foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

1. Початок: Великий канон
Тепер маємо повернутися до ідеї і досвіду Великого Посту як духовної мандрівки, мета якої — перенести нас із одного духовного стану в інший. Як уже говорилось, більшість сучасних християн не розуміє цієї мети Великого Посту і добачає в ньому лишень період року, коли належить виконувати свої релігійні обов`язки, причаститися (раз на весь рік!) і змиритися з певними обмеженнями в їжі, котрі невдовзі будуть відшкодовані повним розрішенням посту у пасхальні дні. А що не лише мирські люди, але й чимало священиків сприйняли таке спрощене і формальне розуміння Великого Посту, його істинний дух майже зник із життя. Відновлення богослужбового і духовного значення Великого Посту — одне з кардинальних і насущних завдань, але розв`язати його можливо лише на ґрунті достеменного усвідомлення ритму і ладу великопісного богослужіння.
На самому початку Великого Посту як вихідний тон, що ним позначена уся великопісна мелодія, ми знаходимо Великий покаянний канон святого Андрія Критського. Він розділений на чотири частини і читається на великому повечір`ї, увечері, в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що відкриває перед нами весь безмір, усю безодню гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією. З винятковим мистецтвом святий Андрій переплітає великі біблійні образи — Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Обітовану Землю, а понад усе Христа і Церкву — зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії явлені як події мого життя, дії Божі в минулому як дії, що стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частка тієї великої всеохоплюючої боротьби поміж Богом і силами пітьми, що повстають проти Нього.
Канон розпочинається з глибоко особистого крику:
 З чого я почну плакати про вчинки нещасного життя мого? Який початок покладу я, Христе, для теперішнього ридання?..
 Один за одним відкриваються мої гріхи в глибокій їхній пов`язаності з триваючою трагедією стосунків людини з Богом; історія першого гріхопадіння — це моя особиста історія:
 Перейнявши злочин первоствореного Адама, я признаю себе позбавленим Бога, вічного Царства і щастя — за гріхи мої...
 Я втратив усі Божественні дари:
 Загубив я первостворену красу і величність свою, і тепер лежу нагий і соромлюся.
Шкіряні одежі пошив гріх і мені, знявши з мене перший боготканий одяг...
Нині роздер я перший мій одяг, що на початку виткав мені Спаситель, і відтоді лежу нагий...
 Отже, впродовж чотирьох вечорів дев`ять пісень канону мовлять ще іще про духовну історію світу, яка разом з тим — історія моєї душі. Слова канону вимагають моєї відповіді, оскільки говорять вони про давні події і вчинки, що їх смисл і сила — вічні, бо кожна людська душа — єдина і неповторна — йде тим же шляхом випробувань, постає перед тим самим вибором, так само зустрічається з вищою і найголовнішою реальністю. Приклади із Святого Письма не просто алегорії, як гадає чимало людей, на цій підставі вважаючи, що Великий канон занадто перевантажений іменами і пригодами, що до них не мають стосунку. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна і Авеля, Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: "Я згрішив". Вони не розуміють, що саме поняття гріха в біблійному і християнському переданні має глибину і насиченість, яких сучасна людина не може збагнути, через що її сповідь власних гріхів надто відрізняється від правдивого християнського розкаяння. Що ж, та культура, в середовищі якої ми існуємо і яка формує наш сучасний світогляд, в сутності виключає поняття гріха. Бо гріх — це передусім падіння людини з незміримої духовної висоти, її зречення власного високого покликання. Та яке це може мати значення для культури, яка не знає і заперечує ту духовну висоту, те покликання і поціновує людину не "згори", а "знизу", для культури, яка коли й не заперечує відверто Бога, то в реальності вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини лише з погляду матеріалістичного добробуту, не визначаючи її високого, трансцендентного покликання? Отож гріх в цій культурі трактується головним чином як природна слабкість, спричинювана, в основі, соціальною невлаштованістю і викорінювана, відповідно, по можливості кращою соціальною та економічною організацією життя. Тому сучасна людина коли й сповідується у власних гріхах, то вже не розкаюється. Залежно від рівня усвідомлення своїх релігійних обов`язків вона або формально перелічує свої прогріхи та порушення обрядових правил, або ж оповідає духовникові про особисті проблеми, очікуючи від релігії чогось на кшталт терапії, ліків, що повернуть їй щастя і спокій. В обох цих випадках годі помітити розкаяння, потрясіння людини, котра, узрівши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що зрадила цей образ, заплямувала і заперечила його своїм життям; немає розкаяння як болю за гріхи, що проривається із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як вручення себе Божому милосердю і любові. Ось чому недосить просто сказати: "Я згрішив". Ці слова набувають свого достеменного змісту і дієвості лише тоді, коли гріх усвідомлено і пережито у всій його глибині і гіркоті.
Значення і мета Великого канону саме в тому й полягає, щоб явити нам гріх і тим самим спонукати до розкаяння. Канон показує нам гріх не через визначення та перечислення, а якимось глибинним спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить у цілковито іншу духовну культуру, закликає визнати зовсім інше бачення людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, всередині якого розкаяння стає знову можливим. Коли ми чуємо, приміром:
 Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл боговгодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного...
 то починаємо усвідомлювати, що історія першого жертвопринесення, дуже коротко згадувана в Біблії, відкриває щось основоположне і в нашому власному житті, основоположне в самій людині. Стає зрозуміло, що гріх — це насамперед відмова від життя як принесення і дару, як жертві Богові, чи, іншими словами, — відмова жити для Бога і no-Божому. З`ясовується, що корінь гріха — це відхилення нашої любові від найвищого її об`єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, безмежно віддалені від сучасного досвіду життя, але які захоплюють найглибшою правдою:
 Ожививши грязиво, як гончар, Ти дав мені тіло й кості, дихання й життя. Але, мій Творче, Визволителю й Судіє мій, прийми мене розкаяного.
 Для того, щоб по-справжньому почути Великий канон, потрібне, звісно, знання Біблії і здібність засвоювати значення біблійних образів. Коли в наші дні повно таких, кому Великий канон видається нудним і недотичним до сучасного життя, то це тому, що віра їхня не живиться з джерела Святого Письма, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми мусимо знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається в Біблії, навчитися жити у цьому біблійському світі; і годі знайти ліпший спосіб такого навчання, ніж церковне богослужіння, яке не лише передає нам учення Біблії, але й являє нам бібілійний чин життя.
Ось чому шлях Посту починається з повернення до первоначала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відображує Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов`язані з Богом, де людина знаходить правдиві виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.
 
2. Великопісні суботи
Отці Церкви нерідко порівнювали Великий Піст з сорокарічним блуканням обраного народу в пустелі. Як знаємо з Біблії, для того щоб народ Його не занепав у безнадію, а також щоб донести йому головну і найвищу Свою мету, Господь протягом цього сорокарічного блукання звершив численні чудеса. За аналогією з цими блуканнями і Святі Отці вибудовують своє пояснення сорокаденного Посту.
Його кінцева мета — Пасха, обітована земля Царства Божого. Проте і в кінці кожного тижня Великого Посту настає немов якийсь "перепочинок", якесь передчуття сподіваної мети. Це два дні — субота і неділя, коли звершується Євхаристія; ці два дні на духовному шляху Посту — надзвичайно значимі.
Розпочнемо з суботи. її особливе місце в церковному статуті, як і відокремлення її з великопісного типу богослужіння, вимагають пояснення. Виходячи з рубрик, про які йшлося, субота не є постовим днем, але днем святковим, за постановою Самого Бога:
"І благословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці Своєї" (Бут. 2:3). Ніхто не може перемінити чи скасувати повеління Господнє. Щоправда, чимало християн гадають, що божественне встановлення суботи було просто перенесене на неділю, яка внаслідок того стала християнським днем відпочинку і спокою. Однак ані в Святому Письмі, ані в Святому Переданні це не підтверджується. Навпаки, у Святих Отців і в усьому ранньому Переданні неділю називають першим або восьмим днем і таким чином стверджується його винятковість і в певному сенсі протилежність по відношенню до суботи, яка назавжди залишається сьомим днем, благословленим і освяченим Богом. Це той день, коли було засвідчено, що світ створений "вельми добре", і таке його значення у всьому Старому Заповіті збереглося і за Самого Христа, і в Церкві. Отже, попри гріх і падіння, світ залишається добрим Божим творінням; він зберігає те посутнє добро, що ним возрадувався Господь: "І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, — вельми добре воно!"
Тому зберігати суботу від самого початку означало, що життя може бути сповнене смислу, щасливе, творче, життя може бути таким, яким хоче бачити його Бог. І субота, день відпочинку, коли ми радіємо з плодів своєї праці, назавжди береже благословіння Боже, що спочиває на світові і на ділах його. Однак успадкування християнського означення суботи від старозавітного зовсім не виключає, а навпаки, має на думці і різницю між ними. У Христі ніщо не лишається незмінним, адже в Ньому все справдилося, всі перепони подолані, все наповнилося новим змістом. Якщо субота, в своєму найвищому духовному значенні, являє присутність Божественного "вельми добре воно" в самій тканині світу сього, то саме світ сей Христос показав у новому світлі і перетворив у щось нове. Христос дарував людині Царство Небесне, яке "не від світу сього". Це і є найвище просвітлення для християнина — оновлення всього. Все благо світу і всього, що в ньому, приведено тепер до здійснення у Царстві Божому, у Царстві грядущого віку, що настане у всій своїй славі аж у кінці світу. Мало того, цей світ, що не прийняв Христа, пізнав, що перебуває під владою "князя світу сього", що "увесь світ лежить у злі" (1 їв. 5:19) і що шлях до спасіння для нього не через еволюцію, удосконалення, прогрес, а через Хрест, Смерть і Воскресіння. "Що ти сієш, те не оживе, як не вмре" (1 Кор. 15:36). Відтак життя християнина подвійне, не в тому розумінні, що він поєднує свою релігійну і мирську діяльність, але в тому, що ціле життя його є наперед втішанням і приготуванням до Царства Небесного, що кожен його вчинок має стати знаком, утвердженням і сподіванням, того, що колись прийде. Такий зміст позірної суперечності в Євангелії. Царство Боже "посеред нас", і Царство Боже ще має прийти. Адже для того, хто не впізнав Царство "посеред" життя, воно не може відкритися і як об`єкт любові, чекання і жадання, що до них кличе Євангеліє. Можна далі вірити в покарання чи винагороду після смерті, та годі збагнути радість і силу християнської молитви: "Хай прийде Царство Твоє!" — "Гряди, Господи Ісусе!" Христос прийшов для того, щоб ми могли любити Його. Він увійшов у життя в часі, щоб життя вчинилося шляхом до Царства Небесного.
Субота, день Створення світу, день світу сього, стала — у Христі — днем чекання, який передує Дню Господньому. Перетворення суботи здійснилося в ту Велику і Святу Суботу, коли Господь, "скінчивши працю Свою", спочив (заснув) у гробі. Наступного дня, "першого дня після Суботи", Життя просяяло із животворчого гробу, мироносицям було сказано: "Радуйтесь!", учні "ще не йняли віри з радощів та дивувались" (Лк. 24:41) — і почався перший день Нового Створення. В цьому новому дні Церква бере участь і вступає в нього в неділю. Та вона все ще живе і мандрує в світі сьому, який у своїй містичній глибині став суботою, бо, як мовить святий апостол Павло: "...ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з`явиться Христос, ваше Життя, тоді з`явитеся з Ним у славі і ви" (Кол. 3:3-4).
Все це пояснює єдине в своєму роді місце суботи — сьомого дня — у богослужбовому переданні: її подвійне значення як свята і як дня смерті. Це свято, бо у світі тутешньому, в його часі, Христос переміг смерть і відчинив двері у Своє Царство, бо Його Втілення, Смерть і Воскресіння є завершенням Творіння, якому Бог возрадувався на початку. Однак це і день Смерті, бо в смерті Христовій світ помер, і його спасіння, завершення, Преображення уже за межами Смерті в "грядущому вікові". Богослужбово всі суботи річного кола пов`язані з двома суботами все-вирішальними: Воскресіння Лазаря, яке сталося на цьому світі і було провіщенням і "запевненням" воскресіння усіх; і Велика Субота Пасхи, коли сама смерть була переможена і зробилась переходом у Нове Життя Нового Створення.
В час Великого Посту ця значимість субот виявляється надзвичайно рельєфно, оскільки мета Посту — саме поновити християнське значення часу як приготування і подорожування: "Благаю вас, любі, як приходьків і подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі" (1 Пет. 2:11). Ці суботи пов`язують великопісний подвиг з майбутнім звершенням і, відтак, творять особливий духовний ритм Посту. З одного боку, великопісна субота — "євхаристійний" день, позначений відправою Божественної Літургії Івана Золотоустого — а Євхаристія завжди означає свято. Однак свято це незвичайне з огляду на його співвіднесеність з Великим Постом як мандруванням, терпінням і подвигом. Це ніби перепочинок, і його призначення — спонукати нас помислити про конечну мету цієї прощі. На що ясно вказують читання із апостольських послань, вибрані для великопісних субот, зокрема з Послання до Євреїв, провідна тема якого — шлях спасіння, мандрування, обітниця, віра в прийдешнє.
В першу суботу ми слухаємо величний вступ Послання (Євр. 1:1-12) з урочистим ствердженням Створення світу, Відкуплення і вічного Царства Божого:
 Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв вже до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив... Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться!
 Ми живемо у ці "останні дні" — дні найвищого подвигу. У часі ми все ще перебуваємо в тепер, але кінець наближається.
В суботу другого тижня Посту читається Євр. 3:12-14:
 Остерігайтеся, брати, щоб часом не було в когось із вас лукаве серце, повне невіри, щоб відступити від живого Бога; але потішайте себе щодня, доки це нині триває, щоб не закам`янів дехто з вас оманою гріха. Бо ми стали співучасниками Христа, якщо початок життя твердо збережемо аж до кінця...
 Боротьба тяжка. Ціною страждань і долання спокус ми досягаємо того, щоб мати в небі для себе "майно неминуще та краще". Тому повчання третьої суботи закликає (Євр. 11:35-38):
 ...Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити і прийняти обітницю. Бо ще трохи, — дуже недовго — і прийде той, хто йде, — і не забариться.
 Для цієї боротьби потрібно нам озброїтись вірою, надією і любов`ю, як вказує читання Послання (Євр. 7:10-12) у четверту суботу:
 Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любові, яку показали в Ім`я Його ви, що святим послужили та служите. Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість та певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінилися, але переймали від тих, хто обітниці успадковує вірою та терпеливістю.
 Час минає, чекання стає дедалі напруженішим, упевненість — радіснішою. Це чуємо у читанні Послання (Євр. 10:28) у п`яту суботу:
 Так і Христос, один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох, і не в справі гріха другий раз з`явиться тим, хто чекає Його на спасіння.
 Це останнє читання перед Лазаревою Суботою, коли з часу чекання ми переходимо в час здійснення очікуваного.
Читання для великопісних субот вибрані з Євангелія від Марка і також мають свою послідовність.
Євангеліє першої суботи пояснює нам сенс і значимість цієї послідовності, Христос спростовує лицемірні заборони єврейських субот і говорить (Мк. 2:27-28):
 Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи, а тому то Син Людський Господь і суботі!
 Настало нове життя, почалося оновлення людини. В суботу другого тижня Посту ми чуємо, як прокажений говорить Христу: "Коли хочеш, — Ти можеш очистити мене!.. (І Христос) відповів йому: хочу, — будь чистий!" (Мк. 1:40-41).
У четверту суботу у відповідь на "вельми добре" Створення світу (Бут. 1) Євангеліє радісно проголошує: "Він добре все робить: глухим дає чути, а німим — говорити" (Мк. 7:37).
Нарешті, у п`яту суботу все завершується рішучою сповіддю Петра: "Ти — Христос..." (Мк. 8:29). Віднині людина приймає таємницю Христа, таємницю Нового Створення.
Великопісні суботи, як уже йшлося вище, несуть в собі другу тему чи вимір: тему смерті. За винятком першої суботи, яка за церковною традицією присвячена святому Федорові Тирону, і п`ятої — Суботи Акафісту; ще три суботи — дні спільного поминання всіх "з надією воскресіння і життя вічного" упокоєних в Господі. Це поминання готує і провозвіщує суботу Лазаревого Воскресіння та Велику й Святу Суботу Страсного Тижня. Це поминання слід розуміти не лише як акт любові, як милосердя, але і як одкровення світу цього в його смертності та вмиранні. Ми в цьому світі приречені на смерть, і сам світ приречений на вмирання. Однак у Христі смерть переможена зсередини, вона, за словами апостола Павла, загубила своє "жало", перетворилася на вхід в повноту іншого життя. Для кожного з нас це входження почалося в нашій хрещальній смерті, яка робить мертвими тих із нас, хто є живий ("Бо ви вмерли" — Кол. 3:3), і живими — тих, хто був мертвий, бо "смерті більше немає". В народному уявленні відхилення від справжнього сенсу християнської віри знову зробило смерть чорною. Це виражає чорне (жалобне) вбрання на похоронах і панахидах. Однак маємо знати, що для християнина колір смерті — білий. Молитися за померлих — не означає побиватися і журитися, і найкраще це виявляє сама пов`язаність спільних поминань з суботами, і зокрема — з великопісними суботами. Радісний день Створіння через гріхопадіння став днем смерті, бо "створіння покорилось марноті" (Рим. 8:20). Але Христова смерть відновлює день сьомий, вчиняючи його днем нового Створення, перемагаючи і знищуючи те, що перемінило цей світ на панування смерті. І головна мета Великого Посту — повернути нам бажання і надію "з`явлення синів Божих" (Рим. 8:19), цього справдження християнської віри, любові і надії. "Бо ми надією спаслися. Надія ж, яку бачимо, вже не є надією: бо хіба надіється хтось на те, що бачить? Якщо ж надіємось на те, чого не бачимо, то терпляче очікуємо на нього" (Рим. 8:24-25). Значення християнської смерті в нашій молитві за померлих — це світло Лазаревої Суботи і радісний спокій Святої і Великої Суботи.
 
3. Неділі Великого Посту
Кожна неділя Великого Посту несе у собі подвійний зміст. З одного боку, кожна неділя вступає в ритм, що виявляє духовну діалектику Посту. З іншого боку, впродовж історичного розвитку Церкви майже кожна великопісна неділя набула ще й іншого змісту. Так, у перту неділю Церква святкує Торжество Православ`я, згадуючи подолання іконоборства та повернення пошанування ікон у 843 році в Константинополі. Зв`язок цього святкування з Постом суто історичний: перше Торжество Православ`я відбулося саме цієї неділі. Так само можна сказати і стосовно присвяти другої неділі Посту пам`яті святого Григорія Палами. Осуд його ворогів і виправдання його вчення були встановлені Церквою у XIV ст. як друге Торжество Православ`я, і щорічному святкуванню його була присвячена друга неділя Великого Посту. Попри важливість обох цих свят, вони не залежать від Великого Посту як такого, отже і ми не будемо розглядати їх тут окремо. Пам`ять святого Івана Лествичника у четверту неділю Посту і святої Марії Єгипетської у п`яту неділю в сутності своїй набагато тісніше пов`язані з Великим Постом. В обох святих Церква бачить не лише ідею аскетизму, але й найдосконаліший його приклад: у святого Івана Лествичника — в його писаннях, а у святої Марії Єгипетської — в самому житті. Спогад про цих святих у другій половині Посту має додати бадьорості і натхнення вірним у їх духовній боротьбі впродовж великопісного подвигу. А що аскетизм не досить пригадувати, його потрібно застосовувати в житті, і оскільки пам`ять про цих святих прямо стосується нашого особистого постового подвигу, — то поговоримо про них у останній главі.
Перше ж і головне значення великопісних неділь відкривається нам у читанні Апостола і Євангелія. Щоб збагнути їх послідовність, потрібно пригадати про першопочатковий зв`язок Посту з Хрещенням, тобто сенс Посту як приготування до Хрещення. Ці читання дійсно становили невід`ємну частину раннього християнського оголошення; вони пояснюють і ніби підсумовують приготування оголошених до пасхального Таїнства Хрещення. Хрещення відчиняє двері у нове життя, дароване Христом. Це нове життя ще тільки щойно провіщене й обіцяне оголошеному, і він чекає й приймає його вірою. Він подібний до людей Старого Заповіту, що жили вірою в обітницю, але здійснення її вони не побачили.
Таким є зміст першої неділі. Спом`янувши всіх праведників Старого Заповіту , апостол Павло закінчує словами (Євр. 11:24-26, 32-40; 12:2): "І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас".
Але що ж саме? Відповідь дається в євангельському читанні першої неділі (їв. 1:43-51): "Ще більше від цього побачиш! Щиру правду, щиро кажу вам: [відтепер] побачите відкрите небо, Божих ангелів, які підносяться і опускаються над Людським Сином".
Це значить: ви, оголошені, що вірите в Христа, бажаєте охреститися, готуєтесь до Пасхи, — ви узрите прихід нового часу справдження всіх обітувань, з`явлення Царства Небесного. Але ви те побачите лише коли повірите і розкаєтесь, коли переміните своє розуміння життя, коли забажаєте і візьмете на себе подвиг.
Про це нагадує нам читання Апостола у другу неділю (Євр. 1:10; 2:3): "Ось чому ми повинні бути дуже уважними до почутого, щоб часом не відпасти. ...Як ми уникнемо (справедливої відплати), якщо занедбаємо таке велике спасіння?"
В євангельському читанні другої неділі (Мк. 2:1-12) образом цього зусилля і жадання постає розслаблений (спаралізований), якого спускають до ніг Христа через покрівлю дому: "Побачивши їхню віру, Ісус каже спаралізованому: Дитино, відпускаються твої гріхи!"
У третю неділю починається поклоніння Хресту, і ми чуємо у євангельському читанні (Мк. 8:34; 9:1): "Бо яка користь людині, якщо придбає весь світ, але занапастить душу? Або що дасть людина замість своєї душі?"
Від цієї неділі в читанні Послання до Євреїв починає вияснюватися сенс жертви, якою для кожного з нас відчиняється вхід "у найвнутрішніше, за запону", тобто до Святая Святих Царства Божого (дивіться у третю неділю: 4:14; 5:6; в четверту неділю: 6:13-20; у п`яту неділю: 9:11-14), в той самий час, коли в Євангелії від Марка провіщаються добровільні Страсті (страждання) Христові: "Людський Син буде виданий у руки людей, і вб`ють Його..." (Мк. 9:17-31), — і Його Воскресіння: "...і убитий після трьох днів воскресне" (Мк. 10: 32-45, п`ята неділя).
Приготування до великого Таїнства, оголошення, завершується, а вирішальний час, коли людина увійде в поєднання зі Смертю і Воскресінням Христа, наближається.
У наші дні Великий Піст перестав бути часом приготування оголошених до Хрещення, але хіба ми, хоча й хрещені і миро-помазані, не є ще в певному сенсі оголошеними? І хіба не слід нам повертатися до цього стану кожен рік? Хіба не відпадаємо ми знову і знову від того великого Таїнства, до якого були прилучені? Хіба не потрібно в нашому житті, що в суті є самим лише відпадінням від Христа і Його Царства, оте щорічне повернення до самих коренів нашої християнської віри?
 
4. Преполовіння (половина) Великого Посту: Хрест
Третя неділя Великого Посту названа Хрестопоклонною. На Всенощній того дня після Великого славослов`я Хрест урочисто виноситься на середину храму і лишається там цілий тиждень; після кожного богослужіння чиниться особливе поклоніння Хресту. Зауважимо — про Хрест мовиться в усіх піснеспівах цієї неділі, але не про муки на Хресті, а про перемогу і радість. Мало того, ірмоси другого недільного канону взяті з Великоднього богослужіння "Воскресіння день", і вони є немов би парафразою Пасхального канону.
Сенс цього зрозумілий. Ми досягли середини Великого Посту. З одного боку, фізичний і духовний подвиг, якщо він справжній і невідступний, вже дається взнаки, відчувається втома. Ми потребуємо підтримки і підбадьорення. З іншого боку, перетерпівши цю втому, зійшовши на половину гори, ми вже починаємо прозирати кінець нашого подорожування, і сяйво пасхального світла стає яскравішим. Великий Піст — це час нашого саморозпинання, досвід, нехай і обмежений, Христового поклику, що його ми чуємо в євангельському читанні цього дня: "Хто хоче за Мною іти, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест та йде за Мною" (Мк. 8:34). Проте ми не можемо взяти свого хреста і йти за Христом, якщо не приймемо Його Хреста, що його Він узяв заради нашого спасіння. Нас спасає Його Хрест, а не наш. Тільки Його Хрест надає сенсу і сили нашим хрестам. Це й пояснюється нам у Синаксарії Хрестопоклонної неділі:
"Того ж дня у третю неділю Посту ми святкуємо поклоніння Чесному і Животворчому Хресту — ось із якої причини: в час сорокаденного посту ми як би розпинаємо себе... і переживаємо певну гіркоту, тугу і відчай, — і нам подається Животворчий Хрест, який підсилює і підбадьорює нас; нагадуючи нам про муки Христа, він зміцнює і розраджує нас... ми подібні до подорожніх, що довго мандрують важким шляхом; втомлені, вони бачать розкішне дерево і сідають перепочити під його зеленим шатром; трохи перепочивши, немов оновлені, вони продовжують свою путь; так і тепер, у постовий час, на журному шляху подвигу, Святі Отці вознесли Животворчий Хрест, що дарує прохолоду і свіжість, щоб ми далі змогли мужньо і легко завершити шлях... Або візьмімо інший приклад: коли проходить цар, то спершу з`являються його знамена і скипетр, а затим і сам цар іде, радіючи своїй перемозі, і з ним веселяться його піддані; так і Господь наш Ісус Христос, Котрий бажає показати Свою перемогу над смертю і явитись у славі дня Воскресіння, посилає попереду Себе Свій скіпетр і Своє знамено — Животворчий Хрест, що сповнює нас радістю і готує, наскільки для нас можливо, зустріти Самого Царя і прославити Його перемогу...
Усе це на тижні посеред святої Чотиридесятниці, адже свята Чотиридесятниця подібна на гірке джерело сліз, що ллються з розлуки, постового подвигу і смутку... Однак Христос втішає нас, як мандрівників у пустелі, аж доти, коли приведе Він нас до духовного Єрусалиму Своїм Воскресінням... бо Хрест зветься і є Древом Життя, посадженим посеред раю; тому й Святі Отці вознесли його посеред святого Великого Посту, нагадуючи разом блаженство Адама і те, як він його позбувся; а також, що вкушаючи від цього Древа, ми більше не вмираємо, але оживаємо..."
Отож, зміцнені і підбадьорені, розпочинаємо ми другу половину Великого Посту. Ще тиждень — і в четверту неділю ми чуємо: "Людський Син буде виданий у руки людей, і вб`ють Його, і убитий після трьох днів воскресне" (Мк. 9:31). Тепер головний наголос, що досі ставився на нашому розкаянні і подвигу, переноситься на події, що відбулися "нас ради дюдей і нашого ради спасіння".
 Господи, Ти дав нам передбачити нинішній день, що сяє перед святою сідмицею і Лазаревим страшним із мертвих повстанням, сподоби рабів Твоїх зі страхом Твоїм звершити до кінця шлях Посту.
Досягнувши тепер середини Посту, початок життя побожного явно покажімо і досягнути кінця благочесного життя ревно поспішаймо, щоб прийняти блаженство безконечне.
 На ранній у середу п`ятого тижня знову читається Великий канон Андрія Критського, і цього разу повністю. Коли на початку Посту цей канон був ніби дверима, що відкривають шлях покаяння, то тепер, в кінці Посту, він звучить як підсумок покаяння і його завершення. Якщо на початку Посту ми лише слухали канон, то тепер його слова стали нашими словами, нашим плачем, нашою надією, а також осмисленням нашого постового подвигу: що ми насправді зробили на путі покаяння? Адже тепер все, що стосується нас особисто, закінчується. Далі ми вже йдемо слідом за учнями: "були ж у дорозі вони, простуючи до Єрусалима. А Ісус ішов попереду них". І Ісус сказав їм "Ось, мовляв, ідемо до Єрусалима, а Людський Син буде виданий архієреям і книжникам, засудять Його на смерть, видадуть поганам; насміхатимуться з Нього, і обплюють Його, і бичуватимуть Його, і вб`ють, а після трьох днів воскресне" (Мк. 10:32-45). Це Євангеліє п`ятої неділі.
Тон великопісних богослужінь змінюється. Якщо у першій половині Посту наші зусилля були спрямовані на власне очищення, то нині нам відкривається, що очищення — не самоціль, воно повинне ввести нас у споглядання, вирозуміння та усвідомлення Тайни Хреста і Воскресіння. Зміст нашого подвигу відкривається тепер нам як участь у цій Тайні, настільки ніби узвичаєній, що ми забуваємо її значення. І, йдучи за Ним до Єрусалиму разом з учнями, "дивуємося й жахаємося".
 
5. В дорозі у Віфанію і Єрусалим
Шоста і остання неділя Великого Посту називається Вербною (Неділя Ваій по-слов`янськи). Протягом шести днів перед Лазаревою суботою церковне богослужіння дає нам змогу мовби йти услід за Христом у дні, коли Він спершу сповіщає про смерть Свого друга Лазаря, а потім починає шлях до Віфанії і Єрусалиму. Загальний тон і тема цього тижня даються нам на недільній вечірні.
 Шостий тиждень Великого Посту ревно починаючи, передсвятковий спів із віттям принесімо, вірні, Він бо йде у славі в Єрусалим силою Божества умертвити смерть...
 В центрі уваги перебуває Лазар — його хвороба, смерть, горе його рідних, і те, як усе це сприймає Христос.
У понеділок ми чуємо:
 Сьогодні Христос, що ходить по той бік Йордану, провидів недугу Лазаря...
У вівторок:
 Вчора і сьогодні Лазар хворий...
В середу:
 Сьогодні поховали померлого Лазаря і ридають його родичі...
У четвер:
 Ось уже два дні як Лазар мертвий...
І нарешті у п`ятницю:
 Завтра Христос прибуде, щоб воскресити із мертвих брата Марфи і Марії...
 Отже, впродовж цілого тижня ми духовно споглядаємо майбутню зустріч Христа зі смертю — спершу зі смертю Його друга Лазаря, а потім — і Його власною смертю. Наближається година Сина Людського, про яку Він так часто говорив і до якої було спрямоване все Його служіння на землі. Ми повинні запитати: що означає це споглядання у великопісному богослужінні? Як воно пов`язане з нашим великопісним подвигом?
Ці запитання передбачають ще одне запитання, що його маємо заторкнути. Пригадуючи життя Спасителя, Церква часто, якщо не завжди, замінює минулий час на теперішній. Так, удень Різдва Христового ми співаємо: "Діва днесь (сьогодні)... рождає", у Велику П`ятницю: "Днесь Він стоїть перед Пілатом...", у Вербну неділю: "Днесь Він приходить до Єрусалиму..." Що ж означає це переставлення часу, оце богослужбове сьогодні?
Величезна більшість церковних людей розуміють це як риторичну метафору, поетичний образний вислів. Сучасний підхід до богослужіння є або раціоналістичним або сентиментальним. Раціоналістичний підхід зводить сенс богослужіння до ідей. Корені його — у тому богослів`ї, що розвинулося на Православному Сході під впливом західного богослов`я у післяотцівську епоху. Для такого богослов`я богослужіння — у кращому випадку матеріал для суто інтелектуальних визначень. Те, що в богослужінні не може бути означене як інтелектуальна реальність, називається поезією, тобто чимось, що не потрібно сприймати поважно. А оскільки події, що їх пригадує Церква, належать минулому, то богослужбовому сьогодні не надається серйозного значення.
Сентиментальний підхід є наслідком індивідуального егоцентричного благочестя, що у багатьох відношеннях слугує як противага інтелектуальному богослов`ю. Для такого роду благочестя богослужіння стає корисною рамкою для особистої молитви, надихаючим тлом, фоном, мета якого — зігріти наше серце і спрямувати його до Бога. Зміст і значення служб, богослужбові тексти, обряди і дії мають тут другорядну значимість; вони доцільні і відповідають своєму призначенню, оскільки вони спонукають мене молитися! Відтак богослужбове сьогодні розчиняється тут, як і всі решта богослужбові тексти, в якійсь недиференційованій побожно натхненній молитві.
Через тривалу поляризацію нашої церковної свідомості між цими двома підходами надто важко показати, що богослужіння не може бути зведене до жодного з цих підходів — ні до ідей, ні до особистої молитви. Не можна славити ідеї! А про особисту молитву хіба не сказано у Євангелії: "Ти ж, коли молишся, ввійди до твоєї кімнати і, замкнувши твої двері, помолися до твого Отця в тайні..." (Мт. 6:6)? Саме поняття богослужбового пригадування має на увазі водночас і певну подію, і нашу спільну, соборну реакцію на неї. Богослужіння здійснюється лише коли люди збираються разом, долаючи своє природне роз`єднання і відокремленість, реагуючи немов єдине тіло, як єдина особистість, на будь-яку подію (прихід весни, весілля, похорон, перемогу і т. п.). Природне чудо кожного святкування полягає саме в тому, що воно переборює, трансцендує, бодай тимчасово, як звичайні ідеї, так і індивідуалізм. Безперечно, під час богослужіння забуваєш самого себе і єднаєшся з іншими в особливий, лише цьому єднанню притаманний спосіб. Яке ж у світлі сказаного богослужбове значення нині (сьогодні), що ним Церква вводить нас у всі події? В якому розумінні події минулого згадуються нині?
Не буде перебільшенням ствердити, що ціле життя Церкви становить одне безперервне поминання і спогадування. В кінці кожної служби ми називаємо імена святих, "пам`ять яких нині творимо". Найперше, сама Церква є спогадуванням Христа. З суто природного погляду пам`ять — властивість двозначна. Згадувати кого-небудь, кого ми любили і кого вже серед нас немає, означає дві речі. З одного боку, пам`ять — це щось значно більше, ніж просто знання того, що було. Коли я згадую свого батька, я його бачу, в моїй пам`яті він залишається не як те, що я про нього знаю, а як жива реальність. Разом з тим ця реальність змушує мене особливо гостро відчувати, що його більше немає, що ніколи вже на цьому світі, в цьому житті я не доторкнусь до його руки, яку так ясно бачу в своїй пам`яті. Виходить, що пам`ять — найбільш дивовижна і водночас найтрагічніша з-поміж усіх людських здібностей, бо ніщо інше так не виказує ушкоджену природу нашого життя, неможливість для людини будь-що насправді зберігати, будь-чим дійсно володіти на цьому світі. Пам`ять засвідчує нам, що "смерть і час панують на землі". Та якраз тому, що пам`ять притаманна лише людині, християнство має у ній свою основу, оскільки в його серцевині — пам`ять про одну Людину, про одну подію, про одну ніч, що в глибині її пітьми нам було сказано: "Це чиніть на спомин про Мене". І чудо! Ми спогадуємо Його, і Він є тут не як тьмяний образ минулого, не як сумовите "ніколи більше", але з такою силою присутності, що Церква може вічно повторювати те, що сказали учні після Його з`явлення в Еммаусі: "Чи не палало нам серце?" (Лк. 24:32).
Природна пам`ять — це передусім "присутність відсутності", адже чим дужче той, кого ми згадуємо, "присутній", тим гостріший біль його відсутності. Однак у Христі пам`ять знову отримала силу зцілювати час, розірваний гріхом, смертю, ненавистю і забуванням. І серцем цього богослужбового святкування, цього богослужбового сьогодні є саме ця нова пам`ять, що має владу над часом і вона стоїть у центрі богослужбового святкування літургійного днесь. О, звісно, Свята Діва не народжує Дитя сьогодні, ніхто наяву не стоїть перед Пілатом; і як факт події ці належать минулому. Проте сьогодні ми творимо пам`ять цих подій. Церква і є передусім дар і сила цього спогадування, яке перетворює факти минулого в одвічно знаменні події.
Свято богослужіння, відтак, знову вводить Церкву в подію, тобто — не лише в ідею події, але в радість і тугу, в її живу конкретну реальність. Одна справа — знати, що коли Розіп`ятий Христос викликнув: "Боже Мій, Боже Мій, нащо (вскую) Мене Ти покинув?" — Він виявив Свій kenosis, Своє смирення. Та зовсім інша — коли ми щорічно в єдину зо всіх П`ятниць пригадуємо ці слова і, не розумуючи, з абсолютною певністю усвідомлюємо, що, промовлені раз, вони вічно залишаються діючими, і жодна перемога і слава, жоден "синтезис" ніколи їх не зітре. Одна річ — пояснити, що воскресіння Лазаря було "запевненням", тобто свідченням про воскресіння усіх. Та зовсім інше — творити пам`ять день-у-день впродовж цілого тижня, цього поступового наближення зустрічі життя і смерті, ставати частиною цього, бачити на власні очі, відчувати усім своїм єством те, що передають слова апостола Івана: "Ісус... розжалобився духом і Сам зворушився... Заплакав Ісус" (їв. 11:33-35). Для нас усе це відбувається сьогодні. Ми не були тоді у Віфанії, біля гробу, разом з сестрами, що плакали. Ми лише знаємо про це з Євангелія. Проте сьогодні в церковному богослужінні цей історичний факт став подією для нас, для мене, силою в моєму житті, пам`яттю, радістю. Богослов`я невзмозі йти далі ідеї, думки. І з точки зору ідеї, смислу навіщо потрібні ці довгі п`ять днів, коли значно легше просто сказати — щоб ствердити загальне воскресіння? Та в тім-то й річ, що сама собою ця фраза нічого не стверджує. Достеменне ствердження являє богослужіння цих п`яти днів, коли ми, як свідки, присутні в смертельному двобої життя і смерті, і починаємо не тільки розуміти, а радше ставати співучасниками і бачити, як Христос перемагає смерть. Воскресіння Лазаря, дивовижне святкування цієї єдиної суботи — уже поза Великим Постом. У п`ятницю, напередодні, ми співаємо: "Спасенну для душі завершивши чотиридесятницю". У богослужбових термінах
Лазарева субота і Вербна неділя суть уже "передпочинання" Хреста. Остання неділя Великого Посту є, в сутності, безперервне перед-свято цих днів — і відтак останнє одкровення значення Великого Посту. На самому початку цієї книги було сказано, що Великий Піст є приготуванням до Великодня, проте насправді у нашому буденному, що стало звичайним, житті, це приготування чиниться номінально, умоглядно. Великий Піст і Пасха стоять як би поруч, кожне на своєму місці, але поза справжнім розумінням їхньої взаємопоєднаності і залежності одне від одного. Навіть коли Великий Піст не трактується лише як щорічне виконання належного обов`язку сповіді і Причастя — раз на рік! — його все одно майже завжди сприймають як особистий, на себе звернений подвиг. Тобто у такому досвіді Великого Посту якраз відсутнє фізичне й духовне зусилля, спрямоване на нашу участь у сьогодні Христового Воскресіння, спрямоване не на умоглядну мораль, не на прагнення до особистого виправлення чи по-гамування пристрастей і навіть не на особисте самовдосконалення, але на участь у найвищому і всеосяжному сьогодні Христа. Християнська духовність, не будучи спрямована до цієї мети, ризикує перемінитися на псевдо-християнську, бо в тому разі вона звернена на себе, а не на Христа. Небезпека тут полягає втому, що коли храмина серця очищена, прибрана від нечистого духа, що жив у ній, вона залишається порожньою; і тоді нечистий дух повертається, ще й "...бере сім інших духів, лукавіших від себе, і, ввійшовши, живуть там. І стає останнє тій людині гіршим від попереднього" (Лк. 11:26). У цьому світі все, навіть духовність, може бути від диявола. Ось тому надто важливо поновити всю значимість Великого Посту як істинного приготування до великого сьогодні Пасхи. Тепер ми вже знаємо, що Великий Піст складається із двох частин. До Хрестопоклонної неділі Церква закликає нас зосередитися на власній душі, кличе до змагання з диктатом тіла і пристрастями, злом та іншими гріхами. Та навіть поки ми це чинимо, Церква постійно спонукає рухатися далі, вимірювати і засновувати наш подвиг на чомусь кращому, що чекає на нас попереду. Після Хрестопоклонної неділі осереддям стового подвигу стає Тайна мук Христових, Його Хреста і смерті, і сам Піст перетворюється на "вхід у Єрусалим".
Нарешті, в останню сідмицю цього приготування ми починаємо творити пам`ять самої Тайни. Великопісний подвиг допоміг нам відкласти в бік все, що зазвичай постійно застує головну мету нашої віри, надії і радості. Сам час немов би добігає кінця. Тепер він вимірюється вже не звичайними нашими справами і турботами, а тим, що діється на шляху у Віфанію і далі, в Єрусалим. Збагнімо — це не риторика. Кожен, хто прилучився до справжнього досвіду богослужіння — бодай раз у житті, бодай недосконало — спізнав, що від тієї миті, коли ми чуємо: "Веселися, Віфаніє, дім Лазаря..." і потім "Завтра Христос приходить...", зовнішній світ стає мов би нереальним, і майже біль спричинює неминучість спіткання з його метушнею. Реальність — там, у Церкві, де з кожним днем ми щораз ясніше усвідомлюємо, що означає чекати і чому християнська віра є насамперед і найбільше чеканням і приготуванням. Так, коли у п`ятницю на вечірні ми співаємо: "Корисну для душі звершивши чотиридесятницю", — ми не лише виконуємо свій християнський обов`язок, ми усією душею сприймаємо слова, що їх будемо співати наступного дня: "Лазаревим воскресінням тебе, смерте, уже руйнує Христос. І де твоя, пекле, перемога?"

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2