Стан Київської митрополичої кафедри в складі Російської Православної Церкви
 
Київська митрополича кафедра впродовж століть займає поважне місце посеред християнських центрів. В часи Речі Посполитої Київський митрополит окрім обласної влади над єпископами, поширював свою владу на Троїцьке, Жмудське воєводства Литви, Новгородське воєводство Чорної Русі (у Новогрудку або Вільнюсі мали свою резиденцію усі Київські митрополити до 1596 року) та на частину Білорусії. На Україні в Київську єпархію входили Київщина, Поділля, Брацлавщина, Сіверщина і Смоленщина (з ХVІІ століття) та Галичина (до утворення Львівської єпархії 1541 року) [139, с. 10]
Однак, внаслідок колонізаційної політики Росії, Україна поступово втрачала свою державність, а разом з нею і церковну незалежність. Згідно Андрусівського перемир’я 1667 року а потім „Вічного миру” з Польщею у 1686 році Лівобережжя ввійшло до складу Росії, а Правобережжя залишилось у складі Польщі, за винятком м. Києва з округою, що був під владою московського царя [168, с.100] Ще задовго до Андрусівського перемир’я та „Вічного миру” Київська митрополія почала втрачати свою автономію і підпадати під владу Московського патріарха. Зручним виконавцем задумів Москви став гетьман Іван Самойлович (1672 – 1687).Він був прихильником поєднання двох Церков. Після смерті архімандрита Києво- Печерської Лаври Інокентія Гізеля (18 листопада 1683 року). Гетьман повідомив царя про смерть архімандрита і просив Московського патріарха благословення на поставлення нового. Однак, ця спроба не вдалася, бо київське духовенство повело себе не так, як сподівався Самойлович. Вибори відбулися вільними голосами і на архімандрита було обрано Варлаама Ясинського. В лютому 1685 року з Москви було наказано гетьману Самойловичу перервати зв’язки з Царгородським патріархом, а майбутнього Київського митрополита послати до Москви для здійснення рукопокладення. 8 липня 1685 р. на соборі в Києві митрополитом Київським було обрано Луцького єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського (1685 – 1690) Представники українського духовенства надіслали протести Самойловичу в яких викривали незаконність рішення про передачу Київської митрополії Москві, заперечували правильність обрання нового митрополита; висловлювали занепокоєння тим, що Українська Церква втратить права, якщо перейде під юрисдикцію Московського патріарха [168, с. 106]. Того ж року Самойлович надіслав до патріарха Іоакима та царям Івану та Петру листи з повідомленням про собор у Києві. В листах повідомлялось про вибори митрополита, прохання затвердити це рішення і надати певні привілеї Київській митрополії. 8 листопада 1685 року відбулась посвята митрополита Гедеона в Успенськім соборі в Москві, під час якої він присягнув Московському патріархові [251, с.176]
Щоб улагодити канонічні суперечності, які стались внаслідок вищезгаданих подій, у 1686 році до Константинополя було направлено делегацію, яка мала отримати згоду на перехід Київської митрополії до складу Російської Церкви. Проте, новий патріарх Константипольський Дионисій та патріарх Єрусалимський Досифей з обуренням прийняли це прохання [168, с. 103]
У грудні нововисвячений митрополит одержав жалувані грамоти від царів Івана, Петра, царівни Софії та від патріарха. У патріаршій грамоті фактично йшлося про те, щоб поставити Гедеона на становище звичайного митрополита Московської церкви. Іоаким наказав йому носити білого клобука „заради єднання з іншими російськими митрополитами”, а також назвав Гедеона „митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії”, тоді як до того в титулі Київських митрополитів було „всієї Росії”. Це було одним з перших кроків у справі відібрання прав від українських митрополитів. В цілому, слід сказати, що Українській Церкві було надано статус широкої автономії, на таких умовах які викладено в царських грамотах на імя митрополита Гедеона від 15 грудня 1685 року; на імя гетьмана Івана Самойловича від 28 листопада 1686 року та „Вічним миром” 1686 року [139, с. 10]Всі ці державні акти визначали статус Київських митрополитів певними положеннями, серед яких важливими були наступні: 1) Київська митрополія непідсудна Московському патріархові. 2) Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, він одержує благословення і поставлення від Московського патріарха і пожиттєво залишається митрополитом 3) Йому підвладними залишаються всі попередні чини і установи Київської митрополії: єпископії, монастирі, церкви, ігуменства. 4) Заховується попередня сила судів Київського митрополита, його честь і влада. 5) Залишається Братська школа Київської митрополії і вільне навчання в ній; за митрополитом залишається право мати друкарню. 6) Київська митрополія вважається вищою, ніж інші в Московському патріархаті. [251, с. 65].
Проте, як виявилося пізніше, всі ці права були тимчасовою політикою царського уряду. Постанови Московських царів відносно автономії Київської Митрополії не були дотримані, а навпаки – цілком порушені. Таким чином, церковна автономія українського народу була похована значно раніше політичної, адже вже від 1686 року автономні права Київської митрополії були швидше маревом, ніж дійсністю [148, с. 130].
Останнім актом трагедії Української Церкви була згода Константинопольського патріарха у 1686 році на передачу її патріархові Московському. Московський патріарх Іоаким виготовив грамоту до Константинопольського патріарха, в якій писав про те, що „виконав бажання українського народу” – поставив митрополитом Гедеона. А щоб з Гедеоном чого не трапилось у далекій дорозі до Константинополя, то він, Іоаким, висвятив його у Москві. Тому Московський патріарх просить взагалі передати під його керівництво Київську митрополію, оскільки вона знаходиться дуже далеко від Константинополя [251, с. 180]. З цими грамотами поїхав до Константинополя досвідчений дяк Микита Олексіїв, від гетьмана до нього прилучився Іван Лисиця. Прибувши на Схід, посланці у Адріанополі несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Але, попри сподівання посланців умовити його посприяти вирішенню головного питання їхньої місії, Досифей відповів відмовою. Більше того, він відписав до Москви листа, в якому висловив обуреня з приводу явної купівлі [251, с.180].
Нажаль доля була прихильна до намагання московського уряду. До Адріанополя приїхав новий Константинопольський патріарх Дионисій, щоб добути затвердження у великого візира. Довідавшись, що у візира було посольство з Москви, Дионисій послав до нього архімандрита, який просив грошей у посла Микити Олексіїва, обіцяючи, що після того дасть йому грамоти. Але Олексіїв спочатку забажав одержати грамоти. Не одержавши бажаного, посол спромігся одержати аудиєнцію у великого візира. Так як Турція була у скрутному становищі і мала мирний договір тільки з Москвою, то Великий візир легко погодився на прохання Москви і обіцяв Олексіїву, що негайно накаже Діонісію передати Українську Церкву під владу Московського патріарха. В травні 1686 року Дионисій віддав Київську митрополію Московському патріархові. За цю послугу Микита Олексієв подарував патріарху Дионисію „три сорока соболів та 200 червінців” (про що згадується в невеликій розписці, яка дійшла до нашого часу) [251, с.182].
На час переходу Київської митрополії до Московського патріархату їй належали такі єпархії: Київська, Чернігівська, Луцька, Львівська, Перемиська. Ще з кінця ХVІ століття, Київські митрополити почали втрачати підвладні їм єпархії, а із середини ХVІІ століття цей процес прискорився. оскільки було створено Чернігівську і Смоленську єпархії [148, с. 132]. У 1687році Москва, шляхом надання прав ставропігії, вилучила з під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. Наступного, 1688 року відійшла Києво-Печерська Лавра. У 1691 – 1712 роках в унію відійшли деякі правобережні єпархії і лише Мстиславо-Білоруська єпархія знаходилася у формальному зв’язку з Київською митрополією, але з 1728 року підпорядковувалася безпосередньо Св. Синоду [139, с. 11] Київському митрополитові було лише дозволено мати при собі коад`ютора-єпископа з місцем проживання у м. Переяславі [186, с. 102]. Про повернення колишньої обласної влади ніхто вже не говорив, про неї нагадувала лише обширна єпархія і зовнішні богослужбові атрибути Київського митрополита [208, с. 45].
Внаслідок нового адміністративного поділу на намісництва Київська митрополія включала в себе у 1785р. лише 639 церков і 30 чоловічих (без Києво-Печерської Лаври) і 6 жіночих монастирів [244, с. 77]. Тоді в єпархію входило 11 повітів: Київський (на Правобережжі), Голтванський. Городищенський, Золотоношський, Козелецький. Миргородський. Лубенський, Остерський, Пирятинський. Хорольський (на Лівобрежжі) [117, с. 400].
У 1786 році в імперії відбувся розподіл архиєрейських кафедр (на три класи) згідно якого Київська єпархія – митрополія одержала разом з Московською і Санки-Петербурзькою єпархіями статус першокласної [258, с. 21].
В тому ж році було введено штати, що стало великим ударом як для всієї митрополії, так і для її парафій та монастирів. Після введення штатів діючими залишилось лише 7 чоловічих і 4 жіночих монастирі. Зліквідовано, з метою перенесення в Таврію, навіть ставропігійний Межигірський монастир. Старовинна обитель була піддана грабунку, і у 1787 році ледь не згоріла від випадкової пожежі [170, с. 18]. На недовгий час було закрито Братський Богоявленський монастир Київо–Могилянської Академії, але після довгих клопотань митрополита Самуїла (Миславського) його було відновлено [170, с. 18].
Трагічної долі не уникла навіть Києво–Печерська Лавра – вона позбулась ставропігії. Київський митрополит від 1786 р. став її настоятелем і тому в офіційних документах до титулу владик було долучено слова: "Священно–архимандрит Києво–Печерської Свято–Успенської Лаври" [244, с. 77]. Митрополитам передано "настоятельські покої", і з того часу вони управляли монастирем через своїх намісників разом з Духовним Собором [105, с. 63]. Формальну владу Київські митрополити зберігали і над Київською Академією, але вона все більше потрапляла під прямий контроль Св. Синоду [127, с. 8].
У XVIII столітті в юрисдикції Київського митрополита було багато парафій і монастирів, що знаходились за межами єпархії у Литві і Польщі. Через тиск Уніатської Церкви та державної влади кількість православних осередків в Речі Посполитій постійно зменшувалась. Незважаючи на це ще в середині XVIII столітті було кілька адміністративних об’єднань монастирів: Віленське Старшинство (об’єднувало 10 монастирів), Слуцька Архімандрія (5 монастирів), Білоруські монастирі (5 обителей), Поліські монастирі (2 обителі), Правобережні монастирі (5 одиниць) [301, с.86].Крім того існувало 7 протопопій: Слуцька – 17 парафій, Петриківська –10 парафій, Мозирська – 9 парафій, Пінська – 7 парафій, Турівська – 7 парафій, Давидгородська – 13 парафій. У м. Слуцьку у другій половині XVIII ст. відкрито навіть Духовне Правління та Духовну Семінарію [244, с. 191].
В останній чверті XVIII століття на півдні та заході Російської імперії відбулись істотні територіальні зміни, пов`язані з трьома поділами Польщі (1772, 1793, 1795 років) та російсько-турецькими війнами (1768 – 1774, 1781 – 1791 років). Відповідно відбулась перебудова адміністративно-територіальної системи українських земель, що призвело до перерозподілу парафій між новоствореними єпархіями. У 1796 році було утворено Київську губернію, яка повністю тепер розмістилась на Правобережжі. Тому після розпорядження Св. Синоду від 7 вересня 1797 року Київську єпархію складали тільки її правобережні парафії і землі, які відійшли від Польщі до Російської імперії [170, с. 17].
До складу митрополії увійшли 12 повітів: залишено Київський, Богуславський, Васильківський і приєднано Махнівський. Липовецький, П`ятигорський, Сквирський із Подільської губернії; Радомишльський із Волинської губернії; Катеринопільський, Уманський, Черкаський та Чигиринський із Новоросійської губернії. Повіти Лівобережжя були передані до складу реформованої Переяславської єпархії [170, с. 17].
Відповідно до повітового поділу губерній було зроблено переділ митрополії. У кожному повітовому місті утворювалось Духовне Правління. Таким чином, церковні органи управління потрапляли під контроль світської адміністрації. Відбудовувалась чітка церковно-адміністративна структура, яка сприяла посиленню контрольно-поліційних функцій Церкви над парафіями у духовній сфері, у боротьбі з вільнодумством, єретицтвом та сектантством [258, с. 22]. Незручність нової обстановки полягала в тому, що царський уряд хотів бачити в Церкві лише слухняного виконавця своєї волі і поступово перетворював її на звичайну державну установу, зводячи таким чином стіну між духовенством і парафіями [176, с. 152]. Єдиною вигодою одержавлення Православної Церкви на Київщині стояло закінчення панських знущань над церквами і священиками, які вони терпіли в часи Речі Посполитої [186, с. 121].
Впродовж XIX століття кількісний склад повітів Київської митрополії залишався майже незмінним. На рівні повітів існували церковні округи - протопопії, які у свою чергу поділялися на менші відділи – благочиння [168, с. 222]. За давніми українськими звичаями протопоп і благочинний обиралися вільними голосами духовенства та мирян, проте з часом було введений новий порядок призначення на ці управлінські посади. Хоч інститут благочинних, як суто виконавчий орган виник пізніше, ніж протопопії, він в ході подальшого розвитку церковного життя виявився більш ефективним самодержавницькому курсу на централізацію і бюрократизацію церковного апарату. Тому діями Київських владик інститут протопопій поступово ослаблювався, а у 1841 році при митрополиті Філареті (Амфітеатрові) взагалі був скасований [168, с. 223].
Кількість парафій впродовж XIX століття була майже постійною. Не зважаючи на зростання населення, царський уряд дуже рідко давав дозвіл на утворення нових церковних одиниць у сільській місцевості, а з другої половини XIX століття приймав заходи щодо скорочення дрібних парафій, що викликало великі протести віруючого народу. У 1797 році реформована Київська єпархія налічувала 1327 церков. На священичих і протопопських місцях знаходилось 1344 осіб, крім того 11 священиків знаходились на дияконських місцях і 126 кліриків були за штатом. Дияконів налічувалось 646 осіб, проте лише 174 з них знаходились на дияконських місцях. Число дячків становило 1197 осіб, а число пономарів 1008 осіб. Загальна кількість священно- і церковнослужителів становила 3890 осіб [170, с. 19]. У 1859 році в Київській єпархії було штатних священиків 1334 осіб, позаштатних – 87. Число церков сягало 1330, в тому числі 1165 сільських храмів. У 1878 році у Київській єпархії налічувалось 1421 церков, втому числі парафіяльних 1314, серед них - 1224 дерев`яних, 196 кам`яних, 1 залізна. В штаті налічувалось 1259 парафій. Священиків разом з протоієреями налічувалось 1355 осіб, дияконів – 165 осіб, псаломщиків і причетників – 1588 осіб [114, с. 3]. Із запровадженням нових штатів на початку XIX століття істотно збільшилися державні асигнування на утримання духовенства [170, с. 19]. Серією указів поширювались права і привілеї церковно- і священнослужителів [170, с. 19]. Всі ці та інші заходи російського самодержавства мали на меті не лише зробити Церкву частиною державного апарату, але й наблизити духовенство за юридичним і суспільним статусом до дворянства, піднести його авторитет, можливості як важливого ідеологічного важеля у Російській імперії [168, с. 211].
На священиків в міські та великі сільські парафії почали призначати росіян. Імператор Микола І взагалі пропонував переселити українське духовенство з Правобережжя у Росію, і замінити його російським [186, с. 66]. Вже з середини XIX століття, коли перевелись старі священики, які тримались древніх українських традицій, на сільські і міські парафії стали напливати вихованці нових шкіл: семінарій та академій. Вони, проходячи зросійщену духовну школу, відривались від народної мови, дивились на неї і на українську стихію згорда, а, народний обряд і культуру легковажили [144, с. 154].
На початку XIX століття структура управління Київської єпархії являла собою нібито піраміду, вершиною якої був митрополит. Київський ієрарх не обирався, а призначався Св. Синодом з-поміж осіб, готових ревно служити російському самодержавству. Починаючи з митрополита Гавриїла (Бонулеско-Бодоні) (1799 – 1803), як уже було відмічено, київську кафедру очолюють виключно чужинці, які були байдужими до національно–культурних потреб місцевого населення [151, с. 43].
Київський митрополит мав найвищу адміністративну, судову та господарчу владу у своїй єпархії, причому адміністративна влада поширювалась на усе духовенство та єпархіальні установи, судова – на все духовенство і мирян у церковних справах, і господарча – на церковне майно [258, с. 26]. Митрополит також мав право самостійно призначати чи звільняти більшу частину посадових осіб єпархіального управління, контролював їхню діяльність, видавав різні розпорядження, затверджував рішення єпархіальних органів, здійснював рукоположення духовенства та проводив ревізію фінансового стану парафій, монастирів і учбових закладів своєї єпархії [170, с. 24].
Для допомоги в управлінні досить великою єпархією Київським митрополитам наприкінці XVIII і протягом XIX століття. було дано ряд помічників у архієрейському сані з правами вікаріїв [105, с. 7]. Так, у 1799 році рішенням Св. Синоду було утворено Чигиринське вікаріатство з місцеперебуванням і управлінням у Київському Золотоверхому Михайлівському монастирі [2, арк. 2]. Єпископом Чигиринським став архімандрит Новгород–Сіверського Спаського монастиря Феофан (Шиянов) [170, с. 24].
Київські митрополити бажали мати в особі вікарія вірного помічника і порадника у справах управління єпархією. Однак посада вікарія не була постійною, оскільки вона відкривала можливості стати самостійним архієреєм. щоправда у іншій єпархії. Тому лише кілька Чигиринських вікаріїв змогли залишитись на своїй посаді незмінно до кінця свого життя, тоді як більшість з них після нетривалого служіння рішенням Св. Синоду переводились в інші місця [170, с. 25].
Вважаючи на цю обставину, митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) у свій час домагався від Св. Синоду призначення йому постійного вікарія, який би до кінця свого життя залишався у Київській єпархії, а потім навіть міг унаслідувати і митрополичу кафедру. Святійший Синод зважив на прохання впливового ієрарха і новий вікарій – єпископ Аполінарій (Вигилянський) залишався на своїй посаді до 1858 року, тобто до кінця правління митрополита Філарета (помер 26 грудня 1857 року) [228, с. 205].
Проте наступні вікарії були на своїй посаді теж недовго і постійно переводились Св. Синодом на підвищення. Причинами такого явища був поширений звичай Російської Православної Церкви XIX століття частого переміщення єпископів з однієї єпархії в іншу. Крім того, якщо б Чигиринські вікарії одержали право унаслідувати ще й єпархіальну владу після смерті митрополитів, то це створювало труднощі для централізованої політики призначення на церковні посади [170, с. 25].
З метою покращення системи єпархіального управління, рішенням; Св.Синоду у 1874 році було утворено другу вікарну кафедру – Уманську, яку очолив єпископ Філарет (Філаретов) з місцеперебуванням у Києво-Братському монастирі. Єпископ Уманський був одночасно ректором Київської Духовної Академії та настоятелем Києво-Братського монастиря [131, с. 8].
Коло діяльності двох вікаріїв – Чигиринского і Уманського було чітко визначене. Перший – займався справами десяти повітів Київської губернії, окрім Уманського та Липовецького. Другий – управляв лише останніми вищевказаними повітами та доглядав за духовними учбовими закладами єпархії, а також й за викладанням Закону Божого у всіх світських учбових закладах Києва. Завдяки цьому значно покращилась робота єпархіальних органів управління. Крім того, виникла реальна можливість архієрейських візитацій практично усіх парафій Київської єпархії [114, с. 4].
Проте, навіть наявність у Києві трьох православних архієреїв (митрополит і два єпископи), як виявилось, була недостатньою для потрібного обслуговування духовних потреб Київської єпархії. Тому у 1884 році рішенням Св. Синоду для Київської єпархії було встановлено нову вікарну кафедру – Канівську. Єпископом став архімандрит Київського Пустинно-Миколаївського монастиря Сильвестр (Малеванський) [258, с. 37].
З появою посади третього вікарного єпископа, у системі управління Київської єпархії, повноваження і обов`язки двох вікаріїв значно змінились. Так, єпископ Канівський, очолюючи Київську Духовну Академію, повинен був займатися справами усіх духовно–навчальних закладів Київської єпархії, а також відав духовенством та церквами Канівського повіту. Єпископ Уманський опікувався Звенигородським, Уманським, Липовецьким, Бердичівським, Сквирським і Черкаським повітами та займався справами допомоги незаможним священнослужителям. Єпископ Чигиринський завідував Радомишльським, Київським, Чигиринським та Васильківським повітами і наглядав за учбовими закладами світського відомства [258, с. 38].
Від імені митрополита вікарії входили у зносини з генерал-губернатором, губернаторськими та іншими особами державних установ, а в час тимчасової відсутності митрополита переймали на себе керівництво Київською єпархією. Однак, як не дивно, найголовнішим органом єпархіального управління та суду була Духовна Консисторія, яка, будучи адміністративною установою, займала рівне місце із губернськими органами. Консисторія перебувала під контролем Св. Синоду і під керівництвом єпархіального архієрея. Проте від Св. Синоду вона отримувала накази і розпорядження, тоді як від митрополита – лише пропозиції та резолюції. Слід додати, що грошове утримання Київської Духовної Консисторії здійснював Св. Синод, проте суми штатних окладів виділялись із державної скарбниці на основі російського законодавства XIX століття [170, с. 27].
Середньою ланкою єпархіального управління до 1868 року були Духовні Правління. На початку XIX століття вони були в усіх 11-х повітових містах Київської єпархії, окрім губернського [118, с. 9]. Духовні Правління здійснювали таку ж роботу, що і Духовна Консисторія, тільки на місцевому рівні. Таким чином вони здебільшого дублювали функції Консисторії, за винятком розповсюдження наказів та розпоряджень єпархіальної влади, що було передано благочинним. Тому вже у 1840 році Духовні Правління було визнано непотрібними і був виданий дозвіл на їх скасування. Після закриття цих органів Київський митрополит одержав можливість заощадити значні кошти, які пішли на утримання штату Центральної єпархіальної установи – Київської Духовної Консисторії [170, с. 27].
Ще однією складовою єпархіального управління був інститут благочинних. Кожний церковний округ, який знаходився у; межах певного повіту, був поділений на менші церковно-адміністративні округи, якими керували благочинні. Якщо округ налічував понад 15 церков, то благочинному призначали помічника, який виконував обов’язки благочинного під час його відсутності в окрузі, коли той відлучався у справах або на час хвороби. Окрім благочинних над парафіяльними церквами існували ще й благочинні над монастирями, які здебільшого призначались із числа настоятелів чоловічих монастирів [170, с. 28].
З метою посилення нагляду за поведінкою і діяльністю парафіяльного духовенства у 1868 році було створено нову ланку управління – Раду благочинного, в склад якої увійшли благочинний, його помічник і представник від окружного духовенства [114, с. 6]. Рада благочинних повинна була наглядати за поведінкою та здатністю продовжувати служіння усіх священно- і церковнослужителів благочиння, також слідкувати за виконанням у благочинні всіх вказівок єпархіального керівництва, збирати кошти на навчальні заклади. Окрім того, Ради благочинних розглядали і в деяких випадках вирішували різного роду скарги церковно- і священнослужителів між собою та скарги парафіян на місцеве духовенство [258, с. 48].
Таким чином, у Київський єпархії протягом XIX століття склалась чітка система управління, яка дозволяла, не докладаючи великих зусиль, контролювати і здійснювати нагляд за підлеглим духовенством, яке у свою чергу мало вплив на народ, і тим самим втілювало у життя усі накази й розпорядження свого керівництва. Вже з середини XIX століття ця система повністю відповідала стандартам інших єпархій Російської імперії, оскільки усі давні привілеї і особливості Київської митрополії було скасовано. Разом із нівеляцією української церковно-національної самобутності в церковному управлінні, поступово нищилася і українська самобутня культура (від архітектури храмів до мистецького оформлення інтер’єрів і всього церковного начиння). В 1800 році вийшов наказ Павла I, який забороняв будувати церкви українського типу, дозволялися лише храми „московсько-синодального” зразка. Занепало українське ікономалярство [176, с. 111]. У XIX столітті були знищені ознаки колишньої української державності, зденаціоналізовані вищі церковні структури, однак це в свою чергу призвело до зародження могутньої сили нації – в Церкві, літературі, освіті, мистецтві. Як підкреслює професор Д. Степовик, Україна XIX століття, перейменована ворогом то на „Малоросію”, то на „Южную Россію”, то на „Юго-Западний край”, – так і не дала супостатові нагоди відторжествувати поглинення і розчинення себе в „общєрусском” казані [236, с. 107].