіанського очікування не тільки щодо хронології, але і з погляду ізраїльського месіанського ідеалу. Перше ім`я цього «месії» — Симон. А друге ім`я йому надали, для підкреслення його месіанського завдання, і як визнання його месіанського «титулу». Бар Кокеба в арамейській мові означає «син зірки», тобто ім`я, призначене виключно для Месії. Врешті-решт, один із відомих рабинів і книжників, Акіба Великий прилюдно визнав Бар Кокебу як Христа.
Незважаючи на те, що «часи вже минули», тобто більшість євреїв вважала, що в отих довготривалих всенародних розчаруваннях вже минув період месіанського очікування, велич подвигів Симона Великого — Бара Кокеби—та його офіційне визнання з боку рабинів, створили такі обставини, що довкола нього згуртувалися всі євреї. У132 році після Христа Бар Кокеба зумів визволити Єрусалим від римлян. І ця подія зумовила неймовірне захоплення ним настільки, що в Ізраїлі почали карбувати власні гроші так довгоочікуваного Месіанського царства, на яких зробили напис: «Перший рік визволення Ізраїля». Тобто перший рік Месіанської ери.
Потім настала черга інших, не менш важливих перемог Бара Кокеби, і це переконало навіть тих книжників, які до того часу ще сумнівалися, що Месія насправді прийшов. А коли Рим організував контрнаступ проти Єрусалима, воєнні події набули жахливих ознак. Спротив євреїв, фанатично переконаних в тому, що вони боролися під прапором ізраїльського Христа, був майже незламний, був такий, що «здивував увесь світ», як зазначив стародавній історик Діонізій Кассій. Серед євреїв було таке завзяття і така віра у свою перемогу, що римські війська здобули 50 укріплень та 985 міст і сіл Палестини з великими втратами у своїх легіонах.
Коли ця римсько-єврейська війна закінчилася другим і остаточним знищенням Ізраїля, зникла і віра у Симона Великого. Ті рабини, які перед тим надали йому ім`я Бар Кокеба — «син зірки», змінили його на Бар Косеба — «син брехні». Віра в того Симона, дипломованого на Месію, не зуміла пережити програної римлянам війни, хоча і у величний спосіб.
Натомість Ісус, Месія принижений, пережив ганебну смерть на хресті — тортури передбачені тільки для невільників.
У цьому ряді перелічених історичних подій є такий факт: незалежно від того, яким чином були представлені всі справи, що стосувалися різних кандидатів на титул Месії, в їхньому випадку події, які трапилися з Ісусом, абсолютно не могли статися. Віра в Нього, яка виникла в цьому єврейському середовищі і перейшла крізь усі світоглядні межі цього суспільства, становить щось незбагненно єдине, що безрезультатно намагаються пояснити науковці. Це є справжнім дивом і в культурологічному, і в історичному сенсі! Павло з Тарсу мав рацію, коли твердив, що «віра у Христа розп`ятого» є «ганьбою для юдеїв і глупотою для поган» (1 Кор. 1, 23).
Стільки разів висміяне передбачення віруючих, які визнають таємницю, щоб виправдати появу християнства для тих, хто насправді знає цю проблему, є більше зрозумілим, ніж абсурдність, яку представники критицизму пропонують сприйняти як «наукову». Це стверджують не віруючі, а ті ж самі дослідники, які започаткували міфологічну школу, визнаючи (під час полеміки з критичною школою), що перехід від історичного Ісуса до Христа віри є культурологічно неможливим для зреалізування в єврейському світі [1].
Власне, у даному випадку не йдеться тільки про пояснення — як ми вже побачили — чому серед такої численної групи претендентів на месіанський титул, тільки Ісусові усміхнулося щастя переступити часову межу своєї історичної діяльності.
Необхідно також пояснити, як побачимо далі, яким чином це щастя могло здійснитися.
Оскільки, у намаганні зрозуміти «чому» інтелект людини ходить навпомацки і тільки вигадує різновиди припущень, непридатних для логічного пояснення, а часом і цілком фантастичних (Ґінебер: «достовірність і логіка вимагали, щоб ім`я та справа Ісуса пішли у забуття...»), то у пошуку «яким чином», людський інтелект, якщо бере за основу достовірність історичних даних, може тільки «подати у відставку». Неможливо логічно пояснити зародження християнства, погоджуючись, водночас, із критиками стосовно обожнення одного єврея у середовищі євреїв. Спробуємо показати причини, які дають підставу для такого твердження.
 
Єврей, обожнений євреями: найбільш абсурдна гіпотеза
 
«Хто виявить бажання пояснити появу християнства, змушений буде зробити важливе рішення».
«Ісус — це проблема».
«Християнство створює не менші труднощі».
«Ніхто не зможе вирішити одну з двох зазначених проблем, якщо одну з них не зробить непридатною для вирішення».
«Якщо візьмемося вирішити проблематику Ісуса, тоді мусимо пройти шляхами Ренана, Люазі, Ґінеберга (тобто дорогами критичної школи). Будемо собі уявляти—у спосіб більш або менш барвистий—«цього месіанського агітатора, учителя за часів останнього з роду Іродів. Почнемо пристосовувати до нього правдоподібні вчинки, щоб мати змогу запровадити його до історії людства. Якщо хтось є спритним, то змалює майже достовірний портрет саме такого Месії, і здобуде собі визнання серед решти критиків».
«Але тоді християнство стане неможливим фактом. Яким чином невідомий учитель перемінився у Сина Божого, у невичерпний об`єкт всестороннього культу та богослов`я християн?»
«Ось тут ми й опинилися за межею доступних для людства шляхів історії. Аналогів нема. Християнство—це найбільш неймовірний абсурд і найсмішніше чудо».
Саме такі зауваження подав ще хтось інший, окрім Кушу: вони настільки безпосередньо стосуються предмету зазначеної проблематики і так докладно сформульовані, що навіть не потрібно виявляти подив, що їх міг застосувати Люазі, як найпотужніші зі своїх аргументів. Той, хто створив би такий портрет месіанського передбачення, потім не зуміє, жодним чином, пояснити обставини зародження християнства.
Отже Кушу, разом з іншими міфологами, врешті-решт переконав своїми доказами навіть найбільш відомих фахівців з питань біблістики, чим дуже розлютив Люазі [2]. І переконав науковців (які ще декілька десятків років тому були визнані неперевершеними представниками наукової методології), аж до тієї міри, що навіть у другій половині XX століття тільки деякі з них цілком поділяють гіпотези критичної школи.
А від певного часу стає щораз більше таких, які, услід за самим Кушу, визнають, що в духовному понятті, яке провадить від юдаїзму до християнства, від слуги-мученика Ісаї і до Ісуса, людськими засобами неможливо було «прищепити» у світогляд св. Павла обожнення якоїсь людини.
Припущення, нібито у єврейському середовищі якийсь чоловік міг бути проголошений Богом — Ягве, і як такому йому поклонялися, а до того ж поклонялися не після зміни кількох поколінь, але (як довела раціональна критика, і як побачимо згодом) через кілька років після його ганебної смерті, означає, що ми «цілком не знаємо ким є юдеї, і що ми забули про все».
А це значить, як зауважив св. Авґустин, що ми припускаємо наявність «найбільшого із чудес».
«Обожнення якогось поодинокого створіння, — підкреслив Кушу, — серед різних націй у багатьох регіонах Римської імперії було звичайною справою. Однак, існувала єдина нація, в якій це було цілком неможливим: власне у євреїв. Неможливим тому, що вони шанували Ягве: Бога єдиного, Бога трансцендентного, якого навіть зображати було суворо заборонено; почитали Того, чиє ім`я навіть не вимовляли, хто був відмежований від усякого створіння нездоланною прірвою. Ототоження з Ягве якогось чоловіка вважалося серед євреїв найбільшим святотатством і викликало серед них найбільше обурення».
«Юдеї, — продовжує Кушу, — вшановували римського імператора, але були готові швидше дати себе каменувати, ніж визнати, хоча б частково, що імператор є Богом. Так само дали б себе каменувати і в тому випадку, якби хтось примушував їх визнати, що Мойсей є Богом».
Чи перший із християн, голос якого долинає до нас крізь століття — святий Павло, який був євреєм і сином євреїв, міг ототожнити пересічного чоловіка з Ягве? «Ось це диво, супроти якого бунтуюся».
І ще одне: неможливо пояснити, як Павло, єврей з Кілікії, фарисей за вихованням, промовляючи до своїх співвітчизників про якогось єврея з Галилеї, міг пригадувати без обурення старозавітні фрагменти, в яких згадується ім`я Ягве?
Для того, щоб відстояти цю тезу, що віддавна стільки разів робили критики, потрібно, власне, «нічого не знати про те, ким є юдей, і про все забути».
 
Потрібно забути, що...
 
Потрібно забути, що євреї вважали за краще зазнати долі спільного мучеництва для свого народу, аж до повного знищення їхнього краю, аніж сприйняти та реалізувати ідею обожнення, яка була для них огидною, не тільки римського імператора, але навіть звичайну присутність бога, зображеного на прапорах римських легіонерів, що були розквартировані в Єрусалимі [3].
Потрібно забути, що впродовж чотирьох тисяч років історії єврейської релігії не тільки ніколи не було доконано акту обожнення, як це сталося у випадку з Ісусом, але навіть ніколи й не було такого випадку, щоб хтось із учнів тих численних «месій», навіть на початковій стадії захоплення, надумав порівняти — хоча б частково, хоча б на мить — свого «Христа» і Ягве. У порівнянні з тими багатьма єврейськими «кандидатами» у Месію, Ісус не тільки єдиний, хто зумів утриматися впродовж такого довгого часу в «умах» своїх послідовників, але також, і передусім, єдиний, кого євреї відважилися ототожнити з Богом. Такого випадку, за всі сорок століть релігійної історії Ізраїля, не було ні раніше, ні пізніше: Ісус — єдиний єврей, якому поклонялися євреї.
Потрібно забути, що послідовник юдаїзму, коли бачить акт поклоніння людині як Богові, відчуває згіршення і, як в минулому, так і тепер, — «розірве на собі одяг». Зробить так само, як це вчинили первосвященики, коли Ісус не заперечив, що Він є «Сином Бога»: «Тоді первосвященик роздер на собі одяг і сказав: «Богохульство! Навіщо нам ще свідків? Ось ви тепер чули богохульство! Як вам здається?» Ті відповіли: «Він заслуговує смерті!» (Мт. 26, 65-66).
Відомо також, що Магомет і його іслам також є бунтом тієї ж семітської крові проти відважної християнської заяви про немислиме — проголосити рівним Богові якогось чоловіка. І досі — вже впродовж тринадцяти століть, на противагу такому скандалу муедзин п`ять разів на день вигукує свій протест з висоти мінарету: «Бог є найвищим, Бог є недоступним, Бог є єдиним!» І саме на тій площі, де перед Оливною горою височів Єрусалимський храм, тепер стоїть мечеть Омара, одна з найбільших святинь мусульман. Довкола її купола зроблено напис, який нагадує християнам, щоб вони не претендували на неможливе, щоб облишили свою християнську ілюзію: «Ісус — це тільки син Марії, людина поміж людьми».
Потрібно забути, що у тій пошані, яку Йому віддають, група євреїв навіть перевищує поган, до яких відчуває погорду тому, що останні були схильні вигадувати міфи та створювати культи нових обожнень. На нікого вже не справляло враження, що у римському пантеоні (святині для всіх божків) можна було знайти часом більшу, а деколи меншу кількість божків. Поганський світ був дуже толерантний у цьому питанні: навіть, зі страху чи кмітливості, мав вівтар, присвячений «невідомому богові», щоб не занедбати вшанування якогось із поганських божків. А тим часом, отим євреям, які піднесли страченого проповідника до рівня Ягве, вдалося уникнути такої небезпеки. Ці євреї зуміли уявити собі те, до чого не міг додуматися навіть котрийсь із найкмітливіших підлабузників імператора. Тобто, що Ісус був Богом «ще перед Його народженням». Навіть у самому Римі, кожен, хто б насмілився таке сказати про імператора, був би висміяний. І справді, поганський філософ Цельс, коли територією імперії почала поширюватися звістка про той неправдоподібний культ, пропагований сектою християн, піддав критиці християнський культ в ім`я «розуму і рівноваги» класичної культури. Вшанування якогось чоловіка перейшло межу призвичаєння навіть в очах поганина, який жив наприкінці латинської епохи, коли людство вже збайдужіло до всякого роду дивацтв. Цельс зі співчуттям пояснював християнам: «Тіло якогось бога не може бути таким, як твоє; воно не відновлює свою життєздатність таким чином, як твоє; не послуговується таким голосом, як твій. Чи кров, яка пульсує в твоїх жилах, є подібною до крові, яка плине у жилах якогось бога?»
Потрібно забути, що навіть, якби припустити неможливе (виникнення в єврейському середовищі ідеї історичного втілення Бога), абсолютно ніколи не дійшлося б до того стану, яким погорджували побожні ізраїльтяни. Тобто, йдеться про це абсурдне втілення Ягве, яке нібито мало статися в лоні якоїсь жінки, а потім з`явитися на світ від неї у природний спосіб і у статі звичайного чоловіка.
А, отже, про це все (та ще про інші важливі речі [4]) забули відомі учителі розуму, фахівці з питань стародавнього Ізраїля. І через це їх висміяли на їхньому ж науковому «подвір`ї»; висміяли, власне, в ім`я того ж самого невірства, представники школи, яка з`явилася після них — міфологічної.
 
Хто має здоровий глузд?
 
Ще у 1934 році один із епігонів італійської критичної школи філософ П`єро Марінетті написав, що гіпотеза, нібито християнство стало наслідком галюцинації учнів, які повірили, що бачили воскреслого Ісуса, «єдина, яку людина тверезого розуму може сприйняти».
Однак, це не віруючі, а саме вчені-раціоналісти, такі, як Марінетті, довели, що спроби переконати нас ніби перед будь-яким навіженим, перед пророком-обірванцем, побожні євреї могли б приклякнути та проголосити його Богом, цілком не та гіпотеза, яку людина зі здоровим глуздом може сприйняти.
А нещодавно цей умовивід також повністю підтвердив Рудольф Аугштайн — засновник і видавець німецького тижневика «Der Spiegel». Аугштайн доручив кільком своїм найкращим репортерам дослідити «справу Ісуса». Результатом кількарічної праці журналістів стало таке резюме: «Євангеліє не має жодної достовірної історичної підстави. Ісус — це «людська дитина» (такий заголовок мала анкета, що з`явилася в Італії у 1975 році), а Церкви можуть припинити свій «бізнес». Аугштайн і його репортери повторили твердження, яке вже понад тисячу років повторюють різного роду критики. Проте вдалося з`ясувати новий аргумент, що виник із заперечень міфологів. Тому видавець «Шпігеля» написав: «Практично треба виключити таку можливість, що колись — в Галилеї чи Юдеї, хтось вважав себе Сином Божим або проголосив себе таким. А якби хтось це зробив, то, мабуть, був божевільним».
Однак, Аугштайн сподівався, що зуміє вирішити проблему стосовно Ісуса, якщо її дещо видозмінить: Ісус не проголосив себе рівним Богові і не міг цього зробити; таке твердження в Євангелії походить від Його учнів.
Але, все ж таки, учні Ісуса були, в першу чергу, євреями. Тоді чому до такого божевілля не міг би дійти й Учитель, якщо дійшли Його учні, що належали до тієї самої нації?
Однак, ці євреї — послідовники Ісуса — не тільки б мали переломити самі себе, не тільки мали б протиставитися тисячолітній суворій традиції юдаїзму. Вони мали б (але з якої причини, з яких інтересів?) навіть протиставитися потужним єврейським офіційним інституціям, з їхніми законами; протиставитися прибічникам класичного юдаїзму, які були готові вмить каменувати того, хто піддав би сумнівам єдність, трансцендентність та абсолютну відмінність Бога від людини. Механізм дізнання юдаїзму розставив релігійні пастки для Ісуса, якого схопили і спровадили на розп`яття. Вдруге юдейська традиція проявила свою потужність, коли схопили, як зазначено в Євангелії, одного з перших учнів, який наважився прилюдно проповідувати, що якийсь чоловік є рівним Ягве. Тим відчайдухом був Стефан, якого Церква вшановує як свого першого мученика.
«Діяння Апостолів» (7,55-58): «А він (Стефан), повний Духа Святого, дивлячись у небо, бачив славу Божу й Ісуса, який стояв праворуч від Бога, і мовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Людського, який стоїть праворуч Бога!» Вони ж закричали сильним голосом і, затуливши вуха, кинулись всі разом на нього і стали каменувати».
Замордувати ударами каміння за релігійне блюзнірство, і то «за містом» — це символічний жест, яким євреї підкреслювали повне відмежовування такої особи від спільноти віруючих юдеїв.
Маємо, у даному випадку, наявний приклад тієї пристрасної реакції ортодоксальних послідовників юдаїзму стосовно недоторканості Ягве.
Школа критична, тільки «натягнутим» зусиллям, тільки у спосіб невластивий і неприйнятний, могла спонукати когось повірити, нібито Ісусові учні могли обожнити свого Учителя природним чином, тільки на підставі якихось чуток, які поширилися після похорону Ісуса; тільки на підставі жіночих галюцинацій, чи перепоховання Ісусових останків, яке нібито здійснив невідомий садівник. Або (ще гірше!), що самі учні могли заховати тіло розп`ятого Ісуса, щоб надалі проповідувати, що Він воскрес.
 
Місток поміж Ісусом і Христом
 
Щось ще більше — як стверджує відомий критик Ґінебер — ніж трагічне і згіршуюче розп`яття, з погляду всіх науковців, зумовило серед учнів Ісуса, які перед тим були ентузіастами, отой безпорадний розпач.
Однак ці вкрай упокорені люди (продовжуємо викладати погляд Ґінебера) «взяли себе в руки» і відважилися—на відміну від послідовників всіх решти «месій», яких недоля їхніх провідників назавжди розпорошила — виступити не тільки супроти юдейської та римської влади, не тільки проти голосу крові, але також і проти їхньої чистої совісті, яка щораз їм нагадувала, які страшні прокляття передбачені у старозавітному Письмі щодо єретиків, апостатів, богохульників: тобто проти них же самих.
Ґінебер, отже, робить наголос на «щось ще більше». Віра тих несамовитих людей обов`язково мусила зіткнутися із трагічною долею: нездійснення Пришестя їхнього Христа, появу якого очікували найближчим часом як славного месника. «Велике чудо не здійснилося, але віра учнів палає і після їхнього другого розчарування» (Ґінебер).
А ось яке питання поставив автор книги «Ісус для атеїстів»—чеський марксист і атеїст, професор Празького університету Маховець, якого позбавили кафедри після 1968 року за те, що він прилюдно відстоював політику Дубчека: «Як сталося, що учні Ісуса, а зокрема та група, яка гуртувалася довкола апостола Петра, змогла подолати це катастрофічне розчарування скандалу розп`яття їхнього вчителя, прямуючи аж до переможного наступу? Як сталося, що якийсь пророк, передбачення якого не здійснилися, таки зумів стати джерелом появи цієї найпотужнішої релігії світу? Чимало поколінь істориків ставили собі ці питання, і надалі будуть їх ставити...»
Навести «місток», який об`єднав би смерть Ісуса з зародженням християнства — це справа набагато важча від того, на що вказують всі критики. Вони насправді немов загрузають, коли хочуть прокласти цей «місток» між потаємним Ісусом історії та непереможним Христом віри
.
У пошуках пунктів опори
 
Дійсність є такою, що більшість тих професорів, які декларують про прагнення позбутися всього чудесного, на повних правах впроваджують надприродне у схеми своїх наукових конструкцій. З їхнього погляду, воскресіння Ісуса — це тільки «потішна казочка», яка для віруючих є підставою непохитного та незрозумілого переконання, яке без воскресіння, що є вихідною зародження християнства, незбагненне. Ось таким чином критики, намагаючись заперечити одне диво, мимоволі нагромаджують цілий ряд різних чудес.
Мансон — сучасний англійський дослідник, дивлячись на оті стоси гіпотез, що протиставляється й історії, й людській логіці, в ім`я яких виникли ці «критичні конструкції», прокоментував їх так: «Це не схоже на ознаку наукової критики, а швидше — на поверхневу легковірність, тобто ті вагання перед кожним євангельським реченням та їх не сприйняття на підставі власних припущень і, водночас, «ковтання» без вагань необґрунтованих гіпотез про психологію тих, чия віра є джерелом християнства».
Врешті-решт, після стількох переконливих тверджень, навіть впевненість Люазі, цього незламного представника критиків, таки «захиталася» наприкінці його життя. Того, вже проминаючого життя, під час якого постійно відбувався процес зважування цитат Нового Завіту на власноруч винайдених терезах з метою почергового доведення їхньої не автентичності. У вступі до свого останнього твору (1933 р.) про походження християнства, він написав: «Будь-яка історія про початки цієї віри є подібною, хочемо ми цього чи ні, на якусь неміцну будівлю».
Люазі відповідав на нападки міфологів із почуттям впевненості, але попри те, вони таки посіяли в ньому появу відчуття сумнівів: чи насправді є можливість для прокладення містка, за допомогою якого можна було б дійти від Ісуса історії до Христа віри? А про ті події, які сталися після розп`яття Ісуса, Люазі написав: «Історик тільки тоді може дати правдоподібні відповіді, коли вони обґрунтовані достовірними фактами». Він також дійшов висновку, що неможливо пояснити ситуацію, чому через кілька років після смерті якогось єврея, інший єврей — апостол Павло—зміг сказати те, про що висловився у своєму Листі до филип`ян: «Тому Бог возніс Його понад усе і дав Йому ім`я, що понад усяке ім`я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно схилялося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос — Господь на славу Бога Отця» (2, 9-11).
Перед уїдливими насмішками міфологів, Люазі (й сам глибоко переконаний, що теорія єврея, обожненого євреями, стає все менше вірогідною), дійшов до відчайдушного рішення, врешті-решт єдиного з можливих, щоб спробувати врятувати власну теоретичну «будівлю», яка занепадала на очах. Він почав заперечувати достовірність свідчень апостола Павла про поклоніння Ісусові. Демонтуючи все, що раніше зводив і перед тим стверджував, цей науковець на схилі своїх літ заявив, що фрагменти Павлових листів, які не вписуються у його теорію про обожнення, були вставлені у євангельський текст дещо пізніше.
А на питання: хто це міг зробити і — коли, Люазі відповів: «Якась невідома нам секта містичного спрямування наприкінці першого століття».
І така відповідь зумовила бунт навіть серед його найвідданіших учнів.
В Італії запротестував «заведений» Буонаюті, якого Церква екскомунікувала за пропагування саме вчення Люазі. Дійшло навіть до того, що про запропоновані гіпотези свого вчителя, перед тим так шанованого, Буонаюті написав: «А якщо так, тоді Павло «історичний» і Павло «із Послань» вислизає з наших рук, щоб назавжди загубитися серед мороку гностичних спекуляцій другого століття! Критику Євангелія (якому знайдені папіруси ставлять щоразу точніші хронологічні межі) потрібно переробити наново; а в такому випадку, це потрібно найкраще узгодити з католицькою традицією`. Тобто, згідно з гіпотезою віруючих. А на завершення, Буонаюті з розчаруванням натякнув на власну трагедію, тобто переслідування його за теорії, які він перейняв від Люазі: «Направду — це найкращий результат тих усіх екскомунік Церкви!»
Тоді дехто з вчених спробував врятувати цю абсурдну гіпотезу про обожнення єврея іншими заходами, і зосередив свою увагу на «рисах портрету» того маловідомого проповідника, від якого походить християнство. Вони стверджували: «Нездоланна прірва між Богом і людиною в Ізраїлі могла бути вирівняна, і то відразу, тільки тому, що Ісус був людиною, яка мала задатки медіума, зцілителя. Він досконало володів основами парапсихології і вміло її застосовував. Його можливості були настільки вражаючими, хоча й природними, що створили такий сильний шок у Його учнів, внаслідок якого і виникла така беззастережна віра у Нього».
А далі надано цілу серію припущень про достовірність «новіціату» Ісуса на Далекому Сході, можливо, навіть у Тібеті: мета Його навчання нібито полягала у вивченні відповідних трюків та удосконаленні своїх природних здібностей.
Ця гіпотеза, безумовно, цікава, однак також потрібно враховувати і достовірні історичні свідчення, а тому жодний серйозний історик її не сприйняв.
Світоглядна концепція Ізраїля передбачала, що Бог може виділити людям дещицю своєї могутності. Не йдеться тільки про біблійних пророків, але і про звичайних рабинів, які також могли зцілювати невиліковних хворих, викликати голоси померлих, затримати води рік і морів. Ілля, Єлисей, Мойсей вчинили (як зазначено у старозавітному Письмі) великі дива. Але були також й інші відомі «фахівці», що робили різні чудеса, як, наприклад, відомий книжник Ізраїля — Ганіни бен Дози. Та, однак, жоден єврей навіть перед наявністю таких чудес не мав спокуси подумати про те, що той чи інший чудотворець може бути Богом. Правдивим творцем чудес вважали Ягве, і лише Його. А за посередництвом людини Ягве міг тільки представити якусь невеличку частку своєї всемогутності.
Врешті-решт, власне серед євреїв-християн, які були настільки схильними (з погляду критиків) до обожнення своїх сучасників, з усією «простотою духу» .розповідається про ті дива, які також робили й учні Ісуса.
«Діяння Апостолів», розділ 5: «Руками апостолів робилося багато знаків і чудес у народі; так що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях, і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його впала на котрогось із них. Сила людей збиралася з навколишніх міст Єрусалиму, несучи хворих та тих, кого мучили нечисті духи, і вони всі видужували» (12,15-16).
Отже, це таке саме зцілення недужих, яке також робив Ісус: і саме ці оздоровлення невиліковних хворих — з погляду деяких науковців — розкрутили механізм обожнення людини-Ісуса. Але чому той самий механізм не спрацював на користь Петра чи диякона Филипа, який викликав «велику радість» у Самарії, зцілюючи юрби народу? Чому, побачивши їхні дива, учнів Ісуса все ж таки визнали тільки «мужами Божими», але не «синами Божими»?
У тогочасному Ізраїлі, а також і сьогодні, є абсолютно неможливим, щоб який оздоровлений біснуватий або, навіть, воскреслий із мертвих, ототожнив свого благодійника з самим Ягве [5].
 
Сірник і атомна бомба
 
Ось деякі приклади, на підставі яких Кушу (переконаний, що божество Ісуса потрібно заперечити науковими методами, а не «дитячими» гіпотезами) доводить, що коли є бажання пояснити походження християнської віри, тоді потрібно «викреслити із історичних списків цього чоловіка».
Якщо нема вагомих підстав для припущення, що насправді відбулося обожнення єврея, людини «з кості і крові», тоді можна припустити, що на початку виникнення цих подій знаходиться міф, уява тих, хто вірить у Нього, а не особа: «Уявлення про божественне єство, яке рятує людство власною жертвою відкуплення і має невдовзі з`явитися знову, щоб його судити».
Тим часом розлючений Люазі кинув репліку, що коли його гіпотеза потрапить у безвихідь, то і гіпотеза міфологів прямує у тому ж напрямку. Він зазначив: «Маємо кращі речі для виконання, ніж заперечувати тих, хто собі уявляє, що за історією Ісуса нема достовірного існування, а тільки міф. А коли ці міфологи стануть ще більш настирливими, тоді ми спитаємо в них: де знаходиться сірник?»
Тобто, де є та іскра, від якої зайнявся той великий християнський «вогонь», якщо біля основ його виникнення не було реальної історичної особи, не було ні засновника, ні підпалювача? Також і Роже Ґароді — марксистський філософ — нещодавно написав про християнство так: «Коли запалився вогонь, його є достатньо, для доведення існування іскри, яка і зумовила його появу».
Однак такою ж простою є і контрвідповідь міфологів: «Де ж є той атомний вибух, що був би потрібним для знищення безлічі фактів про існування таких традицій у середовищі євреїв, які роблять неможливим, щоб саме євреї обожнили людину? Замість того, щоб знайти той вибух, ви, критики, гасите ваш сірник, визначаючи для Ісуса тільки ледь помітне й незбагненне історичне існування. Потрібно було набагато більше полум`я для створення цієї пожежі, щоб зробити можливим той історичний абсурд, який ви представляєте як достовірний. У вашій гіпотезі нема жодного зв`язку між велетенськими результатами (християнство) і причиною (Ісус), нема того зв`язку, який ви, змагаючись між собою, робите чимраз більше незрозумілим і туманним. Принцип причинності має певну вартість не тільки у фізичній площині, але і в історичній, а ви хочете ним злегковажити».
Водночас, коли міфологи запропонували гіпотезу про існування умовної сонячної системи без сонця в її центрі, критики також представили систему, в центрі якої поміщений малий і невиразний місяць.
Зрештою, власне, завдяки невіруючим — чи критикам, чи міфологам — але тільки не на підставі доказів віруючих, було доведено, що обожнення Ісуса не є наслідком якогось тривалого розвитку, а фактом, що відбувся у часових межах першого християнського покоління.
Саме тому, як незабаром побачимо, заперечувальні гіпотези несподівано зіткнулися з ще більшими труднощами.
 
Його відразу піднесли аж до рівня Ягве
 
Відколи були започатковані наукові дослідження Нового Завіту, біблійна критика завжди намагалася визначити найстарші фрагменти у євангельських розповідях. Це робиться на підставі припущення, що чим старшим є фрагмент розповіді про певний епізод, історичну подію чи виклад християнського вчення, тим більшою є певність стосовно автентичності цих євангельських уривків.
До вже беззаперечних висновків багатьох поколінь науковців належить і той, що Євангеліє від Марка було написане першим і віддзеркалює проповідування апостола Петра. А від цього усного євангельського проповідництва, яке було сформульоване у письмовій формі як перше, залежать, різною мірою — як ми вже переконалися — два інших Євангелія: від Матея та Луки.
На підставі досліджень представників найбільш скрупульозного напрямку біблійної критики, редакція Євангелія від Марка могла б з`явитися ще до 70 року першого століття, тобто перше, ніж був знищений Єрусалим.
Однак, і в цьому найстаршому євангельському тексті біблійна критика таки знайшла ще більш давні «шари». Йдеться про ті фрагменти, які євангелист Марко почерпнув безпосередньо з першого усного проповідництва про Ісуса. Між тими найстаршими євангельськими фрагментами можна спостерегти три уривки, які доцільно проаналізувати. Вони вміщені у другому і третьому розділах.
1. Другий розділ Євангелія від Марка: у Капернаумі родичі паралітика розібрали покрівлю приміщення, де знаходився Ісус, і опустили перед ним хворого. Вони зробили це тому, що довкола будинку зібралася така велика юрба, що хворого неможливо було занести через двері. У Євангелії написано: «Ісус, побачивши їхню віру, промовив до розслабленого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». І цей вислів, якого перед тим ніхто й ніколи не чув в Ізраїлі, викликав негайний протест у деяких присутніх книжників: «Як може цей так говорити? Він богохулить! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» Щоб таки довести своїм опонентам, що Син Людський дійсно має на землі владу відпускати гріхи, Ісус оздоровив паралітика, який самостійно вийшов через двері й сам ніс на своїх плечах ноші, на яких його принесли. А народ, побачивши це, промовив: «Ми ще ніколи не бачили чогось подібного».
2. Другий фрагмент у тому ж самому розділі. Фарисеям, які обурилися тому, що Ісусові учні в суботу зривали в полі колоски, щоб вгамувати голод (а в юдаїзмі в суботу заборонено виконувати будь-яку роботу). Ісус відповів: »Син Чоловічий — володар і над суботою».
3. Третій епізод у третьому розділі. І знову день суботній: до синагоги увійшов один чоловік із паралізованою рукою, а фарисеї навмисно стежили за Ісусом — що Він робитиме: «Чи Він оздоровить його в суботу», тобто стежили для того, щоб потім Його звинуватити. Отож, Ісус вказав на каліку й дивився на всіх присутніх довкола з гнівом, «засмучений через те, що їхні серця закам`яніли». Євангелист Марко так завершує цей епізод: 4 вийшли фарисеї, і зараз же з іродіянами радили раду проти Нього, як би Його занапастити».
Ось ці три фрагменти, найдавніше походження яких виявила та довела критична школа завдяки своїй копіткій праці. Три фрагменти, які віддзеркалюють (про це вже навіть не дискутують) найдавніше проповідування про Ісуса.
І, власне, від часу того найпершого проповідування, зазначений процес ототожнення людини Ісуса з Ягве вже є довершеним. Через небагато років після смерті Ісуса, в кожному разі раніше, ніж перейшло тільки одне покоління в Палестині, якась група євреїв визнала за людиною-Ісусом владу, яку перед тим мав виключно Бог Ягве: тобто, на власний розсуд прощати гріхи або розпоряджатися відпочинковим періодом шабату (суботи).
Євангелист Марко (який, очевидно, був палестинським євреєм, як це доводить біблійна критика) розповів про ті нечувані для євреїв скандальні події у цілком природний і немов буденний спосіб; розповів про людину-Бога. А це була розповідь на таку тему, яка не могла минути безкарно, такою страшною вона була для євреїв. І справді, це порушення закону про суботу, навіть із благодійною метою, створило таку напружену ситуацію, що книжники, фарисеї й іродіяни (тобто найбільш ревні оборонці юдаїзму) відразу почали радитися, яким чином чимскоріше спровадити на смерть отого блюзніра. Безбожність чоловіка, який присвоїв собі владу і надприродні прикмети Бога Ягве, створила миттєве почуття солідарності в рядах тих ізраїльських сект, які за звичайних обставин перебували між собою у великій незгоді.
Отож, у зазначених трьох фрагментах євангелиста Марка маємо ще одне підтвердження неможливості серед такого типу культурного середовища, в саме такому суспільстві, впровадити культ обожнення людини. Але, водночас, ці три фрагменти також є достовірним підтвердженням, що таке безпрецедентне обожнення не було зафіксоване в історії людства ні перед тим, ні після того, а тільки саме у той момент, несподівано. Цей випадок не є наслідком тривалої праці кількох поколінь. Про нього сповістили безпосередньо євреї того самого покоління, серед якого жив і той таємничий проповідник. Духовна прірва, яка існувала між Богом і людиною впродовж тисяч років, раптово наповнилася одним тільки жестом і зникла назавжди. І завдяки жестові якого чоловіка? Отого збанкрутілого проповідника, засудженого найвищим релігійним судом Ізраїля, що після своєї смерті не з`явився знову в ролі месника, як обіцяв, хоча Його послідовники були впевнені, що саме так і станеться. Отож, критична школа впродовж тривалого часу досліджувала найстародавніші теми християнського проповідництва і таки їх знайшла, але тим самим зробила ще більш неможливим раціональне сприйняття своєї ж гіпотези про походження християнства.
Але ця критика зробила ще щось більше (чим завдала великої шкоди своїй же проблематичній науковій методиці) та здобула інші вагомі досягнення, які, врешті-решт, зумовили адекватну кризу і у стані опонентів-міфологів: бо саме відкриття кериґми (проповідування) унеможливило ймовірність.
 
Несподіванки кериґми: повнота віри існувала від самого початку
 
Щоб мати змогу одягнути на того потаємного Ісуса мантію «міфу божественного єства, що рятує людство жертвою відкуплення» (як зазначив Кушу), потрібний час, потрібно дуже багато часу. Щоб міф, про який написано у Євангелії, набув такого поширення, потрібно було б зусилля багатьох поколінь, щоб він був повністю уточнений, устійнений і підтверджений ревним почитанням тих, хто його визнає. Натомість, цей міф про якогось Назарянина поширився між людьми з неймовірною швидкістю, причину якої неможливо збагнути. У трьох фрагментах євангелиста Марка, які ми навели як приклад, чітко зазначено, як людина того ж самого покоління, що й ізраїльські духовні лідери, є ототожнена з Богом Ягве. А тепер простежимо, як цей постулат був підтверджений у більш авторитетний спосіб завдяки науковим відкриттям, які ми представимо читачам: йдеться про кериґму.
Кериґма — це грецьке слово, що означає «оповіщення гучним голосом оратора». Власне цей термін від певного часу почали застосовувати дослідники
Євангелія, щоб окреслити найдавніший короткий період сповіщення Доброї Новини, Слово заохочення до навернення та спасіння, яке склали апостоли для звернення до народу. Це коротка, синтезована формула, майже гасло, майже заклик, який сповіщає кількома словами про «життя, смерть, воскресіння», а також «славне повернення» Ісуса Назарянина. У такій кериґмі можна спостерегти основи початків християнського проповідування. Науковці навіть віднайшли у євангельських текстах «кериґматичні формули», які, як доводять дослідники, мають відмінні мову і стиль викладу думки від решти тексту.
Ці первісні формули євангельського проповідування знаходяться паралельно і в «Посланнях апостола Павла», і в «Діяннях Апостолів»: вони письмово зафіксовані, та дійшли до нас у такому лексичному оформленні, як їх почули автори Нового Завіту.
Відкриття кериґми — це великий успіх дослідників євангельських текстів. Ці науковці щораз доскіпливіше аналізували Новий Завіт, і тепер ми маємо можливість побачити цю непорушну, усну традицію проповідництва про Ісуса Христа, яка виникла раніше, ніж Євангеліє набуло такого вигляду, який ми тепер маємо. Приклади кериґми можна віднайти хоча б у тому апостольському Посланні, який серед наукового світу одноголосно визнано першим християнським документом. Йдеться про «Перше Послання апостола Павла до Солунян», яке було написане не пізніше 52 року першого століття. Фрагменти сповіщення, які апостол Павло продублював у своєму «Посланні» з усної проповідницької традиції християнства й елементи християнської Літургії, яка вже була встановлена, могли бути складені майже водночас — в часовому відтинку — із розп`яттям Ісуса, яке відбулося між ЗО і 36 роками. Формули віровизнання, які є в «Першому Посланні апостола Павла до Солунян», учні Ісуса могли скласти навіть у період 5-10 років після Голгофських подій.
А тепер представимо, якою є вартість кериґми: завдяки їй науковці змогли достеменно довести, що вже через кілька років після розп`яття Ісуса весь основний зміст християнської віри був таким, яким ми його тепер маємо. Тобто в кериґмі вміщено нерозривно поєднані основні історичні дані про особу Ісуса та Його вчення про значення спасіння, яке відбулося завдяки Його смерті й воскресінню. Цілком можливо, що через десять років після розп`яття на Голгофі про Месію свідчили як про Ісуса історії, але, водночас, і як про Христа віри.
Критична та міфологічна школи, послідовники яких віднайшли кериґматичні формули, самі мимоволі посилили свої ж труднощі стосовно пояснення проблематики Ісуса.
Тепер критики змушені враховувати цей новий і вагомий доказ, що обожнення Ісуса дійсно сталося відразу, раптово, про що, до речі, також написано і в Євангелії від Марка. І це обожнення сталося таки справді у єврейському середовищі, а не в еллінському (дехто з науковців висловив і таке припущення), щоб таким чином оминути цю грізну перешкоду. Оскільки поява Бога-людини в Ізраїлі завжди видавалася науковцям неможливою для сприйняття, для терену зародження християнства було обрано якусь невизначену місцевість на Сході.
Міфологи побачили, що зі знаходженням кериґми, відразу зазнало чергового краху їхнє авторитетне припущення, і як завжди найостанніше й вагоме у їхній теорії—про зміну кількох поколінь. Зазнало краху тому, що, пригадаймо собі, з погляду «міфологів» Ісус — це Бог, який поступово трансформувався в чоловіка в уяві первісних християн. Натомість, наявність кериґми є неспростованим доказом, що вже від самого початку християнства можна спостерегти міф про Бога-Відкупителя. І цей міф відразу став з реалізованим в історичному існуванні Ісуса з Назарету, галилеянина, біографічні відомості про якого відразу вміщено у перше проповідування. Христос віри реально поєднаний із Ісусом історії: і власне у цьому й полягає вся вагомість значення кериґми.
 
Кериґма—у Першому Посланні до коринтян
 
Спробуймо чіткіше подати цю справу, досліджуючи вагомий і незаперечний приклад кериґми, що знаходиться в одному з найдавніших текстів Нового Завіту. Вона, зокрема, знаходиться у «Першому Посланні апостола Павла до коринтян», до якого сьогодні вже нема жодних застережень: фахівці з питань біблійної критики одноголосно погодилися, що цей християнський документ був написаний найпізніше у 57 році першого століття.
Апостол Павло помістив у 15 розділі свого «Послання» фрагмент, взятий із попередньої традиції, тобто з кериґми, бо чітко зазначив: «Я ж бо вам передав найперше те, що й сам був прийняв». Це—короткий вступ, після якого представлено «гасла», що були взяті з усного канону християнського проповідництва.
«Що Христос умер — згідно з Писанням — за наші гріхи; що був похований; що воскрес третього дня за Писанням; що з`явився Кифі; потім дванадцятьом; опісля явився більше ніж п`ятистам братам разом, більшість яких живе й досі, а деякі вже померли; опісля явився Якову, а згодом — усім апостолам...»
Як бачимо, апостол Павло подав такий короткий зміст християнської віри, яку проповідували перед 57 роком. Знаходимося знову—як ми вже згадували — дуже близько до дати смерті Ісуса. Оповіщення, яке переказав апостол, походить, можливо, з сорокових років першого століття. А коли це так (врешті це підтверджують дані сучасної біблійної критики), тоді знаємо, яку саме християнську віру проповідували вже від самого початку її виникнення.
І, водночас, бачимо, що вже від початку християнського проповідництва історичні дані про Ісуса тотожні з даними віри, з богословською наукою про Спасіння: «Христос вмер» (історичний факт), «за наші гріхи згідно з Писанням» (факт віри), «був похований» (історичний факт), «воскрес третього дня за Писанням» (факт історичний і факт віри поєднані). Далі подано (докладніше з`ясуємо згодом) ще ряд історичних фактів: Кифа, дванадцять апостолів, 500 братів, апостол Яків, решта апостолів...
Отож, апостол Павло, єврей, проповідує коринтянам науку (укладену такими ж євреями, як він), в якій одному чоловікові, якого представлено як історичну особу, приписано такі ознаки, які є властивими тільки Богові: «Вмер за наші гріхи». Відпускати гріхи, як ми вже знаємо з євангельського тексту євангелиста Марка, було виключним і притаманним правом тільки Бога Ягве.
Апостол Павло, перш ніж посилатися на цей фрагмент, взятий із кериґми, заздалегідь вказав на його вагоме значення щодо Відкуплення: «Пригадую вам, брати, Євангеліє, яке вам проповідував; яке ви і прийняли, і в якім стоїте. Ним ви також врятуєтеся». Отже, відкупити може тільки Бог: а тут колишній фарисей-ригорист (апостол Павло) сповіщає цілком впевнено, що також і віра в Ісуса може врятувати людину.
Якби потрібно було шукати якийсь доказ, що процес обожнення якогось тогочасного чоловіка стався одразу та у спосіб історично незрозумілий, то саме такий доказ і знаходиться у кериґмі. І не тільки в кериґмі «Першого Послання до коринтян», але і в багатьох інших уривках такого ж типу, які немов розсіяні в текстах Нового Завіту і, як бачимо, створюють великі труднощі для критиків і міфологів. Але для міфологів — передусім.
Проповідувана раніше незбагненна ідея про якогось Бога-Спасителя, який мав започаткувати християнство, відразу впроваджується, і то відверто зухвалим чином, у конкретні та дійсні історичні події. Тут ми немов знаходимося на протилежному кінці суспільного закону, який розпоряджається всіма міфами: їхніх героїв вміщено на початку міфічної історії, а їхні біографічні дані — невизначені; не зазначено ні де, ні коли вони жили. Якщо, як доводять науковці, для створення християнства було взято щось із поганської релігійної традиції, тоді необхідно також брати до уваги хронологічну та топографічну невизначеність грецької міфології.
Натомість, у випадку Євангелія, представивши два перші історичні факти («Христос вмер», «був похований»), у кериґмі й далі продовжено перелік відомостей, які подано як факти хроніки. І подано цілком у стилі сучасної хроніки: «З`явився Кифі: потім дванадцятьом; опісля явився більш як п`ятистам братам разом, більшість яких живе й досі, а деякі вже померли; опісля явився апостолу Якову, а згодом — усім апостолам...»
Богословське послання, в якому мав би знаходитися згаданий міф—джерело християнства (тобто «Христос вмер за наші гріхи згідно з Писанням»), немов переплітається з рядом інших фактів, протагоністи яких перелічені так, як цього вимагає стиль класичного інформаційного повідомлення: з іменами (Кифа, Яків), з переліком (дванадцять, п`ятсот) і, навіть, немов виклик — з біографічним фактажем: «Більшість яких живе, а деякі померли». Цей хронологічний епізод також доповнюють обставини, в яких поява Воскреслого Христа «п`ятистам» відбулася «разом», тобто одночасно усім, оскільки вони були разом.
Отже, всі ті звинувачення, які міфологи пред`явили Люазі і решті критиків, також є суперечливими для обох шкіл. Пригадаймо цитату з праці Кушу: «У випадку Ісуса нема аналогів. А якщо посилатися на відомі нам закони, що впливають на розвиток історичних подій, то поява християнства — це неймовірний абсурд та найбільш смішне чудо».
Отож, міфологічна гіпотеза цілком так само, як і критична, звертає на узбіччя з «проторених доріг історії».
А тому, яким же чином можна довести — всупереч кериґмі — що на початку був міф, який поволі матеріалізувався і набув «форми» і «постави» потаємної особи, або, можливо, навіть цілком легендарної — Ісуса? Як довести всупереч індивідуалізації змісту християнського проповідування, яке мало місце у сорокових роках першого століття, все те, що пропонують міфологи? Тобто, що таку особу, як Ісус, вигадали в Римі на початку другого століття, для легалізації міфу. Чи можна серйозно сприймати міфологічну гіпотезу, представлену такими словами Кушу: «Це — штучна легенда, яка, схоже на те, була широко поширена в Палестині за сорок років до знищення Єрусалима. Потаємний Слуга Божий став жертвою Понтійського Пилата й юдеїв, героїчним і зворушливим зразком для християнських мучеників»?
 
Деякі інші твердження
 
Врешті-решт, не тільки представники екзегези, але й сучасної археології не поділяють гіпотези про такого Ісуса, якого нібито вигадали в другому столітті християнської ери, щоб «надати» ім`я й історичність міфу. Незабаром розглянемо це питання ширше. А поки що ознайомимося з трьома подіями, які ми виділили серед багатьох аналогічних епізодів.
У 1935 році (незабаром після появи книги Кушу, в якій пропагувалася міфологічна теорія, англієць Робертс опублікував папірус «Р-52» або, як його ще назвали, «Рейнлендс грецький», знайдений у пісках Середнього Єгипту. Це коротенький фрагмент євангельського тексту, який, проте, відіграв вирішальну роль у безкінечних диспутах учених мужів. На цьому невеличкому клаптику папіруса написано лише 114 грецьких літер з Євангелія від Йоана.
Серед науковців не виникло навіть найменших застережень, що ці грецькі літери були написані найпізніше у 125 році. Всі також визнають, що Євангеліє від Йоана також було написане останнім за хронологією. Опорним пунктом теорії міфологів (і багатьох критиків) було твердження, що Євангеліє від Йоана написане між 150 і 200 роками. Такий тривалий часовий відтинок був їм необхідний для підтвердження своїх припущень щодо поширення й уточнення міфу про Ісуса. Однак папірус «Рейнлендс грецький» зруйнував і цей останній бастіон міфологів, оскільки було доведено, що папірус «Р-52», знайдений у Єгипті, є копією оригіналу, написаного в Ефесі. І цей доказ став підставою для висновку, що останнє Євангеліє було написане не пізніше 100 року. Водночас міфологи доводять, що Ісуса вигадали тільки після 100 року [6].
У 1939 році, коли було розпочато археологічні розкопки в місті Ерколано, поблизу Неаполя, знайдено рисунок хреста на мурі в тій частині вілли якогось невідомого нам патриція, яка призначалася для рабів. Довкола хреста знаходяться цвяхи, що підтримували дошки чи завісу, які заслоняли цей символ християнського культу. Вілла патриція, враз із цілим містом, була засипана попелом і залита лавою після потужного вибуху вулкана Везувія у 79 році християнської ери. Як бачимо, у той час християнська віра вже дійшла аж до Італії та поширила там свій культ.
У 1968 році в Капернаумі, місті апостола Петра, як це зазначено в Євангелії, під підлогою церкви, збудованої на честь святого ще у V столітті (це найстародавніший відомий нам храм, що знаходиться в Палестині), знайдено унікальну пам`ятку християнства, автентичність якої археологи підтвердили достовірними доказами: дім апостола Петра. Убога хата, подібна до всіх тих, що були довкола неї, але її стіни покриті фресками і рисунками (під якими написані слова, грецькою, сирійською, арамейською і латинською мовами), з молитвами до апостола Петра. Немає жодних сумнівів у тому, що той дім був перетворений у святе місце в першому столітті: отож, це найстарша з відомих нам християнських церков Палестини. А цей факт свідчить про те, що перед 100 роком (а це значить, ще раніше, ніж була повністю встановлена традиція й остаточно письмово зафіксована в євангельських текстах), культ Ісуса не тільки знаходився у повному розвитку, але, водночас (і це також підтверджено), навіть вже канонізували Його учнів, оскільки зверталися до них у молитві, як до святих небесних покровителів.
Однак, повернемося до кериґми. Чи потрібно було вигадувати особу, яку, за 60 років перед цим, традиція, передана апостолом Павлом, пов`язує з цілим рядом дійсних історичних фактів, зі спогадами ще живих і конкретних свідків?
Кериґма (і не тільки вона, як ми вже бачили і побачимо далі) заперечила неймовірні теорії міфологів, а також, водночас із докладнішим пізнанням єврейського середовища першого століття, знищила такі ж неймовірні теорії критиків. «На початку була кериґма» (Дібеліус), і це доводить, що християнська віра була вже від початку. Ісус історії та Христос віри є вже від перших років «нероздільно поєднаними». У цьому полягає фактичний стан, який сьогодні вже історично доведений завдяки копітким зусиллям «недовірків».
І це вже є тільки побожне бажання отих «смішних» віруючих, які завжди такі наївні, і завжди так мало обізнані...
 
Радянська наука на зворотному шляху: від міфу до критики
 
У деяких випадках ота перевага — про яку ми говорили — філософії над історією у поясненні виникнення християнства та з послідовним прийняттям псевдонаукових припущень, зумовила незліченні наслідки в історії сучасного світу.
Поміж тих випадків потрапила і теорія марксизму, з її припущеннями про початок виникнення християнства, яка стала офіційною доктриною в Радянському Союзі. Неприємно про це казати тому, що у цій темі, такій важливій для всього людства, непересічний розум Фрідріха Енгельса, товариша Маркса — немов втратив рівновагу та занурився у теорії, притаманні виключно дилетантам, а не поважному науковцю. І ще неприємно це казати й тому, що радянський марксизм, розвиваючи ці теорії, практично довів, що не в стані досягти рівня тих здобутків, яких досягнув у інших сферах суспільної культури. А такий факт є таки дивним у тій державі, яка задекларувала, що в основі принципів її «виховання» громадськості закладено принцип «масового» та «наукового» атеїзму... Однак, ще гіршим є те, що — аби не цілком заперечити теорію Енгельса — радянські фахівці впродовж десятиліть вперто не хотіли навіть слухати про ті висновки, якими оперувала антихристиянська критика Заходу.
У Радянському Союзі поважні науковці намагалися вирішити «квадратуру кола» в ім`я тієї суспільної формації, названої «соціалістична справа», а в результаті — «покрили» неславою не тільки самих себе, але також і всю свою «радянську антирелігійну школу». І такий стан справ у царині релігієзнавства тривав у Радянському Союзі аж до часу, який настав нещодавно, коли, врешті-решт, радянські науковці змушені були вдатися до рятуючої самокритики, хоча вона була тільки частковою і доволі непослідовною.
На початку шістдесятих років італійський марксистський видавець Фельтрі-неллі опублікував збірник праць радянських письменників — «Релігія в СРСР», в якій були зібрані твори різної релігійної тематики, зокрема на тему, яку розглядаємо у нашій книзі: походження християнства.
Значна частина опублікованих праць радянського збірника була запозичена з урядової книги — «Великої Радянської Енциклопедії». Оцінка того доробку радянських авторів, що стосувалася «якості» світської західної культури, була дуже суворою. Інтерпретатором—як було зазначено у вступі до радянського збірника — став науковець, якого цілком неможливо запідозрити в апології християнства — Ернесто де Мартіно, також марксист. Саме він зазначив: «Перша реакція західного читача — це насправді правдивий шок. У той час, коли радянські досягнення у сфері космічних досліджень свідчать про високий рівень технічного прогресу в СРСР, той спосіб, який радянські вчені застосовують для пояснення походження християнства виразно доводить наявність безперечного ступеня відсталості у галузі релігієзнавства. (...) На цьому ґрунті радянська культура знаходиться на дні однієї з найглибших депресій свого другого й різнорідного боку світогляду».
А далі, з погляду де Мартіно (який представив сукупність негативної реакції всіх західних рецензентів) — «власне висока пошана, яку людина демократичної західної культури має до політичного і суспільного досліду, започаткованого жовтневою революцією, змушує замислитися, чому в СРСР стало можливим, у сфері релігієзнавства, таке невірне розуміння марксистської методології...» І завершив виклад свого бачення цієї проблеми такими словами: «Західна культура не може провадити плідний діалог з тими, хто займається дослідженнями у сфері релігієзнавства в СРСР. І зовсім не тому, що вони взяли за основу якусь марксистську методологію, а тому, що не застосовують жодної методології, яка б відповідала сучасному рівню суспільного знання, а забавляються, перш за все, жонглюванням наукових термінів, які схожі на заклики до боротьби, чи накази до нападу або застосовують найбільш простацькі засоби ідеологічної пропаганди».
Сам Доніні, отой марксистський ортодоксальний експерт у галузі історії християнства, згодом був змушений чесно визнати: «Полеміки та застереження, зумовлені перекладом (...) декількох артикулів з «Великої Радянської Енциклопедії» (...) зміцнили необхідність або поглиблення марксистської інтерпретації, або пояснення релігійної дійсності...»
У цьому випадку, тобто у сфері досліджень наукових інтерпретацій російського марксизму стосовно тематики Ісуса є чимало і гротескних епізодів. Серед багатьох із них ми наведемо, як приклад, такий епізод, який зазначений у науковому джерелі, достовірність якого не підлягає жодним сумнівам [7]. Аж до 1962 року, від початку християнства, радянські науковці (до того ж нечисленні, як для такої великої країни, і це також дивує) були змушені під час своїх досліджень враховувати тези урядового марксизму. Йдеться про ті артикули, які Енгельс оприлюднив у 1882,1883 і 1895 роках [8].1 ці статті не тільки створювали щоразу більше труднощів у сфері історичної ймовірності християнства, але також стали причиною для навмисної помилки у перекладі праць засновників марксизму для офіційного радянського видання, а це ще більше скомпрометувало радянських релігієзнавців. Властиво, російський офіційний переклад фрагменту німецького оригіналу праці Енгельса був такий: «Центр походження християнства знаходився в Малій Азії» [9].
Марчелло Кравері у своєму вступі, про який ми вже згадали, додав у виносках: «Рішення залишитися абсолютно вірними авторитетові Енгельса, створили перед радянськими науковцями великі труднощі тому, що у нарисах співробітника Маркса (тобто Енгельса) вони знаходили суперечності стосовно місця походження християнства з погляду Енгельса: то з Палестини, то з Олександрії (Єгипет), а ще раз — навіть з якогось невідомого центру єврейської діаспори». Що робити з цими розбіжностями?
Кравері продовжує: «Науковці молодої радянської школи долали ці труднощі, створені Енгельсом, застосовуючи методику загальних постулатів: вони доводили, що християнство розвинулося в діаспорі, тобто серед єврейських спільнот в еміграції у різних країнах».
Сформулювавши цей вислів — «в різних країнах», радянське релігієзнавство знайшло порятунок, щоб узгодити суперечності Енгельса і правовірність радянських вчених.
Врешті, аж у 1962 році, історик А. П. Кашдан побачив, що в російському перекладі знаходиться помилка. Німецький оригінал праці Енгельса вказував на географічний регіон «Мала Азія» терміном «Наuptsitz», тобто як «головний центр» походження християнства, а не як «єдиний центр походження християнства». Різниця у висловлюванні, на перший погляд, незначна, але для тих, хто у цій справі орієнтується професійно, вона може бути рекомендацією для провадження наукових пошуків у цілком іншому напрямку.
Радянські релігієзнавці із полегшенням зітхнули, почувши, що є звільненими, принаймні, в цьому одному пункті від необхідності й надалі застосовувати жонглювання релігієзнавчою термінологією, хоча вони й навчилися це робити з філігранною майстерністю. Однак, їх проблеми так і не були цілком вирішені, бо тільки після 1958 року деякі з радянських науковців в сфері релігії почали обережно віддалятися від теорій Енгельса, які ставали все більше неможливими для ортодоксального застосування.
Товариш Маркса (Енгельс) пояснював причини зародження християнства як типовий приклад революційного вирішення соціальної проблеми у боротьбі між суспільними класами: рабовласниками і рабами. Отож, з погляду Енгельса, нова віра (християнство) появилася в історії людства як «релігія рабів і вільновідпущених, убогих і безправних, народів підкорених і розпорошених Римською імперією». І як підсумок — «рух пригнічених, які не мали надії здобути матеріальний достаток і свободу, вони почали шукати альтернативу — духовне визволення». Отже, віра у Христа-Відкупителя виникла з якогось різновиду народного світоглядного ферменту в пролетарському середовищі стародавнього Сходу без існування, на початку її виникнення, якоїсь історичної особи, тобто її «засновника». «Християнство — це міфічне виявлення колективної сили», — написав Карл Каутський — один із відомих авторитетів, який класично представляв погляд марксистської філософії у царині релігієзнавства. Отже, маємо типовий приклад одного з різновидів міфологічної гіпотези у марксистській інтерпретації.
А для хоча б якогось обґрунтування теорії спонтанного зародження християнства як суспільного протесту поневолених, Енгельс стверджував, що Євангеліє від Йоана та його ж Одкровення, тобто останні книги Нового Завіту, насправді були написані першими, бо саме в Одкровенні відчувається протест і бунт проти римської влади.
З кожним роком радянським науковцям ставало все важче сприймати цю теорію: на Заході представники критичної школи вже цілком очевидно довели, що Одкровення і Євангеліє від Йоана насправді були написані після всіх решти книг Нового Завіту. Немов навмисно — наперекір «основоположному» припущенню, яке Енгельс вважав найдорогоціннішим «скарбом» своєї теорії, цей «скарб-вже навіть в його часи був спростований, а отже і «знецінений».
Радянським рілігієзнавцям також все важче ставало дотримуватися ще однієї визначальної теорії Енгельса, тобто, що «правдивим батьком християнської науки (це слова Енгельса) був Філон з Олександрії, єврейський філософ, який жив у першому столітті (християнської ери), і у своїх творах намагався створити світоглядний синтез юдаїзму та грецької філософії, зокрема філософії стоїків». Кравері зазначив, що «Енгельс таки не зумів довести, як і чому з`явилося саме таке пояснення філософського доробку Філона, яке є цілком невідоме дослідникам інтелектуальної спадщини цього єврейського філософа». Енгельс припускав, що філософія Філона була поширена серед зубожілого населення, яке жило довкола Середземного моря; але це—цілком безпідставне припущення, оскільки нема й найменш достовірного підтвердження про таке розповсюдження ідей Філона. Зрештою, і сам Енгельс був змушений написати, що таки важко зрозуміти чому, якщо християнство походило з творів Філона,«... в Новому Завіті цілком нема згадки про його (Філона) основну науку».
А сучасні наукові дослідження подавали все більше підстав для доведення помилки — і то засобами щоразу достовірнішими — в припущеннях Енгельса, з погляду якого, невідомим «головним центром», де мала появитися християнська віра, не було повністю єврейське середовище Палестини.
І також ніхто, з огляду на розвиток релігієзнавчих досліджень, вже не міг сприймати іншу його теорію: тобто, що первісне християнство могло мати пояснення свого нестримного успіху між людьми, оскільки це — «релігія без обрядів».
У теорії Енгельса щодо інтерпретації виникнення християнства, не подано, власне, жодного пункту, який би не був спростований на підставі саме наукових досягнень критиків. Наведемо ще один приклад: вже ніхто не поділяє припущення про те, що первісна християнська віра була вірою тільки пролетарів, як це зазначено в революційній марксистській теорії. Вже у 112 році Пліній Молодший, інформуючи імператора Трояна про християн Вітінії (сьогодні район в Туреччині) зазначив, що між ними є люди «усяких суспільних верств». І додав, що «цим «забобоном» заразилися не тільки міста, але й села та поля». У списках мучеників перших століть вказані імена торговців, ремісників, інтелектуалів і, навіть, великих землевласників.
І все ж таки, незважаючи на це, марксист Кравері зазначив, що аж до 1958 року «науковці Радянського Союзу з питань релігієзнавства розглядали проблему виникнення християнства з погляду підтвердження теорії, яку ще запропонував приятель і співробітник Маркса (Енгельс), замість того, щоб піддати їх об`єктивній оцінці екзегези Нового Завіту, археологічного відкриття та досягнень у вивченні стародавньої історії» [10].
І тільки, починаючи від 1958 року (коли Ковальов опублікував нарис, в якому все ж таки ототожнював свої погляди з марксистським світоглядом, але без надмірних турбот про вірність теоріям Енгельса), а також від 1962 року, коли було виявлено помилку в російському перекладі праць Енгельса, радянська релігієзнавча критика почала набувати хоча б видимої наукової достовірності.
Аж врешті, у 1968 році дійшло і до самокритики. Заслуга у появі такого небуденного явища в радянському релігієзнавстві належить історику Кубланову, який опублікував книгу «Новий Завіт: дослідження і відкриття». Московський журнал «Новий світ», який був дуже впливовим публіцистичним органом, у 1969 році помістив схвальну рецензію на книгу Кубланова. В рецензії також було підкреслено, що «історичне існування Ісуса є фактом, який радянський атеїзм відтепер мусить брати до уваги», а на завершення рецензії було подано твердження гідне подиву. Отже, в журналі «Новий світ» було надруковано: «Пропаганда атеїзму в 1920-1949 роках «збилася» зі шляху внаслідок того, що рабськи повторювала теорії буржуазного антиклерикалізму про існування Ісуса».
Таким чином, причиною, яка зумовила урядові збочення сталінського періоду в СРСР, було визнано припущення Енгельса (оскільки саме він запозичив їх від «буржуазного антиклерикалізму», тобто з праць Бауера), які до того часу вперто обороняли від усіх, і проти всіх, та «паралізували», у такий спосіб, наукову діалектику.
Та як би там не було, але книга Кубланова таки відкрила новий шлях радянським релігієзнавцям у їхніх дослідженнях про Ісуса: вони відкинули припущення Енгельса, хоча й «перебрані» у теорію буржуазного антиклерикалізму, та почали доводити їх наукову недостовірність із сучасних позицій наукових досліджень. Радянські вчені дійшли до визнання, що Одкровення євангелиста Йоана було написане в ряду останніх книг Нового Завіту; навіть визнали, що євангельські оповідання «заслуговують на довір`я»; а також рішуче відкинули припущення, що християнство походить від ідеї східних міфів про визволення пригноблених у майбутньому.
Однак, послідовність нашого викладу цих світоглядних перипетій вимагає, щоб ми також згадали, що в останньому виданні «Великої Радянської Енциклопедії» й надалі було подано офіційне твердження, що Ісус ніколи не існував.
Отже, потрібно було більше ніж сім десятиліть, щоб частково визволитися від марксистських філософських упереджень і сприйняти висновки сучасних досліджень. Відмінність полягає тільки у тому, що в СРСР пішли іншим шляхом, ніж на Заході, але в результаті також відмежувалися від міфологічних теорій і перейшли до критичних. Російські науковці борються з очевидними труднощами, які вже у перших десятиліттях XX століття загороджували німецьким і французьким критикам шлях для тих пошуків, про які, власне, ми говоримо у цьому розділі.
Історія видозміни у напрямах радянських досліджень про виникнення християнства є цікавим зразком пошуку змін світоглядної концепції. Але не потрібно забувати, що ту ж саму замкнуту позицію деяких марксистів у цій справі знаходимо, водночас, і в деяких християнських середовищах. Нелюдське та блюзнірське ув`язнення Ісуса, яке було зроблене на Заході, щоб, доволі часто, робити з Нього «засіб» для антикомуністичної пропаганди, може у дечому пояснити причини цього запеклого російського інтелектуального задубіння. Це є ще одним підтвердженням тих надзвичайних труднощів, якщо вирішено насправді об`єктивно вдатися до з`ясування проблематики стосовно Ісуса.
У нашій країні — Італії, діалогові щодо фактів, а не про різні ідеології стосовно походження християнства, сприяє рішення Десятого конгресу Італійської комуністичної партії. Тоді було визнано, що «зі стадної релігійної совісті може вийти поштовх до боротьби за соціалізм». У розмові в Берґамо, у 1963 році, Тольятті заперечив традиційну марксистську теорію природного вимирання християнства завдяки культурним досягненням суспільства та змінам економічної структури.
Отож, дискусія, принаймні в Італії, вже не мала б бути «отруєна смертоносною неясністю», тобто, тільки поділяючи теорію «невірства», можна у перспективі з`єднатися з тими, хто бореться за визволення людини.
Один із чільних провідників комунізму в Італії — Інґрао, в 1974 році, даючи інтерв`ю заявив: «Велике значення має теоретичне дослідження, за допомогою якого, у ці роки, найбільш провідні течії марксистської думки в Італії відновили марксизм, як критичну науку про революцію, оскільки визволили його від накипу метафізичного догматизму, який створився у сталінський період».
Так само і по лінії Кубланова та журналу «Новий світ» було визнано, що нині таки можна провадити дискусію з цієї проблеми, якщо під час диспуту оперувати науковими доказами стосовно проблематики Ісуса, а не тільки вдаватися у традиційне жонглювання філософськими термінами.
Тому марксизм (чи краще сказати неомарксизм) вже відмовився від попередньої ідеологічної оцінки особи Ісуса, визнано, що не його (марксизму) завдання іти «далі від «критичної науки» революції».
За прикладом радянських комуністів, італійський неомарксист Інґрао звинуватив «сталінські збочення», тобто перехід у метафізичну площину з тими антирелігійними висновками, які, як ми вже бачили, є науково неприйнятними. Проте, як би там не було, марксистська самокритика є «відважною і гідною пошани»: вона започаткувала процес відмежовування від столітнього псевдонаукового «сміття» [11].
Сподіваємося, що і з християнського боку також з`явиться передумова для очищення християнства від «накипу» (політичного, економічного, суспільного), нагромадженого над вірою у Христа.
Сподіваємося, як зазначив Амброзіо Доніні, що християнське «Послання визволення», «якщо мало місце (спробуємо довести це на наступних сторінках), було б, нарешті, визволене від ганебного обов`язку служити засобом для пануючого класу, щоб тримати у покорі більшість народу».
 
Буржуазний розум та неузгодженість між Євангеліями
 
Цілком певно, що це не становить привілею якоїсь однієї «школи мислення», в якій нібито сконцентровані зусилля інтелектуалів (найкращих і найбільш проникливих), які, беручись за вирішення проблематики стосовно Ісуса, доводять, що євангельські докази є «логічними але тільки до певної міри». Принаймні так охарактеризував підсумок їхніх зусиль Паскаль.
Отож, наведемо ще один приклад помилковості мислення дуже відомих інтелектуалів, які були немов у полоні нездоланної жаги завжди заперечувати: будь-кого і будь-що.
Поруч Енгельса, одного з «символів» соціалістичного раціоналізму, представимо символ буржуазного раціоналізму: Франсуа Марі Аруе, який є більш відомий як Вольтер.
Авторитетний «метр» — в сфері логічного доведення усяких християнських непослідовностей, поборник «світла розуму» проти обскурантизму біблійного походження: це саме та діяльність, яка, цілком певно, посприяла створенню й поширенню його слави. Візьмемо для розгляду хоча б один приклад логічних аргументів Вольтера, який ми запозичили з його шедевру «Dictionnaire Philosophigue» («Філософський словник»), В одній зі статей цього словника Вольтер висміяв віруючих, отих простаків, які серед багатьох інших «абсурдів» вірять однаково і в Євангеліє від Марка, і в Євангеліє від Луки. Отже, в обох цих Євангеліях представлено родовід «Йосифа, мужа Марії, від якої народився Ісус, названий Христом».
Однак, якщо Матей згадав тільки 42 предків Ісуса, то Лука перелічив аж 56. Окрім цієї «неузгодженості», також й імена в цих євангельських генеалогічних списках в одному випадку є тотожними, а в другому — ні. А навіть, якщо деякі імена й відповідають одне одному, то однак ця проблема ще більше ускладнюється тому, що євангелист Лука перелічив імена предків Ісуса аж до Адама, а євангелист Матей навпаки — подав зворотній генеалогічний перелік лише від Авраама. Отож, «більшої плутанини неможливо було вигадати», як уїдливо зауважив французький філософ Вольтер. І дійсно, чи можна справді сприйняти історичну вірогідність тих євангельських генеалогічних фрагментів, які вже від самого початку представлені таким чином?
Скажемо виразно і цілком ясно: жоден християнський науковець, навіть найортодоксальніший традиціоналіст, не намагається довести, що євангельські генеалогії потрібно сприймати тотожно наших сучасних понять про історію родоводу. Мають вони, передусім, значення літературне, символічне і, понад усе, богословське. Тому будемо остерігатися допущення абсурдної помилки, яка полягає у бажанні довести, що вони є «правдивими» в сучасному історичному значенні. Ми хочемо тільки розповісти, який різновид логіки застосовували такі інтелектуали, як Вольтер, коли бралися пояснювати окремо взяті євангельські фрагменти для доведення, що традиція про Ісуса була пристосована до індивідуальних вподобань або навіть повністю створена ex novo зусиллями віруючих.
Проте, і передусім, потрібно зазначити, що Вольтер, пишучи про «неточності» в Євангеліях, таки був доволі вирозумілий, оскільки обмежився тільки генеалогією Ісуса, яку представили євангелисти Матей і Лука. А мав чимало підстав, щоб набагато більше розширити діапазон своєї іронії...
Наприклад, проаналізувати напис, зроблений на звинувачувальній таблиці голгофського хреста, яку Пилат наказав прибити для вказання «злочину» Ісуса. Всі чотири євангелисти навели текст цього напису, але кожен із них подав іншу версію, які, хоча і в незначних деталях, але відрізняються між собою.
Або, ще більш дивна обставина: так звана «Нагірна проповідь» чомусь є нагірною тільки для Матея: «Побачивши народ, Він зійшов на гору» (5, 1). А у версії євангелиста Луки та сама проповідь відбулася на рівнині: «Зійшовши з ними, Він став на рівному місці» (6, 17).
Можна було б навести ще більше прикладів про «неузгодженість» євангельських текстів, хоча вона майже ніколи не стосується суттєвого у поясненні земної місії Ісуса. Однак цих «неточностей» є так багато, що віруючі не чекали поки на світ Божий з`явиться Вольтер, щоб їх виявити. Ще задовго до народження Вольтера християни відчули, часто у драматичний спосіб, всю «глибину» цих труднощів.
Вже приблизно у 150 році, хтось невідомий написав у Сирії так зване «Євангеліє від Петра». Згодом Церква встановила, що цей твір є апокрифом і вилучила «Євангеліє від Петра» зі списку богонатхненних книг. Власне, у цьому апокрифі (вже тоді!) зроблено спробу узгодити євангельські тексти чотирьох Євангелій та спростувати всі наявні у них «неточності». Приблизно у 170 році, інший християнський письменник — Татіан, також вважав необхідним узгодити Євангелії Матея, Марка, Луки та Йоана, і запропонував створити єдиний текст. Цей євангельський новотвір Татіан назвав — «ОіаІе55гоп» (дослівно: «від чотирьох»).
Через оті «неузгодження» в євангельських текстах, первісна Церва навіть мусила пережити доволі важку кризу, яку спровокував Маркіон, стверджуючи: «Тому, що ці тексти є різними, потрібно вибрати один». І він вибрав Євангеліє від Луки. Однак, Церква визнала за краще навіть допустити схизму, незгоду між віруючими, але не погодитися ні на один пункт пропозицій марціонітів, хоча вони й були у дечому логічні.
Неприємності через «неузгодженість» у євангельських текстах дійшли аж до наших часів. Реакція християнських екзегетів, які постійно ігнорували тонку іронію антихристиянської критики Вольтера була, як завжди, незграбною. Вони вважали, що вирішити проблему євангельських «неточностей» можна, застосовуючи богословські «викрутаси». Наприклад: щоб відповісти на питання (врешті-решт, звичайне) чи проповідь про вісім блаженств була виголошена на рівнині чи на горі, дехто вдався до правила «золотої середини»: «Нема неузгодженості між тестами Матея і Луки; ця проповідь не була виголошена ні на рівнині, ні на горі, але, водночас, в обох місцях. Ісус стояв на горбку, а люди довкола нього — на рівнині...»
А стосовно антихристиянської іронії Вольтера необхідно зазначити, що його спосіб мислення є не цілком послідовним.
З одного боку, він поділяв погляди науковців — «руйнівників» історичності Євангелій про те, що євангельські тексти — це тільки фантастичні вигадки та перероблені легенди, складені якоюсь спільнотою віруючих, яка вирішила створити собі Бога на підставі власних месіанських очікувань, своїх бажань і своєї віри.
А з другого боку, Вольтер і його учні доводили, що та невідома спільнота віруючих найперше склала, а потім старанно зберегла ті тексти, які так чітко відрізняються між собою. Немов бажаючи створити собі клопоти та труднощі, бажаючи від самих початків виставити себе для звинувачень невіруючих, Церква віднайшла оті «неузгоджені» тексти, розповсюдила їх, і за будь-яку ціну зберігає...
Вольтер не помітив, що така поведінка Церкви є абсурдною, якщо насправді, як він доводив, на початку історії Ісуса була тільки якась «невідома і немов безформна матерія», яку можна було довільно переробляти для власного вподобання.
Перші зауваження до «неузгоджень» в Євангеліях з`явилися (як вже знаємо) в половині другого століття, за темних часів Церкви, коли традиція про Ісуса тільки почала встановлюватися. І не зрозуміло чому, навіть коли виникли загрозливі докори з приводу «неузгоджень» в чотирьох Євангеліях, які саме в ті часи Церква вибрала з багатьох інших текстів як єдино достовірні, відмінності в них не були «затерті»? Адже було досить і часу, і можливостей. Тепер ми дійсно знаємо, що ці Євангелія, якими користуємося сьогодні, пройшли ряд етапів перш ніж набули вже звичних для нас форми та змісту. Чому не було використано навіть тієї обставини, що Ісус не залишив учням свого вчення у письмовому варіанті, і ті чотири євангельські тексти досконало не опрацювали та повністю їх не узгодили? [12].
Натомість, Церква суворо карала кожного з християнської спільноти, хто піддавався спокусі, часом доволі сильній, хоча б «лагідно причесати» євангельські тексти»—ж зазначив Ренан. Здаючи собі справу з того неспокою, який мав місце, і знаючи, що це інтелектуальне бродіння загрожує навіть самій місійній праці Церкви, та первісна християнська спільнота, яка б могла вигадати все, не виявила чомусь бажання перетнути останній рубіж своїх уявлень, а зберегла, всупереч будь-якій логіці, в євангельських текстах всі наявні й до нині «неузгодження».
Таку концепцію оборони своєї віри, яка в інших випадках була б цілком абсурдною, можна пояснити тільки застосовуючи одну з гіпотез, єдино можливу для сприйняття. Йдеться про припущення, що первісна християнська спільнота опинилася перед необхідністю визнати ці чотири Євангелія. І саме тільки їх, навіть якщо вони створювали клопіт і незручності; така необхідність могла бути зумовлена виключно переконанням, що лише у прийнятих євангельських текстах збереглися спогади найбільш достовірних свідків, тобто ті спогади, які часом здаються нам «неузгодженими», а в багатьох фрагментах — навіть цілком «недокладними». Наприклад, чи оздоровлення двох біснуватих сталося поблизу міста Гадари, як написав євангелист Матей (8,28), чи поблизу міста Герази, як доводять Марко (5,1) і Лука (8, 26). Однак, загалом, євангельська згадка про цю подію, яку бачили чимало свідків, передана напрочуд докладно.
Цілком очевидно, що Вольтер нічого не знав ні про «Євангеліє від Петра», ні про «Діатессарон» Татіана, ні про єресь Марціона, ні про тисячолітню незручність та неспокій віруючих, яких не раз провокували на нехристиянські вчинки ці «неузгодження» в Євангеліях. Вольтер вважав, що він — відомий філософ ілюмінізму епохи Відродження — першим спостеріг нетотожності у чотирьох Євангеліях і наважився про них заговорити.
Власне оті «неузгодження» в офіційних оповіданнях про Ісуса, неупереджено доводять, що євангельські тексти походять із дійсних історичних подій, які насправді відбулися, і для відтворення яких потрібно було знайти найбільш достовірні свідчення очевидців, тобто ті свідчення, що були, можливо, найближчими до євангельських подій у часовому відтинку, а потім їх і відстоювати. І такі свідчення очевидно були, знайдені та визнані, достовірними й непорушними.
А якщо на початку становлення християнства не було достовірних подій, а тільки якісь матеріали, придатні для довільного використання, тоді поведінку первісної Церкви неможливо логічно пояснити. Якщо ця спільнота навіть не зуміла вигадати правдоподібних легенд, тоді їй були необхідні, як нікому іншому, відповідні підстави, для здобуття в суспільстві успіху, неможливого без відповідних заходів.
Врешті-решт, чітко зазначимо: цей довгий перелік різних зауважень можна й надалі продовжувати, якщо зробити спробу ще глибше пізнати, до якого ступеня у Євангелії про це сказано як забагато, так і, водночас, замало відносно того, що потрібно було бажати, аби проповідування Доброї Новини набуло сподіваного успіху. А тому, можна зробити єдиний висновок: цей абсурд — тобто непересічний факт виставлення себе на осудження нехристиянського світу тільки через оті євангельські тексти, які відразу дають підставу супротивникам для безпосередніх докорів і звинувачень — можна пояснити тільки прийнявши гіпотезу, що початок зародження християнства таки дійсно походить з Послання (вчення Ісуса), яке згодом неможливо було самовільно ні переробити, ні змінити для приватних потреб первісної християнської спільноти, хоча критики та міфологи мають щодо цієї аксіоми інший погляд. І ця християнська спільнота зробила, схоже на те, все від неї залежне для якнайкращого представлення достовірності усіх тих подій, які насправді сталися; зібрала, в міру можливостей, всю інформацію і зберегла неспотвореним все євангельське послання.
 
Підозрілі предки Месії
 
Пригляньмося ще пильніше до євангельських генеалогій Ісуса, на підставі яких, з погляду Вольтера, Євангеліє вже від самого початку створювало передумови для цілковитої історичної недостовірності. Однак, все ж таки, жвавий інтелект Вольтера не зумів збагнути того, що, натомість, спостеріг один із тогочасних земляків філософа.
Р. Л. Брюкбергер зазначив, що євангелист Матей, який написав свою розповідь для євреїв, застосував семітську традицію встановлення синтезованої генеалогічної архітектури для видатної, в цьому суспільстві, особи. Проте, у варіанті Матея, дотримання цієї традиції тільки зовнішнє. Насправді, майже крадькома Матей зробив щось абсолютно несприйнятне для семітської генеалогії. Тобто, євангелист навмисно обірвав порядковість переліку предків Ісуса, а натомість, вписав у той довгий список чоловічих імен аж чотири жіночі імені, і п`яте — Діви Марії.
Для семітської традиції це — цілковитий абсурд, оскільки, в усталених суспільних нормах тієї культури, жінок ніколи не вписували у родовід. Тому та генеалогічна «гілка», в якій було записано ім`я жінки, не мала жодної вартості. Жінку, це створіння, на яке дивилися з недовір`ям і часто вважали нечистим, супроводжувало у житті неадекватне ставлення чоловічої половини семітського суспільства; в кожному разі не було прийнято записувати її ім`я у список поколінь, який повинен був урочисто представити генеалогію роду.
І це згіршення, яке зумовлене євангелистом Матеєм, стало ще більше нестерпним для побожного єврея (і незрозумілим також для науковців) від тієї хвилини, коли він спостеріг, хто були ті чотири жінки, імена яких зафіксовані у старозавітному Писанні Ізраїля. Йдеться про Тамару, невістку Юди (сина Якова), яка підступно віддалася свекрові; про Рахав, повію з Єрихону, яка зрадила свою вітчизну; про Рут, язичницю (а це велика огида для єврея), яка віддалася Воозові та змусила його одружитися з нею; про дружину Урії—Ветсавію, жінку-зрадницю, яка стала коханкою царя Давида, і який — щоб оволодіти нею — підступно вбив її чоловіка Урію, що вірно служив Давидові. І, врешті-решт, подано ім`я Марії, матері Ісуса.
Кровозмішання й проституція — у переміш зі зрадою, перелюб—у поєднанні з убивством вірного слуги: з такого плотського «багна» народилася Марія, яка, згідно твердження автора цієї «бридотної» для єврея генеалогії, є дівою, і від якої народився Христос. Брюкбергер зазначив: «Саме такі деталі родоводу Ісуса спонукають до ще більш поглибленого аналізу. І вони насправді переконують нас у достовірності євангельського свідчення. Вигадані оповідання, аж ніяк не могли б початися з таких заплутаних тверджень». Тобто, початися таким скандальним протиставленням до найсвятішого у семітській традиції, представників якої християни мали на меті навернути у свою віру.
А якщо така генеалогія є поетичною вигадкою, тоді маємо у своєму розпорядженні один із найзнаменитіших літературних творів усіх часів. «Ніхто і ніколи не бачив, — продовжив далі Брюкберґер, — такої суперечності між геометричною докладністю офіційної генеалогії міфічного божества та моральними збоченнями його предків, на які так виразно вказано».
Але для Кравері тільки жіночі імена у родоводі (незважаючи на їхні «чесноти») «є річчю справді надзвичайною», яку, однак, він ніяк не міг пояснити на підставі своєї концепції. А тому вирішив, що в Євангеліях Матея та Луки виникли помилки. І, таким чином, сам же спростував свою гіпотезу, тобто, що, мабуть, не Матей і Лука, а первісна християнська спільнота написала Євангеліє й оті родоводи. Однак неможливо припустити, щоб ця спільнота не подбала виправити (а для цього мала понад століття) свій недогляд, такий очевидний в євангельських текстах, які щодня виставляли її на «вогонь критики» під час проповідування.
Також, не можна оминути ще одну не менш важливу «непристойність»: в той час, коли вказано, що Йосиф був потомком єврейської королівської родини, не подано генеалогії предків Марії; єдине на що Матей вказав — Діва Марія була дружиною Йосифа: Яків (був) батьком Йосифа, мужа Марії... Також і в цьому випадку генеалогічні списки становлять вагому проблему, яка й досі доволі відчутна у Церкві; відчутна настільки, що вже від перших часів появи цієї віри, християни шукають засобу її вирішення, щоб і Марії також надати «гідне» походження.
Навіть було запропоноване припущення, що прадід Марії і дід Йосифа були братами. Отож—«спільна кров», а отже—царське походження також і для Марії... Ці «акробатичні» передбачення маніпуляторів екзегетів таки мають деяку вартість, оскільки підтверджують, яким чином — всупереч стільком спонтанним і постійним заохоченням — Церква від самого початку вважала Євангеліє непорушним, а уточнення чи доповнення в євангельські тексти — неприпустимими. Церква не забороняє пропонувати різні пояснення складних євангельських фрагментів, але за умови, щоб їх не видозмінювати: вважає Євангеліє монолітом, скелею — можливо, навіть невигідною—яку, однак, мусить залишити без змін та не зважати на те, чи це комусь подобається, чи ні.
 
Христос із зубожілої родини
 
Чи варто додавати ще щось до євангельских генеалогій Ісуса, що самі собою становлять грізну пастку для критиків, які, без сумніву, мають більше гордості, ніж знання? Ті списки старозавітних імен, подані авторами Євангелій з метою переконати, що Ісус насправді походив із роду царя Давида, а також довести, що в Ньому сповнилися пророцтва, які безпосередньо стосувалися Месії. Отже, ті самі автори, які намагалися узаконити підстави Його царського походження, мимоволі також вказали, що цей — «можливий паросток» якоїсь божественної касти належав до її зубожілої галузки.
І навіщо було це все вигадувати, запитаємо ми? Для євреїв приналежність особи до шляхетного роду, але зубожілого, було більшим приниженням, ніж належати до бідного, але чесного класу єврейського суспільства. Убогі «шляхетні родини» викликали до себе чималі підозри в ізраїльській спільноті, а семітські релігія, забобони та звичаї могли тільки ще більше погіршити ставлення до них. Якщо в Євангелії генеалогія Ісуса є вигадкою або перебільшенням релігійного уявлення, тоді навіщо було вигадувати для Нього якийсь принизливий, зубожілий родовід, а не подати Його, як спадкоємця знаного царського походження?
А що далі? Далі Вольтер і його приятелі повинні були б пояснити не тільки те, чому первісна християнська спільнота мала підставу створити й обороняти, наперекір усім своїм інтересам, ці дві генеалогії, які є дуже неузгодженими між собою. Але також пояснити, навіщо вони мали б вигадати два варіанти родоводу, в яких одне приниження створює інше: окрім жіночих імен, які знецінюють генеалогічну вартість та—ще гірше—створюють «виразний запах» плоті і крові. І чому саме так подано цей родовід, щоб показати, що Месія є лише зубожілою особою та, по суті, викликати до Нього огиду. І чому забуто про Його матір; чому забуто про ще інші вагомі речі, про які незабаром будемо говорити?
При цьому необхідно зауважити, що родовід Ісуса не було виведено зі священичого роду, бо нема і найменшого натяку про Його походження з покоління Леві. Якщо було вигадано стільки фантастичних перебільшень у поданому в Євангелії походженні Ісуса, тоді чому в них нема і цієї вигадки? Адже, саме цим шляхом можна було б прямувати без зайвих ускладнень. Навіщо, продовжуючи тему щодо імен, Його названо ім`ям Ісус, яке цілком не «пасує» для Месії? В усіх релігійних міфологіях ім`я, яке має міфічний герой, є величним і неповторним. У тогочасному єврейському світі ім`я Ісус було пересічним і найбільш поширеним. Йосиф Флавій перечислив принаймні двадцять осіб із таким іменем; археологічні розкопки виявили безліч гробівців, в яких було похоронено убогих і багатих чоловіків, які мали ім`я Ісус.
Якщо жодне зазначене припущення не є достовірним, тоді, схоже, знаходимо підтвердження гіпотези, на підставі якої науковці доводять, що проповідування, яке стосується Месії, у жодному випадку не було вигаданим.
І вигадувати історичну достовірність євангельських подій не було потреби навіть із тієї простої причини, що Ісуса було визнано і воскреслим, і Месією навіть у ворожому для християн семітському суспільстві (в Палестині, де відбувалися події, або у єврейських спільнотах, навіть віддалених, але які майже щодня отримували інформацію з батьківщини), визнано відразу після Його смерті, і визнано прилюдно. І, власне, цей факт є вирішальним, і саме з нього потрібно зробити відповідні висновки, яких, як бачимо, не зуміли зробити критики Євангелія.
 
Бездарний суфлер для дивної вистави
 
Облишмо, поки що, питання генеалогій Ісуса (очевидно недостовірних, в історичному значенні, але таких, які «кидають промінь справжнього світла на Євангеліє») і спробуємо тепер ще більше поглибити наші дослідження.
Погляньмо, немов зверху, на той збірник Євангелій, який для віруючих становить основу їхньої віри тому, що є достовірним зв`язком — хоча в дуже стислому значенні — з історією. А для невіруючих, від самого початку, був немов «шматком глини, якому можна було надавати таку форму, яка найдоречніше підходила для перемінних обставин: при цьому, центральною постаттю тієї надприродної історії був якийсь Ісус, блазень, сили якого були втягнуті у спільноту, яка сформувала Його ідеал на свій образ і свою подобу, та приписала Йому такі слова і вчинки, які підходили їй найкраще».
Але, водночас, можемо помітити: якщо вже заходить мова про якусь виставу, то для цього дуже специфічного видовища не вистачає суфлера. А коли його навіть знайдемо, то потрібно визнати, що він або зовсім не знає свого ремесла, або, врешті-решт, є безумцем. Це він, власне, підказав, щоб на самий початок євангельського оповідання помістити, поміж предків Месії, кілька повій...
Потрібно поглянути на сукупність текстів Нового Завіту, вкласти їх в історичний контекст, з якого вони з`явилися, а не обмежуватися, як це доволі часто робили, розтином євангельських текстів на маленькі фрагментики, щоб дослідити їх на столі «анатома-бібліста».
Аж тоді — пильно приглянувшись до цієї широкоформатної панорами — можна з`ясувати, що припущення, спільне для критиків і міфологів (початок християнства започаткувала спільнота, представники якої мали бурхливу уяву), наштовхується на доволі вагомі історичні та логічні труднощі.
Можна дійсно спостерегти, що ці євангельські тексти «вислизають» на всі боки крізь мережу, якою кожна з течій науковців-релігієзнавців намагається їх «уярмити». Отож, невідомо чому, в одному випадку фахівці з питань Біблії говорять надто багато, а іншого разу, також незрозуміло чому, надто мамо.
У кожному разі суфлер є немов неприсутнім, немов намагається уникнути своїх обов`язків...
Отже, чотири Євангелія говорять забагато. І не замовкають навіть тоді, коли, з логічного погляду, повинні були б мовчати. А тим часом, за тими текстами можна спостерегти місіонерів віри більше дивовижної, аніж нової, місіонерів, що пропонують повірити «на слово» у неможливі для сприйняття речі, про які вони проповідують.
І, окрім цього, ці проповідники, яким настільки потрібне довір`я, як нікому до того часу на всьому відтинку історії людства, роблять все для того, щоб їх сприймали як осіб, в яких навіть у присутності їхнього Вчителя проявлялися негативні риси характеру: заздрість, недовірство, лінощі, страх і боягузтво.
Чи Євангеліє, яке ми маємо у розпорядженні, не віддзеркалює обставини першого проповідництва Церкви? Саме у цьому ракурсі можна спостерегти плоди найбільш сумнівних зусиль критиків, про які вони цілком не мають бажання дискутувати.
Отже, ці євангельські тексти власне тому, що виникли завдяки усному проповідництву, повинні бути іншими, повинні б замовкнути, а вони, натомість, і надалі промовляють. Ця християнська спільнота, яка взяла на себе місіонерське завдання, що в дійсності виявилося нелегким для здійснення, відразу ж сама поставила під сумнів достовірність свого проповідництва.
Вимагається тверда віра, яку не так легко осягнути на підставі свідоцтва тих учнів Ісуса, які навіть не намагалися приховати, що не були здатні чувати навіть однієї години разом із своїм Учителем; що втекли, коли виникли небезпечні обставини; що відцуралися від Нього під час судилища та нічого не зробили для Його порятунку; навіть не були присутніми під час Його страти. Ці ж учні ще також стверджували, що їхній Учитель навіть ганив їх за те, що вони не розуміли глибини Його вчення або цілком його перекручували. І ці ж учні закликали інших здобути тверду віру, але призналися, що до останнього часу самі не мали достатньої віри.
Незрозуміле, нелогічне, негативне висвітлення, в якому перша християнська спільнота спрямовує свою діяльність та свідомо бере за зразок наслідування саме особу апостола Петра, її провідника. І нема й найменшого сумніву в тому, що серед християн все більшого значення набуває традиція першості, яке Петрові надав Ісус, і що довкола особи Петра гуртується первісна Церква. Факт незаперечний: Симон-Петро, поза всяким сумнівом, є главою, є «стовпом віри». І саме ця найголовніша особа в первісній Церкві представлена, як убога у вірі та негідна хоча б найменшого довір`я; як особа, що здатна навіть тричі відректися свого Учителя. І відректися не під час пильного допиту в найвищому суді Ізраїля, але — о найбільша ганьба!—лише перед групою слуг первосвященика, які грілися біля багаття у той час, коли його (Петра) Учитель ішов на смерть.
Але і це ще не кінець: євангелисти подбали навіть додати ще два уточнення, щоб цілеспрямовано зосередити увагу християн і представити їм усю ницість Петрової зради, хоча ці уточнення є цілком зайвими. Нагадавши про те, що Петро дав Ісусові обітницю вірності аж до смерті, євангелисти зазначили, що апостол аж тричі відрікся від Месії.
Вже написано чимало для доведення, що це потрійне відречення Петра (яке євангельські розповіді пов`язують із кукуріканням півня) не було історичним фактом, а тільки вставкою, зробленою учнями Ісуса згодом, оскільки в ті роки, коли розп`яли Христа, в Єрусалимі було заборонено розводити півнів... І це один із тисячі прикладів, що чітко вказує, як часто можна, намагаючись сумлінно зробити «анатомічний розтин» якогось євангельського епізоду, цитати чи окремого слова, не зауважити дійсних проблем, які творять ціле. Замість того, щоб ставити собі питання про півнів, можливо, було б корисніше пояснити, чому хтось додав саме цей епізод в Євангелії. Вважаємо, що необхідно пояснити, чому ота первісна християнська спільнота, яка прагнула навернути весь світ, почала проповідувати майбутнім адептам, що самі апостоли не були цілком гідними довір`я.
Чи відречення Петра становить побожну вигадку (як дехто доводить, щоб оминути цю складність) з метою представити милосердя Ісуса до грішників? Є і таке припущення. Однак, його автори занедбали одну важливу деталь: у перших трьох Євангеліях нема й найменшої згадки про вибачення гріха зради. Тільки в Євангелії від Йоана вміщено епізод із подією над берегом Тиверіадського озера, над водами якого тричі підряд пролунало питання: «Симоне Йонин, чи любиш Мене більше, ніж оці?», і яке дає підставу вважати, що Петро таки отримав якусь реабілітацію від Ісуса за свою зраду.
Незважаючи на те, під яким кутом зору розглядати цю справу, можна ствердити, що найбільш ймовірною гіпотезою є така, що проповідування, яке зумовило появу Євангелія, було змушене з необхідності подавати також і найбільш негативні епізоди. І ця необхідність була зумовлена фактом, що проповідувалося про справи, які відбулися не так давно у ворожому до християн середовищі, в якому було чимало людей готових заперечити все, якби спостерегли навіть найменше відхилення від розвитку хронології тих подій.
Як ми вже зазначали, в критиці існує певний напрям, представники якого часто забувають робити висновки з того факту, який вже є абсолютно незаперечним: Ісуса подано як Месію власне в тій Палестині, де Він жив під уважним спостереженням тисяч людей, а передусім — коаліції, створеної проти Нього з представників різних кланів суспільної та релігійної влади: як єврейської, так і римської. Його відразу було сприйнято як Христа, оскільки вже приблизно у 50 році (про що можна зробити висновок із Послання св. Павла) про Ісуса вже було створено богослов`я, а також Літургію разом із піснями та молитвами. Також з`ясувалося, що Пилат і надалі залишався у Палестині аж до 36 року, тобто майже ще шість років після розп`яття отого Галилеянина.
Воскресіння Ісуса було публічно проголошене тоді, коли той самий прокуратор, який Його засудив, продовжував виконувати свої державні обов`язки. У будь-якому разі, чи був Пилат, чи ні — свідком того першого проповідництва, але було чимало інших свідків із ненавистю в душі та готових заперечувати будь-що про особу Ісуса. Ренан написав, що «садукейська родина Анни, того, хто відіграв першорядну роль у розправі над Ісусом, впродовж довгого часу зберігала за собою цю посаду і — маючи такий сильний вплив на єврейське суспільство, як ніколи до того часу — провадила невтомне та завзяте переслідування учнів і послідовників Ісуса».
Лаппле — сучасний фахівець й авторитетний дослідник нашої теми, так синтезував різні ситуації в Палестині, під час яких було написано чотири Євангелія: «Якщо апостоли, а з ними і перші християнські спільноти, у своєму навчанні, та у своїх письмових посланнях були б віддалилися від достовірних подій, навіть незначною мірою, тоді вони самі, своїми ж руками «викопали б могилу» для Церкви, яка почала зароджуватися. У тогочасній Палестині ще жило багато людей, які бачили Ісуса, і які відразу виявили б неправду. А передусім, вороже ставлення супротивників змушувало їх не спотворювати події, а подавати їх так, як вони відбулися насправді».
Чи це подобається, чи не подобається авторам найбільш дивовижних гіпотез, саме такими були історичні обставини, вже повністю підтверджені багатьма документами, які цілком узгоджені з процесом виникнення Євангелія.
А тоді? Тоді тільки потрібно зробити правильні підсумки з усіх перелічених прикладів.
Одним із тих висновків є факт, що зміст того усного проповідування, зафіксованого в Євангелії, проаналізували критики набагато суворіші від представників сучасних критичних напрямів. Цими критиками були і члени найвищої ради Єрусалимського синедріону, і юрми тогочасних наочних свідків. А тому існують вагомі підстави — хоча і нема даних, які б походили від уточнень в сучасному значенні цього слова — щоб сформулювати гіпотезу віри, на основі якої можна ствердити, що у євангельських текстах достовірна історія, а не вигадки на замовлення.
Чи були ще якісь інші розповіді про події, написані стародавніми істориками, які б постійно піддавалися, як євангельські тексти, небаченій пильності прискіпливих і могутніх супротивників? Чи Ґай Юлій Цезар, пишучи свій твір — «Про Галлійську війну», міг би боятися протестів переможених народів? Напевно, що ні! А тим часом ситуація Цезаря, який подав набагато менше об`єктивних фактів, зовсім не перешкодила, щоб його коментар «Про Галлійську війну» був визнаний історично достовірним.
Зрештою, тільки гіпотеза історичності дає змогу пояснити, чого в Євангелії є «забагато», і чого «замало».
Та повернімося до євангельського епізоду про Петра та його відречення. Оскільки, як зазначено в Євангелії, це сталося прилюдно, тоді було набагато кращим говорити про цю подію, ніж про неї змовчати... Небезпека від нагадування тогочасним послідовникам християнства про цей випадок із життя апостола Петра, видавалася християнським проповідникам менш загрозливою, аніж, якби хтось із супротивників сам нагадав про нього: «Ось, хто є головою отих галилеян, які пропагують серед нас віру, якої самі не здатні визнати перед всіма»... Ті, хто чув, відречення Петра від Ісуса, який йшов на смерть, якраз і були слугами первосвященика, найзатятішого ворога Ісуса, і поза сумнівом переказали йому цей випадок.
Ця гіпотеза — гіпотеза віри, здається, має нове підтвердження у тому факті, що деталі, найбільш неприємні для апостолів, знаходяться в перших трьох Євангеліях. Тобто, саме в тих Євангеліях, які віддзеркалили найдавніші проповідування християнства у найбільш небезпечних місцях для тих, хто хотів би сфальшувати або змінити що-небудь: в Палестині, де єврейські спільноти з регіону Середземного моря перебували у постійному контакті з Єрусалимом. Принаймні, перебували в контакті у той час, коли ще не змінилися політична ситуація та суспільне становище; коли Єрусалимська святиня ще не була зруйнована; коли наочні свідки євангельських подій ще були живими. І саме тому, зміст християнського проповідування перебував під постійним і суворим контролем. І не випадково, що в Євангелії від Йоана, яке було остаточно зредаговане вже після катастрофи, що настала у 70 році та знищила стародавній Ізраїль, апостолів подано у цілком сприятливому контексті. В останньому Євангелії цілком нема деяких фрагментів із синоптичних Євангелій, в яких зафіксовані неприємні для апостолів моменти: нерозуміння глибини Благовісті, недостатньо міцну віру тощо.
І врешті-решт, ще потрібно пояснити, окрім гіпотези про історичну вимушеність, навіщо потрібно було євангелистам фіксувати увагу послідовників християнства на словах і поведінці Ісуса, які, без жодного сумніву, могли зумовити в новонавернених гостре випробування стосовно віри у те, що Ісус є тим довгоочікуваним Месією.
Наприклад, так представленому Христові «вкладають в уста» вислів (але тільки в Євангелії, яке проповідували, як першочергове, тобто в Марка, а також у тому, яке було призначене євреям, тобто в Матея), що Він (Ісус) і сам не знає, коли настане «кінець світу» та Його друге Пришестя. Дивне зізнання про своє незнання, яке стало причиною чималих клопотів для богословів усіх часів.
Насправді, вже від самих початків християнства багато таких євангельських фрагментів, як щойно зазначений приклад, стали для християнських богословів «хрестом божим»; однак ці фрагменти, водночас, є цінними для тих, хто має намір вдатися до пошуку історичного Ісуса.
Євангеліє від Матея, розділ 10, 5. У цьому уривку Євангелія сказано, що коли Ісус послав на місію дванадцять апостолів, дав їм, передусім, таке доручення: «У дорогу до поган не пускайтеся, і в самарійські міста не заходьте. Ідіть, радше, до загиблих овець роду Ізраїлевого».
Присвячуємо цей євангельський фрагмент Енгельсові та кожному іншому, хто поділяє гіпотезу, що Євангелія були написані у єврейському середовищі. Цей уривок також присвячений, у спосіб більше загальний, для всіх тих, хто вбачає у ньому згодом зроблену вставку, написану тоді, коли християнство вже набуло ознак універсальної (всесвітньої) релігії. А тут — на тобі, Ісус забороняє апостолам подаватися на місію до поган...
Євангеліє від Марка, розділ 10, 17. Один юнак звернувся до Ісуса: «Учителю добрий», — а Він відповів: «Чому називаєш Мене добрим? Ніхто не є добрим, окрім одного Бога». Чи така відповідь Ісуса нічого не означає для тих, хто цілком переконаний, що цей фрагмент був повністю відредагований з далекосяжною метою, щоб людину визнати Богом?
Необхідно також з`ясувати, чому в проповідуванні Доброї Новини допущено повідомлення (але зроблено це з виразним небажанням), що воскреслий Ісус з`явився перше жінкам, а тільки тоді — апостолам. Це повідомлення не є вагомим аргументом тому, що ніхто в Ізраїлі — від суддів у трибуналі і до найбіднішого селянина — не надавав жодного значення свідченню жінки! Невже для такої вирішальної у християнській вірі події, найважчої, в яку тільки можна повірити — у воскресіння з мертвих, перша християнська спільнота представила такий недоречний доказ? Невже апостоли вже зовсім не розуміли, що роблять?
Проте і в самому Євангелії можна спостерегти сліди погано завуальованого недовір`я, яке виникло серед учнів Ісуса. «А, повернувшись від гробниці, оповіли те все одинадцятьом і всім іншім. То були: Марія Магдалина, Йоанна та Марія, мати Якова; інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам, але слова ці їм видавалися пустим верзінням, і вони не повірили їм» (Лк. 24, 9-11).
Поблажливі посмішки, з якими, мабуть, слухали цю розповідь тогочасні слухачі, тобто це «чудо для жінок» — триває й надалі вже впродовж століть. Для Ренана, як і для більшості критиків, віра у воскреслого Ісуса походить саме з галюцинацій отих кількох істеричних жінок.
І ще. Чому ганебна смерть Ісуса відбулася прилюдно, у найбільш видному й гамірному місці Єрусалима, що був переповнений прочанами з нагоди свята Пасхи, а надприродна мить славного воскресіння була захована у досвітній темряві ночі й непроникливій тиші гробниці? Вже Цельс і Порфирій — супротивники християнства з II і III століть, яких і досі наслідують незліченні критики, з іронією підкреслили, що ніхто з ворогів Ісуса не бачив Його воскреслим. Властиво, це іронія бумерангу, подібно, як у випадку Вольтера щодо генеалогії Ісуса: як то сталося, що не відбулася урочиста поява Воскреслого перед Синедріоном або — чому б і ні? — перед Пилатом, з гарним прапорцем у руці? Принаймні, такий образ воскреслого Ісуса витворило у своїй уяві чимало митців. Як також багато апокрифічних євангелій (очевидно тих, що є плодом релігійної уяви) зобразили прототип такого Ісуса. який, перемігши смерть, повернувся, щоб налякати суддів, які присудили Йому смертний вирок.
Якраз саме той факт, що канонічні Євангелія знаходяться у площині поміркованості, а поява воскреслого Ісуса відбулася лише у присутності Його послідовників, і створює підставу для підозри, чи вони — євангельські тексти — насправді є достовірними, а чи тільки — «плодом збереженої дійсності, а не випадкової уяви» (Є. Дзедда).
Дійсно, той невиправний Ісус із Назарету є дивним! Якщо в Нього й були місіонерські наміри, тоді насправді повинен був з`явитися фантастичний твір, тим більше незрозумілий, чим більше намагалися б його дослідити. Дивними також є і ті фальсифікатори, які створили оті міфи й сотні спотворених фактів!
А коли аналізуємо результат їхньої імітації, вони видаються нам схожими не стільки на фальсифікаторів, скільки на сектантів, які вигадують подальший перебіг історичних подій. Вони не тільки є нездарами, нездатними навіть вигадати достовірну біографію свого Учителя, але також немов заражені вірусом мазохістського збочення. Можна навіть сказати, що їм подобається, впродовж усього євангельського манускрипту, який створюють про свого героя, вставляти фрагменти, твердження, деталі, які мимоволі створюють для них же чимало клопотів. І їм—фальсифікаторам—мабуть, також «приємно» (побачимо це згодом) мовчати про ті речі, оприлюднення яких запобігло б виникненню багатьох драматичних криз у християнстві.
У сценарії нема підказок, які б допомогли Церкві вирішити проблеми
Якщо місіонерська діяльність первісної християнської спільноти зіткнулася з труднощами з приводу того, чого в Євангеліях є «забагато», то існування Церкви потрапило у небезпеку тому, що «замало» тих текстів, тих підказок.
Цілком очевидно, що як тільки між людьми з`явилася група християн і почала проповідувати, що Ісус воскрес із мертвих, вона відразу потрапила у драматичну ситуацію. Чи продовжувати виконання юдейських звичаїв Чи потрібно поганам виконувати обряд обрізання? Чи потрібно поширювати проповідування християнського вчення і на поган? Чи необхідно й надалі дотримуватися суботнього відпочинку? А які повноваження потрібно делегувати керівникам християнських спільнот? Як організувати зовнішній культ релігійних практик?
Питання нагальні, і оскільки вони стали причиною виникнення драматичних, внутрішніх суперечок, на них потрібно було дати негайні та чіткі відповіді для створення умови становлення й організації цієї спільноти, яка задекларувала бажання змінити світ. Вже від початку в християнстві з`явилися незгоди та єресі. Причиною їхнього виникнення стала, власне, не цілковита доступність сприйняття багатьох пунктів вчення Ісуса, тобто тої доктрини, яку апостоли проповідували усно, а у подальшому представляли в Євангеліях.
Однак, відразу виникає таке питання: якщо це вчення є вигадкою якоїсь невідомої спільноти, тоді чому для з`ясування проблем християнства цьому фіктивному Учителеві наказано мовчати? Чому Його учні самі намагаються вирішити нагальні проблеми, а не ховаються за вигаданий авторитет свого Учителя?
Одне слово, одне реченні про обряд обрізання, наприклад, могла б додати до вчення та група, яка опанувала Церкву, і драматичні суперечки, що загрожували знищити новостворену спільноту, були б спокійно вирішені завдяки авторитетові остаточного рішення! Натомість, ні—навпаки: євангельські тексти цілком не пом`якшені навіть і перед загрозою внутрішніх поділів; тобто ситуація подібна до тієї, коли проповідування також не було вдосконалене і з приводу зовнішніх нападок на християнську спільноту.
У Діяннях апостолів, у Посланнях святих Павла, Петра, Якова, Йоана, Тадея (Юди), можна спостерегти полеміки, активні суперечки, які виникли між прихильниками ранньохристиянських богословських течій. І водночас, в тих самих євангельських текстах зафіксовано: християни намагалися вирішити богословські проблеми, що виникли, аргументуючи свої докази тими висловленнями Ісуса, які мали у своєму розпорядженні. Навіть, якщо слова Ісуса були їм не цілком зрозумілі або недостатні для практичного вирішення нагальних питань.
А, передусім, чи не було б зручніше лише чітко дотримуватися точних висловлень Ісуса для вирішення конкретних труднощів? Якщо всі аргументи Його учнів виникли тільки на підставі їхніх уявлень, тоді чому не було б створити таку концепцію віри, яка не допустила б до появи усіх тих небезпечних схизм та єресей?
Принагідно зазначимо, що Платон, «євангелист» Сократа, завжди вмів знайти відповідь свого вчителя на всі питання: учень трактував науку свого вчителя як «матерію слухняну, піддатливу та пластичну». Цілком протилежне відбувалося у християнській Церкві на початках її становлення. Всі доступні нам документи дають підставу для достовірного твердження, що апостоли вважали вчення Ісуса непорушним, яке суворо заборонено піддавати різним модифікаціям. Така поведінка перших християн вимагає пояснення, хоча б тому, що вона абсурдна або ще більше — небезпечна і для віри, і для самої Церкви.
Ми вже згадували про пекучу проблему християн щодо обряду обрізання. Припустивши, що науку Христа потрібно було проповідувати не тільки євреям, то чи інші нації, вступаючи до християнської Церкви, також повинні були дотримуватися обряду обрізання? Ця справа наражала християнство на небезпеку бути «задушеним ще в колисці». Здавалося, що і від позитивної, і від негативної відповіді залежало майбутнє Церкви. І залежало аж до тої міри, що ця проблема, ставши причиною «суперечки і змагання», як зазначено у Діяннях, навіть зумовила скликання першого собору Церкви в Єрусалимі.
У Посланні Павла до галатів також є свідчення про «кризу обрізання». Це послання написане у твердому полемічному стилі проти «деяких, що прийшли з Юдеїта навчали братів: якщо ви не обріжетеся за звичаєм Мойсея, тоді не зможете врятуватися» (Ді. 15, 1).
Чому, з огляду на всі ці перипетії, проповідники та редактори Доброї Новини, які свідомо маніпулювали Ісусом і Його доктриною, мали б собі відмовити у маніпуляціях і у цьому питанні та не вставити до євангельського тексту один або два стихи, навіть одне слово, яке, нібито, було висловленням Ісуса, щоб уточнити і звести до спільного знаменника у поглядах на проблематику обрізання. А вони, апостоли, шукають за іншими вирішеннями проблеми, покладаються не на букву (якої нема), а на дух доктрини свого Вчителя; роблять спроби з метою якнайкраще адаптувати для практичних потреб саме Його світогляд.
Те, що ми сказали про обрізання, так само стосувалося й безлічі інших проблем Ісусової доктрини, яка набувала все більшого поширення.
Саме ця стійкість і непохитність апостолів дала підставу Ґіттонові написати: «Така поведінка учнів доводить достовірність факту історичності Ісуса, якого вважали «насінням», що мало аж тепер прорости, але вже повністю присутнє і добре означене».
Цьому Месії, такому суворому та категоричному у стількох загальних принципах, чомусь не приписано таких же точних рекомендацій саме з тих питань, де вони були найбільше необхідними: тобто у справах найбільше нагальних для розвитку спільноти, вона сама повинна була створити обрядові основи.
Достовірність євангельських текстів і досвід первісної Церкви і тут також ідуть у напрямку, що протилежний апріорному припущенню стількох раціональних пояснень християнства. Ця спільнота віруючих подала євангельські події, передала Христове вчення і так описала його дотримання, ніби й не мала турботи щодо вирішення своїх нагальних проблем, а клопоталася, перш за все, про залишення після себе теми для досліджень і застановлень прийдешнім фахівцям: Томі з Аквіну, Августинові з Гіппони. Теярові де Шардену.., а також і богословам наступних століть.
Схоже, що ми так і не зуміємо знайти пояснень, які шукали, про той контроль, який походив із ворожого християнам середовища, серед якого і відбувалося проповідування. І справді, якщо було важко вигадати або промовчати про окремі євангельські епізоди саме в тих самих місцях і, приблизно, у тому ж самому часі, коли сталися ці події, то в тому, що було підказане Ісусові для створення Його вчення, не повинно було бути жодної перешкоди. Завжди можна було доводити і не остерігатися ні від кого заперечень, що ті чи інші слова Ісус сказав апостолам дискретно або навіть тільки комусь одному з них. Вирішення цього ребуса є дуже подібним до того, про яке ми згадали, коли розповідали про родовід Ісуса.
Тепер, отже, можемо збагнути, у чому полягали сумніви первісної християнської спільноти для довіри тільки тим свідкам, яких християни вважала правдивими. Тільки вони були гідними довір`я, оскільки — в очах самої ж спільноти — особисто бачили і слухали вчення Ісуса або зібрали спогади про Нього та Його вчення у безпосередніх свідків. А все інше, що проповідувала решта «надзвичайних свідків», було визнане непридатним для застосування, раз і назавжди.
Зауваження, які ми зробили і зробимо, можливо, у подальших розділах, схоже підтверджують нашу гіпотезу і роблять проблематичним припущення, запропоноване Доніні (останнє з ряду багатьох), котрий безапеляційно заявив: «Євангеліями, які ми тепер маємо, маніпулювали без будь-яких обмежень». Це, власне, доводив ще Цельс вісімнадцять століть тому: але ні він, ані жодний інший поборник християнства і до нині не подали переконливих аргументів, які б підтвердили таке припущення.
 
Незрозуміле мовчання
 
Є ще також й інші факти, про які нема згадки в Євангеліях. І цю відсутність інформації знову неможливо пояснити не тільки на підставі релігійної міфології, але і за посередництвом християнської психології, принаймні такої, яка була у віруючих в перших століттях. Щоб це пояснити, обмежимося тільки трьома прикладами.
Приклад перший. Фізичний вигляд Ісуса, про який ми вже коротко згадували. Окрім дивного випадку з Туринською плащаницею (її вважають справжньою чимало науковців-атеїстів, а ось дехто з католиків ставиться до плащаниці обережно: і це не єдиний із християнських парадоксів), тобто того загадкового лляного полотна, яке, паралельно з розвитком науки, відкриває нам все більше своїх таємниць. У світі є щонайменше 39 таких тканин або простирадл, які віруючі вшановують як «правдивий образ обличчя (чи тіла) Ісуса». Достовірним є те, що ті 39 інших полотен — це підробки, зроблені з побожного почуття. Не потрібно навіть нагадувати, що все західне мистецтво (а також більша частина африканського та східного) впродовж двадцяти століть намагається відтворити фізичний вигляд Ісуса і застосовує для цього різні засоби. Навіть від самих початків виникнення християнської віри, віруючі намагалися зобразити риси обличчя свого Бога: апокрифічні євангелія, деякі збірки стародавньої кореспонденції (які, як з`ясувалося згодом, були звичайнісінькою підробкою), подавали химерний, вигаданий опис Його зовнішності. І робили це тільки для задоволення потреби точного уявлення «яким Він був». І не було й найменших вагань — як бачимо — навіть вдатися до фікції, навіть створити™ «хустинку Вероніки»—євангельський епізод і речовий доказ сфабриковані від початку і до кінця.
Отже, в Євангеліях, визнаних Церквою автентичними, немає ані жодного слова про зовнішній вигляд Ісуса. Нема навіть натяку, який міг би задовольнити побожні бажання чи цікавість віруючих. Нема нічого!
Таку відсутність інформації щодо зовнішності Ісуса також неможливо пояснити. Якби всі чотири Євангелія справді були витвором побожних уявлень віруючих, тоді б у них обов`язково були маніпуляції достовірними фактами у перемішку із чималою кількістю легендарних перебільшень. Нема жодної міфології чи релігійного епосу, які б серед своїх найголовніших зацікавлень не подали опису зовнішнього вигляду свого героя. Чому тільки Євангеліє є таким незвично лаконічним і «сухим»?
Приклад другий. Тільки посередньо доведено нам інформацію, що Ісус вмів читати. Власне, в Євангелії написано, що Ісус читав вголос Писання у синагозі Назарету. Натомість, нема жодних вказівок на те, що Він вмів писати. Єдиний і доволі непевний натяк про цю справу, можна знайти у євангельському фрагменті, в якому розповідається про жінку-перелюбницю: написано, що поки ті, що вважали себе порядними, домагалися від Ісуса згоди на у каменування повії, Він мовчки сидів та, схилившись, щось «писав пальцем на землі». Однак, цілком можливо, що міг писати не слова (як вказують деякі екзегети), а тільки креслити рисунки чи символічні знаки.
Отже, ми знову опинилися перед цілком незрозумілим мовчанням. В Євангелії також нічого не сказано і про шкільну освіту Ісуса, якого подали в юдейському суспільстві як Месію, де так само як і в суспільстві поганському, тільки культура та непересічний інтелект могли бути підвалиною для визнання авторитету духовного лідера. Хочемо тільки ще раз зазначити, що текст релігійної доктрини, створеною на підставі фідеїстичних деформацій або міфів, є зовсім іншим.
Третій приклад. Чотири євангелисти нічого не зазначили хоча б про дев`ять десятих із життя свого протагоніста: між Його народженням і початком проповідування згадано тільки один епізод. І важко зрозуміти, чому саме цей, а не якийсь інший, хіба що євангелисти виявили бажання покарати самих себе. Принаймні, деякі критики погоджуються з таким припущенням і вважають, що тими текстами автори Євангелій довільно маніпулювали. Отже, тим єдиним євангельським епізодом є розповідь про те, як в Єрусалимі було загублено дванадцятилітнього Ісуса, який залишив своїх батьків, щоб в Єрусалимській святині вдатися у диспут із книжниками про старозавітне Писання. У стародавньому суспільстві, як в поганському, так і в юдейському, в яких родина та синівський послух належали до освячених вартостей, така поведінка 12-літнього Ісуса сприймалася з переконанням, що в майбутньому така особа обов`язково стане на злу життєву дорогу. Оцінка такого факту, з погляду загальної ментальності, мала б створити негативне враження про характер і виховання Ісуса. Отже, майбутнього Месію подано як бунтівника проти родинного авторитету, а Його батьків, як таких, що зовсім не дбали про Ісусове виховання. Чи ж не написано, що відсутність своєї дитини Марія та Йосиф помітили тільки на другий день? А це ще більше створює сумніви про добропорядність цієї сім`ї.
Так само і в цьому випадку апокрифічні євангелія доводять, що могли б бути набагато краще сприйняті та більше придатні для потреб віруючих. Чи ж вони не доповнили чудотворними історіями приватне життя Ісуса — ті невідомі нам роки — подавши чимало фактів, довести (і це цілком зрозуміло), що «їхній» Христос таки справляє добре враження. І тому, наприклад, із Його столярського верстату виходять найгарніші та найкращі знаряддя праці, яких ще ніхто і ніколи не бачив! Доходить навіть до того, що, врешті-решт, неможливо збагнути, як потрібно сприймати Учителя: як непересічного ремісника, чи як вчителя життя...
Очевидним є факт, що апокрифи добре вміщуються на лінії релігійної міфології всіх часів і всіх народів. Тільки чотири Євангелія Вселенської Церкви є незрозумілими винятками, і винятками для всіх: і критиків, і міфологів.
Однак, і в цьому випадку, третя гіпотеза (віри) дає таке пояснення: Євангелія виникли з причини нагальної потреби, з піклування про якнайшвидше повідомлення про Добру Новину, у найкращому значенні цього слова. «Оповіщаємо про Твою смерть Господи, прославляємо Твоє Воскресіння, очікуємо на Твоє Пришестя»: ось що, передусім, апостоли прагнуть повідомити людям. Важливим є бриніння голосу герольда, кериґми: страждання, смерть, воскресіння «для нас і для нашого спасіння» так довго очікуваного Месії.
Все інше для проповідників християнської віри (а, отже, і для Євангелій, які вони склали і записали) є додатковим, цілком другорядним. Неважливими є деталі, коли піклуючись про спасіння людей найдоцільніше їм повідомляти найперше про те, що Месія страждав, загинув, але, водночас, і переміг смерть, а разом з нею — і гріх; а, крім цього, і людство також є врятованим. Ні колір очей, ні форма бороди, ні диплом про освіту чи будь-які інші свідоцтва про здібності цього чоловіка, в якому об`явився Бог — як спасіння для всіх — у такій перспективі не мають жодного значення.
Автори популярних історичних повістей або фантастичних оповідань описують події «протяжно», наводять багато пояснень, а часом навіть використовують «бароковий стиль». Натомість хроніст, який описує відомі історичні факти, які насправді відбулися і є дійсно важливими, не потребує «літературних прикрас», а використовує стислий «сухий стиль». Тому, застосовуючи убогість зображувальних засобів, які при інших обставинах були б несприйнятними, вдається підтвердити правдивість повідомлення про описаний факт, просякнений найпалкішими емоціями (візія Воскреслого?), і немов стати біля основ проповідування.
А хто доводить, що ці євангельські тексти (поглянути, наприклад, на текст євангелиста Марка — схематичний і нервовий, без жодних прикрас) є нагромадженням міфів, мусить також визнати, що і в даному випадку вже вкотре не дотримано методології жанру світової релігійної літератури. І не дотримано не тільки їх, але також (а це ще важче пояснити) і законів психологічних. Бо насправді, і це ми постійно зауважуємо, чим більше в релігійному трактаті чи оповіданні його автор веломовний, застосовує засоби гіперболи або «підсилює барви», тим меншим є довір`я до того, про що він розповідає. Натомість, коли автор переконаний у правдивості свого викладу, тоді незрозумілим чином, відбувається цілком протилежне: і дійсно, навіщо, коли описуєш достовірні події, розводитися до безкінечності?
Тільки пильність стосовно суті викладу про Благовість, тільки потреба сконцентрувати всю увагу на важливості подієвого факту (яким є оповідання Пасхального Таїнства: страсті, смерть, воскресіння) може пояснити оті «неузгодження» та «суперечності» у текстах чотирьох Євангелій, з яких так уїдливо сміявся Вольтер. Тобто, Євангелія були написані тільки для поширення віри в Христа, якого люди спровадили на розп`яття, а Господь Бог возвеличив. Географія, топографія, краєвиди, світ флори та фауни, політичне та суспільне становище суспільства євангелистам потрібні тільки як рамки, для обрамлення історії життя, смерті, відкуплення та воскресіння Месії.
 
Суцільний блок спогадів, який захищає ієрархічна група
 
Від св. Павла маємо переконливий доказ про існування первісних даних про Ісуса, які вважаються незмінними. Суцільний блок спогадів і свідчень, у ставленні до яких первісна Церква не виступає у ролі власниці, а тільки як пильний сторож і вірний спадкоємець.
Цей додатковий доказ, як ми вже зазначили, походить від апостола Павла, який майже напевно не знав Ісуса тоді, коли Він жив на землі; не був наочним свідком Його вчинків, не чув безпосередньо Його науки. Однак, попри те, апостол Павло вважав себе спадкоємцем упривілейованого Об`явлення, з яким він зіткнувся надприродним чином під час своєї подорожі до Дамаску. Апостол постійно робив великий акцент саме на цей факт, який був для нього немов паспортом, немов підтвердженням, що його проповідування також докладно узгоджувалося з проповідуваннями тих, хто був (як він і сам зазначив) «свідками в тілі», тобто фізично присутніми під час діяння Ісуса.
І, власне, тому апостол Павло негайно відреагував, коли стало відомо, що дехто з «фальшивих братів» висловив сумнів стосовно легітимності його проповідування між галатами. «Євангеліє від Павла не є повним, його ще потрібно доповнити. А краще, нехай галати слухають не його, а правдивих апостолів, дванадцятьох, які жили з Ісусом, і яких Він послав навчати цей світ». Саме такий наклеп поширювали «фальшиві брати», які були, очевидно, християнами єврейського походження, і які вважали за необхідне дотримуватися обряду обрізання. Власне цей обряд, як ми бачили, тобто суперечка про його дотримання і стала тією причиною, яка зумовила конфлікт у первісній Церкві.
Апостол Павло відразу написав до галатів різкого листа та підтвердив висловлені дорікання на його адресу: дійсно є такий факт (який, вважалося, мав вирішальне значення), що він не бачив Ісуса та не чув особисто Його вчення. Це правда — не заперечує св. Павло у своєму Посланні — що не був свідком туземного життя Христа, однак його Євангеліє отримало повне визнання тих, хто був наочним свідком євангельських подій. Павло це написав, але немов для того, щоб, перш за все, утвердити самого себе: «Через три роки після того, пішов я в Єрусалим відвідати Кифу (Петра) і пробув у нього п`ятнадцять днів. (...) Згодом, через чотирнадцять років, я знову пішов у Єрусалим з Варнавою, взявши з собою і Тита. А пішов я туди з причини об`явлення і явив їм Євангеліє, яке проповідував між поганами, особливо серед більш знатних, чи, бува, не надаремно труджуся чи трудився» (1,18; 2,1-2).
Отже, також і для Павла, повністю переконаного у своєму упривілейованому становищі, його проповідування мало отримати апробат у тих, хто міг засвідчити про євангельські події на підставі своїх безпосередніх спогадів. І тому, ці особисті спогади апостолів немов становлять те достовірне мірило, яке дозволяло визначити, чи проповідництво може бути визнане автентичним, чи ні. Необхідно зазначити, що Послання до Галатів було написане, і всі науковці з цим погодилися, не пізніше 57 року. Отже, перша конфронтація зі старшими в Єрусалимській Церкві мала статися, як дехто вважає, на 17 років раніше. Отож, це був 40 рік. У даному випадку маємо одне з багатьох підтверджень щодо щільного інформаційного блоку про Христа, який був визначений вже з самого початку, відколи зродилася віра в Ісуса.
Проповідування Христового вчення відразу було суворо контрольованим: проповідник не може ні додати, ні відняти нічого з того, що вже було схваленим «старшими», які, у той час, ще постійно перебували в Єрусалимі. Тому апостол Павло ще так зазначив у Посланні до Галатів: «Та коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам інше, більше за те, ніж ми вам були проповідували, нехай буде анатема!» (1,8). Та старанність і скрупульозність, з якою апостол Павло був повністю відданий Христовому посланню, яке було визначене (раз і на завжди, і на всі часи) на підставі свідків євангельських подій, становило для Павла еталон, на підставі якого він ненастанно і з найбільшою докладністю відділяв те, що становило чітко означену волю Господа, від того, що було його особистою думкою. Можемо навести приклад із сьомого розділу «Першого Послання до Коринтян»: «Вже одруженим наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається зі своїм чоловіком!» (10). Аж до цього пункту свого проповідництва, який стосувався сімейного життя, апостол давав «поради», які походили з його життєвого та релігійного досвіду. Натомість, вже від цього моменту, він наголосив, що передає точні Ісусові слова, про які пам`ятали ті, хто його чув: «Наказую не я, але Господь».
У подальшій частині того самого «Послання», апостол розглянув суспільне становище вдови: «Однак, на мою думку, вона буде щасливіша, коли залишиться такою» (7, 40). Ті, хто слухав Ісуса, не пригадували таких слів Христа про проблематику овдовілих жінок. І таку скрупульозність у розрізненні між тим, що є особистою думкою, і тим, що є незмінним словом Господа, дуже часто можна знайти у «Посланнях» не тільки Павла, але й інших апостолів.
А це дає читачам підставу самим оцінити, чи зазначений факт можна хоч якось узгодити з попереднім припущенням про «безформну масу», з якої — як вважає чимало науковців-критиків — мали б виникнути чотири Євангелія.
Факт достовірний: незалежно від безлічі гіпотез, в яких філософське припущення провадить до насильства над доведеною історичною дійсністю, Церква від самих початків увійшла в історію людства, як група з чітко означеною ієрархією. Вона, група, жодною мірою (і як доказ цього маємо вчинок апостола Павла, який час від часу йде в Єрусалим на «рапорт» до «старших») не анархічна, вигадлива, неслухняна чи непридатна для керування; вона не підвладна несподіваним емоціям. Критики та міфологи прагнуть, щоб було саме так, щоб мати підставу для підтвердження своїх теорій про перехід від Ісуса історії до Христа віри. Однак, історична дійсність не залишила їм жодного шансу, не дала жодних підстав, щоб і надалі подавати фальшиві ілюзії як достовірну дійсність.
Обставини появи чотирьох Євангелій є повністю не тотожними до обставин виникнення тих поем, які вважають Гомеровими.
Вже у сорокові роки в історію людства вступила група християн, цілком відмінна від існуючих до того часу релігійних спільнот. Вона нечисленна, але добре організована та повністю підлегла своєму керівництву, тобто апостолам, які також є підлеглими свого глави — Кифи (тобто «скелі») який контролює їхню поведінку й їхнє проповідництво Христової науки.
Історія самодостатності християнської спільноти насправді почалася від хвилини, коли виникла необхідність замінити апостола Юду у цій провідній групі християнської ієрархії. За яким критерієм має відбутися вибір серед учнів Ісуса того, хто буде належати до «комітету» Дванадцяти; хто з кандидатів достойний бути на сторожі євангельського проповідування? Цей критерій визначив апостол Петро у своїй промові, вміщеній у «Діяннях Апостолів»: «Треба, отже, щоб із тих мужів, що були в нашім товаристві весь той час, коли Господь Ісус жив із нами, почавши від хрещення Йоана й аж до дня, коли Ісус вознісся від нас; щоб один із них був разом з нами свідком Його воскресіння» (1, 21-22).
Вибір випав на Матея, і він був «зарахований до дванадцятьох апостолів» тому, що знаходився поруч Ісуса впродовж всього часу Його проповідування. Отже, Матей замінив Юду в керівній групі християнської ієрархії не тому, що він виявив вміння якнайкраще пояснювати старозавітні пророцтва у якомусь екзальтованому стані, і не тому, що з натхненним пафосом вмів промовляти різними мовами.
Якщо пильно приглянутися до того факту, що стільки науковців вигадують різні припущення стосовно Ісуса та подають їх як історичну дійсність, то саме таким, власне, мав би бути той критерій, який міг посприяти у тому, щоб «зробити кар`єру» в групі отих «фанатичних анархістів», якими опоненти християнства вважають цю спільноту, представники якої створили і письмово зафіксували Євангеліє. А насправді, однак, все відбулося навпаки: критерій для вибору тільки один—потрібно було бути присутнім під час євангельських подій, для отримання визнання і дозволу проповідувати про них: переконливо, спокійно та докладно.
 
Тон байдужого хронікера
 
Критики і міфологи мають не тільки пояснити, чому в Євангеліях часто написано «забагато» і, водночас, часто — «замало». Вони ще повинні розтлумачити, чому в тих текстах нема жодного зв`язку між змістом і формою, якщо ці відмінності ще мають хоч якийсь сенс. Йдеться про те, що євангельські тексти, які нібито виникли з фідеїстичної екзальтації, яка допровадила аж до того, що людину визнали Богом або, скажемо по-іншому, стала підставою для виникнення міфу про бога-спасителя, подані, по суті, у такому стилі, який цілком не відповідає для такого викладу подій.
Мартінетті, якого ми вже цитували для пояснення виникнення цієї непохитної віри у воскресіння, зазначив (подібно, як і багато інших), що є вагомі підстави вважати, нібито вона виникла з істерій і галюцинацій. Ось, у яких тонах цей послідовник критиків (праці якого ми взяли, як приклад, із сотні таких же) описав середовище, в якому оті галюцинації мали б матеріалізуватися: «Перша християнська спільнота була спілкою ентузіастів, яка мала своїх натхненників, своїх пророків. На її зборах екзальтовані промови та спілкування різними мовами були частим явищем, а оте спілкування різними мовами було, звичайно, похідною з якої виникли різні візії, пророцтва, чудеса».
А тому, ця група «несамовитих» людей мала б висловити свою віру у таких текстах, як канонічні Євангелія, стиль яких фахівці визначили терміном, спеціально для цього створеним: євангельска байдужість.
Не тільки у змісті Євангелій (як ми намагалися довести перед тим), а навіть у євангельському стилі опису новозавітніх подій нема нічого, що могло б свідчити про пафос фальсифікаторів або про якусь маячню навіжених. Тут все якраз навпаки.
Маємо радше справу з письменниками, які цілком «не видають звуку екзальтації», а також і жодного слова радості з приводу народження свого Месії, навіть більше: не подають болісних або гірких коментарів з приводу Його смерті на Голгофі.
Існує, натомість, постійне дистанціювання від подій, властиве для хронікерів: тільки факт, тільки подія — «гола; сувора», без жодного коментаря, без жодного акценту. Отже, з цього погляду маємо у розпорядженні тексти, які не справляють жодного емоційного враження, такого як, скажімо, легенди, а створюють, радше, відчуття достовірності, відчуття новини. Що вражає в Євангелії з першого погляду, окрім, звичайно, «євангельської байдужості» — так це спонтанна особливість хроніки, і жодної екзальтації. Той чоловік, про якого розповідають нечувані речі, зображений за допомогою таких зворотів мови й образів, якими прості люди послуговуються у щоденному спілкуванні. І не більше. А все це, взяте разом, творить профіль особи правдивої, яку тільки упереджене ставлення могло б замінити на привид якогось міфу.
І так діється навіть після завершення Його земного життя, після заповіді воскресіння. Євангеліє від Йоана представляє чоловіка, який був розп`ятий, але вже подолав смерть на той час, коли на березі озера у досвітній мряці пече рибу. «А ми сподівалися побачити, як Ісус після воскресіння і перед своїм вознесінням, буде приготовляти, цілком іншим чином, свою останню зустріч зі своїми учнями» (Турньє).
А ми сподівалися: сподівалися, мабуть, того, що очікується від кожного міфу. Але і в цьому випадку, якщо Євангеліє є тільки «міфом», то і тоді воно цілком не відповідає — так, як завжди — нашим сподіванням.
Отже, складається враження, що йдеться про спогади того чоловіка (апостола Петра), якого бачили, коли він споживав хліб і оливки, коли запалював вогонь, коли лютував і радів, плакав і усміхався. Того чоловіка, який запам`ятався ще тим, що під час сну в Гетсиманії таки добряче хропів...
Євангельська розповідь розвивається плинно, немов подає загальну панораму, але таку «що оживляє закуток палестинського селища враз із «припливами» і «відливами»: риболовство, жнива, похорони, весілля, діти, приятелі та вороги, зміна пір року» (К. Бартг).
«Спостерігаємо таку простолюдинську розповідь — зауважив Ґіттон — що цілком легко можемо зрозуміти єретика Арія, що жив у IV столітті, який, читаючи ці євангельські тексти, не знайшов в них нічого, що дозволило б встановити зв`язок між ними та вірою в Богочоловіка, про якого в них написано».
Кожен, хто читав, передусім, Євангелія трьох синоптиків, може переконатися сам, чи те, що ми хочемо довести, має якусь підставу. Кожен може й сам спостерегти, що навіть про найбільш «предивні» чуда написано без жодного захоплення, а по-буденному. І зовсім не відчутно в євангельських текстах впливу тих фрагментів, які нібито були додані пізніше для потреб віри: «Робили спробу відокремити чудеса від євангельської розповіді і побачили, що ці книги тоді втратили більшу частину своєї глибокої монолітності, що опис подій став «розшарпаний», а зміст вже не мав цілковитого сенсу» (Альбанезе).
Надзвичайне і буденне є так тісно пов`язані, що легко зрозуміти реакцію того, хто намагається з нетерпінням заглибитися в корінь проблеми. Такі нетерпеливці стверджують, що вибір, який можна зробити з огляду на загадку євангельських текстів, в яких неможливо узгодити єдність змісту та форми, є двояким і тільки таким: або все сприйняти разом, або все разом відкинути. Євангельська скеля є така монолітною, що визначення подій «автентичних», як також інших, «доданих» вірою, є цілком неможливим.
Врешті-решт, навіть і в цьому випадку, дуже важливим є порівняння з апокрифічними євангеліями, в яких дійсно маємо у розпорядженні єдиний і незрівнянний стиль, властивий міфічній творчості. Не випадково вже святий Єронім охарактеризував апокрифи як deliramenta, нерозумну форму, шаленство: надужиття, візи, марення, маячня... В них є все. Маємо в апокрифах, перш за все, такі факти, яких нема в тих Євангеліях, які визнала Церква: безпідставні дива й оповідання, написані тільки для того, щоб вразити уяву віруючих. Знаходимо в них фрагменти, описані гучно та велемовно: хлопчика Ісуса, що з глини зробив пташок, які після Його подиху ожили та злетіли в повітря; або, коли для полегшення фізичної праці своєї матері зробив так, завдяки своїй всемогутності, що їй не потрібно було витягувати воду з криниці вручну. Все це — справжній та незрівнянний присмак легенд.
Апокрифи, незважаючи на намагання їхніх авторів, насправді «самі себе заперечують і нищать порив віри» таким чином, немов обривається струна, коли аж надто міцно її натягують: в них переплутане надприродне з дивовижним. Натомість, канонічні Євангелія «ні в чому не виявили такої спокуси»: чуда, які в них описані, є «тільки звичними знаками», а мета згадки про них полягає у тому, щоб зміцнити та підтвердити достовірність євангельського вчення.
Однак, маємо ще щось більш вагоме. Найпростішими є ті Євангелія, які найдавніші; а з них усіх — Євангеліє від Марка, яке було написане першим, є найбільш схематичним і «байдужим».
Це зауваження—не другорядне. Насправді, коли на початку віри знаходиться релігійний «вибух», що змінює Бога на якогось незнаного проповідника, тоді, власне, перше з Євангелій повинно було б мати виклад подій найбільш легендарний, тобто бути таким, яке віддзеркалює це початкове захоплення новою світоглядною концепцією зблизька. А згодом, у подальших Євангеліях, мав би бути зафіксованим процес очищення концепції релігійної спільноти від початкової стадії «перебільшень» та «надлишків». Натомість, вже вкотре, усталені закони виникнення та розвитку релігійних течій знову перевернуті. Якщо євангелист Марко описує євангельські події найбільш лаконічно, то євангелист Йоан, найостанніший зі списку євангелистів, не задовольнився початковими даними хроніки та додав у свій варіант богословські роздуми.
Також зазначимо, що навіть встановлення найголовнішого культу в обряді християнства — Вечері, Євхаристії — не вислизає з-під суворого самоконтролю оповідачів. Запровадження цього обряду сталося під час звичної в юдаїзмі обрядової вечері, при столі. Також і тут обставини виникнення нового культу (і це у центрі священного Таїнства) є звичними, повсякденними, без жодної урочистості візій, таємничих явищ, громів, вибухів світла... Більше того, навіть про саму основу віри — Воскресіння Ісуса — євангелист Марко розповів кількома сухими рядками.
А людська уява євангелистів таки могла б перемножити чудеса і зовсім «не остерігатися «подратувати» віру, що завжди є поблажливою», коли мова заходить про достовірність. Якщо вже визнано, що Ісус є Богом, то чи тоді не можна було б подати, як Його, будь-яке чудо, будь-який вчинок? Натомість, в Євангеліях нема навіть натяку на таке зловживання. Коли читаємо про євангельські події у «простоті духа», тоді виразно бачимо: перші три Євангелія цілком не справляють враження, що в них написано «про вчення і вчинки самого Бога», який став чоловіком, а швидше за все у цих текстах—«йдеться про надзвичайного пророка» (Ґіттон).
 
 
[1] У Діяннях (5, 38) написано про Ісусових учнів, яких привели перед Синедріон для засудження на смерть. Але Гамалиїл, член Синедріону, «законовчитель, якого поважав увесь народ» так повчав своїх товаришів-рабинів. Згадавши про деяких фальшивих «месій», які були вбиті, а їхні учні розпорошені, Гамалиїл сказав: «Зоставте цих людей, облиште їх, бо коли від людей цей задум, чи ця справа, вона сама собою розпадеться, коли ж від Бога, ви не зможете її знищити».
 
[2] Як тільки дискусія входила у «технічні проблеми», що стосувалися віри в Ісуса, на обличчі Люазі з`являвся піт: це був його убогий науковий доробок, і він нікому не дозволяв навіть «торкатися» його» (Ґіттон).
 
[3] У дальшому розпитку християнської історії можна спостерегти переслідування тих, що обожнювали одного чоловіка, але відмовлялися вважати Богом римського імператора.
 
[4] Забули, наприклад, а це підкреслив сам марксист Доніні, що, облишивши на стороні дослідження проблематики обожнення якогось чоловіка, будь-який єврей, який сказав би «пийте мою кров», як сказав Христос, був би відразу укаменований. Поміж багатьох табу юдаїзму, в усі часи найсуворішим є саме табу невживання крові. Такої заборони також дотримуються деякі групи християн, які зберігають приписи Старого Завіту (як, наприклад, свідки Єгови, які вважають за краще вмерти, ніж дати зробити собі медичну процедуру переливання крові, бо у цьому акті вбачають «годування кров`ю»). Зазначимо, що під час першого Собору Церкви (як це написано у Діяннях апостолів (15)], яка тільки почала поширювати свій вплив, провідники християнської спільноти вирішили зберегти із традицій юдаїзму тільки «необхідні речі»: між ними є і «стримування від крові». Це одна з вказівок, яка доводить, що християнська спільнота не тільки сама не створила євангельської науки, але що була «змушена» сприйняти таку дивовижну і «блюзнірську, науку. Більш широко розглянемо це питання у цьому і наступному розділах.
 
[5] Також інші спроби якимось чином довести гіпотези про обожнення людини в Ізраїлі і пояснити, в який спосіб учні могли згуртуватися після смерті та невдалого воскресіння того, кого визнали Месією, науковці сприйняли поблажливо. Так, отже, відомий Прудон щиро визнав, що перехід від Ісуса історії до Христа віри неможливо пояснити, якщо Учитель помер на хресті. А тому Прудон доводить, що коли Ісуса зняли з хреста ще живого, Його підлікували й виходили до повного відновлення фізичних сил. Із підпілля Ісус міг керувати своїми прибічниками аж до 70 року... З погляду іншого раціоналіста — Паулюса, Ісус у гробі прийшов до пам`яті, одягнув одяг садівника і вдав воскреслого перед Марією Магдалиною. Далі Він якимось чином дістався аж до Емауса, щоб ввести в оману і двох своїх учнів. Більше того, навіть у Галилеї зумів поширити переконання про своє воскресіння, і аж тоді нарешті помер від зараження крові, яке спричинили рани від цвяхів...
Однак Кравері — науковець-марксист, який не сприймав навіть найменшого прояву .трансцендентності (надприродного) у християнстві, назвав ці спроби «критичною сваволею, що раціонально намагається пояснити найбільш неймовірні факти з Ісусового життя, і через те змушені вдаватися до гіпотез без жодних вагомих доказів». Ця полеміка між давніми дослідниками історії християнства (Прудоном і Паулюсом) та сучасними (Кравері) є наглядним прикладом того, що завжди стається між невіруючими, які звинувачують одні других в ім`я того ж, власне, людського інтелекту, який, як вони стверджують, провадить їх у наукових пошуках.
 
 
[6] Щодо папірусів і давніх текстів Нового Завіту, мусимо звернути увагу на спільну згоду фахівців, що «жодна стародавня книга не була переписувана з такою старанністю, уважністю і в такій кількості, як Новий Завіт» (Тгіль). Сьогодні ми маємо у розпорядженні щонайменше 4680 давніх манускриптів з євангельськими текстами, серед яких—60 папірусів. Окрім невеликих фрагментів (хоча і дуже важливих, як, наприклад, папірус «Р-2-), у 1956 році було також знайдено й опубліковано папірус «Р-56»: в ньому повністю зберігся весь текст Євангелія від Йоана. Ця копія була зроблена у 150 році. Більшу частину Нового Завіту знайдено і в папірусі «Р-45», який було віднайдено в 1930 році в Єгипті: ця копія була зроблена не пізніше 200 року.
Щоб зрозуміти, яким незаперечним авторитетом являється Новий Завіт, потрібно зауважити, що у випадку стародавніх грецьких письменників, той час, який минув від появи їхніх творів і першим манускриптом (копією), що знаходиться у нашому розпорядженні, становить щонайменше 1200 років. А у випадку Есхіла (який жив у 525-456 роках до Христа) перший манускрипт однієї з його трагедій був зроблений в XI столітті після Христа. Тобто, між написанням оригіналу та появою копії існує часовий відтинок ні менше, ні більше —1500 років! Незважаючи на такий стан справ щодо стародавніх грецьких творів, фахівці з питань античної класики ніколи й гадки не мали, що потрібно цілком заперечити достовірність викладу в автентичних текстах або фізичне існування їх авторів. Підозри, заперечення, неприйняття, відкидання—залишилися лише виключним пріоритетом певного різновиду критики, зарезервованої тільки для Ісуса з Назарету. Ось, наприклад, марксист Доніні, який — попри те, що знаємо про інші стародавні тексти, хоча б тільки для підсилення у читача сумнівів щодо історичності чотирьох Євангелій — написав, що вони «дісталися до нас крізь дуже пізню рукописну традицію» і що «найдавніші з них заледве сягають часу, дуже віддаленого від дати їхньої першої редакції». Однак ця проблематика може стосуватися, швидше, науковця, який опрацьовує ті манускрипти Платона, які від оригіналів відмежовує тринадцять століть!
 
[7] Кравері Марчелло. «Радянські дослідження про походження християнства» (Новий історичний журналі), розд. 52. — Т. І-ІІ. — 1968. Нагадуємо, що Кравері належить до марксистської течії.
 
[8] Для точності ми повинні сказати про наявність певної кількості віршів на цю тему із чітким вираженням побожності, що присвячені Христові, які Енгельс написав у молодому віці, коли ще був віруючим. Врешті, у 1835 році й сам Маркс також написав нарис з питань Христологічної апологетики.
 
[9] Маркс К. Енгельс Ф. Твори про релігію. — Москва, 1955. — С. 160.
 
[10] Е. де Мартіно у 1961 році написав: «Серед спеціалістів-релігієзнавців СРСР переважають теологічні зацікавлення, в яких можна спостерегти, що перше місце цілком не займає історичне явище, яке потрібно проаналізувати і зрозуміти; його посідає авторитет якогось доктринального тексту, який потрібно підтвердити і відстояти, тобто йдеться про Маркса, Енгельса, Леніна або Сталіна. (...) Як служіння святих Літургій подібне одне до одного, так і праці радянських релігієзнавців мають усталений і передбачений спосіб представлення погляду, подібний до вже віками усталеного культу Богослужінь (...) У працях радянських релігієзнавців завжди можна знайти ту саму формулу, яку постійно повторюють, немов заклинання в якомусь релігійному обряді».
 
[11] Але в Італії також є достатньо ідеологічних спізнень і протиріч. Надто правовірний А. Доніні у своїй праці (1974 р.!) «Нарис історії релігії» написав: «Від Маркса і Енгельса ще тепер беруть натхнення всі ті, хто цілком серйозно пише про історію виникнення християнства».
 
[12] Ще полеміст-нехристиянин Цельс (про це написав Оріген) наприкінці II століття стверджував, що християни багато разів переробляли Євангеліє, «щоб позбутися докорів, які їм робили». І якщо так було насправді, тоді чому євангельські тексти таки не були докладно «переробленими» для повного узгодження між ними всіх відмінностей