1. Рух за відновлення Православ’я
 
Закінчувалась друга світова війна, літо 1944 року стало для Галичан літом “визволення”. На зміну одним окупантам прийшли інші “переможці”. Радянській владі потрібний був союзник, який би мав вплив на суспільство і, здавалось, що ГКЦ вживеться в радянську дійсність. Греко-Католицька Церква охоплювала меншу частину народу України у порівнянні з відновленою УАПЦ, але навіть така позиція не задовольняла тих, хто був при владі. Йосиф Сталін і його оточення не могли змиритися з тим, що у неспокійній Західній Україні, де йшла підпільна війна ОУН УПА з Радянською владою, існувала ще одна опозиція, яка підпорядковувалась закордонному центру-Ватикану. Розуміючи стан у якому опинилася УГКЦ, митрополит Андрій (Шептицький) намагався зробити все, щоб налагодити відносини з радянською владою, при цьому дуже гарно демонструючи толерантність та вміння дипломатичного маневрування. А натомість Станіславський єпископ Григорій (Хомишин) виступив проти Радянської влади1.
Митрополит Андрій Шептицький мав намір надіслати делегацію від ГКЦ до Москви, щоб привітати Йосифа Сталіна та радянське керівництво і обговорити питання пов’язанні з ГКЦ на Галичині. Делегація відбула до Москви вже після смерті митрополита Андрія, 21 грудня 1944 року, де була прийнята (в складі о. д. Г. Котельника, о. І. Котіва радника митрополичої консисторії, студита Германа Будзінського, яку очолив брат митрополита Андрія – Климент Шептицький) у РСРН при РНК СРСР, де передала лист Сталіну і грошову допомогу СРСР у фонд Червоного Хреста в розмірі 100 000 карбованців2. Після повернення з Москви між членами делегації відбулося розділення – о. д. Г. Костельник вибрав шлях воз’єднання з РПЦ, а Климент Шептицький залишився прибічником уніатства. Рух за об’єднання уніатської церкви з РПЦ виник між уніатським духовенством без втручання Радянської влади, і був розпочатий Ініціативною групою, яку очолив о. д. Гавриїл Костеньник, який вбачав в цім кроці повернення всіх греко-католиків до Православ’я. Він ще на уніатському єпархіальному соборі в 1943 році підняв питання уніатсько-ватиканських відносин, які зайшли в глухий кут3. Створена Ініацитивна група по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Руською Православною, до якої входили о. Антоній Пельвецький, декан Гусятинський, настоятель церкви в Копичинцях, та о. Михаїл Мельник – настоятель церкви у Нижанковичах, генеральний вікарій Перемишльської єпархії, заявила про себе “Зверненням до всечесного греко-католицького духовенства в Західних областях України”, яке датоване 28 травням 1945 року. В цей же час члени Ініацитивної групи звернулися до РНК про її реєстрацію, що було дозволено. Ініацитівній групі було надане право керувати Греко-Католицькою Церквою в Західних областях УРСР, одночасно проводячи роботу по воз’єднанню парафій цієї церкви з РПЦ4. Радянська влада всілякими методами старалася підтримати Ініціативну групу, щоб прискорити процес ліквідації Греко-Католицької Церкви в Галичині, тому брала на себе вирішення всіх проблем, які поставали перед Ініацитвною групою. Також усі внутрішні питання о. д. Гавриїл Костеньник узгоджував як з владою так і з предстоятелем РПЦ5.
У квітні 1945 року Радянська влада почала наступ на ГКЦ, в ніч з 11 на 12 квітня цього року було арештовано всю вищу ієрархію ГКЦ: митрополита Йосифа (Сліпого), єпископів Миколая (Чернецького), Миколая (Будку), Григорія (Хомишина) та його помічника Івана (Лятишевського). На плечі духовенства Станіславської єпархії лягає відповідальність за подальшу долю єпархії. Рух за перехід уніатського духовенства до Православ’я в Станіславській єпархії, очолив член ініціативної групи, о. Антоній Пельвецький. Беручись за цю нелегку справу, він розумів стан духовенства і мирян, а також політику держави, щодо ГКЦ. Як член Ініціативної групи, яка на даний час керувала ГКЦ, він при допомозі декана Косівського о. Зеновія, скликає наради священиків в усіх деканатах, за період від весни 1945 року по січень 1946 року. Так, перша нарада священиків відбувалася 11 вересня 1945 року в Богородчанському деканаті. На нараді було присутньо 19 священиків з 21. Нараду відкрив Богородчанський декан о. Зеновій Кисілевський, слово мав о. Антоній Пельвецький, який зачитав звернення Святійшого Патріарха Московського і всія Русі Алексія (Сіманського): “Пастирям і віруючим греко-католицької церкви, які проживають в Західній Україні”, о. Антоній закликав усіх до возз’єднання з РПЦ. Нарадою священиків Богородчанського деканату було ухвалено:
1. Зібрані священики згідні з Ініціативною групою, що до об’єднання з РПЦ і одобряють відозву за 28 травня 1945 року;
2. Вважають шлях переходу від Унії до Православ’я правильним.
3. Звертаються до тих священиків Станіславської єпархії, які ще не приєдналися до Ініціативної групи.
Такі ж наради відбулися: 14 вересня у Коломийському деканаті; 19 вересня – нарада священиків в Тисменецькому деканаті; 25 вересня – нарада в Косівському деканаті; 18 вересня – нарада священиків в Станіславському деканаті, в м. Станіславі. На останній був присутній уповноважений Ради в справах релігії при РНК СРСР по Станіславській області, який повідомив, що кожний священик повинен взяти довідку в обласній владі про право відправляти Богослужіння. Остання нарада була проведена 22 січня 1946 року в Городенківському деканаті6.
Духовенство приймало активну участь у цих нарадах. Обговорювали не зрозумілі їм питання, щодо держави і церкви. Так, на нараді священиків в Богородчанському деканаті 11 вересня 1945 року о. Йосиф Микитин парох с. Саджава сказав: “Наш народ нічого доброго не дістав із Заходу, тільки поневолення, а зі Сходу – порятунок. Але є страх чи радянська влада трактує справу переходу на православ’я серйозно для блага нашої церкви, чи буде переслідувати її, як це робила ворожа римська Польща”7. Також піднімалось питання про форми покаяння при переході в Православ’я і багато інших питань. На всі питання о. Антоній Пельвецький давав відповіді і кожний священик робив для себе висновки - приєднуватись до Ініціативної групи чи ні. Звичайно, що не всі священики могли відразу прийняти однозначне рішення: дехто вагався, дехто чекав. Так, станом на 5 жовтня 1945 року до Ініціативної групи приєдналося 132 уніатських священиків; станом на 20 листопада – 144; станом на 15 лютого 1946 року – 164 уніатських священиків із загальної на той час кількості – 288.
У фондах Архіву уповноваженого по Станіславській області вдалося віднайти загальну кількість священиків – до 12 травня 1945 року їх було 322. Зважаючи на арешти духовенства за зв’язки з німцями, багато священиків було ув’язнено, частина священиків свідомо не приходила на наради. В загальній кількості станом на 15 лютого 1946 року було 288 уніатських священиків в Станіславській єпархії8. Зважаючи навіть на таку кількість, священиків можна сказати, що робота Ініціативної групи в Станіславській єпархії під керівництвом о. Антонія Пельвецького була не марною. Нею було зроблено все можливе для того, щоб підготувати перехід уніатів до Православ’я, як священиків так і мирян. Звичайно Ініціативну групу в Станіславській єпархії не всі сприйняли схвалюючи, адже праця єпископа Григорія (Хомишина) також була не марною, щодо окатоличення. Вплив католицького виховання, як на мирян так і на духовенство, був дуже великий, особливо це відчувалося в людях старшого віку і молодого духовенства, яке нещодавно закінчило духовні навчальні заклади і емоційно захищало католицизм. Ініціативна група підготувала основу для відновлення Православної Церкви і утворення православної єпархії у Станіславськії області.
 
2. Перший єпископ
 
Станом на 1 січня 1946 року в Галичині, що входила до складу УРСР, діяла тільки одна православна єпархія – Львівсько-Тернопільська, яка була утворена в 1941 році9. В обов’язки єпископа Макарія (Оксіюка), якого було висвячено в квітні 1945 року, входило також адміністрування та духовна опіка над парафіями Станіславської та Дрогобицької областей10. Розуміючи потребу в нових православних єпархіях на цій території, Святійший Патріарх Московський і всія Руси Алексій (Сіманський) дав благословення на створення двох нових православних єпархій: Станіславсько-Коломийської та Дрогобицько-Самбірської. На початку 1946 року з Православною Церквою було возз’єднано перших уніатських священиків з Галичини, які остаточно порвали з Апостольським Престолом і повернулися до своєї прадідівської Церкви. Це були члени Ініціативної групи по воз’єднанню Греко-католицької Церкви із Руською Православною Церквою: о. д. Гавриїл Костельник, о. Антоній Пельвецький, о. Михаїл Мельник, о.Євген Юрик, о. Йосиф Мартинович, о. Тимофій Марко, о. Іван Крук, о. Василій Дрелих, о. Мирон Крутяк, о. Костянтин Добрянський, о. Роман Дорик – (представник Станіславської єпархії, декан Лисенького благочиння), о. Юрій Ванчицький, о. Микита Павлюсюк11. Чин возз’єднання відбувся 20 лютого в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, де вони вперше відслужили спільну Божественну Літургію у Воздвиженській церкві. Після служби, отців Антонія Пельвецького і Михаїла Мельника було пострижено в ченці із збереженням імен. На всеношній 23 лютого у кафедральному Свято-Володимирському соборі відбулося їх наречення у єпископи. В неділю 24 лютого, ієромонаха Антонія (Пельвецького) було висвячено на єпископа Станіславського і Коломийського. Хіротонію очолив митрополит Київський Іоан (Соколов), у співслужінні єпископа Львівського і Тернопільського Макарія (Оксіюка), єпископа Мукачівсько-Ужгородського Нестора (Сидорука), єпископа Волинського і Ровенського Варлама (Борисовича). Наступного дня у цьому ж соборі було висвячено на єпископа Самбірського і Дрогобицького ієромонаха Михаїла (Мельника). Саме цих священиків рекомендував о. д. Гавриїл Костельник Патріарху Алексію (Німанському) на єпископів новоутворених православних єпархій, так як вони були виходцями з уніатського духовенства, а це відігравало важливу роль в об’єднавчому процесі. Патріарх Алексій дав благословення на висвяту цих священиків у створені єпархії і сам призначив дату хіротонії12. Акт офіційного возз’єднання членів Ініціативної групи і висвята священиків, вихідців з уніатства, надав поштовху для подальшого розвитку Православної Церкви на Галичині в цілому і на Івано-Франківщині зокрема.
Ще до свого офіційного приєднання до православ’я, керівники Ініціативної групи проводили роботу по підготовці до скликання Об’єднавчого собору всього уніатського духовенства. Влада офіційно надала дозвіл на скликання собору і взяла на себе всі організаційні питання щодо його проведення13.
Собор було відкрито 8 березня 1946 року у Свято-Юріївському соборі міста Львова. Його делегатами стали два єпископи: Антоній (Пельвецький), Михаїл (Мельник), 214 священиків, благочинних з трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян. Згідно офіційних даних, на Собор не з’явилися противники возз’єднання, які були також запрошені. Делегати Собору виявили волю 997 із 1270 священиків усієї Греко-Католицької Церкви західних областей України. Деякі автори називали іншу кількість усього духовенства, що приєдналося до Ініціативної групи, проте ці розходження незначні14.
На Соборі головував о. д. Гавриїл Костельник, який і проголосив рішення про скасування Берестейської унії 1596 року та про повернення до Православ’я15. Другий день роботи Собору 9 березня був присвячений церковно-канонічному оформленню рішень по возз’єднанню з Православною Церквою. Цього ж дня було здійснено чин приєднання 216 отців делегатів Собору до Православної Церкви. Серед них було 47 представників Станіславської єпархії, 32 з яких – благочинні. Чин возз’єднання звершив преосвященнійший Макарій (Оксіюк), підчас Божественної Літургії йому співслужили єпископ Нестор (Сидорук), єпископ Антоній (Пельвецький) і єпископ Михаїл (Мельник). Всі учасники Собору посповідались і приступили до Святого Причастя. Цього ж дня на Соборі було офіційно прийнято Греко-Католицьку Церкву в лоно Руської Православної Церкви. Собор закінчив свою діяльність урочистою Літургією 10 березня в Неділю Торжества Православ’я.
Необхідно зауважити, що до цього часу серед істориків немає одностайності стосовно канонічності постанов Львівського Об’єднавчого Собору 1946 року. Безперечно це питання потребує окремого детального дослідження і не тільки з боку істориків, але і церковних каноністів.
Все ж, незважаючи на це, з часу Львівського Об’єднавчого Собору 1946 року новоутворена Станіславсько-Коломийська Православна єпархія оформлюється канонічно і в повній мірі починає розвиватися.
Згідно Постанови про управління Руською Православною Церквою, яка була прийнята 31 січня 1945 року Помісним собором РПЦ у Москві, кожна православна єпархія в СРСР повинна була мати рівнобіжні кордони з місцевою областю16. Відповідно до цієї постанови давня Станіславська єпархія змінила кордони так, щоб вони співпадали з межами Станіславської області, яка була створена 4 грудня 1939 року Указом Президіума Верховної Ради СРСР17.
Відповідно до кордонів області, від новоствореної Станіславсько-Коломийської єпархії на сході відпали Чортківське, Гусятинське і Скалатське благочиння, які і увійшли до складу Львівсько-Тернопільської єпархії, а на заході приєдналися: Волинське, Калузьке, Рогатинське, Болехівське і Галицьке благочиння, які входили до складу Львівської уніатської єпархії18.
За давньою традицією Руської Православної Церкви, щоб кожна єпархія носила назву від двох найбільших міст, а не від одного, нова єпархія почала іменуватися Станіславсько-Коломийською так як місто Коломия було обласного підпорядкування. За період з 1946 по 1988 рік межі єпархії відповідно до меж області не змінювалися. Змінювалася кількість благочинь, відповідно до змін в адміністративному поділі Івано-Франківської області по районах. Так в 1946 році було 36 районів, в 1957 році – 30 районів, в 1962 році – 26 районів, 1968 році – 14 районів19 і в 1988 році – 14 районів, відповідно стільки ж благочинь в єпархії. Згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1962 року місто Станіслав перейменовано в Івано-Франківськ, а Станіславську область в Івано-Франківську. Відповідно змінилася і назва в єпархії з Станіславсько-Коломийської на Івано-Франківську і Коломийську.20
Нелегка праця по розбудові єпархії лягла на плечі першого православного єпископа Антонія (Пельвецького) [додаток 1-2]. Про труднощі, які стануть на його шляху, владика Антоній знав і ще в своєму першому архіпастирському слові після хіротонії в Києві, звертаючись до Екзарха Іоанна відмітив, що хоча і тяжким, але в той же час великим і радісним є архіпастирське служіння, тим більш важкою буде праця в той час, коли вороги Православ’я будуть захищати свої втрачені позиції21.
І дійсно, перший рік возз’єднання Станіславсько-Коломийська православна єпархія перебувала у надзвичайному напружені. Священики з обережністю поставилися до возз’єднавчого процесу, незважаючи на ту роботу, яка була проведена Ініціативною групою. Тому і не дивно, що інтронізація єпископа Антонія (Пельвецького) на кафедру відбулася тільки 24 квітня 1946 року. На цю урочисту подію прибули поважні гості: єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник) та протопресвітер Гавриїл Костельник, який проголосив проповідь, “щоб добре прокласти шлях до Православ’я, в цій твердині католицизму”22. Внутрішній стан духовенства в єпархії був прокатолицький і виявився в першу чергу в тому, що інтронізація новопоставленого єпископа Антонія (Пельвецького) відбулася без всяких урочистостей під час Богослужіння в Свято-Успенському кафедральному соборі м. Станіслава, був відсутній навіть хор. Також не було в кафедральному соборі достатньої кількості церковної утварі і облачань, все було конфісковане владою після арешту єпископа Григорія (Хомишина). Але ніщо не зупиняло єпископа Антонія (Пельвецького), із перших днів свого святительства він розпочинає активну працю по налагодженню єпархіального життя. Цей невтомний працівник виноградника Христового, незважаючи на стан здоров’я, починає місіонерську діяльність, об’їздить парафії з пастирською візитацією. Так 16 серпня, того ж року преосвященнійший Антоній прибув до Коломиї, де в церкві відправляє Божественну Літургію у спів служінні 10-х священиків при переповненому храмі народом.
19 вересня прибув до Снятина, де 5000 віруючих вітає свого Владику. Зі словом до єпископа Антонія звернувся о. Йосиф Савраш, настоятель церкви. У Богослужінні беруть участь 14 священиків зі Снятинського благочиння. Такі ж самі візитації відбулися в м. Станіславі у церквах Св. Йосифа Обручника на Гірці, Покрови Божої Матері в Княгинені, Христа Спасителя на Колонії.
28 серпня Храмове свято Успенського кафедрального собору міста Станіслава. Такого зібрання віруючого люду Собор не бачив давно. Святкове Богослужіння очолив єпископ Антоній (Пельвецький), якому спів служили 15 священиків. До Святого Причастя приступило 956 вірних.
В лютому місяці відбуваються конференції з священиками Лисенького, Жовтневого та Богородчанського деканатів у єпархіальному управлінні. В березні 1947 року священиками Надвірнянського, Яремчанського і Ланчинського благочинь.
За 1947 рік владика Антоній зібрав конференцію священиків в усіх деканатах єпархії23. Це були не просто зустрічі, а ділова і практична наука по викоріненню латинських елементів з літургійної практики і обряду. До цієї справи владика Антоній залучив благочинних і покладав на них відповідальність за її втілення.
Владика сам, в силу своїх можливостей, намагався побувати на кожній парафії, але велика їх кількість приводила до того, що візитація розтягнулася на роки. Так 25 липня 1948 року єпископ Антоній (Пельвецький) відбуває візитацію в Городенківському благочинні. Після відправи в м. Городенці, відбулася конференція у парафіяльному домі для священиків Городенківського благочиння. Владика зачитав реферат про “Сповідь Священика”, участь в конференції брало 11 священиків.
21 вересня, храмове свято у селищі Делятині, всеношну і Божественну Літургію Владика Антоній служив з 12 священиками. Настоятель о. Любомир Головацький, Яремчанський благочинний виголосив подяку владиці Антонію при переповненому храмі віруючих, тільки до Святого Причастя приступило 856 вірних. Після відправи відбулась конференція священиків, де владика Антоній прочитав реферат на тему: “Священик – муж молитви”.
27 вересня Храмове свято у Хресто-Воздвиженській церкві м. Надвірни. Єпископу Антонію на Богослужінні співслужило 8 священиків. Народ урочисто зустрів владику Антонія, пам’ятаючи його як священика-катихита. До святого причастя приступило 986 прихожан24.
Вся ця місіонерська праця єпископа Антонія (Пельвецького) зблизила владику з паствою і дала можливість побачити дійсний стан парафій єпархій. Це були перші кроки православної ієрархії на теренах Станіславської єпархії, яка з кожним роком зміцнювалась і ставала духовним оплотом для своїх вірних.
На початку 1950 року у Львові відбувся собор єпископів західноукраїнських єпархій, на якому було сформульовано 16 обов’язкових для виконання пунктів, з вимогами виправлення і уніфікації богослужбової практики на забезпечення канонічної дисципліни25. Дуже вимогливо ставився єпископ Антоній (Пельвецький) до виконання цих пунктів священиками. На дверях у приймальній єпархіального управління були вивішені надруковані 16 пунктів, щоб як сказав владика Антоній “кожний чекаючий на прийом, не марнував часу, а вивчав ці постанови”26.
Єпископ Антоній (Пельвецький) перший єпископ, який почав викорінювати з богослужбової практики католицькі звичаї і взагалі все латинське, що було впроваджене єпископом Григорієм (Хомишиним) в Східний православний обряд. Але ця робота велася поступово, тому щоб викликати протистояння як зі сторони духовенства так і з сторони мирян, які за один день не могли стати православними, у повному розумінні цього слова. Так ще в 1947 році, три православні архієреї Галичини виклали уставні зміни з переходом у Православ’я27.
Не зважаючи на те, що процес возз’єднання проходив у складній релігійно-політичній ситуації, перша річниця Львівського Собору була відзначена з особливим піднесенням, в усіх храмах Станіславсько-Коломийської єпархії, на передодні були відслужені урочисті Богослужіння, спеціально до цієї події три владики випустили “Спеціальне послання “кліру та вірних Галичини”28. Галицькі торжества молитовно відзначали не тільки на Галичині, відгомін першої річниці Львівського Собору пролунав у різних регіонах України29. Але не всі починання владики Антонія підтримувались Екзархом України митрополитом Київським Іоанном (Соколовим), не говорячи вже про радянський уряд. Так в 1951 році єпископ Антоній намагається організувати для духовенства своєї єпархії двотижневу екскурсію до Києва та Москви. З цього приводу митрополит Іоанн (Соколов) висловив думку, що це тільки марна трата коштів. У доцільності цієї поїздки Екзарх Іоанн (Соколов) переконався тільки після відвідин 23-28 липня 1951 року групою західноукраїнських священиків міста Києва. Велике враження справила ця поїздка на галицьке духовенство, оскільки побачене ними перевершило усі їхні сподівання30. Поїздка, яка була запланована владикою Антонієм, була організована тільки у 1952 році. Делегація була приємно вражена побаченим і надзвичайно вдячна Московській Патріархії за організацію цієї подорожі, про що свідчить подячна телеграма надіслана на її адресу31. Ця поїздка була дуже важливою у розвитку Станіславсько-Коломийської єпархії. Священики наочно побачили православне богослужіння, відвідали православні святині, відчули велич прадідівської віри, що було стимулом для її поширення в своїй єпархії. Ініціативу владики Антонія (Пельвецького) перейняли також інші галицькі архієреї. Так з благословення архієпископа Львівського та Тернопільського Панкратія з Галичини та Закарпаття 7 жовтня 1955 року відбула до Києва, Москви та Ленінграду друга група православного духовенства, делегацію очолив єпископ Самбірський і Дрогобицький Михаїл (Мельник).
Приймаючи до уваги наполегливу працю спрямовану на утвердження Православ’я у Станіславсько-Коломийській єпархії, єпископ Антоній (Пельвецький), згідно рішення Святішого Синоду РПЦ, від жовтня 1954 року був возведений в сан архієпископа32.
Після смерті Преосвященнійшого Михаїла, єпископа Самбірського та Дрогобицького в жовтні 1955 року, згідно Постанови Священного Синоду РПЦ на осиротілу єпархію тимчасово керуючим було призначено єпископа Антонія (Пельвецького33. Згідно рішення Священного Синоду, на Дрогобицько-Самбірській кафедрі владику Антонія мав замінити настоятель Свято-Покровського храму м. Станіслава протоієрей Григорій Закаляк34. Після постригу у чернецтво в Свято-Успенській Почаївській Лаврі та возведення в сан архімандрита 27 вересня 1956 року його єпископська хіротонія відбулася в Успенському кафедральному соборі м. Одеси. Хіротонію Очолив Патріарх Алексій (Сіманський)35. Але з реформуванням Дрогобицької області 1959 року, Дрогобицько-Самбірська єпархія увійшла до складу Львівсько-Тернопільської єпархії, а владику Григорія (Закаляка) було переведено на Чернівецько-Буковинську кафедру36. Цей факт свідчить ствердження Православ’я в Станіславько-Коломийській єпархії, із духовенства якої виходять нові архіпастирі і несуть своє служіння достойно на благо Православної Церкви.
В 1956 році виповнилося 10 років з проведення Львівського об’єднавчого Собору. З боку Московської Патріархії на початку 1956 року не було ніяких вказівок що до заходів пов’язаних з цією ювілейною датою. Першим з Галицьких єпископів, підняв питання про святкування ювілею архієпископ Антоній (Пельвецький). В кінці березня владика Антоній декілька раз звертався з питанням до уповноваженого Ради в спавах РПЦ по Станіславській області П. Бібіка, чи не має вказівок про святкування 10 річниці об’єднавчого Собору. 6 березня єпископ Антоній відправився у Львів до архієпископа Панкратія, щоб порадитись як бути, бо дата ювілею підходить, а ніяких вказівок про проведення мироприємства не має. Повернувшись зі Львова, архієпископ Антоній повідомив уповноваженого П.Бібіка про те, що вони призначили святкування на 11 березня у Львові, і що посилає всім благочинним вказівку про проведення 11 березня в усіх церквах єпархії святкового богослужіння, а сам з двома священиками 11 березня виїде до Львова, де буде святкове богослужіння37. Тільки 13 березня, після повернення зі Львова, архієпископ Антоній одержав розпорядження від Екзарха Іоанна (Соколова), яке було датоване 7 березням 1956 року, про проведення святкового богослужіння, з благословення Патріарха Московського, заплановано 25 березня – неділю Православ’я. Але так як основні заходи вже були проведені, то в Неділю Православ’я 25 березня, святкове богослужіння було проведено тільки в Свято-Успенському кафедральному соборі м. Станіслава. Божественна Літургія розпочалася о 12 годині в присутності приблизно 400 віруючих, переважно молодих. На цій урочистості було запрошено тільки чотирьох благочинних: Тисмениці, Коломиї, Отинії та Городенки. Після Літургії було зачитано “Послання віруючим архієпископа Антонія (Пельвецького), всякому було зазначено, що церкви Західної України насильно були відірвані від Православної Церкви, а православних віруючих перетворено в правовірних, але в 1946 році церкви Західних областей України, в тім числі і Станіславської області порвали з унією і возз’єдналися з матір’ю Руською Православною Церквою на чолі з святим Патріархом Алексієм. За словами уповноваженого РСРПЦ по Станіславській області П.Бібіка, особливої святковості в цей день не було38.
Необхідно відзначити, що на перешкоді енергійним заходам владики Антонія (Пельвецького) у розбудові єпархії, все частіше ставала діяльність радянської влади, спрямована на поступову ліквідацію Церкви. Лояльність влади до Православної Церкви, яка була відчутна наприкінці сорокових поступово переросла в наступ. Щоб взяти контроль над діяльністю церкви в Станіславській області, з початком возз’єднавчого процесу УГКЦ і РПЦ, при Станіславському облвиконкомі було створено апарат уповноваженого РСРПЦ, який очолив А. Бельков. За директивою РНК СРСР В. Молотова, від 25 березня 1945 року, забезпечувались всі умови для діяльності уповноваженого на місцях39. Держава менш офіційно декларувала невтручання у релігійне життя, натомість контролювала всі його аспекти, що не тільки дозволяло тримати під контролем ситуацію, але і оперативно впливати на неї. В архівах уповноваженого по Станіславській області в 1947 році була заведена справа на єпископа Антонія (Пельвецького), відповідно ідентичні справи були заведені в республіканського і союзного уповноваженого РСРПЦ40.
Такі ж самі справи були заведені на деяких священнослужителів єпархії, які були більш активні і дієві в своєму пасторському служінні, за що переводились на мало чисельні і віддалені парафії. Щоб обмежити вплив Церкви на маси, “служителям” не дозволялися виїзди за межі своєї громади, скликати загальні збори віруючих, проводити богослужіння під відкритим небом. Заборонялось також запрошувати духовенство з інших парафій, для проведення соборних служб на храмові свята. За вказівками уповноваженого, в органах міліції не приписувались священики на постійне місце проживання в певному населеному пункті, де “небажане їх перебування”41.
Всі питання внутрішнього життя єпархії не вирішувались без санкції обласного уповноваженого, про що свідчать два листа єпископа Антонія датовані 3 травня і 18 липня 1951 року. В них владика Антоній звертався до уповноваженого РСРПЦ по Українській РСР Ходкевича П. С. з проханням призначити для Станіславської області нового уповноваженого, оскільки “на початку 1951 року помер уповноважений Кисляков і від часу його смерті назбиралось багато справ, що вимагають резолюції уповноваженого”42.
Великих змін у своїй роботі РСРПЦ зазнала після смерті Й. Сталіна в числі перших постанов ЦК Партії під керівництвом М. Хрущова, стали два відомих рішення з проблем і завдань атеїстичної роботи: Постанова ЦККПРС від 7 липня 1954 року “Про значні недоліки атеїстичної пропаганди і мірах по її покращенню” та постанова від 10 листопада 1954 року “Про помилки в проведені науково-атеїстичної пропаганди серед населення”43. З цього часу в обов’язки уповноваженого входило послідовне впровадження лінії Партії та Радянського уряду по відношенню до релігії в цілому і Церкви зокрема. Вона базувалася на працях класиків марксизму-ленінізму, на рішеннях партійних з’їздів пленумів ЦК КПРС: “Релігія – опіум для народу; перешкода в боротьбі за краще майбутнє”44. На допомогу апарату уповноваженого, який займався конкретно роботою з духовенством поступово залучалися до антирелігійної пропаганди Міністерство освіти, профспілки та ВЛКСМ, які мали проводити науково-освітню пропаганду матеріалістичного світогляду серед трудящих та молоді для звільнення їх від “релігійних забобонів” та “старих пережитків”45.
Вся ця сумісна антирелігійна праця приносила свої плоди, які в 50-ті роки були ще невеликі, оскільки духовенство вживало значних мір для зміцнення Церкви. В інформаційному донесенні про проведення свята Пасхи по Станіславській області за 1956 рік уповноваженому РСРПЦ по Українській РСР Коревому Г. А., уповноважений по Станіславській області Бібік П. Повідомляє: “Відкрито йде до церкви більше 70% населення області, перестали ходити до церкви тільки комсомольці”46.
Ще одним ударом по “церковниках” в Станіславській області з боку влади було обкладання податками фінвідділом священиків, починаючи з 1949 року. Сам владика Антоній (Пельвецький) у листі до республіканського уповноваженого 30 березня 1956 року скаржився на неправильне оподаткування його зарплати Станіславським міськфінвідділом і просив прийняти відповідні міри, але доля вирішення цього питання не відома47. Обкладена непосильними податками Церква в Станіславській єпархії економічно ослабла. Малий бюджет парафій приводив до аварійного стану храмів, що у свою чергу ставало вагомою підставою для їх закриття48. Також спеціально були завищені ціни на електро енергію для релігійних громад. Так секретар єпархіального управління о. Григорій Закаляк, у своєму листі від 5 лютого 1955 року до начальника Главенергоуправління Української РСР, просить знизити плату за електроенергію, яка складає 2 крб. 50 коп. за кіловат, що в цілому за рік набігає 300-400 крб. з церкви, а це для церкви великі розтрати, в цей же час інші заклади сплачують половину цієї ціни49.
Також в цей час державною владою згідно Декрету 1918 року йде націоналізація парафіяльних будинків і позбавлення священиків землі, як основного їх доходу. Можна привести один приклад, про який також писав єпископ Антоній (Пельвецький) у своєму листі Патріарху Алексію (Сіманському). У листі 30 березня 1954 року владика Антоній повідомляє про жорстоке ставлення місцевої влади до священиків і вказує “що 30 січня 1954 року місцеві органи влади в с. Чорнолізці Тисменицького району взламали замок і силою виселили із будинку Церковної ради настоятеля парафії о. Буткевича, на тих підставах, що уповноважений дав заключення: будинок Церковної ради є державною власністю. Все це було зроблено з наказу секретаря райкому Онуфрійчука, зламав замок голова колгоспу Гойдейчук В. Р., були присутні бухгалтер колгоспу Дмитрук В. та голова сільської ради Стефаник Й. В цьому листі владика Антоній зазначає, що такі випадки не поодинокі в єпархії50. Але незважаючи на всі перші кроки по утиску Православної Церкви до початку 60-х років Радянська влада на території Станіславської області не приймала радикальних антицерковних заходів, спрямованих проти РПЦ так як вся увага була звернута на знищення залишків унії.
Окремої уваги заслуговують відносини між духовенством, яке возз’єдналося з ПЦ та старо-православними в цей час в Станіславській єпархії. В цих натягнутих відносинах давалася взнаки конфесійна розбіжність, яка навіть після офіційного возз’єднання довгий час стояла стіною між ними. Таке протистояння було в усіх парафіях, де діяли православні громади до 1946 року. Так коли в 1953 році до єп. Антонія (Пельвецького) прийшов старо-православний священик прот. Георгій Павлишин з проханням прийняти його в клір єпархії, то владика Антоній відмовив йому, мотивуючи тим, що він тут “чужий”. Павлишин Георгій Степанович народився 1902 року в м. Калуш Станіславського воєводства. Закінчив Православний Богословський факультет при Варшавському університеті в 1931 року. Цього ж року захистив магістерську роботу на тему “Історія і задача православного руху на Галичині”. В 1934 році був рукоположений в сан ієрея архиєпископом Віленським і Лідським Фотієм. З 1934 по 1941 рр. керував Православною духовною місією в Галичині. Був благочинним всіх православних парафій, крім м. Львова, на теренах Галичини, будучи настоятелем в с. Чорне Галицького повіту. В 1941 році вивезений німцями до Польщі. У 1931 році в м. Радомі затриманий передовими загонами МВД і вивезений в Комі АРСР на два роки лагерних робіт і 6 років спец поселення. В 1953 році був звільнений51.
Ця конфронтація між духовенством припинилася в єпархії в кінці 60-х на поч. 70-х років, коли в єпархію прибувають молоді священики, які отримали освіту в духовних школах Москви, Ленінграду, Одеси. Це питання потребує більш детального розкриття і дослідження, а не поверхового рогляду, на то потрібно більше часу і матеріалів.
В неділю 3 лютого 1957 року на 61 році життя у м. Станіславі раптом помер архієпископ Антоній (Пельвецький)52. 7 лютого при великій кількості людей архієпископ Паладій (Камінський) у співслужінні з єпископом Мукачівсько-Ужгородським Варламом (Борисовичем) та єпископом Самбірсько-Дрогобицьким Григорієм (Закаляком) відслужили по ньому чин архієрейського похорону. Відійшов у вічність перший православний єпископ Станіславської єпархії, який був у основ відродження Православ’я в цім регіоні, яке більше триста років було гнане і переслідуване.

П о с и л а н н я
1. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів, 1997.
2. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ ст. –Львів, 200. –с. 146-49.
3. Петричук О. Ми повинні бути гранично чесними з собою //Вірою. –1995, –№9. –с.4-5.
4. Уткін О. Львівський церковний собор 1946р. в контексті тогочасних реалій. //УІЖ. –1998. –№5. –с.100.
5. ЦДАВО. –Ф.4648. –ОП.3. –Спт.8. –арк. 67-69.
6. ЦВАІФО. –Ф. Р-388 с.ч. –Оп.2. –спр.32.
7. ЦВАІФО. –Ф. Р-388 с.ч. –Оп.2. –спр.32. –арк.37.
8. ЦВАІФО. –Ф. Р-388 с.ч. –Оп.2. –спр.32. –арк.72.
9. История Русской Церкви. Ципин В. прот. История Русской Церкви 1917-1997. –М.1998. –Т. ІХ. –с.257.
10. Киричук О. –с.148.
11. ЦДАВОВ. –Ф.4648. –Оп.3. –Спр.8. арк.64-65.
12. Указы и назначения //ЖМП. –1946. –6. с.14-15.
13. ЦДАВОВ. В.4648. –Оп.3. –Спр.104. –арк.4-5.
14. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігії: Навчальний посібник для студентів географічних та філософських факультетів вищих навчальних закладів. Київ, 1998. –с.464.
15. Львівський Церковний Собор. Документи й матеріали 1946-1981. Київ, 1984, –с.54-56.
16. Постанова про управління Руською Православною Церквою //Єпархіальний вісник. Львів, 1947. –№7. –с.195-199.
17. Державний Архів Івано-Франківської області. Путівник. Київ. 1983. –с.210.
18. Два наші владики //Єпархіальний вісник. –Л.1946. –№5. –с.6-9.
19. Держаний Архів Івано-Франківської області. Київ, 1983. –с.211-212.
20. Історія міст і сіл України. У 26 томах. Київ, : Інститут історії АН УРСР, 1971, –Т. VIII (Івано-Франківська область). –с.9.
21. Львівський Церковний Собор. Документи ц матеріали 1946-1981. –с.51.
22. Хроніка //Єпархіальний вісник. –1946. –№4. –с.32.
23. Преосвященнійший Антоній єпископ Станіславсько-Коломийський проводить візитацію своєї єпархії //Єпархіальний вісник. Л. 1947. –№1. с.32.
24. Миронюк И. Из жизни западноукраинских епархий //ЖМП. 1951. –№11. с-10-11.
25. ЦДАВО. – Ф.4648. –оп.1. спр.61. арк. 17.
26. ЦДАВО. – Ф.4648. –оп.1. спр.61. арк. 20.
27. Спільне послання трьох владик //Єпархіальний вісник. Л. –1947. –№2. –с.37-38.
28. Спільне послання трьох владик //Єпархіальний вісник. Л. –1947. –№2. –с.67-68.
29. Відгомін річниці Львівського Собору на Кіровоградщині //Єпархіальний вісник. Л. –1947. –№5-6. с.19.
30. ЦДАГОУ –Ф.1. –Оп.24. –спр.783.
31. Телеграма зі Львова //ЖМП. – 1953. -№12. с.8.
32. Определение Священного Синода от 27.Х.1954 //ЖМП. –1954. –№12. с.6.
33. Определение Священного Синода от 17-19.Х.1955 //ЖМП –1955. №11. –с.3.
34. Определение Священного Синода от 11.ІХ.1956 //ЖМП –1955. №10. –с.3.
35. Наречие и хиромантия архиепископа Григория (Закаляка) //ЖМП. –1956. –№11. –с.18.
36. Определение Священного Синода от 11.ІХ.1956 //ЖМП –1959. №6. –с.29.
37. ЦДАВО. –Ф.4648. –оп.1. спр.144 –арк.137.
38. ЦДАВО. –Ф.4648. –оп.1. спр.144 –арк.138.
39. ЦДАВО. –Ф.4648. –оп.1. спр.359.
40. ЦДАІФО. –Ф.Р-388 с.ч. – Оп.2. – спр.63.
41. ЦДАВО. –Ф.4648. –оп.1. спр.157..
42. ЦДАВО. –Ф.4648. –оп.1. спр.73. Т.6. арк.154.
43. Об ошибках в проведении научно-атеистической пропаганды среди населения. Постановление ЦККПСС //Правда. –11.ХІ.1954 – №315.
44. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи. Київ, 1968. – с.10.
45. Коммунистическая Партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференция и пленумов в ЦК 1898-1971. Москва, 1972. Т.8. (1954-1965). – с.307-310.
46. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.14.
47. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.119. т.5.
48. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.88.
49. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.132.
50. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.119. т.5.
51. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.105. Т .VІІ.
52. Архиепископ Станиславский и Коломыйский Антоний (некролог) //ЖМП. –1957. №3. – с.15-17.