Велике значення у процесі боротьби за іконошанування відведено діяльності мислителя і церковного діяча преп. Феодора Студита. Виходець із візантійського дворянства, він виніс ще з дитинства православні погляди і отримав ґрунтовну початкову освіту в домі свого батька, квестора Фотія. Сім’я його була чисельною - батьки, троє братів, сам Феодор, Йосиф і Євфімій  та сестра. Досить важливою рисою, що виражала моральний напрям тогочасного суспільства, було те, що вся сім’я, шукаючи „кращого”, покинула світське життя і прийняла постриг в монастирі, сталося це в час царювання Ірини і Константина VI (2 пол. VIIIст.).

З 7 років Феодор навчався грамоті під керівництвом домашнього вчителя, а потім пройшов звичайний шкільний курс граматики, риторики і філософії, переходячи до вивчення Святого Письма і святоотцівської літератури. В 22 роки разом з  батьками і братами Феодор вступив в монастир, коли перед ним почала відкриватися суспільна діяльність. Залишається лише здогадуватися, чи це був вплив ігумена монастиря Символів у Віфінії (преп. Платона – дядька Феодора), чи це пояснюється тим релігійним піднесенням, що наступило в часи правління імп. Ірини.

Перші аскетичні подвиги в сім’ї Фотія відносяться до місцевості, що славилась відомими монастирськими колоніями в межах Олімп, на малоазійському березі. Тут був заснований монастир Саккудіон, яким і управляв ігумен Платон.

В 788 році Феодор був посвячений патріархом Тарасієм в сан пресвітера. Це було одразу після VII Вселенського собору, коли Феодору було 30 років. І хоч він не приймав участі в соборі, але мав можливість висловити своє незадоволення діями патріарха. А саме: він стояв на боці суворих санкцій щодо іконоборчих єпископів, яких так легко пробачили і залишили на своїх кафедрах. В оцінці значення самого собору він скоріше наближався до латинської точки зору, тобто тримався думки, що на ньому не було дійсних посланців від східних патріархів і що римські посли випадково попали на собор, будучи в цей час в Константинополі по інших справах. В 794 році Феодор був вибраний в ігумени монастиря на місце Платона[1].

Першим відкритим виступом на суспільній арені Феодора був протест проти порушення церковних правил царем Константаном VI, який одружився з якоюсь Феодотою, насильно розлучившись із своєю жінкою Марією. Патріарх, відмовившись сам від вінчання царя з Феодотою, допустив, щоб шлюб був даний ігуменом монастиря Кафари Іосифом. Навколо ігумена монастиря Саккудіон Платона і його племінника Феодора утворилася значна партія церковних людей, які поставили за мету виразити протест церковній владі, яка допустила неканонічний шлюб.

Імператор приймав певні заходи, щоб заспокоїти протестуючих, але ні подарунки, ні особисті візити царя не принесли бажаного результату. Тоді в монастир була відправлена воєнна команда і Феодор з 11-ма товаришами був відправлений на заслання в м. Солунь[2].  

Коли в 797 році Константин VI втратив владу, преп.Феодор повернувся в Константинополь, де його радо зустріли. Близько двох років він залишався в своєму монастирі, поки наступ арабів в 799 році не змусив його втікати в столицю, де його чекала більш широка суспільна і церковна діяльність на посаді ігумена монастиря Студія (звідси – і прізвище Студит). В цьому монастирі разом з невтомною працею по устрою монастирського життя (преподобний написав монастирський Устав, чим прославив себе і сам монастир) і виріс літературний талант Феодора.

 На початку 806 року постало питання про канонічні порушення при вибранні патріарха Никифора, так як він не проходив послідовно всіх духовних ступенів, а був взятий просто зі світського звання. Патріарх Никифор зняв заборону з ігумена Іосифа, який був під єпітимією за справу про шлюб Константина  VI. Це викликало протест з боку Феодора. Почалися суперечки між вищим духовенством і монастирем, що привело до розриву студитів з офіційною Церквою[3].

У 809 році проти студитів були прийняті адміністративні заходи: ігумени Платон і Феодор були заарештовані і закриті в монастирі Сергія і Вакха . Однак Феодор Студит продовжував користуватися певною свободою: вів переписку із своїми прибічниками, пояснюючи їм свою точку зору. Переписувався він також із папою Левом ІІІ, шукаючи в нього захисту. Не - зважаючи на те, що при досить натягнутих відносинах між Римом і Константинополем відношення між Феодором і папою досить сильно зачіпали імператора і патріарха, він не був покараний.

Справа студитів закінчилася після смерті імператора Никифора у 811 році, коли на престол ступив його зять, Михаїл Рангаве. За його бажанням, патріарх Никифор знов наложив заборону на економа Іосифа і таким чином знищив привід до церковної спокуси.

         Студити примирилися з Церквою і знову повернулися в монастир. Але церковно-політична роль ігумена Феодора тільки починалася: через три роки йому судилося знов виступити проти світської і духовної влади у більш важливому питанні. Зі вступом на престол Лева III Ісавра, царя - іконоборця, студити знову виступили в ролі захисників церковних інтересів. Сам Феодор Студит говорив, що іконошанувальникам не варто починати суперечки з іконоборцями і що царі зобов’язані виконувати апостольські заповіді, але не вмішуватися в справи церкви. З того часу почалася вперта боротьба між захисниками церковної свободи і партією іконоборців[4].

Столичний люд завжди був охочий до вирішення різних питань на вулиці, особливо таких, які мали державне значення. Військові розганяли тих, хто  збирався для обговорення релігійних питань, правильно вважаючи це виявом громадянської непокори, так як більшість підтримувала іконошанувальників. Преп. Феодор розіслав послання до всіх вірних синів Церкви, в якому пояснював, що мовчання у справі церковних справ є зрада Церкви і Православ’я.

Коли протест Студійського монастиря став привертати до себе значну увагу, імператор вирішив вислати ігумена Феодора в Малу Азію і закрити його в глухому монастирі. Це було досить сміливе рішення, адже ігумен мав широку популярність серед народу. Учні і шанувальники Студита, розсіявшись по різних містах, стали глашатаями слави Феодора і захисниками православної віри.

Що ж стосується самого ігумена, то протягом 10-ти років до самої смерті у 826 році він прийняв на себе завдання будити між своїми прихильниками їх релігійну совість і стояти на стороні Православ’я на чолі воюючої Церкви. Своїми листами, розмовами він постійно тримав у напрузі партію іконоборців і підтримував надії на краще майбутнє в тих, які слабнули під гнітом переслідування. З духовним і світським керівництвом він вів відкриту боротьбу, апелюючи до суду римського папи і признаючи в ньому верховного суддю у церковних справах.

З візантійського монашества він хотів зробити повну життєвої енергії організацію. Слова ігумена Студійського монастиря швидко розносилися по всій імперії. Вимоги світського керівництва, щоб Феодор не писав і не розсилав своїх творів, не принесли результатів. Незважаючи на суворість заходів проти нього, Феодор користуючись загальним авторитетом проповідував сувору дисципліну в переслідуваній Церкві і стояв на тому, щоб іконошанувальники не спілкувалися з іконоборцями[5].

Керівництво відчуло незручності церковної смути. Імперія розділилась у церковному значенні на двоє, з’явилася паства патріарша і паства студійського ігумена. З останнім були і деякі єпископи: Солунський Іосиф,  Нікомідський Феофілакт, Єфеський Феофіл, Нікейський Петро, за ними також стояла і велика маса міського і сільського населення, яке підтримувало гнану Церкву. Ведучи боротьбу із владою, преп.Феодор не втрачав надії на авторитетне втручання папи у справи Константинопольської Церкви на користь іконошанувальників. Деякі листи із листування між Феодором і папою потрапляли в руки царя Лева, так що він замінив ув’язнення преподобного на більш суворе у м. Смирна.

При вступі на престол Михаїла ІІ Феодор Студит намагався скликати собор, на якому було би знову поставлене питання про ікони, світська влада погоджувалася лише на приватну співбесіду між представниками того й іншого напряму, і цар вбачав у відмовках Студита впертість й опір, а у відношеннях з папою – політичну зраду. Таким чином, не могло бути згоди між іконоборцями й іконошанувальниками. За наказом імператора, Феодор і його учень Миколай були викликані в Константинополь (821р.), де і залишалися близько двох років, поки продовжувався народний рух, піднятий в малоазійських провінціях самозванцем Фомою. Останні роки життя (823 – 826рр.) преп. Феодор провів в одному з монастирів на азійському березі біля столиці,  і після смерті похований на о. Принкіпо.

В працях преп. Феодора Студита, присвячених захисту священних зображень, він розвиває багато з положень св. Іоана Дамаскіна і отців VII Вселенського собору, доповнюючи їх новою аргументацією. При цьому його роздуми стосуються  теорії образу в цілому, живописних зображень і концепції ікони зокрема. Своє розуміння образу Феодор основує на теорії символічних образів Псевдо-Діонісія. Цікаво, що для позначення літургійних образів чи символів Феодор використовує той же термін, що і для позначення живописних зображень, але в своїх працях практично ніде не акцентує увагу на тому, що друге зображення наділене силою чи енергією архетипу, тобто що воно прирівнюється до літургійного образу[6].

Феодор Студит, як і інші іконошанувальники, неодноразово посилаючись на Діонісія Ареопагіта, з одного боку, і прирівнюючи ікони до різних предметів культу – з іншого, тим самим засвідчує, що ним приймається як загальна теорія символічного образа Діонісія, так і теорія літургічного образа, розроблена в процесі культової практики.

Теорію зображення преп.Феодор по суті основує на плотиновському вченні про „внутрішній „ейдос”, хоч не вживає цей термін й імені Плотина. Застосовуючи його до предметів видимого світу і творів мистецтва під „внутрішнім „ейдосом”,  Плотін мав на увазі ідеальний візуальний прообраз предмета. Ця ідея лежить і в основі всіх роздумів Феодора про співвідношення образа і першообраза.

Первообраз і образ знаходяться, на його думку, ніби у співвідношенні подвійного і половинного. Так само як подвійне складається з двох половин, по відношенню до кожної з яких воно і являється подвійним. Під первообразом Феодор Студит має на увазі те, що може бути описане, а образ – це певний опис первообразу, тобто щось вторинне, похідне. Він підкреслює, що первообраз знаходиться в зображенні не по сутності а по подобі. Зображення і архетип мають одну подобу і одну назву, але різні сутності[7].

Таким чином,  Феодор переходить до головного питання іконоборчої полеміки: одна і та ж подоба, або один існуючий в думках візуальний образ, утримується і в самому Христі, і в його зображенні, тобто можна бачити в Христі  його зображення, що перебуває в ньому, а в зображенні – Христа, що сприймається як первообраз. Тому коли Христос був доступний зору, в ньому по мірі можливостей бачили і Його образ, так як він по природі присутній у Христі. Потім цей видимий образ був перенесений на будь – яку речовину, тобто відтворений за допомогою мистецтва. Феодор Студит переконаний, що образи, які виникають в результаті опрацювання речовини „мистецтвом”,  не беруть участі в природі, але передають передусім видимий лик оригінала[8].

При переході до творів мистецтва він починає розходитися з неоплатоніками. Конкретне живописне зображення набувало у нього більшого значення. На його думку, в зображенні видимий образ виявляється для глядачів краще, ніж в самому первообразі. Так видимий образ Христа знаходився в Ньому Самому ще до того, як він був відбитий на речовині. Зображення ж виявляє видимий образ зображуваного, робить його явним для всіх.

Тут поглиблюється висунута на VII Соборі думка про документально-фотографічні функції зображення. У преп.Феодора ікона мислиться як механічний відбиток, але не якогось конкретного стану зовнішнього виду оригіналу, а його ідеального „видимого образу”, його незмінного „ейдоса”. Ікона – не слабка тінь оригіналу, як живописне зображення у неоплатоників, а особлива форма вираження оригіналу, спеціально орієнтована на виявлення його видимого образа, його „ейдоса”[9].

Ось чому зображення  набуває високого значення у візантійській релігійній культурі взагалі. Логіка роздумів Феодора Студита така: якщо Христос істинно очоловічився, то Він разом з плоттю отримав і видимий образ, який може і повинен бути зображений на іконі. Якщо ж Христос не має такого зображення, то Він не має видимого образа, а значить,  Він і не був істинним чоловіком. Тому-то наявність зображень і є для Феодора доказом істинності божественної „ікономії”. Живописне зображення не тільки доводить істинність втілення, але і являється живописним прославленням, похвалою втіленому Богу.

Підводячи підсумок іконоборчій полеміці, враховуючи аргументи не тільки іконошанувальників, але й іконоборців, Феодор приходить до висновку, що в Ісусі злилося дві природи – описувана і неописувана, тобто Христос постає перед нами описувано-неописуваним, залишається неописуваний в той самий час, коли зображається на іконах.

Феодор Студит  говорить про сакральні функції ікони. Незважаючи на нечасті згадки про сакральне значення ікони, всі отці – іконошанувальники багато говорять про поклоніння їй. Ікона перед усім – це „поклінний образ”. Однак поклонятися їй потрібно, на думку іконошанувальників, не як автономному носію благодаті, а, в першу чергу, як зображенню першообраза. Широкі маси віруючих, що жили ще в підсвідомості архетипами язичницьких вірувань, часто трактували християнські зображення як самостійні носії благодаті і шукали в них своє спасіння. Іконоборці бачили в цьому ідолопоклонство. Можливо, саме тому захисники ікон не акцентували увагу на сакрально-літургійному значенні зображень, а на перший план висували філософсько-естетичні функції образа і зображення.

Преп. Феодор Студит доповнив теорію мілитичних зображень і поглибив її. „Мілитичне” зображення у Феодора – це не натуралістична копія зовнішнього вигляду людини, але ніби фотографія його конкретного онтологічного лику, що не піддається ніяким змінам. Саме в напрямку створення таких зображень і розвивалося візантійське мистецтво уже з перших століть свого існування, але особливо активно і результативно - в післяіконоборчий період[10]. 

______________________________
[1] Успенский Ф. И. Вказ. Тв. –с. 717.
[2]Налпанис К. Отношение Феодора Студита к иконоборчеству, К., 1907,-с. 82.
[3] Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви. – Т.IV. – М., 1994. – С. 567-568.

[4] Горностаев А. Об услугах монашествующих лиц православному учению веры в период Вселенских Соборов, 1849-с.46  
[5] Успенский Ф. И. Вказ. тв.-с. 739.
[6] Бычков В. В. Вказ. тв.-С. 178-179.
[7] Там само – С. 180-182.

[8] История Иконописи VI – ХХ вв.. – М., 2002. – с.48

[9] Бычков В. В. Вказ.тв.-с. 183.

[10] Налпанис К. Отношение Феодора Студита к иконоборству. – К., 1907. – с. 95.