"Отак ваше світло нехай світить перед людьми,
щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця Вашого, що на небі". Мт. 5:16
 
Автор цієї книги, архієпископ Павло, з 1960 року є предстоятелем Фінської Православної Церкви. У порівнянні з іншими Православними Церквами Фінська Церква є доволі невеликою: 60000 її членів розсіяні по всій Фінляндії серед переважної лютеранської більшості. Але в період, коли Православна Церква майже у всьому світі, як в традиційних православних країнах, так і в "діаспорі" західних країн, переживає глибоку кризу, у маленькій Фінській Церкві в наявності не лише порядок і стійкість, але і духовна життєвість і зростання. І цим вона неабиякою мірою зобов`язана своєму "отцеві Архіпастиреві", "Владиці", як з любов`ю називає його паства за дійсно унікальне духовне і пастирське керівництво.
Архієпископ Павло за походженням карел, він в юності прийняв чернецтво на Валаамі, в стародавній і знаменитій обителі Ладозького озера, яка протягом сторіч була центром духовного життя Північно-західної Росії і Карелії, — фінської православної землі. І, як говорить сам Владика, він, ймовірно, прожив би на Валаамі все своє життя, якби між Фінляндією і СРСР не спалахнула в 1939 році фатальна "Північна війна", яка примусила валаамських мешканців евакуюватися до центральної Фінляндії. Таким чином, в 1960 році другим по порядку архієпископом Фінляндії був вибраний чернець за покликанням, "за завзяттям свого серця", чернець, на духовний розвиток якого впливав самий справжній монастирський дух і монастирська традиція. У той час Фінська Православна Церква ще оправлялася не тільки від війною викликаної кризи (практично все карельське населення було вирвано із сталого східно-карельського православного середовища), а також від тих труднощів, в яких Церква знаходилася після відходу в 1918 році з лона Російської Церкви. Церква опинилася у скрутному становищі. її не визнавали з двох боків: психологічно і культурно-історично її не визнавала лютеранська більшість Фінляндії, яка вважала православ`я суто російським віросповіданням, тобто вірою, чужою для фінського духу, а з канонічної точки зору її не визнавала Російська Православна Церква, яка до 1957 року протестувала проти автономії, що була дарована Константинопольським Патріархатом своїй колишній єпархії.
Перед тільки но вибраним архієпископом стояло завдання національного, духовного і канонічного відновлення. І нині, через 20 років, можна без перебільшення сказати, що у виконанні цього завдання він досяг успіху понад усяке людське очікування. Не дивлячись на те, що кількість членів Фінської Церкви є невеликою, сьогодні вони є органічною частиною фінського народу і суспільства: вони одночасно є справжніми фінами і щирими православними. Церква складається з трьох єпархій. Духовна семінарія, яка восени 1978 років відзначила свій 50-річний ювілей, вільна від всякого провінціалізму, вона відкрита для всякого позитивного богословського розвитку нашого часу і творчо усвідомлює це. Ново-Валаамській чоловічий і Лінтульській жіночий монастирі щорічно привертають увагу тисяч прочан. Одночасно відбувається справжнє відродження у сфері богослужіння, літургійної музики і іконографії. Архітектором цієї фінської православної самосвідомості, а також її натхненником і організатором, безперечно, є саме архієпископ Павло, який об`єднав ті різні традиції, що зберігаються Фінською Православною Церквою, в творче і живе поєднання. Він є національно шанованим релігійним лідером не тільки у Фінляндії, до його голосу все з глибшою пошаною і все уважніше прислухається вся Православна Церква.
Але цей успіх є результатом не тільки адміністративних здібностей архієпископа
Павла, а перш за все його духовної проникливості, і з нею нині об`єднується винятковим чином його пастирський дар. Він богослов, каноніст і літургіст не у вузькому, академічному сенсі, але на глибокому, справжньому рівні: він повністю присвячує себе — в послуху і в несенні відповідальності — своєму архіпастирському служінню. Він є богословом, каноністом або літургістом не за якимось особливим інтересом до якоїсь з цих дисциплін, а тому, що він ототожнює себе повністю з Церквою, а також з увіреними йому пасомими людськими душами. Саме тому всі його слова здаються простими і прямими, а також — я хотів би додати — що саме собою зрозумілими: ці якості, яких, абсолютно ясно, бракує багатьом дискусіям і діалогам, що проводяться православними.
Всі ці дари рясно виявляються в цій маленькій книзі. Рідко я зустрічав так багато абсолютно необхідних істин, викладених так просто і прямо на такій невеликій кількості сторінок. Читаючи цю книгу, дивуєшся тому, що багато з цих істин дотепер є темами суперечок і розбіжностей. Мета цієї передмови — тільки познайомити читача — хоча б невеликою мірою — з благословенною особою людини, що написала ці сторінки. Бог дарував мені честь і радість знати його особисто і свідчити про його священицьке, вчительське, пастирське служіння своїй Церкві. Завдяки цій книзі служіння його розповсюджується на всю Православну Церкву, і всі ми, прочитавши цю книгу, можемо разом з паствою назвати його "отцем Архіпастирем" і "Владикою".
 
Протопресвітер Олександр Шмеман Різдво 1979 року